Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 43 страниц)

Бобецький зачекав, поки перешумить хвиля людських голосів, а потім таким же батьківським єлейним тоном відповів, що він з сумом стверджує одне: його парафіяни в цій справі не розуміють найістотнішого. Вони відмовляються, – хоч добре тепер уже знають, що не про панщину мова, – два дні на тиждень попрацювати на ремонті доріг.

– Чиїх доріг? – запитує отець Бобецький. – Своїх доріг! На чиїй землі ті дороги? На нашій землі. Хто їздитиме тими дорогами? Ми їздитимемо ними. Чи не нагадують ось тут зібрані люди нерозумного господаря, якому затікає покрівля хати, а він не йде її направляти, бо чекає, щоб йому заплатили за ту роботу? Можуть сказати деякі недалекоглядні: а навіщо мені направляти дороги, коли в мене нема свого воза й коня? В тебе немає, зате є кінь і віз у твого сусіда, у твого краянина, у твого брата во Христі. Де ж тоді наш патріотизм? Де священний клич: «Всі за одного, а один за всіх»? Як ми гарно разом з діточками співаємо в церкві: «В єдності сила народу, боже, нам єдність подай», – а як виглядає ота єдність наша на ділі? Так як немає диму без вогню, так немає зла без коріння. А корінь усього зла на цьому світі – це, дорогі парафіяни, комуністи, що запродали душу антихристові. Ось у його руках розкидана злочинною рукою комуністична листівка. О, більшовики – майстри баламутити народ!

– Та замовкніть, отче, бо мене злість уже взяла! – перебив гучний голос. Всі голоси обернулись у бік високого, кремезного чоловіка в розхристаній на грудях сорочці, теж босого, зате у високій, гостроверхій смушковій шапці. Його вродливе смагляве лице сердито перекосилося. – Більшовики, більшовики! Вічно страшите нас ними, за яким чортом! Та де ті більшовики, най вже раз прийдуть, най подивлюся на них! Більшовицька агітація та більшовицька агітація! А то вже ліпшого й не треба агітатора, як мене життє агітує щодня! Та най ті бояться більшовиків, що в них, ади, кошниці від кукурудзи тріскають. А мені чого боятись?.. А дороги мені не треба, бо мої цуги – ті дві вівці, що-м ще не продав на податки, поскачуть і по вибоїнах. Я не політик, тим си ніколи не бавив, але мені хлопський розум диктує, що ще не було ніколи такого, аби крук крукові око видовбав. Я знаю, що пан є паном, а хлоп смердєчий хлопом, ци то українець, ци поляк. Така моя політика, і нема що більше говорити. І відпрошую собі мене страшити, бо я не бахур вам. Агі! Люди, – обернувся він, наче шукав свідків, – добре я кажу?

Комісар почав втрачати терпець. Він то кусав губи під чорним англійським вусиком, то, презирливо морщачись, розглядав ближчих селян, а то й, задерши вгору голову, слідкував за воронням, що кружляло над яворами.

Пан староста до того забувся у своїх клопотах, що по-хлопському почухався за вухом. Один отець Бобецький намагався зберегти достойну рівновагу духу:

– Тут не віче, парафіяни, і не для того ми сюди зібралися. І не треба нам тут комуністичної агітації. В нас нема панів і мужиків, бо наші пани відцурались нас ще за Люблінської унії, тобто, значить, парафіяни мої, я теє… я хотів сказати…

Навіть для тих, які не знали, що таке Люблінська унія, стало ясним, що отець парох ляпнув дурницю, а тепер сам не знає, як її замазати. Та й замазувати не довелося, бо староста, якого остання фраза ксьондза вивела з терпіння, помахом руки велів Бобецькому замовкнути, сам підійшов на кілька кроків ближче до народу і почав ламаною українсько-польською мовою:

– Хлоп має багато часу, коли може витрацаць його на глупе гаданнє. Якби цей тлум, що вже другий день чипить тут, взявся по-господарському за рискалі і джагани, то дороги були б справлені до самого Львова. Але хлоп рускі бил і єст лєніви, зли і упарти. А таким він став для того, що ми надто панькаємося з ним. Ксьондз пробощ пошукує коріння зла не там, де треба. Цо то будемо шукати віновайци у шляхти, коли руські хлоп лєніви з природи, нє хце працоваць навіть на себе самого. Так, прошу ксєндза пробоща, так оно єст. Я не маю час для дармовання і тому питам пораз останні: підете до роботи чи думаєте єще тидзень чипіти тут під хрестом? Не думайте собі, що ми будемо бавитись з вами у гагілкі! І дискутоваць довго не думаємо з вами. Пораз останні питам: хочете працювати? Підете до роботи?

