Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 43 страниц)

– Наступає епоха українського Ренесансу, – продовжував Романик, – який мусить бути куди глибший, куди більш значний для історії, ніж італійський Ренесанс, ніж французька революція. Адже йдеться про створення нового типу української людини, яка, по суті, має бути людиною з прометеївськими поривами духу, з геркулесівським розумінням труднощів, постійно активна, повна життя – фаустівська людина.

Олі стало смішно.

«І Прометей, і Геркулес, і Фауст… Можна б вплести у цей вінок ще й Самсона, Спартака, нашого Кирила Кожум'яку, – і що з того? Романик однаково не перестане від цього скидатись на неопірене хиженя…»

– На шляху до здійснення цих історичних завдань нація мусить зміцнювати свої біофізичні сили та поширювати територію хоч би шляхом загарбництва чужих земель. Історію творять мужчини, а призначенням мужчини є війна і зненависть, бо хто не вміє ненавидіти, той не є мужчина. Українська ж нація поки що не дала справжнього мужчини в біогромадсько-суспільному розумінні цього слова. Щойно новий тип українця дасть здоровий початок справжньому мужчині…

– А… а… про рецепт на того нового українця можна довідатись? – спитав чийсь охриплий, видко, навмисне замаскований голос.

У залі знявся сміх, з якого виділявся розкотистий чоловічий голос. Він сміявся, начеб пив ковтками воду.

Почулись погрозливі вигуки, як можна здогадатись, однодумців доповідача.

Романик ображено замовк. Поза тим, ця примусова пауза знадобилась йому для того, щоб висякати носа та розчесати пальцями довге, рівне волосся, що весь час спадало йому на щоки і робило його вузьке неголене обличчя зовсім мавпоподібним.

Слово знову взяв пан Костецький:

– Панове! Панове! Прьльошу спокій, будемо прьльодовжувати! Прьльошу панства, після доповіді будуть запитання, прьльошу ще трьльохи здерьльжатись. Прьльошу вас, пане Рьльоманик!

– Отже, – почав улюбленим слівцем Романик, але в його голосі не почувалося вже попереднього розмаху. Всім було ясно, що опозиція готується до наступу, і це, очевидно, вплинуло негативно на самовпевненість доповідача. – Отже, виходячи з біофізичних і біопсихічних законів, українська нація для того, щоб спромогтися видати з себе надлюдину, тобто новий тип українця, мусить до своєї гнилої густої крові прийняти свіжу здорову струю. Іншими словами, ту застояну сукровицю треба змішати з життєдайними первнями германської крові…

– Де Рим, а де Крим, а де зелені свята! – вигукнув хтось з гальорки, і зал знову начеб хто підпалив сміхом…

– Спадковість, за майстером Гінтером, це пізнані і признані вартості, повна гармонія з собою, відкинення всяких ухилів, викликаних надбудовами ззовні, здійснювання у власній життєвій поведінці, а в біологічному – це поставлення перед власні очі своєї душі духовних вартостей, втілених у зразкові покоління. Інституція подружжя така, яка вона сьогодні є, не може задовольнити ідеологів нової Німеччини. Природний добір чоловіка й жінки, які мають сплодити людину вищого типу, повинен стати справою громадського або, у всякому разі, партійного контролю…

– Ого, то веселі речі! – засміявся хтось тут же за спиною Ольги. Йому відгомоном відповів сміх з різних місць залу.

– Прьльошу панства, прьльошу панства! – розмахував руками пан Костецький, ніби збирався решетом прикрити горобців. – Кінець кінцем це непрьльистойно! Дайте докінчити доповідачеві. Пане Рьльоманик, прьльошу…

– Отже, виховання нової людини повинно починатися ще в лоні матері. Перепрошую, ще до лона матері. Жінка ще до свого запліднення (Ольга зиркнула з-під вій на кузин: Аврельця вперлась підборіддям в груди і вся пашіла жаром, а Маруся, не менш червона, слухала з напіввідкритим ротом) повинна бути на спеціальній дієті, щоб підготувати відповідні біофізичні умови для майбутнього нащадка.

В залі знявся шум, як курява. Пан Костецький стукав олівцем по столі, потім по графині з водою, врешті почав дзвонити склянкою об графин. Зал заспокоївся, але не зовсім. Костецький пошептався про щось з Романиком, той, видко, нерадо, морщачись та кривлячись, але все-таки, як можна було здогадатись, дав себе переконати й погодився на те, що йому пропонував пан Костецький.

