Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 43 страниц)

Олекса посміхнувся:

– А я в маму вдався. Маєш що закурити?

Але закурити не довелося, бо в цех увійшов Філіпчук. Як розплився за останні роки цей красень мужчина! З колишнього гімназиста-атлета залишилась тільки непропорційно мала голівка без шиї, бо та злилась з тулубом.

Шеф, очевидно, не хоче визнати цієї зміни, бо вперто доношує старі костюми, від чого штани в нього не сходяться на животі, а з-під рукавів піджака вилазять манжети сорочки, які йому доводиться раз по раз запихати назад.

Шеф не стає за реал. Навпаки, просить всіх у цеху відірватись від роботи, бо йому треба поділитись деякими міркуваннями з приводу справи, яка стосується їх усіх:

– Ми тут, прошу я вас, як одна родина. Так відчуваєте ви, сподіваюсь, так відчуваю і я. Тому я вважаю, що розмова між нами може бути тільки щира.

У Бронка засвербіло в носі. Він чхнув. Шеф незадоволено крутнув головою. Можна було, мовляв, примусити свого носа помовчати в таку хвилину. Невихованість, якщо не сказати хамство!

– Ситуація, прошу я вас, така, що нам з вами загрожує спільне нещастя, і нам треба, – він зчепив пальці з пальцями, що мало символізувати ланку в міцному ланцюгу, – ось як триматися разом! Іде, прошу я вас, ворожий наступ на українську культуру. Так, це без перебільшення і всяких там поетичних прикрас. Я зараз викладу. Проте, можливо, панове вже дещо чули, а якщо чули і зі мною про це не поговорили, то я міг би мати слушний жаль з цього приводу… Але я не буду дріб'язковим. Я скажу коротко…

Те коротко ще тяглося досить довго, поки нарешті отаким квітистим стилем Філіпчук не виклав те, з приводу чого вже велися дискусії серед друкарської братії. Йшлося про те, що профспілка друкарів, якою фактично керувала ППС, бачачи, що прогресивна організація друкарів куди, до речі, вже скоро рік як належав і Бронко, переросла в силу, яка може стати конкурентом профспілки, почала бити тривогу, домагаючись злиття цих двох організацій, лицемірно начебто заступаючись за робітника, якого визискують неорганізовані, так звані «дикі» власники друкарень. Зовні все було гаразд. Природним було, що профспілка турбується долею так званих нецінникових друкарів і хоче залучити їх до своєї організації, щоб захистити від визиску власників друкарень. Фактично ж причиною такої турботи була та обставина, що організація друкарів виростала в силу і своїм політичним впливом і популярністю серед робітників загрожувала авторитетові «Вогнища». Пепеесівці як численна більшість мали надію, що революційна меншість розчиниться в їх масі. Коли це питання виникло, Бронко виступив проти злиття. Як аргумент, висунув той факт, що за злиття висловились і власники друкарень. Не може бути чистої пролетарської ідеї там, де буржуй боротиметься за те саме, що й пролетар. Бронко рішуче і категорично був проти саме тому, що організація вже спроможна була самостійно лише шляхом страйків домогтись у «диких» власників зрівняння і підвищення зарплати, скорочення робочого дня. Бронко був проти і заявив про це якось Каминецькому, що він активно відстоюватиме свій погляд.

– Знаєш, тобі не доведеться цього робити, бо є рішення ЦК влитись у «Вогнище» і діяти серед мас, а не творити окремі острівці.

– Якщо таке рішення ЦК, – з досадою заперечив Бронко, – то виходить, товаришу Каминецький, що ЦК хоче того самого, що ППС-правиця. Як ви це поясните масам, народові?

Каминецький зажурено зітхнув.

– Дивлюсь на тебе і не знаю, що за чорт нуртує в тобі?.. Ти свій чи не свій? Невже ж ти не розумієш, що ЦК згори видніше? Пепеесівцям здається, що вони нас обійдуть, а ми покажемо, що маса піде за нами. От тобі широке поле до боротьби, є над чим попрацювати.

Такі чутки не могли не насторожити Філіпчука. І от тепер він намагається по-своєму відкривати Америку. Бронко зацікавлено наставився слухати його. По-перше, цікаво було, як він поверне справу і чого, власне, хоче досягнути цією «щирою» розмовою.

