Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"
Автор книги: Ирина Вильде
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 43 страниц)
– Та й я допомагала б отцеві, коли б знала, що як здохну, то й мені хтось буде допомагати лізти з копитами на небо.
Олена, яка не могла терпіти будь-якої грубості, розгнівана вийшла з кімнати.
Невдовзі Ольга вже знала, що Завадка не має нормального дня. Йшов на роботу о восьмій, а виходив як коли. Часто Ольга зустрічала його у товаристві вайлуватого блондина в напівсільському вбранні. Перестріти його вранці було невигідно з двох причин: по-перше, вранці він поспішав на роботу, а по-друге, в цю пору дня саме на вулиці Легіонів можна було здибати більшість нашівських пань, що поверталися з своїми служницями з базару.
Вислідивши, що Завадка йде з роботи здебільшого після шостої години, Ольга взяла собі за звичку в цю пору проходжуватись від церкви до друкарні, туди й назад. Дійшовши до друкарні Філіпчука і побачивши, що двері відкриті, повертала назад у напрямі церкви.
Під час тих, так би мовити, прогулянок у неї склалося таке враження, наче з того часу, коли вона ходила замовляти клепсидри, минуло багато років. І дивно було, що за цей час тут нічого не змінилося: і будинки, і дерева, ба навіть люди зберегли свій колишній вигляд.
В під'їзді сімнадцятого номера та сама, що й тоді, стара єврейка продавала гарбузове насіння. Як і тоді, тримала вона на низенькому стільчику свій товар, відмірюючи його спеціальними, шахрайськими склянками з вузеньким дном.
Далі на дверях крамниці з господарськими товарами висіла витерта бараняча шкурка і відро. Так само не змінилася й горбата дівчинка з двадцять четвертого номера, яка сиділа від віків тут на спеціально для неї пристосованім кріслі-гойдалці, схрестивши тоненькі, костисті пальчики поверх пледа, що прикривав її рахітичні ноги.
На порозі перукарні стояв той самий помічник майстра, молодий хлопець з претензійно завитими кучерями і вусиками а-ля Рудольф Валентіно.
Десь о півсьомої з друкарні Філіпчука вийшов Завадка. Він і цим разом був з тим хлопчиськом у селянському.
Проте Ольга знала, що той проведе його тільки до містка на Черешневій, а там вони розійдуться.
На передмісті осінь відчувалась більш наочно. Попід стріхами майже кожної хати висіли пов'язані за шумилиння качани кукурудзи. На підвіконнях, на дощечках, прикріплених до господарських будов, дозрівали помідори. На лісках, на стільницях, на садових столах сушились покраяні на кружальця яблука.
Тут навіть повітря здавалося свіжішим. Воно було холодніше, ніж у забудованій центральній частині міста, а разом з тим і якесь наче лагідніше від свіжого леготу, що линув від прибережних ліз.
Над хатами курілись димарі. Хоч дим тягнувся рівним струменем в небо (на погоду!), декотрі будиночки були такі низькі, що в повітрі стояв запах диму. Відчувалась осінь з уславленою печеною картоплею, з спогадами гостювання у стрийка Нестора, вуйка Ілаковича, тітки Меланії. Інших асоціацій з селом у Ольги не було.
Ось ті двоє досягли вже містка. Вони попрощалися за руку (як смішно!) і розійшлися – один прямо, другий вліво. Ольга на мить застигла. Побоялася, що «тип» оглянеться і впізнає її на кілька хвилин раніше, ніж це передбачалося за її планом.
На щастя, цього не сталося.
Він ішов злегка розгойданою ходою, не відчуваючи, що за ним крок в крок ступає його совість.
Кінчався тротуар, і починалася вузенька стежина, викладена плитками. Для того, щоб зустрітися з «типом», Ользі потрібно було перегнати його і загородити собою дорогу.
В той момент, коли Ольга вже порівнялася з Бронком
і збиралася вискочити наперед, щоб заступити йому дорогу, той несподівано обернувся і став перед нею.
– Добрий вечір, – привітався, як до знайомої. – Заблукали в наші краї?
Ольга була до того заскочена несподіваним поворотом справи, що до смішного розгубилась. Зрозуміло, ця розгубленість не пройшла повз його увагу. І, замість грізного, як було обдумано, проклинаючого обличчя, він побачив зніяковілу панянку, яка навіть не знала, де їй подіти очі.
