Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 43 страниц)

Ірина Вільде
СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

ДЖЕРЕЛА МОГУТНЬОГО ТАЛАНТУ

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) говорила, що письменник мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий – перед історією.

Перший свій екзамен Ірина Вільде склала. Півстоліття промайнуло в неї у невсипущій праці, пошуках, розчаруваннях, злетах, сумнівах і перемогах. За цей час вона створила томи творчого звіту, а не менше томів списали знавці й дослідники красного письменства, оцінюючи цей звіт. Нині ж письменниця стоїть уже перед історією. Нам незвично, ми відчуваємо болючу порожнечу на тому місці, яке посідала Ірина Вільде серед живих, а насправді ж порожнечі немає: для нас і наших внуків вона залишила на вічне користування близько двохсот друкованих аркушів, а на них густими рядками лягли – удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка славнозвісна епопея «Сестри Річинські», роман «Повнолітні діти», сотні новел, нарисів, публіцистичних статей і мініатюр.

Не вдаючись до літературознавчого аналізу цих добре відомих творів, постараймося збагнути, з яких тайників, з яких глибин били джерела незвичайної працьовитості письменниці, досконалого знання своїх героїв, громадянської принциповості, чесності й того рідкісного дару бути літературною наставницею, матір'ю, порадником і метром для молодших письменників, яким нині тридцять і шістдесят, у чому таємниця виняткової популярності її творів серед найширших кіл читачів.

На одному із засідань правління Львівської організації СПУ тодішній голова правління Ірина Вільде подала пропозицію: нумо, друзі, поїдемо бригадою у рідні села письменників і по тому, як прийматимуть односельчани свого земляка, «судитимемо про нього самого. Та ось перед сімдесятиріччям письменниці мені доручили бути ведучим у телефільмі про неї, і я разом з працівниками Львівського телебачення і, розуміється, з Іриною Вільде поїхав до її рідного села Веренчанки на Буковині, описаного в автобіографічному романі «Повнолітні діти».

Перше, що впало нам у вічі, – це безпосередній, невимушений контакт письменниці з людьми. Офіційна зустріч у сільському клубі перемінилася в задушевну розмову Ірини Вільде з ровесниками, в знайомство з молоддю (а чий ти, парубче, ага, Миколи Калфи; а ви, молодичко, донька Марії Шельми, – уточнювала родовід нових знайомих сільськими прозвиськами) – сцена зникла, сцени й не потрібно було, в залі утворилося коло, в якому Ірина Вільде почувалася, як дома. Нас приємно вражала рівність у розмові з партнером – дитина то чи поважна літня людина, – тонка делікатність і, головне, увага й любов до співрозмовника, з якого, можливо, письменниця брала матеріал, або ж скоріше – зіставляла з ним колись уявленого героя, перевіряючи тепер його життєвою моделлю.

І думалося: звідки це вміння долати такі серйозні – часові, просторові, вікові бар'єри? Звідки це вміння спілкування навіть із зовсім не знайомими людьми? Без цього хисту не можливе було б створення таких персонажів «Сестер Річинських», як Мариня, Йосип Завадка, Марічка Мартинчукова і десятки інших виписаних з матерньою любов'ю героїв!

Хто нагрів добротою серце письменниці, навчив її шанувати людину? Ірина Вільде писала в одній із своїх статей:

«Я можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині. Тепер тільки здаю собі справу, яке колосальне значення мала для формування мого світогляду та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні. Батько мій був для мене зразком громадянських чеснот».

Зрілість – це дитинство, помножене на роки і збагачене досвідом. Саме в дитинстві, в атмосфері вчительської сім'ї села Веренчанки формувалася особистість письменниці. «У нас панував культ матері», – писала в тій же статті Ірина Вільде. А пригадаймо тепер жінок з творів письменниці: майже всі вони багаті на добро, жертовність, розум. Це ж ніхто інший, а мама виховала в дочці здатність наділяти потім теплом образи старої Річинської, Слави, Олі, Нелі, Стахи, Марічки.

