Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 43 страниц)

– Прошу пана доктора, а коли чоловік зможе встати?

Лікареві пальці, що м'яли рушник, на мить зупинилися.

– Встати? Пані добродійка мають на думці отця каноніка? Сьогодні я не можу нічого певного сказати.

Покинувши витирати руки, він схопив капелюха і вибіг з кімнати. Нестор сунув йому гонорар буквально на ходу.

Поведінка лікаря породила в Олені недобрі підозріння. Вона затягла Нестора у ванькирик і, тримаючи його за гудзик ряси, настирливо, крізь сльози випитувала:

– Ти… ти… мусиш розповісти мені, як це сталося. Як це сталося, Несторе, я питаю, як це сталося? Ти забрав з хати здорового чоловіка. А якого привіз?

Можна було б подумати, що йдеться не про людину, а про річ, яку Нестор забрав з дому цілою, а повернув попсованою.

Нестор не виправдувався. Пригортаючи Олену до себе й погладжуючи її рукою по спині, лише розгублено приговорював:

– Спокійно… спокійно… спокійно…

Увійшла Зоня. Батькове захворювання її зовсім позбавило рівноваги. Зуби нервово цокотіли, вузьке лице стало подібним до долоні. Від страху шкіра стяглася, як від морозу.

– Мамо, треба негайно професора зі Львова… Я цим партачам не вірю. Мамо, тільки професора зі Львова! – Вона вибігла з кімнати і за дверима все ще повторювала: – Негайно, негайно професора зі Львова.

Олена вхопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку. Як за хвилину перед тим в укол, так тепер вона відразу повірила, що життя Аркадієві може врятувати тільки професор зі Львова. Вхопився за цю думку і Нестор. Він радий був вітати кожну нагоду, яка хоча б на годину вирвала його з цієї атмосфери смерті. Сам запропонував бігти на телеграф, щоб послати професорові телеграму, а якщо вдасться, переговорити з ним по телефону. Небезпека смерті, яка ще хвилину тому ломилася у двері їхнього дому, тепер трохи відступилася. Вона ще тривала, та Олена не бачила вже безпосередньої загрози.

– Треба підготовляти Філька, – зашипіла Катерина, але Олена так і не здогадалася, що саме вона мала на думці. В якому розумінні треба підготовляти Безбородька, офіціально чужу для їх сім'ї людину?

Мати і дочки з години на годину чекали приїзду професора зі Львова. Катерина просила родичів, які вже були втаємничені у захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами:

– Не треба, щоб вороги передчасно раділи з нашого горя.

Безбородько, якого Катерина сама підготувала до того, що сталося, стурбувався і зовсім засумував, коли сам оглянув хворого.

Олена, хоч це якоюсь мірою й було бальзамом для її душі, просто дивувалася, що Безбородько, який офіціально ще не належав до їх родини, так близько сприймає їхнє нещастя.

– Бачить Мариня, – шептала служниці, рада за свою найстаршу дочку, – яке чуле серце в пана доктора. Коли видужають, розповімо їм, як за ними побивався пан доктор. Я аж дивуюся, га, Мариню?

Мариня теж дивувалася, тільки не з Безбородька, а з Олени.

– Їмосць, бігме, як дитина. Пан доктор в'ються, як впійманий в'юн, бо не знають, як і що далі буде…

– Що Мариня має на думці?

– Нічого, прошу їмосць, нічого, – нахилилася наймичка до Олениних рук, – язик мій – ворог мій. Будуть їмосць доброго зятя мати.

Олена вирішила, тільки-но Аркадій зведеться на ноги, виїхати з ним на відпочинок у Карпати. Протягом двадцяти чотирьох років кожного літа просив він Олену виїхати з ним хоч на тиждень у гори. Говорив не раз, що його гризе совість за неї. Адже він вирвав її з природи і замкнув у мурах.

Олена під різними приводами відхиляла його прохання.

Здавалося їй, що, коли б знову побачила ліс, але вже без Ладиків і Ореста Білинського, у неї б розірвалося серце.

А тепер… Хто його знає? Може, нещастя, що спало на їх сім'ю, – кара господня за те, що вона, законна дружина і мати п'ятьох дітей, ховала у своєму серці спогади про того чужого чоловіка?!

