Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 43 страниц)

Татко говорив:

– Це безсоромне лицемірство, яке не має нічого спільного з гарними ідеями спорту.

Та, на моє щастя, всі знають, що Зонька любить перебільшувати, а я ще така дитина…

– Іди… Іди… ти, підстрілена, – бурмоче їй Катерина, – ти завжди мусиш до когось чіплятись! – Потім до мене, вже іншим тоном: – Щоб надалі мені того не було, Славцю. Ти не думаєш над тим, що робиш, мов те ягня, ідеш за іншими, а потім ось що з того виходить…

– Катруся має рацію, – відзивається мама.

– Добре, мамцю, – відповідаю і думаю собі, що справді негарно обманювати маму. Але чи тільки я в тому винна? Хто дав їй право мене, вісімнадцятилітню, вважати за якусь дитину?

* * *

Приходить Оксана, моя шкільна товаришка і приятелька, кличе за місто, бо має багато про що говорити зі мною. Оксана любить елегантно одягатись і поїде по канікулах до Львова на студії, якщо, річ ясна, її приймуть до університету.

– А як не приймуть? Українців, ти знаєш, приймають тепер щораз менше…

Оксана запалюється, а потім каже з притиском:

– То хіба мушу заміж вийти, бо посади й так не дістану; а сидіти дома далі абсолютно не хочу. Вже мені носом вилазить ота вічна опіка моїх старих. У нас дома, кажу тобі, безнастанні сварки. Подуріли старі, чи що? То сукенка їм закоротка, то задовго Ромко сидить у гостях… то знову я нахабно відповіла пані Плешкановій… то не поцілувала деканову в руку… Дайте мені спокій! Тобі ще добре, Славо… – мабуть, хотіла сказати, що залишилась одна мама чи щось подібне, але вчасно стрималась і докінчила трохи інакше: – Добре, що твоя мама не дуже втручається у твоє життя.

– Мама ні, але Катерина…

– Е, що там сестра! Панна Катря і так скоро вийде заміж, і розстанетесь…

– Отож-бо, що не розстанемось. Маємо разом мешкати.

– І ти з ними, Славко? І ти?

Звичайно, мені приємно, що Оксана вважає мене за щось інше від моїх сестер. Я вдячна їй за таку високу думку про мене.

– А що я маю робити? – запитую, хоч у мене є вже свої плани.

– Ти? З своєю головою? Обов'язково повинна піти студіювати.

Не вільно признатися, що в мене немає засобів для цього. Хоч правда, коли мама продасть ті свої акції, то, може, ми й не будемо такі бідні. Але поки що родинний інтерес вимагає, щоб ми поводились так, ніби в нас гроші є. Запитую Оксану обережно:

– А твої старі скільки призначають тобі на утримання у Львові? Скільки місячно?

Оксана глянула на мене, немов на людину з високою температурою:

– Та звідки ж вони мають гроші на це? Ти хіба не знаєш, як у нас дома?

– Ти так усім говориш про свої студії, що я думала, можливо, хтось з дальших родичів допоможе тобі.

Оксана голосно регоче:

– Та звідки? Я не маю навіть на поїзд до Львова і нікуди не поїду, але це так… для фасону розпускаю чутки, буцім їду до Львова. Розумієш? Аби про мене були високої думки… Ні… в мене інший план, тільки не смійся. Я вирішила собі вийти заміж за того лікаря, що мешкає у вас…

Мабуть, маю дуже здивований вигляд, бо Оксана бере мене за обличчя й повертає до себе:

– Тобі чого так очі вилізли? Не журися, я знаю, що кажу! На нього готуються лови, але я всім утну штуку, вихоплю здобич з-під самого носа…

– Але чому… чому ти гадаєш, що це тобі вдасться?

Тремчу легенько, а може, це тільки вітер змінив свій напрям.

– Ах, – робить рух рукою Оксана, мало не зачепивши якогось панка, – кожного коня можна осідлати, тільки треба знати як…

Після цього Оксана платить мені за посередництво щодо Мажарина подвійною порцією морозива.

Сидимо на зеленій канапці поруч і радимось, як зловити у пастку Севера.

– Ти повинна мені допомогти, – каже Оксана, і я знову притакую їй.

– Ще поки познайомиш з ним, повинна представити мене, як цікаву дівчину. Розумієш? Переконати… Чоловіки в цьому дуже податливі! Переконати, що йому потрібна жінка саме з такими прикметами, як мої. Потім пристойно познайомиш нас, а далі залишиш удвох, про решту не журися! Моя вже в тім голова, – закінчує сміючись, а мені здається, що це білочка на дереві скаче.