Та не лише любов, а й ненависть прищеплювали батьки своїй дитині. Письменник Дмитро Макогону який усе життя боровся проти визиску трудящих, навчив дочку підходити до людей підлих, підступних, класово ворожих не з усмішкою доброти, а з почуттям непримиренності, з відкритим забралом. Тож з дитинства бере початок здатність Ірини Вільде малювати з іронією й сарказмом представників паразитарних класів – Безбородьків, Суліманів, Ілаковичів. Ще в дитячі роки викувалася в письменниці непідкупна чесність. Своє «вірую» підказали їй твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича і, особливо, Ольги Кобилянської – її безпосередньої вчительки, погляд якої завше був спрямований на Схід.

Вересень 1939 року мав вирішальний вплив на формування світогляду, естетичних засад письменниці. І коли ми сьогодні говоримо про вічну вартість таких художніх полотен, як «Повнолітні діти» і «Сестри Річинські», то сміливо можемо висловити думку, що нове джерело такого, здавалось би, непосильного як для жінки творчого подвигу забило у вересневі дні, коли над уярмленою доти Галичиною зійшла зоря Радянської влади і віками роздерта Україна злилася в єдину Радянську державу.

«Ти пригадуєш, – писала Ірина Вільде в «Листі до ювіляра», адресуючи свої слава Михайлові Яцкову, – як ми, мов діти, наївно дивувалися всьому? Що, що? Наші книжки видаватимуть державні видавництва та ще й гонорар платитимуть за них? Дивись, то ми вже не віршомази, а громадські діячі!»

Саме як громадський діяч підійшла Ірина Вільде до створення свого найбільшого твору «Сестри Річинські».

«Сестри Річинські» – продукт довголітніх шукань і невтомної праці. За первісним задумом це мала бути повість про жінок – попадю і її п'ять дочок, яких доля кинула раптово з теплої води в холодну; авторові хотілося простежити, як кожна з героїнь реагуватиме на цю зміну температури часу. Твір народився. Та вийшов він камерним, письменниця в силу свого ще доволі обмеженого на той час світогляду ізолювала персонажі від дійсності, від тих внутрішніх зрушень, змін, які відбувалися в житті народу Західної України, не враховувала появи нових революційних сил, котрі так чи інакше мусили вплинути на долю героїнь. Тож треба було ще довго політично дозрівати, щоб нарешті осмислити своє покликання письменника-громадянина: написати всю правду про ровесників.

І настав час. Письменниця рішуче відкинула чорно-білий принцип у підході до розкриття психології своїх персонажів. І Безбородько, і Катерина Річинська, і тітка Клавда, навіть маклер Суліман вийшли з-під пера письменниці не знаками негативної дійсності, а живими людьми. Розвиваючи їхні характери, Ірина Вільде намагається простежити, хто саме їх зробив такими – визискувачами, пристосуванцями, моральними потворами, і виносить свій присуд ладові, що їх породив. За свідченням самої письменниці, вивчення марксистської філософії допомогло їй відбити на широкому полотні найтонші зміни у свідомості різних суспільних верств, показати розгортання боротьби трудящих за соціальне й національне визволення.

В романі «Сестри Річинські» подано панорамну картину життя народу в умовах соціального й національного гноблення. Чіткість і точність класових оцінок, філігранність психологічних портретів, скульптурність характерів, багатоплановість авторської розповіді поставили цей твір у ряд кращих епічних полотен української радянської прози – поряд з романами А. Головка, М. Стельмаха, Ю. Яновського, О. Гончара, П. Козланюка. Письменниця малює груповий портрет представників класу, який сходить з історичної арени. Та головним у романі стало авторське підкреслення тих соціальних моментів, котрі формували світогляд людей, за якими майбутнє, – робітників, комуністів. Бронко Завадка і його друзі стали в романі тим могутнім потоком світла, який вривається у затхлий дрібноміщанський побут попівської родини.

