Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 43 страниц)

Загадка, якою, до речі, ніхто серйозно не цікавився, згодом сама по собі розв'язалась.

Мариня, тоді ще Марина, припленталась до міста аж під дім Річинських за слугою Річинських Василюшкою.

Саме з тих часів стрийко Нестор, який дванадцять років тому розпрощався з військовою службою, вступив на теологію і, щоб не ятрити серця неповторними спогадами, подарував свій мундир гусарина Василюшці.

Стрункий, пружний у ході, мов хорт, синьоокий, з чорним чубом, в сіро-блакитному однострої, Василюшка виглядав, наче красень з колоди карт.

Та факт, що Мариня закохалась у Василюшку, ще не означав, що Василюшка покохав Мариню. Навпаки, всі докази кохання і прив'язаності з її боку Василюшка сприймав з байдужим парубоцьким засоромленням й очевидною неохотою.

Чи кохав іншу, чи ще не дозрів до справжнього кохання – хто міг знати? Василюшка не любив говорити про ці справи.

Після трьох років праці в Річинських одержала Мариня невеличку спадщину по матері.

– Тепер Василюшка повинен оженитись на Марині, – сказала Олена, хоч у душі не вірила в таку можливість. Олена була переконана, що це тільки вона одна на світі спромоглась на геройство зв'язатися з чоловіком, якого не кохала.

Мариня густо почервоніла, а зненависть, що відбилась на її обличчі, настрашила Олену.

– Він не ожениться – ні зі мною, ні з іншою дівчиною, бо він до їмосці палиться…

– Що Мариня говорить? До кого він?.. – не наважилась Олена повторити сказане Маринею.

– До вас! – вигукнула вже просто Мариня, й Олена побачила, як у дівчини затремтіло підборіддя.

– Мариня п'яна, – проказала, стримуючись, Олена. – Мариня сама не знає, що говорить, – повторила ще раз ту саму думку і простягла руку, начеб хотіла долонею погладити дівчину по голові.

Мариня з дикою люттю відсахнулася.

– Хай їмосць не робляться приємні, – просичала низько й брутально.

– Ти припускаєш? – запитала Олена, задихаючись, і зблідла так, наче мала за хвилину впасти непритомна. Вся кров з голови збігла їй у ноги. Ноги затремтіли. Олена чула, як втрачає рівновагу.

Мариня глянула на Олену новим, сповненим радості поглядом і, схиливши голову, мов розкаяна грішниця, вийшла з кімнати.

Олена лягла на диван і, міцно затиснувши повіки, намагалася забутись.

Поволі з великого хаосу почали виникати логічні думки. Перша з них була – побігти до Аркадія і признатися йому, якої смертельної образи зазнала від дівки. Зажадати, щоб побив ту ледащицю і прогнав на сто вітрів з їх дому. Хай разом з нею прожене і Василюшку.

«Хоч за віщо Василюшку?»

Олена гарячково ловила, зв'язувала в один ланцюг поодинокі слова, інтонації голосу, вирази поглядів Василюшки, щоб сплести хоч би якусь підставу для Марининої підозри, але марно, не могла нічого знайти. Василюшка був завжди з нею бездоганно коректний.

Один тільки момент викликав сумнів. Сталося це в самому початку її життя з Аркадієм. Одного разу зіпсувався замок у буфеті в їдальні, і ніяк не можна було його відімкнути. Олена була тоді вагітна Катериною, сама не відаючи про це, а тому надмірно дражлива. Шарпнула ключем раз, другий, третій…

– Василюшко! – заволала, знервована до сліз з приводу такої дрібнички. Прибіг у ту ж мить, наче чекав під дверима. Покопирсав щось ножиком і вільно відімкнув. Олена захотіла й собі відімкнути химерний замок. І коли так поралась ключем біля замка, а Василюшка, схилений над нею з виглядом учителя, стежив за тією спробою, відчула раптом теплий подих на своїй шиї. Запитливо звела очі і ще встигла помітити рух Василющиної голови, що блискавично відсахнулась.

Виглядало так, ніби Василюшка нишком вдихав запах її тіла. Цей епізод давно вилетів в Олени з голови, і тільки неприємність, яку заподіяла їй Мариня, знову нагадала про це.

Щоправда, снився раз Олені Василюшка. Був у гусарській формі і танцював з нею вальс.