– Панове (як тривога, то до бога, – раніше він не називав їх панами), напевно, чули, бодай дехто з вас це чув, що тепер… що від вас будуть вимагати різні там робітничі збори, щоб ви вступали у звйонзек, чи, як його тепер – по-більшовицьки стали називати, – в профспілку. Та ба! Раз ви будете членами профспілки, то для того, щоб мені держати вас на роботі, я повинен бути членом організації власників друкарень. Це, прошу я вас, ніби для того, щоб я вас не визискував, а з другого боку – не робив конкуренції тій же організації власників. На перший погляд, прошу я вас, все в порядку. А в дійсності? А в дійсності маємо справу з дуже хитромудрим замаскованим, поданим під дуже гуманним соусом, наступом на українську культуру. Так, прошу я вас. Я вже колись говорив і ще раз повторюю, що ніколи не повірю, щоб поляк міг стати соціалістом, бо в поляку, будь він хоч сто разів інтернаціоналістом, завжди дріматиме причаєний шовініст і україножер.

«Ого! – подумав Бронко. – Пан Філіпчук вдається до своїх заяложених аргументів».

– Це, прошу я вас, тепер підтверджує саме життя, – правив Філіпчук. – Добре. Подивимося ж їх позиції: я вас експлуатую, і ППС, – а ми знаємо, Завадка, хто стоїть за плечима «Вогнища», – стає на ваш захист. Хто повірить цій небилиці? Я вас питаю, хто повірить цьому? Мало того, я не лише експлуатую вас, але і являюся конкурентом організації власників друкарень. Отже, виходить, що ви, вступивши в профспілку, підтримуватимете і цю організацію. Це вже, знаєте, і в голові не вкладається: з якої речі український робітник має підтримувати польського буржуя?

«А чорт побери, – подумав Бронко, – це ж мої слова! Невже ж, товаришу Каминецький, ви й тут маєте рацію?»

– Хіба, може, світ кінчається, бо, прошу я вас, хто є членами організації друкарів? Таж дев'яносто дев'ять процентів там поляків і жидів. Але оскільки я економіст, то хочу, прошу я вас, щоб ми з вами подивилися, як це практично виглядатиме. Облишимо, Броник, всякі там ідейки, а подивимося і на наші дебет і кредит. Хто наші клієнти, прошу я вас? Українська газета, українська книжка, дрібні роботи, українські товариства, які, прошу я вас, не отримують дотацій ні від староства, ані від міністерства освіти. Отже, більше платити за роботу, ніж вони платять, вони не зможуть, бо їх споживачі, у свою чергу, – це безробітний інтелігент, або робітник, або селянин. А коли я стану членом організації власників друкарень, а ви – членами профспілки, то я повинен вам насамперед зрівняти зарплату, тобто всім підвищити її майже на п'ятдесят процентів, а декому то і на сімдесят п'ять. І що воно вийде, прошу я вас? Звідки я візьму такі гроші? Я натисну на свого клієнта. А звідки візьме клієнт? Він натисне на свого клієнта, – а той де візьме? – бо його вже й так притиснула криза та безробіття. І він відмовиться від книжки і газети. А відмовиться клієнт – відмовлюся і я, і вийде таке, що мені доведеться закрити друкарню, а це потягне за собою загибель української культури і ваше безробіття. На папері, теоретично, ви матимете високу зарплату і семигодинний робочий день, а практично будете працювати по два, а то і по дню на тиждень, та й то буде добре. От тепер, прошу я вас, стала, думаю, зовсім ясною опіка і поміч ППС. Ось бачите, я вам довів – принаймні гадаю, що довів, – чого прагне польський уряд: знищити українське друковане слово, угробити нашу національну культуру, а вас, українців, зробити її гробокопателями. Я не думаю, що серед вас є такі, щоб їм підходила ця роль. От все, що я мав вам сказати…

Всі мовчали, але Бронко відчував на собі їх погляди і знав, що, власне, йому треба було виступити і задати тон. Логіка Філіпчукових висновків була сильна і, зрозуміло, могла впасти тільки під натиском ще сильнішої.

Бронко глянув на хлопців. Всі були під враженням слів хазяїна. Тут вже не грали ролі симпатії чи антипатії, адже для них давно було ясно, що польський уряд не зацікавлений у розквіті української культури.

