Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 43 страниц)

Ця пенсія була чи не найбільшою гордістю Йосифа. Був гордий за свою організацію, як бувають горді діти за своїх батьків. Він, між іншим, розцінював цю пенсію і як нагороду за вірність своїй організації.

Яка ж інша недержавна установа гарантуватиме пенсію його синові? Жодна! Отже, вирішено остаточно, що син піде слідами свого батька.

Давненько не був Йосиф у друкарні Леона Зілінського. По-перше, не заходив туди, бо й досі не переставала муляти серце стара кривда. Коли б не ота проклята війна, то друкарня так і залишилася б кооперативною. Скільки б разів не доводилося Завадці проходити повз будинок друкарні, у нього завжди лишалося враження, ніби проходить повз батьківський дім, який неправдою попав у чужі руки.

По-друге, не тягло Завадку до друкарні Зілінського ще й тому, що тепер там майже нікого не було з колишньої ферайни [59]59
  Компанії (нім.).


[Закрыть]. Дехто не повернувся з війни, як от хоч би Микола. Ще дехто зовсім виїхав з Нашого, двоє пішло на пенсію, як і Завадка.

Йосиф застав Леона в конторі, де він, як личило принципалові, розглядав якісь папери. Завадка здивувався зміні, яка відбулася в Леонові. Несміливий хлопчисько, який соромився навіть свого надмірного росту і тому в юності трохи сутулився, перетворився у гладкого рожевощокого мужчину з статечним голосом і поважною ходою.

Помітивши у дверях контори колишнього робітника свого батька, молодий принципал підвівся йому назустріч. Ця дрібничка відразу якось прихильно настроїла Йосифа до сина Тадея Зілінського.

«Якщо в нього є совість хоч на макове зерно, то він займеться Бронком, щоб трохи спокутувати гріх свого тата».

Після короткого обміну привітаннями і взаємних гречних запитань про здоров'я Леон, наче здогадавшись, з якою метою відвідав його Завадка, відразу ж запропонував йому оглянути друкарню.

Дійсно, чимало змін сталося тут з того часу, відколи Йосиф Завадка покинув своє місце за реалом. Перш за все друкарня розрослася територіально за рахунок двох квартир, де за часів Завадки жили осілі ковалі-цигани з родинами. Тепер стіна, що відділяла друкарню від цих квартир, була розібрана і в новому приміщенні розташовано наборний та палітурний цехи.

Між цехами у малому присінку був обладнаний душ, якого раніше теж не було. Тут, очевидно, колись містилася господарська комора. Приміщення було без вікон, каналізація працювала погано, бо з душової несло, як з клозета. Мабуть, хлопці забігали сюди не тільки щоб помитись.

– Гігієна! – хотів поглузувати Завадка, але Леон, засліплений досягненнями свого господарства, не вловив іронічного тону свого гостя.

– Так, так, гігієна! А хай пан, панє Завадка, зверне увагу на вентилятор, цо?

Вентилятор висів на стіні в найближчому цеху, як ікона, і, незважаючи на нестерпну задуху, не працював. Леон зауважив, що Завадка приглядається до недіючого вентилятора, і поквапливо пояснив:

– Він електричний. Багато, пся крев, з'їдає електрики. Але хай пан, кохани панє Юзеф, не подумає випадково, боронь боже, що це бутафорія! Проше бардзо!

Він включив штепсель, і вентилятор справді запрацював.

– То, проше пана, у кооперативній друкарні могло бути повітря, хоч сокиру вішай, а що стосується приватника, то тут, проше пана, вже й інспектор праці, довірена особа профспілки, і чорт, і диявол. Так, так, панє Завадка, завидувати не доводиться.

Найбільшою новиною, звичайно, була друкарська машина, яка працювала без допомоги накладача.

– Цо пан на то повє, панє Завадка? Га, яка це полегкість в роботі, цо?

Завадці навинулося на язик гірке слово, але він так і не випустив його з рота. Хотілося сказати тому чванькові, що його нова машина так сердечно виручає накладчиць, що аж безробітними їх робить.

Грайфери в новій машині працювали з такою швидкістю, що миготіли перед очима, ніби телефонні стовпи під час їзди поїздом.

– Техніка! – вже без іронії видушує з себе Завадка.

Хоч Йосиф не подавав виду, але його вразив факт, що така технічно досконала машина взагалі є в задрипаному Нашому. Це свідчило про те, що за той час, поки він забавлявся конструюванням замків та ключів у своїй майстерні під повіткою, життя галопом помчало вперед. З другого боку, в його серці зароджувалося щось подібне до гордощів за сина, який працюватиме вже в більш технічно досконалому підприємстві, ніж його батько.