Притакую. Вірю, що зроблю все, чого Оксана від мене вимагає. Розходимось. Оксана ще й ще раз повторює своє прохання. Киваю головою, а потім, як добре віддаляємось одна від одної, подаємо знаки рукою.

Север натрапляє під руку саме тоді, коли наші вже повернулися з кладовища і в кухні Мариня готовить смачну вечерю для мого майбутнього швагра. Дивуюсь Марині, що може викраювати кусник за кусником, декоративно укладати на тарілці і не скуштувати нічого з тих ласощів.

Може, і я спромоглася б на таке геройство, але бачити, як Безбородько нанизує виделкою шинку, як тримає ту навантажену виделку над тарілкою і зупиняє під час балачки на півдорозі до уст, – таке видовище понад мої сили. Видно, що цієї сили бракує і решті сестер, бо під час вечері Безбородька нікого з них в їдальні нема. Ні він, ні Катерина з цього приводу не ображаються. Зрозуміло, що Катерина для пристойності мусить дотримувати товариства нареченому. Поповнішала від того, і, треба признати, те їй личить.

– Чого ти така худа? – запитав мене якось Безбородько. – Закохана, чи що?

Червонію, і то добре, що можу ще в такий момент почервоніти.

* * *

Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір, докторе.

– Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?

– Я дуже радо пройдуся, докторе… – в думці додаю «з вами».

Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства.

– Підемо на ту стежку за млином?

– Тепер? – дивуюся. – Тож уже досить пізно.

Ідемо мовчки. Мені здається, що почати розмову мусив би він. Пам'ятаю ще слабо, про що просила мене Оксана, але почати таку розмову не наважуюсь. Це по-перше. По-друге, я зовсім не зацікавлена в тому, щоб Оксану познайомити з ним. Не бачу місця для Оксани тепер, коли минаємо останні будиночки передмістя, наближаємось до обріїв срібних піль, а над нами і в нас стільки місячного сяйва.

Повертаю голову до Севера і бачу його трохи засмучене лице. Місяць світить так, що можна помітити темні, миготливі тіні на його обличчі. Може, і я мусила б мовчати, але натомість кажу:

– Ви в поганому настрої, докторе?

Про причину не насмілююсь питати. Сподіваюсь чомусь, що заперечить.

– Не так у поганому, як у важкому. Дістав сьогодні неприємного листа.

Не знаю, що на це сказати. Чомусь мені здається, що його похмура вдача ніби заздалегідь відгонить від нього будь-які глибші турботи.

Аж тепер по-справжньому усвідомлюю, що ми в дійсності чужі одне одному. Що я знаю про ясні і темні справи в його світі?

Хвилина, що допіру так збурила мою кров, плине далеко, далеко, разом з мрякою, що знімається понад лісом. Тепер можу говорити вже про Оксану. Чесно кажучи, не можу цього зробити, не відчуваючи уколу в саме серце, але, може, так і добре:

– Скажіть мені, докторе, які дівчата вам до вподоби?

Мажарин сміється беззвучно, а потім запитує зненацька:

– Скільки вам років, Славо?

Вдаю ображену:

– Ви вважаєте, що зі мною не слід серйозно розмовляти? У всякому разі, маю зрілість, виписану на папері.

– Правда, я якось забув про це, – відказує нещиро. – Але ж бо, Славо, мені стало сумно від вашого запитання. Дівчина, яка сама хоче подобатись, не випитує, а випробовує…

Звідкись виникає в мене сухий, глумливий сміх:

– А ви хіба припускаєте, що я могла захотіти вам подобатись? Так, докторе?

Мажарин бере мене за лікоть і безцеремонно притискає до себе. Деякий час не можемо потрапити в ногу, а потім маршируємо, як треба.

– Ні, я цього ніколи не припускав, бо тоді… ви мусили б в якійсь мірі подобатись і мені… А це майже неможливе.

– Чому? – виривається в мене дурне запитання.

– «Чому»? Може, тому, що я кохаю іншу…

– О, – вихоплюється необережно в мене. Тепер, щоб рятувати свою гідність, уже мушу заговорити про Оксану. – О, то зле, що ви зайняті. Я власне… як це вам сказати… я… мене… просив хтось… щоб я познайомила його з вами… Одна дівчина… І вона буде тепер розчарована. Виходить на моє…

Мажарин споважнів.

