Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"
Автор книги: Ирина Вильде
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 43 страниц)
– По-перше, прошу я вас, не всі інтелігенти безробітні. Людина з головою на карку завжди знайде собі працю, бо чим більша криза, тим скоріш доб'ється чогось спритний чоловік. Ви не бачите, як на базарі? Сидять дві баби з однаковим сортом грушок. В однієї будуть розхапувати, а другої ніхто й не спитає, чого на базар вийшла. А втім, пане Завадко, омнія мутантур ет нос мутамур ін іліс, – і, похопившись, що Завадка не розуміє його, пояснив: – Все змінюється, прошу я вас, і ми теж змінюємося. Ви знали такого пана Михайла Ковалишина?
«Михайла Ковалишина? Пана? З Нашого?»
– Слухайте мене, а ви часом не про Міська Ковалишина?
– Не знаю ніякого Міська. Знаю, прошу я вас, редактора і видавця «Цікавої книги» пана Михайла Ковалишина, і все!
– Хто? Місько – редактор? Слухайте мене, ви що, дурня з мене робите? Та як уже Місько має поставити підприємство на ноги, то я жити не хочу… Слухайте мене, хай я вам скажу, хто такий Місько Ковалишин…
– Мене не цікавить біографія мого клієнта!
– Як то не цікавить? Слухайте мене, то якесь непорозуміння, я боюся, щоб тут не було якогось шарлатанства. Ви знаєте, що той Місько Ковалишин, може, яких двадцять років тому був першим курокрадом на нашій вулиці. Ні, слухайте мене, я мушу вам розповісти одну історію, і тоді ви побачите… Одного разу впіймала його наша сусідка на гарячому, стягла штани з нього, обжалила понижче спини кропивою, правду кажу, на голову насипала йому гусячого пуху і в такому параді вела його через усю вулицю. Потім Місько кудись зник з Нашого. Я думав, що він притулився десь у майстерні якогось шевця чи кравця, а він – диви – у редактори вийшов! Ні, слухайте мене, це щось не так… тут щось криється…
– Нічого не криється! А просто, запам'ятайте одне, – попав у свій повчальний тон Кость, – що у переломні часи завжди випливають на поверхню спритніші, більш життєздатні одиниці.
– Та який там, до дідька, сприт у Міська Ковалишина? – розсердився Завадка. – В нього був лише один сприт – лазити по чужих курниках.
Філіпчук нервово постукав цигаркою об срібний портсигар.
– Пане Завадко, – промовив він бундючним тоном. – Я прошу вас висловлюватись про мого клієнта з належною пошаною! А «Цікава книга» потягне наше підприємство так, що вам і не снилося. А взагалі-то я просив би вас менше втручатись не в свої справи. Скільки разів ви вже хоронили мою друкарню, га? А вона, прошу я вас, живе й розквітає вам на злість. Як Філіпчук говорить, так воно й станеться. Запам'ятайте це раз назавжди! А тепер, перепрошую вас, будьте здорові, бо мені ніколи!
І як воно не неймовірно, а правда виявилася на боці Костя Філіпчука.
Друкарня в новому приміщенні (але й приміщення-бо, хай сховається Зілінський перед ним!) розрослася, наче верба, пересаджена у вологий грунт. Місько (Завадка ніяк не міг примусити себе титулувати його редактором) завалив друкарню рукописами так, що Філіпчук прийняв ще одного робітника і двох учнів.
Ясно й сліпому, що коли підприємство набирає нових робітників, то це говорить не про занепад, а навпаки – про його процвітання. Завадка був певний, що тесть Філіпчука нарешті додержав слова і видав зятеві придане, давно обіцяне за дочкою, бо нічим іншим не міг собі пояснити цього нового розмаху в Костя. За дуже приблизними підрахунками Йосифа, оті переносини й нове поповнення в обладнанні мусило коштувати не менше трьох тисяч злотих.
А втім, чи тесть дав, чи Кость роздобув цю суму яким-небудь іншим способом, факт той, що підприємство серед загальної кризи розцвіло, і Завадка мусив визнати, що сьогоднішня молодь куди спритніша й заповзятливіша, ніж колись.
Та коли б він, Йосиф, затіяв був отаке діло, то зійшов би зі світу від самої лише безсонниці, а той собі пиво попиває та на бороду плює, як то кажуть. Говоріть, що хочете, а таки є якась рація у словах Філіпчука, коли він говорить, що самовпевненість і сміливість – це вже половина успіху.