– Техніка… – ще раз повторив Завадка.

Леон гугняво засміявся. Завадка подивився на нього. Перед ним стояла людина, яка переступала вже межу першої молодості. Навколо очей ще не було зморщок, але повіки вже втратили свою юнацьку пружність.

– А ще прошу заглянути у ці двері…

У невеличкій кімнаті, очевидно, переробленій з кухні, бо в куточку приліпилася плита, а з стіни стирчав водопровідний кран, посередині стояла примітивна прес-машина і кам'яний столик. Решту обстановки доповнювали важкі полиці довкола стін, на яких на зразок книжок стояли понумеровані кам'яні плити. Ці плити нагадали Йосифові єврейське кладовище, попри яке саме проходив по дорозі сюди.

У приміщенні відсвіжуюче пахло скипидаром.

Йосиф Завадка не дуже розумівся на літографії, бо якось не доводилося займатись цією справою.

За кам'яним столом на низькому стільчику сидів молодий вузькоплечий хлопець і жирною тушшю переносив рисунок на камінь. Рівне темне волосся спадало косичками на чоло й ніс, і він раз у раз хвацько закидав його.

Леон продемонстрував перед Завадкою цілу серію божих угодників, відбитих на цьому ось верстатику.

Завадка схвально прицмокнув. Нічого не скажеш: з технічного боку робота була майже бездоганна.

Зілінський невтомно гугнявив йому над вухом, наче зіпсований грамофон: його літографський заклад («оця кімнатка і вже – заклад»?!) отримує замовлення мало не з усієї Східної Малопольщі. Леон щодо продукції має тільки одного серйозного конкурента в особі літографії монашого ордену отців василіян у Жовкві. Але це, проше пана, так би мовити, тільки технічна конкуренція, бо відносно ринку збуту отці василіяни йому не конкуренти. Братчики переважно промишляють світськими картинами, а він вирішив триматися святих. Так, так, святих. Він би хотів, щоб у шановного пана Завадки було стільки удач у житті, скільки на цьому верстаті відбито святих Миколаїв і Варвар.

Йосиф Завадка слухає цю балаканину тільки одним вухом. Вся його увага зосередилася на одній думці, що раптово виникла, коли побачив хлопця над рисунком: таж такі самі штуки міг би втинати і його Бронко, якби трохи підучити його! При тих здібностях до малювання, які мав Бронко, бахур [60]60
  Хлопчисько.


[Закрыть]міг би вибитися в неабиякі майстри цієї справи. А крім того, це теж не менш важливе, професія літографа куди краща для здоров'я, ніж праця складача.

Якщо Леон не пустодзвін, не хвалько і підприємство його справді так розвивається, як він тут наплескав, то йому, мабуть, скоро доведеться поширити виробництво. Згодом можна б декому подумати якщо не про крамничку на ринку, то бодай про рундук з святими образами, які, напевно б, мали збут під час ярмарків та відпустів.

Друкар-пенсіонер, якому лікар і так рекомендує перебувати якомога більше на свіжому повітрі, міг би знайти для себе приємне заняття, торгуючи образами.

З Йосифом Завадкою сталося щось, чого з ним майже не бувало. Він до того замріявся, що не помітив, коли Леон перестав торохкотіти. Зілінський поглядав на нього з усмішкою, повною золотих зубів.

– Файно! – схаменувся Завадка, уже сердечно схильний до Леона, який перестав бути для нього сином шахрая й зрадника ідей робітничого класу, а перетворився в когось, хто міг допомогти йому вивести його дитину в люди. – Файно, Леоне! Ніколи б я не подумав, що по смерті батька ти так витягнеш підприємство! Це, слухай мене, варто того, щоб випити гальбу пива! Підемо, Леоне, до Рузі! Я частую!

Леон запротестував, метушливо хапаючи Йосифа за обидві руки, начеб він вже тут, у друкарні, збирався розплачуватись за оте пиво. Ні, ні, ні! Він просить пробачення у коханого пана Юзефа, але він тут господар, і угощення – це його обов'язок. Якщо він прийде у гості до пана Юзефа на вулицю Черешневу, тоді, проше бардзо, він, Леон, сидітиме за столом, а пан Юзеф буде його угощати. Так, так, проше пана.