Професор зі Львова (приїхав аж на другий день увечері) навіть не завдав собі труда як слід оглянути хворого. Малий, бочкуватий, в немодних черевиках на гудзиках, він послухав пульс Аркадія, заглянув йому під повіки і преспокійно заявив, що стан хворого безнадійний. Місцевий колега правильно визначив діагноз: крововилив у мозок. Власне кажучи, йому і нічого було їхати сюди. Катастрофи треба сподіватись щогодини.

Коли ці слова, сказані преспокійним, тихим голосом, відгукнулися лементом домашніх, Олена навдивовижу зберегла душевну рівновагу. Вона була певна, що професор просто хотів налякати її. Відома річ, що всі оті славнозвісні професори люблять залякувати людей. Це ж неможлива річ, щоб Аркадій міг умерти. Не може статися такої несправедливості, щоб він залишив її саме тепер, коли вона, нарешті, серцем об'єдналася з ним, зареклася ніколи вже не повертатися думками до минулого, тепер, коли дочки, може, найбільше потребують батьківської опіки й поради.

Вона скоріше повірить у можливість чуда, ніж у смерть такої життєрадісної, такої міцної тілом і душею людини, як Аркадій.

Хоч славнозвісний професор передбачав смерть у найближчі години, Аркадій промучився майже п'ять днів.

Дочки кожна по-своєму сприйняли це нещастя. Ольга плакала день і ніч. Сльози залишали мутні смужки по її кругловидому лиці. З підпухлими повіками вона здавалася ще повнішою. Проте лице її від безсонних ночей не втратило свого яблуневоцвітного кольору.

Ольга плакала тільки з причини батькової близької смерті. Плакала тому, що не встигла висловити батькові свого великого почуття до нього. Її глибока любов так і залишилася непоміченою ним. Плакала, що іноді свідомо не була з ним досить ніжною, а він не знав про це й завжди вважав її своєю доброю дитиною.

Було так, що Ольга почувала себе ображеною на батька, що він мало звертав на неї уваги. З Зонею возився тому, що та завжди була примхливою. Нелю боготворив за її вроду. Славу пестив, як наймолодшу. Катериною ж гордився, бо була подібною до нього… а для неї, Олі, не ставало вже ні часу, ні місця.

Тепер Ольга не могла дарувати собі, що сміла ображатися на батька. Раз було навіть так, що вона помстилася таткові, хоч він, вона зрозуміла це лише тепер, до всіх своїх дочок був однаково ласкавий, однаково добрий. Якось прийшов батько втомлений і почав шукати свої домашні туфлі. Ольга сиділа в кріслі, бачила, як батько став на коліна, щоб витягти туфлі з-під ліжка (Мариня, прибираючи, заштовхала їх під саму стіну), і зловтішалася: «А я тобі не допоможу. Хай твої улюблені дочечки подають тобі туфлі!»

Це було давно, ще в ранньому дитинстві.

І хоч Ольга безліч разів розкаялася у своїй недобрій поведінці, факт цей повернувся до неї свіжим і викликав новий приступ гіркого жалю.

Слава замкнулася в собі, як тюльпан з заходом сонця. Ні до кого не обзивається, не помітно, щоб плакала, снується тільки по кімнатах, бліда як привид. На Нелю, яка завжди мала слабкі нерви, напав якийсь незрозумілий страх. Вона стала лякатись присмерку, не може спокійно дивитись на гру тіней, боїться найменшого руху повітря в кімнаті. Здригається від будь-якого шелесту.

– Нелюся боїться здибатися з смертю, – каже Мариня. – Вона знає, що смерть хоч ніби й невидима, а завжди, не бійся, дає знати про себе, коли приходить по душу.

Зоня знаходить у собі силу репрезентувати на людях родину Річинських. Вона одягається з таким самим, якщо не з підвищеним шиком, з такою ж старанністю, як і раніше, закручує локони, ходить в кіно, затримується біля вітрин з галантереєю чи фотовиставкою.

Коли хто з знайомих запитує її, як здоров'я отця каноніка, вона зводить свої дугасті каштанові брови і питає в свою чергу, ніби не розуміючи, в чому справа:

– А що мало б бути з татковим здоров'ям?

Така відповідь може збентежити будь-кого.

