Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 43 страниц)

– Мушу вас попередити, що Івашків не має у своїй зовнішності нічого від романтичних героїв, як це ви собі, напевне, уявляли. Не хочу, щоб ви розчарувались, панно Нелю…

Хотіла для відчіпного кинути якесь слово, але двері відчинились, і ввійшов Маркіян Івашків, а за ним – чоловік у мундирі бронзового кольору. Не дивилась у той бік, але знала, що Янічек підвівся і, схрестивши руки, чекає видовища. Треба було відразу ж зважитись, бо за хвилинку могло бути запізно. Здавалось, не окинула навіть добре оком постаті, що виросла перед нею. Проте відразу впізнала у зарослому в'язневі колишнього гімназиста, що на пам'ятній вечірці віддав перевагу Орисі Ілаковичевій перед нею, Нелею.

Для романтичної Нелиної натури момент цей відразу став знаменним. Вона схопилась за нього, немов за якийсь фатум. Можливо, коли б життя Нелі у той час було наповнене хоч трохи внутрішнім змістом, події її біографії розгорнулися б інакше. Те, що сталося пізніше, не було тільки вибриком романтично настроєної панянки. Породив його передусім великий голод душі за справжнім коханням, душі, що по самій природі своїй мусила жертвувати собою.

– Маркіяне! – скрикнула і впала йому на груди, щоб там сховатися перед ним же самим.

Івашків непоквапно притиснув її до грудей. На Нелю вдарило запахом давно не митого людського тіла й поганого тютюну.

– І що там? – запитав голосом, що відразу опам'ятав Нелю. Підвела обличчя з його грудей, доторкнулася до чогось чорного й колючого. Тоді помітила пасмо білявого волосся, що звисало над чолом.

Його подряпана щока, сморід, що йшов від зеленкуватого одягу, брудний комір сорочки раптом здалися зовсім неістотними. Це були далекі речі, що не належали до Маркіяна Івашкова. Все те було наче силоміць йому накинене, щоб його принизити й змінити. Тільки тембр і глибина його голосу залишились єдино дійсні, і в них містилась вся питома вага Маркіяна Івашкова.

– Мама дуже турбується… мною?

Була вдячна, що так зручно дав їй знати, що має маму.

– От як мама. Хіба не знаєш?

– Поїдь до неї, – попросив. Взяв Нелю за підборіддя, пильно подивився на неї. Очі мав, як не дивно, ясно-чорні, начеб уже поза межами всього людського.

Неля притакнула. Знала, що зробить все, чого від неї вимагатиме. Почувала, що для нього справді має значення, аби вона відвідала його маму. Чекала чомусь, що він запитає про Орисю. Не запитав. Можливо, не знав, що його дівчина вийшла заміж якраз за Нелиного свояка.

– Тільки ти зійди на зупинці Мокра, бо від станції Березці далі йти…

Нелі здалося, що він уперше глянув на неї уважніше.

– Яка ж ти гарна стала! – сказав радо і вдруге, тепер уже так поривчасто, що аж збентежив Нелю, притис її до грудей, незграбно поцілував у самі уста. Поцілунок той мав виразно солоний присмак.

– Кінець, панство! – чи Нелі здалося, чи Янічек справді підвищив голос.

– Ім'я твоє? – шепнув їй до вуха Івашків.

– Неля…

Мала враження, що почув це слово як «Еля».

Ще одні, цим разом останні двері у брамі, і ще один, теж останній, тюремник.

Гранчасте підборіддя, над яким звисає злий ніс (верхня частина обличчя сховалась під кашкетом), криє вузенький проріз рота, промимрило ніби про себе:

– Така млода… така слічна [167]167
  Гарна (пол.).


[Закрыть]… цо она тутай шука…

Неля мимохіть повернула до нього обличчя, але ключ заскреготав у замку, і вона побачила білий від сонця тротуар по той бік вулиці.

Впало в очі, що каштани перед тюрмою коричневі від плодів. Такого урожаю каштанів Неля не пригадує собі за все своє життя. Чи буде йому чутно в камері, як вони падатимуть?

Над'їхав з морозивом у візочку хлопець у брудному фартусі і з веснянкуватим носом. Неля щойно тепер осмислила слова тюремника: їй може загрожувати небезпека? Вона може якимсь чином сама опинитися в тюрмі?