Все ж Ольга відчувала, що їй, незалежно від ситуації, яка склалася, треба взяти ініціативу у свої руки, інакше вона програє.
– Це я навмисне шукала зустрічі з вами, – сказала строго.
– Так? – невідомо чому це його потішило. – Та що ви кажете?
Ольга намагалася не те щоб не помічати, а підкреслено ігнорувати іронічно-грайливу усмішку в його очах. Вона вперше по-справжньому придивилась до цього «типа». Хотілося знайти на тому обличчі що-небудь вульгарне, простацьке, що відповідало б його характерові. На жаль, його зовнішність була оманлива. І коли б судити по самих тільки рисах обличчя, то його треба було віднести до категорії інтелігентних, з тонкою душею людей.
Ольга відчула, що урочистий, патетичний тон, яким вона дома репетирувала слово «вбивця», тепер недоречний. І, щоб не потрапити в смішне становище, вона, замість одного, проговорила аж п'ять слів:
– Це ви… вбили мого батька!!
Завадка крутнув головою:
– Ага, так то звідси легенда, що комуністи вбивають священиків?
У Бронка був свій спосіб (хоч за нього часто й лаяв його товариш Каминецький) поступати з противником: він говорив правду, яку протилежна сторона, не сподіваючись щирості з його боку, розцінювала навпаки.
– «Вбили»! Смішна ви! Отця Річинського вбив глум народу…
Надійшли три хлопчаки, і Ольга з Завадкою поступились під чийсь паркан, мало що не у будяки.
– Неправда ваша! Народ обожнював татка. Коли татко казав проповідь, то кафедра не вміщала людей!..
– А, щодо цього, то маєте рацію. Ваш батько був моцний на язик. Такого другого не скоро знайде нашівський деканат. Та воно так, панно Річинська, як то кажуть: чим воював, від того й згинув. Чого йому було у політику лізти?
Ользі різонуло вухо слово «лізти». Як він сміє так висловлюватись про татка! Нахабний неотеса! Яку помилку зробила природа, наділивши цього «типа» такими чудовими, незвичайної білизни і форми зубами. Напевно, тут, у себе на передмісті, він вважається першим донжуаном, і звідси в нього і цей легковажний тон до жінок. Забуває, дурень, що між його Мариськами і Каськами та панною Річинською лежить цілий світ.
– Ви, – Ольга примружила очі, щоб можна було дошкульніше ними колоти, – ви – вбивця! Будьте прокляті! – викрикнула вона і метнулась вбік, щоб обминути його, але він заставив їй дорогу ногою (ногою!).
– Момент! Ще тільки одне маленьке пояснення з мого боку. Ви, слухайте, помиляєтесь, коли думаєте, що це я вигукнув тоді на вічі у Калиниці. Це не я. Правду кажу. Мене тоді зовсім не було там.
– Так? – Ольга чомусь відразу повірила, що він говорить правду. Ольжине добре виховання наказувало їй попросити пробачення за таку важку образу, і вона, напевно, була б це зробила, якби не одна обставина. Добре, вона йому повірила, що не він вигукнув тоді на вічі у Калиниці, але листівки, – то вона майже переконана, – це його робота. Значить, якщо безпосередньо і не спричинився до смерті татка, то все ж таки діяв заодно з убивцею. Це вона, власне, й хоче пригадати йому.
– Але… листівку то ви підкинули?
– А коли б навіть і я, то, слухайте, хіба я признався б вам у цьому? Чи ви мене за цілковитого дурника маєте? Кому признатися? Панні Річинській? Забавна ви! Але припустимо, що то я видрукував листівки і спеціально вам підкинув, – і що далі? Ви б захотіли зробити «добре діло» – так вас вчить катехит – і донесли б на мене поліції?
Ольга пожалкувала, що їй могло прийти на думку просити пробачення в такого «типа».
– Ви… ви знаєте, хто ви? Ви – провокатор!
Завадка вдав, наче він страшенно здивувався.
– Панно Річинська, звідки таке словечко у ваших устах? Слухайте, я відчуваю, що ви мені починаєте подобатись! А чого це вас ображає? Не розумію… Провокатор, кажете. Гм… провокатор! Що ж, по відношенню до ворога допускається і цей прийом. А ми з вами вороги, правда?
– А що б ви зробили, якби я справді донесла на вас? Ось зараз піду і заявлю на вас. Уб'єте мене?