Про уміння письменниці створювати характери можна писати цілі дослідження. Справді, цей рідкісний дар викликає подив. У «Сестрах Річинських» – сотні персонажів, та немає жодного такого, щоб під пером автора не став яскравою індивідуальністю, не запам'ятався читачеві назавжди. Одним з найкращих доказів цього може бути інсценізація роману у Львівському академічному театрі ім. Марії Заньковецької. Здавалось би – твір несценічний, а він і є – коли брати до уваги класичну сюжетну схему – несценічним, проте проявлені на сцені герої роману прожили перед рампою самостійним життям довгі роки, п'єса «Сестри Річинські», за кількістю спектаклів, побила в театрі рекорд – пройшла при аншлагах більше трьохсот разів. Глядач, захоплений внутрішньою динамікою розвитку характерів, не помітив відсутності зовнішньої сюжетної гостроти твору.

Пригадуються повчальні слова Ірини Вільде нам, молодим, висловлені: «Ви поки що вмієте створювати настрій у своїх новелах. Але тільки тоді, як навчитеся виліплювати характери персонажів, матимете право називати себе прозаїками».

Коли вчитуєшся в цю книгу, постає запитання, звідки взялося в письменниці стільки сил і вміння, щоб так глибоко осмислити свій час.

Життєвий досвід? Так. Ірина Вільде любила жартома скаржитися своїм друзям на те, що надто багато часу витрачає на шукання дрібниць. Мала на увазі, певно, – олівця, ручки, записок, окулярів, та ми від себе додамо ще таку немаловажну «дрібницю»: на шукання художніх деталей.

Письменниця велику частину свого життя провела у роз'їздах. Я не раз задумувався: коли вона пише? Різні громадські доручення, зустрічі з читачами, подорожі у братні республіки і за кордон, пленуми творчих спілок, розмови з молодими письменниками, а ще ж і господиня, і мама… Для мене особисто не було дивиною, коли я зовсім випадково зустрічав Дарину Дмитрівну в провулках Мнихівки у Коломиї, де вона жила в 20-х – 30-х рр. після переїзду туди з Буковини батьківської родини (пізніше описала це місто в «Сестрах Річинських»), на вулиці Ольги Кобилянської в Чернівцях, над річкою Пістинькою в Карпатах або ж, запрошений на весілля до своєї рідні у прикарпатське село, заставав Ірину Вільде на почесному місці за весільним столом.

І з усіх усюдів приносила письменниця якесь підслухане мовне диво, рису живого характеру, готовий епізод, несподівану думку.

Так, безперечно – життєвий досвід. Та був у письменниці великий, найсильніший стимул до праці, який дав силу жінці підняти такий важкий пласт історії людського життя. Це любов до рідної землі.

«У моїй батьківщині колишуться по крутих польових доріжках навантажені хлібом вози. По досвітках скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба. В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап'янцях, заквітчана в соняшники й китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. У моїй батьківщині сонце сходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці».

Так написала Ірина Вільде в етюді «Моїй Буковині» 1936 року. Закохана в рідний край, вона зуміла перенести цю любов до всього нашого народу, і це священне почуття стало для неї джерелом натхнення і працьовитості, бо без праці для народу любов стає пустопорожнім словом.

Характерною рисою творчої індивідуальності письменниці, рисою, яка допомагала їй створювати довкруж себе сприятливий для праці мікроклімат, було вміння дружити. Ірина Вільде завжди мала оточення, на яке впливала і серед якого визрівала сама. Мені пощастило бути протягом кількох десятків років її другом, і я весь час спостерігав, як вона дорожить вірністю в дружбі і як відчуття ліктя друга допомагає їй творити.

