355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ирина Вильде » Сестри Річинські. (Книга перша) » Текст книги (страница 2)
Сестри Річинські. (Книга перша)
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 03:50

Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"


Автор книги: Ирина Вильде


Жанр:

   

Прочая проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 43 страниц)

– Малоросійський поет, – відповіла недбало, все ще ображена, але горда за вислів, яким вуйко Ладик користувався тільки в політичних дискусіях.

– Український, – поправив її спокійно Орест Білинський. – А що ви читали в цього поета?

Олена переклала кошики в ліву руку, начеб хотіла відгородитись ними від Ореста. Їй тепер здавалося, що він навмисне хоче дошкулити їй. Хоч мала чим захищатися, забракло відваги. Могла, наприклад, відповісти цьому розумникові, що в її домі взагалі не читають книжок, писаних хлопською мовою. Могла пояснити, що її опікун вважав би непристойним, коли б вона захоплювалася творами мужицького поета. Могла, наприклад… Але нічого не сказала.

Ішла побіч нього, навмисне мовчазна, з похнюпленою головою, сердита на Максимовичку, що накинула їй це товариство.

– Як же тут гарно! – вихопилося в Ореста, і він зупинився на хвилину. – Погляньте, як сонячні промені пронизують крони дерев. При землі вже ніби вечір, холодна вогкість, а там, угорі, – яка симфонія світла і барв!

Подивилася в той бік і побачила рій золотих мушок, що вилися навколо високої рожевої квітки, яку на селі називали «бузьковий вогонь». «Гарно, – подумала про себе. – Але як це сталося, що я досі не помічала цього?»

– Тут, мабуть, чудово навесні, – говорив далі Орест Білинський, немовби чекаючи на її відповідь.

Вона й на цей раз не мала що сказати.

Весна означала тут працю на лісових ділянках, вибухи люті вуйка Ладика (щороку мусило щось трапитись в шкілках лісових саджанців), роботу на грядках, від якої ввечері не можна було випростати спину, виснажливе порання в кухні біля обідів для сапальників, війну з квочками, що унаджувалися з малими в город, білення курників і хлівів, – от така тут була весна!

Ранки й вечори, якими так захоплюється Орест Білинський, минають тут за поливанням городини, за годівлею свійської птиці та рогатого молодняка, за прибиранням посуду з столів після робітників, що ранком вирушали з хати, а ввечері, заболочені, з обвітреними губами, поверталися назад. Чим же було тут захоплюватись?

Можливо, дуже можливо, що, якби в Олени було більше часу, якби відпав цей безугавний поспіх, який ущухав тільки в неділю, якби зникла тривога перед сліпою залежністю від химер природи, якби вуйко Ладик міг перестріляти всіх ворон, що видзьобують кукурудзу, а потім на очах нахабно плюндрують черешні і ячмінь, коли б знайшлася сила, що за одним махом умертвила б усіх кротів, які завдають шкоди на грядках і сіножатях, коли б можна було за один день знищити всіх метеликів-капустяників, – може, й так, чому би ні! – і вони, сільські люди, мали б інше око і вухо для краси природи.

Коло хвіртки Орест подав Олені руку, але не квапився випускати її долоню з своєї.

– Шевченкового «Кобзаря» ви таки прочитаєте, добре?

Це «добре» прозвучало тепер м'яко, як сердечна просьба. Тому Олена не бунтувалася.

– Добре, – притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена.

Була майже певна, що він завтра потай принесе їй цього «Кобзаря». Хіба ж не пішла на змову з ним?

Але минув день, другий, третій, а Орест Білинський не приходив.

Від наймички Ладиків Олена почула, що він збирає хлопців і дівчат за вигоном і вчить їх співати.

Як же шкодувала тоді, що її виховали на паню, як же хотіла бути простою мужичкою, щоб мати право учитися співу в нього!

А коли це вже неможливо, то хотіла б хоч ще раз, єдиний раз зустрітися з ним! Мала йому сказати щось дуже-дуже важливе: сама ось роздобула «Кобзаря» й прочитала «Катерину» та «Наймичку»… І ще багато дечого іншого.

Правда, були тут речі, які вона не зовсім розуміла, але коли б він схотів ці незрозумілі рядки прочитати разом з нею, то, напевне, сталося б те саме, що з «бузьковим вогнем» в ореолі золотистих мушок в отому лісі: все відразу стало б зрозумілим і набрало б незнаної до того краси й блиску.