– Вбивати вас? Та хто б це робив? Ви б відразу перейшли у список мучеників за неньку Україну, а ми, як, може, самі здогадуєтесь, не зацікавлені в тому, щоб у вас помножувались «герої». А все ж таки гнівайтесь не гнівайтесь, я повинен вам сказати, що ви чарівно наївні…
По правді, то їй давно треба б було повернутись й залишити «типа» посеред дороги, але її цікавість зараз була сильніша за вимоги бонтону [141]141
Правил доброї поведінки, хорошого тону (з фр.).
[Закрыть]що їх прищеплювали їй з дитинства. Ольга не зауважила, як їх минула дружина нашівського нотаріуса. Вона відійшла кілька кроків і оглянулась з-поза плеча, напевно, очам своїм не вірячи, що це – Ольга Річинська.
Завадка тим часом зручно оперся плечима об штахети. Можна було подумати, що він і не думає кінчати розмову.
Ольга думала своє:
– Скажіть, хто був той, що вигукнув тоді на вічі в Калиниці? Як його прізвище?
– Слухайте, я не розумію… Звідки я можу ту людину знати?.. Я знаю тільки одне: говорять, що то був хтось з села Вишня, тобто з того самого села, де ваш покійний татуньо був парохом тоді, коли ви ще пішки попід стіл ходили.
– Ви зла людина й хочете досадити мені. З Вишні ніхто не міг цього зробити. Власне, тому, що татко був там парохом і його парафіяни обожнювали! Ви б бачили… та ви, зрештою, були на похороні, – скільки вінків було від селян з Вишні.
– Не будьте такі наївні, – грубувато обірвав її Завадка. – Все можна організувати: і вінки, і масову участь.
– А сльози? – спитала єхидно. – І сльози, по-вашому, можна організувати?
– А чому ж? За добрі гроші можна і сльози організувати. Я бачив, як там деякі бабки заводили над труною, і певний, ну, голову даю на відріз, що це їм оплатилося…
– А чому ви думаєте, що парафіяни не могли плакати за своїм колишнім парохом?
– А чому ви вважаєте, що вони повинні щиро оплакувати смерть вашого тата? Що отець Річинський зробив для них доброго?
– Як ви можете питати мене? Ще сумніватись… Татко був довго парохом у них.
– І що з того? Я ж знаю, що він був парохом, але я питаю, що він доброго зробив для народу, чи, як кажуть ксьондзи, для своєї пастви? Хрестив задармо, не брав від людей за похорон чи шлюб чи, може, з власних доходів побудував Народний дім? Чи школу в селі?
– Ви страшні!..
– А ще що скажете?
– За що ви так ненавиділи мого татка? – голос у Ольги затремтів, і вона зробила паузу, щоб не показати сліз перед тим «типом». – Що він вам зробив поганого?
– Мені? Абсолютно нічого. Я, зрештою, не мав честі бути навіть знайомим з ним. Ваш батько не зробив мені особисто нічого ні поганого, ні доброго, але я думаю, що це не всім так… А щодо його класу, то він добре дався мені взнаки. Будьте певні!
– А що лихого зробив вам татків клас? – перекривила вона його за це так не по-галицькому вимовлене слово. – Поки що священики в нас – перші патріоти, перші просвітителі народу!
Завадка спересердя чвиркнув крізь зуби, схаменувся, кашлянув для відводу Олиних очей і, радий, що вона начеб не звернула уваги на цю його невихованість, сказав:
– Слухайте, я ніколи не припустив би, що ви така несучасна. Хотів би я хоч одним оком озирнути, що ви, власне, читаєте.
– Ви? – з іронією відкопилила й без того свої повні губи Ольга. – Ви?.. Ви ніколи цього не знатимете. Ви знаєте, хто ви? Ви невихований…
– Хам, – підказав їй Завадка. – Так і скажіть: «Хам». Треба звикати називати речі своїми іменами.
– Я взагалі не бажаю більше вас бачити.
– Постараюсь задовольнити ваше бажання, хоч це досить важко, бо ж ми з вами ходимо по одній і тій же вулиці… ви до церкви, а я на роботу. Ви маєте рацію. Вам не треба більше говорити зі мною… Я й так дивуюсь, що це прийшло вам у голову… До речі, ви не зауважили? Нас з вами бачила жінка нотаріуса. Я не знаю довжини її язика, але думаю, що завтра таки дехто знатиме, що панна Річинська стояла і гавендала з робоцяжем [142]142
Теревенила з роботягою (пол.).