– Та, – починає ніяковіти й виправдуватись цікавий, не радий сам, що пошився у дурні, – говорили люди, ніби отець канонік важко захворів, мало що не при смерті. Хтось казав, що ніби й професора викликали з Львова…

Зоня морщиться зневажливо. Плітки це все!

– Так, – додає, щоб не викликати недовір'я в правдивості своїх слів, – тому кілька днів на вічу в Калиниці таткові справді стало погано з-за браку свіжого повітря у приміщенні, але більше нічого. Дійсно, мама з першого переляку викликала навіть професора зі Львова. Професор оглянув татка і сказав, що даремно родина робила такі видатки.

– А, таки викликали лікаря зі Львова. Це, виходить, люди таки правду говорили?

– Це правда, і що з того? Що надзвичайного в тому, що викликали професора? Це тільки в нашому обивательському містечку люди такі провінціали, що за їх поняттям професора викликають тільки у смертельних випадках. А тепер таткові вже зовсім добре, і татко вибирається на курорт. Невідомо лише, що обере він для себе: Заліщики чи Косів.

– Слава богу, що отець канонік здоровий! Слава богу! А то люди вже бозна-що плескали язиками. І як почуватимуть себе ті, що плескали такі нісенітниці, коли зустрінуться колись віч-на-віч з отцем каноніком? Ех, люди, люди!..

Катерина як найстарша з сестер обрала собі найважчу пайку в загальному обов'язку: вартування біля хворого по ночах. Приляже на годинку-дві вдень, іноді здрімне й звечора, а від півночі вже до самого ранку сидить одна-однісінька біля хворого.

Десь біля другої години, коли вже зовсім певна, що всі сплять, починає Катерина свою щоденну розмову з Аркадієм:

– Татку, де ключі від каси? Дайте, татку, дайте мені ключі від каси.

Здорове око дивиться непорушно перед собою, а здорова рука Аркадія стискається в кулак, аж біліють кісточки.

– Татку, я знаю, ви все розумієте, що я до вас говорю. Я вас прошу, я вас благаю, татку, дайте мені ключі від каси. Де ви заховали ключі?

Здорове око починає сльозити від напруженого погляду в одну точку, але залишається непорушним.

Катерина присідає біля хворого, тримаючи напоготові олівець. Бере Аркадієву здорову руку і встромлює поміж пальці олівець. Пальці розчепірюються, і олівець падає на постіль.

Катерина знову всуває його поміж пальці, силоміць пригинаючи їх, як дроти. Потім підсовує йому на твердій підставці клаптик паперу.

– Татку, прошу вас, напишіть, де знаходяться ключі. Я держатиму олівець, а ви тільки водіть злегка моєю рукою.

Пальці випростовуються, і олівець стирчить між ними, як ввіткнутий.

– Татку, якщо вам важко писати, то стукайте олівцем у боковицю ліжка. Я торкатимусь кожного предмета в хаті. Якщо так, стукніть три рази, якщо не потраплятиму, стукніть раз. Ви розумієте мене, татку? Дивіться, я іду до шафи з книжками. Якщо ключі тут, то стукніть олівцем три рази…

Пальці відкидають олівець. Око від перевтоми закривається. Хворий втрачає контакт з оточуючим світом. Іноді вдає, що спить. Катерина знає, що батько тільки прикидається сонним. Вона сідає у нього в головах, нахиляється над лицем, делікатно підважує повіку на здоровому оці, змушуючи дивитись на себе.

– Татку, я знаю, що ви не спите. Мене не треба обманювати. Ви хочете мамі передати гроші, правда? Мама пустить нас з торбами, татку! Ви боїтесь, щоб я мамі не зробила кривди? Так, татку? Присягаюся вам, – вона хреститься перед розп'яттям над ліжком, а потім цілує батькову холодну, спітнілу руку, – присягаюся вам своїм щастям, щоб мені так ніколи дружиною Філька не бути, що я мамі не зроблю кривди. Як вам ще поклястись, татку? Татку, згляньтеся на мене! Подивіться мені у вічі, татку, де ключі від каси? Татку, татку, ви мені казали, що з усіх дітей любите мене найбільше, а тепер боїтеся мені касу свою довірити? То така любов, татку? Подивіться мені ще раз у вічі, де ключі від каси? Якщо вам важко вистукувати олівцем, то кліпніть оком. Ключі у шафі з одягом, так?