– Я хочу почути, панове, і ваше слово. Я бачу, ви чогось чекаєте. Я, – він єхидно посміхнувся, – дозволю собі, прошу я вас, вгадати, що думає Завадка з приводу цього. Я скажу, Броник, а ти чесно признаєшся, якщо я вгадаю.

Всі розвеселилися.

– Добре, – погодився Бронко, вдаючи з себе веселого. Його голова весь час напружено працювала. Він знав, що як тепер не візьме моральної зверхності над Філіпчуком, то втратить всякий авторитет в очах товаришів.

– Ти думаєш, що ті справи треба розглядати, як то кажуть, насамперед з класових позицій, а не з національних лише… ну, словом, з класових позицій. Так? Признайся чесно, так ти думав?

– Так, – чесно признався Бронко. – Я так і думав, пане шеф.

– От бачите, як ми добре знаємо один одного. А це ще раз доводить, що ми таки свої, яких би ми там політичних поглядів не дотримувались. Ти гадаєш, що зі своїх класових позицій міркуєш правильно. А ти знаєш, що в історії народів бувають такі моменти, коли для повалення зовнішнього ворога всі класи на той час примирюються між собою і об'єднують свої сили для спільної боротьби? Я думаю, що ми з вами не пошиємося в дурні і станемо не на інтернаціональну платформу, а на свою, таки українську. І ніхто нам нічого не закине. Ви не вступите до профспілки, а я не вступлю в організацію власників друкарень. Я думаю, що і жандармами нас ніхто не змусить до цього. Я завжди говорив і говоритиму, що насамперед треба скинути з себе чужоземне ярмо, – це ж логічно, прошу я вас, добитись своєї держави насамперед, – а пізніше вже порадимося, який суспільний устрій буде найвідповідніший для нас. Насамперед треба, прошу я вас, хату збудувати, а пізніше вже там різні фіраночки розвішувати.

Бронко зробив іронічну гримасу: «Штудерний капкан придумав ти, «прошу я вас», тільки не на нашу ногу. Значить, будемо спільно будувати хату, а коли ви нас добре осідлаєте, отоді й будете «радитись» з нами, який суспільний лад підходив би нам… А чи не краще відразу будувати хату з соціалістичним ладом! Га, пане шеф?»

– Як панове думають? – вп'явся Філіпчук очима в Бронка.

– Хай старші висловляться. От Пєрожек хай скаже.

Бронко думав, що Пєрожек буде відмагатися. Але той кашлянув поштивно в кулак і почав:

– Я вважаю, перепрошую, – моя справа друкарська, – що пан шеф добре сказали: нам, українцям, треба триматися своєї платформи, української.

Бронко в думках чортихнувся, хоч, власне, чогось іншого він не міг сподіватися від Пєрожека.

– Але як пан шеф самі говорять, що тепер весь світ організується, то і ми мусимо теж у своїх українських рамках організуватися. Я не знаю, не розумію, як це виглядатиме, перепрошую, моя справа друкарська, але я розумію одне, що поляки хочуть нас знищити, а ми маємо не датися, а для цього треба нам, як говорить пан шеф, держатися один одного, тобто потрібна організація…

– Так, – грубо перебив його Філіпчук. – Ви, Пєрожек, прекрасний робітник, але оратор і організатор з вас, прошу я вас, як з телячого хвоста сито. Може, ви і знаєте, чого ви хочете, але не вмієте доречно свою думку довести до кінця. А може, вже і вам нашептали щось на вухо, і ви, як то кажуть, чуєте дзвін, та не знаєте, де він. Що то ви за організацію мали на думці? У нас, українців, є своє слово – товариство. Ви щось часом трохи не хильнули зранку?

Пєрожек підвів голову. Він усе життя стояв, схиливши голову над реалом, та так ту голову і носив похилу на вулиці; а тепер коли підвів, то видно стало, що шия в нього зовсім не засмагла.

Він був ображений.

– Я перепрошую, пане шефе, – він знову кашлянув. – Я ж заповів, що говорити я не мастак, моя справа друкарська. Але що тут говорити, коли нема про що говорити? Я скажу на простий мужицький розум: коли ми не хочемо йти в чужу організацію, то ми мусимо мати свою, українську. Коли валимо одну хату, то, аби було де мешкати, треба збудувати другу. Я так думаю. А я не пив, і я не панєнка, щоб мені шептали на вухо. А щодо організації, то тепер увесь світ організується.

