Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 43 страниц)

Неля уявила собі, що земля під тими старезними деревами вкрита темною, цупкою травою, вічно холодною

і ніколи не в'янучою. Сонце, мабуть, не зогріває там землі, навіть коли стоїть у зеніті.

Далі простягався монастирський город, огороджений парканом. Деякі дошки в паркані світились широкими шпарами, крізь які видно було, як пораються на вже майже оголених грядках з закатаними рукавами сестри-послушниці. На відміну від звичайних черниць вони носили ясно-сині ряси. Неля знала, що послушниці рекрутуються з простих, без середньої освіти, дівчат, які, навіть прийнявши сан, виконують роботу прислуг. Неля відвела очі від цієї картини. Вона видалась їй надто буденною, надто близькою до світу, з яким вона збиралась розпрощатись.

В середу, двадцятого жовтня, Неля постукала в браму – потягла за ручку дзвоника до монастиря василіянок.

Перший дзвінок не викликав ніякого відгомону. Неля смикнула ще раз, а потім ще раз поквапливо потягнула за ручку.

Здивована таким нетерпінням, сестра-воротар відчинила браму. Кирпатенький, злегка заломлений ніс, бліде лице з свавільними вусиками в кутиках рота не зробили на Нелю черничого враження.

– Я хотіла б побачити матір ігуменю…

– Матері ігумені немає – чемно відповіла черничка, а пальці її тим часом поспішали вже перекрутити ключ у замку.

Але тут прочинились двері навпроти (досі Неля їх не зауважила), і молода жінка запитала:

– Хіба сестрі Єренеї не відомо, що в деяких справах я заступаю матір ігуменю? Прошу, – звернулась вона до Нелі, наче б ці відвідини були давно умовленою справою, – прошу до кабінету.

Кивнула Нелі на фотелик веселого зеленого кольору, а сама стоїть, сховавши руки в рукави ряси. Мабуть, дуже короткозора, бо все мружить очі.

Велика шафа з розкішно оправленими книжками має навстіж відчинену одну половинку дверцят. Це справляє приємне враження. Книжки не виглядають, як мертві предмети за скляними гратами, хоч, можливо, мало хто торкається їх. Такі вони новенькі і пишні у своїх блакитно-золотих плащиках.

В кутку стоїть пальма. Ні, не пальма, а якась дівоча рослина з широко розгалуженим листям. Вона здається сумною, незважаючи на достаток сонця і велику чистоту довкола. Стіл застелений вишиваною, з ще блискучими слідами від прасування, скатертю. На столі – залізний ножик-жабка, що його на селі має кожний пастух. Над дверима – чорне розп'яття. Христос на ньому врівноважений і має майже задоволене обличчя.

– Чим можемо вам допомогти, пані? – таке запитання заохочує до сповіді і водночас бентежить. Неля підводить очі і не бачить нічого, крім білої смужки рук у рясі.

Силкуючись говорити спокійно, Неля мимоволі поворушилася.

– Я хотіла б вступити у монастир, як новичка…

– Гарно, – не дивується сестра, і це здається Нелі нещирим. Приходить їй знічев'я думка, що те мруження очей зовсім не наслідок короткозорості. – Скільки вам років?

– У травні минуло дев'ятнадцять. Два роки тому здала матуру у приватній дівочій гімназії, – додає від себе.

Напевне знає, що з матурою матиме більше шансів потрапити до монастиря.

– Чому ви хочете вступити до монастиря? Що спонукало вас до цього поважного наміру?

Кров припливає до голови. Запитання сестри здається їй непристойним. Не гідним хреста на її грудях. Сестра помічає це і усміхається розуміюче:

– Ви не дивуйтесь, що я вас про це питаю. Хоч, ясна річ, мета й спонука повинні бути тільки одні, але дуже часто трапляється, – сестра підходить до столу, складає ножик і ховає його до шухляди столика, – що люди зі світу (знову поблажлива усмішка) вважають монастир за санаторій, де лікують рани, завдані життєвим розчаруванням, – до нещасного кохання включно. Це романтичне і трохи застаріле уявлення про мету й завдання черничого життя, – посуворішавши, закінчила сестра. Руки знову сховалися в рукави ряси.

Неля стривожилась.