– Я вас не розумію, Славо…

– Бо я припускала, що ви вже маєте когось.

Цей вислів здається мені незвичайно грубим.

– Ви добре припускали, але все одно опишіть мені дівчину, яка зацікавилась мною.

– Ох, це так тяжко, пане докторе! Я краще вас познайомлю з нею!

Бере мене за руку і стримує, ніби я вже хочу виконати свою погрозу.

– Ні, дайте спокій, Славо, це зовсім недоцільно! Я вас прошу змалювати її мені. Хіба в школі не доводилось вам на основі якоїсь лектури розповідати про героя роману?

– Так, але то було на основі літератури.

– Ви ж сказали, що життя цікавіше від літератури.

Побита таким аргументом, малюю йому Оксану, як умію, і щойно тепер переконуюся, що в школі нас не навчили висловлювати свої думки, бо коли б мої слова записав стенограф, то своїм стилем вони нагадували б вправу дівчини з четвертого класу початкової школи.

– Моя приятелька має вісімнадцять років і є елегантна…

– Го-го-го… – сміється він. – Вісімнадцять років і елегантна? Дівчата, звичайно, у такому віці не багато звертають уваги на свою зовнішність. І слушно. Що ж далі?

– Середнього росту і майже струнка.

Скривився.

– Має чудове каштанове волосся…

– І не кажіть. Коли ми не можемо визначити – чорне волосся чи ясне, тоді вигадуємо для нього назву «каштанове». Та в дійсності каштанок між жінками небагато. Але я хотів би щось знати про її характер.

– Вона весела, не любить, щоб їй перечили. І любить, щоб про неї добре думали люди.

– І ще що?

– Вона має сині очі і…

Мажарин посміхається поблажливо:

– Досить, панно Славо. Вже бачу, що вона не може мені подобатись. Тепер послухайте про мою дівчину, яку я сам собі знайшов. Насамперед мушу розповісти вам, за яких обставин я пізнав її. Уявіть собі, приїжджаю до чужого міста, де не маю знайомих, крім одного товариша по університету, з яким я ніколи не дружив. До цього ж признаюсь вам, що в житті я трохи безпорадний. Спочатку я примістився в шпиталі, але мені скоро дали відчути, що мусив би підшукати собі мешкання у місті. Згадавши студентські роки, я просто здригнувся від думки, що доведеться звертатися до посередників, оглядати чужі, часто огидні приміщення, боротися за теплу воду, за доступ до кухні та ванни, за суботні порядки тощо… але допоміг мені випадок. Товариш, про якого я згадував, рекомендував мені кімнату при одній родині, де недавно відійшов батько (назавжди буду вдячною докторові Мажаринові за те гарне, делікатне слово «відійшов», замість «помер»), і шістьом жінкам у тому домі без чоловіка було якось ніяково.

І знову починає розповідати про Нелю. Власне, трохи соромно за нього: невже він не помічає, що моя сестра навіть у той бік не дивиться, де він ходить?

Запитую сама себе: чи я могла б кохати когось так, без жодної надії на взаємність? Може, так, а може, ні.

– Про що ви задумались, Славо? Боюсь, що не дослухаєте уважно оповідання про мою дівчину.

Усміхаюсь чемно:

– Можливо, що воно буде для мене не нове…

– Все одно ви послухайте. Я не говоритиму про її зовнішність, бо, по-перше, мені здається, що ви її трохи знаєте, а по-друге, як закоханий, я повинен змалювати її в таких барвах, що викличу у вас сумнів, чи існують взагалі такі істоти. Слухайте уважно. Моя дівчина молода. Це слово не потребує пояснення, але вам я повинен пояснити. Її молодість виявляється в тому, як вона сміється, як рухає головою, плечима, як обминає людей серед натовпу, в лініях її шиї, в повороті голови, яким заперечує думки іншого.

Сердега трохи перебільшив, бо ці всі прикмети навряд чи можна було зосередити в моїй сестрі. Та, може, ми занадто близькі, і через те я, мабуть, добре її не бачу. Мені здається, що починаю підсвистувати.

Север виразно дивиться на мене. Так, по-дурному, стоїмо мовчки віч-на-віч. Нарешті він, повернувшись, пускається вперед, ніби втікаючи від мене. Я наздоганяю.

– Розповідайте далі, пане докторе…

– Для моєї дівчини майже нічого немає неможливого. Вона простує крізь життя з високо піднесеною головою. Вітер грає її волоссям. Я чую її спів.

