Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 43 страниц)

Інші жінки її віку мали клопоти, нестатки, безсонні ночі, але й мали солодкі спогади, мали дітей, онуків.

А що мала вона?

Мала те єдине задоволення, що не потребувала журитись своїм завтра…

Катерина застала тітку Клавду, коли та перевіряла пакунки з зашитими в них хутрами.

– Ти що там маєш? – запитала Катерину, хоч, здавалось, не відривала очей від роботи.

Катерина переклала портфель в іншу руку, подалі від тітки.

– Мамині дорогоцінності, – відповіла неохоче.

На тітку це слово подіяло, як цілющий укол. Вона миттю відклала пакунки, замкнула двері. І лише тоді взяла портфель з рук Катерини.

Розмова між ними тривала довго.

Квартиру тітки Клавди Катерина покинула вже зовсім підвечір. Вийшла звідти глибоко замислена, і вагання, що відбивалося на її обличчі, свідчило про важку внутрішню боротьбу, яку мусила вести з власним сумлінням.

Зате тітка Клавда, що випустила Катерину з порожнім портфелем, буквально сяяла. Катерина була вже на вулиці, а вона все ще танцювала коло дверей і приказувала:

– Ми вже йому постелимо, хі-хі!.. Ми вже йому налаштуємо ладненько віно… Рік по шлюбі не зможе заснути від цього.

Довголітня самотність виробила в Клавди звичку розмовляти сама з собою.

* * *

Щороку наведення передзимових порядків у домі, або, як їх називала Олена, осінні порядки, розпочинались у Річинських на початку жовтня, перед покровою. Традиція ця встановилася ще в ті часи, коли Річинські жили у Вишні, де покрова була другим у році храмовим святом.

І хоч в Нашому храм припадав на Теплого Олексія, цей звичай залишився в родині. На час осінніх порядків з кімнат на подвір'я виносили отомани, матраци, ліжка, які про всякий випадок натиралися гасом і посипалися порошком, важкі лінолеуми, килими, оксамитові портьєри, зашиті у чохли хутра та зимові пальта. Витрушувалися та провітрювалися літні плаття і макінтоші. Виносилися надвір картини, серед яких були дійсно високомистецькі зразки, на яких ніхто не розумівся, крім самого Аркадія. Вазони пересаджувалися у свіжу землю, щоб через зиму відболіли, а з весною зразу включались у життя.

Цієї осені Катерина, спізнившись з порядками, розпорядилася обмежитись невеликим прибиранням кімнат, не виносячи з дому меблів. Абсолютно не потрібно, щоб голота з вулиці заглядала крізь шпари в паркані і роздивлялася, що ще лишилося у Річинських від давньої фортуни.

Мариня була цілком з нею згодна, але її проймала злість, що ця думка належить не їй, а Катерині. Заряджена злою енергією, Мариня так гарячково почала вижбурювати речі на подвір'я, що збоку могло видатися, ніби в хаті вибухнула пожежа.

Після кухні прийшла черга на кладову. Просто через вікно, з якого на той час було знято грати, стали вилітати в сад різноманітні кошики, кружки, сита, форми для тіста, порожні пляшки, мішечки з грибами, кмином, сушеною шавлією, шипшиною і т. п.

Велика бочка з лугом, таким міцним, що від нього на пальцях злазила шкіра, нагадувала, що весь отой крам треба мити, шурувати, сушити – і знов укладати на давнє місце.

Всі дівчата, за винятком Катерини, охоче взяли участь у цій господарській роботі. Вона нагадувала їм приємні дитячі роки, коли вони з нагоди осінніх порядків влаштовували в садку мешкання, розставляючи столи та розвішуючи по деревах штори й портьєри.

І саме в такий розгардіяш, коли весь дім ходив ходором, а Мариня з Олею ще зранку попередили, що на обід буде тільки чай з хлібом і оселедцем, на подвір'я в'їхав старомодний фаетон з тіткою Меланією, з її дочками і кучером Онуфрієм.

Дівчата в однакових вицвілих фетрових, якогось дитячого фасону капелюшках, у пильниках з домотканого полотна, застиглі і випростані, нагадували собою манекени з другорядного магазину готового жіночого одягу. Меланія у своїм шовковім репсовім плащі, який, напевно, мав стільки років, скільки його хазяйка – подружнього життя, заледве привітавшись, заходилась разом з Онуфрієм викладати заховане під сидінням добро: мішечок білої муки, ще один з крупою, горщик з топленим маслом, бочівочку з бринзою, кошик з яйцями у січці, обгорнені шматтям слоїки з варенням, бідон з медом і ще якісь пакуночки та пакунчата.