Але ж вона цього хоче! Ясно, що коли доля поставить перед нею вибір: життя з ласки Катерини чи тюрму, то вона обере тюрму!

До того ж прохання «нареченого» якоюсь мірою зв'язало її з цим місцем. Оте несподіване вторгнення в чуже життя немов розсунуло вузькі рамки дотеперішнього Нелиного буття. Створилася вигідна для Нелі відстань між її особою і світом Безбородьків та Суліманів. Поміж ними, саме на тій вузькій межі, й містилося оте невідоме, єдиним уособленням якого було заросле обличчя Маркіяна Івашкова.

* * *

Коли вперше після великої перерви Безбородько знову з'явився у Річинських, застав у салоні саму Катерину. Видно було, що чекала на нього, але словом не обмовилась, чому не приходив так довго.

Ідучи до Річинських, Безбородько випив для відваги кілька чарок французького коньяку.

«Як вони мені полегшують дорогу», – подумав з хмільною безпосередністю.

Катерина схопилася назустріч. Помітив на ній новий претензійний комірець, і це тільки підсилило його нехіть.

Ніби скоряючись чужій волі, обійняв дівчину за плечі і посадовив напроти себе.

– Що ж там, дівчино? – наблизив своє обличчя до Катерининого. Носи їх майже стикались. Безбородько бачив її великі зелені очі, але й бачив темні плями на її обличчі. Скривився від внутрішньої огидливості, ніби побачив уперше цей брак краси.

– Ти пив, – вимовила збентежена Катерина, намагаючись вирвати свої руки з його долонь.

– Я пив, але п'яний буду тільки тобою, – знову, ніби виконуючи чийсь наказ, повторив Безбородько. Відчув огиду до самого себе за ці слова.

Катерина посміхнулась, приємно засоромлена. Усміх на тому веснянкуватому обличчі немов повернув Безбородькові владу над собою. Постало в ньому нестримне бажання штовхнути Катерину від себе аж до протилежної стіни, але натомість, знову-таки проти своєї волі, притягнув її до себе.

І коли так майже лежала на ньому, пригадав Безбородько служницю родини, де вчив колись синка. Служниця та звела його, коли йому не було й шістнадцяти років…

Кров ударила Безбородькові в скроні. Мало тямлячи, що робить і кого має перед собою, почав безладно й дико цілувати Катерину.

Катерина, приголомшена в першу хвилину цим нападом, тепер вирвалась з його обіймів з такою силою, що перекинула столик.

Від грюкоту того Безбородько отямився. Витер спітніле чоло і машинально поправив краватку. Тепер обоє пересіли на диван, немов заспокоєні, але почервонілі й задихані.

Безбородько радів. Доля і в цьому випадку виявилась рідною мамою для нього. Катерина перестала бути петлею довкола шиї, що мала принести визволення від клопотів і моральну смерть.

Він розумів: потрібний ще якийсь час, поки він призвичаїться до цього обличчя. Але тіла її вже прагнув, а це було для нього чи не найважливіше.

Безбородько обійняв Катерину так, аби кожної хвилини, коли б хто рипнув дверима, міг вихопити свою руку, і, притискаючи долоню до її пишних грудей, прошепотів, маючи перед очима тамту дівку в червоній спідниці:

– Коли вже нарешті будеш моєю?

Катерина не могла відразу відповісти на це несподіване запитання. Була просто приголомшена.

Чи любила Теофіла? Чесно кажучи, сама не знала цього. Не знала іншої любові, крім почуття до Безбородька. Тому не могла порівняти, не могла знати ступінь напруги того почуття.

Одне знала напевно: ніколи не могла б погодитись з тим, аби він одружився з ким іншим.

Чимало пліток ходило в містечку довкола цього кохання, чимало людського здивування, чимало заздрощів, чимало було витрачено енергії, аби зліпити чи розбити цей інтерес, аби Катерина на хвилину могла припустити можливість невдачі.

Якийсь час Катерина перебувала в забутті. Згодом, врівноважившись, зрозуміла, що її вінчання з Теофілом якщо взагалі і має колись статись, то тільки тепер, згарячу, коли він горить до неї і коли… матеріальний стан родини можна ще маскувати деякою невпорядкованістю спадкових справ…

Зітхнула виразно і вже сама притулилась до нареченого.