Таємниця, що спершу приємно непокоїла її, згодом почала невимовно тяжіти. Входила Олена в новий світ сама, навпомацки, і навіть не було з ким поділитися своїми враженнями.

Просипаючись серед ночі, схоплювалася, накидала на плечі покривало, відчиняла вікно, прислухалася до шелесту ясенів біля воріт лісництва. Місяць світив крізь віти високих дерев, – це теж нагадувало їй Ореста Білинського.

На світанку витягала з-під подушки «Кобзаря», і знову Орест Білинський, мов живий, ставав перед очима.

 
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
 

Вірші зворушували її тепер до сліз. Плакала над нещасним Шевченковим коханням і нітрохи не дивувалася, що Шевченко теж нагадував їй Ореста Білинського.

Одного вечора, почувши розмову Ладика з дружиною, Олена, на превелику свою прикрість, дізналася, що Орест Білинський не зовсім певна людина.

– Таж він академік [3]3
  Академіками в Галичині називали студентів.


[Закрыть]
, – необачно стала Олена в його оборону і цим викликала гнів опікуна.

Якщо Оленка не розуміє справи, то хай краще не тиче свого носа, куди не слід.

«Академік»! «Академік»! Що з того, що він академік, коли попав між лихі люди, які скоро його занапастять…

Гей-гей, до чого воно доходить! Таж ті обірванці важаться навіть на короновані голови!

І Олені були піднесені історії замахів на короновані голови з такою докладністю, ніби вуйко Ладик брав участь у тому. Втіхою було хіба те, що, хоч змовники вживають різних хитрощів, їх завжди викривають і заслужено карають.

– Ет, старий, плетеш, сам не знаєш що!.. Хіба дім Максимовичів – то що? Та цей же, Білинський, рідний син сестри Максимовички!

Вуйна поплескала чоловіка по плечу і мовби ненароком доторкнулася до нього своїми повними грудьми. Вуйко Ладик зразу розтанув.

Може, той Білинський і справді ще не з тих, найгірших… Може, він тільки радикал? Та хіба до церкви не ходити, народ проти влади бунтувати, безбожні книжки читати – це щось добре?

Першим порухом Олени було бігти, попередити, захистити, але не побігла й не остерегла.

…Зустрілися випадково. Чи зовсім уже випадково? Носила кисляк косарям у поле і, скоряючись якомусь передчуттю, поверталася не шляхом, а стежкою через молодий лісок.

Стежкою було далі і досить незручно. Увійшла в ліс, у якому навіть повітря здавалося зеленим. Як не роздивлялася обабіч себе, таки пройшла мимо Ореста Білинського, не помітивши його під деревом, осторонь стежки.

Він дав трохи пройти, а потім окликнув. Хоч і не гадала зустріти його саме тут, проте не здивувалася, тільки зраділа дуже.

Вернулася, а Орест підвівся їй назустіч.

– Нарешті! – промовив просто і простягнув їй обидві руки.

Стояла збентежена й щаслива, не знала, що сказати.

Орест Білинський, ніжно посміхнувшись до неї, розгубленої, міцно пригорнув її до себе.

Не пручалася, сіла поруч. Раптом стало соромно, аж гаряче, за свої босі ноги. Була вже замужем, коли зазнала того сорому ще раз уві сні: бігла начебто кудись містом і дуже журилася, що не мала черевиків на ногах.

Орест почав її розпитувати: де була, що робила, куди ходила, як минають її дні, вечори, що їй сниться, про що мріє.

І під цей спокійний, прихильний голос Олену сповила дивна, блаженна дрімота. Віти дерев легенько тремтіли, і від цього трепету зайнялося і небо, і сонячне сяйво, і трави. Весь час чарівний барвистий світ мінився і прозорився, як плесо озера.

Божа коровка лізла по стеблинці й зупинилася на Оленчиній руці. Вона посміхнулася до комашки, а Орест Білинський, подумавши, що то до нього, поклав свою руку на її коси, і Олена піддалася цим пестощам.

Та знічев'я, мов негода, пригадалися Олені слова Ладика, і плече само відхилилося від Ореста.