З гурту людей виступив Петро Мартинчук з Вишні. Бронко досить давно його не бачив. Сиве, як протертий мак, волосся Мартинчука стало за цей час зовсім білим. Проте по-давньому було кучеряве і буйне. Цей білий ореол надавав ще більшої принади його вродливому обличчю.

– Відповідаємо, пане старосто, на ваше запитання: не зрушимося звідси.

Староста витріщив очі на Мартинчука, ніби хотів його спопелити. Комісар підійшов до старости і шепнув йому щось. Вони, очевидно, порозумілися, бо староста лише хитнув головою.

– Я питаю тут усіх: ви, господажу, відповідаєте тільки за себе. Ідзьцє собє, ідзьцє, поки вас не попросять.

– Я, прошу пана, хочу сказати слово. Ми не можемо іти (при слові «ми» він поглянув на сухорлявого, з довгою шиєю селянина, що став поруч), бо ми є делегація.

– Цо за делегація? Сконд делегація? – кинувся староста і якось смішно обкрутнувся. Поліцаї підійшли ближче щільною лавою.

Мартинчук глузливо посміхнувся:

– Така делегація, прошу пана старости, для вигоди панства. Аби пан староста не потребували зривати собі грудей та кричати до всіх хлопів, ми тут для того.

Староста не міг отямитись. Він вертівся як заведений:

– Що цей хлоп тут плєцє! Хто вас вибирав? Коли вас вибирали? Я дам вам такі вибори, пся крев, що місяць на задницю не сядете! Панє комісажу, слиши пан? За тен час, цо пан добєрал способув на ніх, оні делєгатув повибєралі! На панськіх очах, панє комісажу! Од кого ви делєгаці? – спитав недоречно.

– Та від тих людей, що перед вами…

– Ах, пся маць, – зробив рух староста, начеб хотів замахнутись батогом на коней, – то нє досць тего, же нє хцецє працоваць, то бендзєцє мнє єще тутай вєци ужондзаць! [128]128
  Віча влаштовувати (пол.).


[Закрыть]В тей хвілі розійдітьсє! – рявкнув староста.

Стіна людей ледь помітно заколихалась, але не рушила з місць. Це матері про всяк випадок підняли дітей з землі і притулили до грудей.

– Кому було повєдзяно: розійдіть сєн! – високим тенором верескнув комісар, аж йому на шиї набрякли жили. Він дав знак поліцаям, і ті, вишикувавшись в одну шеренгу, підійшли до нього, зупинилися, готові виконати черговий наказ.

Поміж народом зчинився рух. Бронко спочатку не добрав, у чому справа. Аж потім стало ясно. Це люди підняли до бойової готовності, що хто мав у руках: вила, люшні, ба навіть оброслі свіжим листям ломаки. Цей нерівний ліс мовчки піднятих вгору дрючків і палюг був такою красномовною відповіддю народу, що пан староста, видимо, розгубився. Видовище було насправді величне. Бронко, не маючи нічого при собі, підняв догори кулак. Староста, очевидно, зміркував, що ситуація не в жарт серйозна. Пошептавшись з комісаром, він заговорив уже спокійніше, звертаючись до Мартинчука:

– Повєдзь ім, хай розійдуться, єслі називаєте себе їх посланнікєм.

Мартинчук нахилом голови подякував за таке визнання:

– Пане старосто, ми – прості мужики, не пасує, аби пхались поперед панства. Хай уже пани розійдуться, а тоді вже ми розійдемося. То таки що не пасує, то не пасує…

– Нє хцецє розходитись, покі ми нє поєдзєми? Не думайте, що ми такі наївні, аби нас рускі хлоп набрав… Єще нєма коньца свята! Слухайте, хлопі! За вашу впертість ми могли б з вами інакше поступити, і не помогли б вам ні ваші коли, ні ваші делегати. Але поляк завжди шляхетніший від русіна. Жаль нам ваших дзєці і жон. І для тего, ажеби не прийшло до розлєву крві, ми виєжджами. Нє єст то ні наше устемпство, ні наша слабосць, а пшецівнє – наша шляхетносць. Хцеми вам показаць, же Жеч Посполіта нє хце розлєву крві. Тераз єдзєцє додому і помисліцє о дрогах, а єслі намисліцєсє, то дайцє знаць до вуйта… Чего чекацє? А, ви хцецє даць нам пєршеньство. Добже, тилько пан комісаж повє нам єще пару слув на прощання.