Сестра осуджує тих, що їх приводить сюди розчарування. А хіба задоволені своїм життям, щасливі люди шукають дороги у монастир? А що привело сюди її саму? А хіба коли б у Нелі було все гаразд у житті, коли б жив татко й не було б (ах, як би то зробити так, щоб і з пам'яті викреслити!) цієї гидкої історії з маклером, хіба вона прийшла б сюди?

– Я, – зам'ялась Неля, час від часу позираючи на сестру, наче міркуючи, наскільки можна відкрити перед нею своє серце, – я… не знаю, як бути… Я теж зазнала великого розчарування в житті…

Під білою, прозорою шкірою на обличчі сестри запульсувала жива кров.

– Нещасливе кохання? – запитала з опущеними очима.

– Ні, – таким самим тихим голосом відповіла Неля.

Сестра підняла повіки й подивилась на Нелю сірими, розумними, проникливими очима.

– Тоді я не уявляю собі, яке розчарування могло спіткати таку особу, як ви. Молода, вродлива, напевно, не помилюся, коли скажу – й багата особа…

Неля не спростувала цієї останньої неточності. Не хотіла поки що виявляти ні свого походження, ні прізвища.

– А може, у вас, – знову той проникливий холодний погляд, – надто розвинена фантазія? У вашому віці трапляється… Може, вам лише здається, що ви розчаровані життям? Ви ж його ще так мало знаєте.

– Мені не здається, – відповідає чемно, як учителеві під час уроків, Неля. – Я впевнена, що мені не здається.

Сестра обійшла столик і стала навпроти Нелі, освітлена анемічним жовтневим сонцем. Все на її блідому через брак повітря і сонця обличчі здавалось штучним. Навіть густі рівні брови були наче наліплені.

– У вас трапився гріх, і ви… ви хочете спокутувати його в монастирі?

Неля почервоніла, їй відразу ж стало гаряче.

– Я не согрішила, прошу сестри.

– Ага, ви просто відчуваєте в собі покликання служити Христові?

– Я хочу служити справі… Я думаю, що було б…

– «Справі»? – досить нетактовно перебиває її сестра. – У нас немає і не може бути інших справ, крім спасіння душ і служіння царю землі й неба – Христові. Я жалкую, що якраз відсутня мати ігуменя. Вона б пояснила вам все це глибше. Але я можу попросити сюди отця редемпториста [162]162
  Священика чернечого ордену редемптористів (Спасителя), яких з метою ширення унії у 20 – 30-х рр. XX ст. засилали в Галичину і на Волинь з Бельгії.


[Закрыть]що саме проводить у нас закриті реколекції [163]163
  Говіння – слухання богослужіння перед сповіддю та причастям.


[Закрыть]для пань. Якщо бажаєте…

Неля не встигла висловити своєї волі, коли до кімнати увійшов чернець.

Це був красивий якоюсь жіночою вродою високий мужчина з помітним вже ожирінням. Він глянув на Нелю, і його очі спалахнули наче від магнію, але тут же сховались за лицемірно опущеними повіками.

– Прошу отця, ось ця дівиця, – голос у сестрички шовком стелився перед ним, – задумала вступити у монастир. Оскільки матері ігумені немає, отець зволили б поговорити про обов'язки монашого стану, бо молода особа… мабуть, не здає собі справи… Отець дозволить мені піти?

Вона склала руки на грудях і безшелесно вийшла, наче випливла з кімнати. І хоч двері замкнулись за нею, в Нелі звідкись взялося прикре чуття, що сестра підслуховуватиме їхню розмову.

Монах не сів, а граціозно сперся об поруччя важкого, з високою спинкою крісла.

– Я хотів би знати, що вас привело, дитя моє, до цього дуже поважного, дуже-дуже серйозного кроку?

Монах перехилився через спинку в бік Нелі, і на неї війнуло запахом добірного салонного тютюну.

Неля, яка ще задовго до цього дня приготувалась до цього питання, тепер завагалась, бо не знала, як із завченої відповіді викинути слова «справа».

– Я хотіла посвятити себе молитві за тих бідних дівчат, що… – вона шукала вислову, який крутився в голові, збентежена поглядом отця, що безцеремонно ощупував її постать, – за тих бідних, що… що… пропадають у гріху нечистоти… За малолітніх нещасних… що торгують ними десь там… У Токіо!!! Бомбеї… Стамбулі… не знаю ще де…

– І ви вирішили спасти їх своїми молитвами?