– Якби ти того хотіла… так я… – прошепотів, лоскочучи вустами її шию, – то ми… могли б навіть тепер повінчатись.

Катерина удала велике здивування, навіть відсахнулась од нього:

– Тепер? Та ми ж у важкій жалобі… Ти не забувай, що татко був священик, і то ще й канонік…

Побачила, як нахмурився, і, до нестями щаслива, що вона так важить для нього, поспішила додати:

– Добре… я поговорю з мамою… Щоб тільки не було зайвих пліток з цього приводу…

Замість відповіді міцніше притис її до грудей.

– Плітки? – засміявся. – Могли б пошкодити панні Катрусі Річинській, але пані докторовій Безбородько не вдіють вони нічого…

* * *

Для розмови з Оленою Катерина вибрала годину на цвинтарі, при могилі батька.

– Мама знає, Філько хотів би вже повінчатись…

Навмисно відразу ж приступила до справи, щоб тим звичайнішою здавалась вона.

Олена спочатку не второпала, а схопивши суть сказаного, почервоніла.

Маючи на думці інше, вголос сказала:

– Це не любов. Любов повинна бути терпеливою і вміти чекати.

І водночас подумала про Ореста Білинського й себе. Якби тоді хто навчив її чекати… якби…

Катерина подивилась на маму з неприязним співчуттям. Не зневага навіть, а просто якась ще не усвідомлена огидливість накопичувалась у Катерини до цієї незрілої, до смішного наївної людини, що дарувала їй життя.

– Мама знає тільки таку любов, яка була тому тридцять літ. Тепер чоловіки інакше дивляться на ці справи. І якщо мама хоче, щоб Філько оженився зі мною, то мама повинна сприяти нам всіма засобами.

Олена підвела здивовані, справді смішні очі.

– А що я маю хотіти? Я? – була прикро вражена таким докором. – Я? Я не думаю, – махнула рукою у повітрі, – жодної з вас намовляти чи відраджувати занадто… Це справа кожної з вас. Коби тільки не так швидко оце заміжжя… Але, богу дякувати, маєш уже багато за двадцять… Скільки часу вже любитесь… Ти сама вибрала його… Покійний татко хотів цього зв'язку, то що мені може залежати на тому? Ні, я присягла собі, як от тобі кажу, що жодну з вас занадто намовляти чи відмовляти не буду. Ідіть за голосом серця, щоб потім… колись… Але все ж таки належить додержати якоїсь форми… Я не знаю, що скаже на це довколишнє священство, якщо дізнається, що ти за три місяці по смерті татка стала під вінець. Я іно це одне застереження маю…

Олена сиділа на ослоні біля гробівниці, задивлена у зеленаву синь, очищена і жертовна. Дивувалась лише, що рідна дитина не розуміє її.

Катерина хвилину придивлялась до матері з лихою цікавістю. Потім стало їй смішно. Просто смішно.

Олена, ображена, ворухнулася на ослоні. Тоді Катерина сіла й собі поруч. Олена схопилась, начеб піти. Дочка безцеремонно притримала її за руку:

– Хай мама не йде. Мені треба поговорити з мамою… зовсім відверто. Дома не можна цього робити хоч би з огляду на Мариню…

– То добре, – погодилась Олена, але по ній було видно, як приголомшила її звістка дочки.

Катерина злагідніла.

– Мусимо, мамо, заглянути правді у вічі, і на це нема ради. Це неприємні справи, тим більше для мами, що з такими речами ціле життя не мала нічого спільного. Але так мусить бути.

Дві великі сльозинки покотились по Олениному обличчі. Плакала за Аркадієм.

Якби він жив, то, напевно, захистив би її тепер перед цим нападом. Ціле життя оберігав і захищав її, як квітку в оранжереї, лише вона не вміла цінити того.

Олена витерла очі білою хустиною з чорними, жалобними беріжками.

– Слухаю тебе, Катрусю…

Катерина пересіла, щоб мати Олену перед собою.

– Нам, мамо, нема чого в цюцюбабку бавитись. Ми заборгувались по вуха, і єдиний для нас вихід, єдиний рятунок – це моє подружжя з Фільком.

Олена, що досі, здавалось, не слухала, раптом зацікавилась.