День, коли Бронко з учнів перейшов на самостійну роботу, був для Йосифа першим усміхом долі за багато понурих днів.
– Сьогоднішній день, – сказав він Павлині, з якою став щораз частіше ділитись своїми думками, – в мене, жінко, вартий сто тисяч. Слухай мене, хіба не варте сто тисяч те, що я показав тому гицлеві Зілінському, що мій син і друкарським майстром став, і честі своєї не запродав? Видиш, я раніше якось так не відчував цього, а тепер життя мене навчило, що свій як не заплаче, то бодай скривиться. Який той Філіпчук не є, але кривди нашій дитині не робив, і якби не він, – та що тут говорити! У Нашому не було б ні української друкарні, ні видавництва. Бо то, слухай мене, стараннями Філіпчука Ковалишин саме в Нашому осівся з своїм видавництвом.
Тепер Завадка навіть поза очі не називав більше редактора видавництва зневажливим – Місько. Правда, слово «редактор» й досі не пролізало йому крізь горло, але, у всякому разі, називав його бодай по прізвищу.
І в цьому випадку мав рацію Філіпчук. Справді. Все на світі змінюється, і ми самі не стоїмо на місці серед тієї загальної метелиці. Був Ковалишин у юності курокрадом, але – невідомо, що його призвело до цього, – тепер це всіма шанована людина, – і яке кому діло до його минулого?
Це достеменно так, як буває з дівчатами (говорив про себе Завадка). Гуляє дівчина в молодості, не жалкуючи собі того медку. Сусідоньки, коби здорові, всіх здохлих собак перевішають на ній, десятого застерігають, щоб, боронь боже, не оженився на такій, а вийде наперекір усім дівка заміж, і дивись – з гулящої виходить мати і господиня що називається!
На скромній вечері у ресторанчику, яку Завадка зафундував з цієї нагоди для принципала, членів комісії і ще Декількох товаришів, Бронко вперше закурив та випив при батькові. Та по тому, як він скручував цигарку, як затягувався димом, як вправно перехилив келишок, можна було зміркувати, що і те і друге йому не першинка.
Хоч Бронко вже з півроку працював самостійно і навіть дещо одержував «на пиво» від принципала, проте згідно з вимогою закону треба було скласти договір між власником Костем Філіпчуком і друкарським кваліфікованим робітником Броніславом Завадкою.
За тих стосунків, які були між одним і другим, договір цей був чистою формальністю, якої годі було уникнути, зважаючи хоч би на інспектора праці. Завадка з власного немалого досвіду знав, що в такому договорі за взаємним порозумінням часто визначається нижча ціна тижневого заробітку – для замилювання очей податковому апаратові.
Завадка пам'ятав сказані Філіпчуком чотири роки тому слова, що він платитиме Бронкові не по цінникові, а по совісті, і тепер з вдячності за колись проявлену щирість перший запропонував Філіпчукові внести в договір фіктивну суму.
– Напишіть, пане Філіпчуку, п'ятнадцять злотих на тиждень.
Філіпчукові ця сума видалась підозріло малою. Пани з податкового апарату навряд чи повірять в неї. Хай буде двадцять злотих.
– Хай буде й двадцять. Яка різниця?
Бронко з німим запитанням глянув на матір. Просто не зрозумів, чого це батько сердиться і яка його вина в тому.
Павлина відразу збагнула ситуацію. Заступилася за хлопця, але так, щоб не образити чоловіка:
– Скільки йому дали, стільки він і приніс. Правда, синку?
Бронко кивнув головою. Сльози від незаслуженої образи здавили йому горло. Йосиф, хоч бачив, що діється з хлопцем, таки ще раз перепитав його:
– Це все, що він тобі виплатив?
– Все.
Тепер щойно зрозумів Йосиф, що він став жертвою підлого обману з боку Бронкового принципала: той платив Бронкові стільки, скільки було зазначено в договорі, і до того ж Йосиф сам, сам визначив цю суму!
Двадцять злотих на тиждень кваліфікованому друкареві, до того ж такому здібному, такому меткому, як його Бронко, – це не лише визиск, але й глум серед білого дня!