Стало ясно, що як для подарунка, то продуктів забагато. Зрештою, Меланія не належала до щедрих. Вона б і сама не проти щось потягти, аби тільки вдалося безкарно, як з тією вишнівкою на похороні.

Можна було зробити припущення, що Меланія вибралась в Наше на тривалий час, хоч і не зрозуміло було, чого це вона витягла дівчат у місто саме у таку пору.

А втім, Меланія сама пояснила причину свого приїзду:

– Село… село заїдає мені дітей, Гелюню. Михайло нічого собі з того не робить. Я просто не знаю, як батько може бути таким байдужим. А мені серце крається, коли дивлюся на тих бідолашок. Просто в'януть, кажу тобі, в'януть на корені, а я дивлюсь на це і так, немов мені хто голкою в серце штрикає!..

– Мамо, хай мама не наговорює на нас, – обізвалась молодша Маруся і зразу ж затулила рот носовою хусточкою.

По ній дійсно не було видно, щоб вона в'янула на корені. Навпаки. Від часу похорону вона так розцвіла, що аж приємно було глянути.

Засмагла, з густим темним «селянським» рум'янцем на щоках, чорноброва, з чорними рухливими очима, в яких жевріли небезпечні вогники, вона усміхалась назустріч світу навіть при стулених губах.

Аврельця теж трохи поправилась. Бодай на спині не стирчали тепер в неї лопатки, ніби цурупалки обламлених крил. Тільки лице в порівнянні з Марусиним було бліде, без сліду літнього загару. Видно, не бувала ні на свіжому повітрі, ні на сонці.

Обидві вони, привітавшись з тіткою і сестрами, стали збоку і, не маючи що робити, натягували на долоні носові хусточки, м'яли їх і знову натягували, як швець шкіру.

– Тіточка хитрі, – вирішила Зоня шпигнути тітку. – Заздалегідь привезли своїх панєн у Наше, щоб протягом посту позаводили знайомства і потім на карнавалі мали б уже готових кавалерів.

Меланія не звернула б уваги на Зонині слова, якби вони були тільки вдвох. Але оскільки тут були і Олена, і Неля з Славою, то Меланія вирішила пояснити:

– На селі тепер стало неможливо жити. Інтелігентній людині нема що шукати тепер на селі, прошу я вас. Завмирає всяке товариське життя. Просто завмирає, ох, які ви щасливі, що живете в місті! Я не раз говорила Михайлові, але до нього говорити – однаково, що горохом об стінку кидати. Я говорила: подивись, постарайся, може б, яку хатчину придбали у місті… А тепер все пропало. Страшно, просто страшно стає, коли подумаєш, що то буде, як так далі піде. Колись, – сама знаєш, – ах, я забула, що ти в наших колах не оберталась, – шпигнула вона Олену так, мимоходом, – одні свята тривали цілими тижнями, – а тепер що? Там засів на парохії целєбс [168]168
  Священик, що дотримується целібату – безшлюбності, запровадженої для католицького духівництва.


[Закрыть]там целєбс, а жонатим священикам не до забав сьогодні. Того борги тиснуть, той з «Сельробом» воює, тамтой бачить, які часи настають, і старається ще загодя придбати якийсь дімочок у місті… А я казала, давно вже казала своєму Михайлові, – та хіба він послухає? Я вже не раз собі думала, якийсь він відмінний від усіх Річинських…

– Та-бо вуйко Михайло з волинських Річинських, – втрутилась у розмову Слава, – а ті – романтики. Там природа так настроює…

– Так, так, – притакнула Олена. – Аркадій розповідав мені про якогось Альфреда з Ківерців. Власне, ми й… – і зніяковіло урвала. Ще трохи – і в неї вихопилося б уголос, що вони, власне, й не рідня. О господи, тепер, коли їм, сиротам, тільки й горнутись до родичів, як до маминої пазухи, бракувало на біду з Меланією посваритись.