– Та чекай… А хіба… у Філька є зайві гроші? – запитала з наївністю, що вивела Катерину з рівноваги.

– Господи, як мама нічого не розуміє! Таж у Філька є свої борги, може, ще пекучіші за наші…

Олена звела брови вгору, що й надало їй вигляду дозрілої жінки.

– Ти маєш рацію, я, доправди, нічого не розумію. Ти мусиш за нього передчасно заміж іти, бо в нас є борги… Він знову мусить ще перед кінцем жалоби одружитися з тобою… тому, що в нього борги… Але чекай, – пригадала щось Олена. – А наші папери? Таж мені треба тільки з Орестом Білинським побачитись, і все буде добре, – закінчила бадьоро.

Дивувалась лише, як Катерина могла забути про це джерело.

– Хай мама дасть спокій… з тими паперами…

– Що то значить? – зблідла Олена. Настрашилась, що, може, Орест Білинський її обдурив. – Чи ж би… меценас Білинський…

– Причому тут мамин Білинський? Просто ці цінні папери – тепер без ціни. Розуміє це мама?

– Тепер уже розумію, – з полегшенням зітхнула Олена, – аякже, тепер уже розумію. Я лише не розумію, як же можемо так заборгуватись? Хто, властиво, ті борги робить? Прецінь, це сама мусиш визнати, ніколи ми не жили так ощадно і скупо, як тепер… Хіба без мого відома котрась з вас брала у борг… Бо щодо мене… щодо хатнього господарювання…

– Але ж, мамо! Чи мама не розуміє, що боргів не треба було робити, бо татко залишив нам уже готові борги! Чи мама знає, – Катерина навіть на цьому безлюдді знизила голос, – що Марині за півроку не плачено. Скільки мамина удовина пенсія становить? За будинок треба платити сто двадцять п'ять щомісячно. Чи мама розуміє, в якому ми становищі?

Розпачливому голосові Катерини відповів лагідний Оленин:

– Ти кажеш, що за будинок так багато. Або то ми мусимо займати весь будинок? Покійний татко любив, щоб було багато кімнат, багато простору, але мені байдуже… Я тобі скажу: якщо ідеться про мою особу, то я б воліла жити десь на передмісті. Мати городчик перед хатою… Пригадую собі, які малесенькі кімнатки були на лісництві у моїх опікунів, а було так приємно. Якщо для нас тяжко оплачувати такий великий будинок, то можемо перенестись кудись на передмістя… хоч би першого – про мене. Може, Філько чув коли про такий будиночок…

– Та що мамі бог дав? – скрикнула Катерина. Губи в неї відразу побіліли. – Фількові говорити про такі речі? Гарно постелила б мені мама і… собі. Хай мама тільки пригадає собі, що йому татко пообіцяв, як тільки заносилось на те, що він буде старатись о мене.

Чужа, зловтішна усмішка заграла довкола Олениних уст. Канадець хотів брати її в одній сорочці.

Богослов Річинський аж образився був, коли тітка Ладикова почала обчисляти перед ним, що Олена, хоч і сирота, одержить у посаг.

Орест Білинський, якби на тому стало, теж не питав би за посагом. Олена, забуваючи, що ця негарна дівчина – рідна дитина, доля якої тісно переплітається з її власним завтра, тріумфувала, як жінка. Може, вперше у житті чітко і приємно відчула свою вищість, свою винятковість над своїми дочками.

Перемога, замість зробити Олену лагіднішою, напустила в її серце солодкої отрути:

– А я була переконана, що ви так любитесь. Була б ніколи не сказала, що Безбородько такий матеріаліст…

Катерина відчула, що це не випадковий укол.

«За що вона так мститься?»

– Це не він матеріаліст, але я… ми… І не він нас, але ми його вводимо в оману. Коли Філько заручався зі мною, то він не питав про придане.

– Так? – запитала безжурно Олена і чомусь взялася скубти траву, якою вже обросла стежка. – Хіба тоді він пам'ятав, що з ним діється?