І як той лайдак по-зміїному улесливо підповз до нього. Так запаморочив йому голову тим своїм дурним базіканням, як чемерицею, що він, Йосиф, і не опам'ятався, як сам вклав руки в кайдани.
Двадцять злотих на тиждень тоді, коли йому Зілінський у час найбільш напружених взаємин між ними платив по сімдесят п'ять! Ні, слухайте мене, від такого може чоловіка на місці нагла кров залляти.
Павлина хоч і мовчить, як і годиться розумній жінці у таку хвилину, але від нього не відступає й на крок. Чи, може, побоюється, що він вирветься з хати, допаде там-того і ще більшого клопоту стягне на свою голову? Вона так довго крутиться перед ним, доки він таки не заглянув їй у вічі й не вичитав у них те, що вона хотіла йому сказати. А хотіла вона йому сказати, що криком, лайкою, кулаками ще ніхто у світі не дійшов до порозуміння. І навіть коли б Йосифові було не п'ятдесят три, а тридцять, то вона однаково не допустила б, щоб він зопалу пішов на розправу з тим-о. Хто так робить? Треба найперше переспати свої нерви і щойно на другий, чи третій, чи котрий там день, коли вже зовсім охолоне людина, йти шукати правди.
Послухав Завадка жінки. Звичайно, не сказав цього просто: «Хай буде по-твоєму», сіле з того, як звів мову на інше, як запропонував іти пити чай, Павлина зрозуміла, що її взяла.
До Філіпчука вибрався він рівно через тиждень.
Філіпчук, який зміркував, чого до нього прийшов Завадка, не чекаючи, поки його почнуть лаяти, сам пішов у атаку:
– Ви що хочете, щоб я одну суму записував у договір, а іншу виплачував вашому синові, щоб мати мене в руках, а потім першої-ліпшої хвилини продати податковому інспекторові? Я ще, прошу я вас, не впав з третього поверху головою, щоб іти на такі оборудки! А втім, бігме, я не знаю, хто з нас вар'ят? Таж ви самі хотіли, щоб я записав у договір п'ятнадцять злотих на тиждень, а я збільшив на п'ять і тепер, – ну, я не розумію, чи ви п'яні, чи ви хворі, чи що з вами, – приходите, прошу я вас, і нападаєте на мене у моїй власній хаті й вимагаєте самі не знаєте чого. Я вас питаю: вам щось не подобається, пане Завадко? Вам мало того, що я плачу вашому синові? Ідіть до своїх профспілковців, хай вони заплатять вам більше! Можете забирати свого сина, і з богом, Парасю! Такі наші люди, прошу я вас! Добре кажуть: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл! Замість подякувати мені, прошу я вас, що я зробив людину з вашого хлопця, дав йому шматок хліба в руки, то батько, прошу я вас, приходить сюди й влаштовує скандали! Ви… ви… подумали, що робите? Виходить, що за моє жито ще мене й побито! Я вам скажу по щирості, що мені лише прикро, що я так розчарувався у вас… Від кого, від кого, але від вас, пане Завадко, я чекав більшого доказу національної свідомості, прошу я вас, більшої, так би мовити, діловитості, навіть розуму, якщо хочете знати. А тепер, прошу я вас, дискусія скінчена, бо в мене нема часу на дурні балачки.
Він повернувся на п'ятах і зник в дверях, залишивши Йосифа одного посеред сіней.
Ідучи сюди, Йосиф припускав, що Філіпчук буде з ним сперечатися, буде, – щиро чи не щиро – то інша річ, – доводити, що йому нема звідки більше платити, буде обіцяти, буде просити почекати до кращого часу, буде, зрештою, викручуватись брехнею, але що взагалі не схоче з ним говорити – це йому й на думку не спадало.
Усвідомлення, що такий… такий… шмаркач навіть говорити з ним не хоче, так приголомшило Йосифа, що він став наче напханий тирсою, нездібний ні рухатись, ні думати. Такого зазнав він тільки під час війни, коли його присипало глиною. Тоді теж начебто все бачив і чув, проте ніщо з того не доходило до його свідомості.