Тут я не могла утриматись від сміху.

– Чого ви смієтесь?

– Бо… бо… особа, про яку ви розповідаєте, ніколи не співає, хоч має музичний слух.

– Так! – почав начеб гратися мною. – Чи справді? А часом ви не переплутали особи?

Я почервоніла. Мені стало дуже неприємно. Я сама помітила, що від якогось часу почало зникати його захоплення Нелею, і тому ця родова упевненість могла виглядати надто позбавленою смаку. Мені хотілося звести балачку на щось зовсім інше.

– Дивіться… дивіться… якими сувоями пливе мряка. Може, звідти взяла свій початок легенда про русалок?

Мажарин з чемності приглядається до мряки, а потім запитує:

– Вас, бачу, не цікавить розповідь про мою дівчину?

– Ні, я радо слухаю вас.

Глянув на мене спідлоба, мов не вірив моїм словам.

– Про неї можна багато розповідати… Коли я познайомився з нею, якось так склалось, що я почував себе дуже незатишно. Почував, ніби вузько стає навколо мене. Вам знайоме почуття, коли здається, що життєвий простір, навіть повітря, звужується?.. Звужується так, що виникає враження: ще трохи – і ви задушитесь. І коли я задихався у своїй келії… раптово ввійшла дівчина, широко розчинила вікна моєї в'язниці – і передо мною постав прекрасний, барвистий світ. Скажіть, чи можна не почувати глибокої, безмежної вдячності до такого створіння?

Мовчу. Це мусить бути особлива приємність, своєрідне задоволення – комусь приносити стільки радості. Маю вже вісімнадцять літ, але не пригадую, щоб я могла стати для когось джерелом такої радості.

– Чого ви знову задумались, Славо?

– Думаю над тим, чи ваша дівчина з наших сторін.

– Ви повинні її знати, Славо. Я так докладно описав вам прикмети, що зовсім неважко розгадати.

– А проте мені важко…

– Коли б не так темно, я показав би вам її фотографію.

Досі я сприймала його слова напівжартом. Була навіть така хвилина, коли мені здалося, що його слова в якійсь мірі мають відношення (боже, як це було зухвало!) до мене. Але тепер, коли він згадав про фотографію, серце в мене зовсім упало.

Ні мого, ні Нелиного фото в нього не могло бути. Мені стало так цікаво дізнатися, хто та вибрана, або хоч глянути на її фото, відразу ж запропонувала:

– Повертаймося. У світлі ліхтаря я зможу добре бачити.

Мажарин завагався:

– Ні. Я не хочу показувати вам своєї дівчини під ліхтарем. Ходімо далі! Бачите там світло? Під вікном чужої хати я її вам покажу…

– Так не хочу. Ви покажіть її мені зараз. Тут досить ясно, щоб побачити хоч контури обличчя.

– Вже? Таки тут?

– Вже тут! – повторила з упертістю, яка мені самій здавалась дикою.

– Добре. Тільки станьмо проти місяця…

Він посунув руки до кишені піджака, а серце моє зовсім ошаліло. Спочатку, з остраху, ніби зупинилося, потім закалаталось так, що я задихалась.

– Дивіться! – Він підсунув мені перед очі якийсь чорний предмет, надто малий для фото. Я тільки хотіла сказати, що нічого не бачу, як побачила… дзеркальце. Жарт, здавалось мені, вийшов досить примітивний.

– Не хочете, Славо, подивитись на мою дівчину? – запитав м'яко, і рука його оповила мої плечі. І за мить – не можу досі точно передати – я відчула, що це таки не жарт. Це не могло бути жартом, бо в його обіймах я вся тонула, падала в безвість стрімголов.

– Моя маленька… Моє золото…

І так знічев'я все, про що хвилину тому не сміла й подумати, раптом стало природним, чимось, що не могло не статись. Тепер мені здавалось, що наше кохання почалося ще з першої нашої зустрічі, хоч вона й не була надто милою.

Природним тепер в моїх очах було, що цей набагато старший за мене чоловік, хоч і називає мене маленькою, шукає захисту в моїх обіймах. Природним здавалося навіть те, що наше кохання виявилося вночі, на чистому полі. Север не спитав мене того вечора, чи я кохаю його, і я була невимовно йому вдячна за делікатність. Адже вся моя поведінка кричала про безумовне захоплення ним.

Не умовлялись ми також про те, щоб тримати нашу змову в таємниці, бо й це само собою розумілось.