І хоч його голос прозвучав ніби серйозно і питання було доречне, Неля відчула, що він глузує з неї.

– Бомбей, Токіо, Стамбул… Можна б додати ще Касабланку, Каїр… А чи задумувались ви над тим, дитя моє, що ви хотіли допомогти їм спасти свої тіла, а не душі?

– Ні, прошу отця, – енергійно заперечила Неля, – я мала на думці душу. Саме душу…

– Душу? – дуже ввічливо здивувався монах і ще раз повторив: – Душу? А яке може бути для тих нещасних спасіння душі, якщо вони не належать до святої католицької церкви? Ви ж учились катехізису, ви повинні знати, що немає і не може бути спасіння поза католицькою церквою. Тих нещасних, о, дуже навіть нещасних заблуканих треба насамперед навернути на католицьку віру, а потім уже думати про спасіння їхньої душі. А наша свята церква, – що вам теж повинно бути відомо, – не залучає до цієї місії жінок. Протестантська церква, та визнає жінок-місіонерів, а ми з вами – католики, дитя моє.

– Я думала…

– Ви думали насамперед спасти тіло, а потім уже душу. Ні, дитя моє, найперше душа, а потім уже тіло. Сказано-бо в євангелії від святого Луки, що «жоден слуга не зможе служити двом панам: або він одного зненавидить, а другого любитиме, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можемо богу і мамоні [164]164
  Злий дух, уособлення користолюбства.


[Закрыть]служити». Я хочу почути від вас слово, дитя моє…

– Якщо так, то я піду, – сказала Неля і підвелась. Їй нічого було тут шукати. Фата моргана, яку створила її уява, виявилася безлюдною та безводною пустинею.

І Неля вперше в житті відчула не то жаль до своєї церкви, не то сором за неї, що вона так безоглядно розправляється з тими, які не належать до її лона. Позбавити людину можливості доступу до раю, засудити її на довічне пекло! А де ж християнське всепрощення, євангельське милосердя?

Неля не дивилась на ченця. Вона бачила лише на спині стільця його руки. Рожеві, пухкі, гидкі у своїй виплеканості.

Одна з тих рук піднялася вгору.

– Сідайте, дитя моє. Ми ще не закінчили з вами розмови. Оскільки вже боже провидіння привело вас до цього порога, то я, душпастир, не маю права відпустити вас, не поговоривши з вами.

«А про віщо нам говорити? Я не піду вже в монастир. І в Катерини не стану жити, і тут не залишусь. Про віщо ще говорити?»

Проте сіла знову, але на краєчку, так, щоб кожної хвилини могла схопитись і піти.

– Ми ще не закінчили розмови з вами. Ви ж не сказали найголовнішого, дитя моє. Я ще не почув від вас, що вас спонукало думати про долю тих нещасних, заблуканих овечок божих? Думки, безперечно, благородні, о, навіть дуже благородні, і, напевно, сподобались господу богу, але я, як душпастир, хотів би знати, – ви розумієте мене, дитя моє, – причину, оті незримі порухи душі, що привели вас до таких богоугодних, високоблагородних думок.

Неля відчула, що впіймалась у сильце. Вона у відчаї повела навкруги очима, наче шукала допомоги в оточуючих предметів. Але шафа з книжками і розп'яття, ба навіть квітки були на його боці. Це були його давні знайомі, можливо, й співсвідки не одної секретної розмови, і зрозуміло, що вони сприяли йому, а не їй. Неля зробила останнє зусилля вирватись з сильця:

– Я не можу говорити про… причини, що спонукували мене… Я ж уже не хочу…

Він жахнувся. Удаваний жах, що відобразив отець на своєму обличчі, потім театральний жест руки, якою заслонив очі, додали Нелі відваги. «Комедіант, – подумала, – клоун. Я його не боюсь».

– Не можете? Ви неправильно висловились, дитя моє. Ви не хочете. Фальшива гордість скувала ваше серце і не дає йому відкритись перед Христом. Сказано-бо у євангелії св. Матфія: «Чим серце наповнене, то говорять уста». А ви будьте покірні, дитя моє, бо підійшли до Ісуса учні і спитали, хто найбільший у царстві небеснім. А він покликав дитину, і поставив її перед ними, та й сказав: «Істинно кажу вам: коли не навернетесь і не станете ви, як діти, – не ввійдете у царство небесне…» Ви ж задумали вступити в монастир. Як же ви уявляєте собі служити Христові з такою гординею в серці? Я слухаю вас, дитя моє. О, спогляньте на розп'яття! Подивіться, якими добрими очима просить вас спаситель не ранити його найсолодше серце! Я питаю вас, дитя моє, що змусило вас подумати про заблуканих овечок божих, падших ваших сестер во Христі? Слухаю, терпеливо слухаю вас, дитя моє…

– Я передумала, – розпачливо борониться Неля. – Я передумала… Я, здається, вже не буду вступати у монастир!