«Все! – нарешті сказав сам до себе і тим наче пустив в рух машину, що затримала його думки і ноги. – Все! Це моя друга, але й остання вже наука. Зілінський добре вчив, але не довчив. Цей завершив науку. Тепер ти, старий дурню, до кінця свого життя пам'ятатимеш, що буржуй – свій чи чужий – то одна пара чобіт. Маєш свого! А тепер гризи кулаки та бий себе по дурній довбешці, щоб аж розтріскалася тобі! Ти хотів свого пожаліти, щоб бідак не платив високих податків, і дістав нагороду… Заманив тебе тією Україною, як бахура цукерком, а тепер іди хоч до бога на скаргу… а людям і не розповідай, бо засміють».
Найбільш соромно було йому перед Бронком. Мало того, що власними руками обдер дитину, але, можливо, ще довів до того, що у друкарні тепер сміються з хлопчиська, що такого «розумного» тата має.
Очевидно, якась розмова в друкарні про цю зустріч була, бо Бронко якось буркнув матері так, щоб батько почув:
– Не малий я вже, слава богу, і сам зумію постояти за себе… А татові скажіть, хай більше шанують себе та не заводяться з усяким дрантям…
Завадка змовчав. Змовчав, бо раптом зрозумів, що з них двох Бронко відтепер буде тим, що боронитиме і захищатиме. Відтепер син буде йти першим і захищати його своєю спиною… Колись він сина водив за ручку, а тепер син протоптуватиме йому стежку. Це була гордість за сина, змішана з болем за власне безсилля, нове гнітюче почуття, яким не міг Йосиф поділитись навіть з Павлиною.
Вона при всьому своєму розумінні була тільки жінкою, якій були чужі і незрозумілі мужські амбіції, бо ніколи їх не мала.
Ні батько, а тим більше син не поверталися до цієї історії. Але Завадка серцем відчував, що Бронко не занехаяв справи. Не такий характер в його сина, щоб дозволити собі наплювати в кашу. Може на хвилину спалахнути, як його мати у молодості, – це правда, але від батька успадкував мурашину впертість, і коли собі щось постановить, то щоб впасти і не піднятись більше – своє докаже.
Коли до Бронка прийшла поліція, Йосиф дізнався, що син у нього комуніст.
Завадку викликали до поліційного комісаріату. Товстий рожевощокий блондин у мундирі комісара спитав його:
– Як це сталося, пане Завадко, що ви, такий порядний, тихий чоловік, виховали сина на комуніста?
Завадка злякався не того, що почув про сина, але від кого почув.
Так як від усякого болю всередині визнавав тільки одні ліки: горілку з перцем, так і в боротьбі з поліцією тримався тільки одного методу: заперечувати.
Син його, прошу пана комісара, не є жодним комуністом. Невже ж він, батько, не знав би про це? Це сусіди, прошу пана комісара, набрехали на нього з помсти, бо з хлопчиськами робить їм шкоду в садах. Хай пан комісар придивляється до нього добре, – хіба такий вигляд має комуніст?
А вже по дорозі додому метикував.
Комуністи за те, щоб знищити цей проклятий суспільний лад, за якого один біситься з жиру, а другий риється по смітниках за кухонними покидьками?
Він, Йосиф Завадка, теж за це!
Комуністи за те, щоб відібрати в тих товстопузих дармоїдів фабрики, заводи, шахти, друкарні й дати в руки трудового народу?
Завадка перший за це!
Комуністи за те, щоб земля належала тим, хто працює на ній? А котра чесна людина буде проти того? Комуністи за справжнє, непідробне братерство між народами? Комуністи за те, щоб не було ні панських, ні хлопських націй? А хіба ж він, Йосиф Завадка, проти цього? Хіба він усе своє життя не був за це?
О, та він ще тридцять років тому мріяв про це саме, лише не знав, яким способом дійти до того. От іменно, яким способом! Тридцять років вірив він у мирний соціалізм, а тепер щораз більше переконується, що все те – не те. Ніколи буржуй з власної волі не віддасть награбоване. А раз по-доброму не віддасть, то треба силою відібрати.
Випікають йому вороги очі, що син його комуніст. «Комуніст!», «Комуніст!» Син його, слава богу, вже дорослий, батько слідом за ним не ходить. Звідкіль йому, батькові, знати – комуніст його син чи не комуніст?
