Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 43 страниц)

– Та зрозуміло ж, – не могла стримати себе Зоня, – коли ти прийшла і стала, мов сирота на багацькім весіллі, то й не дивно…

Слава замовкла зневажливо.

– Говори… говори… Я вже не скажу, – опам'яталась Зоня.

– Тоді я сама підступаю до нього, подаю йому книжечку і кажу: «Мені прошу дати пачку сардинків, цеглинку масла, «кайзерки» і ще щось там… не пам'ятаю, що там було написано. А він… – Її пальці почали нервово ворушитися. Видно було, що вона все переживала наново, – відсуває рукою мою книжечку і каже при всіх людях: «Прошу пані добродійці мамі переказати, що я не можу більше давати в борг. Хай добродійка мамця постарається сплатити ласкаво давні борги, тоді можемо відкрити новий кредит. Інакше не можу. Прошу перепросити добродійку мамцю, але я дійсно не можу!..» І вже через мою голову почав інших обслуговувати…

– Це хамство! – флегматично оголосила вирок Катерина. – Міг би зробити це тактовніше.

Зоня схопилась з отоманки і заходила по хаті:

– Така свиня… таке хамло міщанське! Ти, Катрусю, не йди до нього! Я сама… Розумієш? Я сама впаду на його голову з ними! Я його навчу так, що він на ціле життя запам'ятає мою науку. Втратимо ми в нього кредит, дарма – зате втратить і він… не скоро побачить свої гроші… – На допитливий погляд Олени відповіла: – Що мама так на мене дивиться? З хамами треба по-хамському!

І Зоня метнулась до шафи по сукенку чи плащ, але Катерина підійшла до неї і спокійно, проте рішуче замкнула шафу:

– Не гарячкуй, Зоню. Цю справу треба полагодити мирно. Ми не сміємо втратити кредит у нього, бо, по-перше, ніхто так скоро не дасть нового, а по-друге, з цього приводу було б забагато балаканини між сусідами… Нема іншої ради… треба буде капнути йому що-небудь, аби на якийсь час заткнути пельку, і брати в борг далі.

– То, може, ти ще підеш перепрошувати того хама? – визвірилась на неї Зоня.

Катерина навіть не пробувала заперечувати:

– Як треба буде, то й перепрошу. А ти як уявляєш собі ту цілу справу? Хто кому винен і хто чиєї ласки потребує? Ти знаєш, з якого часу ми не платили в крамниці? Ну, скільки назбиралося там? Я вранці лише побіжно переглянула по книжечці, – і знаєш, скільки вийшло з того рахунку. Щось коло п'ятисот злотих… Чи ти знаєш, чи ти бодай можеш уявити собі, що то за сума тепер для нас?

Зоня набундючилась:

– Овва! Хай тільки Білинський реалізує наші папери, то суми перестануть лякати нас…

На це Катерина нічого не відповіла. Замість неї відгукнулась Слава.

– Так, – терпко зауважила вона, – але якщо ми до того часу можемо їсти хліб з смальцем, то не розумію, з якої рації доктор, якого хіба маю право вважати членом нашої родини, має поїдати сардинки та айдамські сирки?

Зоня засміялася глузливо:

– З тієї рації, Славуню, що ти ще шмарката і багато чого не розумієш. Ти запам'ятай собі прислів'я: «Мовчи, язичку, будеш їсти кашку».

Слава знизала плечима і вийшла з кімнати. Може, Мариня в кухні зуміє ясніше розповісти їй про ці загадкові лови на звіра, який у дійсності вже потрапив до клітки.

По її відході Оля відізвалась до Нелі, щоб і всі інші чули:

– Боюся, що вони на отому Безбородьку виїдуть так, як Заблоцький на милі.

* * *

Після цієї родинної сцени вибралась Катерина до Кремера. Зайшла до його приватного мешкання при вулиці Газовій увечері після восьмої. Застала Кремера, коли той сидів у кухні й мочив ноги в тазу. Підкочені по коліна холоші оголювали неприродно білі, волохаті ноги. На столі перед ним стояла недокінчена вечеря: картопля з гуляшем і надкушеним огірком, та купка рахунків.

Кремер однією рукою порався з вечерею, а другою перекидав рахунки.

Візит Катерини зовсім не збентежив його. Піднявши окуляри на чоло, він запросив насамперед Катерину сісти коло себе.