– Що з мамою сьогодні? – вороже запитала Катерина. – Чого мама така ущиплива? Чи мама не розуміє, що тут йдеться не тільки про мою майбутність, але й про мамину забезпечену старість? Мені має мама за зле, що я хочу прискорити наше вінчання, але мама не розуміє, що коли ми з тим вінчанням зачекаємо ще рік, то Філько взагалі не ожениться зі мною. Бо не зможе оженитись. Ще місяць, ще два – і всі в місті знатимуть, що ми – жебраки, а лікар, хоч який би був закоханий, не може оженитись з голою панною, бо сам вийде на жебрака…

– А от Мажарин теж лікар і, напевно, знає, що за Славунею не візьме доларів, а як вони гарно любляться…

– Ей, мамо, я не хочу думати, чим скінчиться та гарна любов. Згадає мама моє слово…

Олена не хотіла цього чути. Підвела голову і стежила за парою горобців, що чубились на сусідній калині.

Потім, поминувши Славу й Мажарина, вернулась Олена до справ Безбородька й Катерини.

– Я б на твоїм місці, Катрусю, поговорила відверто з доктором. Треба чесно ставитись до людей.

– І що мама доброго наробила б своєю чесністю? – запитала Катерина з погрозою в голосі. – Хай мама краще не втручається між нас. Я хочу, щоб мама допомагала мені грішми… спочатку, а зрештою, я вже сама собі дам раду.

Оленині очі навіть змінили колір від здивування:

– Я… тобі… грішми? А де ж я маю гроші? Що ти, доправди?

– Мамо, – стиснула її Катерина за руку так, що Олена не могла рухнутись з місця. – Мамо, – повторила тьмяним голосом, – я знаю, що мама має дорогоцінності. Я знаю, – упередила скоренько, бо побачила, що материні очі стали аж скляні від переляку, – що то мамині дорогі пам'ятки, але тут не йдеться тільки про мене. Йдеться і про маму. Головним чином про маму, а потім про дівчат! Чи мама здає собі справу з того, що чекало б їх, якби мама перенеслась кудись на передмістя і відразу опинилась на становищі бідної удови по священику? На кого вони тоді можуть надіятись? На слюсарів хіба… Інше ж, як будуть при нас… До Філька приходитимуть товариші… І взагалі то ліпше товариство, – розуміє мама?

Дорогі пам'ятки!..

Майже всі дорогоцінності, які мала Олена, подарував їй Аркадій ще тоді, коли він вірив, що йому пощастить зломити її пасивний опір і здобути собі її серце.

Скільки разів вибирався в інтересах до Львова чи Варшави і завжди привозив щось з коштовностей.

Потай ховав подарунок їй під подушку і вранці разом з нею дивувався, звідки те взялось.

Не вимагав подяки собі, але на одному настоював і ніколи того добитися не міг: щоб хоч раз показалась йому, оздоблена тими коштовними подарунками.

Відмовлялась, наївно посилаючись на те, що болить голова і тому вона не буде добре почуватись у тих прикрасах; іншим разом пояснювала відмову непорядками в домі. Не хотіла, мовляв, на прозаїчному тлі виступати у такій пишності.

– То тебе не тішить все те? – питав Аркадій засмучено. – А я, дурень, цілу дорогу мріяв, що зробив тобі приємність.

Олена червоніла і заперечувала не дуже переконливо:

– Чому, тішить мене, і то навіть дуже, але тепер не час на те. На це свій час. Почекай тільки…

Іноді вірив Аркадій у той щасливий для нього час, іншим разом махав тільки рукою.

Олена не тільки вірила, а навіть бачила той час.

Вона була вже старша. Ні… ні… не стара, боронь боже! Діти повиростають так, що зможе їх під чиєюсь опікою залишати вдома. Тоді вибереться вона з Аркадієм на карнавал до Львова.

І тоді, власне, приоздобиться найкращими своїми дорогоцінностями.

Сама попросить Аркадія справити їй чорне, підбите білим атласом манто, облямоване горностаями.

Передумувала і прикидала в мріях: не буде це біла сукенка в польові рожі.

Ні. Мала це бути чорна, довга, з високим коміром і великим вирізом сукня. Мала робити Олену ще стрункішою, ніж була з природи.

Коли появиться в залі, то панове навперейми розпитуватимуть, звідки приїхала і хто та елегантна дама.

Орест Білинський теж не впізнає її, але саме він наважиться запросити її до лансієра…

Мрії давним-давно вивітрилися з голови, але дорогоцінності залишились, як пам'ять не про людину, а про мрії…

І сьогодні позбутись тих дорогоцінностей означало б те саме, що відкраяти шматок власної душі.