– О, – знову той театральний жест – вияв жаху, наче перед ним постав Люцифер, – диявол водить вами, не піддавайтесь його підшіптуванням, дитя моє! О, якими плохими, якими нестійкими, якими образливими для господа бога були ваші наміри, як мало по-справжньому любили ви Христа, коли при першій, на ваш погляд, невдачі ви відступили від своїх намірів. О дитя моє, не християнська покора й не смиренне бажання допомогти своєму ближньому, а грішне бажання стати вище за інших, скрита гордість, жадоба розголосу й скороминущої слави грішного світу цього керувала вами. Проповідницька діяльність! Подорожі у невідомі далекі краї! Ось що манило вас! А коли ви дізнались, що наша свята церква противиться цьому, ви не бажаєте взяти на себе роль скромної слуги божої – і відступаєте назад. О, моліться, дитя моє, щоб господь змилосердився над вами й не оставив вас, бо ви йдете дуже стрімкою стежиною…

– Я піду додому.

– Підете, дитя моє. Для таких непокірних, гордих духом, як ви, немає місця в цих скромних мурах. За гріх гордині збунтовані ангели заплатили вічним пеклом. Ви підете додому, але ви повернетесь до своїх вже очищена від гріхів, з серцем дитини, що про неї згадує Христос, наш спаситель. Я хочу, це мій обов'язок цього хотіти, я б зробив гріх перед власною совістю і перед богом, як душпастир, коли б не подбав, щоб ви висповідались. Ми зараз же розпочнемо святу сповідь, дитя моє. Хай вас не бентежить, що я без єпітрахиля. Це зовнішня форма, яка не впливає на дійсність святої сповіді. – Він вийняв з задньої кишені ряси молитовник, відкрив його і почав шептати молитву. – Підсядьте ближче, дитя моє. Отак, щоб ваші уста були на висоті мого вуха. Я закриваюсь, дитя моє, – він справді прикрив очі долонею, – мене нема. Біля вас тільки заступник Христа, якому ви зобов'язані сказати всю правду і тільки правду. Коли сповідались останній раз?

Неля сказала.

– Чи відправила точно назначену покуту? Чи не замовчала на попередній сповіді з страху чи стиду якогось тяжкого гріха? Чи не мала надто великої прив'язаності до якоїсь особи або речі так, що радше готова була образити бога, ніж розстатися з тією річчю або особою? Чи не мала звичаю без належної причини судити або підозрівати своїх ближніх, а особливо начальників? Чи покутувала та вмертвляла ті пристрасті, до яких з природи або із злої волі є схильна? Непристойних думок не мала? Не оглядала непристойних картин чи фото? Не підглядала з цікавістю чоловіків на пляжі? Чи дозволяла себе обіймати, нескромно обмацувати чужим чоловікам? Чи не підслухувала часом, про віщо розмовляли між собою татко з мамцею у ліжку?

На всі ці питання Неля автоматично відповідала: ні, ні, ні.

– А гріх нечистоти знайомий їй зблизька?

– Ні.

– Як же «ні»? – вийшов ксьондз з ролі сповідника. – Ви ж говорили самі… – Він вмить зміркував, що схибив, і негайно виправив: – Вона говорила, що дім її батька – віруючий. Хто її батько?

– В мене нема батька.

– Сирота? На ласці родини?

– Є мама.

– А покійний батько був віруючий?

Неля не квапилася з відповіддю. Це було те найважче для неї, чого вона не хотіла сказати, щоб не видати решту.

– Мій батько… був священиком.

– Священик? Може, отець Річинський? Вона мовчить… Ви мовчите, дитя моє! О небеса, значить, це так, це правда! О найсолодше, найдобріше серце Ісуса, як мені дякувати тобі, що ти іменно до мене направив дитину друга мого!