Добре пам'ятаю сердечне, гідне наслідування приятелювання Дарини Дмитрівни з набагато старшим від неї письменником Михайлом Яцковим, під безпосереднім впливом якого вона стала в 30-х роках автором десятка новел і повістей «Метелики на шпильках» та «Б'є восьма». Здається мені, що отой благородний дар – уміння мати довкола себе набагато молодших друзів – перейнятий якоюсь мірою від доброзичливого до молодих Яцкова… Те їх зворушливе взаємне звертання на «ти», постійний приклад доброзичливості старшого і спричинилось до того, що до Ірини Вільде йшли за порадою й товариською розмовою молодші друзі по перу: Дмитро Павличко і Роман Федорів, Ніна Бічуя й Дмитро Герасимчук, Юрій Коваль і Василь Стефак та багато інших різного віку письменників.

І кожен з них міг би написати про неї свої спогади. Дмитро Павличко, наприклад, згадав би, як Ірина Вільде під час однієї гострої дискусії назвала його, тодішнього початківця, надією української поезії, Роман Федорів – про зустріч з письменницею в Станіславі, коли вона на нараді молодих запримітила юного прозаїка і похвалила перші його оповідання. Я ж, як дорогоцінну реліквію, зберігаю її автограф на першій книзі п'ятитомника, подарованого мені на моїх сорок років:

«Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть моє й твоє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в'язала козацька приязнь – ніжна й сувора».

Наводжу ці слова не тільки тому, що дорогі мені, що їх писала Ірина Вільде, – вони влучно характеризують вдачу письменниці, яку не тільки можна було слухати, а й дозволялося гостро сперечатися з нею. Говорила ж вона не раз, що якби не постійні розмови й дискусії з молодими, то й не знати, як народились би з-під її пера останні оповідання. Думаю, що мала на увазі знамениті свої новели, зовсім сучасні за манерою. Що ж, Іван Франко називав себе «вічним учнем», а Ірина Вільде вийшла із школи Каменяра.

Нам хочеться збагнути секрети майстерності Ірини Вільде, а вона на наші роздуми коротко відповідає однією із своїх мініатюр: «Секрет майстерності полягає в тому, що секрету немає. Є просто талант».

Різні джерела, різні шляхи, різні причини становлення неповторної письменницької індивідуальності, а результат один: успішно складений екзамен перед історією.

Роман ІВАНИЧУК

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ
КНИГА ПЕРША

Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми – її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим.

КАРЛ МАРКС.

Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського. Але то не було так. Вони, правда, намовляли її до цього шлюбу й щиро раділи за Олену, бо ніколи не сподівалися, що вона, сирота, матиме аж таке щастя. Найбільше, на що розраховували Ладики, – це на фінансового службовця або помічника учителя. До того ж в околиці ні для кого не було секретом, що вихованка Ладиків – наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик.

З Аркадієм Річинським Олена познайомилася на весіллі у племінниці Ладиків – Рузі. Річинський танцював з нею майже до ранку, бо Орест Білинський весь вечір сперечався з ксьондзами у суміжних кімнатах про «йорчик» [1]1
  Твердий знак.


[Закрыть].

Тоді Олена ще не розуміла суті цих суперечок. Тому відчувала навіть не жаль чи претензію до Ореста Білинського, а заздрість. Так була впевнена, що він уже належить їй, а вона – йому.

В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.

– Ну, котрий тобі подобається? – спитав Ладик уже напідпитку.

– Той високий, – відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.

– Пане богослове, та то ж ви! – вигукнув хтось не зовсім тверезо.

Річинський почервонів і наблизився до Олени, а в неї не стало сміливості заперечити. Почувала, що цим заподіяла б прикрість своєму названому батькові. Аркадій милувався її збентеженням. Рудий, з ластовинням на вузькому обличчі, він хвилину пронизував її розумними очима.

Олена стояла перед ним, зніяковіла й тендітна, як травинка. У білій сукенці, тонесенька в талії, під хвилями буйного волосся, скидалася на велику ромашку. Аркадій так і назвав її.

– Ромашко, – сказав Аркадій ще того самого вечора, – за три тижні я заберу вас.

– Та ні, – заперечила несміливо.

Але він додав з глибоким переконанням:

– Ніколи не пошкодуєте, запевняю вас!