Що залишиться їй, коли позбавить себе навіть своїх мрій, що стали спогадами, не бувши ніколи дійсністю?

– Дорогоцінності мої… І коли від них, як ти кажеш, залежатиме моє добро, то вже хай краще буде мені зло і дорогоцінності будуть при мені…

Катерина примружила очі, мов кіт. Щось гостроприкре повисло на мить у повітрі і розпливлось разом із запахом резеди навколо батьківської могили.

– І що мені з мамою робити? Мама не думає реально. Я не знаю, що з мамою… Мама так як би не жила в дійснім світі, а снила. Це – страшне.

Олена не відказала нічого. Опустила на обличчя жалобний серпанок і підвелася з ослона:

– Ходімо вже, бо стає холодно…

Катерина не квапилась.

Пошпортала ще біля квітів, почистила ліхтарі. Вона вважала, що, навпаки, потепліло, бо вітер ущух.

Повертались не головними воротами, а стежками – мимо братнього кладовища, де горбились могили невідомих солдатів ще з чотирнадцятого року.

Цілу дорогу обидві мовчали.

Як завернули на вулицю Куліша, Олена відстала.

Катерина подумала, що, може, у мами розщіпнулася сумка, як це часто траплялось.

Та Олену примусила зупинитись нова думка: а що ж, як вона, не допомігши дорогоцінностями Катерині, справді зійде до становища вдови-жебрачки?

Знала таку одну, що влітку і взимку ходила в солом'яному капелюсі, і коли хто, було, почастує її, недоїдки страв пакувала у свою помпадурку: мовляв, треба про бідних не забувати, згадувати про них…

– Коли вже інакше не може бути, то хіба застав ті дорогоцінності, але тільки застав.

– Зрозуміло! – відразу повеселішала Катерина. – Я інакше і не думала. Доручу цю справу тітці Клавді. Як мама хоче, то може при тому бути і меценас Білинський.

– Ах, Орест Білинський, – засоромилась Олена, щаслива, що Катерина зв'язує її з його ім'ям, – пощо втручати його в такі справи? – Потім додала ще для себе самої: – Давно вже був у нас. Обіцяв колись прийти й не показується…

* * *

Кожного разу, коли Катерина потрапляла по той бік брами на подвір'я тітки, її охоплював хворобливий, забобонний неспокій. Відчувала смішне, прикре враження, що предмети в тому домі живуть органічно, як люди.

Особливість ця стосувалась, головним чином, речей у так званому великому покої.

Щоб дістатись туди, треба було пройти через темні, з вогкими ямами сіни, через меншу кімнату. Тільки з цієї кімнати через низькі облуплені двері можна було ввійти у світ Клавди Річинської.

У довгій сонячній кімнаті, що скидалась на погано впорядкований музей, немов був законсервований шматок живого людського організму, юність і мрії Клавди Річинської.

Усміхнені, наснажені здоров'ям і молодечим запалом портрети молодих жінок і чоловіків навмисне не хотіли старітись. Між ними пишалась в натуральну величину дівчина з романтично розпущеним по плечах волоссям.

Ах, романтика!

Вона не мала бути пайкою в житті Клавди.

Засушені квіти, без кольору і запаху, майстерні віяльця з слонової кості і пер чужоземних птахів, коралі, що в'янули з туги за теплом живої, людської істоти, альбоми з поздоровленнями і видами на море, бурями на заході сонця, з скелетами малих морських потвор, трави з-під чужого неба – все те висіло на стінах, як свідки і співучасники далеких забав і ночей.

Історія Клавди Річинської – в образах.

Клавда досі пам'ятала біографію кожного з цих предметів. Любила розповідати про те, що роги, он ті, над буфетом вгорі, подарував їй як трофей князь під час полювання, а он ті засушені рожі дістала від нього перед кадриллю. Протанцювала всі фігури з темно-червоною рожею на грудях, і за це її осудили. Вважали, що для молодої панночки була б відповіднішою блідо-рожева квітка.

Старі часи.

Клавда, незважаючи на свій поважний вік, чудово орієнтувалась у лабіринтах часу.