«Друга? – як крізь туман продираються Нелині думки. – Друга? Щось вона не пригадує собі, щоб у батька був такий друг».

– О дитя моє, в подяку за цю велику ласку небесну зітхнемо до серця Ісуса Христа. Повторяйте за мною, дитя моє: «О серце Ісуса, в котрого власті є всі серця. Візьми у своє володіння і моє серце».

– …і моє серце…

– «Серце Ісуса! Царюй у всіх серцях. Підбий [165]165
  Підкори (з пол.).


[Закрыть]собі всі бунтівничі серця!»

– …бунтівничі серця…

– «Серце Ісуса, найлагідніше, найтерпеливіше, найпокірніше, найчистіше, як же ж не подібним є ще моє серце до твого!»

– «О найсолодше серце Ісуса, світлом свого серця просвіти мене».

– …просвіти мене.

– «Терпінням свого серця сокруши мене».

– …сокруши мене.

– «Кров'ю свого серця облий мене»…

– …облий мене.

– «Водою свого серця обмий мене».

– …обмий мене.

– «Заслугами свого серця у святи мене».

– …усвяти мене.

– «Хрестом свого серця скріпи мене».

– …скріпи мене.

Молитва тягнеться й тягнеться, і, здається, кінця їй не буде. Неля, що мала повторяти слово у слово, вимовляє тільки останні слова, й то не вимовляє, а лише беззвучно ворушить губами. Фізична втома викликає байдужість до всього, що навколо неї діє. Одноманітний, ніби капання каплі з стріхи, текст молитов ввів Нелю у такий стан душевної тупості, де завмирає всяка воля до опору. Залишилося одне бажання: на щось зручно спертися головою і заплющити очі.

– Я бачу смиренність на обличчі вашім. Я читаю в ваших втомлених очах жаль і бажання щирого каяття. О, я серцем чую, як ви прагнете через святу сповідь скинути тягар з серця, що стільки часу гнітить вас. Так, дитя моє?

– Так.

– Продовжимо, отже, святу сповідь. Ви стояли близько до гріха нечистоти. Прошу вас, відповідайте на моє питання: так?

– Так, – змученим, чужим голосом відповідає Неля.

– Виновник був мужчина чи жінка?

«Жінка? Про що він питає? Як може жінка бути виновником?»

– Чого ви ще надумуєтесь, дитя моє? Я спитав вас: мужчина чи жінка?

– Мужчина.

– О, не мужчина, дитя моє, а сатана в образі людини. Гарний, молодий, майстер володіти улесливим словом обплутав вас сіттю свого чару, як павук свою жертву, а ви, наївне, невинне дитя, довірились йому? Так, дитя моє? Чого ви мовчите? Невже ж диявол знайшов собі доступ до вас у цьому святому місці й знову скував вам серце?

– Ні…

– Що «ні», дитя моє? Ви хочете сказати, що хоч і поведінка ваша була грішною, але не дійшло до остаточного? А щоб б ви подумали, дитя моє, про людину, яка з помсти зранила ближнього дуже важко, однак не вбила його? Не зробила вона важкого злочину? Дитя моє, я не розумію вашої мовчанки. А може, ви хочете сказати, що він не був молодим? Ви це хотіли сказати, так?

– Так.

– Ах, тепер я вас розумію, дитя моє! Винуватець – це літній чоловік, якому ви довірились, як батькові. Чи так, дитя моє? Той злочинець під якимось приводом заманив вас на свою квартиру. Так, дитя моє?

Неля заперечливо хитнула головою. Вона поволі стала відчувати, як її покидає сонливість, що ніби пеленою була окутала її свідомість. З радістю переконалася в цьому.

– Ніхто мене не заманював…

– Розумію вас, дитя моє. Це він, лис, закрався у ваш дім, коли нікого не було вдома?

– Ні… ні…

– О дитя моє, мені залишається думати, що ви самі прийшли до нього. Так?

– Так.

– Так?! О, крига фальшивого сорому, що сковувала ваше серце, розтаяла, і ви заговорили. Я слухаю, слухаю вас, дитя моє…

Неля поволі звелась на ноги. Так ослабла, що аж вхопилась за поруччя крісла, на якому щойно сиділа.

– Що з вами, дитя моє? Ви ж перериваєте святу сповідь. Що сталося?