Ми ще довго блукали полями, потім сиділи на його піджаку, розстеленому на траві, і, мені на сором, він перший нагадав, що треба повертатись додому:

– Пізня година… Що ти скажеш мамі?

– Скажу, що я була з вами…

– Не говори мені «ви».

Засоромлена, я сховала обличчя в зморшку його рукава.

– Для мене «ви» чи «ти» майже все одно… Але хай буде так, як ти хочеш… Хоч це байдуже… Правда?

Ми йшли, обійнявшись, ніби сновиди.

Дома ніхто мені не докоряв, що я задовго була на прогулянці. Тільки Неля подивилась на мене своїми прекрасними очима і спитала довірливо:

– Що сталось, ти якась така інша?..

Замість відповіді я кинулась їй на шию і почала палко, до нестями цілувати.

Чи цілувала я Нелю, мою сестру? Не знаю. Не знаю теж, як Неля зрозуміла мої поцілунки, але я була безмежно вдячна, що вже не потребую заздрити їй.

Вночі не могла заснути. Я ще й ще раз (але тепер куди сильніше) переживала кожне його слово, кожний дотик його руки, кожний подих його уст.

Нас розділяла тільки стіна. Мені здавалось, що за стіною він теж не спить. І коли я лежала отак у своєму ліжку, схвильована тільки-но пережитим, раптово спала мені шалена думка: вийти навшпиньках з кімнати, легенько застукати у двері й удвох чекати світанку.

І, можливо, зважилась би на цей крок, але мене вчасно стримала побічна думка. Я побоялась, що Север може зрозуміти мене не так, як треба. А бог мені свідком, що думки мої і бажання були чистими, як сльоза.

Мені хотілось тільки відчути близькість мого коханого.

Я не наважилася б навіть говорити. Дихала б тільки і тремтіла від щастя. Я скулилась у ліжку і молилась за нього й себе.

Вранці мусили мене розбудити, так міцно й щасливо я заснула.

– Що з тобою? Чи ти часом не хвора?

Катерина стояла наді мною і пильно придивлялась.

Замість відповіді, я зі сміхом закрила лице ковдрою, щоб не зрадити себе.

* * *

Вишнянське прало – більмом в оці жінкам усіх довколишніх сіл. Ще б і ні!

Вишнянські жінки мають не тільки цілу зиму теплу воду (у морози бухтить з прала, ніби дим!), але ще й таку м'яку, що дощівці далеко до неї.

Та не тільки з-за води заздрять сторонські жінки вишнянським газдиням. Прало – це таке містечко, де можна здибатись з жінками з усіх кутів та почути новини з цілого села.

Що тут говорити! На пралі жінкам більша вільність, ніж чоловікам у корчмі. Котра схоче згаяти час, то завжди має викрут, що мусила чекати на чергу, бо було завізно.

Направду, то додому квапляться хіба тільки ті жінки, що кинули малих дітей без опіки або залишили діжку з розчином біля печі.

А для багатьох жінок прало – це місце розваги і захисту. Втікають сюди невістки від сварливих свекрух. Затуркані свекрухи – від власних невісток. Дівчата-сироти від злющих мачух. Жінки – від напасливих чоловіків. Наймички – від капосних господинь.

І хоч камені та вода нічиї, чи то пак, спільні, проте й тут немає рівності поміж людьми.

На пралі не побачиш багачки ні з важкими веретами [115]115
  Ряднами.


[Закрыть]ні з картанням [116]116
  Шматтям, ганчір'ям.


[Закрыть], ні з чоловічими штанами. З цим вона пошле на прало свою наймичку. Сама ж винесе на прало вишивані скатерті, та рушники, та святкові сорочки (аби зривати жіночі очі узорами), та шалінові [117]117
  Вовняні.


[Закрыть]хустки, такі делікатні, що їх навіть викручувати не можна, а лише стріпувати з них воду, гейби росу.

В багачки не стільки того прання, скільки хвальби.

Пустить одна за другою вишивані рукави по воді та лише збиває ними, щоб повітря набрали в себе, ніби міхи, аби краще узори вилискували.

А бідна коли пере, то старається, сирота, закрити собою латане шмаття, аби й видно не було, що там під праником в неї. Все жужмить та жужмить його та все обертає праником так штудерно, аби латки всі наспід приходилися. Ніби не полоще, а воду краде у бога.