І треба було того збіговиська коло повідомлення про смерть Річинського, щоб минуле постало перед Йосифом, як на долоні. Не дурний вигадав, що пам'ять – найважчий ворог людині…
Крок Завадки стає щораз повільнішим. Вибрався з хати сьогодні якось нерозумно одягнений. Не знати навіщо натягнув на себе чорний піджак, а тепер сонце жарить крізь чорне сукно, аж на серці стає млосно.
Смерть Річинського якимось дивним чином заважає Йосифові. Ні на мить не може відірватись думками від цього випадку, бо мури Нашого, навіть на передмісті, обліплені повідомленнями, ніби оповіщеннями в день мобілізації. Куди б не повернув очі, всюди наштовхнеться на чорно-білу плахту.
Хай би помер собі піп, коли вже так суджено йому, повільною смертю, від грипу чи якої там іншої біди, а то, бач, «комуністи вбили». І є хтось, слухайте мене, такий, хто спеціально зацікавлений у тому, щоб підбурювати народ проти комуністів. Яку кару, слухайте мене, треба придумати для тих комуністів, коли вони в білий день «вбивають» священиків, ніби зайців?
На своїй Черешневій вулиці Йосиф зняв піджак, повісив його на палицю і поніс на плечі.
Павлина поралася на подвір'ї. Кидала курчатам зерно й при цьому рахувала їх. Вглядівши чоловіка, відразу кинула роботу і з фартухом, повним зерна, вийшла йому назустріч до самих воріт. По її обличчі Йосиф здогадався, що щось сталося.
– Ти не чув там у місті? Кажуть, ніби Річинський помер не своєю смертю, ніби комуністи…
– А бодай тобі язик поприщило, дурна ти бабо!
Вже аж до його подвір'я докотилася вістка, що Річинського «вбили комуністи!»
А якщо комуністи, то, можливо, і його син, а смерть – за смерть… Холодно раптом стало Йосифові…
Життя сина для нього дорожче від усього. Йосиф знає, читав же різні історії і чував чимало, що є такі великі духом люди, які в ім'я ідеї здатні на такі жертви; але він, це Йосиф признається без фальші, не доріс і, мабуть, ніколи не доросте до них.
Йосиф цілком усвідомлює, що чесній людині сьогодні, будь це українець, чи поляк, чи єврей, тільки комуністом бути. Він теж не раз, а сто разів за комуністів, але він завжди відпекається і заперечить, коли цей комунізм загрожуватиме чим-небудь небезпечним його синові.
Тому, скільки б разів не спитали його у поліції чи хоч би хтось з тих цікавих сусідів, він завжди відповість: син його не є жодний комуніст.
У поліції скаже, що то сусіди з помсти розпускають про нього такі брехні, а сусідам скаже, що то поліція розпускає про Бронка такі провокаційні чутки; сам же дивитиметься одному чи другому у вічі й думатиме собі: «А ким же сьогодні бути чесній людині, як не комуністом, ти, сучий та сучий сину?»
* * *
Ольга не могла дивитись на той балаган, що творився в їхньому домі, і вийшла з хати, хоч і гризла її совість, що там вона потрібна так, як ніколи, і, напевно, всі нетерпляче чекають її. Татова мала господиня покинула дім у найбільш відповідальну для нього хвилину, – куди ж це годиться? Та Ольга відчувала, що неспроможна буде дивитись, як чужі люди в чорному з срібними галунами і в жахливих головних уборах шарпатимуть і поводитимуться з татовим тілом, ніби з манекеном. Краще прийти тоді, коли вже татко лежатиме у домовині.
Найкоротша дорога за місто веде попри кладовище. Ольга воліла обминути це місце. Стежиною повз паркан міської електростанції, перетявши спортивний майданчик, пройшла вона аж за місто.
Змовницький спокій панував у природі. Немазане колесо, що десь скрипіло поміж вербами, підкреслювало сонну тишу. Листя дерев, трава, очерет, соняшник, картоплиння, сірі від пилюки й сонця, корчились у муках і передчасно всихали за браком дощу.
Оце страждання в природі заспокійливо вплинуло на Ольгу. Посидівши з півгодини у затінку тернини, вона повернула до міста.
Дома застала Ольга неприємну сцену. В їдальні якась незнайома жінка, стара і, судячи по хустині на голові, з міщан, з криком і плачем домагалася, щоб її допустили до отця каноніка.