І не шкодувала. Можна сказати, що не шкодувала, хоч все її співжиття з Аркадієм, оті довгі двадцять п'ять років, були самою тимчасовістю, самим очікуванням. Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс з високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.

Незважаючи на свої сорок два роки та п'ятеро дорослих дочок, була вона ще зовсім невижитою, такою незайманою, такою сповненою чекання чогось… Молодість своїх дочок переживала як не другу, а першу свою весну.

Часом відчувала, що зуміла б разом з ними пустувати, захоплюватися, сміятися з такої дурниці, як крайчик білого мережива з-під сукенки. Материнська гордість тоді спліталася в неї з тонким уколом заздрощів.

Перші місяці після одруження Олена ще мріяла. Мріяла, наприклад, мати білу батистову сукенку в шовкову гратку того самого кольору. В кожній гратці мала бути одна польова рожечка. Мріяла також – ой боженьку, як дуже того хотіла! – хоч раз пройти в турі вальсу з Орестом Білинським.

Уявляла собі фасон тієї сукенки і руку Ореста Білинського на своєму стані.

У такі хвилини Аркадій, немов навмисне, часто запитував її:

– Скажи мені, пташко, що ти хотіла б мати? Може, маєш якісь бажання, про які я й не догадуюся? Скажи!

Олена заперечувала не дуже впевнено. Щоправда, була одна справа, про яку слід би поговорити з ним, але на розмову про це ніколи б не зважилася.

В перший час після одруження Аркадій не міг приборкати своєї пристрасті, що каламутила кров. Її дитяче, незаймане, безвільне тіло паморочило його до того, що забував про все і не щадив її. З закритими очима, з затиснутими устами, перелякана, Олена падала в те все, немов у прірву. Не боронилася навіть, бо хто б міг прийти з допомогою? Потім, з часом, коли була вже на світі третя дочка, Олена відчула, що в ній поволі прокидається жінка. Але ще не позбулася стидливості, соромилася виявляти свою волю, свій голос. Треба було порозумітися з чоловіком, погодити дещо, найзвичайнісінько домовитись. Але, власне, цього Олена й соромилася. Ні жестом, ні словом не вміла висловити своєї волі, і так воно все в ній задерев'яніло.

Заспокоївши свою першу жагу, Аркадій з літами ставав до Олени все ніжнішим, але ніжність його виявлялася саме тоді, коли це найменше було їй потрібно. Отак народила вона на світ п'ятеро дочок.

Інколи Олені спадала шалена думка, що, може, краще зробила б, віддавшись за отого канадця, який колись сватав її. Якщо не судилося їй бути за Орестом Білинським, то однаково, хто зробив би її зовсім нещасливою.

Ах, Орест, Орест!

У хвилини печальних роздумувань їй починало здаватись, чи той Орест Білинський випадково не витвір її осамітненої душі? Навіть не пригадувала собі добре, як він виглядав. З роками його образ розвіявся, і Олена завжди носила в собі неприємний страх, що, зустрівши випадково на вулиці, не пізнала б його.

Орест Білинський існував як ідея, як ненормальна, нездорова надія. Треба було змарнувати молодість, родити дітей і зносити пестощі Аркадія, бо десь там, у минулому, яке, дивним чином перенесене в часі, згодом опинилося попереду Олени і вже існувало в майбутньому, там був він, Орест Білинський.

Олена залюбки оповідала про часи й обставини, зв'язані з Орестом Білинським, але про нього самого майже не згадувала. Від особи Ореста Білинського падала позолоть на час і місце її ранньої молодості, й Олена підсвідомо ідеалізувала у своїх розповідях і Ліски, і життя в лісництві, й обох Ладиків, хоч, правда, вони були до неї завжди добрі.