– Залиште мене… Ще трохи – і я буду кричати… Страх, що відбився на його виплеканім обличчі, цим разом не удаваний. Він метнувся до дверей, а за хвилину в кімнаті була вже сестра.

– Сестро Макаріє, цій дівиці треба відпочити. Заведіть її в сад, хай походить трохи, а пізніше подбаєте, щоб вона була на вечірній науці реколекції для пань. Це буде не раніше як за годину… Дівчина, – він подав потаємний знак черниці, – потребує моральної підтримки.

– Я хочу додому, – заговорила Неля рішучіше. – Пустіть мене додому.

Сестра Макарія кліпнула очима, що означало: «Так, ви підете додому».

– Ми нікого не держимо тут насильно, і вас не будемо держати, але на вечірніх реколекціях ви побудете. Потім докінчите святу сповідь і підете додому.

«А звідкіль ти знаєш, що я сповідалась? Таки підслуховувала?»

– Підемо, – сестра Макарія взяла Нелю легенько за плече, – підемо в сад.

Монастирський сад був багато де в чому подібний до того, яким його вирисувала Нелина уява.

Крислаті крони дерев, покручене віття, пов'язане вгорі суцільним плетивом, крізь яке просочувалося сонце, мов крізь велике решето. Всі дерева, здавалось, були ровесниками. Великий порядок і акуратність панували в цьому тихому, відгородженому від світу саду. Дерева були дбайливо підчищені. Зрізи всохлих гілок обліплені глиняним пластиром, земля біля коренів скопана і удобрена, а купки попелу свідчили про господарські запобіжні заходи. Дерева тихо розмовляли поміж собою, як і личило в їхньому поважному віці. І тільки час від часу якесь з них підносило голос на тон вище.

На зеленій шорсткій траві, що справді своїм ростом нагадувала рід мохів, то тут, то там лежали, немов повтикувані для краси, цитриново-червоні яблука та круглі, подібні до картоплин, груші.

Краєм саду йшла викладена камінними плитками доріжка. Ні одна травинка не пробивалась поміж чистих, дібраних не тільки за формою, але й за кольором плиток. В саду стояла прохолода, але вона йшла не так від землі, як від оброслих мохом мурів, і тому не мала духмяного запаху чорнозему, а тхнула грибами.

Скісне проміння освітлювало тільки половину саду. Саме тут, у мурі, була хвіртка з високим порогом, подібна до вікна, яке вело у город. Хвіртка була з масивними скобами для замків і, напевно, міцно замикалася на ніч, але тепер була відчинена. Сестри-послушниці вносили через неї коші з білими, вже почищеними головами капусти.

Неля переступила високий поріг і опинилася на городі.

Дві загорілі на сонці, майже однакового росту послушниці, що їх черничі плаття робили схожими з обличчя, запитливо подивились спочатку на Нелю, а потім одна на одну.

Неля вирішила не вітатися з ними і взагалі не помічати їх присутності, щоб уникнути будь-яких запитань.

Що б могла відповісти, коли б запитали, кого шукає, чи не заблукала часом?

Сестрички не брались за роботу, а стояли з опущеними долу руками, чекаючи, що Неля сама звернеться до них.

Неля, вперто не помічаючи їх, розглядала город. Паркан був досить високий, але в одному його кутку височіла купина компосту… Неля, не довго думаючи, попростувала до неї. Сестрички здивувалися ще більше. А Неля, повернувшись до них спиною, простує картоплинням. Грудки землі сиплються їй у черевики, нога, не звикла до нерівного грунту, спотикається, а Неля йде в наміченому напрямі, як за компасом.

Купина зблизька виявляється значно вищою.

Притримуючись за паркан, Неля видирається на неї. Струхлявілий бур'ян всуміш з глиною западається під ногами, як трясовиння. Нарешті Неля хапається за дашок паркана, перекидає ноги і вже висить по той бік. До землі не так далеко, але вся вона вкрита буйними і дорідними зарослями будяків та кропиви, підживленими, мабуть, соками тієї компостної маси. Неля хвилину повисіла у повітрі. Руки починають мліти, а вона не наважується скочити додолу. Врешті руки не витримують, і Неля падає у кропиву. Через панчохи відчула її пекучі уколи. Вибравшись з небезпечного місця і сяк-так причепурившись, вона ще раз зазирнула крізь шпарку в паркані. Одна з сестричок ще дивилася в Нелин бік, а друга, підібравши спідницю, чимдуж поспішала до монастиря, мабуть, сповістити про втечу.