Катерина без зайвої задерикуватості, але й без зайвого смиренства виклала крамареві справу по-купецькому, логічно. Це правда, що вони вже другий місяць не платять своєї заборгованості. Це, Катерина визнає, несолідно і абсолютно не в стилі Річинських.

Але чому це так сталось?

Причина проста.

Фінансами в їх домі, про що, можливо, і сам пан Кремер здогадувався, відав батько, а не мати, як це водиться по багатьох інших домах. Коли батько захворів, весь їх дім наче голову втратив. Мариня сама, абсолютно сама, на свою руку керувала цілим господарством дому. Щось приносила додому, щось варила. Кому в той час спадало на думку заглиблюватись у господарські справи?

– Це правда. Я це розумію, – погодився крамар. Він вийняв з води уже другу ногу й старанно витирав її якоюсь дранкою. – Але тепер уже нічого не стоїть на перешкоді, аби зробити порядок з тими рахунками.

– І це правда, – у свою чергу притакнула Катерина. – Але будьмо справедливі: скільки днів минуло від смерті татка? Всього двадцять п'ять днів! Адже за життя татка, мусить Кремер визнати, ніколи не було у Річинських заборгована. Це було в їх домі як правило, як закон, щоб завжди на перше кожного місяця розрахуватися.

– Так, – признав Кремер, – що рація, то рація…

– Отож, – підхопила Катерина, – родина у свіжім болю по такій втраті, – й чи можна дивуватись, що рахунки не врегульовані відразу ж після похорону? Ви знаєте, пане Кремер, чим був батько для нас…

Купець притакнув шанобливо. Він знає, чим отець канонік був для своїх парафіян, а що вже говорити про найближчих?

Катерина розкрила сумку. На Кремеровому обличчі відбилося таке нетерпеливе зацікавлення, що Катерині аж прикро стало, що мусить розчарувати його.

– Я вам цілого боргу не поверну, пане Кремер, з тієї простої причини, що справа нашої спадщини ще не впорядкована. Покійний татко мали кошти в акціях, кооперативних паях і цінних паперах… Мама хоче те все перевести на гроші, і тому в нас хвилею трохи тісно з готівкою… Я вам поки що заплачу половину, але одне буду просити: не відмовляйте нам свого кредиту. Ви самі знаєте, як тепер важко з солідним клієнтом, а ми не хочемо йти до будь-кого. Це раз. А по-друге, ми звикли вже до вас і до ваших товарів. Знаємо, що ви не б'єте на легкий заробіток, що ви передусім дорожите честю солідного крамаря.

Кремер усміхнувся і машинально розправив вуса.

– Стараюсь, як можу, прошу пані. Але, – почухав заклопотано праве вухо, – інтерес, прошу пані, є інтересом. Я не жадаю від пані векселя, але хотів би поставити одне запитання.

Катерина зосереджено подивилась на нього. Не мала уявлення, про що хоче питати, проте мужньо відказала:

– Я слухаю вас…

Кремер подивився на неї.

– Я запитаю вас коротко: буде з вами женитися доктор Безбородько чи ні?

Катерина почервоніла. Запитання Кремера здалось їй нетактовним, проте відповіла з гідністю:

– Так. Або що, пане Кремер?

– Нічого, – схилився гречно Кремер, – це я хотів тільки знати. Можуть пані спокійно розраховувати на мій кредит.

Вдома дуже зраділи такому щасливому розв'язанню справи. Катерина не розповідала докладно про свою розмову з Кремером. Та ніхто, власне, й не домагався того. Найважливішим зі всього був факт, що в Кремера можна й далі брати на книжечку.

Тільки одна Слава, либонь, що була безпосередньо заплутана в цю колотнечу, в'язла до Катерини, аби та призналась, за яку ціну купила Кремера.

– Дай мені спокій, Славцю…

– Ні, ти мені скажи. Ти мені мусиш сказати, як це ти з ним дала собі раду.

– Про що тобі, властиво, йдеться? – спитала вже зацікавлено Катерина.

– Хочу знати, від чого він так пом'якшав. Ти не можеш уявити собі, яким зневажливим тоном розмовляв він позавчора зі мною.

Катерину розсмішила настирливість Слави.

– Навіщо ти розпитуєш, Славцю, про речі, які не стосуються тебе? Але хочеш знати – то я тобі скажу: я підкупила Кремера ціною своєї честі…

– Та що ти? – очі й уста Слави стали великими й круглими.