Комісар виструнчився, а потім прийняв грізну міну, яка дуже не пасувала до його анемічного обличчя.

Високим тенорком викрикнув він, щоб розходились невеликими групками, притому без пісень і антидержавних вигуків, бо інакше будуть вжиті інші заходи для встановлення порядку.

Пролунала команда, поліцаї вишикувалися, потім хто верхи, хто на мотоциклах залишили вигін. Останніми від'їхали в автомобілі староста з комісаром. Бронко так і не міг зрозуміти, звідкіль взявся тут автомобіль.

Вже й вляглася курява, а народ не розходився. Чоловіки, правда, опустили «зброю», але все ще стояли гомонячи. Ясно було, що вони чекали дальших настанов від комітету.

Бронко став на підвищення, де щойно стояв староста. Відчув дивне враження, що його «я» роздвоїлося. Один «він» до того хвилювався, що з рота витекла вся слина, а «другий» – зосереджений, свідомий відповідальності хвилин – стояв перед народом, наче командир перед солдатами на полі бою.

Опановуючи своє нервове напруження, Бронко почав трохи зміненим, але рівним голосом пояснювати селянам, що ані сельробівці, ані комуністи не проти добре обладнаних доріг, як це хотів довести селянам отець Бобецький. Навпаки, вони за асфальтовані дороги, але вони хочуть, щоб тими дорогами возили хліб і все інше, потрібне людині, а не повзли танки проти держави робітників і селян. Комуністи перші висунули лозунг колективної праці на ріллі й на фабриках. Найкращим доказом цього є сільськогосподарські артілі по селах Радянського Союзу. Але комуністи завжди були і будуть проти того, щоб трутні сиділи на спинах селян і робітників, ссали їхню кров та ще й поганяли ними.

– Як же ж чемно та гречно говорив тут отець Бобецький, що панове з староства приїхали до нас з добрими намірами, за які ми повинні їм ще й дякувати. За що дякувати? – запитує Бронко. – Парох Ставків говорив тут про дороги. Про наші дороги. Немає в нас спільних доріг з буржуями, однаково, з своїми чи чужими. Польський уряд насильно фашизує країну і живцем штовхає її до безодні. А українські посли з УНДО в цей відповідальний історичний час закликають до згоди з урядом, нацьковуючи українського селянина і робітника на польського брата.

Та страшенно помилявся б той, хто думав би, що буржуазія, передчуваючи свій кінець, піде на поступки. Навпаки, товариші, навпаки, коли буржуї чують, що їм горить земля під ногами, вони стають ще лютіші.

Та нехай нас тиснуть новими податками, хай ухвалюють ще жорстокіші закони-зашморги на шию селянина і робітника, хай арештовують так, щоб стіни тюрем тріщали від політичних в'язнів, хай будують нову Березу Картузьку, коли ця вже не вміщує людей, – ми однаково не поклонимося і не схилимося в покорі ні перед польською, ні перед нашою, українською, буржуазією, бо всі вони одним миром мазані. Ми станемо пліч-о-пліч з польським, єврейським, німецьким трударем і створимо такий міцний живий ланцюг єдиного демократичного народного фронту, якого жодна сила на землі не зможе розірвати.

Повірте у свою велику силу, люди! На масових зібраннях, вічах, мітингах заявляйте свою волю, гартуйте нових борців за єдиний народний фронт проти фашизму. Організуйте, де тільки трапиться хоч би мала нагода, походи, масові демонстрації, страйки по містах та селах. Домагайтесь землі без викупу, повалення теперішнього фашистського уряду в Польщі, звільнення політичних в'язнів з тюрем і концтаборів.

Поки що Бронко панував над кожним своїм словом.

Але великий натовп людей, що молитовно слухали його, напружена недобра тиша, відчуття незвичайності цих хвилин блискавкою перекинули Бронка на базарну площу в Нашому в той пам'ятний храмовий день… На мить не те що побачив, здавалося, почув голос товариша Вечора.

Сталося. Бронко незчувся, як понесла його гаряча кров і він втратив владу над словом.