– Що сталося? – спитав він лагідно, не розуміючи, що сталося.

Вона затулила долонями очі й мовчала. А коли він почав благати й настоювати, Олена, перемагаючи прикрість, яку завдавала тими словами собі і йому, розповіла все, що чула про нього і про таких, як він.

Ніколи не гадала Олена, що з його горла можуть вихопитись такі срібні звуки. Сміявся довго і щиро, аж раптом урвав сміх. Пригорнув її обережно до себе і отим своїм тихим, прихильним голосом почав говорити Олені дивні-предивні речі. Казав, що весь світ, який ще за хвилину до того видавався Олені єдиним барвистим рухом, чудовою музикою, дуже несправедливо побудований.

То лише таким молодим і невинним очам, як Оленчині, видається світ барвистим і мінливим, а справді він поділяється на дві основні частини: на гнобителів і гноблених. Гіркий жарт у тому, що гноблених незрівнянно більше, ніж гнобителів, а проте – як це не дивно і протиприродно – жменька гнобителів їде на спинах гноблених, і ця дивовижна мандрівка триває тисячоліття.

Раптом Оленка засумувала, й Орест помітив це одразу.

Ще більше притишивши голос, він почав змальовувати Олені новий, прийдешній лад на землі. Говорив про велике, справжнє, нелукаве братерство народів, про затишні будинки для стариків, про великі сонячні санаторії, де лікуватимуться всі, без винятку, хворі діти, про муровані школи по селах.

Але все це станеться лише тоді, коли народи кинуть ворогувати поміж собою, а вістря своєї ненависті обернуть проти тих, хто їх визискує. Чи Оленка знає, що на озброєння держави витрачаються мільйони крон? А що за ці гроші можна було б побудувати!

Олені хотілося довести, що вона здавна, хоч, може, й несвідомо, жила в атмосфері його ідей, і тому сказала:

– Вуйко Ладик завжди говорить, що колись цар завоює всіх слов'ян і на світі запанує тільки одна руська мова і тільки одна православна віра.

Білинський не дав їй докінчити. Це не те! Ідеться про братерство між народами, а не про те, щоб сильніший народ підкоряв собі слабші. Це не братерство, а насильство! От він наведе приклад, який Олену переконає повністю: чи можлива дружба між наймитом і паном, який жорстоко визискує того наймита? Дружити можуть тільки рівні з рівними. Чи Оленка розуміє його?

Притакнула, хоч те, що він говорив, розуміла інакше. Вона уявляла собі, наприклад, дружбу народів на землі, немов якийсь єдиний великий прекрасний квітник. У квітнику тому безліч клумб різних форм і кольорів, а що клумба – то й народ. Малоросійський народ (ще важко було їй звикнути до слова «український») створив би клумбу у вигляді серця, засіяну незабудками.

За якусь хвилину Олена зрозуміла, що Орест Білинський промовляв уже не тільки до неї. Мабуть, бачить перед собою море слухачів, бо схопився на ноги і говорить з простягнутою рукою, аж кулаком погрожує комусь.

Додому йшли мовчки. Здавалося, що обоє вони перебували ще в країні мрій і не мали охоти повертатись до дійсності.

Орест Білинський не пішов з Оленою аж у лісництво, як за першим разом. Знав уже, що там йому не раді, і не хотів завдавати дівчині зайвої прикрості. Прощаючись біля дзвіниці, запитав Олену:

– Будете на весіллі в Зеленій?

Зраділа, аж рум'янцем спалахнула. По-перше, мало не зойкнула від радості, що він також буде на тому весіллі, а по-друге, не знала, на яку ступити з гордощів, що він… Орест Білинський… такий… такий… апостол прийдешнього (справді в тій хвилині ця назва видавалася їй найвідповіднішою) умовляється з нею про зустріч.

– Звичайно, буду! – проспівала захоплено. Була певна, що він умовився з нею й про те, щоб жодного вальса не віддати комусь іншому. Проте повернулася Олена з весілля як неофіційна наречена Аркадія Річинського.

* * *

Олена була переконана, що Аркадій до всіх п'яти дочок ставиться з однаковою батьківською ласкою. А насправді він мав свої симпатії навіть серед рідних дітей.

