Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"
Автор книги: Ирина Вильде
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 43 страниц)
В тій хвилині Безбородько взяв її під руку.
Чув чи не чув?
Коли вийшли з церкви, то зненацька почав падати, кружляючи, спокійний, лапастий сніг. Просто дивно, звідки взявся він так несподівано, бо стояв жовтень і листя ще багряніло на деревах.
Жінки в осінніх, легких костюмах, діти з голими литками озирали одне одного, сміючись: як же вони виглядають на тлі цієї раптової зими?
Світ здавався Катерині якимось фантастичним, як химерним здавалось і те, що незабаром буде дружиною чоловіка, який іде ось, поруч.
Подивилась на нареченого. Усміхнувся до неї з-під засніжених вій. Уже не пам'ятав, видно, отих неприхильних слів у притворі церкви. А може, в цьому мерехтливому світлі здавались вони йому такими ж нереальними, як листя на деревах, припорошене снігом, як ті жоржини у магістратському садку, що навіть голівки схилили під білою навалою.
Поки що Катерина перетворила свого майбутнього чоловіка у персону грату з чудодійною силою – сумних змушувати усміхатись, озлоблених говорити приємні речі, хворих забувати в його присутності про свої хвороби, незадоволених не нарікати, голодних не відчувати голоду.
Коли Безбородько з'являвся на порозі дому Річинських, з кожним, з ким він зустрічався, наступала метаморфоза: Олена оживлялася до такої міри, що забувала про жалобу в домі, розповідала смішні історійки з своєї молодості; Мариня з таким шиком подавала на стіл делікатеси, що можна було подумати, ніби вона нічим іншим не займається, тільки своєю роботою; ба навіть Оля, коли входила до їдальні, коли там був Безбородько, намагалась прикрасити своє лице чемностивим усміхом.
Звичайно, ті коментарі, що велися з цього приводу у дівочій кімнаті, Безбородько не міг і не повинен був чути.
Зоня, бувало, ставши в улюблену позу трибуна, твердила з серцем, що вона не завидує тому ідіотові, і тим сиропним компліментам, і тим гусячим паштетам, що ними годує його Катерина, бо так чи інакше вони пізніше вилізуть йому боком.
– Мені, слово честі, часом стає жаль того ідіота. Я його зневажаю за його обмежену міщанську чорну душу і разом з тим не можу дивитись, як той дурень добровільно пхає голову в ярмо. Не можу, хоч вбийте, не можу терпіти обмежених людей! Іноді просто аж кортить відкрити очі тому дурневі і показати йому, який він тяжкий ідіот!
– Паннунця в своєму розумі? – запитує Мариня глухим погрозливим тоном і при тому страшно впинає у Зоню свої чорні злі очі. – То паннунця хочуть для забави собі всіх нас з торбами пустити, а їмосць в могилу загнати. Як паннунця цього хочуть, то я не перечу, можуть паннунця відкривати очі панові докторові, але що потім буде – я не ручуся…
– Що Мариня вигадує? Мариня хіба на жартах не розуміється… Мариня, видно, вже зовсім старіє, якщо сприймає всерйоз цей дурненький жарт, – кидає їй зі злістю Зоня і виходить з кімнати, щоб не сказати забагато. В цих умовах, що склались, то може бути небезпечно!
За життя батька, особливо після того, як відійшов Василюшка, Мариня була в сімейній ієрархічній драбині на останньому щаблі. Тепер же, в силу обставин, вона висунулась мало що не на чільне місце. І ніхто не насмілюється протестувати, бо кожний з членів сім'ї розуміє, що тепер Мариня утримує дім.
Більше від усіх розуміє це сама Мариня. Свідомість того, що вона необхідна для Річинських, розбурхала в ній приспану під оболонкою фальшивої покори владну вдачу. З якогось часу Мариня мало того, що перестала радитесь з Оленою й Катериною у господарських справах, але ще й набиралася нахабства сама давати розпорядження, яким повинна підкорятися вся сім'я.
Проте всі мовчать, бо кожний розуміє, що Мариня, крім того, що утримує дім, є ще й рупором, який розносить про Річинських добру славу, а може з таким же успіхом, якщо не з більшим, розносити й погану.
Нашівський ринок – це той центральний вузол, з якого за посередництвом куховарок нашівської аристократії розноситься опінія [182]182
Репутація.