– Прьльошу панства, прьльошу панства, ще хвилина уваги. Зважаючи на те, що доповідь, зрештою, надзвичайно цікава, затягнулась понад півторьльи години, доповідач на цьому закінчує. Кому що неясно, прьльошу давати питання.

У залі відразу загомоніли на всі лади. І хоч всі голоси, здавалося, зливались в один гамір, проте в загальному потоці відчувались прихильні й ворожі для доповідача інтонації.

Романик зовсім охляв. Був подібним до накрохмаленої ляльки, яку необережно залишили під дощем.

– Я прошу слова, – відізвався чийсь свіжий, задерикуватий голос.

Всі шиї потягнулись у бік голосу. Посеред моря голів стояв високий з вихрястим чубом рум'яний блондин.

– Ви бажаєте дати запитання чи виступати?

– Одне й друге.

Пан Костецький порадився поглядом з Романиком. Ольга, яка слідкувала за грою обличчя Романика, зауважила, як той схвально кліпнув оком.

– Прьльошу. Ваше прьлізвище?

– Березовий.

– Пан Берьльезовий має слово.

Коли хлопець став лицем до публіки, Ольга зразу впізнала в ньому сина судового радника міста Нашого. Це був вродливий юнак з тією ніжною, молочною красою в ясних тонах, один з тих, що їх природа насаджує в людському саду, як тюльпани – для декорації. Одягнений він був скромно, у куртці спортивного фасону і штанах-гольфах, але ця скромність була не зовсім щира, бо і куртка, і штани пошиті з вишуканого матеріалу, а проста форта тільки підкреслювала їх високу якість.

– Я… – запнувся син радника Березового, – я хочу сказати, що мені дуже сподобалась доповідь. Давно треба було, а наша українська байдужість так само винна, що ми щойно тепер вислухали доповідь на таку тему. Треба було давно… А то нас, українців, можна тільки пізнати по тому, що «не знав, забув, спізнився». Я протестую і вимагаю, щоб такі доповіді були частіше. Я так само, – він говорив скоромовкою, задихаючись від надмірної роботи власного язика.

– О, і воно береться ще гавкати! – почула Оля у себе над вухом. У неї закалатало серце.

Це Завадка дав їй знати, що він – за її спиною.

Вона боялася повернути голову в його бік, щоб він не зрозумів цього як заохочення заговорити до неї. Вона думала про те, що його присутність скувала їй кожний рух, і нахилилась до Аврельці, щоб він бачив, що вона не сама. Оля була стривожена, а разом з тим, з незрозумілої для себе причини, задоволена його присутністю. Той факт, що він постарався опинитися близько неї, крім остраху, сповнив її ще й своєрідною, чисто жіночою гордістю.

Тим часом Березовий почав уже з шпаргалки:

– У виняткових добах, коли нація розпорошена як українська, наш патріотизм мусить стати расовим. Ми мусимо, як і всі народи світу, як у першу чергу німці, бути зв'язані з своїм минулим. Нам треба брати приклад з гордого, войовничого германця…

– Сядай, маш бардзо добже [175]175
  Сідай, маєш дуже добре! (Іронічно: як вчитель до учня – пол.)


[Закрыть]– сказав Завадка.

Олі здається, що його голос, хоч тихший, став ще виразнішим. Невже ж він примістився поруч?

– Панове, в кого ще які запитання?

– Я прошу слова.

Цим разом звівся понад голови кремезний, немолодий вже чоловік з квадратним обличчям на короткій широкій шиї.

Пан Костецький встав:

– Прьльошу панства, але тільки запитання. Якщо у вас запитання, то прьльошу.

Чоловік заклопотано почухав за вухом. Видко, не знав добре, чого вимагають від нього.

– Хай буде по-вашому, – згодився він. – Я й, правду, хотів запитати шановного доповідача. Ви говорили тут довго, ми вас слухали… Багато з того, що ви тут читали, я не зрозумів, але одного хочу запитати: у житті, практично, як то кажуть, це може мати якесь застосування, чи то тільки отак – словечка?