Око починає плакати. Великі круглі сльози розпливаються по скроні.

– Чого ж ви плачете, татку? Я знаю, що вам важко, що я вас мучу. Але хто тому винний? Чому не хочете признатись, де ключі? Правда, ви вже передумали, татку? Ось олівець, візьміть його в пальці, татку, візьміть. Я водитиму вашою рукою.

Несподівано здорова половина лиця починає смикатись, наливається кров'ю, губа лізе на губу, око мало що не вилазить з орбіти, рука конвульсивно стискає і розтискає кулак.

Татко чогось домагається. Татко мучиться, що його не розуміють.

Катерина нахиляє вухо до його губ:

– Ви хочете щось сказати, татку? Я слухаю вас…

– М-м-м-ма-м-м-а…

– Маму покликати, так? Ви хочете при мамі віддати ключі? Хай буде ваша воля, приведу вам маму.

Катерина справді іде по Олену. По дорозі думає: ключі я мамі покажу, але з своїх рук не випущу. І за віщо він її так любить? Невже ж він не помічав ніколи її недоліків? А може, тато любив маму саме за її недоліки? Може, йому, такому вольовому, такому енергійному, й подобалося таке полохливе, безвільне створіння, як наша мама?

– Мамо, татко хоче вам щось сказати.

– Сказати? Сказати, кажеш? – Олена починає плакати і сміятися з радощів, приплескуючи в долоні, як несповна розуму. Та Катерина тут же вбиває всякі ілюзії:

– Мамцю, прошу взяти себе в руки. Мені здається, що це полегшення перед смертю.

Ольгу, яка йшла тут же за матір'ю, Катерина не впустила до кімнати хворого.

– Татко хоче поговорити з мамою без свідків.

І тут же, переступивши за Оленою поріг, обернула ключ у дверях.

Коли Олена ввійшла, Аркадій підвів голову, наче збирався сісти. Стримуючи ридання, Олена підбігла, всунула руки під подушку і підвела його в напівсидяче положення. Здорова Аркадієва рука (як же вона схудла за цих п'ять днів!) з невимовною ніжністю ковзнула по обличчі Олени.

Катерина стоїть за спиною Олени і знаками питає Аркадія: «Де? Де, – показує жестом, – ключі?»

Аркадій, щасливий присутністю Олени, не реагує на ці знаки. Катерина не може більше опановувати себе. Обіймає Олену за плечі і тут же шепоче їй:

– Мамцю, десь пропали ключі від каси. Прошу спитати татка, де татко ключі діли.

Олена припадає до грудей хворого, кладучи його на постіль, сама падає лицем йому на груди:

– Татко відходить від нас, а їй… Їй ключі в голові. Аркадію, з ким ти мене залишаєш? Аркадію, я боюся сама, візьми мене з собою!..

Хворий складає пальці, як для благословення, і понад спиною Олени робить знак хреста у повітрі.

– У посуді з кропилом? – вмить якось інстинктом відгадує Катерина. – Так, татку?

Здорове око з-за Олениних кіс кліпає раз і вдруге.

Катерина мало що не спотикається об скулену Оленину постать. Посуд з кропилом стоїть на шафі. Катерина присуває до шафи крісло, всуває руку в посуд, і пальці її намацують метал. Обережно, щоб ключі не брязнули, затискує їх у кулаці і кладе до кишені халата.

Чи помітили що-небудь батько з матір'ю? Навряд. Вони так зайняті собою! Аркадієві, здається, зовсім полегшало. Він вільно орудує рукою. Навіть белькоче щось Олені на вухо. Катерина сама вже ладна повірити, що з батьком сталося чудо. Аркадій починає подавати знаки Катерині, щоб залишила його самого з Оленою. Прикладає пальці до вуст. Треба розуміти, що він гаряче молить виконати його бажання. Катерині жаль батька. У неї набігають сльози на очі, але при всіх своїх добрих почуттях до нього вона не може задовольнити його бажання. Мусить без свідків узнати, що є в касі.

– Мамо, – бере вона Олену за плече і насильно відводить від Аркадія, – татко просить, щоб ви вийшли з кімнати, щоб не дивились на його муки.