Забувши про вказівки Каминецького не закликати до збройного повстання, Завадка дав нарешті волю своїм довго гамованим гарячим почуттям молодого революціонера: час розплати настав!

– Товариші! Браття! – волав він весь у полум'ї почуттів. – День у день злочинні кулі впиваються в тіла безборонних наших з вами замучених братів. День у день виростають свіжі могилки на наших землях. Згадайте криваві розправи на Львівщині, Познанщині, в Кракові, Торуні, Красноставі, де поліція відкрито стріляла в робітників і селян. Але, товариші, убивають і нишком, як мерзенні кати, вбивають щоденно, щогодинно – по селах, в застінках поліції, в тюрмах, в концтаборах. Доки будемо терпіти? Доки будемо проявляти християнську покору, підставляючи другу щоку, коли нас вдарили в одну? Урвалося людське терпіння! Перебралася мірка народного страждання! Краще смерть на полі бою, ніж у застінках поліції!

Вже через кілька хвилин Бронко не зміг би повторити своїх слів. Не уявляв навіть, скільки з сказаного належало йому, а скільки запозичив з відозви ЦК КПП, яку він сам недавно перекладав українською мовою. Взагалі запам'ятав Бронко чітко тільки те, що його перебили, просто засипали вигуками. З усіх боків почали кричати чоловічі, жіночі, ба, здавалося, й дитячі голоси. «Смерть шляхті! Ганьба окупантам! Геть фашизм! Слава Радянській Україні! Слава-а-а…» – відбивалося гомоном аж об стінку скелі.

За кожним вигуком здіймалося сотні палюг і кілків як грізна пересторога.

А потім грянуло: «Повстаньте, гнані і голодні!»

Тих, що вимовляли слова «Інтернаціонала», було вже не так і багато, але мелодія, видно, була знайома, бо пісню відразу ж підхопили всі.

І тут же під звуки «Інтернаціонала» хтось кинув: «До двору! До Загурського!»

Клич цей луною перекотився з кінця в кінець і повис суцільним гулом: «До двору! До двору!»

Народ заметушився. Чоловіки переклали свою «зброю» на плечі. Дехто ще й на долоні поплював при тому. Жінки, які, здавалося, вже зовсім охляли від спеки й спраги, посхоплювались на ноги, аби не залишитись позаду. Люди рушили з майдану на дорогу.

В ту мить Бронко неспроможний був роздумувати, чим все це може скінчитись. Істотним для нього було в ту хвилину тільки те, що він – часточка цієї роз'яреної, нещадної людської лавини.

Раптом гул притих. Люди метушливо почали показувати один одному в бік села. Бронко і собі глянув у тому напрямі: на високому, видному звідусіль горбі височіла ставчанська церква, а на її куполі майорів великий червоний прапор.

Народ охопила нова хвиля ентузіазму:

«Хай живе Радянська влада!», «Геть фашистський уряд!» «Смерть шляхті!», «До двору!», «До Загурського!»

Молода розрум'янена дівчина з росинками радості на віях дерла на шматки вовняну червону хустину і роздавала хлопцям, що чіпляли їх до кашкетів, а то й просто до сорочок.

Народ рушив далі.

На чоло походу, як і годилося, вибились молоді газди і парубки. Розхристані, з кашкетами на потилиці, закосичені червоними биндами, вони ішли вперед, не розбираючи дороги, не поступаючись ні перед купами каменю, ні перед ровами. Їх тепер право, їх тепер воля!

За ними валом валили старші віком чоловіки і жіноцтво. Жінки дріботіли босими ногами, раз по раз поправляючи то пояс, то хустину, але відставати не збирались.

Дівчата, простоволосі, перебігали наперед старших і на ходу включались у перші ряди. Пісня завмирала, потім знову виникала з ще більшою наснагою. То тут, то там, наче ракети, злітали заклики. Хто розумів їх зміст, а до кого долітали тільки поодинокі слова, але всі підхоплювали їх бодай гомоном. Зрештою, не у змісті слова була сила: важливе було те, що людина, як уміла, виливала те, чим палало її серце.

Ось народ допав до першої придорожньої криниці. Заскиглив журавель, відро пішло по руках, і за кілька хвилин у ньому не залишилося ні краплини. Той високий чоловік, що виступав як делегат з Мартинчуком, підійшов до Бронка: треба б вилучити з походу жінок з дітьми. Про всяк випадок, товаришу.