[Закрыть]про Річинських як про дуже багатих, але дуже скупих людей. Таких скупих, що служниця змушена красти в них речі і продавати їх запівдарма.
Оскільки Мариня керує зовнішніми справами сім'ї, то на Ольгу спадає чимало хатніх обов'язків, до кухні включно.
Робота по господарству відповідає самій натурі маленької господині, а крім того, дає їй чимало нагоди для роздумів.
Як же спокійно думається за автоматичним перебиранням гречаної крупи чи хоча б за чищенням картоплі, яка, на жаль, тепер посідає чільне місце в кухні Річинських.
Слова Зоні про те, що Безбородькові наготовано гірку пілюлю у сиропі, змушують Ольгу виразніше з'ясувати характер взаємин між нею і майбутнім чоловіком сестри.
За життя татка нікому й не спадало на думку замислюватися про завтра, бо знали: буде так, як захоче татко, а татко захоче тільки найкращого для своїх дітей.
Ольга теж знаходилась під магічним впливом цієї оманної віри у всемогутність батька. Вона теж вірила, що з нею буде тільки так, як того захоче для неї татко.
Коли б татко вважав за потрібне, щоб котрась з дівчат вчилася в університеті, ось хоч би Ольга, то вона сьогодні могла б бути вже на третьому курсі будь-якого факультету, який обрав би їй татко. Коли б татко був тієї думки, що дівчатам треба йти працювати, то при його зв’язках, незважаючи на економічну кризу в краї (на якій Оля, до речі, зовсім не розумілася, а через те й не дуже вірила в неї), вона напевно б мала роботу. Коли б татко вважав, що його дочкам не треба ані працювати, ані вчитись, а рано вийти заміж, то, напевно, мати була б сьогодні вже бабунею, а Ольга – мамою.
Тепер ці функції повинна взяти на себе чужа людина, бо Ольга і не уявляє, щоб Безбородько міг їй коли-небудь стати близькою людиною.
До того ж усе, що діставалося від татка, було само по собі зрозумілим до такої міри природним, що навіть виключало вдячність; а тут буде все з ласки чи з родинного обов'язку, що вимагатиме вдячності, якої в таких випадках завжди замало.
Ольга відчуває, що тут щось не так. Але думати про те, чи не можна б улаштувати собі самостійне життя поза Катериною і Безбородьком, вона не наважується, бо не знає, з якого боку приступити, хоча б і в думках. Вона стоїть перед завісою, за якою починається самостійне життя. І хоч знає, що колись ту завісу треба буде підняти, не береться за це, бо для цього, крім відваги, бракує й уміння.
«Якось-то буде», – хоче потішити себе Ольга на лад Олени, але сама відчуває, що цей наркотик вивітрюється з кожним днем.
Проте порання біля кухні та робота в городі приносять ввечері Олі таку приємну здорову втому, що вона вже думає лише про те, щоб скоріше допастись до подушки. «Я вже завтра щось придумаю», – вирішує вона кожного вечора, але завтра так подібне до вчора, що його знову треба перекласти на завтра. І так сходить день за днем у полоні якоїсь тимчасовості, якій не видно кінця-краю.
І справді невідомо, як довго відкладала б Ольга цю серйозну розмову сама з собою, коли б не випадкова зустріч, друга з черги, з Бронком Завадкою.
Хоч зовсім випадковою цю зустріч назвати не можна. Вже той факт, що церква, до якої Ольга заглядала майже щодня, і друкарня Філіпчука, де працював Завадка, містились на одній вулиці, говорив за те, що вони не могли не зустрінутись. Правда, Ольга знала, що коли вона зустрінеться віч-на-віч з Завадкою, він обов'язково заговорить до неї, і знала, що цього ніколи не станеться, якщо вона буде у товаристві когось із своїх. Ольга мала деякі дані підозрівати, що Завадка шукає нагоди заговорити до неї.
Вона пояснювала собі це тим, що після нерозумної доповіді Романика Бронкові кортіло поглузувати з нашівської інтелігенції, а оскільки вона, Ольга, єдина його знайома з нашівського вищого світу, то він і мітить її як жертву.