Першим виразним спомином з Олениного дитинства був образ, який пізніше виявився недійсним. Великий, з сирої лозини, зелено-брунатний кіш, повнісінький помідорів. Вона сидить на високому столі й гойдає ногами. Вуйко Ладик хоче одягти їй на ноги вузькі сині панчохи. Пізніше, коли підросла й оповіла цю сцену Ладиковій, та висміяла Олену. На лісництві ніколи не було так багато помідорів. То була, мабуть, румунська кукурудза «чінкантіне». Напевно. Так само ніколи вуйко Ладик не міг одягати Олені сині панчохи, бо завжди носила білі або чорні.

Все інше відповідало дійсності. Коли Олена закінчила восьмий клас (ах, ті уроки в Максимовича, як же любила їх!), то за порадою Ладиків написала про це маминому братові, своєму вуйкові. Оповідали, що на похороні мами він хотів забрати її, маленьку, до себе, хоч мав своїх троє дітей. Це раз назавжди схилило Оленине серце до нього.

Відповіді на свій лист Олена не дістала, але через три місяці по жнивах до лісництва приїхала тітка. Не повідомила про свій приїзд і двадцять три кілометри йшла пішки з повними тайстрами. Трохи грушок, що встигли по дорозі погнити, трохи меду і два білих, як проскурне тісто, калачі.

– Кланяються тобі, Олено, вуйки і вуйни та їх діти, твої вуєчні брати й сестри, та просять, щоб приїхала до них.

– Тобто як? – спитала вражена Ладикова.

Вуйна з Сенькова заспокоїла її:

– Не відберемо в вас Олени, але наші цікаві подивитися, як виглядає та на яку панну виросла.

Треба було справити нову сукенку. Власне, не дуже-то й треба було, та Ладикова вперлася: Олена поїде до своїх обов'язково в чомусь новому.

На городі саме збирали мак, тож за покупкою мусив поїхати сам Ладик. Сукенку привіз важку, зимову, жовту, в зелену клітку. Ладикова мало що не плакала спересердя, але сукенку Олені запакувала.

– Може, задощить, то й одягнеш, тільки ти не барися там, бо знаєш, що вуйко без тебе місця собі не знайде.

Про себе Ладикова не говорила, проте само собою розумілося, що вона тужитиме за своєю Оленкою.

* * *

Ніяково почула себе Олена серед своїх родичів. Дивувалася, що люди в цій стороні садять так багато кукурудзи, а жінки замилувані густими чорними вишивками.

З ранку до вечора приходили до тітки Марії цікаві оглядати Олену. Дарма вона шукала в своєму серці до них якогось теплішого відголосу, якоїсь згадки про маму, але не знаходила нічого, що могло б її поєднати з ними.

Молоді й старі, всі в білих, чорним вишиваних сорочках були схожі одне на одного, як житні колоски на лані, але для неї залишились чужими.

В неділю вибралася вона разом з ними до церкви. Хоч воліла триматися біля своїх, люди розступилися перед нею так, що вона зайшла аж під вівтар між пани. Священик, молодий, нежонатий, звернув на неї увагу.

Після відправи її знову обступили свояки. Пополудні почали сходитись до тітки Марії дальші родичі з околичних сіл і односельці.

Не насмілювались говорити їй «ти». Всі вживали смішної для Олени безособової форми.

– Ми вже думали, що то забулося про своїх. Такі роки… гей-гей… Нічого не писалося… ніколи не давалося про себе знати…

«Боже, – думала з гіркістю Олена, – стільки їх, а дали мамі марно загинути».

Дівки їхнього роду пахли любистком. Натиралися ним під пахвами, затикали за пояс. Спати пішли всі під оборіг на сіно, а її залишили у святково затишній, задушливій кімнаті. Під стелею висів ряд засмучених чорних святих. Від них теж несло любистком і засушеним чебрецем.

Олена не могла заснути. Намагалася відчинити вікно, але воно трималося міцно, по-господарському.

Задихалася від важкого повітря і власних думок.

Хоча б скоріше почало світати! Коли здавалося, що вже не засне, до неї прийшла покійна мати.

«Ти мусиш їх полюбити, – сказала мати, – бо вони – це я. Чи ти й до мене була б такою чужою та неприступною?»