Відколи поробилося те, не про нас кажучи, з Марічкою Мартинчуків, на пралі жінок – ніби під час водохрещів. Плещуть язики навперейми з праниками, аж відгомін попід верби йде. Чоловіки, яким ні гадки, чого це всіх жінок та на прало потягло, ремствують та нахваляються дома: якщо так і далі піде, то прийдеться їм любасок з сторони заводити, аби було кому гарячого борщу на стіл подати.

Від випадку у церкві жінки поділились на два табори, «партії», як кажуть у Вишні. Одні жаліють Марічку та гудять Дмитра, що так нечесно, так по-лайдацьки, коли хочете знати, поступив собі з дівчиною.

Друга партія, хоч і менша, зате крикливіша, держить за Дмитром. Хіба б дурний був, аби не послухав матері та випустив таке багатство з рук. Він хотів її брати ще два роки тому, – чому не йшла?

«Не йшла», «не йшла», – піднімають голос Маріччині оборонці, – легко збоку говорити! А як же мала йти, коли ксьондз не хотів інакше її почитувати, тільки Йосафатою, так як Річинський у метрикальні книги затягнув? Лише подумайте собі, що за соромота для дівки копиляче ім'я носити! Кажуть, що старий Мартинчук просив нашого пароха, щоб той дозволив дівчині в якомусь іншому селі вінчатись, де її не знають, але наш, чуєте, не хотів погодитись. Може, кому іншому й уступив би, а от Мартинчукові хотілося йому якраз навмисне зробити.

Але наробив таке навмисне, що дівці, слава богу, розум повернувся! А що Дмитро здурів і оженився з тією слинявою, то що то, слухайте, все варте, коли нема і не буде й крихти любові поміж ними…

– Не любить він Доцьки? – огризається ворожа партія. – А що таке любов? З чим її їдять, будьте ласкаві сказати? Багато тієї любові залишилось у тебе, та чи хоч би в неї, після того, як тебе обсіли нужда, та діти, та ще й свекруха на додаток? А коли хочете знати, то без тієї страшенної, тієї скаженої любові легше й з чоловіком жити. Бігме – ну. Коли не дуже-то любиш, то й менше в тебе серце болить, коли він роззявить на тебе хавку чи підніме руку. Сестри, не правду я говорю? А котра порядна дівка сходитиме з розуму від того, що її парубок покинув? Хіба Марічка перша чи остання? Навіть у пісні, чуйте, співається про те, що «одна пара побирається, а сто розлучаються». Не журіться, коли б поміж ними насухо обійшлося, то дівка не сходила б тепер з розуму.

Тамтих м'ясниць, пригадайте ж собі, Штефан Запільний, можна сказати, від престолу відступив, але Василина якось залишилась при своєму розумі. Поплакала два дні й звечора трохи, а потім, ще тих самих м'ясниць, витанцьовувала на вечорницях у Анни, аж копіт ішов. Вуйно Анно, правду кажу?

Невістці Маріоли буде вже добре понад сорок, але кучері в неї ще чорні та позакручувані, ніби качурові хвости, тіло біле та гладке, як у молодої.

– То яка вже в кого натура, дівчата. Якби так на мене, то я не сходила б через нього з розуму, аби він був навіть у маслі та меді купаний! Хай за мною ломить собі голову, а не я за ним. Були дурні, та порозумнішали! А в Марічки, ади, вже інша натура. Ви гадаєте, що вона в тому щось винна? Не винна! Дурна така, аж крутиться, а винуватити нема її за що. Гей, – сплеснула себе по голих стегнах, – та я б йому на злість веселої вдавала та роєм парубків водила, аби знав с… син… як то… ходити, а потім покидати.

– Ей, говори своє, – подає голос стара Крученючка, не з тих бідаків, що живуть за селом, а з тих багатіїв, що то напроти кооперативу хату мурують. Стара, чорна та засушена, ніби опеньок. – Говори своє, Анно, я така, що не люблю плітками займатись. Того, що-м на власні очі не бачила, а на власні вуха не чула, повторяти не стану. Але що приснився мені сон, то приснився. Це я кажу ріхтіг [118]118
  Правду, правильно (з нім.).


[Закрыть]як воно було. Сниться мені, гадайте собі, десь наша долішня толока. Я дивлюсь, а на толоці людей, як трави та листу. Падоньку ти мій, думаю собі, що тут сталося? Війна знову чи який хмарник? Йой, думаю, то як то війна, то й мій онук піде на неї. І така мене, гадайте собі, туга взяла за моїм Васильком, що аус [119]119
  Кінець (з нім.).