– Так. Тут ви маєте рацію, Пєрожек. Увесь світ організується, це правда. Ми з вами теж організовані у «Рідній школі» і «Просвіті», чи, по-вашому, ці товариства – не організація?

– Я нічого не маю проти «Просвіти» і «Рідної школи». Народові треба і просвіти, і своєї рідної школи. Я теж даю туди свою лепту. Але і «Просвіта», і «Рідна школа», коли зі мною що станеться, не дадуть куска хліба моїм дітям і моїй жінці.

– А ви хіба не знаєте, що плачу за вас у касу хворих і ви будете мати на старість пенсію?

– Я, перепрошую, не бажав би вам жити з такої пенсії.

– Ось воно що. А ви хотіли, щоб між мною і вами не було різниці? Ще нема так добре, пане Пєрожек. А може, ви, – серед загальної мовчанки набирав Філіпчук щораз більшого розгону, – ви хочете такої організації, щоб моя друкарня, ваша робота, а прибутки навпіл? Але як воно буде, коли я теж стою за реалом і працюю разом з вами? Може, ви вже на це зазіхаєте? То признавайтесь відкрито, а не дзяворіть з-за плоту, – повторив Філіпчук свій улюблений вислів. – Я бачу, що недобрим духом війнуло в моїй друкарні. Я не дивуюся, коли, прошу я вас, моя друкарня стала пристановищем різних типів з-під червоної зірки. Але я прочищу атмосферу. Відчиню двері і повикидаю все сміття на вулицю, і цим разом, Пєрожек, вже не подивлюся, що у вас жінка-діти. Я вам, зрештою, не помагав їх робити. Я розжену всіх під сто чортів, і ви перший вилетите, Пєрожек.

Запахло гарячим потом. Бронко оглянувся. Сорочка Пєрожека прилипла до лопаток.

Бронко відчув приплив злої сили. Тепер ми схопимося з вами, пане шеф. П'ять років чекав він цієї хвилини. Жадоба відплатити оволоділа ним. Він знову згадав про батька. Не стане себе дурити. Це завжди було в нього найсильнішим поштовхом. Зі свого батька нікому не дозволить робити дурня. А тепер закачуй рукави і ставай один на один, а ви, хлопці, будьте суддями.

– Пан Пєрожек, – процідив Бронко, злісно дивлячись на Філіпчука, – очевидно, має на увазі колективні договори, які доведеться вам, пане шефе, колись таки завести в себе.

Філіпчук запхав руки в кишені.

– А я плюю на колективні договори! От і плюю. Це більшовицьке слівце, і тому я плюю на нього.

– А ви так не розпльовуйтесь, то менше прийдеться злизувати.

– Що ти сказав? – спитав Філіпчук, і в нього затрусилися губи. – Повтори, що ти сказав?

– Е, піп два рази казання не говорить. Я кажу, що слово «комбінат» ви теж назвали більшовицьким, але ви на нього не плювали, а обсмоктували, як цукерку! Чого ж ви смієтесь тепер над словом «колективний»?

– Ти, Завадка, щось мені надто сиромудрий. Аби ти, прошу я вас, не перемудрувався. Від кого ти набрався такого розуму?

– А від кого ж було мені його набратись, як не від вас, свого учителя?

Філіпчук лупнув на нього вовчим оком. Здавалося, що навіть те око засвітилось фосфором.

– Ти себе вважаєш за організатора, а насправді ти – киринник! [177]177
  Дезорганізатор.


[Закрыть]Я тут виклав, що як ви всі вступите до профспілки, то це буде загибель для української друкарської справи у Нашому. Це могила для нашої культури. Ти скажи, прошу я тебе, тут, при всіх: ти проти української культури?

Як доречно він задав це питання! На Бронка дивилися всі, і здавалося, що Філіпчук своєю логікою загнав його у сліпу вулицю.

Бронко висунувся на середину цеху, поміж клітками кас.

