Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 43 страниц)

Бронко не спішив. Куди мав спішити по роботі?

Того вечора Бронко і Борис Каминецький вийшли з читальні разом.

Був кінець травня. Теплі, такі вже теплі, що, здавалося, на очах розвивалися дерева й квіти, дні змінювалися холодними місячними ночами. Зате ночі пахли духмяно. Пахли свіжо засадженими городами, вербою, пізнім квітом акації і вологістю.

Може, тому, що вдень всю увагу на себе привертала зелень у всіх відтінках, вночі в Нашому домінували звуки й пахощі.

Аж на Черешневій було чути, як дзюрчить Прут у коліні, як крадькома скриплять сусідські хвіртки, як по затінених місцях шепчуться закохані. А може, й не шепчуться? А може, це тільки слухові, породжені тугою власного серця, галюцинації у Бронка? Хати, господарські будівлі біля них, кущі бузку чи калини при воротях, силуети яблунь, стрункі обриси груш, парасольки вишеньок карликової породи – все у місячному сяйві дихало таємничістю. Здавалося, за рогом кожної хати, під тінню кожного дерева причаїлося чудо. Змінився в цю пору і ритм вулиці. Люди не йшли, а пливли. Спішити міг хіба той, хто біг за лікарем чи священиком. А в Нашому якраз тієї весни люди якось мало хворіли.

Бронко сподівався (бо ж для чого тоді йому було сказано чекати?) почути від товариша Каминецького щось особливе, але той, як на злість, почав розводитись перед Бронком про красу Поділля, порівнюючи його з горбкуватим рельєфом Покуття.

Ах, Поділля, що за безкрая краса! Куди цьому горбастому грунтові до безмежі подільського простору! На Покутті сонце заходить за горб, ніби падає у криницю, а там сідає поволеньки, на твоїх очах, можна сказати, опускається за обрій, наче справді прощається з тобою на добраніч.

Тут дорога може йти, йти – і раптом завернути вбік і зникнути з-перед твоїх очей. А на Поділлі дорога стелиться, стелиться і стелиться – і не видно ні початку, ні краю тій дорозі. Аж десь там, ген-ген край неба, замайоріла цятка. Цятка та росте, росте, аж врешті переконуєшся, що то не цятка, а жива людина йде тобі назустріч.

Бронко не бував на Поділлі, і тому його мало цікавило, як там сідає сонце. Його більше займало те, як Каминецький, незважаючи на свою масивну будову тіла, зграбно, ніби гімнаст, перескакував на вулиці калюжі від недавнього дощу.

Бронко подумав тоді про нього:

«Цей, напевне, був колись або тренером, або учителем танців».

– А чому ти не буваєш, не залишаєшся на танцях у читальні? – спитав в унісон Бронковим думкам Каминецький.

Молодий Завадка благословив небеса, що послали ніч на землю і, може, бібліотекар не помітив, як він змінився на обличчі.

От тобі ситуація! І сором серйозному хлопцеві, за якого мав себе Бронко, вчитись тих танців («раз наліво, раз направо»), і соромно не знати їх!

– А що ж ти за кавалер, що не вмієш танцювати? Ти стережися, а то ще тебе дівчина не схоче полюбити, хоч, як кажуть, не буде Галя – буде другая…

Каминецький сміявся, а Бронко зло мовчав.

Згодом, як би на перепросини, став Каминецький випитувати Завадку, як йому працюється у пана Філіпчука, скільки він заробляє на тиждень, як ставиться шеф до таких, як він. Бронко не дуже розбалакувався, бо скоро спохватився, що той, хто питає, краще поінформований від того, кого випитує. Вони стали біля чиїхось свіжопофарбованих воріт (тхнуло ще навіть оліфою). Тут кінчалася дорога Каминецького.

– А що до того, що ти не розумієш по-російськи, то я хотів тобі сказати. Справа не тільки у мові, хлопче, хоч мова та – сама музика. Видиш, справа в тому… Ти слухаєш мене? Після Жовтневої революції, так воно вже склалося, хлопче, що Радянська Росія, а за нею й російська мова стали синонімом, – ти ж ходив, проше пана, до гімназії, знаєш, що таке синонім, що? – отак воно, – стали синонімом всього найпрогресивнішого. І тому, раз ти проти російської мови, ти й проти Радянського Союзу, проти революції, значить, – чув? Слухай, хлопче, – ніби щойно пригадав собі про це Каминецький, – ти так хапаєшся до книжок, що, напевно, вже перечитав їх цілу гору. Так? А не знаєш ти часом, що сказав Франко про російський народ? Що ж ти – ні з губи мови, ні з носу вітру? Не читав? А що сказав Герцен в оборону прав українського народу? Слухай, хлопче, тобі з носа курить… що, ти взагалі поняття не маєш, хто такий Герцен?

Бронкове мовчання було найкращою відповіддю. Досада точила серце, що він, ідіот проклятий, стільки проковтнув того книжкового мотлоху, а до істотного, виходить, і не пригубився!

В якому дурному становищі він тепер опинився! Навіть не знає, чи той Герцен письменник, чи суспільний діяч і в якому столітті жив!

Був від серця вдячний Каминецькому, коли той перевів мову на Островського.

Хай хлопець не спішить з читанням і не падає духом, коли не зразу даватиметься йому російська мова: «Не одразу Кракуф збудовано».

Лектура ця далася Бронкові справді нелегко. Спочатку він ретельно виписував слова, а згодом так захопився змістом, що проскакував через ці перешкоди. Де здогадуючись, а де пропускаючи просто так. І от з того часу запала йому ота цитата з Островського:

«…и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире – борьбе за освобождение человечества».

Одного вечора Каминецький таки умовив Бронка залишитися на розваги в читальні. На перший погляд, ця вечірка нічим не відрізнялася від тих, на яких Бронкові, теж під натиском настирливих припрошувань, доводилося вже бувати.

Молодь – хлопці й дівчата, одягнуті приблизно так, як і він, в костюми і плаття з дешевого, чи як тоді говорили, популярного матеріалу, декотрі навіть знайомі йому, його сусід, кульгавий Володик, що вчиться у кравця, – без довгого вступу завела гру у корчму.

Заправляв вечором чорноокий довготелесий хлопець, якого звали Романом. Бронко ще ніколи не бачив такої рухливої людини. Він, наприклад, коли говорив, то робив це не тільки язиком, не тільки мімікою обличчя, але й руками та ногами.

Бронкові була знайома ця гра, яка полягала в тому, щоб назбирати у присутніх фанти, а пізніше викуповувати їх. Найбільш популярним способом викупу серед молоді Бронкового кола був «монастир». Коли дівчину викликали у «монастир», який звичайно містився у другій кімнаті за дверима (а якщо такої не було, то в притемнених сінях), то вона мала стільки разів поцілувати хлопця у «монастирі», на скільки «років» її туди «присуджували». Ця гра завжди викликала в Бронкові огиду, і він звичайно старався зникнути з зали, поки там ішов «монастир».

Коли цього разу почали збирати фанти, Бронко вирішив, що тільки-но почнуть грати у «монастир», він шмигне з залу і тоді – шукай вітра в полі.

Та першому фантові присуджено продекламувати.

З кола на середину зали вийшла незнайома Бронкові (хоч не раз зустрічав її в Нашому в околиці пошти) хрупка дівчина у нитяному біленькому светрику з двома калачиками кіс над вухами і почала декламувати…

Ще й сьогодні пам'ятає Бронко, яке приголомшуюче враження зробили на нього перші слова вірша, проказані сильним, дзвінким, таким неспівмірним з її утленькою фігурою голосом.

Бронко запам'ятав тільки першу строфу того вірша:

 
Сміло до бою. Всею юрбою
киньмось, як лава – хвилею грудей.
Світ уже збудився. Вдруге розповився,
і волі клич прокинувся грімкий.
 

Через півтора року сипак [92]92
  Провокатор.


[Закрыть]видав цю комсомолку, і дівчина досиджує тепер своїх сім років десь у львівських Бригідках.

Другий фант дістав завдання навчити присутніх пісні. Бронкові такий викуп видався абсурдним. Хіба можна за один вечір вивчити пісню? Виявилось, чорт його бери, що можна.

Звідки не взялася гармонійка, Роман насамперед проспівав пісню сам, – голос в нього, щоправда, був слабенький, – а потім хлопці і дівчата почали хором. Роман в ролі диригента був прекомічний, але якось ніхто не сміявся, коли він кидався то руками, то ногами…

Тепер Бронко здогадався, чому Каминецький так умовляв його залишитись на розваги.

Тепер у читальні організовувались молодіжні гуртки – танцювальний, драматичний, хоровий, шаховий, де, хоч і проходила робота по-різному, всюди панував один революційний (можливо, це й перебільшення) дух.

Бронко пристав до шахістів. Був серед них і Роман. (У Бронка створилося враження, що він бере активну участь у всіх без винятку гуртках). Найголовніше, що ці хлопці відчували такий самий голод до книжок, як і він.

Вони повідомили Бронка, що у Львові є спеціальне, прогресивного напрямку видавництво «Прогрес», де можна замовляти цікаві не по високій ціні книжки. (Бронко відчув, що коли б він признався, що він до того часу просвіщався продукцією «Цікавої книжки» Міська Ковалишина, виставив би себе тільки на сміх перед товаришами).

Одного разу, коли Бронко захвалював текст нової пісні, мовляв, її треба поширювати всюди серед молоді, хтось з хлопців кинув:

– А ти, коли б хотів, допоміг би нам у цьому.

Бронко не зрозумів натяку.

Тоді Роман сказав прямо:

– Та ти ж працюєш у друкарні…

Бронко нарешті здогадався. Ні, це неможливо, хлопці.

Шеф, а не так шеф, як Рудий весь час заглядає йому у текст.

Шустрі хлопці придумали куди простіший спосіб: хай Бронко тільки дістане літери. Верстатка в них знайдеться, а там – потягнуть валком і, будь ласка, можуть друкувати, хоч у ста примірниках, будь-який текст.

Розуміється, що відвідування Бронком сельробівської читальні не могли пройти повз увагу Філіпчука. Бронко анітрохи не був здивований, коли шеф одного разу спитав його просто з моста:

– Я чув, що ти частий гість у читальні на Мнихівці, прошу я вас.

– А ви воліли б, щоб я до кнайпи [93]93
  Закусочної, пивниці (з пол.).


[Закрыть]ходив? – відрізав йому з місця Бронко.

Філіпчук витріщив на нього очі.

– А, пізнаю… пізнаю вихованнєчко. Це вони вчать тебе пискувати до твого хлібодавця… Це так по-комуністичному, що?

– Я там жодних комуністів не бачив.

– «Не бачив»! Повилазило б тобі! Ходи… ходи… Вони тебе скоро навчать, як у рідного тата каменем кидати. А чому ти, прошу я вас, не ходиш до іншої читальні, а якраз до цієї внадився?

– Бо ця мені найближча. Я й раніше туди заходив. А що то я там роблю таке? Вже партію шахів зіграти не можна? А що маю по файранті робити?

– Ти, Завадка, не грай вар'ята передо мною! Хочеш знати, шмаркачу, то я тобі скажу: краще тобі до публічного дому ходити, ніж до тієї читальні. Хотів-сь почути, так знай, прошу я вас!

Філіпчук до того збісився, що аж вікно в цеху розчинив. Задихався, либонь.

Два чи навіть два з половиною місяці Бронко мав цілковитий спокій з боку свого шефа. Філіпчук вів себе так, як би не пам'ятав нічого або вважав ту розмову за маловажну, щоб повертатись до неї.

Аж одного дня з'явився в цеху з якоюсь газетою в руках.

– Дивіться, прошу я вас, це совєтська київська газета… а папір… папір який!

Всі, навіть старий Пєрожек, кинулися оглядати, читати, мацати газету з-за Збруча, тільки один Бронко не відходив від каси, хоч його цікавість була й найбільша. Він, запідозрений у симпатії до комуністів, вважав, що краще для нього заховуватись [94]94
  Поводитись.


[Закрыть], власне, так.

– О… о… є навіть «З залу суду», – горлав Рудий, витягаючи свою бузькову шию поміж голови інших. – Те… те… засудили шпекулянтів, що перепродували… що?! – ситець… то по-нашому перкаль… ой мамцю моя рідна, перепродували перкаль по підвищених цінах…

– Чекай… чекай… а ви, прошу я вас, розійдіться до роботи, сьогодні в мене не файрант… – Філіпчук склав газету учетверо і сховав до кишені. – Чекай… коли перепродували ситець по підвищеній ціні… значить, його нема? Нема! – заверещав, вдаряючи себе на радощах по стегнах. – Нема! Держава на одну шосту земної кулі не має ситцю вдосталь! Як сказано у святому письмі? «Хто має вуха, хай слухає!» Таж наша паршива Польща… з якої сміються, можна сказати, на міжнародній арені… І то завалена вовною, шовками та оксамитами, аби тільки гроші… а там за перкаль під суд тягнуть! Щось подібне, прошу я вас, і у сні не приснилося б! Ситцю нема. Чи чував хто таке?

Філіпчук дивився в бік Бронка, але звернувся до Пєрожека:

– Пєрожек, пане Пєрожек, ви тут найстарші серед нас, певно, ще й на італійському фронті бували, скажіть мені, прошу я вас: як це може бути, щоб така велика ще й соціалістична держава ситцю не мала в себе?

Пєрожек зішнурував свої безкровні губи, від чого зробився подібним до воскової, невправною рукою виліпленої фігури.

– Я перепрошую, пане шефе, я не економіст. Моя справа – друкарська. Але чоловік десь трохи у світі бував. Правда, правда, був і в Італії, і на Чехах та Моравії. Я собі думаю так, що, може, то така дуже велика держава, як пан шеф кажуть, одна шоста світу… то, певно, фабрики не можуть настачити населенню мануфактури… Я так думаю. Я перепрошую. Я не економіст. Моя справа – друкарська.

Аргумент був наївний. Бронко це зразу відчув. Філіпчук, як і можна було сподіватись, розреготався. Вдавав, що так сміється, аж за живіт мусить держатись.

– А то добре, а то мені подобається! Ви геніальні, Пєрожек, я завжди це говорив. То, по-вашому, виходить, прошу я вас, що в багатого господаря мусить челядь голодувати тому, що господиня не встигає хліба випікати? То коли так піти за вашими думками, то виходило б, прошу я вас, що чим більша держава, то тим бідніше має жити населення, бо держава не встигає забезпечувати людей продукцією, прошу я вас. А якби так… скажім для прикладу… комунізм перекинувся на всю кулю земну, то тоді одягненими ходили б хіба одні комісари, бо ж тоді фабрики не встигали б… Оце мені подобається! А ви, Пєрожек, хоч старий, а дурень, це я вам завжди говорив! «Фабрики не встигають!» А чого не встигають? Тому, прошу я вас, що державні, о! А що ти, Завадка, на це?

– Звідки я знаю? Я не бував у Радянському Союзі…

– Не бував, то не бував, але хіба не скажеш, що совєтські газети брешуть самі на себе, га? А, не маєш що відповісти? То інша річ. Треба чесно признатись, прошу я вас, що загнали тебе в кут, о!

«Чорта з два загнав ти мене в кут! Я просто не хочу з такою свинею, як ти, ставати в дискусію».

Дійсно! У Бронка був такий логічний, абсолютно переконливий аргумент, як те, що дореволюційна Росія була переважно аграрною, на добавок відсталою країною, а невеличка промисловість переважно була в руках іноземних капіталістів. А крім того, Лодзь і Варшава, два текстильних центри, відпали. Щоб молода держава могла встояти, треба було перш за все побудувати фабрики і заводи, пустити в рух важку індустрію, а за цим уже піде легка промисловість. Так намічено у програмі партії. А раз намічено, значить, напевно буде здійснено. А Польща – не аргумент. Польська шляхта любить шовки і оксамити. Це в її стилі. Вона не раз уже через оті шовки та оксамити державу з торбами пускала.

– Завадка, тебе питають! Ти оглух?

– Я не знаю, пане шефе. Я знаю тільки те, що як тато мій будував стодолу, то навіть на махорку перейшов, бо не ставало… Та певно, що то недобре, що перкалю не вистачає…

Філіпчук, спершись ліктями об підвіконня, як до фотографії, міряв поглядом Бронка: прикидається дурником чи дійсно не розуміє нічого? Мабуть, повірив у це останнє, бо на якийсь час дав спокій Бронкові, аж доки не придумав нової кольки для нього.

Якось завів з Пєрожеком (знову той нещасний Пєрожек!) мову про Каминецького.

Бронко наставив вуха.

– Ви чули, Пєрожек, Зілінський прийняв до себе того Каминецького.

– Я перепрошую, пане шефе, якого то Каминецького?

– Що ж то ви, Пєрожек, уже зовсім з глузду з'їхали? Він не знає, хто такий Каминецький! Той прибєга [95]95
  Приблуда (з пол.).


[Закрыть]з попареною лисиною, – не знаєте? Що то ви, Пєрожек, ніколи нічого не знаєте? Аби на сміх звернутись з чим-небудь до вас, то ви так і «не знаю»!

– Я перепрошую, пане Філіпчук. Я знав, кажу, знав Каминецького-будівельника, а що він тепер працює друкарем у Зілінського, якось не чув… Знаєте, в мене жінка, діти – не до того мені тепер. Живу у Нашому, розумію, повинен би знати, а от не знав.

– А ви не дивуйтесь, – переключив свій голос, ніби телефоністка штепсель, Філіпчук, – що ви не знаєте, бо на світі такі чуда діються, що, як захочеш усіх їх знати, можна до решти звар'ювати. Я вам як щось скажу, Пєрожек, то у штани накладете… А ви знаєте, прошу я вас, що Каминецький – член «Вогнища» і працює у Зілінського на повних правах? Ви розумієте, Пєрожек, в чому геца? [96]96
  Комедія (з пол.).


[Закрыть]То нашого Завадку Зілінський не хотів прийняти до себе, бо він… українець… А Каминецького, українця, та ще й такого, що з сельробівцями та комуністами штаму [97]97
  Згода, дружні відносини.


[Закрыть]тримає, прийняв. То ти, Бронку, був небезпечний для польської влади і поліції, а Каминецький, видиш, безпечний… ха-ха…

Вістка ця вдарила Бронка наче обухом по голові. Ось воно як! Ні, ні, Філіпчук у цьому випадку не збрехав. Він ніколи не збреше там, де ту брехню легко викрити. Це факт. Філіпчук не захотів би видумкою підривати авторитет серед своїх робітників. Правда, Каминецький натякав колись Бронкові про те, що він став на працю у Зілінського, але Бронко представляв собі, що це якась тимчасова фушерка [98]98
  Халтура (з пол.).


[Закрыть]і більш нічого. Ну, а як же тепер бути Бронкові з його шанобливістю, з його довірою, з його дурним серцем до Бориса Каминецького?

А Філіпчук не вгавав:

– Ви дивіться, прошу я вас, як воно… Ні для кого не секрет, що. «Вогнище» – у руках пепеесівців, так, а пепеесівці – правда, Завадка? – це стовпи уряду… Ну, а раз вони ідуть за урядом, то тим самим виступають проти комуністів… А товариш Каминецький ідейно за комуністів, а практично за тих, хто більше дасть… Він же у Зілінського отримує по прейскуранту… Чого ж ви дивитесь на мене, Пєрожек? Знаю вашу пісеньку: «жінка… діти»… можете не співати. А «комуніст» – це по латині «спільний». Так, Завадка? Ти ж ходив до гімназії. Ідеали ідеалами, прошу я вас, а коли приходить до діла, то виявляється, що сорочка таки ближча до тіла, ніж кожух. От як на практиці виглядає той цілий комунізм! Він за комуну, – чому би ні? Тільки як інші до тієї комуни будуть на колінах повзти, то пан Каминецький буде до неї їхати на фаетончику… ха-ха… Добре сказано, що? Я тільки одному дивуюся, прошу я вас, як це деякі наші молоді люди ще й досі не витверезіли з комуністичного дурману. А що ти, Завадка, скажеш? Мовчиш? Тепер то мовчиш, а ще недавно, не бійся, добре пащекував на свого хлібодавця!

Бронко дійсно не знав, що відповісти.

Просто-таки не знав.

У перші дні після цієї вістки ходив, наче з хреста знятий. Апатичний, непричетний до всього, що діялося навколо, почорнілий, з впалими очима, він сновигав поміж людьми ніби тінь колишнього себе.

Найбільше допікав Бронкові біль від втраченої віри в людину.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький», – шептав Бронко шершавими від гарячки губами.

Мама до того затурбувалася про його здоров'я, що збиралася вже до лікаря Бронка вести, але батько втримав її:

– Дай йому спокій. То такий вік в нього. Пройде.

І воно справді з часом настільки пройшло, що до Бронка повернувся нормальний апетит і сон. Щоб не ятрити рани в серці, Бронко перестав заходити до читальні на Мнихівці.

Не вірив уже нікому. Мало того. Був ладний повірити своєму шефові, що всі оті гуманні, високі гасла комуністів – то тільки агітація і пропаганда, яка не має нічого спільного з практикою життя.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький».

У своєму відчаї Бронко дійшов до того, що став сумніватися вже, чи те, про що писав Микола Островський, було коли-небудь в дійсності. Може, то теж, чорт візьми, тільки агітація й пропаганда!

Замкнутий у собі, недовірливий, Бронко оминав людей, наче вовків. Якими гідними погорди видавалися йому в той час зальоти Сташки Кукурбівни, яка, наче на злість, заприсягалася зломити карк «кармеліті», як називала Бронка перед подругами.

Був одинокий, бо не вірив нікому. Обікрали його і наплювали в душу на додаток.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький!»

Бронко оминав вулиці, на яких міг зустрітися з Борисом Каминецьким. Але Наше надто мале для того. Особливо коли той, від кого ти втікаєш, шукає тебе.

– Що з тобою, хлопче? – питав Каминецький тим своїм легким голосом, від якого колись так підносився настрій у Бронка. – Ти що, хворів, може? Чи, може… «в тім причина є дівчина»?

Бронко не міг дивитись тепер на нього. З задоволенням вирвався з його рук, кинувши тільки одне слово за собою: «Хрунь!» [99]99
  Свиня; зрадник, перекинчик.


[Закрыть]

Чимало зусиль коштувало Борису Каминецькому, заки він вимусив Бронка сказати, в чому справа. Коли Бронко, стогнучи та заїкуючись, передав свою розмову з Філіпчуком, Каминецький сказав преспокійно:

– Так. Це правда. І це тебе так мучило?

– А ви як гадали?

– А я гадав, що ти повинен був до мене прийти і спитати. А то, як кажуть: жартувала баба з колесом, та у спицях застрягла.

– А що тут питати, коли ви самі кажете, що то правда…

– А, видиш! Правда, гола правда – то одне, а тлумачення може бути різне… А я все ж таки скажу тобі, хлопче, що ти не дуже-то вірив у мене, коли так скоро зламався… А Філіпчук… мастак заклинати в цапа, можеш бути певний! То та людина, що догори щетина.

Потім сиділи вони в якійсь хаті, де було мертвецьки чисто й пахло сушнею. Бронко мав довгу розмову з Каминецьким, чи то пак Каминецький з Бронком. Квінтесенція тієї розмови така: партія має одну генеральну лінію, але у практиці може міняти тактику і методи боротьби. Може навіть відступати від попередніх позицій, аби згодом наступити ще з більшим ударом. Може робити передишку у наступі, яку дурні можуть розцінити як прояв слабкості партії. Так, це правда, що він, Борис Каминецький, є членом опортуністичної спілки друкарів. Але чому він став членом цієї профспілки? Тому, що мав таке завдання. Розумно, хлопче? Адже є вказівка Комінтерну включатись у низові організації профспілок, товариства «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря».

Як це розуміти, що шовініст Зілінський прийняв його, Каминецького, до себе на роботу? А він і не міг не прийняти його, хлопче, бо ж Бориса Каминецького рекомендувала профспілка друкарні, з якою Зілінський зв'язаний договором.

Добре, це ясно, але тепер насувається друге питання. А як же ж прийняли Каминецького з його славою комуніста, чи хоч би такого, що симпатизує комуністам, у члени пепеесівської профспілки?

Для Бронка це – темна ніч.

– Нічого, нічого, хлопче, вияснимо і це.

Уяви собі, Бронку, що світ – це велика шахівниця з білими і чорними. На одному і другому фронті іде велика консолідація сил. Один табір, як ти сам знаєш, очолюють комуністи, другий – фашисти. Комуністи згуртовують навколо себе всіх людей доброї волі: сельробівців, соціалістів (тільки не з-під стягу пепеесівців), а то й просто безпартійних чесних людей. Єдиний народний фронт, – розумієш, хлопче? Іде велика політична гра.

Нашим противникам з табору ППС здається, що коли вони таких, як він, Каминецький, порозтикають по одному в свої профспілки, то комуністи розчиняться там, ніби грудка солі в казані з окропом.

А ми цілком про себе протилежної думки. Ми віримо, що ми не тільки не розчинимося у масі, але ще й ту масу перетягнемо на свій бік.

Ясно тобі вже тепер, хлопче?

– Товаришу Каминецький, – очі в Бронка зайшли вологістю, ніби туманом. – Ви навіть уявити собі не можете… що це для мене значить… Я ж вам так вірив, Борисе Каминецький… так вірив і… вірю.

Скоро після цієї розмови читальня на Мнихівці на чергових загальних зборах перейшла до рук ундистів. Бронко дістав завдання залишатись і надалі при читальні на Мнихівці. Основні сили комсомольців були тепер перекинеш на горілчаний завод і фабрички в Нашому.

Пізніше, треба чесно визнати, в Бронкове життя штурмом увірвалася Сташка. Це, особливо на перших порах їх знайомства, коштувало Бронкові чимало часу, думок і енергії. Спочатку це було потрібно для того, щоб відбивати атаку, а пізніше весь час, думки, енергія йшли на те, щоб прив'язати до себе Сташку. Бронко був зовсім недосвідченим в любовних справах. Сташка використовувала це й вела гру так, як їй було потрібно.

В той же час Борис Каминецький познайомив Бронка з Ритою Валевською, польською інтелігенткою, «симпатичкою», як сказав, революційного руху. Борис припускав можливість, що він тепер буде менше зустрічатись з Бронком, а тому Рита Валевська, вчителька гімназії, повинна була постачати Бронка літературою.

Слід відмітити, що Валевська вже самою своєю зовнішністю відповідала Бронковому образові жінки – суспільної діячки: висока, худа, довгоноса, з простою гладкою зачіскою. Одягалася Рита так, як в уяві Бронка повинні були одягатися жінки її типу. Вона носила вузькі англійські спідниці та картаті блузки з мужськими краватками і запонками.

Бронка прихилило до Валевської ще й те, що вона була полька по національності. Він роздумував логічно, що українці, гноблена, покривджена, другої категорії нація, вступали в боротьбу проти уряду – це закономірно. А от що полька, та ще й забезпечена державною посадою, симпатизувала тим, які боролися за повалення існуючого ладу, – це вже інша пара калош, як говорять на Мнихівці.

Бронко був дуже радий цьому знайомству. Він так давно мріяв про провідника, який повів би його по книжкових нетрях (при всій його симпатії і пошані до товариша Каминецького, він мусив визнати, що в цьому відношенні його старший товариш виявився трохи однобічним). Вже тоді взялись підозри у Бронка, що стосунки між Каминецьким і Валевською більші, аніж товариські.

Завадку вразила грунтовність і всебічна ерудиція його «домашньої вчительки», як говорила сама про себе Рита Валевська.

Якого б змісту не була книга, чи то з галузі художньої літератури, чи суспільних наук, Валевська вміла ввести свого учня в історичні умови часу, з яких постав даний твір. Так, наприклад, «Зорани угор» («Піднята цілина») Шолохова, завдяки такому методові Валевської, дав Бронкові точне уявлення про передреволюційний період життя в царській Росії, хоч дія в книзі стосувалася радянського часу.

Не треба забувати, що й у Бориса Каминецького був своєрідний спосіб просвіщати Бронка політично, чи то пак, відчиняти хлопакові очі.

Якось (вже після того, як комсомольці покинули мнихівську читальню) Борис Каминецький дав почитати Бронкові вирізку з газети, наклеєну на чистий аркуш паперу.

Був це газетний, в бойовому тоні, соковитою мовою написаний допис про неподобства, які творять в селі Зелена місцевий поміщик і греко-католицький парох. Ішлося про те, що піп з дідичем привласнили собі громадське пасовисько, а селяни не можуть добитися своїх прав ні в повітового старости, ні в суді, бо все повітове начальство приїздить на полювання у Зелену, де бенкетують навперемінно то в поміщика, то на плебанії по кілька днів. Селян, які приходять з жалобами, пан староста відсилає до бога на скаргу, мовляв, там, у небесній канцелярії, більше штатів, ніж у нього, тож і справу вирішать скоріше.

– І що? – спитав Каминецький.

– Здорово написано, – сказав, як думав, Бронко.

– Фест [100]100
  Здорово (з нім.).


[Закрыть]що?

– Ще питаєте!

– Ти й сам підписався б під таким дописом чи ні?

– Аякже ж! Обома руками.

– Не спіши, не спіши, хлопче! Ти знаєш, що це таке! Це вирізка з запроданського «Громадського слова». Бачиш, хлопче, не завжди, що сіре – те й вовк, а що куце – те й заєць.

Бронко страшенно знітився.

– А як же тоді відрізнити… демагогію від правди?

– А я тебе навчу. Так, щоб я був здоров, що навчу. Видиш, хлопче, у Польщі маємо тридцять дві політичні партії. Як на бідну Польщу, то досить. А всі вони, як оце радикальне «Громадське слово», «за народ», аякже ж! Ніхто ж з них не скаже: ми, сукині сини, займаємося, розумієш, демагогією, а народ для нас – це тільки вивіска. Ми, мовляв, добрі баранчики, тільки по-вовчому виємо. Такого ніхто з них не сказав і не скаже. І коли послухати їх одірвано, то дійсно можна збитись з пантелику не такому, як ти… Ти ходив до гімназії…

– Та ви знаєте…

– І хімію вивчав?

– Ну аякже!

– Так ти повинен знати, що таке індикатор. Не знаєш? А про лакмус чув?

– Та знаю: це папірець, що фарбується в червоне, коли його встромити…

– То… то… Я тобі теж дам такий «індикатор», яким розпізнаватимеш правду від фальші в політиці. Спосіб дуже простий… Запам'ятай собі, хлопче, на все життя: котра партія за Радянський Союз, та і за народ, а котра пащекує на Радянський Союз, тій не вір, як псові… А перевірити це дуже легко…

Хіба не було так, що до свого знайомства з товаришем Каминецьким Бронко жив, наче у зав'язаному мішку? Тісним, темним і задушливим був той його світик. Невже ж може людина жити й не спостерігати того, що діється довкола неї? Не спостерігати не може, а от фальшиво сприймати спостережене, як досі з Бронком бувало, може.

А втім, що тут дивного?

Від шістнадцятого року життя шеф втовкмачував йому в різних сприятливих для його віку формах, наприклад, що закуті в кайдани селяни, яких не раз бачив Бронко на вулицях Нашого, – це або злодюги, або ледарі, що, не бажаючи працювати, грабували панські маєтки. Демонстрації на честь Жовтневої революції чи Першого травня розцінювались, як авантюра платних агентів Москви. Виступи комуністів на загальних зборах кооперації чи культурно-освітніх установ кваліфікувалися як руїнницька робота з метою розбити єдність українського народу, коли вона в умовах цього страшного національного гноблення потрібна йому, як повітря. Прогресивні й революційні газети, які могли потрапити до рук молодого хлопця, заздалегідь носили ярлик більшовицької брехні.

«Лакмус», «чудодійний лакмус» – як допомагав він Бронкові самому і з яким успіхом згодом учив він користуватись цим способом інших!

Всяке бувало…

Сонце падає на Майданську гору, наче у криницю, як каже Каминецький. Ріка набуває сердитого, темнометалевого полиску.

Кущі верболозу у присмерку дістають м'які контури.

Дурненька пташка, замість подрімати до сходу сонця, щебече, наче найнята.

А Каминецький не являється. Та він уже йде. Бронко відчуває, що Каминецький вже в дорозі до цього місця.

Як зветься це в науці?

Згадав: телепатія.

Спогади. Розумно зробила природа, що дала людині пам'ять. Можна сказати, думається Бронкові, спогади – це пам'ять, або пам'ять – це спогади. З спогадами, філософствує він, людина ніколи не може бути по-справжньому самітна. От до нього прийшли спогади і скоротили йому час чекання на Каминецького.

І ще один спогад прийшов. Про товариша Вечора. Але це не просто спогад. Пам'ять про товариша Вечора для Бронка – однаково що вогник маяка для моряка.

Буває, чорт побери, буває так у житті людини, що якась подія набирає особливої сили і звучання, щойно перепущена через фільтр часу.

Дещо воно, мабуть, було так і з тією зустріччю Бронка з товаришем Вечором.

Було це два роки тому.

Саме на цю пору припадав (і припадає) у Нашому польський храм. Це храмове свято з року в рік притягало у Наше тисячі українських селян з довколишніх сіл. Керуючись патріотичними, національно-церковними мотивами (аби український гріш не попадав у руки польських ксьондзів), нашівський греко-католицький деканат в порозумінні з єпископатом вишпортав якогось рядового греко-католицького святого, що припадав на той день, і вже кілька років як завів український храм з відпустом якраз у ту дату.