Ольга, коли не лукавити з самою собою, теж не мала б нічого проти, щоб ще раз поговорити з «типом», хоч би для того, щоб показати тому зухвальцеві, що вона ані така наївна, ані така сентиментальна, за яку він прийняв її при першій зустрічі. І ще одна причина, чому Ольга зважилася б на це побачення. Справа в тому, що, крім отого Завадки, тобто грубіяна, комуніста, отже, ворога, «типа», недоучки, в думках Олі з'являється і другий Завадка, який не має нічого спільного ні з політичними переконаннями, ні з походженням, ні з середовищем того першого.
Цей існує сам по собі, як фізичний протокол тамтого, як витвір молодої нагромадженої, а не витраченої енергії, як передчуття любові, яка ще не народилась, але каламутить уже душевний спокій своїм майбутнім неминучим приходом.
Тому Ольга й бажала, й уникала вуличних зустрічей з Завадкою лице в лице, які завжди приносили їй чимало нерозумного хвилювання. Останнім часом Ольга влаштовувалась так, що, помітивши Бронка здалеку, вона, з ким би з своїх не йшла, припинялась біля найближчої вітрини, спиною до вулиці, й так перечікувала, поки він минав її.
Тричі маневр удався, а за четвертим разом Завадка й собі став біля вітрини крамниці з сільськогосподарськими речами.
Оля була не сама, в товаристві Олени. Вона подумала, що задихнеться від стиду, якщо той набереться нахабства заговорити до неї у присутності матері. Та Завадка задовольнився тим, що подивився на Ольгу з такої безпосередньої близькості, як ніколи досі.
– Чого той хлопець так дивився на тебе? – спитала Олена, коли Завадка пішов. – То, може, твій знайомий? Мені здавалось, що він хотів… привітатися з тобою, а ти як навмисне відвертала голову. Хто він такий?
Ольга не збрехала, коли сказала, що її знайомство з Завадкою походить від того, що він прийняв у неї замовлення клепсидри.
– З такими людьми треба бути чемною, дитино, – сказала повчаюче Олена, маючи на думці не Ольгу, а Зоню.
Олена дуже страждала від того, що Зоня так звисока дивиться на людей. Не маючи відваги сказати їй цього у вічі, вона при кожній нагоді в обхід повчала інших своїх дочок, що гординя – це гріх, а скромність – найкраща окраса для молодої дівчини.
Ця пригода з Завадкою покінчила з Олиним ваганням. Зустрінеться ще раз з тим «типом» – скаже йому, щоб на майбутнє покинув свої штучки, бо, крім того, що в неї немає найменшого бажання продовжувати знайомство з ним, це ще й компрометує її.
Другого дня Ольга вийшла в місто сама, буцімто до церкви, а вже повертаючись додому, зустріла Бронка Завадку.
Вона вгляділа його блискучий чуб ще на містку перед пекарнею. Завадка йшов поволі, втупивши очі вдалину, немов виглядав когось здалека, і, мабуть, тому не помітив її, близьку. Коли ж несподівано для себе побачив Ольгу за кілька кроків від себе, то обличчя його зайнялося таким щирим спалахом радості, що вона відразу ж передалася й Олі. Збентеження, що охоплювало її за кожним разом при німих зустрічах з ним, стало тепер незвичайним від тієї трепетної щирості, що оволоділа ними, всупереч їх волі.
Тільки під впливом того нового в їх взаємовідносинах міг сказати Завадка:
– Нарешті! А то я почав вже втрачати надію. Слухайте, може, завернемо на Криву, а то я не хотів би, щоб хтось знайомий бачив мене з вами…
Оці необдумані, такі природні й доречні слова, якби вони були сказані нею, і такі грубі в його устах розвіяли весь цей оманний чар першого враження.
Який він все ж таки товстошкірий! Чому він не подумав про те, що вона цими зустрічами з ним наражає себе на стократ більшу неприємність? І взагалі, що це за нетактовність говорити їй у вічі, що він (він!) соромиться перед своїми приятелями її товариства?
– Підемо, слухайте, вам, напевно, теж не хочеться, щоб вас бачили зі мною, – згадав нарешті Бронко, що ця справа може торкатись і її. – Пригадуєте собі, як тоді оглядалась на вас жінка нотаріуса? Чи, може, ви тоді не зауважили її? Я знаю, що у вас теж є що мені сказати.
«А хоч би й так, то чи треба про це говорити вголос? Як же це нечемно і неделікатно!»