– Я не проти української культури, але з такою культурою, яку ви насаджуєте народові разом зі своїм спільником Ковалишиним, я завжди буду боротися. Що ви високопарно називаєте культурою? Оті сонники, чорні магії, бульварні романи про графиню-жебрачку, пусті кримінальні повістини, які вчать наших дітей злодійського ремесла? І ви все це називаєте культурою? Слухайте, та ви тією чорною магією відвертаєте очі народові від дійсності. Тут хата горить, а ви показуєте клоунські штучки, щоб людей відтягнути від пожежі. Це таке культуртрегерство? Хай гине така українська культура. Не треба нам такої культури!..

Бронко кинув ті слова з таким жаром, таким запалом, що Філіпчук розгубився. Видно було, що він сам не сподівався такого гострого повороту і в першу хвилину не знав, як йому реагувати на це все. Та ось він знайшовся.

Відчув, що хтось зазіхає на його інтереси. Він мусить тут диктувати!

– Ти що тут розійшовся? Ану, стули писок! Ти що гадаєш? Ти мені будеш диктувати, якого мені клієнта добирати? Я ще тут господар, я… – він захлинався. – Так буде, як я скажу! Я…

– Це вже, як вам сказати… – з убивчим спокоєм промовив Бронко.

І цей його спокій, і те, що Філіпчук втратив самовладання, що один кричав, що він господар, а другий сумнівався, – сильно вплинуло на робітників.

В Олекси засвітилися очі. А Ковальський (магістр, якого Філіпчук колись взяв голодного з вулиці), певно, для того, щоб не показати свого задоволення і не образити тим шефа, відвернувся лицем до стіни. Пєрожек зовсім забувся і притупнув ногою: так, мовляв, отак його.

– Як ти сказав? – змінений, посинілий, просичав Філіпчук. – Ти смієш?..

Саме в тому, що Бронко посмів, і був весь моральний сенс його виступу.

Філіпчук сперся на стіну. Він не міг перетравити того, що сталося, не міг повірити. І це було найстрашніше. Адже могли сваритись, лаятись, не погоджуватись, але, в усякому разі, він був господар. Це була його єдина й найбільша перевага над ними, джерело його сили, причина, чому він мав диктувати, а вони слухати. І ось цей виродок, ця гадина, яку він пригрів на своїх грудях, сміла висловити сумнів у його силі.

– Ти, безличний, ти смієш? – прошепотів ще раз.

– А ви мене виховували бути сміливим і зубами видирати свої права, – зухвало відповів Бронко.

– Я виховав! – скривився Філіпчук, наче збирався заплакати сам над собою. – Я… маєш рацію. Я виховав, прошу я тебе, гадину на грудях. За хліб ти платиш мені каменюкою, щеня, – до нього спроквола поверталась певність. Він пошукав очима Олексу. – І ви думаєте, якщо Філіпчук мовчить, то Філіпчук сліпий і не знає, що навколо твориться?

– А ми ніколи так не думали. Ми думали…

– Мовчи. Я тебе не питаю! Я мовчав, я знав, чому я мовчав, а тепер скажу, що більше не буду тримати в себе вбивць та їх посібників. Я вам покажу, хто тут господар. Викину, викину завтра ж!

– А ви спробуйте, – відізвався Бронко.

– Що ти сказав?

– А ви не чули? Я сказав, щоб ви спробували викинути нас з роботи. От що.

– Та викину, прошу я вас, викину, аж закуриться за вами.

– А я ще раз кажу вам: спробуйте!

– Ти! Ти хочеш сказати, що будеш діяти проти мене організовано?

– А хоч би й так. Можете тільки радіти. Ви ж казали, що українці не здібні до організаційного життя. А ми вам доведемо, що здібні.

Філіпчук випнув голову, як бик, що збирається колоти рогами. Очі йому справді налилися кров'ю. Він, здавалося, щойно усвідомив, що справа набирає серйозного характеру і що в руках цього Завадки не бутафорська, а справжня бойова зброя.

Зі зброєю проти нього? Хто?

І він, отямившись, узяв себе в руки. Його обличчя розпогодилося. Він знову влазив у власну шкіру. Повів оком по цеху, по людях, по касах, по машині: все це було його. Міг облити нафтою і спалити, потрощити, розсипати каси, замкнути на колодку, продати, міг все зробити, бо все це було його. Його власне. На мить йому наче затьмарило розум, і він справді злякався, але відразу ж запитав: по якому праву можуть все це відібрати від нього? Де той закон? Нема такого закону. А якщо верстати його, то він, а не хто інший, буде розпоряджатися, кого йому приймати на роботу, а кого не приймати. Закон, поліція – все одно, якої вона буде окраски, але охоронці того закону на його боці. Він засміявся. Філіпчук так сміявся, що можна було подумати, що вся попередня розмова – це сценка, розіграна для розваги.