Давно могла оті всі пам'ятки молодості поховати у пересипану нафталіном скриню. Що ж! Любила цю атмосферу недбальства і сваволі. Передивлялась у тих предметах своє життя, ніби в цікавому фільмі, живилась спогадами. Підтримувала себе ними, як уколами.

Не мала причини нарікати на своє життя. Навпаки, відчувала, що їй заздрять. Дістала у спадщину по матері триповерховий будинок, тоді як інші одержують по батьках ковальський верстат.

Осуджували її за те, що жила в передмісті, замість перейти до свого будинку і користатись комфортом. Вбачали в тому її скупість.

Лише посміхалась з погордою, бо то було неправдою. Клавда Річинська просто не мала сміливості жити при джерелі й бачити, як воно висихає з кожним роком.

Завжди з'являлись причини до неспокою і видатків. Наприклад, попсувалася ринва на північному розі будинку. Клавда відразу покликала б бляхаря, якби квартиранти не зняли лемент: мовляв, тепер дощова вода марнується. Хотіла трохи досолити їм – і що? За який час треба було, крім бляхаря, покликати ще й муляра, бо від ринви почав мур псуватися.

Захотіли квартиранти, щоб їм осушити город. Гаразд. Може, нарешті перестануть нарікати на малярійну околицю. Та город осушився, зате появилась вода у підвалах.

Вони цього разу зчинили страшний скандал. Клавда злорадно відповіла:

– Моє панство, ви боялися малярії, а тепер знову плачетесь на воду у пивниці. Як же вам догодити?

Але злорадність Клавди була короткою і дуже дошкульною щодо наслідків. Не минуло й півроку, як управитель з опущеними долу очима (навчила його хоч з покорою повідомляти про нові витрати) подав до відома, що на нижньому поверсі під паркетом появився гриб.

І знову ремонт: столяри, малярі. Тільки вона й управитель знають, яку суму треба було викласти на це.

А кохана родинка вираховує, скільки вона бере місячно за будинок. Для них рахунок простий: вісімсот місячно становить дев'ять тисяч шістсот річно. І давай трубити: дев'ять тисяч річно для однієї особи! Дев'ять тисяч!

Кретини!

А де податки? Прибутковий, шляховий, за нерухоме майно тощо. А де страхування? Примусове державне і в українському «Дністрі». А де витрати на різні громадські й політичні цілі, що мусила давати на два боки? Кожного п'ятого, бо так собі вимовила, не зачинялись двері від різних «Просвіт», «Рідних шкіл», «Сільських господарів», «Союзу українок», церковних братчиків, протитуберкульозних товариств і їм подібних.

А кожного восьмого потай від своїх власними руками відносила на пошту заповнені чеки на різні польські цілі.

Що мала діяти? Вважала ці витрати за данину, якою захищала себе від санітарних і різних так званих ремонтних комісій.

Закидали б камінням її доморослі патріоти, коли б дізналися, що вона, крім їх «Рідної (любила називати – «бідної») школи», є ще членом Товариства школи людовей.

Проте не поривала з ним зв'язку, бо життєвий досвід наказував їй оглядатись і на задні колеса.

Всі, чужі й свої, вважали її за останню скнару. Не була такою. Єй-бо! Найкращим доказом було те, що любила час від часу купити полотно доброго майстра. Купувала, як мало хто з патентованих патріотів, літературні новинки. Але по батькові мала в собі кров Річинських, а та наказувала громадити, обчисляти, помножувати. По матері походила з скрипалів Волянських, що мали видатні таланти у своєму роді і завчасно помирали від сухот. Але це позначилось на ній дуже мало.

Давно колись, ще замолоду, пробувала піднести голову і стати на прю з чорними силами. Ставала дорослішою, пізнавала світ. Незабаром стало їй ясно, чому кавалери ганялися за нею, чому завжди діставала стільки квітів, коли сиділа в ложі театру (ген пізніше довідалась, що між її поклонниками були й такі, що робили собі ті витрати вже на рахунок її посагу), чому панове в гардеробі так воювали за те, хто перший має зняти їй мантильку з плечей.

Отой триповерховий будинок, що мав бути для неї основою самостійного життя, перетворився в її вісімнадцятирічних очах на прокляття.