– Звідки ви взяли, що в мене є що вам сказати? – запитала Ольга з штучним, сухим сміхом, від якого їй самій стало ніяково.
Бронко зараз же вловив фальш в Олиному манірному вигуку.
– Слухайте, ви були б дуже мила… Ну, чого ви хмурите брови? Я ж не сказав ще нічого неприємного. Я лише кажу, що ви були б дуже мила дівчина, коли б не надягали маску на обличчя. А може – чорт його маму знає – серед своїх ви інакша, а тільки передо мною граєте вар'ята? Слухайте, навіщо ви це робите? Я ж вловлюю фальш у вашому тоні.
– О, то ви неабиякий психолог! Напевно, ви чудово знаєтесь на жіночих душах…
– А до дідька мені здались оті жіночі душі! Не мав би я нічого кращого од роботи, як займатись такими дурницями. Це я вже лишаю вашим кавалерам. Їм і так нічого більш робити. Я вам одне скажу: наші дівчата грубшої кості, але вони щиріші, і за це одне варто їх любити. Ну, пішли!..
Вони спускаються на площу Босих кармелітів стрімкою Кривою по вузенькому тротуарі, викладеному камінними плитками попід парканами, з-поза яких звисають кущі давно відцвілого жасмину та бузку.
В долині, оточеній з усіх боків стрімкими узбіччями, з поналіплюваними на них домиками з садками, порізаними поздовжніми, кривулястими вуличками, на кам'яній квадратній площі стоїть старовинна чорна кам'яна споруда у формі дзвона, з-під якої в декількох симетрично розташованих місцях струмками витікає чиста джерельна вода. В Нашому і в околиці називають цю воду не інакше, як кляшторна [183]183
Монастирська (з пол.).
[Закрыть]. Назва ця свідчить, що джерело разом з площею мусило колись належати монастиреві, розташованому нині на схід від джерела. Монастир цей належав тепер сестрам василіянкам, а від Босих кармелітів залишалась тільки одна назва.
Дзвін, споруджений з незугарних кам'яних брил, покарбованих старовинними написами, а подекуди й малюнками, був свого роду метрикою міста. Нерідко можна було бачити біля цього пам'ятника древньої архітектури і туристів, які, приваблені написами на цій споруді, намагались прочитати стертий дощами та людськими пальцями текст. Оля знала про дзвін лише те, що на котрійсь з його плит викарбувано заклик гуцульських добровольців, що йшли через Наше у полки Хмельницького.
Дзвін містився на залізом кованім підвищенні, і до струмків треба було добиратися по східниках. Практичні нашівці, щоб увільнити себе від труда сходити вниз з повними відрами, доробили дерев'яні жолоби, по яких вода лилась просто до підніжжя дзвона.
Взагалі вода у Нашому була погана. У північній частині міста вона мала надто великий процент кальцію і через це була майже непридатна для кухні. У східній і південній частинах була м'якша, але мала ту ваду, що інколи настільки насичувалася йодом, що її не можна було пити. Мешканці тих околиць користувалися для кухні виключно кляшторною водою, яку їм приставляли професійні водовози і водоноси. Біля струмків завжди стояла черга наймичок, домогосподарок і водоносів з відрами на коромислах, що сягали майже землі. Водовози приїздили з бочками на візках, запряжених сухоребрими шкапами. Вони обслуговували дальні райони міста, беручи по чотири сотики за відро від постійних клієнтів і п'ять, а то й шість – від принагідних покупців.
Ольга дуже рідко бувала в оцій околиці, і саме тому цей закуток, оточений з усіх боків садами й хатами, з дзвоном-чудом посередині видавався їй особливо мальовничим. Його колоритність доповнювали дівчата з позакочуваними рукавами та попідтиканими спідницями і надто бородаті водоноси та водовози, які були якось однаково зодягнені, немов у своєрідну уніформу, в зелено-жовті прогумовані куртки і такі ж штани. Мальовничості цій картині додали ще зграї сизих голубів, що зліталися сюди з монастиря для купання. Голуби були свійські й розпурхувались лише тоді, коли їм загрожувало бути розчавленими чоботом.
Мала, може, чотирилітня єврейська дівчинка, з очима, як два діаманти, годувала голубів роздробленим малаєм. Дитина була одягнена в брудну, вилиняну подерту блузку, непропорційно велику для її тільця. Кучерява, збита в ковтуни голівка давно не бачила гребеня, проте незвичайна врода дівчинки нітрохи не меркла від такої оправи.