Нелі довелося чимало покрутитись, поки вона вибралася на вулицю. Дивно, що місто, таке знайоме з обличчя, видалося чужим, коли повернулося до Нелі спиною, тобто городами та подвір'ями.

Дома ніхто не спитав Нелі, звідки в неї глина на черевиках і чому панчохи обліплені будяками.

Сталося так, що на другий день після цієї історії з монастирем прибігла до Річинських Оксана. З галасом, червона від обурення, почала нарікати на брак патріотичних почуттів в української нашівської інтелігенції.

– Це ганьба, скандал, щоб не було кому носити обідів політичним в'язням. Пані охоче дають щотижня по черзі обіди, але годі вимагати від них, щоб вони ще й самі носили їх у тюрму. А вас п'ятеро сестер сидить, і жодна не може цим зайнятись!

– Чому – жодна? Неля буде носити обіди. Коли? А хоч би й від завтра.

Вона навіть не запитала, кому носити. Зрештою, Нелі було байдуже.

Адже йшлося тільки про одне: аби мати змогу жертвувати собою, аби очиститись як-небудь від свого падіння.

– В такому разі, тобі, Нелю, по цьому питанню треба переговорити з Олегом Романиком. Так, він голова студентської секції, відає цими справами. Звернися до секції. Вона міститься в Народному домі, там тобі скажуть, що і як.

* * *

Двері, незважаючи на години прийому, були замкнені.

Сторож будинку сказав, що цими справами займаються студенти в «Бесіді».

– А не знаєте, хто із студентів? – спитала Неля, хоч від Оксани знала, що цим займається Романик.

– Студенти – й годі.

Очолював ті справи дійсно Романик.

– Ви займаєтесь політичними в'язнями? Зголошуюсь носити в'язням обіди в тюрму.

З першого погляду Неля помітила в нього бруд за нігтями, і її святий вогонь трохи пригас.

– Дуже добре. Але сьогодні, саме зранку, перевезено транспорт в'язнів до львівських Бригідок. Залишили тільки комуністів, та ми ними не опікуємось. З наших залишився один, але йому обіди вже доставляють.

– Шкода…

– Шкода? – здивувався, ніби щось підозріваючи. – Таки справді шкода? Так, кажете?

Тепер скидалося це на спробу трохи затримати гарну дівчину.

– Як вам шкода, то знаєте що? До того в'язня ніхто не приходить на відвідини. Його батьки живуть далеко на Гуцульщині, Товариші хоч би й хотіли… ви розумієте… Може б, ви його відвідали? Вам, як дівчині, зручніше… Ви могли б заявити, що ви – його наречена. Може, йому пощастить щось переказати через вас… Його справу веде слідчий Янічек. В четвер можна б…

Чи говорилося при тій розмові ще щось, Неля не пам'ятала.

Зранку в четвер Неля молилась у капличці на цвинтарі. На богоматір не могла дивитись. Обвішана вервицями [166]166
  Чітками.


[Закрыть]і дешевими медаликами, цариця небес не заохочувала розкрити своє серце. Неля воліла б бачити її тиху й просту, у пшеничних колосках.

День почався мрячним, осіннім дощиком. Але потім, саме тоді, як Неля виходила з дому, несподівано засяяло сонце, і аж навіть дивно було, що тротуари такі чорні й слизькі.

Дехто ніс ще парасольку над головою, але за хвилину і це зникло. Яблука в кошиках на ринку виглядали, мов тільки-но зірвані з саду, ще з ранньою росичкою.

Будинок суду був досить занедбаний. Тільки каштани перед фасадом оживляли його. На лихо, саме ці декоративні каштани зовсім затемнювали вікна перших двох поверхів.

Неля увійшла з ясного світу, як у гробівницю. На карточці стояло:

«Перший поверх, 35-а кімната».

В коридорі, що кожні кільканадцять кроків повертав під прямим кутом, було багато людей. Найбільше селян. На Нелю справила прикре враження поведінка цих людей, яка свідчила про надто велику освоєність з таким місцем. Вони вештались, зазирали у двері і виходили з них, як у себе на подвір'ї.

Перед самими дверима номер тридцять п'ять Нелю охопив страх. Якусь мить не була певна, чи пам'ятає його прізвище. Івашко чи Івашків? Тепер тільки усвідомила, що, йдучи сюди, вона всю дорогу повторювала бездумно: Маркіян, Маркіян, мов намагалася освоїтись з його особою.