В її молодому житті постала велика гризота. Хотіла комусь подарувати себе, своє молодече серце, всю романтику свого буття, а тим часом навколо себе бачила торги… торги… торги…

Не раз, пливучи в танці, почувала на собі погляди сумних очей. Ті, що могли б полюбити її з-за неї самої, не мали сміливості. Бо не мали досить статечного родового прізвища. Не мали навіть власного фрака. Не мали гонорових кавалерських боргів, щоб зважитися наблизитись до неї.

У той час був закоханий у неї її власний учитель музики. Знала, що шаліє від почуття до неї.

Клавді був він симпатичний, духовно близький, та й годі. Але почувала в собі потребу бунту, бажання помсти жевріло в ній постійно.

З якою насолодою потопче табу традиції, що заморожувало її молодість!

Ця думка скоро перетворилась у хворобливу пристрасть (яка ж вона була у цьому відношенні подібна до Аркадія!) і призвела до того, що вона перша заговорила з учителем.

Була певна, що він упаде їй до ніг і з сльозами дякуватиме за велике несподіване щастя.

Не сталось так. Був дурень! Ох, який же дурень! Голоп'ятий уявляв, що вона хоче купити його, ніби породистого пса. Почув себе ображеним у чоловічій гордості. Мало того, повів справу так незграбно, що про її невдалий виступ дізнались батьки. Зчинився скандал, якого ще не чули стіни їх дому. Мама розхворілась, зате Клавда вилікувалась від романтики.

Стала цинічною й вульгарною, як дівка з вулиці. Дивилась тепер на життєву панораму без завіси.

Ах, як бавилась у ті часи!

Набивала собі ціну. Ставила щоразу вищі ставки на себе, ніби на коня на перегонах, і… дозволяла програвати. Нікого не позбавляла надії стати співвласником прибуткового підприємства. Навпаки! Між своїми жертвами полювала Клавда на найбезнадійніше заборгованих. Своїми обіцянками і виразними натяками доводила до того, що вони залазили в нові борги, плекаючи надію виборсатись після вінчання.

Потім знічев'я поверталась до них спиною, залишаючи на слизькому з смертельно розчарованими очима.

Десь під сорок їй обридла ця гра. Клавда взялася за торгівлю. За війни, під час житлової кризи, вона торгувала кімнатами. Мала добре обізнаних у тому ремеслі агентів, які стягали до її каси просто казкові суми. Та прийшла девальвація. Клавда втратила все, крім доларів і золота. Збитки були дуже дошкульними, але не зламали її.

Роздивилась по світі і взялась за спекуляцію площами під забудови. Саме тоді сунули з Польщі на Галичину фаланги адміністративних урядовців, і площі ті шалено росли в ціні. Кон'юнктура стала такою, що за один день можна було заробити на півроку спокійного життя.

Але в цій справі не пощастило їй з агентами. Натрапила на таких шахраїв, що, якби вчасно не зупинилась, могла б опинитися на лаві підсудних.

Якийсь час придивлялась і добирала собі людей. Нарешті знайшла те, чого шукала. Першій їй прийшла ідея закласти по чисто польських містах крамниці з українськими народними вишивками. Справа розгорталася якнайкраще. Але раптово натрапила на ворога, якого спершу не враховувала.

За народні вишивки взялась українська кооперація.

Клавда Річинська була досить розумною і заздалегідь поступилась.

Тепер займалась тим, що виробляла посади та дуже певним людям позичала гроші під проценти. Цей інтерес давав їй менше прибутків, але натомість приносив багато переживань. Приходили до неї молоді хлопці, які лише шлюбом та посадою могли купити собі право на коханих, батьки родин, яким кінчалась виплата з фонду для безробітних.

Всі оті шукачі посад нагадували хворих, що, зневірившись у медицині, йшли за порадою до знахаря.

Одні не втрачали віри у свої дипломи, інші у своїй наївності пробували спертися на букву конституції, яка гарантувала всім громадянам право на працю, дехто ще вірив у щасливу зірку при своєму народженні.

Коли вже всі надії гасли, потрапляли на дорогу до тітки.

Приймала їх чемно, без образливого в їх становищі здивування, але й без зернятка співчуття. Оце сите почуття матеріального забезпечення було, можна сказати, єдиною нагородою Клавді за особисті життєві невдачі. Людське горе служило на світі тільки для того, щоб на його чорнім тлі виразніше вимальовувався її непохитний добробут.