Тітка Клавда заступила двері до зали, де споряджали катафалк. Її поза свідчила, що вона приготувалася до оборони. Незнайома намагалася відтиснути тітку Клавду від дверей, але це їй вдавалося лише на коротку мить, бо тітка знову оволодівала попередньою позицією.
Ользі спало на думку, що жінка, мабуть, несповна розуму. Вона весь час істерично викрикувала: «Не чіпайте мене, не чіпайте мене», хоч справді було навпаки. Не її чіпали, а вона сіпала тітку Клавду з усіх боків. Ольга ніяк не могла збагнути, чого тій жінці треба від мертвого татка.
– Не чіпайте мене! Не чіпайте мене! Пустіть мене до нього! Я при ньому скажу… Кажу вам, пустіть, а то виб'ю вікна й кричатиму на весь голос!
Коли незнайома пригрозила, що виб'є вікна, тітка Клавда відразу принишкла. Проте, не поступаючись, вона запитала голосом, що вже самою своєю інтонацією благав: «Тихше, тихше»:
– Скільки вам винний покійник?
Ольга зрозуміла ситуацію. Міщанка не божевільна. Вона прийшла сюди по свої гроші.
– П'ятсот двадцять три. Це разом з процентами, бо я не збираюся комусь дарувати проценти.
У жінки був довгий гострий ніс і глибоко посаджені злі очі.
«Де міг татко познайомитись з цією вульгарною, невродливою жінкою?»
– Свої гроші ви одержите, – сказала тітка Клавда, поклавши праву руку на груди, як на подушечку. – Я за цей борг відповідаю своїм майном. Лише… перестаньте скандалити! Бога в серці не маєте! Людина лежить у труні, а вона репетує тут, немов з неї шкіру обдирають. А тепер, – вигукнула без всякого переходу тітка, – геть звідси, щоб я вас не бачила тут!
Жінка, що вже трохи було заспокоїлася, знову наїжилась:
– Як то – геть? Ви мене можете винести звідси, але я без грошей не вступлюся, і фертіг! А не дасте по-доброму, то стану у вікні і буду на вулицю кричати.
Тітка Клавда нервово постукує по одвірку:
– Ви чули, що я вам сказала? Гроші поверну вам я! Чого вам ще треба?
– Чого мені треба? Ви, бідненькі, не знаєте, чого мені треба? Моєї кервавиці мені треба! Віддайте мені мої гроші, а обіцянки можете затримати для себе. Були вже такі, що запевняли мене, буцім гроші не пропадуть… І теж гарантували це своїм майном. А що вийшло? Я хочу своїх п'ятсот злотих капіталу і двадцять три злотих проценту, бо проценту я нікому не гадаю дарувати.
– Після похорону дістанете свої гроші. Прийдете до мене, і я вам виплачу все, що вам належить. А тепер ідіть… Ідіть собі з богом.
– А при свідках можете це повторити?
– Можу.
Входить у хату свідок, якийсь бородатий з латками на колінах дід. Тітка Клавда ще раз повторює свою обіцянку.
– А може б, папірця? Може, напишете мені це саме на папері? І підпишетесь?
– Не треба, – каже свідок, – я їх знаю. Коли скажуть слово, то будьте певні…
Жінка з свідком виходять, а тітка просить покликати Катерину.
– Слухай, щоб це мені був перший і останній скандал! І не думай собі, що я змилосерджуся і стану ваші борги сплачувати! Оцей один я взяла на себе замість служби божої за покійника. Ти щось придумай, дівонько, аби-сь пізніше не кусала собі лікті. Можете говорити, що тітка і сяка і така, – все воно мені до онтого місця. Я лише повторюю, що не збираюся вплутуватися в цю халепу.
– Дякую тіточці за щирість. Я вже подумала, що мені робити…
«Я вже подумала» – означало: «Я вже послала по Сулімана».
Суліман з'явився негайно. Навіть на виклик Аркадія він не міг би прийти скоріше.
Був невдавано пригнічений смертю Аркадія. Хоч і цим разом, просто за звичкою, пробував посміхатись, проте по скорботному виразу його очей видно було, що смерть Аркадія вразила його глибоко.
– Таке нещастя… ай-ай… таке нещастя! Хто був би сподівався? – такими словами привітав Катерину і при цьому зробив рух, начеб збирався потиснути їй руку. Мав право на цю близькість, бо ж у цьому домі був не тільки маклером, але й другом покійника.