[Закрыть]. Буде вам!
Цей хам (о, це якраз відповідне словечко для нього!) знаходив приємність у тому, щоб глумитись з неї, а вона обеззброєна перед ним вже тим самим, що не може дозволити собі знизитись до його рівня і відплатити, як говорять поляки, «пієнкним за надобне» [143]143
«Хорошим за гарне».
[Закрыть].
– Ви, – пробелькотіла, вся червона з досади, – ви… я вас зневажаю!
– О, – ніби страшенно зрадів він з цієї звістки, – що ви кажете? Це для мене велика несподіванка, бо я був певний, що ви… що ви мене глибоко поважаєте…
– Ви, – знову почала Ольга нерівним від хвилювання голосом, – ви… – і, не знайшовши відповідного їдкого за змістом і все ж таки делікатного за формою слова, вмовкла.
Завадка забувся і зробив жест, наче хотів взяти її за руку, але опам'ятався і відсмикнув руку назад.
– Перепрошую, панно. А ви не хвилюйтесь. Проте сповідатись вам все ж доведеться. Я теж колись учився трохи катехізму і знаю, що вдаватись у розмову з безвірниками – дуже важкий гріх. Адже при сповіді ксьондз запитає вас: «Чи не заходила в бесіду з нараженням на небезпеку святої віри?»
– Ви… крім того, що не маєте сорому, ще й без совісті!
– Слухайте, та ви просто якась чародійка! Читаєте все, як з карт… тільки тут ви трошки помилились. В мене трохи совісті є. Правда, малувато, а все-таки є. Якби я зовсім не мав совісті, то, наприклад, міг би відкрити вам очі на вас самих і показати вам, яка ви смішна (він акцентував слово на першому його складі), романтична, сентиментальна панянка. Такий собі донкіхот в спідниці. Але, бачите, я не роблю цього з жалості до вас. Мені не хотілось би, щоб ви були про себе тієї думки, що й я.
Ольгу як би хто наврочив: вона й слова не зронила, і з місця не рушила. Стояла і слухала його з понурим, злим виразом обличчя, з якого годі було вичитати, як вона реагуватиме наступної хвилини.
– Ви обрадували мене. Ви мовчите. Вам нецікаво знати, чим ви мене обрадували? Не вірю, щоб це було для вас зовсім байдуже. Ну, хоч ви й не питаєте, та я однаково скажу, чим ви мене порадували. Я, признаюся вам, цінував вас вище. Ні… ні… не вас особисто, а дівчат, перепрошую, панянок вашого кола взагалі. Правда. Мені здавалося, що панни з так званого вищого кола все ж мають трохи більше клепок у голові. Але якщо вони всі так розвинуті, як ви, – то наша взяла!
– Ви, – повернувся нарешті до Ольги дар мови, – не заслуговуєте навіть на мою погорду!
– Слухайте, ви висловили дуже правильну думку. Тільки ще одно… Ще півхвилини, панно Річинська. Щось мені серце віщує, що ми ще зустрінемося з вами.
– Ви смієте ще…
– Ха, чого ж це мені «не сміти»? Панна Річинська витратила понад чверть години на розмову зі мною, і я ще маю «не сміти». Та мене ніби хто на десять коней посадив, а ви кажете… Чекайте, чим я прогрішився знову, що ви так смикнулися?..
Ольга не хотіла й не могла більше слухати того «типа». Вона рвучко повернула до міста і пішла щораз швидшим кроком, місцями підтюпцем, далі, скоріше від тієї страшної людини, далі від своєї поразки, в якій вона більше не сумнівалась.
* * *
Коли Бронко спізнювався, Сташка ремствувала і хвилини всидіти не могла на одному місці, проте в глибині душі була певна в ньому, а тому й спокійна. Вона знала, що її хлопця можуть затримати справи у друкарні, якісь збори, якісь їхні чоловічі суперечки, але ні в якому разі не інша жінка, а це – найважливіше.
За той рік, що вона ходила з Бронком Завадкою, Сташка досить добре вивчила характер свого хлопця, щоб дозволити укріпитися цьому почуттю безпеки за нього.