– Я можу відповісти на ваше запитання. – Романик намагався зберегти спокійну поставу, але його зраджувало тремтіння щелепів, які не піддавались наказом його волі і смикались з щораз частішими інтервалами. – Отже, євгеніка…

Чоловік з квадратним обличчям знову звівся на ноги:

– Пане Романик, що ви мені про якусь Євгенію. Я вас питаю, а ви відповідайте мені простими словами, щоб я міг зрозуміти… А ви мені Євгенію!..

– А ви хочете простої відповіді!? Можна. Я хотів науково обгрунтувати… але коли вас не цікавить, то можна, розуміється, і простіше. От, для прикладу, ви працюєте в генеральному штабі і вам треба знати, які чоботи, розумієте, який розмір чобіт треба вам заготовити чи які мундири треба вам пошити для нового контингенту солдатів. Ви звертаєтесь з цим до антрополога, ученого, а він, знаючи, який тип переважає в даній околиці, дає вам відповідні виміри – ви не економите матеріал, не замовляєте ні завеликих, ні замалих черевиків, і штани якраз в міру… Або ви промисловець і відкриваєте собі магазин готової конфекції [176]176
  Готового одягу (з пол.).


[Закрыть]в даній місцевості. Тут вам теж треба звернутись за порадою до антрополога, і він вам порадить, які розміри переважають у даній околиці…

– То… то як? Вся користь з вашої доповіді лише в штанах і чоботах? – спитав той чистосердечно і саме цим викликав у залі бурю сміху.

Пан Костецький довго дзвонив склянкою об графин, поки зал сяк-так заспокоївся.

– Ще є запитання?

– Є! – поквапно вигукнуло чиєсь міцне горло.

– Прьльошу наперед.

– Дякую красно. Можна й звідси… Ми люди скромні…

Ольга не хотіла повертати голови, щоб не зустрітись очима з Завадкою, тому так і не бачила, як виглядав той чоловік.

– Що вас цікавить, пане… той?

– Я хотів би знати, як то практично мала б виглядати ця мішанина нашої крові з німецькою? Чи німецьких жінок будуть привозити в Наше, чи… нашівських хлопців будуть товарняками відправляти в Німеччину?

Зал затрясся не так від оплесків, як від тупотіння ніг. Хто нестримно сміявся, а хто свистів у свисток. Здавалося, що порошнява мжичка, яка знялась у повітря, це не пилюка, а ефірне тіло, яке сформувалося внаслідок згущення людських голосів.

Кілька голосів до захрипу кричали «ганьба», «провокація», але вже годі було розібрати, на чию це йшло адресу й від кого.

Пан Костецький опинився на сцені.

Він руками, очима, плечима просив, молив спокою, але зал доти не вщух, доки не видихався, доки в тих, що плескали, не заболіли долоні, а в тих, що тупотіли, – ноги, в тих, що кричали, не захрипли голоси.

– Прьльошу панство, я вважаю… я ж прьльосив спокою! Я вважаю. Я не в силі всіх вас перьльекльичати – це прьльильодно! Я вважаю, що питання було поставлене з прьльовокаційною метою, і тому не вважаю доцільним, щоб пан Рьльоманик відповідав на нього!..

– Я жадаю відповіді на моє питання!

– Ви можете у крайньому випадку просити, а не жадати. Ви ж чуєте, що голова зборів позбавив у цій справі голосу мене так само, як і вас!..

– Я прошу слова! – гукнув Завадка мало що не над Ольжиним вухом.

В залі відразу притихли. Відчулося, що виступу Завадки чекає одна й друга сторона.

В Олі теж наростав неспокій. Суперечні почуття метались в ній. Вона прагнула провалу – і перемоги для Бронка.

Пан Костецький, напевно, теж уявляв собі, чого можна чекати від Завадки, бо, насупившись, неохоче буркнув:

– Для виступів слово пізніше…

– А в мене запитання!

За спиною Ольги заскрипіла лавка.

– Не трьльеба, не трьльеба, – замахав руками головуючий. – Питання можна й звідти. Чого сюди?

Бронко, що вже порівнявся з рядом, в якому сиділа Ольга, мовчки пробивався вперед, до сцени. По рухах Бронкової голови та спини Ольга здогадувалась, що місцями йому ставили рогатки з колін, а місцями мало що не на руках перекидали його на ряд вперед. Нарешті він, спітнілий, вийшов на сцену. Став, широко вперся ногами в підлогу, оглянув зал, а потім вже знайшов очима головуючого.