Олена хоче попрощатись з умираючим чоловіком, але Катерина не дає їй знову наблизитись до хворого. Ставши, як стіна, поміж Аркадієм і Оленою, вона злегка підштовхує матір до дверей і виводить з кімнати.

– Іду, іду… не штовхай мене, – схлипує Олена. Сльози потоком заливають їй обличчя, і від цього воно здається ще марнішим.

Тепер Катерина сам на сам з батьком. Перечекавши хвилину, вона поволі замикає двері. Ключі в кулаці. Почуває себе недобре. Відраза, що йде аж з глибини душі, отруює всю насолоду виграшу. Почуває себе так, начеб збиралася пограбувати труп.

Власне кажучи, з присутністю батька можна й не рахуватися. Проте не насмілюється відкривати каси на його очах. Бере крісло з високою спинкою і відгороджує ним Аркадія. Так і треба. Очі не бачитимуть, серце не болітиме.

Катерина чує власне дихання, коли з усієї в'язки ключів вибирає той, що, на її думку, повинен би підходити до каси. Не підійшов! Ні цей, ні другий, ні третій, ні четвертий, а всіх ключів у в'язці шість. На п'ятому ключі Катерина раптом усвідомлює, що в касі комбінований замок.

Лише знаючи комбінацію цифр і відповідно до їх числа натискаючи кнопку, можна відчинити дверцята.

Та яка, яка ж це цифра? Чи знає її ще хтось, крім Аркадія? Більш ніж певна, що ні. Та як видобути в батька секрет, коли він заплющив око і навіть дивитись не хоче на Катерину? Чи не гнівається, що вона відірвала від нього Олену? А якщо вона перепробує всі комбінації чотиризначної цифри. Подумала так і зразу ж зрозуміла, що це безглуздя. Така робота могла б коштувати їй усього життя і не увінчатися успіхом. Та хоч розуміла, що це наївно, проте розраховувала на щасливий випадок. Не переставала пробувати, по-різному добираючи цифри. Упріла до того, що сорочка прилипла до плечей, і все дарма! Немає іншої ради. Доведеться позвати слюсаря – спеціаліста по вогнетривких касах, а тоді вміст каси перестане бути секретом навіть для сторонньої людини. Більш злісного жарту не могла їй втяти доля.

Катерина, не усвідомлюючи, що робить, обгризає ніготь за нігтем. Ану, ще раз попробує щастя. І коли напружувала думку над черговим добором чисел, погляд її ковзнув по стертій гравіровці кільця, на яке були надіті ключі.

Цифра! Два, сім (або вісім), п'ять і три, або знову п'ять. Тремтливими пальцями спробувала перший варіант, і замок відскочив, як від чародійного «сезам».

Грошові банкноти, якісь папери, стоси акцій – все це злилося перед її очима в одну строкату пляму, що переливалася, як рідина.

Втомлена від надлюдського душевного напруження, Катерина, стуливши повіки, припала головою до паперів, як до плеча коханої людини. Запах банкнотів, що перейшли не через одну тисячу людських пальців, зовсім одурманив Катерину. Який це дурень сказав, що гроші без запаху? Гроші мають, стверджує Катерина, своєрідний, непідмінний запах.

В касі (дарма що в першу хвилину здалося все пливучою рідиною) був ідеальний порядок. Банкноти перев'язані паперовою смужкою, на якій дрібним почерком виписана цифра «тисяча вісімсот». Смужка, очевидно, обгортала колись більшу суму, бо лежала на грошах зовсім вільно. Цифри на ній теж мінялись. Спочатку було чотири тисячі, потім перекреслено, залишилося три тисячі п'ятсот, потім і ця цифра закреслена, нарешті, дійшло до останньої суми – тисяча вісімсот. Акцій, чи, як їх у фінансовому світі називають, вартісних паперів, було рівно на п'ятдесят сім тисяч.

Катерина, не довіряючи дійсності, бере з купки акцій один папірець і розглядає його з усіх боків, як банкнот, на який є підозріння, що він фальшивий. Чи не бутафорне часом її щастя?

Здається, все в порядку. П'ятдесят сім тисяч злотих, тільки в іншому вигляді.

Ось її майбутнє. Ось передумова її щастя, її виняткового становища в суспільстві, зрештою, передумова її спокійної старості. А вінцем усього буде її одруження з доктором Безбородьком. Десятки арканів наставлялися на Філька, а він підійде до неї однієї і добровільно віддасть себе в руки.