І хоч Василюшка був точнісінько таким, як наяву, Олена знала чомусь, що то не Василюшка, а Орест Білинський. Олена мала уві сні батистову, у білу гратку, сукенку, і рука його ніжно голубила її спину.

Не поскаржилась тоді Аркадієві на Мариню. І коли минула перша хвиля образи й Олена трохи заспокоїлась, вона інакшими очима подивилася на цю справу. Мариня теж не згадувала хоч би натяком про той випадок. Тільки її ставлення до Олени відтоді стало уважнішим і разом з тим фамільярнішим. Обидві зрозуміли це, як таємну угоду між собою, що мала тривати до смерті.

За кілька років після цієї пригоди Василюшка заповів одного дня несподіванку.

Пиячив уже тоді і тому насамперед упився, потім побрився, надів на себе святковий чорний костюм і церемонно попросив Мариню стати його дружиною.

На велике здивування всіх домашніх, Мариня відмовилась від такої честі:

– Було дати напитися мені тоді, як я спрагу мала. Тепер дякую вашеці [88]88
  Вашій милості (пол.).


[Закрыть].

Без жалю дозволила йому відійти від Річинських. Навіть не попрощалась з ним.

– Помре десь під ліхтарем, і пес не гавкне за ним, – сказала Олені, потім зітхнула смутно, – які ж то хлопи завжди дурні.

Василюшка відійшов, а Мариня залишилась. І нікого це не дивувало, ніби воно й не могло бути інакше.

* * *

Скінчивши молитву, Мариня пополоскала водою рот і взялася розпалювати плиту.

Катерина мала свій, трохи неприємний спосіб наказувати:

– Хай Мариня видасть снідання і зараз-таки віднесе срібло тітці Клавді…

– Отакої! Панна ще вчора потай забрали своє срібло.

Тітку Клавду челядь ще й досі називала панною.

Катерині не сподобався такий поспіх.

– Хай Мариня подасть сюди наше срібло, – але тільки-но почала лічити, відразу ж помітила брак лопатки для тортів. Лопатка була срібна, зроблена на зразок венеціанського мережива.

– Мариню, а де коронкова лопатка?

Мариня позіхнула на весь рот.

– А… а… а… панна забрали лопатку.

– Як забрали? – гостро спитала Катерина. – Що Мариня мовить?

– Забрали, та й годі! Казали, що то їх лопатка, а ми позичили в них її ще на хрестини Славусі і не віддали більше. А чи я знаю, як то було? Як я прийшла, то Славуся мала вже три рочки…

Катерині пригадувалося, ніби крізь сон, що колись тітка Клавда у приступі сімейного сентименту подарувала ту лопатку чи не Катерині навіть як найстаршій з-поміж сестер, а тепер так, по-злодійському, відібрала її назад.

Не повинна була цього робити. Тим більше поза Катерининими плечима. Фе!

– Та чого паннунця засумували через ту дурну лопатку? От будемо справляти паннунці весілля, і вже паннунця самі припильнують, щоб лопатка лишилась при паннунці.

Катерину завжди сердило те, як Мариня давала їй свої напучення. Вона навіть злилась на матір, що з однаковою покірною увагою вислуховувала Мариню, як і своїх дочок.

– Хай Мариня свої поуки тримає при собі, – і, щоб покласти край розмові про тітку Клавду чи пак про лопатку, заглянула Катерина в горщик, де саме кипіла кава. – Чого Мариня дає так трішки цикорію до кави?

– Бо їмосць не люблять багато цикорію.

То була неправда. Олена не розумілась на сортах кави. Зате Мариня під рукою Василюшки не тільки навчилася розпізнавати гатунки кави, але й мала свій, запозичений від самої графині рецепт готування цього питва, якого й дотримувалася з непохитною енергією.

– На підвечірок купить Мариня пачку ячмінної кави «Луна», а ту зернисту каву, що є ще в хаті, хай Мариня засипле до пляшки, закоркує щільно, і будемо держати тільки для гостей.

Катерина в душі боялася Марині. Тому вона навмисно виклала свою думку рівним, упевненим тоном, щоб відразу приголомшити Мариню й не дати їй часу на заперечення.

Мариня аж цмокнула від образи чи здивування:

– А то що знову за новація? Як так, то будуть паннунця хіба самі ту «Луну» варити, бо я не вмію… Скільки років пилася в цьому домі людська кава, а тепер зачинають щось вигадувати. Як то кажуть… не стало господаря, то дехто починає вже нові порядки заводити…

Остання фраза була сказана півшепотом, і Катерина була рада з того, що могла вдати, ніби нічого не почула. Мариня, безперечно, мала сьогодні лихий настрій, і Катерина вирішила не дратувати її. По вчорашній тризні була сила праці, боялась просто зноровити дівку.

– Мариня повинна знати, що каву «Луна» виробляє наша українська кооперативна фабрика, і тому нашим обов'язком є підтримувати свій промисел… Навіть коли б та кава була менш смачна від справжньої, зернистої… Хай Мариня бере собі приклад з поляків чи хоч би з євреїв, як вони…

Але Мариня не дала їй докінчити думку.

– Ая, тої самої! Я цікава знати, чи директор «Луни» п'є на сніданок ту ячмінну. Напевно, п'є «Мокко» першої кляси… Ет… що мені паннунця тою кооперативною очі замилює?

Катерина замовкла. Вона інстинктивно вгадувала слова, що тремтіли в Марині на кінчику язика, але не хотіла почути саме з її уст.

Подвір'я перед хатою, таке завжди зразково чисте, було тепер устелене сіном і кінським послідом. Відразу з'явилась зграя горобців, що, розгрібаючи стеблинки, порпалася в смітті.

– Як упорається Мариня на кухні, – лагідно заговорила Катерина, – то треба буде подвір'я замести.

Мариня подивилася на Катерину довгим поглядом:

– Або то моя робота?

Мариня була не на жарт зла. Не розуміла (і це їй найбільш допікало), як то могло статись, як могло дійти до такого стану, щоб у цьому багатому панському домі, де хіба пташиного молока бракувало, раптом не вистачає кількох зайвих злотих у місяць на… порядну каву. Можна, вона це розуміє, і треба буде перестати купувати дорогі капелюхи, треба буде зректись ложі в театрі й балів, але щоб відмовляти собі в чашці зернистої кави?.. Не розуміла, не могла розібрати, чи їй тоді, за життя покійного (земелька хай буде йому пухом!), увижалось якесь химерне багатство, чи тепер плутається вона в якомусь кошмарному сні…

Помітивши, що Катерина все ж таки чекає на відповідь, буркнула:

– То фірмани повинні були зробити порядок за собою…

Катерина пропустила повз вуха і це зауваження. Вирішила твердо не датись дівці спровокувати себе:

– Чи Мариня була при тому, як фірмани забирали упряж з возовні? Не порозтягали вони там нашого сіна?

– Ая, тої самої! Акурат ксьондзівські коні їли б наше торішнє стухле сіно! Я, бігме, не знаю, пощо те сіно тримати? Хіба що їмость думають козу купувати… – додала прикро, примруживши свої все ще буйні, закручені догори вії.

Катерина мовчки укладала коси на голові, задивившись через вікно на чужі сади.

Мариня, ніби почуваючи, що не виведе сьогодні Катерини з рівноваги, заговорила лагідніше:

– Та сіна не порозтягували, але чугрівський фірман украв наше пужално від фаетона.

Катерину аж струснуло щось.

– Котре? Те парадне від повозу? Як украв? Що значить – украв? А де Мариня була?

Пужално, теж одна з фантазій Аркадія, було дороге, зі шкіри й лаку, щедро інкрустоване сріблом та міддю, справжній мистецький витвір. Власник похоронного бюро, що купив у Річинських коні й фаетон, дуже задивлявся на те пужално. Додавав десятку до загальної суми, проте ні Аркадій, ні Олена не могли зважитись продати ту цяцьку. Була думка, що, може, колись зберуться на коні і фаетон, але на таке пужално, зовсім певно, не спромоглися б ніколи. Катерині аж в очах замерехтіло від такої звістки. Запитала, не знати котрий уже раз:

– А де ж Мариня на той час була?

– Та де ж була? Тримала ліхтар, щоб могли добре виїхати…

– І він на Марининих очах украв? – не могла второпати Катерина.