«До вас – ні, – навіть у думці викала мамі Олена, – до вас, мам, я такою не була б, але ви більше любили тата, як мене, і за це маю жаль на вас».

Мама зробилася мала, як польовий коник. Сіла на скриню в її головах і бубоніла:

«Ти говориш так тому, що не знаєш свого батька. Якби ти знала, який він був! Може, й ти колись отак любитимеш, але я не ганитиму тебе за це».

Потім мама танцювала у весільному вінку, і така курява збилася, що не було чим дихати.

На другу ніч упросилася спати разом з усіма в стодолі й стала ще мовчазнішою. Подушки були вишивані грубим настеленим візерунком. Вранці Олена встала з відбитком тих квітів на обличчі.

– До тебе, Оленю, прийдуть гості. Приберися ладно! – сказала одного вечора вуйна і посміхнулася так, що Олені стало соромно за вуйнине сиве волосся. Проте, призвичаєна до послуху, скорилася.

Гостями був сусід, що повернувся з Канади і тепер ставив у селі хати під бляхою. Ходив по селі і чванився тим, що з шістьох односельчан, які з латками поїхали в еміграцію, він один повернувся з грішми.

Був ні гарний, ні поганий, ні старий, ні молодий. На Олену справив враження людини, яка живиться сирим м'ясом. Такий був червоний. Не знявши капелюха з голови, міцно потиснув він Олені руку й з першого слова почав нарікати на сільські взаємини, на свою самотність, на простацтво тутешніх людей.

Хотів, наприклад, купити собі авто, але хіба тут є відповідні шляхи для цього? Тепер має нову журу: треба йому на гвалт женитися, бо ж для кого ставить хати? Там не хотів женитися, хоч не одна міс пішла б за нього з підстрибом. Але то не для нього. Признатися щиро, тамтешні жінки не вміють борщу зварити. У своєму селі так само не бачить підхожої для себе жінки.

Не ганяється він за маєтком, як хтось собі думав би. Ні. Слава богу, може взяти собі жінку в одній сорочці, але мусить бути відповідна, бо ж і хати (вперто притримувався множини), які ставить, – теж відповідні.

Олена з чемності притакувала. Приходив отак ще кілька вечорів. Бентежило Олену й те, що свої нишком зникали із світлиці, як тільки він появлявся на порозі. При тому вони поводилися так, ніби робили це, погодивши з нею. «Мамо, мамо! – плакала вночі Олена. – Ви знали таке велике кохання, – мене ж хочуть зіпхнути з берега в прірву. Ви бачите, мамо, що діється, і нічого не кажете на те».

Та мама вже не являлася. Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника. Схвильована, звелася на лікоть і прислухалася до пітьми. Дарма. Були то лише слухові галюцинації.

Канадець приходив тепер пізніше, а виходив десь близько півночі. Від нього тхнуло гаром доморобного тютюну і терпким чоловічим потом.

– Чого панна так стидається мене, ге? – самовпевнено хихотів він, коли Олена, не витримуючи його настирливого погляду, відвертала голову. – А як панна та вийде заміж і треба буде спати з мужем під одною периною, то що тоді, ге? Але це нічого… нічого… – заспокоював її. – Я люблю, коли жінка соромиться. Так мусить бути…

Одного вечора приніс з собою пляшку вина й півлітра горілки.

Це був останній і найстрашніший для Олени вечір у маминої родини. Не тільки тому, що напосілися на неї, неначе вороння на безборонне курча, але головне через те, що з уст того неотеси почула такі речі про свою маму, про які ніколи не повинна була знати.

Лежала у своїй кімнатці вже вдома, а тітка Ладикова сиділа на краєчку ліжка й випитувала:

– А все ж таки, що там сталося у твоєму роду? Ачей же повинна ти мені розповісти.