– Як тебе звати, дитино? – спитала Ольга по-польськи.
Мала окинула її веселими, сміливими очима:
– Малка. А цо пані мнє да? [184]184
А що ви мені дасте? (Пол.)
[Закрыть]
Ольга, не знаючи, як приховати своє збентеження, погладила дитину по розпатланій голівці. Ситуація вимагала ткнути дівчинці бодай десять грошів в руку на цукерки, а в Ольги в сумці й цього не було. А зрештою, навіть коли б було, то вона посоромилася б давати таку суму дитині, а більшої не могла б собі дозволити.
В Олі зразу ж відпала охота приглядатись до людей і голубів біля джерела. Бажаючи якомога скоріше віддалитись від дівчинки, яка дивилась їй услід своїми прекрасними очима, не розуміючи, навіщо здалась вона незнайомій панні, Ольга вже без протесту дала завести себе Завадці у тиху вулицю Пільну.
Може, якихось двадцять років тому назва ця мала своє логічне виправдання. Тепер від поля залишилося в неї небагато. Вся вулиця була забудована новими дерев'яними, а де-не-де й мурованими, чепурними (всі, як за командою, з зеленими ганочками) одноповерховими будиночками. І лише молоді дерева біля них свідчили про те, що люди живуть тут не так вже давно. Проте безпосередньо поза садами і будівлями простягались смуги нив.
У цю пору були вже тільки стерні, по яких паслись корови та спутані коні. Ольга уявила собі, що весною і раннім літом, напевно, було дуже приємно вийти з садка і зразу ж опинитися перед стіною жита чи пшениці. І так цікаво: обернись на захід – будеш весь у місті, обернись на схід – будеш весь у полі, що простерлося ген-ген аж до голубих обрисів Карпат.
– Слухайте, я вже вас раз питав, а тепер ще раз питаю: що ви робите цілими днями? У вас одна служниця чи дві?
– Ви не вихований.
– Давайте не будемо вживати таких термінів. Вони мені нічого не говорять. Я й тепер не знаю, чи ви похвалили мене, чи зганили. Слухайте, коли я побачив вас на доповіді Романика, то я подумав собі, – знаєте, що я собі подумав? – я подумав, що ви тоді прикинулись такою наївною у політиці… Взяло навіть підозріння, що ви хотіли мене виківати [185]185
Висміяти (з пол.).
[Закрыть].
– Як ви сказали?
– Перепрошую, я думав, що це зовсім пристойне слівце. Є навіть така пісенька, – ви її ніколи не чули? – він затягнув чистим голосом:
Ольга зиркнула на нього краєчком ока: «Ого, то ми й музикальні, виявляється».
– Ні, я не чула такої пісеньки.
– Можливо, це якась фраєрська пісня, я на цьому, скажу відверто, анітрохи не розуміюсь, а от її мелодія подобається мені. І без усякого переходу запитав: – Так вам сподобалася доповідь Романика?
– Сподобалась? Звідки ви взяли, що вона мені сподобалась?
– Дуже просто. Мені не сподобалась, то я протестував проти неї, але мені не давали слова. А ви мовчали, значить – схвалювали…
Він скоса глянув на Ольгу. Та вона навмисне прикидалася, ніби нічого не помічає. Розмова з ним вимагала великої обережності, і Ольга, власне, думала, як відповісти йому, щоб самій не оконфузитись.
– Я вважаю, що доповідь Романика була, – Завадка, здавалося, ковтав її слова, як галушки, – що доповідь була… – як це сказати?.. – в багатьох місцях просто непристойна.
– От тобі й оцінка політичної доповіді! Але я мовчу, прошу, продовжуйте…
– Все ж таки з вами дуже важко говорити, пане Завадка, – призналась Ольга.
– Та не робіть мені компліментів, панно Річинська, – він справді ніби трохи почервонів.
– А потім, як почалася та стрілянина, я вже нічого не пам'ятаю… Я думала тільки, щоб мої кузини вийшли живі звідтіль…
– Так ті дві ляльки, що були з вами, то ваші кузини? Ага, я бачив, як одна з них щось навіть записувала у блокнот. Цікаво! А вони зовсім не подібні до вас. Кажете – кузини? А я сказав би: мої стриєчні чи тіточні сестри. А кузини – то з французького… Ви мовчите. От бачите, як воно. Я, напевно, чимось образив вас, а я, їй-богу, не маю зеленого поняття. І ви страшенно злякались, як почули постріли?