Купа паперів перевтілюється в очах Катерини в реальні сцени її майбутнього життя, що з'являються і зникають, як на екрані.

Ось спальня в їхньому з Фільком домі. Кімната тоне у фіалково-золотистих спокійних тонах. Важкі полоси добротного натурального шовку тріумфальною дугою драпірують вікна і двері. Вони стушовують надто яскраві тони світла й звуків ззовні. Всю середину кімнати займає подружнє ліжко. Широке, низьке, вистелене пухкими матрацами. На ньому можна не тільки спати, але й качатися з кінця в кінець.

На її руці – голова Філька. Та голова пролежала на її руці всю ніч, може з відпочинками пролежати і цілий день, і нікому ніякого діла до того, що творять муж і жона у спальні.

Ось у неділю вранці виходить Катерина з церкви поряд з учорашніми своїми подружками (хоч, по правді, в Катерини немає подруг, є лише широке коло знайомих). Всі вони свіженькі, рум'яненькі, з природи чи від фарби, зграбненькі, як гірські кози, а вона спотворена передродовими плямами, обрезкла, неповоротка, суне перед собою живіт, як барабан. А проте її, а не будь-яку з них, веде під руку доктор Безбородько. І то ще як веде! Підтримує за лікоть і попереджає перед кожним видолинком на тротуарі, перед кожним камінчиком на вулиці. Ось приміщення товариства «Союз українок», вщерть набите жінками, але збори не розпочинаються, бо обіцяла прийти й затрималася член правління – пані докторова Безбородькова. Пані докторова може запізнитись і на півгодини, і на годину – збори без неї однаково не розпочнуться. Ніхто з членів правління не захоче псувати добрих взаємин з докторством Безбородьками.

Де та, що не позаздрила б Катерині?

А сестри?.. Хіба їм не належить що-небудь з батькової каси? Належить, Катерина не заперечує, а проте не отримають нічого. Досить з них того, що вона дасть їм притулок у власному домі, доки не повиходять заміж або не повлаштовуються десь на роботу. А якщо котра з них не зможе досягти ні того, ні другого, то залишиться при Катерині бавити дітей та наглядати за куховаркою, щоб менше крала (Мариню Катерина відправить).

А совість? Совість Катеринина буде спокійною, як сон здорової дитини. Її сестрички мають те, в чому її так скривдила природа: вроду. Кожна з них досить приваблива для того, щоб задурманити чоловіка, аби повів її, «голу», у церкву. Навіть Слава з своїми монгольськими вилицями і широким ротом знайде дурня, який полакомиться на неї.

Зрештою утримання салону (хай би й провінціальних масштабів!), де дівчата матимуть нагоду заводити знайомства з кавалерами, теж вимагатиме коштів. Це й буде їх часткою батьківської спадщини.

Коли б батько сам був спроможний вирішувати це питання, він, безперечно, призначив би Катерині найбільшу суму. Колись недвозначно натякнув про це Безбородькові у присутності самої Катерини.

Ні, вона, Катерина, діє розсудливо, а раз розсудливо, то й чесно.

Стоп, стоп! Але ж бо ці п'ятдесят тисяч не тільки таткова власність. В цій сумі, напевно, і чужі капітали. Досить таткові закрити очі, як почнуть з'являтись люди з фінансовими претензіями. Можливо, що з цих п'ятдесяти семи тисяч на її долю перепаде тільки сім? Ні, не бути цьому! На долю Катерини перепаде рівно п'ятдесят сім тисяч. За меншу Ціну не купити їй Безбородька. Про якісь чужі капітали вона й чути не хоче. Всіх жаліти – самому загинути. Кожний з вкладників, хто б він не був, не помре від того, що його капіталець залишиться у Катерини. Погорює, поскандалить, може, навіть дехто відхворіє, але все ж таки залишиться живим, а для неї втрата Філька рівнозначна фізичній смерті. Просто не пережила б, якби він дістався іншій. Якби була такою вродливою, як Неля, то сміялася б з того, що її Безбородько покинув. Завжди могла б запевнити, що це вона перша порвала з ним, і ніхто не сумнівався б у цьому. В її ж становищі вийти заміж за Філька – це виграти у долі всі номери лотереї підряд, а не вийти – програти останній гріш.