Олена розплакалася і сховала обличчя в подушки. То не були сльози гіркого жалю чи невигоєної кривди, як могла припустити Ладикова. Околиці з нивами споловілої кукурудзи, люди в білих сорочках, хати під бляхою, навіть брутальні зальоти канадця – все це було на сто миль від неї. Наче поганий сон. Але плачу, що впав на неї, немов раптова злива, Олена не могла стримати. Миготливо-солодке й водночас болюче передчуття нового, незнаного, що неухильно ось-ось мало прийти, навістило Олену і зневолило її.

Воно так і сталося. Ще тієї самої осені познайомилася вона з Орестом Білинським.

Одного осіннього надвечір'я просто не можна було обігнатися від мух. Тільки котра вжалила, то відразу лишала по собі кривавий слід. Тітка Ладикова казала, що мухи так казяться перед близькими приморозками.

Олена сиділа з Ладиковою під хатою і лущила квасолю «ясьок». Хвірткою з городу надійшов Ладик і поставив перед Оленою два кошики, один більший, другий менший, прикриті листям папороті.

– А це що? – запитали в один голос Ладикова й Олена.

– А-а… – передражнював Ладик Олену. Його сиві, пожовклі від тютюнового диму вуса смикалися від сміху.

– А, забула панна, забула! А ожини для пана Максимовича? А то так: як ти мені був потрібен, то я пам'ятала про тебе, а тепер, коли вивів мене в люди, то бувай здоров?

Стало вже традицією, що Олена кожного року носила своєму вчителеві перший збір лісових ягід.

– Ой-йо-йой! Аж такі кошища?

Тітка Ладикова:

– А причешися там! Та, може би-сь, сукенку переодягла?

Вуйко Ладик:

– Гай-гай! Ще має час чепуритися! А втім, вона й без того файна!

До цього образу долучається ще одне, чисто звукове враження: дзижчання мух, що з роками перетворилося в одну з мелодій, які оповили її короткий весняний ранок.

А було так. Заохочена розпитами Максимовички (та жінка вміла спонукати інших до балакучості), Олена розговорилася і все своє перебування у рідних почала змальовувати комічними фарбами. Не обминула й сватання.

– Панно Оленко, та що я чую!

Тоді відчинилися двері, й Орест Білинський, чи то приваблений сміхом, чи просто так, увійшов до кімнати, де вони обидві реготалися. Олена не могла добре бачити його обличчя, бо єдине віконце було напівзатулене листям дикого винограду. Крім того, поява незнайомої людини так заскочила її, що вона і язика забула в роті.

Максимовичка, здається, сама була незадоволена, що урвалася така весела розмова.

– Це наш сестринок [2]2
  Син сестри.


[Закрыть], а це панна Оленка, вуйкова учениця.

Орест Білинський був у сандалях на босоніж, і це зовсім збентежило Олену. Але коли він проводив її додому (так хотіла Максимовичка), високий, з невиразними рисами обличчя, у полотняному, трохи недбалому одязі, Олена зовсім освоїлася з ним. Порівняла свою буденну волохату сукенку з обвислими лацканами льняного піджака і з кожною хвилиною почувала себе певніше в його товаристві.

Орест Білинський говорив тихим, байдужим голосом, ніби переповідав не свої, а чужі думки.

– А що ви читаєте? – запитав знічев'я, і погляд його став настороженим.

Не знала, як і що відповісти. Нічого не читала. Відчувала велику прикрість, хоча причина була їй не зовсім ясною.

– Приходять до вас якісь газети? – запитав за хвилинку ще тихше. Відчула, що він хоче допомогти їй виборсатись з неприємної ситуації, і тепла вдячність заполонила її.

– Так, – і назвала один реакційний тижневик, що приходив до Ладиків аж з-за кордону, – там є такі гарні оповідання…

Відповіла квапливо, бо хотілося їй похвали з його уст, але Орест Білинський наче погас.

– І це вам так подобається? – В його голосі бринів неприхований глум.

Оленка образилася й не відповідала.

– А «Кобзаря» Шевченка не читали? – трохи помовчавши, спитав з незрозумілим для Олени виразом в голосі.