[Закрыть], амінь мені… сперло дух, бігти не можу і вже фертіг. А тут людей, як сарани. Ніби я знаю, що отутечки десь і моя хата, а пропхатись не можу, бо люди геть-чисто дорогу загатили. Вже, гадайте собі, не видно ні хат, ні лісу, а тільки люди, люди і люди… І стільки вже їх, падоньку ти мій, що один одному по плечах лізе. Аж нараз, самі знаєте, як то у сні буває, взялась звідкись бричка, на бричці якісь пани. Чисто, гадайте собі, подібні до тих, що то, як пам'ятаєте, приїздили до нас закладати кооперативу. Вже десь і пани щезли в народі, а я далі ніяк не можу продертись до своєї хати. І все мені, гадайте, здається, що мого Василька мають на війну брати. Аж тут, не знати де й звідки, взялась Марічка Петра Мартинчука. йой, я дивлюсь, а вона розперезана, коса розпатлана, а руки, гадайте собі, по лікті у крові. А мене імив такий страх, що вже й забула, що Василько мій має на війну йти. А вона, гадайте собі, не йде, а пливе понад землею. А люди, котре лише гляне на неї, то чисто, гадайте собі, припадає до землі з страху, така вона, чуйте, лячна. Я теж з того переляку бебехнула й собі у якусь траву. Вже нікого не бачу, лише чую, як мені з страху серце мало не вирветься з грудей. Лежу, а тут чийсь голос шепче мені: «Марічка, – каже, – задушила свою нешлюбну дитину й закопала у гноївку, а тепер має над нею бути страшний суд». Йой, як не скричу не своїм голосом, як не кинусь я, дивлюсь, а я в себе на постелі, вся у зимному поті… Отакий мені сон приснився, чуйте. Я все буду своє дурне говорити: що там люди язиками мелять, то мені ніц-а-ніц не обходить. Я спліток не люблю, відколи я, але що-м отакий сон бачила, то на сумління кажу, що-м бачила. – Вона скінчила, обтерла сухими корявими пальцями кутики рота й глибоко зітхнула. – Страшний сон. Не приснився б такий нікому хрещеному!

Жінки переглянулись поміж собою: а що, як то не сон? А що, як стара відьма видумала сторію про сон, аби опаплюжити дівчину?

І нагло цю спантеличену тишу прорізає дзвінкий голос Маріолиної невістки:

– Пхе, що то за сон! Ви послухайте, що мені якось приснилося. Сниться мені, я вам кажу, ніби я десь королева. Аби я така здорова була, що не брешу. Десь лежу я, сестрички, у такому високому ліжку, на такому, як, може, виділи-сьте, у нашого органістого, тільки ще вищім і чисто позолоченім. А коло мене ніби має спати мій чоловік, рахувати, король…

Голодній кумі просо на умі, – відзивається дрібненька, чорна молодичка із зрослими в один шнур бровами, невістка Антонюків, тих, що під лісом побудувались.

– Та добре, що ти сита, бо в тебе чоловік! – відтинає її Анна. – А я свого короля не бачу. Стирчить лиш з-під шовкової перини волохата, гей в коня, нога. Ох, подумала я собі, а то я з ким спала? Як не скрикну, сестрички, з переляку й збудилась, ніби ви, вуйночко. Ох, і дурна була, дурна! Треба було мені напудитись тієї ноги? Була б бодай у сні понавилігувалась по панських перинах та понаїдалась королівських присмаків. А так, дурна, схопилася з постелі, і все пропало, сестрички! А що сон? Небилиця, і все. Дурний мій сон, але ваш, вуйночко, ще дурніший. Я на вашому місці соромилася б такий сон людям розповідати. Бігме – ну. Та Марічка, коли хочете знати то, гейби наша вишнянська свята. З нею чудо сталося, а ви, вуйночко, такий сон розповідаєте…

– Бийся по губі, Анно, ти ж перша не віриш у жодні чуда!..

– А звідки ви знаєте, що я не вірю? А може, я лише у попів не вірю, а в бога та чудо вірю? Звідки ви можете таке про мене знати, вуйно, я вас питаю?

– Та що то за така віра, гадайте, що в бога вірить, а в його заступників, отців духовних, не вірить? Та то не віра, а чиста соблазнь! Тьху! Відколи живу, ще-м такого не чула-м!