– Що вам неясно, пане Завадка?

У Костецького від обурення трусилася нижня щелепа, але він намагався до кінця зберегти об'єктивність головуючого, бодай про людське око.

Завадка посміхнувся вузькою, злою посмішечкою:

– Багато мені чого неясно, пане голово. Та й не дивуйтесь… Доповідь була вже надто високого штилю.

– Пане Завадка, ми постарьльаємося відповісти на ваші питання, якщо вам неясно щось. Тільки прьльошу вас без усяких там прьльовокаційних штучок. Доповідь наукова, серьльйозна.

– Навіть дуже, пане голово!

По залі весело загуло.

Завадка, випереджаючи функцію пана Костецького, схопив з стола склянку і подзвонив нею об графин.

Оскільки веселий гул підняли саме прихильники Завадки, то вони зразу ж і притихли.

– Я питаю… Мені цікаво, чого це ми, українці, маємо у всьому наслідувати німців, які, слухайте, протягом всієї нашої історії ніколи не доводились нашому народові ні сватом, ні братом чи хоч би, вибачте, кумом?.. Чого це ми взагалі маємо когось мавпувати? Поруч з нами від самої колиски живе наш найближчий брат і друг російський…

Зал, який у відносному причаєнні слухав Завадку, на слові «російський» вибухнув, начеб міна розірвалася.

Схвальні, гарячі оплески мішались з хуліганським свистом і тупотінням ніг, так само як і слово «славно» злітало у повітря з словом «ганьба». «Слава Росії!» – вигукнув хтось від усього серця, а йому у відповідь розляглося густим басом: «Ганьба агентам червоної Москви!»

– Якщо йому дадуть ще слово, то може дійти до бійки, – зауважив хтось недалеко Ольги тоном, з якого відчувалося, що він не мав би нічого проти такого видовища.

Завадка, обпершись на стіл, заклав ногу на ногу, ніби відпочиваючи. Ця легковажна поза трохи охолодила найбільш розгарячених. В залі скволу стихало. Завадка став у попередню позу.

– Чого ж ви такий рейвах підняли? Ощаджуйте свої сили, а то видихнетесь на дрібне, – а коли дійде, слухайте, до істотного, то чим будете горлати?

– Прьльошу питати! – закликав його до порядку вже розлючений пан Костецький.

– А що я роблю! – огризнувся Бронко. – Хіба я не питаю? Але я зараз… ще одне питання, пане голово. Я хотів запитати, тобто хотів би знати, хто дав право нещасному доповідачеві…

– Прьльошу без епітетів! – аж схопився Костецький.

– …паплюжити український народ і називати його стадом баранів, ідіотів…

– Ганьба! Ганьба йому! – вибухнуло кілька голосів водночас, але Завадка попросив рукою спокою, і в залі притихло.

– …і тому подібних дурнів, коли саме українці поруч з росіянами… та будьте ж тихо! – прикусив він губу. – Коли українці взяли збудували соціалістичну…

Останнє слово «державу» присутнім довелося вже додумати, бо в залі знявся такий шум, що заглушив дальші Бронкові слова. Люди посхоплювались з своїх місць. Хто з цікавості, а хто з наміром видертися з цього пекла. З різних кутів залу почали продиратись до виходу хлопці з палицями, тримаючи їх високо понад головами, як емблеми своєї корпорації.

– Вони будуть зараз битись… я боюсь! – вп'ялась Аврельця пальцями в Олину руку, мовби кігтями. – Ходім звідціль… Я боюсь…

Ольга повернулась, щоб податись до виходу, але дорога туди вже була відрізана. Біля головних дверей стояв гурт чоловіків з палицями, які нікого не випускали.

– Ви не маєте слова… я… позбавлю вас слова!.. Позбавлю! – пирскав слиною Костецький і горнув до грудей руки, начеб відібране слово було щось на зразок кошика з яблуками, що його видирав Завадка.

Завадки вже не було на сцені. На його місці стояв юнак з буйною солом'яною чуприною. Хоч його не було чути, але з жестикуляції в бік Романика можна було здогадатись, що йому сподобалась відповідь тамтого.