Катерина по-материнському повела долонею по Славиному чолі:

– Заспокойся, дурненька. Я утвердила в Кремера переконання, що мій наречений – багата людина.

– Але що це має спільного з… я не розумію, – забелькотіла Слава.

Катерина обняла її за голову і шепнула на вухо:

– Говорити правду – це теж належить до честі, Славуню.

Зоня скипіла і почала мені докоряти, що я зневажаю пам'ять батька та родину і ще щось, і ще щось, чого я не хотіла навіть слухати.

У татковій кімнаті навстіж відчинене вікно. Вже місяць вона провітрюється по покійнику. Гадаю, що татко на тому світі ображений з цього приводу.

Таткове бюрко. Татків молитовник. Таткова попільничка. Ці речі живуть ще на давніх правах, тоді як про самого татка згадують тільки в часі минулому: «Татко любив…», «татко не міг стерпіти…» – і при цьому плачуть. Я не можу плакати. Маю таке переконання, що смерть страшна тільки для тих, які не люблять по-справжньому.

Для мене – батько вибрався на прогулянку… І чекає десь нас у затінку розквітлої черешні. Відпочиває собі. Добре йому там (ні уколів, ні нападів смертельної задухи), і незчується, як прийдемо всі до нього, одне за одним.

Але чому вони вражені тим, що я не в розпачі?

Татко любив музику. Тут він не мав часу займатись нею, але мав пристрасть до неї.

Тішило його завжди, що ми всі п'ятеро маємо музичний слух. Перед самим батьковим відходом від нас чула я пісеньку просту, але милу, яка мені сподобалась. Напевно, вона таткові теж сподобалася б, але я не можу заспівати тієї пісеньки для нього, бо в хаті – офіціальна жалоба.

Уже місяць мій татко не страждає. Ще досі часом прокидаюсь з острахом, слухаю. Тихо. Слава богу, тихо. Ні стогонів, ні зойків.

Від цього мені так легко на серці! Кроки мої стали плавніші, і руки знімаються, як би до льоту. Здається мені, що я не говорю, а я співаю.

– Славцю… Славцю… – докоряє мені мама, а очі по береги у сльозах. – Аж тепер видно, що ти мало любила татка!

– Але ж я люблю татка, мамцю! – кажу, і здається мені, що бачу, як татко з-під черешні махає до мене рукою. Татко відійшов від нас матеріально. Але цей факт спричинився до того, що татко повертається до мене кожної години, кожного дня щораз у пишнішій, щораз у багатшій духовній формі.

Оживають, наче справді воскресають з мертвих, давно напівзабуті таткові слова. За його життя ті слова давно позабувались, а тепер вони, як травичка по дощі, підводять голівки, розливають пахощі довкола, живуть і радіють. Кожна пора дня з часу відходу татка набирає певного музичного тону, що є не що інше як складова частина мелодії, в яку перетворилась особистість татка.

Одного надвечір'я, такого, як нині, сказав він до мене:

– Та ти вже панна, дівчино! А то я обмахнувся! Ти знаєш? Купив тобі м'яч. А на тобі!

Він сміявся тим своїм високим металевим сміхом, і мене розсмішив.

– Чого вам так весело? – запитала мама із сусідньої кімнати. Татко притулив палець до уст і підморгнув мені конспіративно. Ми сховали м'яч на шафу в його кімнаті – і це була наша наївна таємниця.

Тепер відшукую м'яч на тому самому місці. Запорошений, в сині й червоні паси, великий, мов гарбуз. Коли всі підуть на кладовище, підкину кілька разів той м'яч.

Мене майже не беруть на кладовище. Не вважають за досить побожну, щоб відвідувати татка в його маленькому домику.

З отим великим м'ячем застукав мене наш новий піднаймач.

Коли батько був з нами, ми займали весь будинок з садом і городом. Тоді й мови не могло бути про якихось наймачів. Взимку ми опалювали навіть ті кімнати, де, власне, ніхто не жив, бо батько любив, щоб двері від кімнати до кімнати стояли широко навстіж, а він щоб міг походжати у власному домі, як по леваді… Руки за спиною. Домовито. Батько любив широкі перспективи, і тому я спокійна за нього. Там він, напевно, почуває себе добре.