Зауваження було слушне. Бронко взяв на себе цей нелегкий обов'язок. Жінки з дітьми було збунтувались: що буде громаді, те й бабі. Чого їм відступати? Небезпечно? А як їм повбивають газдів, то навіщо їм вертатись тоді з дітьми додому?

Годі, годі! То колись жінок ніде не допускали, тепер вони стали розумніші. Що буде іншим, те і їм.

Деяких таки вдалося переконати, а інші, наче на злість тим, що їх не пускали, висунулись у перші лави.

Раптом Бронка пройняла страшна думка: а що, як у дворі засідка? Що, як провокатор вистрілить з натовпу і поліція відкриє вогонь по людях? Коліна зомліли під ним. Бронко зупинився, але в ту ж мить людська лавина понесла його за собою.

Селом ступала, збиваючи клуби пороху, розпалена, закосичена, до безумства смілива, на все готова народна помста.

З бічної вулички, з-під лісового присілка надійшли люди з хоругвами. Ішли Христом-богом на панів, що намірялися заводити панщину.

Люди поклали хоругви в рови (свячені хоругви в рови!!), а самі приєдналися до гурту. На Загурського!

Ого, хай хлоп помуштрує трохи пана! Люди, тож-то кумедія, яка грошей варта!

Гайда всі разом!

Гайда, браття!

Раптом зчинилося замішання. Бронко спочатку не знав, що сталося. Коли ж захиталися телефонні дроти, здогадався. Валять стовпи! Нова хвиля захоплення піднесла народ.

Коли повалився перший стовп, люди мало що не пішли в танець з радості. Нарешті якийсь посібник ворога попав їм в руки! Це так проявляла себе розкута енергія відплати. Всі тепер рвалися до дії, до роботи, як до шнурка повішеного. Стовпи так і лягли один за одним обабіч дороги.

Задні з-поміж натовпу, які не мали куди докласти своїх сил, заспокоювали жадобу дії бодай тим, що хто копнув, а хто плюнув на повалені стовпи, обмотані дротами, наче жилами.

Замаячила панська садиба. Довга вузька алея вела до неї. Весь народ не міг вміститись в ній. Задні прорвалися через огорожу і пішли городами. За ними пішов і Бронко, все шукаючи очима Каминецького. Думка, що тут, як у Зеленій, можуть провокаційно вистрілити з натовпу, знову почала його тривожити.

Передні досягли городу і бігли поміж рядками капусти.

Раптом Бронко спіткнувся. Здалося йому, що зачепився за качан капусти і від того упав.

Хтось почав старанно обтрушувати з його спини порох, притримуючи за лікоть. Бронко люто шарпнувся.

– Та що ви тут цяцькаєтесь зі мною! – роздратовано вигукнув, але, оглянувшись, побачив старого селянина у білому новому киптарі і вже м'якше закінчив: – Не треба, вуйку, не треба.

Проте старий вперто тримав Бронкову руку і з якоюсь шанобливою запопадливістю продовжував обтрушувати його спину. Бронко зауважив, що вони таки добре відстали від людей. У цей час з-за живоплоту надбіг захеканий молодий селянин:

– Товаришу Завадка, прошу два слова…

Бронко насторожено глянув на нього:

– Що сталося?

– Пане товаришу, Мартинчук з Вишні хоче вам щось сказати… треба…

– Де Мартинчук?

– Та тут, – чоловік вказував на скирту збіжжя, – там зібрались…

– А що сталося?

Селянин розпачливо махнув рукою:

– Військо, кажуть, у дворі, треба спам'ятати народ… Бо піде село з торбами… Мартинчук пішов шукати…

Пізніше вже Бронко кляв себе, як це не зауважив, що Мартинчук пішов когось шукати і водночас чекає на нього, але в цей момент йому було не до того.

Швидким кроком попрямував за пліт, але тільки-но завернув, як на нього накинулись два драби і, поки отямився, на його зап'ястях були наручники. В одному з драбів Бронко впізнав Бжезіцького.

Без піджака і кашкета, у білій сорочці з відкладеним коміром, без краватки, він легко змішався з натовпом селян. В руках Бжезіцького був револьвер. Бронко криво посміхнувся. Бжезіцький сховав зброю.

– Кричати, боронитись даремно, товаришу Завадка. Пішли!

Бронко міцно вперся ногами в землю.