– Ха-ха! Завадка хотів вас, панове, попросту купити. Йому хотілося випробувати свій вплив у моїй друкарні. І я бачу, прошу я вас, це йому все таки вдалося! Чого ж ви мовчали, пане Ковальський, коли він почав про колективні договори? Кому-кому, а вам слід було б розповісти, як я здибав вас, брезклого, на станції, привів у свою друкарню і сьогодні ви, я не кажу, що багато заробляєте, але не голодуєте і голою задницею не світите. А ви мовчали. Це так, прошу я вас, як би мене грабували на ваших очах, а ви б любувалися, заклавши руки в кишені. А ви, Пєрожек? Таж я міг сто разів вас звільнити, але я пожалів вашу жінку з дітьми, а ви хочете якогось кооперативу, щоб, мовляв, мій капітал і праця, а ваші прибутки. А ти, Юрку! – звернувся він до молодого учня, якого накинуло йому Товариство опіки над сиротами. – До ребусів та різних кросвордів то ти перший, а як твого добродія паплюжили, ти тільки рота роззявив і слухав. Не бійтеся, я все собі на вус намотав, – показав він пальцями. – Тепер послухайте, що я скажу: всіх вас, якщо ви такі мудрі, з 15-го числа не хочу бачити в себе. Нема дурних, щоб гріти на власному серці гадину. Тепер я побачу, якої ви заспіваєте!..

– А ми подивимося, пане шефе, як заспівають ваші машини на простої.

– Чому на простої?

– А тому, що ми не уступимося від своїх місць за реалом.

– То поліція вас попросить уступитися.

– А поліція нам нічого не зможе зробити, бо ми не будемо бешкетувати.

– А-а… – Філіпчук зробив такий рух губами, буцім хотів сказати: «Ану, повтори ще раз». Всі так звані окупаційні страйки – то була страшна річ: підприємство простоювало, ба навіть були випадки, коли поліція не могла вміщуватись активно, бо все відбувалося тихо і мирно, без жодних сутичок. Саме тепер, коли Ковалишин подав цілий список творів, що їх треба було галопом видати. Філіпчукові бракувало тільки цього окупаційного страйку: – Ти збираєшся воювати зі мною, Завадко? – спитав тоном, в якому немов бриніло прохання цього не робити.

– А ви ж учили мене не ридати, а здобувати.

– Я тебе вчив? А бодай я собі був ногу зламав, заки прийшов до тебе на подвір'я брати тебе на роботу. Ти, щеня, на кого дзявориш? Ледь зіп'явся на ноги і вже голос підносиш! Хто ти є і на кого заміряєшся?

– Ви ж самі казали, що в житті такий закон: старе відживає, а молоде утверджується.

– А вдячності крихту, людської вдячності, то що?

– Яка там вдячність, коли знову-таки ви ж самі нас вчили, що вдячність – це прикмета кволих, а завойовники не знають ні милосердя, ні вдячності.

– «Завойовники, завойовники»! Воюйте, рубайте до решти! Нате, беріть! – зробив він розпачливий жест руками. – Беріть, діліть! Маєте кооператив, Пєрожек… Беріть, діліть… все ваше… Мені не треба вашої вдячності!..

Мені нічого не треба, нічого не треба, нічого не треба! Беріть душу з мене, рвіть її на шматочки, чого стали! – Слина запінилася в кутках його рота.

Бронка взяла огида. Огида до цього безсилого людського мішка, напханого високими, бундючними фразами про силу волі, про завойовництво, про благородство духу, про боротьбу проти хвилі. І ось вилазить з нього клоччя, як з опудала, яке хтось розпоров для забави.

Бронко розумів, що це тільки істерика, а очунявши, шеф почне організовуватись. Він знав, що у Філіпчука великі поклади енергії і спритності, але поки що і однієї цієї сцени було досить.