Катруся каже Безбородькові, що нам тепер ніяково без чоловіків у домі і тому ми згодні навіть на якогось піднаймача. Приліпити оголошення на шибку вікна чи телефонний стовп, як роблять усі, що мають кімнати в найми, ми не можемо. Ми не з бідності здаємо кімнату в найми. Так говорить Катерина. І Зоня теж. Решта домашніх мовчить багатозначно. Ми ще не можемо навіть самі перед собою признатися, що єдиною причиною, чому ми хочемо здати в найми одну з кімнат, це двадцять п'ять золотих на місяць…

Всі, за винятком однієї Олі, страшенно здивовані, навіть розчаровані, з претензіями до татка, що він не залишив нам грошей у готівці. Я й сама помітила, що аж тепер так гарячково заговорилось у нашому домі про гроші. Коли татко був з нами, гроші грали в нашому житті зовсім другорядну, майже неістотну роль.

І тоді багато речей треба було, але на думку нам не спадало, що грошей може бути так само треба. Наприклад, говорилось, що треба буде продати фортепіано і купити нове, що треба до маминого хутра дати новий верх, що треба завести газ у помешкання, купити машину для викручування білизни, купити Катерині парцелю [110]110
  Земельну ділянку (з пол.).


[Закрыть]десь у доброму місці, – але грошей? Ні, грошей нам ніколи не треба було. Аж тепер лише відчувся пекучий брак грошей. Незважаючи на те, що в дійсності, коли взяти до уваги цінні папери, родинні клейноди і акції, залишені нам татком, то ми – багаті люди.

Нам стало потрібно грошей. Це єдиний фактор, що має тепер значення в нашому житті.

Минулого тижня довідались, що через неуважність комірне за дім (сто двадцять п'ять злотих щомісячно!) не заплачено за минулі три місяці.

Зонька (як звичайно) не стрималась у першу хвилину і накинулась на господаря, мов квочка:

– Це неправда! Це неможливо! Ви дуже помиляєтесь, коли думаєте, що ми дозволимо шантажувати себе!

Найнеприємніше те, що правда була таки за господарем, і нам довелось вибачатися та ще просити, щоб він ласкавий був цю неточність зберегти в таємниці, а ми з свого боку постараємось найкоротшим часом ліквідувати свою заборгованість.

Зоня не знаходила слів для обурення:

– Що за хамство! Боже, як люди можуть так по-свинському поводитись!

– Ти про кого? – запитала Оля флегматично. – Про себе чи про нього?

– Мамо! – зойкнула істерично Зоня, але мама вже лежала у спочивальні з компресом на чолі.

* * *

Мій майбутній швагер нараяв нам піднаймача – свого товариша, теж лікаря.

Між іншим, я собі зовсім інакше уявляла того Безбородькового товариша. У моїй уяві мав це бути низький на зріст, брилуватий, з плоским носом чолов'яга.

Того, що прийшов оглядати квартиру, я чомусь полічила за пана електрика.

– Чи міг би я оглянути кімнату? Приходжу з доручення доктора Безбородька.

– Ах, так…

Голос низький, трохи невиразний. Обличчя ніби гарне, але несимпатичне. Високий. Можливо, що без одягу худорлявий, а так, з ватою на плечах, тільки стрункий. Колір волосся і шкіри на обличчі темно-русявий.

Кімната, яку ми вирішили здати в найми, – одна з найкращих. Окремий вхід, вікна на південь, тераска. Проте він якось не дуже захопився нею. Перше, на що кинув погляд, – це пожовклі, ніде правди діти, фіранки.

– Це зніметься, – сказала я, маючи на думці і на кінчику язика: «і випереться», але він випередив мене:

– Вистачить штор…

Правда, він лікар. Може, тому не задовольнився моїм: «Є також ванна», а забажав оглянути її сам.

Це місце йому сподобалось. Перед виходом з дому мої сестри мились тут, і тепер вся кімнатчина пахтіла приємним туалетним милом і зубною пастою. Чотири волохаті рушники висіли на шнурі. Шість, кожна іншого кольору, щіточок до зубів стриміло в склянці. Це, здається, й вирішило справу.

– Я потребую багато спокою, – сказав похмуро, а по хвилині запитав нетактовно: – У панства, здається, жалоба?..

Наші повернулися з доктором Безбородьком.

О, цей сам не потребує спокою і не дбає про спокій інших. Увійшов до хати бундючно, ведучи за собою п'ять жінок, поважний, авторитетний, рухливий, чепурний, одне слово – джигун. Наші, чорні й журливі, виглядали при ньому, ніби курочки з породи зеленоніжок.