Перше місце у своєму серці віддавав найстаршій, Катерині, хоч зі всіх дочок вона була найменш вродлива. Власне кажучи, Катерина була обличчям зовсім подібна до Аркадія. Різниця полягала в тому, що ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадієві як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали. Якби не жіноча постать, то можна було б прийняти її за чоловіка в дамському вбранні. До того ж буйне руде волосся, яке в Аркадія гармоніювало з рожевою шкірою, при Катерининому анемічному обличчі втрачало весь блиск своєї відносної краси.

Зате Катерина, як жодна з її гарненьких сестричок, мала проникливий Аркадіїв розум і небуденну здібність швидко орієнтуватись у кожній ситуації. Саме завдяки цим рисам і була вона на видному місці серед своїх близьких.

– Катруся, – сміявся отець Нестор Річинський, двоюрідний брат Аркадія, колишній гусар, – як пляшка риб'ячого жиру. Хто її вип'є до дна, пане добродію, безперечно, матиме користь. Страшно лише зважитись на той перший ковток… Хе-хе-хе…

Свою другу дочку Річинські назвали Софією, тобто мудрістю. Дитина ця була явно небажаним гостем, до того ж досить-таки неспокійним. Аркадій не раз ночував з подушкою на голові.

Третя дитина мала бути хлопцем. Але знову на світ прийшла дівчина. Батьки дали їй непретензійне ім'я – Ольга. Вагітність Олени в дев'ятсот п'ятнадцятому році була тією безпосередньою причиною, що унеможливила Аркадієві втечу від москалів до голодного Відня. З острахом, який отець Річинський старанно маскував перед своєю дружиною, він очікував приходу російської армії.

Про російську армію, зокрема про її кавказькі кінні частини, австрійські жандарми розпускали між народом неймовірні історії: мало, що за найменший опір саджають чоловіків на палі, ніби глечики, але й жінкам вирізують груди та годують ними мисливських собак. Не щадять навіть дітей. Укладають їх у трикутники й стріляють в них, як у мішень. Серед селян такі вісті викликали скоріше цікавість, ніж острах. Хтось з досвідчених сільських бувальців порадив Аркадієві запустити бороду, щоб бодай зовні скидатись на православного батюшку.

Отець Річинський послухався ради, але борода росла туго, до того ж засіялась таким шафрановим сходом, що могла більше дратувати, ніж заспокоювати тих дикунів зі сходу.

Найближча сусідка Річинських, вдова Маріола, сміялася у вічі з Аркадієвих побоювань:

– Ви гадаєте, отче, що багачі бояться за своїх жінок чи дівок? Бігме, ні! Вони потерпають за свині, корови та коні… А я чого маю боятись? Будуть різати жінкам груди? Мені вже давно їх нужда вирізала. Що бідному боятися когось? Агі!..

– Прикусіть язика, Маріоло, та не забувайтеся, з ким говорите. А то за війну розпустилися всі… аж стидно за вас!

Проте виявилася правою Маріола, а не він. Увійшовши в село, перші піхотні частини, крім води, нічого для себе не вимагали. Води… води… води… Одні пили її відразу по чверть відра, інші поливали голову або похапцем обливалися до пояса.

Люди – мале й старе – естафетою постачали солдатам воду, а надвечір тим, що залишились на ніч у селі, нанесли стільки яблук, грушок і свіжих огірків, що гостям не залишалося нічого іншого, як у свою чергу частувати хазяїв пресмачною гречаною кашею з шкварками, а дітвору – цукром.

На думку Аркадія, його з біди виручила не так борода, як вагітна матушка. Солдати з такою шанобливою увагою поставилися до вагітної Олени, що Аркадій мимоволі змінив свою думку щодо їх варварства.

На приходстві зайняв кімнату полковник. Познайомившись ближче, Григорій Васильович виявив себе ще й досвідченим філологом і неабияким скрипалем.

Декламував Шеллі і Гете в оригіналі так, що Аркадієві аж незручно було за Олену, яка мало розуміла німецьку і зовсім не знала англійської мови.

Аркадій мусив визнати, що давно у своєму домі не приймав такої висококультурної людини.