Завадка тим часом стояв на імпровізованій з людських спин «трибуні» й далі питав. Завдяки здоровій горлянці (Ольга аж здивувалась: звідки у друкарського робітника такі здорові легені!), він перекрикував офіціального промовця, і тому з слів Бронка все ж таки можна було щось виловити для себе. Завадка запитував, але будував речення так, що в ньому була й відповідь. Наприклад, він питав, чи знає доповідач про те, що в заліщицькому так званому українському Мерано за урядовою статистикою щорічно вмирає сімдесят процентів українських немовлят? (Цю цифру Ольга почула виразно). Чи знають вони, що в Польщі (Ольга не дочула цифри)… людей кінчає самогубством з причин безробіття? А чи відомо, що сімдесят процентів проституток – це колишні звільнені з роботи? Чи відомо… Чи відомо…

Вже декілька разів його намагалися зіпхнути з «трибуни». Але «трибуна» відбивалась, і Завадка продовжував питати.

І тоді пролунав постріл. Ольга з неймовірною рівночасністю почула постріл і побачила, як Аврельця, скулившись, захиталась. Хтось з чоловіків підхопив і, немов дошку, спер її об лавку. Потім другий, а за ним третій постріл з протилежного кінця залу. Розлігся істеричний жіночий крик: «Ранили! Він вмирає!» Запах пороху рознісся по залу. З дзенькотом вилетіли десь шиби. В зал війнуло відразу свіжим повітрям. На сцену вискочив розкуйовджений Романик:

– Комуністи стріляють… Спасайтесь!..

Аврельця зціпила сині губи й закотила білки.

Ольга оглянулась на Маруську. Що з нею? Де вона?

Маруська зникла, як дим.

Дівчата з писком стовпились біля вікон. Хлопці одну за одною пересаджували їх через підвіконня. Можна припустити, що вони по той бік вікна падали комусь на руки. Біля дверей штурмували прохід.

Оля зі страхом дивилась, як там мовчки, істинно по-чоловічому приймають і віддають удари. З тієї рухливої мішанини спин і рук годі було взнати, чия бере. Середина зали була майже порожня. За вікном не вгавав поліцейський сюрчок.

Ольга була в такому стані, коли людина, приголомшена сильним враженням, психічно дубіє настільки, що не реагує вже на будь-які зовнішні прояви.

Вже не відчувала страху. Не турбувало її і те, що сталося з Маруською, а якось тупо думала про те, що все ж таки Аврельцю треба звідси винести. Але як?

А тут якраз нагодився Олег Березовий. Пізніше Ольга зрозуміла, що він сам був у поганій ситуації: включатись у бійку біля дверей не мав охоти, а вискакувати через вікно, яке за спільною німою угодою обох сторін було призначене для дівчат, йому не личило.

Випадок з Аврельцею надавав йому два козирі зразу: і виявити себе лицарем, і самому хитромудро вибратись з цієї колотнечі на світ божий.

– Панно Олю, я вам допоможу. Беріть її під руки… вона ще не зовсім зомліла… я чую по її диханню… Ходім… тягніть її. Я проведу вас поза куліси ходом для пожежників. Ходіть… ходіть…

На вулиці відразу ж з'явилася, буцім на шнурочку опустилася з неба, Маруська.

Розпалена, з нервовим сміхом, тут же стала демонструвати своє роздерте плаття. З пожвавленням, яке видавалося дуже невчасним на фоні загальної ситуації, стала голосно розповідати, як вона стрибала з вікна, як мало бракувало, щоб розбитись, як там на долі хтось схопив її в обійми, як посадив на землю, як спитав, звідки вона, як вона розповіла…

– Тихше, Марусю, тихше, на нас звертають увагу…

Біля Народного дому гарцювали на конях поліцаї. Нашівські міщани, які висипали на вулиці, щоб пройтись після богослужіння в церкві, зупинялися, допитуючись, що сталося: обікрали, побились чи, може, машина кого переїхала?

Заки Ольга з кузинами дійшла додому, у Річинських вже знали, що комуністи «напали» на збори, стріляли в людей, багато поранених, либонь, і трупи є.

Олена, яка чекала Ольгу напівжива, побачивши її цілою, зайшлась нервовим риданням. Довелося навіть попросити доктора Мажарина, щоб дав Олені краплі для заспокоєння. Він запевняв домашніх, що це нормальна нервова реакція.