Ользі ясно, що він знову глузує з неї, і для того, щоб він не догадався, що вона це розуміє, відповідає йому серйозно:
– Я ж кажу вам, що я найбільше боялась за своїх… стриєчних сестер. Чи, по-вашому, страх – це теж буржуйський забобон? Я не соромлюсь признатись, що я налякалась. Так, налякалась! – повторила вона задерикувато. – А що ви бачите в цьому смішного?
– Нічого, крім того, що взагалі ніякої стрілянини не було…
– Як то не було, коли я на власні вуха чула? Ви можете говорити тому, хто не був там, а не мені!
– А я вам ще раз кажу, панно Річинська, що ніякої стрілянини там не було. Вистрілили двічі чи тричі, але з пугача, розумієте, з пугача, і не комуністи, як ви думаєте, а таки ваші націоналісти.
– Неправда.
– Дивачка ви, слово честі. Чому неправда?
– Тому неправда, що я на власні вуха чула, як Романик кричав, щоб рятуватись, бо комуністи стріляють.
Завадка раптом зупинився. Ольга подумала, що, може, в нього черевик розшнурувався, бо він звів ногу на підмурок штахетів, але виявилося, що йому потрібна була ця поза, щоб зручніше придивитись до Ольги.
Обіперши руки об коліно, він дивився, мовби милувався нею.
– Слухайте, я почуваю, що ви починаєте мені щораз більше подобатись… Ваша свята наївність полонить мене. Не можна ж так, панно Олю. «Романик кричав»! Та, власне, те, що він кричав, і є найкращим доказом правдивості моїх слів.
– Я не розумію вас. А що їм за сенс було самим стріляти, як говорите, з пугачів, хоч я сама чула запах пороху?
– Є пугачі, що їх постріли лишають запах бойового пороху.
– Я не розумію, чому б вони самі стріляли і самі ж кликали на допомогу поліцію…
– Бо ви – немовля у політиці, бо ви навіть і не уявляєте, на що здатні ваші оунівські молодчики. Вони хотіли, розумієте, спровокувати, щоб хтось з наших вистрілив у стелю, а пізніше поліція під приводом збройного виступу комуністів витеребила б усіх… неромаників до ноги.
– Ви хочете сказати, – Ольга пішла вперед і його примусила іти за собою, – що націоналісти могли б діяти в контакті з поліцією?
– Слухайте, яка ви догадлива! Але ж так! Але ж я, власне, це й хотів сказати!
– Вам ніхто не повірить! – вибухнула Ольга з не притаманним її спокійній натурі обуренням. – Ніхто не повірить таким дурницям! Щоб українські націоналісти співробітничали з польською поліцією? Ви смієтеся з мене? Я просто дивуюсь, як вам вистачає відваги так безлично…
– Брехати, – впадає їй у тон Завадка, – брехати. Вимовіть же нарешті це слово!
– …так перекручувати правду. Я оце вперше в житті зустрічаю, щоб так…
– А чого ви так хвилюєтесь? Ви ж не є членом організації українських націоналістів?
– Я до жодної організації не належу, але мене обурює неправда… Це… це кінець кінцем… підло з вашого боку!
– Спокійно, панно Річинська, спокійно! Давайте від слів перейдемо до фактів.
– У вас є факти співробітництва наших з поліцією?
– Вас лякає слово «поліція»? Замінимо його делікатнішим… скажімо, «польським урядом», воно по суті одне й те саме.
– Я чекаю ваших фактів…
– Ах, панно Олю, панно Олю, як я шкодую, що я такий кепський кавалер, що навіть паршивого дзеркальця на маю при собі! Я хотів би, щоб ви подивились на себе. А між іншим, я так по-простому, по щирості, – вам не личить ні маска богині помсти, ні іронії… Ви ж така жіночна по своїй природі, пробачте, якщо заліз не в свій город… Факти, кажете? Добре. Постараємось і про факти. Ось вам перший факт: чим можна пояснити, що за стільки років польської окупації… протягом усієї заядлої боротьби оунівців з поляками не сів у тюрму на тривалий час, а тим більше не повис на шибениці ні один з ідеологів цієї ж організації? А прізвища тих людей загальновідомі, їх діяльність теж. А все чомусь жертвою падає хтось з низів. Виходить, що піп завинив, а дяка повісили, – чи не так? Вам це не здається підозрілим?