На щастя, Меланія так була зайнята своїми справами, що цей ляпсус Олени не привернув її уваги:

– Інтелігентні панни не мають сьогодні що шукати на селі. Це страшне, Гелюню. Просто таке страшне, що не знаю, як тобі сказати…

І вона почала толкувати, що привезла дівчат у місто дихнути трохи культурною атмосферою, бо на селі вони просто нидіють.

– Колись, Гелюню, щоб дочці священика вийти заміж теж за священика, досить було мати славу доброї господині, а як до того ще вміла трохи на фортеп'яні грати, то вже могла бозна на кого вудочки закидати, – а сьогодні? А сьогодні все це торби січки не варте, – розумієш? «Як мені треба буде господині, то я собі найму служницю, а схочу музики, то куплю собі радіо», – чула ти таке, Гелюню? Сьогодні пішли в моду громадські діячки, а я питаю тебе: яку діяльність може розвинути інтелігентна дівчина на селі? Серед кого? Серед мужиків? І так уже хлопи стали такі зухвалі, що вже це вбачають різниці між Іваном і паном, а ти ще заведися з ними, то вже зовсім візьмуть тебе під ноги!..

І тому вона, Меланія, вирішила, хай коштує що завгодно, а вона таки вивезе трохи своїх дівчат у світ. Ануко, Славцю, Нельцю, Олюню, як вам подобаються сукеночки Марусі і Аврельці? Правда, нічого собі?

Сукенки були з дешевої шерсті малинового кольору, до того ж пошиті вже надто по-провінціальному. Проте малиновий колір гармоніював з Марусиним загорілим личком, і вона виглядала в тій сукенці, ніби суничка. Що ж до Аврельці, то вона на цьому яскравому фоні здавалася просто безкольоровою.

– Мені говорила Орися, – ти слухаєш мене, Гелюсю? – що тепер пішла простацька мода і пані стали ходити в босоніжках з голими литками. Світ кінчається, не

інакше! Кажуть, що тепер у Варшаві навіть на бали ходять з босими ногами. Просто не хочеться вірити, а втім – всяке може бути. Світ догори ногами обертається, і більш нічого! Я кажу до своїх: слава богу, що Наше не Варшава. А щодо того, що тепер діячки пішли в моду, то таки правда. Нащо нам далеко ходити? На що впіймала Орися Славка, як не на те, що десь і колись була в якусь політику вмішана?

– Йой тіточко! – запищала Слава. – Як ще такого, як Славко, треба ловити, то вже направду світ кінчається!

– Но, но… Диплома, правда, не має, але тридцять моргів поля під самим містом – то що, на дорозі валяється? І побачиш, і ще скажеш: «Добре тітка Меланія казала, що Орися побудує там скоро або броварню, або цегельню, або тартака, або ще щось…» Я, Гелюсю, сама сміюся в кулак з тих діячок, – бо хіба ж то матеріал на дружин і господинь? Але що поробиш, коли така мода пішла?

Зоня знову відізвалась, немов заповзялась в цей день досолити Меланії:

– Тіточко, ви зовсім не в курсі, що наймодніше. Мода на діячок вже минула. Тіточка не читають газет? Дуче і фюрер – не чули тіточка? – знову заганяють жінок до кухні. Три «K» [169]169
  Три німецькі іменники, що починаються на «K»: Küche (кухня), Kinder (діти), Kirche (церква), які символізують замкнуте коло інтересів жінки в буржуазному суспільстві.


[Закрыть]пам'ятають тіточка? Тепер наймодніше, тіточко, не діячки, а пан-муж і щонайменше шестеро дітей… І ополоник за поясом… Ха-ха-ха… Спізнились, тіточко, бо феміністки тепер не в ласці! Ха-ха-ха!..

– Не спізнились, слава богу, ще не спізнились! А щодо того, що призначення жінки – це діти, муж і церква, – я згодна. Та щоб займатись кухнею і дітьми, треба насамперед того мужа мати. Чи не так, Гелюню? А де на селі знайде інтелігентна панна мужа для себе? Найважливіше, аби дівчата… аби господь мені допоміг їх щасливо заміж повіддавати, бо не можу, кажу тобі, Гелюню, просто не можу дивитись, як вони, бідні, в'януть на корні…

Перед самим від'їздом Меланія призналась Олені ще в одній причині, з якої вивезла дівчат з села:

– Сотрудник Михайла, отой Голубінка, проходу не дає Марусі. Розумієш, Гелюню, коли б то інші часи, а він не був би целєбс, то я не мала б нічого проти, – а так?

Краще не говорити. Кажу тобі, досить дівчині ступити на подвір'я, так він як з-під землі виростає біля неї. Якось пішла до курника кури щупати – він і там її знайшов! Просто содом і гоморра, не інакше! А Михайло, як сліпий. Чи справді не бачить, що твориться, чи, до біди, не хоче бачити? Вже сама не знаю, що думати. І так, Гелюню, щоб ти знала все на моїй бідній голові: і коні, і свині, і корови, і телята, і дівчата. Все на моїй бідній голові…

На радість всієї родини, в тому числі й Марусі З Аврельцею, Меланія пробула в Нашому лише два дні, і то затримали її перш за все всякі господарські справи, що їх отець Михаїл доручив Онуфрієві.

За два дні Меланія поїхала.

Її проводжали куди сердечніше, ніж вітали, а Маруся з Аврелькою оселились в малій кімнатці, що за життя Аркадія називалася ванькирчиком.

Кладова поповнилась тепер новими запасами продуктів, що відразу ввело Мариню у добрий настрій. Вона, обізвавши в першу хвилину Меланію з дочками «татарами», тепер призналась, що не мала б нічого проти, коли б такі татарські наскоки на їх дім відбувались бодай щомісяця. Тим паче, що дівчата, особливо Маруся, проявили себе досить тямущими в господарстві, і їх невсипущі руки придалися в наведенні отих передзимових порядків.

Залишилося лише відкритим питання, хто вводитиме дочок у світ, і взагалі, що треба їм робити і як вести себе, щоб заслужити звання громадських діячок.

Якраз на той час кожна з сестер була зайнята своїми особистими справами, не говорячи вже про Катерину. Отже, цей обов'язок якось сам по собі ліг на малу господиньку.

Ольга погодилась на це заради душевного спокою матері. Відколи не стало Аркадія, Олена переживала вічний страх, що родина чоловіка може відвернутися від неї, і тому старалась, де тільки могла і чим тільки могла, догодити цій родині.

Ольга, признатись щиро, не знала з котрого боку приступати до цього нового обов'язку, тим паче, що вона сама стояла абсолютно осторонь так званого громадського життя, якщо не враховувати чайні вечори в товаристві «Союз українок» та свячене [170]170
  Паска.


[Закрыть]у «Рідній школі».

На щастя (бодай раз у житті Нестор приніс щастя в дім!), приїхав Нестор і виручив Ольгу.

– Що це ви, пане добродію, сидите в місті і не знаєте, що у вас діється під носом? Я приїхав спеціально з села, а ці сидять, як цесарки, і очима кліпають. Ти, – щипнув він Ольгу за підборіддя, – не знаєш часом, приїхала Орися? Я послав по неї спеціального посланця…

– Але в чому справа, стрийку?

– Так ви таки направду нічого не знаєте? Це мені подобається, пане добродію! Сидите в місті і ніщо не знаєте? Таж завтра у Народному домі, пане добродію, має бути доповідь. Щось надзвичайне! Як я чув, то це буде не доповідь, а наукове відкриття… сенсація у світі науки. Щось ревеляційне! Але як це ви, пане добродію, сидите в місті і ні про що не чули?

– Не чули. Але яка доповідь, стрийку, яка?

– Як я можу сказати «яка», коли я її ще не чув? Але, кажуть, щось небувале.

– А як називається доповідь?

– Як називається? А я хіба не сказав? От що значить, пане добродію, коли баби закрутять чоловікові голову! Назва звучить, пане добродію: «Новий тип українця». Що ви на це, га? Але що ще могло б затримати Орисю? Я знаю, що вона любить такі кавалки. А може, ще раз послати по неї?

Олена зітхнула з докором. Несторове захоплення невісткою Ілаковичів переставало вже бути предметом жартів, а ставало темою журних розмов поміж тітками. Тільки свекруха Орисі не допускала подібних слухів до себе, а навпаки, де тільки траплялась нагода, вихваляла зразкове співжиття сина з невісткою.

Нестор поплескав Олену по щоці, а потім з братською ніжністю притулив до грудей, либонь, аби уникнути її докірливих очей.

– Що ж ти, Гелюню, поглядаєш на мене таким картаючим поглядом? Не журись, Несторова вже примирилась з своєю долею! А щодо Орисі, то я тобі скажу, пане добродію, що Несторова хоч і нервова, але розумна, пане добродію, кубіта. Вона воліє Орисю, чим кого-небудь чужого. Бодай при родині гріх залишиться… Га-га-га… Я жартую, Гелюню, жартую, серце. Хіба ти, пане добродію, Нестора не знаєш? Но, жарти жартами, але доповідь, кажуть, має бути щось надзвичайне! Шкода, дуже шкода, якщо Орися не попаде на неї…

Незважаючи на таку палку Несторову агітацію, якось ніхто з сестер Річинських не виявляв бажання іти на доповідь. Дівчат розхолодила сама персона доповідача – Романика.

Сестри Річинські, за винятком Зоні, що іноді для оригінальності любила появлятись на прилюдних зборах, не брали великої участі в громадському житті. Про Романика мали вони дві діаметрально протилежні характеристики.

Славина подруга, Оксана, говорила про Романика з молитовним виразом на обличчі: і вольовий, і безстрашний, одним словом, дівчата, одним словом – вроджений вождь.

– Ще коли б до його характеру інше обличчя, то можна б, дівчата, розум втратити!

Доктор Гук, якому в Річинських беззастережно вірили, був протилежної думки про вождя нашівських націоналістів. Перш за все він називав його не інакше, як авантюристом.

– Обзавівся, прошу я вас, лейб-гвардією – шайкою таких авантюристів, як і він сам, і терором – нечувана річ, терором!! – змушує громадськість визнавати його за політичну фігуру. Це ж скандал, безпрецедентний в історії нашого міста випадок! Я перепрошую, але я не можу, буквально не можу спокійно говорити про такі речі… Якось на зборах «Рідної школи»… непрошений, незваний поліз у президію… А коли йому не хотіли дати слово, то він з своєю шайкою зчинив заколот, пішли в рух гнилі яйця, і довелося розпустити збори. Це страшно! І, головне, всі його бояться… Немає ніякої управи на них, і поліція нічого їм не каже. Я перепрошую, але я не можу, я відчуваю, як в мене починає озиватись печінка… Всі в нього запроданці, всі хруні, всіх – на гак… а сам ніде не працює, живе на утриманні батька, визначного державного службовця. І це називається патріотизм… Я не можу. Відчуваю, що цієї ночі в мене буде приступ… Я вас прошу, не питайте мене більше про нього, бо я пізніше відхворую це…

Крім цієї, була ще одна причина, чому сестри не хотіли йти на доповідь Романика. Там годилося б їм триматися своїх двоюрідних сестер, а Річинські соромились їх провінціальних сукенок і сільських манер.

Отже, від Річинських на доповідь явилась тільки Ольга з дочками Меланії, оскільки вводити кузин у вир громадського життя входило в її обов'язки.

До цього часу Ольга бувала в Народному домі лише з нагоди таких парадних оказій, як новорічний бал (перший і останній її бал за життя татка!), концерти, огляд мод, а ще в дитинстві – з нагоди ялинки.

Зал Народного дому Ользі доводилось бачити лише у парадному електричному освітленні, прикрашеним килимами, вишиваними рушниками, живими квітами, сповненим добірною публікою. Бували це здебільшого одні й ті ж люди, які якщо й не були особисто знайомі між собою, то, у всякому разі, мали добру обізнаність з біографіями присутніх. Одні й ті самі люди й та сама, з невеликими змінами, зовнішня обстановка створювала атмосферу сімейності. Здавалося, що ти не в громадському місці, а на іменинах у друзів.

Зал Народного дому при денному світлі справив прикре враження. Стіни, не прикриті килимами, були облуплені, фарба на них, особливо на висоті людських спин, витерта, а численні тріщини в’юнились у всіх напрямках, ніби сітка жил. Завіса на сцені, яка при відповідному вечірньому освітленні здавалася шовковою, виявилась з сатину, і то вилиняла.

Публіка, що тепер наповняла зал, була здебільшого не знайома Олі. Не відчувала серед присутніх внутрішньої єдності, як це бувало при святкових оказіях. Навпаки, кожний новий, входячи у зал, з такою самою недовірливою настороженістю приглядається до тебе, як ти до нього. Замість добрих парфум тхнуло тут тютюновим димом і дешевою пастою для чобіт.

Доповідь Романика була призначена на 12 годину дня. Обминаючи в коридорі групу чоловіків, Ольга почула, як один з них обурювався, що вибрано саме такий незручний час, до того ще й будній день.

Серед присутніх переважала молодь. Маруся примудрилась сісти на лавці боком, щоб бачити кожного, хто входитиме до залу. Її цікавили не стільки хлопці, як дівчата, і не стільки дівчата, як фасони їх сукенок.

– Мама мала рацію, – вертілась вона то в Олин, то в Аврельчин бік. – Диви, диви, ця теж на низьких каблуках. І майже всі у спортивних спідничках.

– Тихше, тихше, – вгамовувала кузину Ольга. Було неприємно, що вже й сторонні звертають увагу на розв'язну поведінку Маруськи. Та вона ніяк не могла втихомиритись. Тепер їй спокою не давала відсутність галантності у нашівських кавалерів. Маруся вертілась, сипала свої зауваження, анітрохи не бентежачись, що її чують не тільки Аврельця з Олею.

– Ти бачиш? А ти бачиш? Вони, хами, навіть і не думають поступатись місцем паннам… Дивись, дивись, як та з косами по плечах пробиває собі дорогу ліктями, а ті сидять, як буйволи, і регочуться…

– Тихше, Марусю, я тебе прошу.

Проте коли дівчата і хлопці опинилися поруч, то відразу входили у свої ролі: дівчата щебетали й робили очка до хлопців, а ті один наперед одного запобігали ласки панянок.

З близьких знайомих, крім своїх двох шкільних товаришок, Ольга побачила ще й подругу Слави, Оксану. Олині товаришки були так зайняті розмовою з хлопцями, що взагалі не звертали уваги на те, хто ще, крім них, є в залі.

Оксана, судячи по широких шерстяних спортивних штанах, так званих «алі-бабах», мабуть, прибула на доповідь прямо з спортивного майданчика. Діставши собі для компанії ще двох таких, як вона, спортсменів в «алі-бабах», забралась з ними високо на саме підвіконня.

Ольга з хвилину гіпнотизувала поглядом Оксану, поки та нарешті подивилась на неї. Оксана граціозним жестом привіталася, але Ольга на її мімічне запрошення пересісти до неї так само мімічно відповіла, що їй і тут непогано.

Публіки набився вже повний зал, минула дванадцята година, а доповідач все ще не появлявся.

Нарешті з-за куліс на сцену вийшов невеличкий чоловічок в сірому костюмі, з сірим обличчям і сірою чуприною під їжака. Ольга знала, що його прізвище Костецький і що він отримує від держави пенсію за якусь інвалідність. Очевидно, він був у правлінні Народного дому, якщо йому доручено відкрити збори. Оскільки пан Костецький погано вимовляв букву «р», то Романик вийшов у нього як «Рьльоманик».

– Маю честь прьльедставити панству сьогоднішнього доповідача пана Олега Рьльоманика. Доповідь, прьльошу панства, буде дискусійна. Після доповіді можна задавати питання. А теперьль попрьльосимо пана Рьльоманика почати свою доповідь.

Ольга познайомилась з Романиком на весіллі у Ілаковичів. Удостоїлась навіть честі декілька разів потанцювати з цим «вождем».

Але яке було її розчарування, коли через кілька днів Романик, зустрівшись на вулиці, навіть не привітався з нею. «Очевидно, не впізнав», – подумала Ольга, але Славко Ілакович, якому Ольга розповіла про цю зустріч, розвіяв її ілюзію.

Романик добре впізнав Ольгу. Не привітався ж просто тому, що взагалі не визнає таких міщанських формальностей, як шапкування перед прекрасним полом.

Видно, і цим разом нехтував міщанськими формами, бо галстук у нього зав'язаний косо, волосся наче навмисне розкуйовджене, а ліва рука демонстративно засунута в кишеню штанів.

Високий, худорлявий, небритий, з гострими рисами обличчя, довгою шиєю і гострим випнутим кадиком, Романик нагадував Олі неопірене хижацьке писклятко.

Він вийняв з бічної кишені піджака жмут паперів і демонстративно відсунув їх набік: мовляв, ось я який, записки в мене є, але я буду користуватись послугами своєї надзвичайної пам'яті.

Аврельця, пам'ятаючи мамині напучування, вийняла блокнот, щоб записувати найцікавіші місця з доповіді.

– Пізніше даси мені, – шепнула Маруся сестрі. – Хай думають, що я готуюсь до виступу. Пам'ятай, щоб пізніше блокнот – мені!..

Романик потягся до графина, налив у склянку води і з смаком випив її. Проїхав пальцями по чуприні, кашлянув і почав. А почав він з того (голос у нього напрочуд чистий), що, власне кажучи, українців як нації ще немає.

В залі хтось зловісно кашлянув. Його підтримав другий, а за ним третій кашель – як перекличка.

Романик, окинувши оком зал, вирішив пояснити:

– Панове, я маю на думці українців як націю в державно-будівничому значенні. Зрештою, так сказати, мій реферат дискусійний. Після реферату буду давати відповіді тим, кому щось буде неясно. А тепер є прохання вести себе парламентарно і замкнути двері. Хто спізнився – хай нарікає сам на себе.

– Слушно! Слушно! – підтримали його з різних кутків залу.

Романик знову ковтнув води, ніби цілющого трунку, від якого на нього повинно зійти натхнення.

– Отже, українців у розумінні нації-будівника, нації – творця прогресу історії ще немає.

– Ти, – почувся чийсь голос зліва від Ольги, – а Дніпрогес – то не прогрес?

По залу прокотився дружний сміх. Ольга й собі посміхнулася. Надто вже до ладу склалася оця гра слів.

Романик, витягуючи по-гусячому шию (від чого кадик совався то вверх, то вниз), продовжував:

– Отже, поки що українці проявили себе як отара баранів, яких експансивні загарбники для власних цілей ведуть на знищення, а вони йдуть з покірно похиленою головою, не здатні у своєму мерзенному сервілізмі [171]171
  Раболіпство, підлабузництво (латин.).


[Закрыть]на найменший опір…

– Мой [172]172
  Вигук при звертанні у значенні «гей», «ой».


[Закрыть], та що ти!? – знову пролунав той самий глузливий голос ліворуч від Ольги.

В залі загомоніло. Романик зробив рух рукою: мовляв, йому важко продовжувати в такому гаморі.

– Дайте йому спокій! – пролунав знайомий, як здавалося Олі, голос із задніх рядів. – Для нього вигідніша теорійка баранів… А втім, він же не про нас говорить, а про таких, як він сам… Продовжуйте про себе, пане Романик, продовжуйте!

В тім «продовжуйте, пане Романик» було стільки явного глуму, що доповідач на мить розгубився. Гарячково, не здаючи, мабуть, собі справи, що робить, почав збирати докупи розкладені на підвищенні папери.

– Романик, продовжувати! – крикнув хтось безапеляційно, як можна було здогадатись, із своїх. Це опам'ятало доповідача. Рука відсахнулася від паперів, і він почав далі:

– Отже, це нонсенс, бо боягузи й так приречені на смерть. Сучасний українець не чинить опору насильникові, тому що в його склеротичних жилах, замість крові, тече гнила сукровиця, а мозок нації, її інтелігенцію, точить хробак опортунізму, пристосовництва і рабського підлабузництва [173]173
  Автор у цій доповіді користувався фактичними матеріалами.


[Закрыть].

– Без автобіографічних довідок! – вигукнув хтось із залу.

– Тс-с!

– Тихо там!

– Хай далі городить!

– Мовчати!!!

Романик статечно перечекав, поки зал зовсім заспокоїться.

– Отже, українці такі, які вони є на сьогоднішній день, це – заповідник матолків [174]174
  Йолопів (з пол.).


[Закрыть], півголовків, роззяв, роль яких в історії зводиться до служіння куди менш природно обдарованим, куди менш талановитим, зате спритнішим, не позбавленим рицарського духу, народам. Українці – це стадо історичних дурнів (зал обурено загув), яких хитріші сусіди віками обкрадають і в музиці, і в живопису, і в наукових відкриттях.

– Правду говорить, – вигукнув хтось, стримуючи сміх, – римляни в нас Овідія вкрали!

В залі зробилося весело. Хто не зрозумів дотепу, став упівголос допитуватись, хто це такий Овідій та як його римляни викрали у слов'ян. Романик не зразу опам'ятався.

– Врешті, – снував він далі, – українці, по суті, – політична проститутка, яка на протязі віків продавала себе кожному, хто давав більше.

– Но, но, гальмуйся на закрутах! – десь з галереї впала фраза, як каменюка.

– Не примазуйся до українців!

– Спокій! Спокій там! – зашуміло внизу.

– Дайте йому виригатись до решти!

– Мовчати!!!

– Найлагідніший епітет, що впав на адресу українців, – це дурні Івани, які біжать з відкритими обіймами до кожної простягнутої руки, не знаючи у своїй тупоумності, що друга рука того держить ніж за спиною.

– Крім того, українці як слов'янське плем'я з природи пасивні до найглибших основ своєї духовної структури. Історично відомо, що імпульс до державної творчості на слов'янському грунті давали чужі напливові елементи. Основу Русі поклали напівкочуючі завойовники варяги. Завдяки їм почалася уніфікація і організація держави, яка спиралась на князівські дружини. Козацька Україна виникла, теж дякуючи активним елементам, що напливали з Заходу через Польщу й Литву…

– Оселедці! Оселедці! – запищав хтось у залі підроблено тонким голоском.

Голова зборів, пан Костецький, який до цього часу намагався зберігати нейтралітет, звівся за столом:

– Прьльошу панства, то неможлива рьлыч! Як так далі піде, то я, прьльошу панства, буду змушений для порьльядку викликати…

– Поліцію! – підказав хтось з залу.

Зал зашумів.

– Певно, що так!

– Свій до свого! – вже зовсім глузливо.

– Слухайте, поліції не треба аж визивати, вона й так… слухайте, чекає лише сигналу!..

– Спокій! – вдарив пан Костецький долонею по столі. – Де ми знаходимося? Іде серьльозний доклад і рьльаптом – оселедці! Прьльошу панства, це вже перьльеходить всякі межі! Що за оселедці? Прьльи чому тут оселедці?

– А я зараз поясню, – озвався автор репліки.

Шамотня в залі не вщухла, хоч, здавалося, голоси й притихли. Кілька десятків людей заворушилося на своїх кріслах, шукаючи очима того, хто подав голос.

Ольга й собі повернула голову в його бік, але за спинами так і не могла побачити тамтого. Вчула тільки, як він голосно пояснював:

– Тут доповідач каже, що українці взяли все з Заходу. Це не зовсім історично вірно. Я хотів сказати, що, наприклад, оселедці і шаровари козаки запозичили від турків… Нє… нє… це факт. Я можу історично доказати.

Йому не довелося давати історичних довідок, бо в залі знявся такий веселий гармидер, що він, либонь, сам своїх слів не чув.

– А про українсько-російські взаємини… нічичирк, – десь недалеко від Ольги залунав той самий, що перед тим, знайомий голос.

– Так ото, брате, фабрикується історія! Чекай, послухаймо, якого він далі харамана гнутиме!

Романик, вкрай незадоволений, що його знову перебили, навмисне продовжував паузу. Нарешті почав перервану думку далі:

– Але ці елементи, отже, згодом деморалізувалися і денаціоналізувалися. Під впливом анархічного індивідуалізму українці, як і інші слов'яни, втрачають організаційно-творчі прикмети. Зразком всебічності духовних цінностей може служити сучасна культура Заходу, що виросла на грунті різнокровних сполук з перевагою германського елемента, що дає право нам говорити про її германський характер. Глядіть і завидуйте: германець пише критику чистого розуму і винаходить залізницю. Математик Ньютон – автор коментарія до євангелія св. Йоанна. Музикант Кромптон винаходить прядильну машину. Бісмарк – прекрасний знавець музики Бетховена. Гете – геніальний поет і великий хімік. Вашінгтон Ірвінг – дипломат і письменник.

– А Грибоєдов? – гукнув тут же хтось біля вікна. – Не письменник і не дипломат?

– А Франко? – включились інші голоси. – Не поет і не вчений? А Шевченко – не геніальний поет і художник?

– А Міцкевич? – питав чийсь жіночий голос. – Не геніальний поет і професор?

– Дайте йому спокій! – знову озвався знайомий Олі голос. – Та то ж все нікчемні слов'яни!

Цим разом Романик, очевидно, вирішив перечекати шум в залі з олімпійським спокоєм, але оскільки шум не стихав, то йому довелося продовжувати:

– Отже, історичні умовини закликають до життя новий тип українця. Це – тип володаря, героя, творця…

Ці високопарні слова так не гармоніювали з його миршавою постаттю, що Ольга аж очі заплющила, щоб не дивитись на нього.