– Пхе, яка задуха!

Не питаючись нікого, доктор підбіг до вікна і відчинив його навстіж.

Мама заметушилась і побігла відчиняти вікна в сусідній кімнаті. Пригадавши собі щось, запитав мене Безбородько чванливо:

– Чи заходив сюди Север? Я йому казав, щоб зголосився між четвертою і шостою…

– Той лікар? Так, був…

– Ну і що? Сподобався тобі?

Безбородько говорить мені одній, річ ясна, за винятком Катерини, – «ти», сама не знаю, яким правом.

– Ні! – сказала я правду.

– Ов, а то чому? – розсміявся.

«Чому»? Важко пояснити, чому деякі люди з першого погляду нам подобаються, інші ні. Це була добра нагода для того, аби наречений моєї сестри виклав перед нами (ах, що за вдячна публіка)! свій погляд про доктора Мажарина.

– То прихована бестія… Хоч застерігаюсь, мої пані, лікар з нього може бути добрий! Проте поки що йому треба багато практики. Практика, мої пані, в нашім фаху… Але що я хотів сказати? Ага! Голодні повоєнні часи у Відні. Було таке, мої пані, що жилось на одній чорній каві… Чорт знає, як він це робив!.. Досить, що в нього можна було завжди знайти хліб, а часом навіть і до хліба. Одне слово, Север Мажарин найменше з нас, ауслен-дерів [111]111
  Іноземців (з нім.).


[Закрыть]недоїдав. Але точно знаю, що з дому йому не допомагали. Батька давно втратив, а мама – бідна міщанка… І як ми до нього не підходили, щоб викрив нам таємницю, як дає собі раду, – даремне. Або мовчав похнюплено, або свистів по-дурному.

– Може, мав яку кухту, що годувала його, – грубо зауважила Зоня.

– Ми самі так гадали, але ні… Виявилось, не було нікого. Припускаю, що мав якесь нічне заняття, якого соромився…

– Можливо… – притакував хор курочок.

Враз доктор пригадав собі, що я недавно здала матуру. З огляду на свіжу жалобу, мій іспит на атестат зрілості став чистою формальністю.

– А… а… мої гратуляції! Ну, що далі думаємо робити?

Що далі? Про яке «далі» може думати сирота по священику, мама якої по великих труднощах і ласках «з огляду за заслугу блаженної пам'яті отця Аркадія» має вісімдесят злотих місячної пенсії, тоді коли за комірне треба платити сто двадцять п'ять злотих. Правда, має ще якісь акції та цінні папери, але я особисто чомусь щораз менше вірю в їх реалізацію.

Мені хотілось відповісти Безбородькові ущипливо, їдко, але я відчула на собі застережливий, занепокоєний погляд Катерини і сказала з викликом:

– Буду студіювати!

Доктор звів брови, ніби не зовсім довіряв моїм словам:

– Так? А що гадаєш студіювати?

– Медицину! – бахнула я, хоч ніколи, навіть за життя батька, не мала такої думки.

– Ого-го! Не так скоро, моя панно! На медичних факультетах по всіх університетах Польщі заведено нумерує клявзус [112]112
  Обмеження для молоді непольського походження при вступі до вузу (з латин.).


[Закрыть].

– Овва! То поїду за кордон. От хоч би до Грацу!

Неля не могла витримати й вийшла, а я навіть не почервоніла.

Того вечора він засидівся допізна.

Чи мені так здавалося, чи він справді був ніжніший до Катерини і якийсь ніби уважніший до мами.

У всякому разі, того вечора, перший раз після відходу татка, в нашому домі повіяв лагідний, доброзичливий настрій. Гомоніли інтимно, півшепотом, доктор був настільки ввічливий, що вислухував до кінця думки інших, а мама, чи то забулась, чи просто підсвідомо, навіть усміхнулась раз чи два.

І коли ми всі сиділи в їдальні під великим жовтогарячим абажуром, при святковій порцеляні, маючи за своїми спинами старі буфети з кришталями та сріблом, зогріті сімейним настроєм і чаєм, створювалося таке враження, ніби в машині нашого дому нічого не попсувалось, ніби все тут по-давньому.

І тоді, тієї хвилини, ще більш недійсною здавалась мені смерть татка.

Потім, не умовляючись, ми почали зникати одна за одною з їдальні.