Могла тужити, прагнути бути біля нього, казитися від того, що примушує довго чекати на себе, як посолена, бігати під його вікнами: чи дома, чи не дома, могла й заплакати спересердя, коли нарешті приходив, – але це не були ревнощі, бо Сташка знала, що Бронка їй ні до кого ревнувати.
Хоч Кукурби жили на тому ж Мнихівському передмісті, що й Завадки (тільки Завадки по Черешневій вулиці, а Кукурби на початку Медової), і в дитинстві Сташка не раз брала участь у походах Медової на Черешневу, познайомилась вона з Бронком вже дорослою, в читальні «Просвіти». Сташка забігала сюди на танці десь з чотирнадцятого року життя, тобто через рік після того, як почала працювати на фабриці Гольдштрома. Бронко ж став заходити сюди пограти в шахи значно пізніше.
Сташка звернула увагу на Бронка насамперед тому, що він не помічав дівчат, в тому числі, зрозуміло, і її. Сташку це злостило.
Подумаєш, яка нездобута фортеця! Ще не таким скручувала голівки, як горобчикам, і ані пікнули!
Вона не пєнкносць? [144]144
Краса (пол.).
[Закрыть]Так що з того? Зате мала фігурку, як фаянсова статуетка. Правда, псували ту фаянсову статуетку трохи криві, від перенесеного в дитинстві рахіту, ноги. Та Сташка прикривала цей недолік тим, що носила довші, ніж наказувала мода, спідниці. Проте, коли танцювала, очам було любо глянути на неї. Не совалась по підлозі, а пурхала над нею з легкістю метелика.
А її сміх? Вміла орудувати сміхом не гірше, ніж яка-небудь красуня очима. Могла тим своїм сміхом розвеселити людину до сліз і довести до сказу, вбити й знову воскресити. Сміх її набирав сили ще й від того, що блискала в ньому гострими, дрібними зубами, які здавались ще гострішими, бо були рідко розставлені.
Дрібно-дрібно закручені кучерики з мідними переливами й невеликі блакитні усміхнені очі пасували саме до такої рожевої шкіри, яка була в Сташки. Біда була тільки в тому, що та ніжна рожева шкіра була дуже вразлива на веснянки. Вже з кінця лютого, як тільки-но сонце піднімалося трохи вище, з'являлася в неї ота біда не лише на обличчі, ба навіть на шиї і руках. Був час, коли Сташка витрачала чималі кошти на різні мастила проти ластовиння, але коли зрозуміла, що це не має прямого відношення до її шаленого успіху в чоловіків, занехаяла цю процедуру.
Пхі! Кому мала подобатись, то і в ластовинні сподобається! А зрештою, своїх кавалерів зустрічала переважно при місяцеві, а вночі всі коти сірі.
Читальня «Просвіти» на Мнихівці містилась у двох непропорційних за розміром кімнатах. У меншій стояв стіл з газетами і шаховою дошкою, а більша кімната мала бучну назву «зала». Тут відбувались танці, а на випадок потреби і загальні збори. Зал був прохідний, і Бронкові кожного разу, щоб дістатись до читальні, треба було перейти через нього. Сташка помітила, що це йому дається нелегко. Напевно, ті кілька кроків, що йому доводилося робити поміж вичепурених на танці дівчат, здавались йому милею.
Сташка, яка в танцях переходила з рук до рук, кидала оком на високого брюнета, що, глибокодумно підперши голову кулаками, схилився над шаховою дошкою. Був це не хто інший, як Бронко Завадка, якого знала з самого дитинства. А що, якби так котрогось вечора вдерлася до малої і з сміхом збурила фігури на шахівниці? От була б кумедія! Може б, тоді той «кармеліт» [145]145
Чернець католицького ордену кармелітів.
[Закрыть]зволив пригадати собі, як одного разу «на війні» вона так обліпила йому голову реп'яхами, що вдома йому мусили аж кучері обтинати!
Фі, замість сліпнути над фігурами, хай би краще йшов у зал між гурт. Вона навчила б його танцювати вальс і польку, а тоді він сам сказав би вже, що приємніше: шахи чи танці…
Та чим більше Стаха наверталась йому на очі, тим впертіше він не помічав її. І тим більше подобався їй!
Як на злість, усе їй подобалося в того смішного дивака: і його ріст (сама маленька, пропадала за чоловіками високого росту), і його засмагле, як взимку, так і влітку, обвітрене обличчя, і його незалежна, горда постава.