Правда, був такий випадок, що примусив Аркадія Річинського дещо змінити думку щодо гуманізму блакитноокого полковника. Повертаючись якось з ранньої служби божої, отець Аркадій думав, чи не використати б, завдяки своїм дружнім стосункам з Григорієм Васильовичем, безплатно солдатів при польових роботах. За кільканадцять кроків від приходства побачив Річинський таку сцену: без кітеля, в одній сорочці, полковник лупцював стеком солдата. Кров стікала з носа на гімнастьорку. З кожним ударом солдат хитався, але не смів, видно, навіть захиститися, бо стояв струнко.

Побачивши Річинського, полковник засоромився і дав коротку команду. Два солдати виступили з ряду і повели закривавленого до річки.

Григорій Васильович, застібаючи на ходу поданий денщиком кітель, підійшов до Річинського:

– Неприємне в нашій службі, панотче, те, що іноді мусимо вдаватись і до таких засобів.

– Виступ проти субординації? – козирнув Річинський військовим терміном.

– О, – мило посміхнувся Григорій Васильович, – з такими проявами, як виступ проти субординації, ми розправляємося більш радикально. Ви розумієте? Тут інша справа… Я був би ніколи не дозволив собі цього на вашому подвір'ї, але мені сказали, що ви поїхали у Наше.

– То тільки дружина поїхала.

– Ах, так! Пробачте. Все ж така «операція» залишає неприємний осадок. Кажу, що в нашій службі мусиш іноді вдаватись і до таких засобів.

– Нічого, нічого, – торкнувся Аркадій рукава його кітеля, – на вашому місці я, либонь, поступив би так само.

На прохання Григорія Васильовича Річинські пили з російськими офіцерами на відкритій веранді вечірній чай (до тієї пори вдома домінувала кава). З самовара летіли іскорки у відкрите небо, а полковник з таким почуттям співав «Вечерний звон», що Олена не могла втриматись від сліз. Щоб не звертати на себе увагу, не насмілювалась підносити до очей хустинку, лише відвертала лице в тінь, аби сльози не блищали проти місяця.

І офіцери, і Річинські уникали дискусій на політичні теми, інтуїтивно відчуваючи, що це – підводні скелі, об які могла б надщербитись їхня приязнь. Раз тільки, перебравши меду, полковник почав запевняти матушку, що весною буде вже по війні. Тоді він попросить Річинських обов'язково, але то обов'язково, відвідати його в родовому маєтку під Петербургом, Все одно тут і там буде одна Російська імперія.

На селі тим часом ішло таке безпосереднє братання між біднотою і російськими солдатами, що на Аркадієві шкіра терпла від самої думки, що то буде, коли повернуться австрійці. Багатші гадзи, наче авансом виправдуючись перед Аркадієм, пояснювали приязнь з російським військом тим, що, мовляв, чешуть дідька зрідка, щоб не був кострубатий. Іншими словами, так вони ніби оберігають себе від незаконних поставок (читай: грабежу худоби, збіжжя та паші).

Голота ж не вважала за потрібне витлумачувати перед кимсь свої вчинки. Відпасалася на м'ясному борщі та солдатських хлібах і поводилася так, начеб не ворог, а давно очікуваний брат ступив у країну. Ба, ще більше! Ота бідняцька голота добровільно зголошувалась у наводчики російським солдатам. Показувала їм таємні схови, де багаті газди переховували вгодованих, призначених на заріз свиней.

Злодії були позбавлені елементарного почуття такту. Вночі витягали свиню за вуха, анітрохи не турбуючись тим, що та верещала на ціле село. Такий вереск будив, звичайно, не тільки хазяїв у хаті, але й собак у всьому куті. Грабіжники дбали тільки про те, щоб не залишати слід по собі. На дорозі чекали сани, вистелені соломою, а в умовленому місці кипів уже казан води, щоб забиту штуку попарити, поки ще тепла.

На скарги господарів про ці неподобства в селі Григорій Васильович зводив свої вівсяні брови і обіцяв суворо покарати злодіїв, але при умові, що покривджені назовуть винних. Господарі, правду кажучи, якраз того й не хотіли робити, бо солдати заодно з бідняцькою голотою, так що помсти б їм не минути.

Такі речі, отець Аркадій це розумів, не могли обійтися безкарно. Повернуться наші і в першу чергу спитають його, душпастиря, про те, що тут творилося за їхньої відсутності…

І спитали. Першого ж дня, як тільки в селі затаборився австрійський штаб, Річинського попросив до себе начальник штабу, оберст фон Рідке. Високий, з запалими щоками пруссак блиснув на Аркадія скельцями пенсне і ніби ножами прошив його.