Коли Олена заспокоїлась вже настільки, що почала розпитувати, як воно насправді там було, Маруська дала волю своїй фантазії. Розповідала вона з такимпожвавленням, з таким цікавим вимальовуванням деталей, що Слава нарешті сказала:

– Отож я дурна! Чого я не пішла з вами?

Домовились нічого не писати тітці Меланії про пригоди дочок. Проте на четвертий день Меланія вже була в Нашому.

На велике здивування всіх, вона пройнялась не так небезпекою, що загрожувала її дочкам, як тим, що у «Покутських вістях», де була вміщена невеличка нотатка про «черговий хуліганський напад комуністів», не було подано прізвищ «жертв». Тітка Меланія була впевнена, що у цей список попали б і її обидві дочки.

У всякому разі, Меланія закупила декілька примірників цього номера «Покутських вістей», як матеріал, який даватиме їй моральне право розповідати детально про активну участь її дочок в політично-громадському житті Нашого.

Оскільки мети досягнуто, Меланія забрала дочок додому. При від'їзді попередила Олену, що залишені продукти вони від'їдять під час карнавалу.

* * *

Бронко прорахувався, коли думав, що Філіпчук другого ж дня після похорону Річинського звільнить Олексу з роботи. Шеф не тільки не прогнав Олекси, але вів себе так, начеб йому нічого не відомо про випадок на вічу у Калиниці. А якщо, мовляв, і чув дещо одним вухом, то не надає тому жодного значення.

Гра ця виразно говорила, як ретельно готується Філіпчук до наскоку. Знаменне і те, що через кілька днів після смерті каноніка Філіпчук сам став за реал. Бронко не міг відгадати маневру шефа. Чи хоче він цим показати, що в нього, крім адміністративно-вождівських здібностей, є ще й спеціальність складача? Отож, мовляв, майте на увазі, сякі-такі, що місце звільненого я можу завжди сам заступити. Чи, прочувши про масове опрофспілкування працівників друкарень, він хоче начебто панібратськими стосунками задобрити «своїх людей», як він любив називати робітників.

У всякому разі, присутність шефа у цеху отруювала повітря. Люди втрачали не лише охоту до жартів, але й до розмов взагалі. Навіть сердега Пєрожек, який з таким професійним замилуванням розповідав про свої незліченні хвороби й найновіші методи їх лікування, тепер лише сопів, як напхана по дзюб качка.

Філіпчук пробує вряди-годи зав'язати нитку розмови з своїми людьми, але це йому не вдається. Вузлик щоразу уривається. Всі, крім Рудого, мовчать або спекуються чемностивим «так» чи «ні». Найбільше страждає від цієї ситуації Олекса Загайчик. Бронкові було до того жаль бідного хлопчиська, що він не раз мусив стримувати себе перед Філіпчуком, щоб не зірватись і передчасним вибухом не попсувати справи. Бронко знає, що від того випадку у Калиниці Загайчик день в день, з години на годину чекає, що шеф викличе його на розмову.

І це вичікування триває вже четвертий місяць.

Спітнілий, вимучений Олекса нагадує Бронкові приреченого на смерть, коли виконання вироку щоразу відкладається. Бронко пробував промовити до розуму Олекси: «Чого ти боїшся, хлопе? Бити тебе ніхто не буде». Відповідь була: «Я не боюсь буків». – «А схоче він тебе з роботи прогнати, ми, твої товариші, постанемо за тебе». – «Та я і не дуже стою за тією роботою. Жив до нього, житиму і без нього». – «А тоді якої холери трясеш штанами?»

Олекса мовчить. Він настільки простий у своїй чесності, що не заперечує. Бронко ламав собі голову над причиною страхів Олекси і не скоро дійшов би до неї, якби не допоміг Рудий. Цей мерзотник доти провокував Загайчика, доти щупав його з усіх боків, поки не нащупав слабкого місця: Олекса не вільний від забобону про загробне життя. І от з того часу, як тільки Філіпчук з цеху, починаються розповіді про духів. При тому сучий син прикидається, ніби він не Олексу має на думці, а власне, сам не може розібратись у цій спіритичній плутанині.

Він, річ ясна, розумом не вірить в жодні духи, – але що ж робити, хлопці, з таким, наприклад, фантом?