За одні його губи, оті виразисті, маломовні, зло стиснуті губи, можна було з любові з'їсти його цілого.
А притаманний усім брюнетам синюватий відтінок свіжоголеної шкіри робив ті неприступні губи ще більш жаданими.
– Дай спокій, Стахо, – піджартовували дівчата з неї, відгадавши Стащин намір, – тут ти погориш з потрухами!
Сміялась на це так, начеб він уже був у її руках:
– Ха! Як захочу, то забуде за свої шахи і книжки, аж закуриться за ними.
– Ану, втни таку штуку, як ти така вже моцна!
– І втну!
Була переконана, що переможе. Кажете, що виглядає як крулевич проти неї? Те її зовсім не тривожить! Відомо, що не те гарне, що гарне, а те, що подобається…
У Сташки була своя тактика поводження з хлопцями, якою вона користувалася з раннього юнацтва і яка не підвела її ще в жодному випадку.
Сташка досить скоро усвідомила, що чекати, поки хтось з хлопців перший зверне на неї увагу, – це даремна трата часу. Так можна перечекати й найкращі свої роки. Не на неї будуть полювати, а вона сама буде вибиратись на лови, якщо не хоче залишитись одинокою і нікому не потрібною.
Тактика Сташки полягала в тому, що вона, наглядівши собі жертву, доти кружляла біля неї, доти уживала різних штучок, доки врешті він не заговорював з нею. Бувало й таке, що хлопці, вгадуючи Стащин маневр, вперто уникали знайомства з нею. Тоді Сташка створювала таку ситуацію, за якої він не міг не познайомитись з нею. Після цієї першої перемоги Сташка наче ненароком натякала облюбованій нею жертві, що вона щось знає про нього. При цьому Стаха робила таку таємничу міну, що навіть серйозний хлопець ловився на цей гачок. Він тепер перший шукав зустрічей з Сташкою, але не заради неї самої, а щоб вивідати оте щось про себе.
Сташка не раз дивувалась, які ті хлопці неглибокі в своєму самолюбстві, які до смішного легковірні!
Аби почати, а там воно і піде. І воно таки йшло уторованою доріжкою.
Сташка мала в своєму арсеналі цілу гаму чисто жіночих прийомів, які ні від кого не переймала, а просто природа обдарувала її цією здатністю, наче в компенсацію за не зовсім рівні ноги і оті кляті веснянки.
Стаха вміла так натурально повести очима, так глянути з-під вій, так впору опустити їх, так засміятись, так мило пересмикнути плечима, так весело й наївно щебетати, що хлопець, який на початку знайомства з Стахою був переконаний, буцімто конопаті не можуть бути героїнями його роману, безнадійно втрачав розум.
Досягнувши свого, химерна дівчина втрачала спортивний інтерес до упокорення об'єкта і починала гострити нігтики на іншу жертву.
Таку стратегію Сташка мала на думці застосувати і щодо Завадки. Але той виявився далекогляднішим від її попередніх поклонників, і коли дівчина з таємничою міною кинула, що вона щось знає про нього, Бронко не вловився на цього живця. Він зразу ж зметикував, що це лукаве дівчисько не може нічого цікавого знати про нього, а якщо й знає, то, напевно, якісь бабські плітки, на які йому плювати з високого дерева.
Проте Бронко вирішив прикинутись наївним і вдавати, що він зацікавлений її інтригою. Причиною цієї гри стало те, що фабрика Гольдштрома була однією з небагатьох об'єктів, який і досі не був охоплений робітничим рухом. Бронко зразу зміркував, що через цю рухливу, жваву і, як видно, самостійну дівчину можна було б прощупати грунт на фабриці Гольдштрома. Проте й Сташка була досить бита, щоб не помітити, що зацікавлення Бронка досить поверхове.
Він, правда, приходив на побачення, але розмови, які вів, мало сказати – не задовольняли, а просто-таки нудили Сташку. Наприклад, навіщо їй здалася така розмова:
– Ти довго працюєш вже у Гольдштрома?
– Ого, скоро буде сім років!
– Ха, або то праця – кіно, що має подобатись? Ха-ха-ха, який ти смішний. Я ще не бачила такого вар'ята, аби йому подобалося працювати… Ха-ха-ха!
– А що, лежати черевом догори?
– Смішний, а чого зараз черевом догори?… Можна й боком, аби на м'якому… ха-ха-ха.
– Що тут смішного? Слухай, а там у вас є вентиляція?