Катерина не простягнула своєї руки. Цим вона дала Суліману відчути, хто він і яка його роль у сім'ї Річинських.
– Суліман, мені треба поговорити з вами серйозно і по секрету.
Катерина відчинила двері до кабінету, пропускаючи Сулімана першим. Цим дешевим прийомом хотіла, здається, замазати свій попередній недипломатичний хід.
Проте Суліман з перебільшеною церемонністю пропустив Катерину вперед. Дав зрозуміти, що відгадав її маневр.
В кабінеті Аркадія не тільки предмети, але й повітря було насичене Аркадієвою присутністю.
«Тим краще, – подумала Катерина, – у присутності татка буде більше рахуватися зі мною».
Суліман і справді поводився так, як би за Катерининою спиною стояв Аркадій. Обминувши крісла біля столу, він вибрав місце біля печі. Крісло було низьке, з вилізлими пружинами, «вовчими ямами», так що Суліман відразу наче провалився у нього, аж колінами діткнувся підборіддя. В такій позі він дивно скидався на горбату людину. Катерина надіялась, що Суліман перший почне розмову. Але він охопив голову і мовчав. Мовчав нарочито. Зло. Катерина не могла довше зволікати. Безліч обов'язків чекало ще сьогодні на неї.
– Суліман, ви знаєте, чого я вас покликала?..
Суліман, за звичкою, відповів запитанням:
– А звідки Суліман має знати, що панна Катруся задумала? Файне питання!
Катерина починає досадливо кусати губи. Тепер маклер буде мстити. Буде прикидатись дурником саме тепер, коли дорога кожна хвилина.
– Суліман, – просить допомогти голос Катерини, – щойно одна татова клієнтка вчинила тут скандал…
– Ну і що?
– Суліман, – голос стає ще покірнішим, – ви ж прекрасно знаєте, що в нас поки що немає готівки. Є тільки акції… а скандал у нашій ситуації… Ви розумієте мене?.. Для мене це однаково, що шнурок на шию. Суліман, я прошу в вас поради – як нам бути?
Суліман відводить долоні від лиця. Очі кліпають від сонячного світла, що залило всю кімнату. Суліман дивиться на Катерину і мовчить далі. Від великого нервового напруження у Катерини починають тремтіти повіки. Стоїть, як на розжареному вугіллі. Там чекає її маса невідкладних справ. За стіною хтось тупає важкими чоботищами. Стукають раз по раз у двері. Тітка Клавда лає когось уривчастим, підвищеним голосом. Що там знову сталося? Звідки ця біганина? Чи послали вже по лід? Чи здогадався хтось, що льоду потрібно не тільки під тіло, але й для морозива на тризну?
– Сулімане, – не витримує Катерина і починає ходити по кімнаті, як це робив Аркадій, коли його мучили сумніви (Суліман підсуває ноги під крісло, щоб дати вільну дорогу Катерині), – не будемо з вами гратись у кішку і мишку. Будемо щирі, як два чесні вороги. В мене є гроші… тобто акції, але я хотіла б, і я вас прошу допомогти мені в тому, щоб реалізація цих акцій залишилася у секреті. Ви ж знаєте, – притулила долоні до щік, щоб прикрити рум'янець, що облив її всю, – ви ж знаєте, що доктор Безбородько хоч би й хотів, то не зможе оженитися з… бідною. Чого ж ви мовчите, Сулімане? – спитала здавленим голосом.
Суліман засміявся тихенько, наскільки це дозволяла йому пошана до покійника.
– Хай панна Катруся сяде, бо я боюся, що панна Катруся впаде, як почує щось.
Сталося. Він ще не вдарив, а Катерину вже досяг удар. Була це та сама правда, яку вона передчувала, а водночас боролася проти неї всіма фібрами душі, чекаючи, подібно Олені, чуда. Тільки в першу мить знахідка осліпила її до того, що Катерина забулась і піддалася оманливим надіям. Хвилину пізніше її вже осіли сумніви. За тих кілька годин, що минули від смерті, Катерина зовсім знемоглася в боротьбі з ними. І ось кінець. Все ясно.
– Ті ваші акції, ті ваші «гроші» можете скласти докупи, проколоти шилом і повісити в одному непристойному місці. Таж акції Лінде…
Скінчилася бита, сонячна доріжка її життя. За нею – страшний, безпросвітний морок.