Постукала у двері і водночас натиснула ручку.

Чорна потилиця і частина плеча, схилені над паперами, не поворухнулися.

Неля зробила два кроки вперед, щоб не стояти коло самих дверей, і зупинилась. За хвилину потилиця подалася назад, і Неля зустрілась з інтелігентним, врівноваженим обличчям. Була розчарована. Інакше уявляла собі пику слідчого. Суддя показав рукою на крісло. Відчувала його пильні очі на собі, але це її не бентежило. Був у них той самий захоплений вираз, що майже завжди бачила в очах мужчин, з якими доводилось їй зустрічатись уперше.

– Ви до мене? – запитав польською мовою.

Подякувала йому кивком голови за пропозицію сісти, приступила ближче і аж тоді промовила:

– Так… Я хотіла б попросити побачення з Маркіяном Івашковим.

– Сестра?

– Ні.

– Як же ж це так? Ми дозволяємо побачення у виняткових випадках тільки близькій родині. А щодо Івашкова, то він взагалі не одержить дозволу…

На гарному закопанському килимі висить білий орел з мармурової маси. На маленькому чепурненькому столику – квітка у вазонку.

«Квітка у в'язниці? Що б ви сказали на це, сестро Макаріє?»

Враз Неля опам'яталась, збентежена. Той, за столом, опершись ліктями на поруччя фотеля, смакує її очима.

– Я наречена Івашкова і дуже прошу…

– Чи не ідеологічна наречена? Ті панове, здається, мають теж своїх дам серця…

Так мало людського було тепер у тому обличчі напроти, що Неля раптом втратила будь-яку надію. Аби заспокоїти власну совість, додала:

– Ні… я таки… звичайна наречена і тому прошу.

Обличчя слідчого витяглось і споважніло.

– Наречена Івашкова? Як же ваше прізвище?

– Неонілія Річинська…

– Річинська, чи так? Неонілія Річинська. Добре. Сідайте, прошу, панно Річинська.

Неля сіла.

– Отже, пан Маркіян Івашків є вашим нареченим? Скажіть мені, як же ви, як кохана, як наречена, що, само собою, мусить мріяти про власний дім, родину, одним словом – про сімейне щастя з чоловіком, могла допустити, аби майбутній чоловік зійшов на бездоріжжя, став бандитом? Ви догадуєтесь, що його чекає за участь у політичнім вбивстві?

– Я нічого не знала… Я абсолютно нічого не знала…

– Дійсно? – іронізує Янічек. – В такому разі, ви для нього зовсім чужа людина. Я розумію, що подібної таємниці не можна сказати батькам, дружині навіть, – але коханій? Чим пояснити мені, наприклад, факт, що під час обшуку в його квартирі не знайшли жодного листа від… нареченої?

Неля зловила себе на тому, що її пальці роблять непотрібні, нервові рухи, і ще дужче розгубилась.

– Ми… ми не листувались…

– Як-то? – розсміявся весело. – Між нареченими не було листування? Скільки ви вже заручені з ним?

Закололо в очах від сліз.

«Нерви», – подумала й чомусь відразу перед очима виник батько таким, яким бачила його останній раз, – восковий, з руками, складеними навхрест на грудях.

– Власне… власне… цього подружжя хотіли лише його мама і я…

– А він… то вас… не хотів? Не подобались ви йому? Чи так? – спитав з нахабством, яке за інших обставин могло бути компліментом.

Неля встала. Рішила, що може вже піти.

– Зачекайте, панно Річинська, даю вам п'ять хвилин розмови. Але Романикові перекажіть, хай більше не пускається на такі дурні вигадки. Добре?

Боронитись далі означало б свідомо програвати. Вона просто подивилась на слідчого. Усміхнувся до неї поблажливо. Відповіла йому усміхом, якого довго не могла собі вибачити.

Янічек подзвонив до в'язничного сторожа і видав йому потрібний наказ.

– Сідайте, панно Нелю, – підсунув їй крісло.

Притакнула головою, але не сіла. Він не зводив з неї очей. Відчула, що цей урядовець Жечі Посполитої зовсім не вороже настроєний до неї. Вона подобалась йому, і та обставина, що привела її до нього, очевидно, ставала тут другорядною.