– Я не замислювалась над цим.
– Шкода. Іноді просто так для гімнастики мозку… варто над дечим і призадуматись.
Ольга зиркнула на нього. «Вже знову починаєш грубіянити?» – спитали її очі, але Завадка не дочув їхньої мови.
– А ось вам ще один факт. Це вже, мабуть, ви знаєте, що наш єпископ, – бачите, я, як католик, теж причисляю себе до лона нашої святої католицької церкви, – останнім часом розвинув дуже ревну політичну діяльність?
– Ну, чула дещо, – неохоче бовкнула Ольга.
– І це вже добре, що бодай дещо чули… В такому разі, ви знаєте і те, що наші попи на чолі з єпископом взяли дуже крутий проурядовий курс… Між іншим, знаєте, який основний принцип нашівських босяків? На закрентах звальняць [187]187
На поворотах гальмувати (пол.).
[Закрыть].
– Теж порівняли!
– Та знаєте, доброму можна і в злодія повчитись.
– Але до чого ви це ведете?
– Дрібку терпеливості, панно Річинська. Зараз все буде вам ясно. Ви політичної літератури, само собою, не читаєте?
– Ні…
– І навіть того не читаєте, що пише начальник вашого батька – єпископ?
– Ні… я вам казала, що мене не цікавлять такі справи.
– А мене, чорт візьми, цікавлять! Слухайте, я вам процитую одну-однісіньку фразу з твору вашого єпископа під назвою «Українська проблема». Увага: «Провидіння боже дало Польщі – ви слухаєте уважно, панно Олю? – бич у руки, щоб вона била нас за наші проступки…» Ви розумієте, панно Річинська, що у світлі цієї філософської істини то й пацифікація, і Береза Картузька, і шибениці – це воля божа, отой самий бич у руках Польщі, яким вона лупить нас з волі… провидіння… Чекайте, чекайте, я ще не скінчив. Чим тепер поясните мені, що більшість оунівських молодчиків рекрутується саме з попівських родин? Може, одвічна проблема батьків і дітей? Нічого подібного. Ніякої там проблеми немає. Справа в тому, що попівські синки займають нерядові місця в організації, а в тюрму потрапляють тільки про людське око.
– Ви це говорите тому, що ви атеїст і в бога не віруєте…
– От тобі й на! На городі бузина, а в Києві дядько! Ну, скажіть мені, ваш кузен Славко Ілакович сидів коли-небудь довше тижня в тюрмі? А він – один з стовпів нашівських націоналістів. Скажете, може, що ні?
– Скажу – ні, бо Славко оженився і тітка каже, що він зовсім споважнів.
– А, як тітка каже, то треба вірити. А чи знаєте ви, що жінка вашого кузена до одруження з Ілаковичем любила когось іншого?
– Не чула, але знаю, що таке трапляється…
– Слушна відповідь. А чи знаєте, що той інший зараз у тюрмі і йому загрожує шибениця?
Настала хвилина, коли Олин подив перед всебічною обізнаністю Завадки перетворився у сумнів: чи не дурить він її часом?
– Хоч це мій кузен, але щось подібного не чула. Та який це має зв'язок з Славком і його жінкою?
– Не будемо випереджувати фактів, панно Річинська. Можливо, ви незабаром самі дізнаєтесь, який це має зв'язок… Залишім цю тему. Вернімося ще раз до націоналістів. Ви таки ніяк не хочете вірити, що вони за вашими спинами продають навіть своїх, от, скажімо, таких наївних, як ви? Адже коли б до вас, я тільки так для прикладу кажу, прийшов Романик і сказав, що для неньки України, пробачте, – я ж просив пробачення чи не просив? – сказав би, що для організації, це буде конкретніше, потрібно, щоб ви віддали свій браслет, – ви б, не вагаючись, зробили це.
– Можливо. Не перечу. Мене змалку виховували так. Але чекайте, при чому тут такі, як Романик, і те, що нас продають? Мене ще ніхто не продавав. А коли ви хочете мене переконати, що вони співробітничають з польським урядом, то з цього нічого не вийде, бо це нелогічно, смішно. От і все!