Катерина любить Безбородька. Це її перше і, напевно, останнє кохання. А проте фактор цей у поєдинку з світом не грає першої ролі. Любов, кажуть, вміє йти на жертви. Вміє любити для самої любові, нічого в заміну не вимагаючи для себе. Але любов – сліпа, а сліпий потребує проводиря. В її любові проводирем є амбіція, істинний гонор Річинських, небезпечний, безжальний до кожного, хто наступить на нього. І насамперед цей гонор наказує Катерині за всяку ціну одружити на собі Безбородька. Одружуючись з Безбородьком, вона покаже язика всім отим лялям з фарфоровими очима, які йшли об заклад (і це донесли Катерині!), що Безбородько тоді ожениться з найстаршою з Річинських, коли рак свисне. Послухають тепер вони самі ракової музики.

Сльози, прокльони покривджених вкладників? Слава богу, батько навчив її розцінювати сльози інших не інакше як істерію, в кращому випадку, нестриманість погано вихованих людей.

Єдине, чого Катерина дійсно боїться, – скандалу. Це такий бич, перед яким вона ладна на коліна впасти. В жодному разі не можна тепер допускати скандалу. Скривджені не скривджені, доки не стане офіціальною дружиною Безбородька, мусять мовчати, як мертві. Не час тепер думати про способи, як Катерина заткне їм роти. Головне, що і прилюдного скандалу не буде, і гроші залишаться у Катерини.

А поки що треба забрати з каси акції і сховати їх у надійне місце. У футляр від скрипки! Кому спаде на думку заглянути в нього, коли всі знають, що там скрипка з однією струною?

Гроші Катерина залишить в касі. Зрештою, вони будуть потрібні на похорон.

Впоравшись з футляром, Катерина відсуває крісло від Аркадієвого ліжка. Тепер, коли її щастя замкнуто у футляр, як пташка в клітці, Катерина відчуває приплив жалості і вдячності до немічного батька. Око, що кілька хвилин тому світило життям і любов'ю, тепер помутніло, як у неживої риби. Обличчя хворого вкрилося фіолетовими плямами, ніби хто облив його чорнилом.

– Татку! – починає трясти його Катерина, наче смерть застрягла у нього в горлі, як кістка. – Татку, що ви робите, татку?

У відповідь почулося харчання вмираючого.

– Мамо, – шарпнула Катерина за клямку, забувши про замкнені двері, – мамо, татко вмирає!

Коли Олена з криком ввірвалась у кімнату, тіло було ще тепле, але серце уже не билося.

* * *

Вірити не хочеться, скільки біганини по установах, мороки з різними сторонніми людьми, руху і коштів вимагає мертва людина в хаті. І злим жартом здавалося те, що тією мертвою людиною був саме Аркадій, який у таких випадках приймав на себе команду і давав усьому лад.

Щастя, що Катерина не втратила рівноваги і відразу ж послала Мариню по двоюрідну сестру Аркадія, тітку Клавду. Клавда, хоч їй ішов шістдесят перший і вона віддавна хворіла ревматизмом, мала в собі ще енергії за трьох молодих.

Останні роки тітка Клавда, так би мовити, відреклася жіночої статі, підладжуючись під мужський фасон. Обстригла а-ля гарсон свої ще пишні, між іншим, як і в усіх Річинських, білі, як молоко, коси, придбала люлечку, стала носити до англійських спортивних блузок мужські галстуки, засвоїла вульгарні вислови і, слухаючи солоні анекдоти, плескала себе по стегнах, як жокей.

Колись тітка Клавда була красивою брюнеткою, з великими очима й зграбним, з аристократичною горбинкою носиком. Її грація, витончена постать будили загальний подив. Дехто в родині вважає, що найбільш подібна до тітки наймолодша з Річинських – Слава, що, звичайно, не зовсім так.

Коли увійшла Клавда і без голосіння та ламання рук твердим басовим голосом почала давати розпорядження, всі відразу відчули, що нарешті буде порядок і вся ота біганина та рипання дверима наберуть якоїсь цілеспрямованості.