Ні Катерина, ні доктор, хоч би для чемності, не затримували нікого з нас.

Нелю я застала вже в ліжку. Лежала під одним простирадлом по саме підборіддя і, здавалося, чекала на мене.

– Мама пішла вже до себе?

– Так…

Чи про це хотіла вона мене спитати? Мабуть, ні. По хвилині Неля повернулась набік, уже на сон, і тоді запитала з незадоволенням в голосі:

– Пощо ти говориш про той Грац, коли знаєш, що це неможлива річ?

– Чому неможлива річ? – відповіла я запитанням не Нелі, а самій собі.

Думка, що на світі справді існують такі можливості і що я, Слава Річинська, можу користуватись ними, виникла в мені вперше, мов чудесне відкриття!

Безперечно, я й до того часу знала, що на світі існує багато молодих людей, які власними силами утримуються на студіях. По щирості, той життєвий героїзм не будив у мене пошани до себе. В моїх очах були то хирляві, в дешевих цайгових [113]113
  Цайга – рід бавовняної тканини.


[Закрыть]убраннях, з брудними нігтями і зародками туберкульозу в легенях хлопці. Жалюгідний елемент, який двічі чи тричі на рік нагадував про себе суспільству збіркою на бідних студентів. Ну навіть у фантазії ніколи не спадала мені охота належати до них.

В моїй уяві (можливо, під впливом розповідей стрийка Нестора про його студентські часи) студентське життя було барвистою авантюрою з шиночками, театром, субретками [114]114
  З артистками, які виконують ролі дотепних і хитрих покоївок.


[Закрыть]з опери, сутичками з поліцією і казковим марнотратством.

І тільки в ту хвилину, коли Неля засинала, пересунувся (інакше не можу того назвати) в моєму мозку якийсь механізм, і я, несподівано для себе, побачила цей клаптик життя в зовсім іншому світлі.

Пробі! Сотні, тисячі молодих хлопців і дівчат, засмаглих, мускулистих, зухвалих, марширують, манять мене помахами рук, кличуть за собою, і я відчуваю, що неспроможна опиратись ритмові їх кроку.

До біса! Яке кому діло, з чого пошито їх одяги та скільки разів на день вони їдять, коли вони – ті, що здобувають.

Геть з дороги, всі нерішучі, всі хиткі, всі кволі і забобонні! Місця й простору для тих, що здобувають!..

Вночі снилося мені, що я в чужому портовому місті, в якомусь чудернацькому підвалі торгую в'яленою рибою.

Оля так пояснила мені сон:

– Якби риба була жива і в чистій воді, то тебе чекало б велике щастя… А в'ялена… будеш мати якусь невдачу в житті…

Сміятися мені хочеться з невдач і в'ялених риб тепер, коли на моєму небі розквітають такі прекрасні можливості.

За два місяці буду студенткою у незнайомому місті і, може, справді їстиму рибу… собі на здоров'я!

* * *

У нас дома говориться про те, що піднаймач витрачає забагато електрики.

– Можна йому сказати, щоб доплачував ще два злоті місячно за електрику, – розсудливо зауважує Оля.

– Але ж це неможлива річ! – в один голос заперечили Катерина і Зоня. – Гарне свідоцтво виставили б ми собі тим! Теж щось!

– В такому разі, пощо про це стільки дебатувати?

Скільки разів не прокинуся вночі, завжди бачу вузький жовтий пружок на підлозі під дверима, що ведуть (тепер вони зачинені) до його кімнати.

Не вільно мені признатись про це голосно, але той ясний пружок на підлозі під дверима так часто, особливо після неспокійних ночей, править за мініатюрний маяк. Інколи прокидаюсь вночі від жаху, що татко вмирає, але відразу заспокоююсь. За стіною вартує хтось невсипущий тоді, коли цілий дім відданий на поталу злим снам.

Позавчора спала було мені фантазія накинути на себе халат, постукати у двері напроти і сказати, наприклад:

– Добрий вечір, пане докторе. Бачу, ви не спите ще. Я чомусь теж не можу заснути. Коли не маєте нічого проти, поговоримо трохи.

Можливо, був то звичайнісінький збіг обставин, але не виключаю, що він перехопив плин моїх думок, бо вчора зачепив мене перший.