– Хіба ж я знаю, чи то називається «украв»? – розсердилась і собі Мариня. – Паннунця на мене таким голосом, як би я з ним спілку мала, чи що? А то було так: як уже вмістились на бричці, він витягає пужално з дна брички, вже з батогом, та й каже до стрийка Нестора: «Подивіться-но, єгомость, що за пужално я пристарав!» Я зчинила крик, а він – по конях та й поїхав. А стрийко Нестор хоч би йому слово сказали.

– Пужална не подарую, щоб сама мала по нього поїхати, – подумала вголос Катерина. До Марині ж сказала: – Так не може бути, Мариню.

– Правда, я сама кажу, що так не може бути…

– Хай Мариня подасть мені фланель… Скільки разів я говорила Марині, що срібло не можна скидати на купу, а кожну штучку треба фланелею переложити… Мариню, а цей ніж! Хай Мариня подивиться на нього…

– Та що паннунця причепились нині до мене? Срібло чистила не я, а Неля… Хай уже з тією кавою впораюся, бо чую, що панни повставали, зараз снідати схочуть…

В коридорі пролунали кроки людини в сандалях, а вслід за тим почувся плескіт води.

– Зараз по сніданні треба відвезти вазони з квітами до городника… Треба було вчора подумати про те…

Мариня відставила каву набік і спідлоба глянула на Катерину:

– Не розумію… Чи насамперед подвір'я замітати, чи бухшпани [89]89
  Самшитові рослини, вазони.


[Закрыть]відвозити? Чей-ко не роздерусь надвоє…

– Могла б Мариня трохи делікатніше висловлюватись. Хай Мариня поторгується з візником… Не давати більше як злотого.

– Ая! Тої самої! Всі візники в місті знають, що в нас був похорон… Адже з такої оказії, як похорон чи шлюб, то кожний хоче скористати. Навіть мови нема, щоб котрий поїхав за менше як півтора злотого.

Мариня продовжувала готувати сніданок. Насипала цукру в цукерничку, накраяла булки і тепер укладала кусні в апетитну пірамідку.

– Та навіщо Мариня стільки свіжої булки накраяла? На снідання вистачило б тої, що з вечері лишилась.

– Ей, самі зачерствілі недоїдки! Я то висушу і перемелю на булочну муку. Хотіла-м запитати паннунці: а що на обід буде?

– З м'яса нічого не залишилось?

– Теж запитання!

– Бо то Мариня не шкодувала м'яса фірманам.

– Певно, що ні! Хай бідний хлоп теж скористає з оказії.

– Хай Мариня залишить свою філософію для себе, а краще подумає, що б то на обід приготувати. А як там з голубцями?

– В горщиках нічого не залишилось, хіба те, що з тарілок та з полумисків зібрала-м. Ніби те, що гості не доїли…

Катерина вдруге вдала, що не зрозуміла натяку:

– Хай Мариня зварить борщ на кістці від шинки і підігріє голубців, то й буде обід…

Мариня сплеснула в долоні:

– Та які голубці? Хіба оті недоїдки? Про мене, можу підігріти їх, але я їх не їстиму!

Катерина мала вже досить цієї балаканини. Але відповіла ще спокійно:

– Мариню, по-перше, по тих гостях, що були в нас, можна і недоїдки поїсти, а по-друге, ніхто цілого голубця не брав до рота…

У дверях спальні появилася Ольга з папільйотками на голові:

– Катрусю, що робити з постіллю татка?

Катерина переложила срібло фланелею і все разом віднесла до буфета, ключі від якого завжди носила при собі.

– Мариню! Мари-ню!!

– Я тут! Що знову сталось?

– Та те сталось, що я вчора звечора поклала за буфет літр вишнівки, а сьогодні не бачу її!..

– Та й не будете бачити! Ще вчора забрали її тітка Михасева…

– Як забрала? Що значить – забрала?

Мариня і собі підвищила голос:

– Та що паннунця причепились знову до мене? Хочуть паннунця, аби я сказала, що тітка вкрали, чи як?

– Добре… вже добре… хай Мариня не говорить так багато… але скаже до ладу: як то сталося?

– Та так сталося, що вчора стрийко Михась якісь гроші програли в карти, а тітці з тої гризоти аж голова розболілась. Прийшли сюди, і почали нипати за цитриною, і знайшли ту вишнівку. Подивились на світло, покалатали, чи добре заткана, і сховали до своєї торби.

– А Мариня стояла як мальована і дивилася спокійно, як працю розносять?