Повертається він учора десь біля півночі з ресторанчика і на Рибацькій вже, якраз біля каплички (а кажуть, що там колись ціле кладовище було), бачить він у тіні якусь чорну постать. Причаївся хтось у тіні, хай собі буде, – яке йому, Рудому, діло до нього? Ага, ще подумав… то, напевно, придуркуватий Ян, бо він-то любить ходити завжди в чомусь довгому. Старий вічно шукає закопаних скарбів.

«Давай, – подумав собі Рудий, – я настрашу старого, аби йому відхотілося нипати левадами». І тільки він підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, – присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! – виходить ксьондз в рясі. Рудий зразу не те щоб злякався, а взагалі якось почув себе бентежно. Добре, що ще не вигукнув якої дурниці. Думав же, що то Ян. Коли оце ксьондз повертає обличчя до місяця, і він бачить перед собою покійного отця Аркадія Річинського. Рудий відчув, як йому чуприна наїжилася. Чогось подібного, хлопці, він ще не знав. Ну, стало волосся голками, аж шкіру стягнуло на голові!

А отець той, ну, викапаний вам Річинський. Навіть куточок рота піднесений злегка вгору. Тільки що не говорить. Ну, подумав Рудий, це або він збожеволів, або раптом дістав сорок один градус гарячки. А тамтой вийшов на світло і дивиться йому просто в лице, ще й головою похитує.

«Але чого це Річинський такий високий?» – спало на думку. Він дивиться, а ксьондз без ніг. Не стоїть, а пливе над землею. Цього, хлопці, було забагато вже навіть на його міцні нерви! А тут ще таке – хоче зробити знак хреста, а рука не ворушиться. Спаралізована. На мить світ закружляв перед ним, і він наче втратив притомність. Коли прийшов до себе – лежав на стежці, місяць світив йому прямо у вічі, а дорогою йшов якийсь селянин з бесагами через плечі. Привида наче корова язиком злизала.

От вірите, хлопці, чи не вірите, а таке трапилося з ним. І як це розцінити? Правда, випив перед тим два кухлі пива, – але що з того? От вам і загадка. Що ви на це, хлопці?

І, нібито насміхаючись над своєю матір'ю, Рудий повідомляє її слова: покійний Річинський доти буде отак ходити, доки не помститься тому, хто його загнав передчасно в могилу. І хоч Рудий щораз звертається з питанням: «І що ви на це, хлопці?» – Бронко мовчить. Мовчить свідомо, з далекосяглим розрахунком. По-перше, оце свинство з боку Рудого вважає Бронко свого роду школою для Олекси Загайчика. По-друге, Завадка здає собі справу з того, що своєю сутичкою з Рудим він передчасно розжене хмари, які збираються над їхнім цехом. Спудлювати, як говорять мисливці, із-за дурного Рудого постріл, призначений для Філіпчука, було б помилкою, за яку мало висікти по голому. П'ять років чекає Бронко на годину розплати з паном шефом, і ось вона наближається.

А все ж як прикро, що з того Олекси такий тюхтій! Як придався б Бронкові в цій розправі над Філіпчуком надійний, міцний лікоть товариша!

Бронко звертався вже навіть до Рити Валевської: чи не знає вона часом, як можна привчити себе не боятись?

Страх – це сигнал перед небезпекою, що загрожує організмові, і сам він не залежить від людської волі. Відчуття страху входить у так звану вегетативну систему, яка не піддається наказам нашої волі і творить в нашому організмові наче автономну республіку. Інше питання, що його Бронко, напевно, мав на думці, – це поборники страху. Людина може так узяти себе в руки, що вона слабо, а то й зовсім не реагуватиме на страх. Задовольняє така відповідь Бронка?

– Ви вивчаєте медицину? – спитав Бронко.

– Ні.

– Слухайте, а звідки ви знаєте про такі речі?

– Я вам скажу. Це входило в обсяг психології, яку колись обов'язково вивчали в університеті…

– А, в університеті… пшепрашам!

Рита спохватилась, що, не бажаючи того, торкнулася найболючішого місця в Бронка.