Було вже досить пізнє надвечір'я, і наші, як звичайно, пішли на кладовище посадити і полити раніше посаджені квіти на татковій могилі. Тому що я була сама на весь дім, хотіла раніше позачиняти вікна. Вихилившись через вікно нашої кімнати, зустрілась я поглядом з нашим піднаймачем, який, опершись на підвіконня, відпочивав. Першу мить, майже інстинктивно, я хотіла сховатися, але було вже запізно.

– Галло! – усміхнувся до мене доктор Мажарин. Я помітила, що він у винятково добродушному настрої. – Чи в цьому домі є справді ще хтось живий? Уже кілька хвилин думаю над цією проблемою.

– Я є! – сказала я занадто голосно і відразу засоромилась свого вигуку.

– А, дівчина з м'ячем!

Я хотіла запитати, що означає ця назва, але він зник у вікні, а за кілька хвилин постукав у наші двері.

– Можна? Я хотів довести вам до відома, що в моїй кімнаті вже кілька тижнів як появилась дуже кокетлива чорноока мишка. Вона вже досить освоїлась і зовсім не зважає на мою особу, мандруючи по кімнаті… Про мене, вона могла б собі жити (і її діти теж), але я трохи побоююсь за цілісність книжок. Як тут бути? – Потім побачив на стіні портрет Нелі і забув про миші. – Чудовий портрет… Що за приємна, м'яка фактура… Але оригінал ще кращий…

– Так? – запитала я з чемності. Далебі, я не заздрісна на небуденну красу Нелі, але інколи справді трохи неприємно вислухувати чоловічі компліменти на адресу іншої, хай навіть рідної сестри. Тієї хвилини здавався він мені дуже звичайним саме тому, що, подібно до всіх чоловіків, які приходили вперше до нашого дому, мусив, вульгарно висловившись, всякнути Нелю.

Непорозуміння в тому, що всі ці захоплення не викликають у Нелі нічого, крім похмурого незадоволення.

– Ваша сестра справді така неприступна чи це тільки моє… поверхове враження?

– Так, вона досить дивна…

З того дня наші зустрічі, хоч і випадкові, стають частішими. Йому хочеться говорити про Нелю, а я поволі вчуся розуміти закоханих.

Надвечір, коли наші мандрують на кладовище, він заходить у нашу кімнату. Буває, що ми не згадуємо Нелю, але це не міняє справи. Він сідає проти її портрета, а я мовчу.

Тепер, коли ми з ним майже добрі знайомі, я не вважаю його за несимпатичного. Поволока меланхолії, що наче припорошує його обличчя, надає йому виразу людини, невдоволеної собою й світом. Я ще не бачила, щоб усмішка так міняла людину, як його. На жаль, він так рідко посміхається.

Якось приніс величезну помаранчу. Навіть не знаю, де він таку знайшов. Пізніше пояснив, що то особливий гатунок помаранчі, якесь там схрещення. Першу мить я мала враження, ніби цей дарунок призначено Нелі:

– Дякую від імені сестри…

Він скривився:

– Ви помиляєтесь. Ця помаранча для вас.

Треба було подякувати гарненько, затушкувати враження від моєї незграбності, але я побоялась, що така подяка буде ще незграбнішою, і промовчала.

Помаранча лежала на давньому своєму місці, в кошику для хліба, на розі комода, далеко від нас і така спокуслива.

Чи можна людину, яка за своєю працею, своїми справами і турботами (а турботи у доктора Мажарина є!) знаходить час подумати про такий дарунок, вважати за неприхильну до мене? Ні, в жодному разі. Я розповіла докторові про свій намір вирватися у світ.

На мій превеликий смуток, він поставився до мого задуму досить холодно.

– І ви хочете власними силами добитись диплома? Чи така ваша амбіція? Можу вам тільки сказати, що життя – не література.

Він спохмурнів і наче постарівся відразу.

Ах, які осоружні мені всі поуки старших, досвідчених людей і як не раз кортить піти просто наперекір отим добрим радам.

– Але ж, пане докторе, я знаю, що життя – не література, бо воно цікавіше за літературу!

Усміхнувся з поблажливістю, яка мене трохи вразила:

– Що ви можете знати про життя? Те, що ви уявляєте собі, далеко ще не життя, лише сон.

– Я, пане докторе, не тільки уявляю собі, але й вірю, що мої сни здійсняться, якщо…

Він зиркнув на мене з якоюсь цікавою веселістю, що зовсім не гармоніювала з настроєм нашої попередньої розмови, і я, маючи на думці щось інше, сказала з притиском і чванькувато:

– …якщо буду дуже цього хотіти…

– Ов! – проспівав він і задумався.