Не витрачаючи зайвих слів, фон Рідке запитав пфарера [4]4
  Священика (нім.).


[Закрыть]
Річинського лаконічним військовим стилем (при тому хлист звивався в його пальцях, мов гадюка), в чому причина, що місцеве населення так недружелюбно ставиться до союзної прусської армії. Між іншим, оберст попереджає пфарера Річинського, що до вечора сьогоднішнього дня всі кінні частини повинні бути забезпечені вівсом і сіном бодай на три дні.

Він, оберст фон Рідке, має деякі дані про надто приятельські стосунки пфарера Річинського з російським полковником.

Чи гер пфарер не вважає, що ця обставина могла деморалізуюче подіяти на селян? З кого парафіянам було брати приклад, як не з свого душпастиря?

Щоб виправити становище, пфареру Річинському дається двадцять чотири години на роздум.

Аркадій зрозумів, що його поставили перед альтернативою: або самому встромити голову в петлю, або вказати на когось, кому ту петлю накинути довкола шиї. Одне залишається незаперечним: «ферретер» [5]5
  Зрадник (нім.).


[Закрыть]
мусить бути знайдений і покараний!

Нелегка річ – серед п'ятисот непричетних до справи вказати на одного як на винного. Тим більше, що в цьому випадку не йшлося про гауптвахту, а про шибеницю.

Було, було в селі кілька вічних опозиціонерів церкві і її політиці, але здоровий глузд наказував Аркадієві саме їх не чіпати. Коли б повиснув на вербі котрийсь з Мартинчуків чи Загайчиків, то й дитина вказала б пальцем на Аркадія як морального призвідцю злочину.

Проте до дев'ятої ранку наступного дня фон Рідке мусить мати на письмі прізвище «зрадника» з фактичними даними про його злочин.

Аркадій попросив Олену постелити йому на цю ніч в кабінеті. Назбиралося чимало канцелярської роботи, то доведеться посидіти допізна.

Але навіть не притулив голови до подушки. Вранці Олена застала Аркадія в кріслі: він спав, припавши грудьми до столу. Все ж таки ранок Аркадій зустрів вже більш-менш врівноваженим.

Отець Річинський переконав себе, що при вирішенні цього питання не має права поступати легковажно. Совість наказувала зважити всі «за» і «проти» з точністю аптечних терезів. Коли над ранок остаточно зважився призначити кандидата у вішальники, то совість його до такої міри заспокоїлася, що Аркадія зламало на сон.

А й справді! Не назвав ані батька малих дітей, ані людину, яка могла б чим-небудь бути корисною громаді. Навпаки, в своєму рапорті, як офіціально казав йому Рідке назвати донос, написав прізвище бродяги без роду і племені, мандрівного старця за професією, який протягом кількох років обирав собі на зимівлю їхнє село.

Яка різниця такому індивідуумові, вмре він завтра чи на двадцять років пізніше? І що суспільство втратить з його смертю? Навпаки, виграє тим, що позбудеться дармоїда, розповсюдника вошей і пошесних хвороб.

На думку Аркадія, він, з погляду суспільної етики, не те що не чинить нічого поганого, але, навпаки, ще й робить добро громаді; а раз громаді, то, значить, і народові; а народові, то й батьківщині, а бонум патріє – супрема лєкс [6]6
  Добро батьківщини – найвищий закон (латин.).


[Закрыть]
.

З погляду моралі католицької церкви він теж робить благородно. Щоб дати бродязі можливість померти смертю мученика й тим самим крізь чистилище перескочити відразу у рай, він засуджує на вічні муки власну душу. Чи може бути яскравіший прояв любові до ближнього, ніж віддати душу за друзі своя?

Оберст прийняв Річинського ласкавіше, ніж першого разу. Можливо, на зміну настрою у Рідке вплинув рапорт, який йому подали ще перед сніданком: коні забезпечені фуражем принаймні на сім днів.

Оберст простягнув Аркадієві портсигар:

– Курите? Вдалося вам, гер пфарер, встановити, хто по-ферретерськи підбурював село проти наших солдатів?

– Так, – Аркадій по-церковному склонив голову, – мені це вдалося, гер оберст.

– А хто ж він такий? – потер долоні пруссак.