Сташка не розуміла навіть значення цього слова.
– Не розумієш? Продув, щоб пилюка від волокна не літала по фабриці.
– Смішний ти! А що кому шкодить, що вона літає? Тільки те хіба, що як вийдеш з цеху, то голова сива.
– Ти не забувай, що легені теж стають «сиві».
Сташка хихикнула в кулак.
– Ну і смішний!
Але Бронко продовжував прикидатись наївним.
– А ти знаєш, що, наприклад, у Радянському Союзі по таких фабриках є електричні вентилятори? Розумієш? Зіпсоване повітря проганяють, а вводять свіже; а вікна там по фабриках більші, ніж, слухай, двері у стодолі. Чекай, а ти взагалі чула що-небудь про Радянський Союз?
– От, знайшовся мені фраєр! А чому не чула? Але я там не хотіла б жити.
– Так? А то чому? Бо тобі наговорили, що за Збручем їдять всі з одного котла і сплять під одною веретою?
– Смішний! Я знаю, що це все байки! Ні… ні… Там всі жінки ходять в гімнастьорках і носять чоботи, а для мене зграбний мешт [146]146
Туфля (пол.).
[Закрыть]– то все! Щоб як жінка була гарно одягнена, але як нема елегантного мешта, то все – до Дунаю!
– А якби я тобі показав фотографії, щоб ти на власні очі побачила жінок у платтях і мештах таких, як у нас носять?
Та Сташка вже не слухала його. Вкрай незадоволена, скубла ромашку, чи, як її називають у тих краях, королицю, «любить – не любить», і, ображена, з закопиленою губою, кидала пелюстки у канаву біля стежки, на якій стояла з Бронком.
Бігме, правду казали дівчата, коли попереджали її, що тому Завадці щось злегка бракує. Замість говорити дівчині приємні речі або бодай вести себе так, щоб вона могла говорити йому всякі милі серцю мадригали, він розводить їй про справи, які анітрохи її не обходять. Страшенно цікаво їй знати, що десь там, у Росії, робітники повиганяли гольдштромів і самі правлять фабрикою! Сташку могло б ще обходити в якійсь мірі те, що стосувалося б подій у Нашому, але що там, бозна-де, сталося таке, що в них ніколи не станеться (спробували б вони прогнати Гольдштрома з його фабрики, так завтра ж виглядали б з-за грат, як кури з койца [147]147
Клітки (пол.).
[Закрыть]то яке їй діло до того?
Великий мені гріх знайшов: по цеху пилюка з волокна літає! А дома, коли тіпали коноплі, не літає пилюка?
А втім, і дурень скаже, що краще працювати в пилюці, ніж зовсім не мати праці. Не одна, а десять її подруг і ровесниць хотіли б бути на її місці, а цей буде тут торочити про якісь там вентилятори, чи як їх там!
Мама ще й тепер, по сімох роках, час від часу товче їй у голову, щоб шанувалася на роботі, хоч Стаха і без маминих наук знає це.
Стаха Кукурбівна числиться на фабриці Гольдштрома постійною робітницею, і вона гордиться цим, вбачаючи свою перевагу над сезонними робітниками.
Мала б вона розум, коли б, наслухавшись таких намовлянь, стала вимагати від Гольдштрома світла і свіжого повітря. Він, ого, з місця післав би її на свіже повітря! Спитати, хто б годував тоді її, люфтінспекторку? [148]148
Повітряну інспекторку (з нім.).
[Закрыть]
Ба, ані мови про те, що краще було б вродитись графинею, ніж дочкою прачки-поденщиці і сторожа; але Сташка, однак, не нарікає на долю. Нічого, нічого! Шість днів гарує, як віл, зате сьомого дня гуляє собі так, що має на цілий тиждень!
затягнула Стаха наймодніший шлягер [150]150
Популярна пісня (нім.).
[Закрыть], щоб дати зрозуміти Бронкові, що така розмова її нудить.
Бронко й сам це збагнув. Щоб не перетягти струни, він перейшов на інші теми. Став її розпитувати, які фільми вона любить, яке її улюблене танго, хто її подружка від серця і таке інше.
Коли Сташка згодом почала вірити, що Бронкові прояснилося в голові і він зрозумів нарешті, про віщо треба говорити з дівчатами на побаченні, він запитав її знічев'я:
– Ти, а що б то було, коли б ви одного дня всі, як одна, не вийшли на роботу?
– Смішний! Такого ніколи не може бути. Як же ж Марися може не вийти на роботу, коли в неї двоє дітей?
– А коли б і вона не вийшла? Коли б так, слухай, хтось зобов'язався годувати її дітей?
– Такого дурня на світі нема…
– А якби знайшовся, скажім, не дурень, а ціла організація?
– Овва, то Гольдштром послав би Ізя на ринок, а той привів би йому скільки хочеш безробітних. Мало їх там крутиться щодня…
– А якби й безробітні відмовились іти працювати до Гольдштрома?
– Іди геть від мене! Я гадала, що ти тільки трохи, а ти таки зовсім джім-джім! Ха-ха-ха… Безробітні відмовилися б від праці!
– Ну, а якби, припустім, таки відмовилися? Якби так якийсь, як ти кажеш, «дурень» організував для них громадську кухню…
– Іди не розповідай мені байки!
– А все ж таки, якби так?
– То Гольдштром чи Ізько поїхали б у Лодзь чи Краків і привезли звідти вагон мазурів, чи я знаю кого…
– А якби й мазури відмовились від роботи?
– Е, ти щось таке говориш, що й слухати не хочеться…
– Ну, а якби таки відмовились? Припустім, що й польські безробітні відмовилися б, то фабрика стала б?
– Та стала б…
– Значить, був би простій?
– Смішний ти, та певно, що якби фабрика стала, то був би простій.
– І Гольдштром мав би збитки?
– Та, бігме, ти говориш зі мною, як з дитиною. Та певно, що мав би збитки!
– Добре, значить, він може бути залежний і від вас, а не тільки ви від нього, так? Бо коли б, припустімо, фабрика стала, а ніхто не пішов на ваше місце, то старий мусив би забігати коло вас та ще й просити, щоб ви згодилися знову йти працювати…
– Таке! Мусив би! Нічого він не мусив би, бо такого ніколи не було і не буде, а все це байки, й більше нічого. Ти такий смішний! Розводиш теревені і ще хочеш, щоб я повірила тобі!
Одного разу Бронко прийшов на побачення з товстою книгою під пахвою.
– А це що за книга? – спитала Сташка, сподіваючись про себе, що це не книга, а альбом у книжковій палітурці.
– Цікава книжка… Може, хочеш почитати?
Стаха взяла книгу, прочитала її заголовок «Програма винародовлення українців у Польщі», покрутила книжку в руках, розкрила, подивилась на шрифт і… віддала.
Фі, стала б вона читати такі товсті книги, та ще таким дрібним шрифтом! Вона любить книги не дуже товсті, з малюнками, і щоб були великі літери. І щоб в тих книгах багато говорилося.
– Щоб багато діалога було, хочеш сказати?
– Я не знаю, як то називається, але люблю, щоб був рух у книжці…
Бронко не розсердився на неї, а, навпаки, з привітною терпеливістю, не нав'язуючи їй тієї товстої книги, почав випитувати, що їй подобається читати, крім книг, в яких багато говорять. Сташка призналась, що з охотою читає ще релігійні книги (але теж щоб малюнки були!) про грішниць, що покаялись, а потім стали святими, про те, як святі борються з спокусами, про духів, що розповідають про загробне життя, про чуда з мощами святих.
– То добре, – відразу погодився на її смак Бронко, – можу тобі принести й такі книги…
Він справді на другий день приніс невеличку книжечку, а що вона була без малюнків, то він узявся сам її читати Сташці. Стаха сперлася головою на його плече, начеб на спинку фотеля, і подумала, що в такій позі слухати могла б день і ніч.
Спочатку читання оте не викликало зацікавлення в Стахи. Страшенно їй цікаво знати, скільки католицька церква в Польщі посідає гектарів землі. А хоч би й запам'ятала собі цифру, то про що це говорить Сташці? Вона однаково не може собі уявити, скільки цього, на око.
– Та що це мене обходить, Броник?
Бронко й тут виявляє незвичайну терпеливість.
– Слухай, я тобі зараз поясню. Чотириста тисяч гектарів, розумієш, – це стільки, скільки в Польщі має п'ятсот тисяч бідняцьких селянських господарств. Розумієш? А приходу з цієї землі має церква сто мільйонів на рік!..
– Ну, і що з того? Та хай собі має. Мені не дає, але й від мене не бере?