Дальша розмова не клеїлась. Ми розійшлися у безбарвному настрої, і мені здавалось, що він не скоро шукатиме нагоди зустрітись зі мною.

І справді, кілька днів він не заходив у нашу кімнату. Лежачи на своєму ліжку, я чула за стіною його кроки і гуркіт, ніби від переставлюваних меблів. Потім довідалась від Марині, що в доктора завелась міль (чи не книжкова?).

Якби він звернувся до мене, я радо допомогла б йому. Не хочу сказати, що тужу за його товариством, хоч і не ховаюсь з тим: звикла до його відвідин при заході сонця.

У цю пору, після задухи виснажливої спеки, настає певне відживлення в природі.

Квітки в саду спроквола підводять головки, розправляють листя, повітря сититься росою, люди виходять з хат і стишують голоси.

* * *

Помаранча і досі лежить незаймана.

Доктор Мажарин кудись ішов. Можливо, тільки пройтися, з капелюхом у руці, але, побачивши мене у вікні, зупинився.

– Може, ви маєте охоту прогулятись? – запитав просто. – Я винайшов дуже гарну польову стежку, від млина ліворуч.

– Добре, тільки треба зачекати, поки наші повернуться додому.

– Не буде запізно? – спитав, і я досі не розумію, про що йому, властиво, йшлось.

– Ну, то іншим разом піду з вами, – відповіла я скоренько, щоб віддалити від себе будь-яке підозріння. Здається, я засміялась теж по-дурному, з ніяковості. Саме той дурнуватий сміх немов змусив його призадуматись. Надумавши щось, він сказав здивовано і ніби радо:

– Як ви схожі на свою сестру Нелю! Ні, чи ви не бачите, яка велика схожість?

Мені аж брови упріли. Я хотіла висміяти його, сказати: «Ви страшенно мусите бути закохані в мою сестру, коли у всіх добачаєте схожість з нею». Але сором за його короткозорість стулив мені уста.

«Боже, та куди мені до Нелі? Та яка краса сама шкіра Нелі з її золотисто-оксамитовим, теплим відблиском! Неможливо, щоб він не бачив мого носа, який тільки при дуже великій поблажливості можна не назвати кирпатеньким».

– Ні… ні… пане докторе, яка тут схожість?

– Але ж як ви цього не помічаєте? Постава голови… хода… усміх… а форма обличчя. Придивіться до себе добре!

Він хотів, щоб я зазирнула до дзеркала збоку, але натомість я затулила обличчя долонями. Мажарин взяв мене за плечі і силоміць привів до дзеркала… Досі жоден чоловік не брав мене так в обійми, і тому я на мить таки втратила голову.

Собі самій лише можу це сказати.

Просто закрутилося в голові, і була тільки одна ясна думка, чи б пак бажання, щоб Мажарин тримав мене у своїх обіймах отак якнайдовше.

Я чула, як його рука прилипла до мого тіла… Потім він випустив мене і спокійним, я сказала б, недбалим голосом допитував:

– Справді не бачите, яка схожість між вами і панною Нелею? Справді? – Але це, що відчули ми обоє надто добре, не було вже важливим.

Він попрощався зовсім байдуже. Та саме в отій байдужості було глибоке порозуміння. Немов ми умовлялися мовчазно нашу удавану байдужість зберегти й на людях.

Два дні він зовсім не появлявся. Я умовляла себе, що так треба, але це пригнічувало. Мені хотілося ще раз відчути дотик його твердого, мужнього плеча. Водночас мене поривало з дому між люди.

Одного дня, точніше через три дні після тієї події, зрадила мене Зоня.

– Хай мама скаже їй щось! Вона йде на ріку і там вилежується в піску разом з хлопчиськами. Я думала, спопелію від сорому, коли мені сказали. Боже, якби татко щось подібне побачив! Така безсоромна… тільки ганьбить нашу родину… Хай мама скаже їй щось, бо, слово честі, піду колись за нею і вчиню скандал на березі…

Зоня виконує в нашому домі роль охоронця моральності. На її думку, завжди щось не так, як треба, завжди щось не личить. Вона воліла би зі всіх нас черниць поробити, чи що? Інша справа, що татко не дозволяв нам пляжувати разом з хлопцями.