Аркадій назвав ім'я і прізвище волоцюги.

– А-а, – знетерпеливився фон Рідке, вдаривши тростиною по халяві лакованого чобота, – мені не держаться в голові ці ваші прокляті слов'янські прізвища! Хто він за соціальним станом?

– Гезіндель, гер оберст! [7]7
  Наволоч, пане полковнику! (Нім.)


[Закрыть]

– Ха-ха-ха… – неприємно зареготався німець, – це мені подобається! Хитро й дешево! Що, гер пфарер? Я боюся, що ви повірили у безглузду теорійку, начебто пруссаки – це самі тупоголовці! Запевняю вас, що воно далеко не так! Ви хочете відкараскатись від нас шматком смердючого м'яса? Гезіндель, гер пфарер, може бути тільки придатком до чиєїсь солідної голови. – Він подивився на Аркадія так, що той відчув біль під черепом. – Мене може спитати генерал, а що я йому відповім? Скажу, що впіймали якогось гологузника і повісили на вербі, як ферретера? З нами так не можна, гер пфарер. Ми, військовий народ, не дуже розуміємося на жартах! А тому, хто наговорив вам, що пруссаки – це тупоголовці, то наплюйте йому в лице! Я хочу, щоб ви зрозуміли мене. Того матеріалу, що я маю на вас, цілком вистачає… І коли я дозволю собі зайве зволікання, то (довга томлива пауза) ви повинні зрозуміти, що вам роблять ласку. Прошу, зайдіть у сусідню кімнату і подумайте!

Кімната, на яку вказав йому Рідке, тільки називалась кімнатою. По суті, це було щось на зразок комори з одним загратованим віконцем вгорі. Єдиними меблями в цьому приміщенні були тапчан з солом'яним сінником та крісло. На столі – коробка сірників і заяложений, обкапаний воском ліхтар з недогарком свічки.

«Камера смерті», – стукнуло у мізку Річинського, і тільки тепер він відчув страшенну жагу життя. Вперше за свій вік чітко усвідомив, що в ім'я життя він здатний на все: на зраду, на святотатство, на кривоприсягу, на вбивство, на людоїдство!

Не тільки від думки, а навіть уявивши на мить, що його, Аркадія Річинського, можуть вести закутого поміж шпалерами злорадно тріумфуючої голоти, відчував запаморочення в голові.

Страшно, дуже страшно прирікати на смерть невинну людину, але, господи великий, куди страшніше вмирати самому!

Коли отак напружено перебирав у пам'яті з-поміж своїх парафіян, кому б можна пришити «зраду найяснішому монархові», Річинському згадалася одна жанрова сценка на вигоні корчми: п'яний Ілько Савицький цілувався з теж нетверезими російськими солдатами, запевняючи при тому всіх і вся, що вони – його рідні брати, бо одна руська мати їх родила, і в нього, і в них пливе та сама, руська кров.

Еврика!

Аркадій не ждав, поки його покличуть, а сам постукав у двері кабінету оберста.

– Я пригадав собі ще одного зрадника, гер оберст.

– Хто він такий? Впливовий?

– В селі прислухаються до його голосу.

– І що він таке зробив? – Рідке з презирливо-іронічною посмішкою розглядав свої нігті.

– Він бунтував людей проти монарха… закликав до об'єднання з російським царем…

– Гевіс [8]8
  Звичайно (нім.).


[Закрыть]
, гевіс, якщо так, то він великий злочинець. Прошу, сядьте ось тут і напишіть рапорт…

Скінчивши писати, Аркадій нишком витер долоню об полу ряси. Спітнів увесь.

Фон Рідке простягнув йому руку:

– Гратулюю [9]9
  Поздоровляю (пол.).


[Закрыть]
вас! Ви зробили не тільки як патріот, але і як айн гешайтер менш! [10]10
  Розумна людина (нім.).


[Закрыть]
В наш час монарх потребує… розумних людей! Ви – вільні!

Аркадій вклонився так низько, наче збирався поцілувати простягнену руку.

Опинившись за огорожею будинку з камерою смерті, Аркадій оглянувся, немов хотів переконатись, чи немає за ним погоні, відійшов ще кількадесят кроків, а потім зупинився, зняв капелюха і глибоко зітхнув. Він дякував богові, сонцю і землі за збереження життя.