Отже, з наказу тітки Клавди Катерина піде замовити в похороннім закладі труну і все інше. Під цим «іншим» малися на увазі чорні шпалери, свічники та декоративна зелень. В похоронному закладі треба буде поторгуватись, бо ті хватайдухи не мають прейскуранта, а лише чигають, скільки з кого можна здерти. Для Клавди ясно, що вони вже п'ять днів гострять зуби на похорон у Річинських. Мають вони, будьте певні, своїх агентів, що полюють за трупами, мов ті гієни.

Слава піде на пошту і подасть телеграми родичам. Ось зразок тексту. Треба пам'ятати, Славуню, що кома й крапка – це теж знаки, за які платять, як і за слово.

Зоня піде до модистки замовити жалобні серпанки і капелюхи для всіх дочок і дружини покійного. На серпанки не треба брати траурного крепу, а звичайний чорний жоржет. Після строку жалоби з цих серпанків можна буде понашивати візитні плаття, але, само собою, скомбінувати з якимсь веселим матеріалом.

Зоня приймає наказ тітки Клавди, але не поспішає виконувати його. Її в цю хвилину займає щось інше. Вона вештається з блокнотом і олівцем у руках по кімнатах, неначе збирається списувати меблі. Зоня заздалегідь відмічає у блокноті, скільки орієнтовно буде на похороні вінків.

Минулого року, коли помер доктор Фільварочний, то перед катафалком несли сімнадцять вінків від родини, друзів і організацій. В Річинських на похороні не повинно бути менше двадцяти п'яти. Від дружини й дочок – один, від тітки Клавди – два, від Несторів – три, від Ілаковичів – чотири, від Гука – приятеля родини – п'ять, від церковного братства – шість, від «Просвіти», від «Рідної школи», від «Бесіди», де татко був членом, від… від… Цифра доходила до вісімнадцяти й далі ніяк не зрушувалася.

До того ж Зоні захотілося, щоб вінки були дорогі, елегантні, стильні. Тому й боялася, що родичі з села посплітають вінки з жоржин і циній, понатикують туди рож, і вийдуть не вінки, а компрометація!

Інша справа, коли б селяни принесли саме такі вінки з жоржин, м'яти, рож та дубового листя… Взагалі треба якось подумати, щоб село з'явилося на похорон організованим порядком, з вінками й хоругвами.

– Та паннунця щойно казали, що бояться сільських вінків, а тепер хочуть, щоб люди з села прийшли з такими вінками, – не втерпіла Мариня, щоб не висловити своєї думки.

– Мариня нічого не розуміє, а завжди мусить і своє слово докинути. Я ж казала, що боюся, коли б священики з села не приїхали з простими вінками, а селянин… якраз… А втім, що я толкую з Маринею про ці справи? Мариня так розуміється на цих речах, як вовк на зірках!..

Коли приїхав Нестор з дружиною (Несторова відразу ж звалилася з ніг, від головного болю її почало канудити), Зоня причепилася до нього: коли помер доктор Фільварочний, то труну везли на санях, хоч був липень, так, як і тепер. Таткові, може, й не треба саней. Фільварочний був хлопський адвокат, а татко як-не-як – священик, і пара білих, як молоко, коней у чорних сітках з пухнатими високими плюмажами на головах, що запряжені у катафалк, куди елегантніше від волів у санях. Але делегації з села повинні бути на татковім похороні. Тепер надзвичайно модною стала участь селян при різних оказіях – стрийко [52]52
  Дядько, брат батька.


[Закрыть]хіба не знає про це?

Нестор плямкнув язиком, бо не знав, що відповісти племінниці.

– Я не знаю, пане добродію, як ти собі уявляєш ту делегацію з села? Хлоп, гадина, має довгу пам'ять тільки на помсту.

Зоня цілком згодна з стрийком, що та худоба давно вже забула про добродійства, що їх зазнавала від татка, але стрийко погодиться й з нею, що без делегацій з села в нинішню хвилину аж ніяк не можна обійтися. Невже ж стрийко не розуміє, що це просто шик? Обов'язково треба когось послати у Вишню, щоб організував там вінки й делегацію. Якщо інакше не можна, то хай пообіцяє тим хамам за страчену днину ситий обід, по вісімдесят сотиків чоловікам, а по п'ятдесят жінкам, бо ж похорон татка, що б там не було, мусить мати всенародний характер.