– Ти несправедливий до себе, товаришу Завадка. (Рита по-давньому говорила Бронкові «ти», на «товариш» переходила тільки у хвилини материнської ніжності до того невгамовного хлопчиська, яким і по цей день був у її очах Броніслав Завадка). Ти ж багато дечого знаєш такого, чого я ніколи не знала. Але справа не в цьому. Ти правильно сприймаєш суспільні процеси життя.

«Відколи це така висока думка про мене, хотів би я знати? Бо якщо цей комплімент має бути пластирем на болячку, то я файно дякую за нього».

От і Рита Валевська…

Сьогодні шеф не появлявся в цеху зранку. Щось там творилося, бо й Рудого покликав від реала до себе в контору.

Скориставшись з відсутності Рудого, Олекса став за його реал, ближче до Бронка.

Бронко, запам'ятавши оті побудники страху, що про них говорила йому Валевська, відразу ж пішов у атаку на Загайчика:

– Слухай, ти можеш мені пояснити, чого ти боїшся, як це відбувається в тобі, коли той дурень починає розводитись про тих духів? Тобі що здається: Річинський вставне з гроба і прийде до тебе?..

Олекса, похнюпившись, мовчить.

– І що мені робити з тобою, Олексо? Таж я тебе, курячий ти сину, спеціально на похорон тягнув, щоб ти подивився на його труп. Ти ж бачив, як перев'язали йому підборіддя серветкою, аби сукровиця не заплямила простирала… Ти віриш, що той гній може звестися на ноги і піти тебе лякати, коли всі кури заснуть, всі люди заснуть?

– Та чого ти хочеш від мене? Чого причепився? Тобі більше немає про що говорити? А я думаю. Я все думаю, коли мене старий покличе до себе…

– А може, й не покличе ніколи…

– Ага, не покличе? Ти лише зваж, яким він оком поглядав на мене. Я вже чекаю, чекаю з дня на день, вже приготувався, а він, ади… Ти не знаєш, чого не обнародують вбивцю каноніка?

– Мені здається – я, правда, не певний у цьому, – але мені здається, що це їм поки що не на руку. Ти, слухай, поставив їх у ще більш незручне становище…

– Ти що хочеш сказати?

– Та не перебивай, до холери! Вони так розбубнили про вбивцю Річинського, що дехто уявляє тебе тільки з кривою ножакою в зубах. Ти повинен вже самою своєю персоною сіяти страх, а ти подивись на свою добродушну, дурну морду: хто повірить, що ти можеш вбивати і різати людей, як свиней?

– Це ти так кажеш, а вони, знаєш…

– Хто вони?..

– В нас у селі є такий один багач-свиня…

– Кожний багач – свиня.

– Та я про нашого. Про Курочку. Коли це сталося з Річинським, він думав, що мене зараз же проженуть з роботи або засадять у кримінал. Мій тато з ним здавна на ножах.

– Та я собі уявляю.

– А тепер він бачить, що мені поки що нічого не кажуть, і він задумав… Ходить з нашим ксьондзом і змовляється.

– А що тобі ксьондз зробить? Не схоче тебе повінчати чи дитини охрестити?

– А, тобі добре говорити. А там в селі мама. Як проповідь – так він і починає з амвона виганяти з мами злого духа, ніби що такого сина вродила. Хоче, аби мама прилюдно відреклася мене…

– Називає прізвище?

– Та що там прізвище, коли й так все село знає, про кого мова.

– Тю, дурний! Та хай мама перестане до церкви ходити.

– А ти скажи моїй мамі, вона тебе якраз послухає! Тепер, кажуть, Курочка дає гроші, хоче в село ченців спровадити. Місію на мою маму. Може, ченці зуміють вигнати злого духа з моєї мами.

– То добре.

– Що добре?

– Може, нарешті твою маму відкине від попів.

– Ага, ти не знаєш моєї мами. Вона слабкого здоров'я, і якби мамі щось сталося…

– А ти подумай, як запобігти цьому.

– Та що тут думати?

– Ні, ти, бачу, хочеш, аби я тобі до голови все лопатою нагорнув? Ти боїшся, що коли приїдуть ченці і почнеться та місія, то мама може не витримати. Тобі жаль мами, я розумію, то подумай. Але як? В селі вже більше ніхто нічого не вартий, тільки Курочка і ксьондз мають голос? Мой, Олекса, як ти важко думаєш! Ніхто не сказав би, що ти – син старого Загайчика.