Мариня, за звичкою, креснула в долоні:

– А то що, я мала за барки з тіткою братись, чи як?

Я їм казала, що тепер, як паннунця заручились, то горілка придасться в хаті, бо треба буде пана доктора коли-не-коли почастувати, а тітка Михасева відповіли мені на те, що в них теж дві дочки і що до них теж може наречений приїхати. А я подумала собі, що найгірше, якби хтось захотів притулитись до такої терлиці, як та їх Аврельця…

Катерина махнула рукою, щоб Мариня замовкла.

– Хай Мариня іде до кухні і не плете тут, як з гарячки…

Вчинок Меланії Річинської глибоко обурив Катерину. Літр вишнівки – то не цяця-пужално, в цьому випадку не йдеться про фактичну вартість речі. Катерину взяла за живе сваволя родичів, зокрема Меланії Річинської, яка, по суті, навіть не була їм родичкою.

Що? Не стало голови родини… валиться будинок і… можна кожному, кому до вподоби, розтягувати по цеглині з руйновища? Що?

Попам'ятає Меланія ту вишнівку, не будь вона Катериною Річинською!

І приплив нової, злої енергії зігрів Катерину. Тепер розглядала, здавалося б, дрібний вчинок Меланії Річинської не як нетактовну поведінку злосливої родички, але як підступний виклик світу, що заздрив їй за Безбородька. Чітким солдатським кроком увійшла до їдальні.

– Мариню, – гукнула через коридор, – прошу накрити стіл до сніданку! Мариня, видно, забула, як снідається в нашім домі.

Мариня спантеличено повела очима по столі:

– Така парада, паннунцю, була добра колись.

– Тепер знову буде так, як колись, – різко обірвала Катерина. – Зрозуміла Мариня?

Мариня зіщулила очі і захихотіла в рукав. Бог свідком, що нічого так гаряче не бажала, аби в цьому домі було знову так, як колись…

Щоб знову могла подавати на снідання шоколад з французькими «бабочками» і грейпфрут з цукром на друге.

Хотіла збагнути дійсну вартість Катерининих слів і тому запитала облудно:

– Я хотіла спитати паннунцю, чи тих учорашніх голубців залишити й для пана доктора на вечерю? Бо я мусила б їх до пивниці віднести, щоб не скисли…

Катерина подивилась пильно на Мариню. Надто добре знали одна одну, і тому виключалась поміж ними будь-яка гра.

– Ні. Для пана доктора принесе Мариня від Кремера пачку сардинок, цеглинку масла і коробку айдамського сирку.

– Тої самої! Нема дурних, – відразу збунтувалася Мариня, – хай іде хтось сміливіший, бо я більше до Кремера не піду! Ми вже стільки наборгували там, що я не маю лиця показатися йому перед очі. Він завжди дивиться на мене такими очима…

– Ет, на Мариню кожний зараз дивиться. По-друге, що то за слово: «наборгували»? Є через хворобу татка, а потім через похорон деякі неврегульовані рахунки, і більше нічого. Дрібничка, яка вирівняється при першій нагоді, і нема про що стільки говорити. Розуміє Мариня?

Мариня смикнула плечем:

– Що тут не розуміти? Але хай паннунця вже за одним махом урегулюють, чи як то кажеться, і молочарку, бо баба мені дихати не дає.

– Все буде, – з достойністю відповіла Катерина, – все наладнається, лише трохи терпеливості. Як тільки пан меценас Білинський переведе наші цінні папери на гроші, все зразу поліпшиться в нас, побачить Мариня.

– Та коби бог дав, – зітхнула побожно Мариня, – бо видять паннунця самі, що паперів ніхто не хоче… кожному тільки грошей… грошей давай… Такий тепер світ настав. Але як паннунця кажуть, що все буде добре…

Хоч як вірогідно запевнила Катерина Мариню про те, що все буде добре, в глибині душі та не мала переконання, що в цьому домі буде ще колись так, як бувало за життя покійного отця каноніка.

Правда, був такий момент, коли Марині здавалося, що Катерина для якихось невідомих їй цілей приховує перед нею дійсний стан добробуту, маскуючи його бідністю. Але тепер Марині вже все ясно. Зрозуміла нарешті, що вчора ховали вони не самого отця Аркадія, – в кам'яний погріб замурували вони й свою долю… Гай… гай…

Мариня вислизнула за двері, а Катерині раптово зробилося холодно.