Язик сохне у роті. Стає неповоротким, тупим, мов чуже тіло. Божевільними замряченими очима вдивляється Катерина в одну точку на Сулімановім обличчі – родимку на лівій щоці.
Суліман з-під напіввідкритих повік спокійно стежить за процесом, що відбувається в Катерині. Вся його поза говорить про те, що він задоволений ситуацією, яка склалася.
– Суліман, Суліман, – скиглить панна Річинська.
Суліман переконаний, що, коли б він цієї хвилини наказав панні впасти перед ним на коліна й молитись до нього тими словами, якими молиться вона своєму богові, вона вволила б його волю. Та навіщо Рафаїлові Суліману впокорення цієї негарної рудої панни? Він запам'ятає цей момент і використає його для іншої мети.
– Ну, – встав він з крісла, – я ще не сказав свого останнього слова. А в кожному гешефті має значення… останнє слово. Аби такий рік на мене!
В Катерину вселяється надія. Слабка, мало що не смішна, але й та крихітка надії повернула їй волю до життя.
Суліман зауважив це.
– Я бачу, що з панною Катрусею можна вже говорити. Я скажу панні Катрусі її власними словами, ну, будемо щирі, як два чесні вороги. Чому би ні? Гешефт потребує ясності. Я можу, а коли я кажу, що я щось можу, то воно таки-так є, це панна Катруся добре знає… Я можу зробити так, що доктор Безбородько ожениться з панною Катрусею, хоч йому треба грошей ну… ну… як повітря!
– Суліман, – очі не заплакали, але загорілися таким вогнем, що був вимовніший за сльози. Катерина кинулася з простягнутими руками до Сулімана, але він відсторонив її ліктем:
– Хай панна Катруся держить свої сентименти для свого нареченого… для мене це уцінений товар. Суліман не дурень бавитись у благородність. Я хочу, панно Катрусю, як личить у солідному гешефті, послугу за послугу…
Катерина зблідла, а потім почала жовтіти, смуга за смугою, починаючи від губ.
– Чого ви… вимагаєте від мене, Сулімане?
– Що значить – вимагаю? В гешефті не вимагають, в гешефті домовляються. Від панни Катрусі я для себе нічого не хочу. Я хочу, ви ж самі знаєте, коли послуга за послугу, то ті послуги повинні бути рівні, – бо інакше, що я буду з того мати? Я скажу панні Катрусі коротко й ясно: хай ваша сестра, панна Неля, прийде до мене на квартиру й попросить те, про що ви просите мене. Якщо це станеться, Суліман вам гарантує, що будете панею докторовою.
Катерина гикнула голосно, непристойно.
– Суліман!.. Майте бога в серці!.. В пам'ять покійного татка…
Суліман зробив блазенську, здивовану міну:
– Що ви мені про бога? В моїм серці немає більше пляцу [70]70
Місця (з нім.).
[Закрыть]ні для кого. Що ви хочете від мене? Все моє серце окупувала панна Неля… Ваш бог для мене не істотний, а наш бог – не милостивий, панно Річинська!
– Суліман, – простягає Катерина руку, але так і не насмілюється торкнутися його рукава.
– Ну, чого ще треба панні Катрусі від мене? Я виставляю вам свої пункти умови, а панна Катруся хай їх приймає чи ні…
Суліман прямує до дверей, але не поспішає. Зробив крок і очікує. Може, його партнерка роздумає і скаже своє розумне слово, останнє слово? Тінь від його довгої постаті відбивається карикатурно на стіні з картою Європи. Руки в Катерини воскові, як у мерця.
– Добре, – склад за складом видушує з себе Катерина. Її зовсім залишили сили. Вона хапається бильців крісла за татковим письмовим столом. – Але це, Сулімане, станеться не зараз.
– Ну… ну, я розумію… Таке нещастя в домі… Я почекаю, на таке можна й почекати…
Він не завертає до зали, де лежить покійник, а виходить в коридор, а звідтіль – на подвір'я. Катерина не ображається на маклера, що він не бажає попрощатись з своїм мертвим другом. Вона розуміє його. Сама, якби це було можливо, втекла б від тих жовтих, напівзаплющених повік, від того перекривленого синього рота – з страху, щоб ті повіки раптом не розтулились, а рот той щоб не став проклинати.