– Не будемо поперед батька лізти в пекло, пане шефе, – заговорив Завадка. – Справа з профспілкою найближчим часом вирішиться, і вам однаково не затримати колеса історії. А тепер, хлопці, до роботи.

Філіпчук почав поправляти на собі галстук. Підтяг і обтріпав штани, ніби був вивалявся у пилюці, а потім тихо спитав у Завадки, підійшовши до нього плече в плече:

– Чого ти так ненавидиш мене, Броник? За що! За те, що я тебе в люди вивів? А я всю надію, прошу тебе, покладав на тебе, а ти…

Бронко чекав, що він казатиме далі.

– Я знаю, ти, може, не віриш, а воно таки так: ти подивись лишень на тих, що за люди! Куди вітер віє. А з тобою… Я і ти – ми могли б чогось досягти.

Бронкові кортіло копнути його, як пса, який ластиться після того, як його побили.

– Забагато честі для мене, пане шефе. Тим часом досить з нас цієї генеральної репетиції.

– Я не знав, що ти такий жорстокий. Я вважав тебе за поряднішого.

– А я не знав, що у вас такі ніжні нерви. Я вважав вас за більш витривалого.

Філіпчук глянув на Бронка поглядом, сповненим такої ненависті, що Бронкові мимохіть спало на думку: цього противника можна тільки недооцінити, але ніколи не переоцінити. Рудий вислизнув за ним, але ні для кого не було секретом, що досить було з розмаху відчинити двері, щоб розбити йому морду. Та цього ніхто не збирався робити.

Всі були під враженням того, що відбулося щойно на їх очах. Кожний по-своєму перетравлював це. Одне було певно: як би далі не склалися стосунки між ними й хазяїном, вони вже не будуть такими, як були досі.

Бронко чомусь згадав, як уперше став за реал. Будувати друкарню, тягнути вантажі і навіть монтувати під чиїмсь керівництвом машини – це було одне. А стати за реал – це зовсім інше. Складати літери, коли дивитися збоку, видавалося легкою дитячою забавою і стало важкою, майже неможливою до опанування справою, коли йому самому довелося з-поміж десятків гнізд каси виловлювати неслухняними пальцями потрібну літеру. Здавалось йому тоді, що ніколи не опанує він цієї техніки вправності. З'явились нові поняття, які суперечили тому, що дотепер він знав. Так, наприклад, з гімназії він виніс впевненість що квадрат – це геометрична фігура, і більш нічого, а тут виявилося, що це, крім того, і найбільша одиниця виміру. Страх його охопив, коли дізнався, що від нього вимагають запам'ятати і завчити 560 незрозумілих назв гарнітур. Чому ренат, чому гротеск, чому медіатель? Чи настане такий час, коли він зуміє без напруження пам'яті відрізнити латинську терцію світлу від двомітля? Це були безпросвітні лісові хащі, в яких на початку їхньої роботи розбирались тільки шеф і Бронків батько. Та оскільки шеф скоро відсторонив старого Завадку, то єдиним авторитетом, єдиним компетентним у цих вельми заплутаних, як здавалося Бронкові, питаннях друкарської техніки був лише принципал.

З часом цей авторитет, особливо відколи Бронко став близько до революційного руху, побляк, а його пишний мундир, перед яким Бронко, нікуди правди діти, колись тремтів, давно уподібнився до театрального реквізиту.

Проте до сьогоднішнього дня збереглася принаймні зовнішня, хоч не щира, проте видима форма підлеглості і пошани. Філіпчук навіть раз, будучи п'яненьким, похвалився: мовляв, він десь має те, що про нього думають його люди і чим вони займаються поза працею в друкарні. Але на роботі, зокрема в його присутності, ніхто і писнути не сміє.

І сьогодні пересунулася ця границя. У взаємовідносинах між шефом і підлеглими лозначилась нова віха.

– А-а-а! – випростав Бронко плечі, як після сну у невигідній позиції, і тут же подумав: «Треба буде повернутись до систематичної гімнастики».

Ах, спорт, музика, танці, дівчата – оцю пінку життя до свого знайомства з Каминецьким вважав Бронко за щось не сумісне з гідністю серйозної людини. Виходить, що погляд цей не лише страшенно наївний, але й давно застарілий.

Ковальський, високий, сутулий інтелігент в рогових окулярах, не дивлячись Бронкові в обличчя, підійшов до нього.

– Я перепрошую, – промимрив. – Не осуджуйте мене, що я вас не підтримав.

Завадка потис його за лікоть:

– Слухайте, киньте! Ви підтримали мене вже тим, розумієте, що мали мужність не заперечувати. Пане Пєрожек, а ви чого мовчите?

Пєрожек звів очі з-під стріхи розкуйовдженого в безладді волосся і тільки засопів. Не важко було здогадатись, в чому справа: старий під хвилинним настроєм спалахнув був у присутності шефа, а тепер, бідолаха, сам не знає, чи краще, чи гірше він собі цим наробив.

Бронко вирішив поки що дати утрамбуватись Пєрожековим думкам, а завтра серйозно обговорити з хлопцями в цеху пропозицію шефа.

А що Олекса?

Той стояв у застиглій позі з верстаткою в руці, з відкритим ротом, однаково зачудований, як і розчарований. Бронко розумів його. На очах хлопчака лопнув пузир з авторитетом Філіпчука, і всередині цього пузиря не виявилося нічого, крім… несвіжого повітря. З другого ж боку, Олекса з таким нервовим напруженням чекав зіткнення між ним і шефом. А вийшов просто… пшик! Дійсність не відповідала уяві хлопця.

В коридорі почулися кроки. Це, напевно, шеф з горя пішов хильнути келишок, що, до речі, останнім часом траплялося з ним досить-таки частенько.

* * *

Перепалка з Філіпчуком, яку Бронко про себе розцінив як генеральну репетицію перед великим боєм, віщувала йому безробіття. При цьому подумав не про матір, а про Сташку. Розумів, що при сучасній фінансовій кризі безробітний жених – це жалюгідна фігура. І як поставилася б Стаха до нього, коли б дізналась, що саме він опинився в становищі того безробітного жениха?

З притаманною йому запальністю відразу вирішив: якщо Стаха гідно витримає цю пробу вогнем, то, слово честі, ще сьогодні назве її своєю. Якщо ж злякається, то тільки й бачитиме його біля себе.

Сташку застав біля воріт. Видко, побачила його з хати й вибігла назустріч.

Незважаючи на вечірню прохолоду, дівчина була у маркізетовій блузочці з коротенькими рукавами. Навіть у сутінках помітно було, як випинались з-під блузки високі повні груди, яких Стаха, звичайно, і наміру не мала приховувати.

Сташці, очевидно, видалося, що Бронко, похнюпившись, не помітив її, бо перша окликнула його.

Бронко привітався, але залишився задуманим та невеселим. Сташка явно розгубилася.

– Що з тобою? – вибігла наперед нього за ворота. – Чого ти такий?

– Таке сталося, Стахо, що краще не питай. Ходи… я не хочу заходити в хату.

Стривожена Стаха, не допитуючись більше, побігла поперед нього. Сіли на своєму місці, на старій зрізаній груші за хатою, де провели не одну нічку.

Бронко зняв з себе піджак і накинув його на плечі Сташці, але не приголубив її на своїх грудях, як це бувало раніше.

– Кажи, що сталося! – припала до нього Стаха всією своєю істотою.

Бронко мовчав. Ті палаючі тривогою очі, ті напіврозкриті уста, що ледве-ледве переводили подих, та вичікуюча напружена поза, ті пальці, що конвульсивно чіплялись за його руки, – все те видалося таким рідним, таким безмежно йому відданим, що в Бронка серце защеміло від самої думки, що за хвильку все це може щезнути безповоротно. А чи не краще, Бронку, залишитись при ілюзії?

Тобто відступати? Ні! Тим паче, що сьогоднішній жарт завтра може стати дійсністю.

– Слухай, я тільки що на смерть посварився з старим. І от розумієш… одне слово… можеш полюбуватись мною. Від п'ятнадцятого я вже люфтінспектор, – випалив він одним духом.

– Як? – приглушено перепитала ледь побілілими губами. – Геть-чисто нагнав з роботи?

– Та кажу ж тобі, що від п'ятнадцятого можу вже собак ганяти…

Сташка випросталась і… засміялась.

Це був не звичайний її безтурботний, визивний сміх. Вона вхопилась за цей жалісний смішок, щоб влити ним хоч краплину бадьорості у Бронка.