Один з посіпак вдарив його рукояткою нагана між лопатками:

– Без церемоній! Що це за панєнський опір? Однаково на руках занесемо, як треба буде! Не оглядатись! Тепер вже запізно ручкою махати!

– Та дай йому ще зробити па-па товаришам, – засміявся драб, розтягуючи рота від вуха до вуха. – Цо на то повє пан, панє Завадка, довціпнє [129]129
  Дотепно (пол.).


[Закрыть]з нашей строни?

Шпигуни зареготались.

Бжезіцький конфіденціально нахилився до Бронка:

– А це був, нєх пан пшизна, панє Завадка, довціпни номер. Нє?

Бронко все ще не міг усвідомити, як сталося, що він опинився в наручниках, далеко від маси. Дійсно, номер був довціпни! Піймали його, як глухого горобця на полову. І такий кретин Бжезіцький виявився спритнішим від нього!

Завадка заскреготав зубами від безсилля. От сучі сини! Скували йому руки і відступились від нього. Звільнили йому дорогу, аби пробував утекти. І згадав слова Каминецького: «Спроба втечі – і куля в спину».

На свисток поліцаїв на подвір'я викотилась під бляхою фіра, запряжена у два гніді.

– Сідайте, товаришу, завеземо вас у місто, як радника. А ще горлають комуністи, що в Польщі погано обходяться з політв'язнями!

Бронко зібрав усю слину, яку мав у роті, і плюнув, але так невдало, що вона, замість потрапити на Бжезіцького, зависла в нього самого на підборідді.

– Витерти вас?

– Падлюка!

– Но, но, не дуже там! – лапнув шпигун за кишеню, де лежав револьвер. Бронко, аби не дивитись на те жаб'яче лице, заплющив очі.

Фіра покотилась по вибоїнах.

Справді, дороги в цих Ставках неможливі.

* * *

В камері швидко сутеніло. З темних сирих кутків доносився неприємний запах бруду і пороху. Бронко підійшов до вікна, до якого ледве досягав головою. Куди до біса виходили ті вікна, що на шибі не відбивався жоден поблиск світла?

Засвітилося.

Втомившись безцільним кружлянням довкола стола, Бронко опустився на стілець. Схрестивши руки на столі, поклав на них голову. Фізична втома взяла верх. Думки притупилися. Здається, навіть здрімнув трохи. Схопився від тупоту людських ніг, хрипкої лайки поліцаїв у коридорі. Легко було здогадатись: привели першу партію арештованих. Нічого не прагнув, тільки опинитись серед тих людей. І в ту ж хвилину заскреготав у дверях замок (по сусідніх камерах діялося те саме), і юрма селян, скутих наручниками по двоє, з підпухлими, в синяках обличчями, заповнила камеру.

Відразу по камері поповз млосний запах свіжої крові і їдкого людського поту.

Бронкові стало до сорому ніяково за своє незаймане обличчя й руки. Почуття ніяковості було до того сильне, що він не кинувся людям назустріч, а подався у затінений кут камери.

Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе. Розпухле, почорніле від синяків лице старого Мартинчука вжахнуло Бронка. Відчув внутрішній, майже фізичний біль.

– Отак ті сучі сини вирихтували вас!

Мартинчук спробував посміхнутись, але розпухлі губи лише скривилися.

– Пусте, добре, що я вас бачу живого і цілого.

«Власне, цілого, гладенького, як паска», – зіронізував Бронко з себе.

– А де товариш? – запитав Бронко так багатозначно, що Мартинчук відразу ж здогадався: мова йде про Каминецького.

– Не знаю. Може, й встиг зникнути, бо нас позабирали вночі з хат, а він чей же не ночував у Ставках.

– А ви ночували дома?

– А чого тікати з хати? Як виступати з хат, то з дітьми, з жінками – всім селом, – а так чого? Ви гадаєте, товаришу, що я тюрми боюся? Бігме, ні. Чого мені боятись?

Знаємо, що задурно нічого не прийде. Перед вами миска з молочною кашею, то треба й ложку до губи піднести.

– Але що ж вони зробили з вами, товаришу Мартинчук!