Покірність, з якою вийшла Мариня, здалась нещирою. Виникла раптом велика охота скочити ще на хвилинку під ковдру, але перемогла себе і пішла у ванну. Холодний душ стряс тіло, проте Катерина не закрутила крана, а навпаки – ще більше підставила плечі під тугі струмені.

«Треба гартуватись, – подумала, надаючи глибшого, наче символічного змісту цим словам, – треба гартуватись, бо життя, що йде назустріч, кострубате й неласкаве, як батоги цієї холодної води, що ріжуть по плечах».

Після того, як розтерла себе рушником, відчула в собі знову тепло. Сприйняла його, як животворну силу, а найприємніше було те, що сила така мала джерело в ній самій.

* * *

Безбородько чує тривожний стукіт у двері, але неспроможний подати голос, запитати, хто там так настирливо стукає. Не спить, але й не може вхопитися за нитку свідомості, не може зрозуміти найважливіше: де він і що з ним.

– Пане докторе!.. Пан доктор чують мене?

Це голос його господині, пані Бровко.

Ах, правда, він у себе на квартирі. На власному ліжку. Напроти гобелен – жінка-риба, в який він уже кілька хвилин несвідомо вдивляється.

– Я зараз, прошу пані!

Миттю зіскакує з ліжка, поспішно накидає на себе халат, повертає в замку ключ і плигає знову в нагріту постіль. Не звик, не любить неодягненим показуватись людям на очі.

Обережно входить пані Бровко і приносить з собою приємний запах кави. Пані Минодора Бровко нічим не нагадує собою тип господинь старих кавалерів. Вона елегантна, помірковано балакуча, дбайлива, але не нахабна. Любить знати чужі таємниці, але не любить чванитись ними. Одним словом, поважна дама. Як і годиться вдові полковника. Так, вона була вдовою полковника австрійської армії і гордилась цим не менше, як дехто орденом. Поміж кандидатів і квартирантів вибирала людей інтелігентних, якщо не можна було знайти кого-небудь із свого кола.

– Я дуже перепрошую, пане докторе, але недавно приходив якийсь післанець з лікарні й не міг достукатись до пана доктора. Мене занепокоїв такий міцний сон пана доктора, і я вирішила на свою відповідальність спробувати розбудити пана доктора. Я дуже перепрошую. Слава богу, що все в порядку, а то я вже… я вже не знала, що й думати…

Вона стоїть біля дверей, висока, в чорній, з білим блискучим комірчиком, сукні, срібноволоса, з не старим ще, дуже блідим лицем, зі схрещеними, такими ж ненормально білими руками на грудях, і з прихильним заклопотанням чекає відповіді.

– А де ж той післанець?

Пані Бровко схиляється чемно, з відтінком провини.

– Я дуже перепрошую, але він не хотів чекати. Вже дванадцята доходить. Він тільки просив, щоб пан доктор потрудились до лікарні…

Безбородько захотів позіхнути, але вчасно утримався.

– Добре, пані добродійко… Дякую, що ви збудили мене. Це правдоподібно Мажарин турбується про своє чергування. Здається мені, що вчора на тризні у панства Річинських я невдало помішав трунки і прийшов з малим шумом в голові додому…

– Ах, правда, – зітхає пані Бровко, співчуваючи невідомо лише кому: аналогічним подіям у своєму житті чи лихові знайомих Річинських, – вчора був похорон блаженної пам'яті отця каноніка. Бідна пані Річинська… Це страшне – лишитись самій, без пенсійного забезпечення, з п'ятьма дівчатами…

Безбородько насторожується: як розуміти її слова? Незручно попросити пані Бровко докладніше викласти свою думку про маєтковий стан Річинських. Але його пече знати, що саме пані Бровко думає про цю справу… Він вважає, що зі всіх його знайомих вона єдина могла б об'єктивно поставитись до факту його заручин. Безбородько боїться безпосереднім запитанням про фінансові справи Річинських викликати у пані Бровко підозріння, які могли б кинути тінь на його добре виховання.

– Але, – зондує він грунт, – з Річинськими добре бодай те, що не лишились без сотика за душею, як то кажуть…

Пані Бровко – дама у всіх відношеннях. Вона нічому не дивується занадто і тепер тільки підносить злегка вгору свої підчорнені брови і питається з поблажливою усмішкою:

– То пан доктор теж належить до тих, що вірять в казочку про маєтність Річинських?