Стара відвертається від води (аби не впав часом плювок у божу воду, бо то гріх і образа бозька) і спльовує на берег позад себе. Так її заїли слова Анни, що не почуває в собі більше сили махати праником. Сходить з каменя (ноги тонкі та порепані, як у старої курки) та сідає собі перепочити трохи на зрубанім дубку під вербами.

– Ви вже не будете прати, вуйночко? То я перейду на ваш камінь, бо з мого сповзають мені ноги. Та що це ви, вуйночко, так дуже унеслись, що я не вірю у попів? Та як мені, сестрички, вірити в нього, коли він тут вимотує мені жили, аби-м точно пригадала собі, скільки разів спала з чужими чоловіками, а тут сам пхає мені руку в пазуху. Ха-ха-ха… А що з Марічкою сталося чудо, то сталося, бо-м на власні очі бачила, хай там старий Мартинчук говорить собі про дохтора, що хоче, а я знаю своє…

– Та я, чуєш, сперечатись з тобою не буду. Може, з дівкою дійсно чудо сталося, лише те чудо не від бога…

– А від кого, вуйночко, як не від бога? Від кого?

– Від сатани, щезника!

– Що ви сказали, вуйно? Ха-ха-ха… Та то відколи нечистий має силу чуда творити? Сестрички, чули-сьте? Мали-сьмо дотепер Миколу-чудотворця, а відтепер матимемо ще й дідька-чудотворця? Ой, тримайте мене, сестрички, бо не витримаю і шубовсну собою тут у прало… ха-ха! Сатана-чудотворець… ха-ха-ха!..

– Смійся, смійся, безстиднице! Ади яка! Прикрила би бодай голі стегна. Нема тут перед ким вихвалятись грішним тілом… Тьху та ще раз тьху! Ти сміятися можеш, а то не чудасія, а чиста правда. Ще мої баба казали, що їм розповідала їхня баба, а їхній бабі розповідала ще її баба, що раз у рік господь сходить з престолу, а замість нього, чуйте, сідає щезник. Бо колись, не гадайте собі, були дві землі на світі, два сонця і два боги. Наш бог тримав свою землю, а його сусід мав свою, рахувати. Ади, а вона сміється, не знати чого! Наш бог потульний, з кожним, гадайте, хотів би у згоді жити, чужої нитки не хоче, а сусід його, ніби той другий бог, вже, чуйте, іншу натуру мав. То, бувало, піде та щипне, щоб наш бог не бачив, кусок нашої землі та приліпить до своєї, то у сапання, коли найбільше дощ здався б, візьме, встане вдосвіта та всі хмари з нашого боку на свій позганяє, то у жнива, чуйте, коли кожна погідна годинка дорога, візьме, забіжить на наш бік, та щоб наш бог не бачив, та подірявить небо над нами, подірявить, і підуть такі дощі, такі зливи, що хліб на пні кільчиться. Терпів, гадаєте, наш бог, доки терпів, а далі, як йому вже забагато стало, каже до свого сусіда: «Битись з тобою, каже, не буду, бо ми однаково засильні. По судах тягтись з тобою не стану, – бо хто нас буде судити, коли ми самі боги? Нема, – каже наш бог, – іншої ради, як тягнути жереб. Я, каже, запорпаю у землю дві ялиці, одну велику, а другу малу, а ти тягни. Витягнеш більшу – ти будеш богувати над землями, витягнеш меншу – богувати буду я, а ти будеш мати право тільки раз у рік сісти на престол». Але наш бог хитрий. Взяв та й обчімхав великій ялиці вершок, а його сусід подумав, гадайте собі, що то менша ялиця, та й потягнув ту, що мала більший вершок. Потягнув той бог, дивиться, а то верх тільки чіпірнатий, а яличка сама то мала. Спам'ятався той бог, що наш його перехитрив, але було вже запізно. Взяли боги й стулили дві землі докупи, два сонця стулили в одно, два місяці, і так зробивсь один світ. Звідки то, гадайте собі, взялись гори та долини на землі? Або чому то, чуйте, люди не однакові, а є білі і чорні, та ще кажуть, що жовті є десь та червоні? То все через те, що дві землі боги стулили в одну. І от засів наш бог на престолі і богує собі на здоров'я. Але раз у рік сходить з престолу… вже день вибирає собі сам і дає місце там-тому. А той зі злості, що програв своє царство, тільки й придумує, тільки й придумує, як би напакостити нашому богові. Ти кажеш – чудо. Чудо то чудо, але звідки походить те чудо? Якби не було смерті отця Річинського, то, гадай, і чуда не було б, так?