– А ви не думайте собі, що вони мене били. То делікатні пани. Чули-сьте, що казав староста, що поляк шляхетніший від русина, навіть поліцай… Не били! У нас, у Польщі, не б'ють, а тільки приводять до порядку, а це, чуйте, велика різниця. Я вам ще не сказав… Звечора ввалились в хати і давай шукати карабінів. Аякже! Раз хлопи підняли бунт, то й карабіни мають десь бути. Шукають вони тих карабінів в пір'ї, в подушках, я мовчу. Шукають у міху з мукою, я далі ще мовчу. Шукають багнетами у скрині з жіночою одежею, я ще мовчу. Обливають для «дезинфекції» збіжжя нафтою, – я фурт мовчу, але почуваю, що вже починає клекотіти в мені. Але як сказали мені бігати навколо хати і кричати: «Хай живе Пілсудський!», «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська!», то мене вже прорвало. В кожному чоловіці, Завадка, є межа, до якої він годен терпіти. Це я вам кажу, бо ви ще молоді й не знаєте всього… Отож я і затявся… «Будеш бігти?» – питають. «Ні!» – «Будеш кричати: «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська»?» – «Ні!»… І от тоді вони почали мене «розуму вчити». Темно було, Завадко. Гадаю собі, що декому я теж віддав. А тепер сиджу, розмальований, ніби припічок під Великдень…

У камеру ввійшли два поліцаї. Один з них, черевань з рудими кострубатими бровами, застеріг, щоб люди вели себе пристойно, бо вони знаходяться не де-небудь, а в публічнім, державнім місці. Повчивши отак людей, став він з своїм помічником – безвусим молодиком – знімати наручники.

Розлігся брязкіт заліза.

Тільки ті вийшли, Бронко попросив Мартинчука продовжувати.

– Що ж, словами всього не передаси, молодий товаришу! Треба на власні очі бачити, як той народ плив, ніби Дунай. А Бронко доки зайшов за ними?

Краще б не питати його про це. Не дійшов до брами. І звідтіль його цапнули? «Так», – з мукою притакує Бронко. Цапнув його дурний розум.

Пливе народ, як Дунай, допливає до самої брами, а брама замкнена. Ну, думає собі Петро Мартинчук, прийдеться налягти, але то нічого, народу – як трави та листу, а спина в мужиків звична. Спробуємо. Вони тільки доторкнулися брами, а вона відчинилась, як царські врата. Ого, самі запрошують нас пани в палаци! Рушив народ, пройшов алеєю, може, метрів п'ятдесят, а може, тільки тридцять, хто ж то рахував… а тут на закруті, де доріжка вертає просто на палац, – гов! Може, з п'ятнадцять, а може, й більше солдатів з карабінами. Така тобі, брате, несподівана зустріч. А карабін є карабін, товаришу Завадка, і хай мені говорить, хто хоче, що не знає перед ним страху, я, Петро Мартинчук, не повірю. А тут як би заворожило людей: ідуть просто на карабіни. Хтось завагався, якась дівчина з криком в кущі шугнула, а народ іде. Пливе Дунай, і нема сили, щоб його завернула. Це не можна так розповісти, це треба було на власні очі бачити…

Аж тут команда: «Стій, бо стріляю!»

Хто цього не розуміє? Навіть ота неграмотна баба знає, що з військом нема жарту. Але народ вже так розійшовся… ей, товаришу Завадка, варто, повірте, вмерти і ще раз родитись, щоб пережити таку хвилину. Кожному життя миле, але, мабуть, тоді кожний подумав собі: «Раз мати родила – раз помирати». Навіть коли б у когось і знялась думка зупинитись чи втекти, то не міг цього зробити, бо вже: не мав своєї волі, бо був, чуйте, як заворожений… Він, Петро Мартинчук, тільки подумав собі: кров ця, як і людські сльози, не впаде на камінь. Не може такого бути, щоб така жертва та марно пропала!

І тільки таке собі подумав, а тут остання команда: «Вогонь!» Ну, це зрозуміли вже й ті, що при війську не служили. Смерть, саму смерть означає ота команда.

Клацнули карабіни. Він, Мартинчук, служив при війську, знає, що то означає: готово, тільки пальчиком натиснути! Він ще тільки подумав, що вже більше ніколи не побачить своєї Марічки з криміналу… І ще йому стало жаль жінки, яка за такого газду пішла, що ніколи з ним ні гаразду, ні спокою не знала…

Бронкові підкотився клубок до горла. Адже це він запалив їх словом, можна сказати, пхнув назустріч смерті, а сам так ганебно потрапив до рук отим шпикам…

…І що ви на це скажете, товаришу Завадка, – ні один солдат не вистрілив. Це вже не випадок, ой ні! Це – змова. Організація! А коли дуже хочете знати, то й бунт. Ви гадаєте, що ті хлопці не здавали собі справи, що їм грозить за отакий непослух? А проте ні один палець не поворухнувся. Польський вояк відмовився стріляти в русинського хлопа. Ви розумієте, Завадка, що це таке, чи не розумієте?

Чи Бронко розуміє?! Око дав би собі видовбати, щоб пережити з ними таку хвилину.

А Мартинчук вів далі:

– Я видів, як у двадцятому році наші люди вдерлись у палац калинянського пана. Пани зі страху повтікали у Краків чи яку там Варшаву, а тут, говорять, Будьонний вже під Львовом… І от я на свої очі бачив: іде наш мужик по панських покоях, і не в гадці йому, що ноги в нього у глині та коров'ячім лайні. Йому тепер – тьху! Море по коліна! Іде собі по кошлатих, як мох, килимах, марає їх своїми ногами, стягає плюшеві скатерті з столів, місить їх постолами, розбиває голих фаянсових жінок, плює у блискучі золоті тарілки, гатить дрюком по дзеркалах… Йому для себе нічого не треба. Йому лише хочеться раз-разісінький в житті потоптати та оплювати оте, на його крові нажите, ненависне панське добро… Оті-о фата-лашки [130]130
  Ганчір'я (з пол.).


[Закрыть]. А жінки понадівали для сміху на себе панські сукенки… Анна, ви її не будете знати, це невістка старої Маріоли з Вишні, тоді ще молода була, – прицмокнув по-парубоцьки Петро Мартинчук, – ех і молодиця! Одягла на голову, поверх хустини, капелюх з білим пухнастим пером, довгому Филимонові нап'ялила циліндер на голову та давай з ним мазурки по панських покоях! Але це не була веселість, Завадко. Це була страшна народна помста.

Ви, може, і осудили б нас за таке. Але – звиняйте на слові – осудить лише той, хто не знає мужицького болю.

Ви думаєте, хлоп не знає, що сьогодні панське, завтра – народне, що тому не треба його нищити? Кажуть, не був ще я там, – посміхнувся лукаво, – але чув я, що у Москві по музеях зберігаються навіть золочені карети, якими їздив цар. Ми це все розуміємо, Завадко, але… Помста, дорогий товаришу… Інколи і її треба заспокоїти. Я собі гадаю, що коли б навіть сам товариш Ленін був тоді з нами, то й він не осудив би нас… А це що нас тут замкнули, гей свиней всіх до одного хліва, то байка! Я навіть радий! Може, з своєю дитиною побачусь. Ну, а щодо їхнього параграфа, то що ми таке робили? Ішли до двора. А чому ми йшли – так і не вияснено. А може, ми тільки подивитись на пана Загурського хотіли? Бо то, чуйте, як народ побачив, що солдати відмовились стріляти, – добровільно завернув назад у село. І тому, я вам скажу, і судити нас нема за що…

Мартинчук задумано замовк, а Завадка почав роздивлятися по камері.

Сухорлявий, з запалими, замащеними глиною щоками, чоловік шукав капелюха:

– Йой люди, може-сьте, котрий пожартував та сховав, то скажіть, аби-м дурно не крутився, йой, – вчепився обома руками в кострубате волосся, – чого ці пани хочуть від мене? Я в політику не бавлюся, відколи на світі, а тут, ади, взяли тебе, кинули на віз, і не знати, за що й про що! І де ж би то мій капелюх міг дітись? Пам'ятаю добре, ну раз пам'ятаю, що я коли вилазив на фіру, то ще мав його на голові. Потім помацав си…

– А може, то тебе помацали, Пшеничний?

По камері війнув смішок.

– А потім я мац за голову, а капелюха нема. Я ще раз, ого, голова вже зимна!

Мартинчук притримував пальцем розбиту губу, аби менше боліла:

– Мой, Василю, а ти свого не даруй-таки! Ого! І не вір тут, що пани хочуть панщину заводити, коли полакомилися на хлопський капелюх. Пиши, Василю, подане [131]131
  Заяву (пол.).


[Закрыть]до старости: так і так, прошу панської ласки повернути мені кошти за капелюх, бо я, Василь Пшеничний, не гадаю втрачати на цім ділі.