І, ніби нічого не сказавши, бере з етажерки ножички, обтинає висохлі листочки пеларгоній на підвіконні.

Безбородько аж підвівся на ліжку. Що це? Осторога приятеля? Заздрість господині, що втрачає доброго квартиранта? Чи, може… бодай не казати… ревнощі підстаркуватої жінки? По двох роках, так би мовити, культурної приязні адже має він моральне право вимагати бути з ним щирою, без рукавичок, там, де йдеться про його життєву кар'єру? Вже слину проковтнув, щоб запитати пані Бровко, звідки в неї такі відомості, як перед його очима виник, як привид, Суліман.

Суліман! Як живі постали перед ним вогкі очі маклера. Свердлив учора тими очима душу і намовляв одружитися з Катериною.

Який інтерес міг мати Суліман в тому, аби Безбородько зв'язався з Річинськими? Тільки один посаг Катерини може допомогти Безбородькові виплутатись з грошових зобов'язань перед купцями, яким Суліман ручився за нього. Хто знає, може, саме за порадою Сулімана Річинські дозволяють кружляти таким непевним версіям про свою маєтність.

Пані Бровко продовжує делікатно обтинати сухі бильця пеларгоній.

– Не знаю, чого вони такі мізерні… Сказати б, дим цигарковий шкодить їм, але ні… Пан доктор так рідко коли дома бувають…

– А ще рідше коли курю. Пані добродійко, прошу хвилинку не дивитись…

– Ох, пане докторе! – лякається пані Бровко. – Я можу вийти.

– Ні… ні, прошу тільки хвилинку…

Хвилинки, не більше, потребував Безбородько, аби глянути в дзеркало, натягти штани, всунути ноги в капці, причесати скуйовджену чуприну.

– Вітаю вас, пані добродійко, у своїй хаті, – елегантно підходить Безбородько до пані Бровко, церемоніально цілує в руку і додає, не дивлячись у вічі: – Прошу погратулювати мені.

Пані Бровко, мабуть, подобається така гра, і вона запитує в тон високим голосом:

– О, а то з якої нагоди?

– Я заручився вчора, – відповідає стиха Безбородько.

– Так? – питається якось дивно пані Бровко, ніби зовсім не вірить. – Так?

– Так, – притакує глухо доктор і по мертвій хвилині додає ще: – З панною Річинською.

Рука пані Бровко безвільно зісковзує з долоні Безбородька. Безбородько відчуває, як між ним і панею Бровко шириться порожнеча. Голос її тепер лунає ніби здаля, такий він безбарвний:

– То неможливе, пане докторе.

– Але ж то факт, пані добродійко, – борониться безрадно Безбородько.

І знову мертва тиша. І знову відчувається, як постає між ними оте, порожнє й чуже.

– Пан доктор дарують… Але я не можу цьому повірити. То неможливе, пане докторе.

– Але чому ж? – втрачає терпець Безбородько. З нього вже досить цієї дипломатії, цієї смішної гри у піжмурки. Він не хоче пам'ятати, що в особі пані Бровко має аристократку, перед якою він понад два роки намагався грати роль людини з бездоганними манерами. Він тепер є таким, яким він є, – безоглядний і до нестями самозакоханий.

– Я хочу нарешті знати, що означають ці натяки!! – Тон його голосу, вираз його обличчя мусили налякати пані Бровко, бо ця врівноважена дама вискочила з кімнати із спритністю дикої кішки, не зачинивши навіть за собою дверей. Безбородько почув тільки клацання ключа у дверях спочивальні пані Бровко.

Замкнулась на ключ від нього! Тепер на Безбородька найшло розслаблення, і він відчув неприємний осадок на серці. Тільки тепер зрозумів, як йому кортіло, щоб пані Бровко поставилась до його заручин прихильно. Був на свій лад забобонний, і її прихильність вважав за добру ознаку для всього свого майбутнього. Носився навіть з думкою попросити її заступити йому на весіллі покійну матір, якої не запросив би навіть, коли б жила. Коли й вагався щодо цього, то тільки зважаючи на Річинських. Не знав, як вони поставилися б до зубожілої аристократки.