По-новому глянув на толоку, всіяну рожево-білими «гусячими» квітками та кротовими купинами, на чашу неба, обведену по берегах вузькими смужками білих ниткуватих хмарин, на гребінь лісу, що чітко виділявся на блідому небі, на хатини, приліплені до горбка, які в перспективі здавалися особливо мальовничими, на розкішний голубувато-сизий клубок перекотиполя біля його ніг і ще раз впевнився в тому, що це – не сон, а дійсність: він живе!

Він живе!!

Ось сьогодні, завтра, післязавтра і багато, до безконечності багато днів він буде милуватися сонцем, силуетами дерев, запахом повітря, відгуком власних твердих кроків по землі.

Задивившись на круту доріжку, що вилася поміж хатами, затканими садками, Аркадій стрепенувся і обернув голову у протилежний бік на оголені стерні.

Десь при тій доріжці хата того… Річинському стало моторошно: чоловік, можливо наспівуючи, клепає косу, чи майструє сани на зиму, чи, може, голубить дитину, не знаючи, не передчуваючи того, що він приречений на смерть.

В Аркадієві несміливо заговорила совість, але він тут же вдарив по ній логікою аргументу, і вона, пхикнувши, як дитина, на яку прикрикнули, замовкла.

«В чому ж справа? Адже питання стояло руба: або я, або Ілько, чи інший там Грицько, чи Гаврило. Я ж не цілувався прилюдно з російськими солдатами, а він цілувався, то чому я, а не він? Зрештою, яка може взагалі бути паралель між моїм і його життям? Життя – це перш за все ласка природи, неоціненний дарунок всевишнього. А хіба він чи будь-хто з йому подібних уміють обходитися з таким скарбом, як життя?

Життя для того – це низка тяжких, грубих, тупих обов'язків, для мене ж – азартна гра, прецікаві кінські скачки, нарешті, бокал старого вина, яким я насолоджуюсь ковток за ковтком, не витираючи губів, щоб не губити аромату. А крім всього іншого, я створений для життя, а не для смерті. Кожна людина приходить на світ з своєю долею. Мені суджене життя. Як же я можу іти проти вироку долі?»

Не хотів бути в селі в той час, як прийдуть за тим. Не хотів мати абсолютно нічого спільного з тією справою. Завжди, як треба буде, зможе довести, що в той час навіть не був у селі.

Перейшов дорогу і завернув у поле. Голі загони рябіли щетиною стерні, тільки де-не-де видніли скособочені від вітру полукіпки. Війна і тут дала себе знати: збіжжя зжате наоспіх, нерівно, то високо, то попри самий корінь. Через воєнні дії пастухи не виганяли худоби в поле. Павутиця, молочінь, осот, пирій, що їх не випасала худоба, розросталися одне поперед одного.

«Скільки паші, скільки літрів молока пропадає дарма?» – подумав по-хазяйськи.

Над лісом, що майорів півколом, небо здавалося бліднішим. Ліс починав спроквола втрачати свою одностайну зелень. Жовтаво-червоні відтінки на верхів'ї дерев, що були ніби рефлексами сонця над заходом, свідчили про прив'ядання в природі.

Аркадій Річинський вийшов з лану і подався стежиною поміж картоплями. Межа, хоч і широка й утоптана посередині, з боків так заросла травою і бур'яном (і тут війна була причиною), що Аркадій весь час спотикався. Липник і падиволос чіплялися до його ряси й заважали ході. Він підняв рясу. Падиволос почав колоти йому литки. Тоді він знову опустив рясу, незважаючи вже ні на що.

Думка, від якої тікав у поле, і тут присікалася до нього. Надав їй голосу, а потім сперечався, як з живою людиною: яке ж може бути вагання, коли немає вибору? Адже справа стояла ясно: або він – або я. Про що може бути мова, коли терціум нон датур [11]11
  Третьої можливості немає (латин.).


[Закрыть]
: або він – або я?

Сонце вже зайшло за обрій, коли Річинський, запорошений, обліплений липником і будяками, червоний, повернувся в село.

Дружина, угледівши його через вікно, вибігла назустріч з дитиною на руках.

– Що сталося? – спитав, вдавши здивованого. – Чого ти така схвильована?

– Ілька Савицького забрали.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю