Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 43 страниц)

Ішли добру хвилину без слова, і мовчання те так давило, що кроки збивалися з ритму.

Бронко добирав мозольно слів у думці, якими зумів би пояснити Сташці, чому саме так поступив, а не інакше; Сташка зиркала на нього крадькома, думаючи:

«А може, в нього справді не всі дома? Що сталося? Ішли, так мило цілувались, обіймались – і маєш…»

На гостинці Бронко пристойно взяв Сташку під руку, як водять кавалери своїх дам:

– Слухай, Стахо, я хотів тобі сказати, що ти тут ні при чому… це я дурень. Розумієш, я знаю, що я дурень, а от інакшим бути не можу. Слухай, я хотів би бути чесним з тобою, як з своєю совістю, але щось не певний, чи ти мене зрозумієш.

– Та говори вже. Ми ж не такі дурні, як виглядаємо…

– Слухай, що тут багато говорити! Чорт його знає, я й сам не припускав, що мене може потягнути до тебе. Сьогодні, кажу тобі чесно, як поцілувала уперше, аж мені памороки забило. Я тобі кажу, я й сам не знаю, що це таке поробилося зі мною.

– Ну, то й добре, – стрепенулася Стаха і зразу ж притулилася головою до його плеча. – Смішний, то так і має бути. То й добре…

– Слухай, не спіши і дай мені за мене самому сказати. Кажеш «добре», а я не певний, чи воно справді добре. Слухай, я хотів, щоб ти мене зрозуміла, як треба. Я не маю часу впадати біля жінок, і не в моїй натурі ця музика. Але дружину я все ж таки хотів би колись мати. І от сьогодні я не можу ще, почуваю, що не можу на сто процентів сказати, що ти є та, яку я хотів би мати. А зірвати тебе просто так не можу. Якось мій характер, чорт його візьми, не дозволяє цього. Ну, не можу свинею бути, і все. Смішний я у твоїх очах, що?

Не говорив їй про те, що оберігає її ще й тому, що його попередники не церемонились з нею. А не церемонились тому, що це дівчина з простолюддя, за честь якої нікому було обстати. А сама Стаха у своїй хитрості була настільки наївна, що сподівалась (можливо, що й під впливом бульварних романів) таким способом упіймати собі жениха, коли женихи оглядались перш за все за набитою калитою.

– Смішний, а якби дівчина сама не мала б нічого проти, щоб поступили з нею по-свинськи, тоді що?

– Тоді, – запнувся Бронко, – тоді… Я ж говорю тобі, що я дурень, але інакшим однаково не буду.

Дома Бронко, аби запобігти дурним снам уночі, за кару примусив себе порубати всі, ще минулорічні, цурупалки, на велике здивування матері й не менше задоволення батька, який додержувався принципу, що тільки фізична робота може вибити людині всяку дур з голови. А що його сина час від часу навіщає дур, про це старий Завадка нітрохи не сумнівався.

* * *

– Як там? – щойно на другий день спитала Катерина Нелю, маючи на думці її відвідини Сулімана.

Неля поволі повернула голову і встромила в Катерину страшні очі, що та опустила свої. З того часу між сестрами про це не було більше мови.

З поведінки Нелі Катерина здогадалась, що Суліман програв, а якщо програв, то, напевно, зажадає повернення коштів.

Тому Катерина з дня на день з острахом чекала появи Сулімана. За тиждень він дійсно з'явився у Річинських. Першою особою, що привітала його на подвір'ї, була Слава. Вона ще здалеку помітила, що Суліман якийсь не такий, як завжди. Коли він підійшов ближче, то виявилось, що ця небуденність йшла від того, що маклер був охайно одягнений. Але диво! Суліманові не личили ні паперово-біла сорочка, ні червоно-чорна краватка, ні чистий (хоч і трошки злежаний), без плям піджак. А може, це тільки здавалося. Так. Просто у цьому вбранні він ніскільки не нагадував собою Сулімана з таткових часів, і це була найголовніша хиба. Це була чужа людина, яка лише з обличчя трохи нагадувала таткового заушника.

Та все ж Слава зраділа йому. Яким би дикуватим сьогодні не видався їй Суліман – це була людина, яка знала її з самого дитинства і з якою вона могла почувати себе ще дитиною. Суліман іноді нагадував Славі породистого собаку сенбернара [154]154
  Порода великих собак.


[Закрыть], який спокійно, ба навіть поблажливо зносить тиранію дітей, коли ті тягають його за вуха чи їздять на ньому верхи.

– Суліман, Суліман! – підбігла до нього Слава і, почепившись за плече, поскакала поруч з ним на одній нозі. – Як ви сьогодні нарядились! Що це таке, Суліман? А може, ви на залицяння зібралися?

На жарт Суліман не відповів жартом:

– О, Суліман ще вибереться до Річинських, але не на залицяння, а відразу у свати!.. Ха-ха!

Слава розгубилась. Суліман ще ніколи не промовляв до неї таким злозвучним тоном.

«Зі мною так не можна, Суліман. Сенбернари завжди бувають ласкаві до малих дітей. Якщо вже з Суліманом не можна пожартувати, то з ким тоді можна?»

– Ах, – схопила вона його за руку і сама обкрутилась навколо нього, – ви ж вдаєте! Вдаєте, о-о-о, бачу, вдаєте!

Суліман насилу спромігся на усмішку:

– Вдавати – це мій фах. Панна Катруся дома?

– Дома! Дома! Заходьте в татків кабінет, я її пошукаю і пошлю до вас!

Катерина стояла в спальні навколішках перед розкритою скринею з сувоями полотна. Почувши, що прийшов Суліман і дожидає її в кабінеті, Катерина тільки прикусила нижню губу. Це завжди у неї було ознакою великого душевного напруження. Час, якого потрібно було, щоб пройти з їдальні в кабінет (прохід через веранду Мариня забила, боячись злодіїв), дав Катерині змогу не тільки зібратись з думками, але й настроїтись на відповідний тон.

У кабінет вона ввійшла підтягнута, з виглядом людини, в якої час – золото. Сухо привіталася і, не пропонуючи Суліманові стільця і сама не сідаючи, спитала:

– Що вас привело до нас?

Суліман на таке привітання ледве кліпнув повіками: «Що ж, як бог до нас, так ми до бога…»

– Панна Катруся, – протягнув з єхидною усмішечкою, – не знає, що мене привело сюди? Панна Катруся навіть мусить питати? Так що ж мені на це сказати? Мені лишається тільки одне, аби такий здоровий був, – узяти капелюх і сказати панні Катрусі «оревуар». Файний інтерес! Вона… я перепрошую, панна Катруся не знає, чого я прийшов!!

– Я спитала, а ви відповідайте, і все, – й далі трималася Катерина підкреслено офіціального тону.

Суліман з уболівання захитав головою:

– Панна Катруся любить багато говорити і мене змушує до цього, а в гешефті треба більше діяти, а менше язиком молоти.

Катерина, достеменно як кілька хвилин тому Слава, не могла повірити, що це Суліман. Таким грубим, безпардонно нахабним був його тон.

– Вона дивиться, немовби перший раз мене бачила! Кік, кік! [155]155
  Дивись, дивись (євр.).


[Закрыть]А чому панна Катруся не попередила мене, що Нелюська потребує мати такі делікатні нерви? Ви знаєте, який номер викинула мені ваша сестричка? Ну, знаєте чи не знаєте? Що ви мені на те будете казати, що вона зомліла? Файний інтерес, якби вона так і не схотіла опритомніти! Файно виглядав би Суліман… Панна Катруся маленька? Панна Катруся, ну, – він підморгнув по-парубоцьки, – не могла трохи підготовити сестру, ну… що її чекає, крім розмови, ще й… маленьке кавалерське снідання?

Сталося. Те соромітне підморгування, що ним почастував Суліман Катерину, буквально її перевернуло. Вона ще тому два місяці сама пішла з ним на змову, а тепер неначе сказилась. Її покинули дві прикмети, які, здавалося, становили природні компоненти її крові: хитрість і блискавичність орієнтації в будь-якій ситуації.

Вона забула, що в кулаці цього шулера, на якого вона піднесла голос, все її майбутнє. І вона почала кричати на нього. Кричала так, як не дозволила б собі кричати на Мариню. Здавалося, вся вражена родова гордість сконцентрувалася в інтонації того голосу:

– Як ви смієте так розмовляти зі мною? Я нічого не знаю! Я не хочу знати, що ви мали на думці! Ви просили, ви, мабуть, забули, – я не розумію, як можна так втратити пам'ять, – ви просили, щоб моя сестра зробила честь вашій матері й зайшла у вашу халупу. Більше я нічого не знаю… не знала, не думала… не припускала навіть у сні! Якщо ви інше мали на думці, то геть звідсіль! Геть! Таких треба під суд віддавати! Під суд! – вигукнула вона, аж жили набрякли на шиї, і наче пробудилась від власного голосу.

Господи, що вона робить? На кого вона кричить?!

Суліман дивився на неї своїми оксамитними очима і, як звичайно, облудно посміхався.

Катерина наче справді прокинулась від сну. Не знаючи, як загладити свій вибух, пошукала носову хусточку і для чогось приклала її до рота. В кімнаті ледь чутно запахло резедою.

Катерина подібна була до людини після припадку хвороби святого Вітта.

Від великого ослаблення вона сіла. Суліман наслідував її приклад, начеб тільки чекав цього сигналу. Він перечекав, поки Катерина зовсім заспокоїться (безконечно довго крутив папіроску, а потім зосереджено чистив нігті вістрям ножика), і аж нарешті почав довіреним голосом:

– Ну і треба було того? Я питаю, треба було? Суліман хотів би знати, щоб то було, якби й я мав таку гарячу натуру, ну, такий шампанський характер, як панна Катруся? Якби і я був такий, ну, як то по-вашому сказати, такий мішігіне, такий раптус [156]156
  Запальна, неврівноважена людина (пол.).


[Закрыть]то я зразу звідціль побіг би до пана доктора Безбородька. Мені б не треба було брехати, очорнювати панну Катрусю. Ні! Досить було б переповісти панові доктору тільки одну розмову, яку я мав з панною Катрусею в день смерті покійного Аркадія… Більше мені нічого не треба було б… Уй, такий рік на мене, що я мав би велику приємність дивитися в той момент на пана доктора. Уй, я боявся б, уй, я дуже боявся б, щоб ті сині очі, що в них закохалась панна Катруся, не вилізли з орбіт… коли таке почули б… Але я не біжу. Суліман не такий. Суліман ще трохи пам'ятає темперамент покійного Аркадія і бачить, що дочка пішла в батька… А крім того, нерви. Ай-яй, як панна Катруся дає собі раду з такими нервовими нервами? Панні Катрусі серйозно треба чимскоріш заміж виходити… Такі нерви… Ай-ай, такі нерви!..

– Чого ви хочете, Сулімане? – голос Катерини перепрошував за її нерозумний вибух і просив пощади.

– А навіщо панна Катруся питається, коли вона знає? Суліман одного хоче, і панна Катруся знає, чого саме. Я поставив одну ціну – і не поступлюся. У гешефті Суліман – твердий горіх.

Катерині спітніло чоло. Очима пошукала щось на столі. За життя татка тут завжди стояв графин з водою. Ах, як придалася б їй тепер склянка свіжої холодної води!

– Я хочу вам щось сказати, Сулімане. Нікому іншому я не сказала б про це. Навіть мій наречений не знає цього… Ви праві, Сулімане. Неля в нас істеричка. Вона не зовсім психічно здорова. Ми приховуємо це, але воно так… Неля, самі кажете, зомліла у вас, а коли повернулась додому, я боялася, що вона руки наложить на себе. Тому, – я вам скажу правду, – вона скоріше руки на себе наложить, ніж погодиться на таке…

Суліман ступив до Катерини. Став у такій до непристойності близькій віддалі від неї, що до Катерини долітав запах часнику з його рота.

– Що значить «таке», панно Катрусю? А може, вже мені надоїло «таке»? Може, я передумав? – він відступився від Катерини і впав у крісло. – Може, – зробив він паузу, – я маю більш серйозні наміри щодо вашої сестри? Чого ви так дивитесь на мене? Суліман не п'яний. Суліман п'є тільки в шабас, і то не більше за наперсток…

Нечуване нахабство маклера приголомшило Катерину так, начеб щось важке вдарило на неї згори. Ось куди сягають його брудні лапи! Ось куди він задирає свою собачу морду!

Катерина хоче до всієї цієї справи підійти самокритично: був гріх з її боку. В той страшний момент, коли вона дізналася, що сподіване таткове багатство – це тільки купа ні на що не потрібних паперів, вона пішла з цим дияволом на змову в ім'я добра всієї родини. Щиро хоче вірити, що зробила це виключно для забезпечення майбутнього сестер і матері. Свідомо (так, не буде заперечувати), свідомо взяла гріх на душу. При цьому міркувала логічно: Неля одна, а їх без неї п'ятеро. Вона одна може виручити їх з біди, в яку застрягли, як в солонець [157]157
  Болото на місці висохлого солоного озера.


[Закрыть], але всі п'ятеро разом, будучи самі в солонці по шию, нічим не зможуть допомогти їй одній… І так разом загинули б. А до того ж треба на такі речі дивитися ширше; такого роду гріх з погляду сьогоднішньої моралі – це просто пережиток міщанського світогляду. І тому Неля – коханка, і навіть коханка Сулімана, – можливо, допустимо. Але Неля – його дружина?! Дружина маклера, до того ж єврея?! Ні в якому разі! Суліман, син сліпого Мордка, – в родину Річинських? Суліман – швагер Філька? Суліман за одним столом з вуйком Ілаковичем?

О ні! Це було б щось більше, ніж безглуздя. Це було взагалі щось поза сферою можливого.

– Ви, Сулімане, ви, – шукала Катерина слова, як загубленої голки, – ви просто не думаєте, що говорите. Ви ж єврей, а вона… дочка католицького священика.

Суліман похитав головою, наче маятником:

– Ай-ай… подумаєш, дочка священика! Де той священик? Нема священика, нема і дочки священика, а є… ну, є… сирота по священику… А якби я не був маклером, а був доктором, то панна Катруся теж говорила б так зі мною? Якби я був такий, як є… Ну, з таким писком, як в мене, з моїми роками, з моїм горбом, але мав би титул доктора, то ви що – ви штрикали б мені у очі тим єврейством? Ви знаєте, що ви робили б? Ви, ну, порадили б мені перейти у вашу віру. – Він переконував Катерину, але сам не вірив своїм словам. – А чому маклер не може перейти у вашу віру? Панна Катруся гадає, буцім я не знаю, що панна Катруся думає. А я якраз знаю. Такий рік на мене, що знаю. Панна Катруся думає собі, що я, Рафаїл Суліман, не годжусь у швагри пану доктору Безбородькові. Подумаєш, великий пуриц [158]158
  Знатна особа; іронічно: велике цабе (євр.).


[Закрыть]доктор! У Сулімана така голова, що трьох докторів варта. Я знаю, що це делікатна справа, я все знаю… я почекаю. Чекав стільки, ще почекаю, але свого доб'ємось. Панна Катруся дивиться на мене і не вірить, я бачу по очах, що не вірить, а я вірю. Я тільки одно буду просити панни Катрусі: якщо вже не допомагати, то бодай не перешкоджати мені в цьому інтересі. Панна Катруся питала мене, чого я хочу від панни Катрусі, – я скажу пізніше. Я хочу зовсім малої дрібнички…

Перше враження минуло, і серйозні наміри Сулімана Катерина розглядала не те що як нахабство, а просто як безглузде базікання ненормальної людини. Хай тішиться маніяк надіями, а за той час, що він чекатиме, вона вийде заміж, а там взагалі обірве всяке знайомство з маклером. Катерина відчула таке полегшення, що їй схотілося посміятися з маклера:

– Я ніколи б не припустила, що у вашому віці можна так закохатись…

Суліман подумав і спроквола відповів:

– Я щось скажу панні Катрусі. Хто вже стільки років, як я, працює на біржі, той, ну той навіть у такій делікатній справі, як любов… є потрохи маклером. Панна Катруся мене не розуміє. Ну, як це сказати? Суліман має гроші, а в кого є гроші, той може багато дечого мати… Я теж можу мати жінку від вашої віри… таку варшав'яночку, що пальчики лизати… цимес, як у нас кажуть… Але не хочу варшав'янки, – я хочу такої жінки, щоб пан доктор Безбородько слинку ковтав… Подумаєш, великий пуриц доктор. Він мені тепер тільки два пальці подає, а я його пам'ятаю… коли він моїй тітці по вулиці Рибній… за п'ять грошів запалював вогонь у шабаш. Він мене не пригадує, а я його добре пам'ятаю. Ну, це було б елегантно, якби панові докторові прийшлося слинку ковтати, що?

– Причому тут доктор Безбородько? – питає Катерина слабким від безсилої образи голосом. Ах, не від образи, а від того, що маклер має рацію. – Я не знаю, причому тут…

– Якщо панна Катруся не знає, причому тут доктор Безбородько, то я не буду на цю тему більше говорити. Я хочу тільки сказати, що панна Катруся помиляється, якщо думає, ніби пан доктор одружується з нею тому, що йому потрібні гроші…

– Я зовсім так не думаю, Сулімане. Звідки ви це взяли?

– Гм, – ласкаво посміхнувся Суліман, – мені вже шкода стає панни Катрусі. Панна Катруся сама колись говорила, а тепер забула: «Пан доктор Безбородько любить гроші». Що значить – він любить гроші? Це значить, що він любить добре їсти, ходити до театру, носити порядний макінтош, але він тільки заради цього, ну, перепрошую, – я буду зовсім щирим, – він однаково тільки заради цього ніколи б не оженився з панною Катрусею. Що значить гроші для доктора? Він зробить один секретний аборт панянці з доброї фамілії і має вже гроші… Якби справа тільки у грошах, то панна Катруся доводилася б не дружиною, а швагеркою докторові по своїй сестрі Нелі…

Докторові Безбородькові не потрібно грошей, йому потрібний капітал. Панна Катруся розуміє – капітал, бо він задихається від боргів, буквально задихається, як рибка на березі, і… задихатиметься ще більше, якщо панна Катруся допоможе мені у моїм інтересі…

Катерина, що слідкувала за думками Сулімана, раптом зупинилася: про кого це він говорить? Про Філька – її чоловіка? Суліман зажене його по горло у борги, Суліман обманить його, що у неї капітал, яким Філько зможе по шлюбі покрити ці борги, – а що ж потім? Адже грошей-то в неї нема, а борги Філька стануть і її боргами… І їх подружнє життя з першого ж дня буде отруєне примарами опротестованих векселів. З першого ж дня почнеться гризня в хаті, й вимріяний рай перетвориться у пекло.

Справді, з ким і проти кого спрягається вона?

– А що я, а що ми… зробимо тоді з такими боргами?

Суліман притакнув головою. Це він похвалив Катерину за логіку мислення.

– Ну, ясно… будете в мене позичати, щоб в іншому місці віддавати.

– А ви дерли б з нас лихварські проценти?

– Що значить «дер»? Я робив би ласку молодому панству, що оберіг би їх добро від продажі з молотка. Що значить «дер»? Паскудне слово! Нікудишнє слово у моєї професії.

– А якби, – видавила з себе Катерина, – а якби ви… стали моїм швагром?

У Сулімана загорілися очі, ніби хтось освітив їх зсередини. Від того світла все обличчя стало м'яким і наче помолоділим.

– Якби я був швагром доктора Безбородька, то я за ту прикрість, що йому заподіяв би, зумів би добре розквитатися.

– Ви б узяли з нас менші проценти? – зіронізувала Катерина, але Суліман жорстоко перебив її:

– Хай панна Катруся не говорить дурниці! Я не впізнаю дочки свого приятеля… ну, дивлюсь, дивлюсь, і такий рік на мене, що не впізнаю. Панну Катрусю зовсім засліпило слово «доктор», і вона вже не бачить, яке прізвище стоїть за ним: «Безбородько». Ну, хто такі Безбородьки? Нашівські міщани, і все. Панна Катруся ніколи не думала над тим, що одного титулу доктора замало для такого, ну, будьмо відверті, простого мужицького прізвища?

– Я вас зовсім не розумію, Сулімане, – чистосердечно призналась Катерина.

– Я можу пояснити. Щоб ім'я «Безбородько» могло стояти поруч з «Річинськими», треба його прикрасити ну, хоч би… посольським мандатом. Тепер уже панна Катруся розуміє? Чоловікові панни Річинської, ну, зятеві Річинських, треба думати про політичну кар'єру. Панна Катруся знову так смішно дивиться на мене. Я знаю, посольський мандат – то вже висока політика… а фахівцями цієї політики є в нас міністри, воєводи, ну, старости… Але у великій політиці потрібні й такі малі люди, як Суліман. Так завжди було, є й буде, панно Річинська.

У Катерини буквально запаморочилася голова. Добре, що сиділа, бо інакше мусила б об щось спертись.

Філько – посол! Вона – дружина посла. Її думка запрацювала з такою блискавичною швидкістю, що Катерина відразу опинилась у Варшаві: ось сходить вона разом з іншими дружинами послів широкими сходами сейму, куди ходила слухати виступ Філька… елегантна, поважна, визнана, рівна серед рівних…

– Сулімане, ви – чудотворець!

Суліман кисло скривився.

– Я вже колись говорив панні Катрусі, щоб вона всі гарні словечка тримала для нареченого. Що значить «чудотворець»? Панна Катруся хотіла б тільки хап, хап, хап – набрати якнайбільше, а не спитала, що за це вона має дати від себе.

– Я ж питала…

– Ну, що значить – питала? Треба запитати ще раз і ще раз. Я пізніше скажу… А тепер? Хочете послухати однієї ради Сулімана? Хочете? То бережіться таких дурних штучок, як з Кремером.

Катерині задубів язик в горлі.

– А ви… ви… звідки чули про Кремера?

– Я вам скажу, звідки я чув, тільки ви мені тут не млійте… Чув я, панно Катрусю, від самого пана доктора, – і, помітивши, що Катерина близька до зомління, поспішив повернути їй рівновагу. – Я пояснив панові докторові, що цілий той Кремер – то такий собі трюк. Якщо Суліман каже, що Безбородько повірив йому, то воно таки-так. Де звідціль вода? Тут колись завжди стояв графин з водою…

– Не треба води, Сулімане, не вигадуйте.

– Ну, добре, добре, я радий, що не треба води… Тепер я скажу, чого я тим часом хочу від панни Катрусі. Я хочу, – він вийняв ножик з кишені жилета і почав жонглювати ним перед очима Катерини, – я хочу, щоб ви… обікрали своїх.

– Як це розуміти?

– Ну, більш-менш так, як ви вже раз хотіли зробити з тими векселями від Лінде. Але що тепер векселів нема, то я хочу, щоб ви на свою нову квартиру перетягли з дому всі дорогі речі. Ну, срібло, фарфор, картини, килими, що там ще знайдеться, а мама з сестрами щоб залишились тут, по вулиці Куліша… Я перепрошую, це не тільки мій інтерес. Я думаю… Суліман собі таке думає, що панна Катруся сама не захоче брати Нелюськи у свій новий дім.

– Сулімане, – наказово задзеньчав голос Катерини, – я собі випрошу подібні…

– Випрошувати собі можна і кричати теж панні Катрусі можна, – а що від того зміниться? Покійний Аркадій теж не раз міг вийти з себе, ну, як то не раз у гешефтських розмовах буває, але він був делікатніший за свою дочку… Він був настільки пан, що не соромився попросити пробачення. Ах, що то за розум, що то за розум був! Я повинен відверто сказати, що його найстарша дочка не пішла в батька. А тепер я буду іти, а панна Катруся хай подумає…

Він зігнувся у дверях, хоч голова його далеко ще не досягала одвірка.

Катерина все ще була під тягарем розмови з Суліманом. Тягар той складався з милого для неї вантажу, проте давив її вагою надзвичайного.

Дружина посла! Це був міраж, який міг осліпити самим своїм блиском і найміцніші очі.

Бажаючи наодинці освоїтись з новою своєю мрією, Катерина не рушилась з місця.

Посередині саду піщаним проділом бігла коротка доріжка до хвіртки. Доріжка була обсаджена чорнобривцями, що переливались від гарячо-жовтого до червоного, майже чорного. Від смерті Аркадія (це була його ідея понасівати українських чорнобривців замість традиційних айстр) ніхто не займався ними, і вони здичавіли «схлопіли», як висловилася б тітка Меланія, та позаводили собі товариство з віниччям, лободою і кінською м'ятою.

Запанувала якась розпущеність серед тих акуратних квітових кавалерів: деякі з них валялись у глині, інші старіли неелегантно, а деякі з такою безсоромною жагою прагнули до пишноти, незважаючи на свій близький кінець, що ставало ніяково за них.

Дерева були вже позначені осінню, як людина прихованою хворобою. Катерина подумала, що це, напевно, її остання осінь в цьому саду. Чи не був він пуповиною, що зв'язувала її з старим, безповоротним світом?

Не про чорнобривці слід би думати дружині посла…

На стежині вирисувалась постать Сулімана. Ішов, як звичайно, з втягнутою в рамена головою, не поспішаючи, наче метикуючи сам з собою. На тлі тепло-жовтої гами кольорів саду навіть чорний костюм Сулімана здавався коричневим.

«Скотина», – подумала Катерина, але це слово не знімало тієї великої пошани, мало що не священного страху, що мала вона для тієї людини поруч з такою ж великою погордою.

Неприємна причина, що привела доктора Безбородька в дім маклера Сулімана, мала свій логічний початок.

Наприкінці вересня в щоденнику «Діло» кілька разів появилась оповістка, що закликала колишніх учнів С-кої гімназії того випуску, що й Безбородько, на товариський з'їзд з нагоди п'ятнадцятиріччя одержання атестату зрілості.

Доктор Безбородько, хоч і починав читати газету з останньої сторінки, якось проминув чи вдав, що проминув те оголошення. Катерина, яка, за умовою, вела його дрібні справи, підкреслила ту оповістку в «Ділі» червоним олівцем і підсунула йому.

– Поїдеш? – запитала з приязним зацікавленням: входила в його життя поволі, але впевнено.

Безбородько покрутив носом:

– Гм… не люблю цього роду шопок.

Збрехав. Навіть дуже любив всілякі товариські сходини, пікніки, раути, особливо коли вони були пов'язані з добірним буфетом чи вечерею. Причина Безбородькової нехіті до цього з'їзду полягала в іншому. Ще не встигла Катерина запитати, як Безбородько на льоту обчислив, що ця забава коштувала б щонайменше п'ятдесят злотих.

Для його матеріального стану це надто дорога приємність.

І коли вже примирився, що не побачиться з товаришами, раптом вирішив: він таки вибереться на той зїзд, в що б це йому не обійшлося. Спалахнув, мов блискавка, один момент з шкільного життя, і Безбородько вже не міг опертись спокусі. Мусив ще раз зустрітися з Ткачем.

П'ятнадцять років тому Маркіян Ткач, Янцьо, організовував якусь забаву. Не підозріваючи, що його чує Філько Безбородько, застеріг:

– Але ніякої голоти… ніяких Безбородьків.

Минув час, і з голоти вийшов доктор медицини, усіма шанований лікар, майбутній зять Річинських, а панська дитина Янцьо, як ходили чутки, нидів при якомусь третьорядному мандрівному театрику на ролях блазня, чи то пак коміка.

Безбородько був певний, що Янцьо, хоч би й «зайцем», прибуде на з'їзд, і він не хотів більше нічого, як потиснути руку панській дитині.

Безбородько не помилився. На з'їзд прибуло небагато товаришів: всього сімнадцять і ще три вчителі, був тут і Янцьо.

У чудернацьких, давно не прасованих, в кричущу клітку штанах, з довгим, артистичним волоссям, у брудній сорочці з целюлозним комірцем, у перснях з підозріло великими каменями, напарфумований, добре вгодований, у прекрасному настрої, комік Янцьо відразу став душею товариства.

Ледве сіли за столи, як він почав показувати магічні штуки на картах, наслідувати колишніх своїх учителів. Не минуло й півгодини, як товариство зсунуло столи підковою, щоб усім було чути й видно Янця Ткача.

Він сидів у вигині підкови з столів на почесному місці і плів про те, як він раз з браку ляку мусив в одному цирку заступити акушера. Потім пішла кумедна історія, як він одружував помічника машиніста на своїй другій жінці, що після якоїсь хвороби зовсім утратила нюх і варила йому здохлятину на обід. Розповів і трагікомічну історію, на зразок гоголівського «Ревізора», як у Бродах прийняли його за равіна, якого саме очікували зі Львова. Ближчим до себе шепотів на вухо, як він у тих же самих Бродах одній багатій бездітній єврейці «вимолив» сина. Плів п'яте через десяте, і бог відав, скільки в тому було правди, а скільки з його театральних номерів. Досить, що всі присутні, за винятком Безбородька, були в захопленні від Янця.

Безбородько з прикрістю усвідомлював, що в тій атмосфері, в товаристві людей, яких цей пройдисвіт перетворив знов у гімназистиків, титул доктора, власне, не має значення.

Наприкінці вечері, справді, дуже приємної, щось шибнуло Янцеві в голову. Він покликав усіх кельнерів з метрдотелем на чолі, вискочив на стіл і повідомив товариство, що їх колега Філько Безбородько заручився з найбагатшою панною на все Покуття і тепер ставить кожному, хто є в ресторані, могорич. Залунало: «Многая літа!», посипались поздоровлення від знайомих і незнайомих, а за цим полились напої, серед яких не бракувало і справжнього французького шампанського. Командував усім, ясна річ, Янцьо. Був ще настільки притомний, що привів до Безбородька власника ресторану, представив його, подав адрес пана доктора і сказав:

– Ви не дивіться, пане, що то мій колега, але то солідний чоловік, – розумієте? Доктор медицини, а крім того, жениться з дочкою найбагатшого на ціле Покуття попа. Якби навіть пан доктор не мав при собі належної готівки і не вистачило щось до розрахунку, то ви не турбуйтесь… Пан доктор надішле решту переказом…

У відповідь на таку рекомендацію – нові «вівати», нові «многая літа» і нові замовлення.

Чотири товариші поїхали об одинадцятій ночі поїздом, а решта бенкетувала до третьої ранку.

Загальний рахунок становив чотириста вісім злотих, а Безбородько мав при собі лише шістдесят.

Борг був гоноровий і вимагав негайної сплати. Він і завів Безбородька в дім Сулімана при вулиці Кінській.

Ті чотириста вісім злотих викопали у бюджеті Безбородька яму, якої ні засипати, ні перескочити.

Для когось це був логічний і простий рахунок: графа «має» була невідповідна до графи «винен».

Для Безбородька це був пекельний ланцюг, якого неможливо було з'єднати. Спаяний в одному місці, він уривався в іншому.

Десять разів проклинав він демона, що підказав йому зловтішну думку показатись Янцеві, а тепер так безоглядно мстився до того дурисвіта.

Безбородько перестав курити, хоч і так курив дуже помірно, під приводом жалоби в домі нареченої перестав бувати в театрі і відвідувати кіно. Але як раніше не помічав цих витрат, так тепер не бачив прибутків з цієї самопожертви.

Заробітку лікарського практиканта вистачало на пристойне, але дуже скромне кавалерське життя: плата за мешкання, абонемент на обіди і вечері в ресторані, перукар, лазня, передплата газети, внески до лікарського товариства й «Просвіти», відсоток на «Рідну школу» (цей останній примусовий видаток вважав за своєрідний громадський шантаж, бо не розумів, чому він, лікар, має цікавитись освітою народних мас?), кіно, час від часу театр чи якийсь концерт, праля, кравець, деякі кавалерські видатки – ось і все.

Тим часом щомісячні витрати на сто з чимось злотих перевершували його заробіток.

Перед Безбородьком постала кошмарна альтернатива: перестати жити по-людському і чесно розплачуватися з своїми кредиторами або животіти в постійному страсі перед опротестованими векселями чи, не дай боже, перед судовими позовами.

А найбезглуздішим було те, що більшість тих боргів виникли, можна сказати, проти його волі. Купці приходили до хати або перестрівали його на вулиці і з улесливою усмішкою пропонували йому свої товари до грошей, тобто в кредит. Вони вміли це робити в такій формі, що у Безбородька створювалось враження, ніби він їх виручає з великої біди, забираючи в них товар без грошей. До того ж, пропонуючи свій товар до грошей, вони так шапкували та розкланювались перед ним, що Безбородько згодом справді починав вірити, що не вони йому, а він їм робить ласку.

Як сказав Кальман, силоміць втискуючи йому хутро:

– Чи я у вас вимагаю грошей? Я вам даю хутро, а ви носіть його собі на здоров'ячко. А про гроші маємо час говорити…

Безбородько схильний був підозрівати дію якоїсь чорної руки. Адже коли підходити до справи логічно, то всі оті місцеві купці й купчики, накидаючи безсоромно свій товар, досить виразно давали зрозуміти, що з боргом зачекають аж до його одруження. Тепер же вони наче показилися: гроші, гроші і гроші! Звідки ця гарячкова нетерплячка?

Коли ж ідеться про борги у столичних фірмах – за лампу «солюкс», наприклад, чи хоч би апарат Рентгена, то, щиро кажучи, фактично наробив їх Безбородько під гіпнозом, якщо можна так сказати, Сулімана.