– «От і все»! В політичній полеміці це аж ніяк не аргумент, панно Олю.
– Ні, бо ви тільки подумайте: націоналістичні боївки [188]188
Підрозділи (військові).
[Закрыть]роблять терористичні замахи на польських діячів. Так?
– Так, і за це їх арештовують, засуджують на довгі роки ув'язнення, а то й до смертної кари.
– Ви кажете «так» і поряд з цим твердите, що вони співробітничають з польським урядом? Де ж тут логіка?
Ольга зраділа, що нарешті впіймала його, засяяла вся і, мабуть, у такому вигляді подобалася Завадці, бо він з неприхованим захопленням якусь хвилину дивився на неї. «Сташка, – майнуло в голові, ніби птах пролетів перед самими очима і на хвильку затьмарив Бронкові світ, – я хочу тільки тебе одну любити». І, тільки помітивши, що Ольга знітилася під його відкритим поглядом, відвів від неї очі.
– А ви вже подумали, що впіймали мене і зраділи? А між іншим, вам дуже до лиця, коли ви чимсь збуджені… Ну, не буду, не буду… Ви кажете, де тут логіка? Логіка тут є, панно Олю, і то не одна. По-перше, як я уже згадував, сама ОУН складається з двох, якщо висловлюватись по-вченому, елементів: з низів і верхівки. Серед низових членів, – це говорю я, їх політичний ворог, тож можете мені вірити, – є чимало чесних, так, панно Річинська, чесних, чуйних, прекрасних, – розпалювався він щораз більше, – хлопців і дівчат, які сьогодні готові життя своє віддати за справу. Їм, розумієте, здається, що вони йдуть єдино правильним шляхом. От як Маркіян Івашків, той, що замішаний у вбивстві куратора, скоро процес повинен бути… А коли вони дізнаються, – а що така пора наступить, я даю вам свою голову на відріз, – як їх ганебно обдурили, їм стане соромно за себе, і вони з прокляттям, клянусь вам, з прокляттям і бажанням лютої помсти відвернуться від тих, яким сьогодні вірять. Вам і в голову не прийде, що провід ОУН може ссати дві корови зразу… тобто однією рукою брати гроші з Варшави, а другою – з Берліна.
– Я вас не це питала. Я просила вас пояснити, як це так, що націоналісти і замахи роблять на польських діячів, і гроші беруть від польського уряду?
– Ви забігаєте… – «От чорт, хотів сказати «поперед батька в пекло», але, на щастя, впору втримався!» – Ви не даєте мені докінчити. А не припускаєте ви, панно Олю, що серед низів, власне, тих збаламучених юнаків, можуть бути одиниці, не вигідні і для самого проводу, і для одних чи других хазяїнів? От вам один з ідейних мотивів їхніх терористичних актів. Засліплених, дурних фанатиків посилають на роботу, от як Івашкова, а про змову заздалегідь повідомляють кого слід, змовників арештовують; а намічена жертва лишається неушкодженою, живе собі далі і хвалить спренжистосць [189]189
Оперативність (пол.).
[Закрыть]поліції…
– І тут ви не об'єктивні… Адже бувають випадки, ну, хоч би цей останній з убивством куратора, що ті терористичні акти досягають мети? Що ви на це скажете? Які ж це тоді союзники, коли одні одних винищують?
– Та в цьому й полягає тонка гра політики, що права не знає, що робить ліва! Так, маєте рацію. Бувають випадки, коли оунівські молодчики висилають у лоно Авраама декого і з польських дзялачи [190]190
Діячів (пол.).
[Закрыть]. Буває так, панно Олю. Проти факту не попреш. А ви думаєте, серед польських політичних партій і угруповань панує ідеальна згода? Ви тільки дивіться, що там діється! Обуз з'єдноченя народовего [191]191
Табір народного єднання (пол.).
[Закрыть]з шкіри лізе, щоб уподобитись гітлерівській системі. Не припускаєте ви часом, що серед тих дзялачи можуть бути одиниці, не вигідні як для Берліна… так і для теперішнього польського уряду? Не всі ж за таку відкриту фашизацію країни, як її з благословення уряду почав Адам Коц. Ех, красна панно, у політиці діються речі, про які й філософам не снилось!