Мав найкращі наміри, а тим часом що з цього вийшло… Було так нестерпно на серці, що хвилинами боровся з собою, аби не постукати у двері пані Бровко, не попросити пробачення в неї. Але… за віщо мав пробачатись? Чим, до біса, образив цю чепуруху? Правда, підніс трохи голос, але ж тільки голос, не руку. Треба ж і собі мати якесь почуття власної гідності, хоч ми не з військових, а з простих-таки міщан. Минула ще хвилинка. Безбородько зрозумів – муляє йому не так гнів пані Бровко, як те, що вже нічого від неї не дізнається про фінансові справи Річинських. Хоч звідки вона могла б мати якісь вірогідні відомості, коли ціле містечко ламає голову над цією загадкою і не в силі її розв'язати? Дійсно, єдина людина, що має право голосу в тій справі, – це Суліман.

Суліман хоч і не намовляв його одружитися з Катериною, проте й не відраджував від цього кроку. З незрозумілих для Безбородька причин маклер пообіцяв лише пізніше висловити свою тверду думку в цій справі.

Такі міркування цілком заспокоїли Безбородька. З'їв сніданок, який підсунула йому невидима рука, поголився, викупався, хоч звичайно остерігався брати ванну після їжі, скропився своїми улюбленими «Червоними маками», одягнув новенький, до речі, ще не оплачений перлисто-сірий костюм, туго пов'язав темно-блакитну краватку, велюровий капелюх у руку – і моє поважання!

Не міг досита намилуватись своїм відбитком у дзеркалі. Крутнувся на п'яті, надів капелюх на голову, отак злегка набакир, уклонився галантно своєму двійникові, зробив «перське очко» [90]90
  Підморгнув.


[Закрыть]до того рум'яного красеня напроти і з великого внутрішнього самовдоволення ніжно, любовно поплескав себе по щоках.

Надто добре почував себе, щоб лякатись примар! Якщо й загрожувала йому будь-яка катастрофа, то неможливо, щоб не відчував того! А поки що мав одне передчуття: успіху й перемоги.

Еластичним кроком вийшов на вулицю. Було в його легкій ході, в самовдоволеному виразі обличчя щось таке привабне, що незнайомі жінки усміхалися йому.

Куди вдатися? Повинен піти до лікарні, але не хотів появлятися там перед третьою. Не хотів, щоб головний лікар дізнався, що вони з Мажариним помінялись чергуванням.

Раптом спала йому щаслива думка зайти до Валі на квартиру. Вона вчора мала теж нічне чергування. Завжди комбінувала так, аби чергувати разом з ним. Отже, сьогодні буде, напевне, вдома!

Валя мешкала на Сніговій вулиці в похмурому, незграбному будинку, який колись, мабуть, служив за готель, про що свідчила й коридорна однокімнатна система.

В тому будинку мешкали різні підозрілі типи, тому Безбородько уникав туди заходити, а коли складалось, що мусив зайти, то фігурував там як «професор Ястремський». Щоразу, коли покидав той будинок, обіцяв собі неодмінно подбати, аби Валя перейшла на іншу квартиру. Сама Валя висміювала його вразливість. Який-бо їй клопіт, хто живе поруч з нею? Вона й так, крім власниці, кравчихи Люсі та манікюрші Мані, ні з ким не знається, ні з ким не сходиться, ні в кого не буває. А її квартирка, він же й сам не заперечує, з вікнами на південь, суха, чистенька.

Валя приїхала півроку тому з Рівного. Закінчила там медично-санітарні курси і тепер відбувала практику в лікарні. Безбородькові вона відразу запала в око.

Немилосердно молоденька (у лікарні жартували з неї молоді лікарі й санітари: мовляв, з Валею небезпечно починати роман, бо її охороняє ще рука прокурора), брюнетка з білим личком і характерним, обіцяючим мошком у кутиках уст, із здоровими вогкими зубами, наївна, по-дитячому безпосередня, щира, як переважно волиняни, Валя до того впливала Безбородькові на нерви, що він свідомо старався уникати її. А вона, як навмисне, сама попадалась йому під руку.

– Ах, докторе, – заводила співучою волинською говіркою, – де ж ви пропадали? Як же ж скучно було! Не було мені прямо життя без вас, немає тут… нема до кого по-людському заговорити… Скажіть, докторе, чи я справді так погано по-польськи говорю? Чого вони завжди дражнять мене?