Стара пивна не набагато змінилася з того часу, як Завадка перестав тут бувати. В приміщенні, як і колись, пахло сумішшю пригорілого жиру і прокислого пива. Було так само вогко, брудно, як і шість років тому. За шинквасом сиділа та сама шинкарка Рузя. Лише на ній деякою мірою позначився біг часу. Хоч ніби й залишились її чорні з рудавим полиском кучері та густа червона фарба на лиці, проте щоки вже здрябліли й обвисли. Колись бездоганний овал їх був непоправно попсований.

На стіні, як і шість років тому, висіли засиджені мухами промислове свідоцтво та портрет Пілсудського у рамках без скла. Справи у буфеті теж лишилися незмінними: той же полумисок з пересмаженою, аж чорною індичкою, той же оселедець з гарніром із засушеної, пожовтілої, як солома, цибулі, навіть та сама плитка шоколаду «Бранка» з відбитками масних пальців на обгортці й бляшана коробка з червоно-зеленими змокрілими леденцями.

І за столиками сиділа та сама за своїм соціальним станом публіка: купці, маклери, робітники з друкарні Зілінського, перекупки, сторожі, шевці.

Завадка, який вийшов з хати, не пообідавши, вже перший кухоль пива відчув не тільки в шлунку, але й у ногах.

– Я хотів би, Леоне, ти слухай мене, віддати до тебе в науку свого сина. Ти що – не знаєш, що в мене син – гімназист? Ні, слухай мене, ти дійсно не знаєш, що мій син закінчив нижчу гімназію з добрим свідоцтвом? Що ти мене поздоровляєш? Що тут поздоровляти, коли ти щойно дізнався, що в мене син – гімназист. Чотири роки вчився мій Бронко в гімназії. Розумієш? Амо, амас, амат – чув?

Леон просить вибачення в пана Юзефа. Чомусь йому завжди здавалося, що в пана Юзефа вже одружені діти.

– Як це – одружені діти? Коли ж ті діти мали одружитись? Та я ж оженився тільки в десятому році! Що то я мав собі дітей, ти слухай мене, авансом настарати, чи як? А ти ж не знаєш, Леоне, як я женився? Хочеш, я тобі розповім цю історію?

Було воно так: повернувшись у Наше після відбуття військової служби, Йосиф Завадка не застав матері в живих. Не стало тієї, що варила йому їсти, прибирала хату, прала білизну, гладила й латала одяг, заварювала чай з ялівцю, коли у нього боліло всередині, й ставила банки, коли простуджувався. Не стало тієї, що оживляла хату, яка стала без матері глухою й непривітною.

Хтось із знайомих порадив йому одружитись з Павлиною. Сусіди-свашки підхопили цю думку й зайнялися цією справою. Павлина, приговорювали, дівчина порядна, не хворовита, бо це, Леоне, багато важить, коли жінка не хворіє, працьовита, ощадна. Заробила собі трохи грошенят і, кажуть, ніби носиться з думкою придбати собі місцечко під хатину, щоб мати де на старість голову прихилити.

Йосиф зацікавився. Не тому, Леоне, що він такий уже ласий був на оті зароблені гроші, а просто йому, хоч ти гинь, потрібно було працьовитої, ощадної, господарної жінки в хаті.

Коли представили йому Павлину, то він, признатися щиро, хоч воно, може, й не годиться говорити таке про шлюбну жінку, зробив кислу міну. Дівчина була, ніде правди діти, негарна: вища від нього, що на той час зачіпало його мужську гідність, з надто довгим лицем і товстими губами, ходила, – тепер уже ні, але в молодості, коли ще мала багато невижитої сили, – чисто по-чоловічому.

Павлина відразу відчула, що не сподобалася женихові. Інша на її місці засмутилася б, засоромилася, зникла б з очей і більше не показувалася б, а вона ні. І за це Йосиф хвалить сьогодні свою жінку. Авжеж! Вміла дівка поборотись за своє щастя.

Зрозумівши, що як жінка вона програла, підійшла Павлина до нього з іншого боку. Ніяковіючи й червоніючи, вона сказала йому:

– Я знаю, яка я, але й те знаю, що красу на тарілці не крають і що досі ніхто води з неї не напився. Я хочу, щоб ви побачили, що я вмію і можу. Дайте я наведу порядок у вашій хаті, а потім уже будете судити, яка з мене господиня. Як зварю вам, виперу, попрасую, тоді вже знатимете, що мені відповісти.

Йосиф Завадка й досі не знає, чи Павлина, коли просилася в хату робити порядок, мала на думці тільки справність своїх рук, чи ще щось.

У всякому разі, того дня, коли Павлина увійшла в хату, він не ночував удома. Завадка правду говорить, бо який був би сенс, Леоне, по стількох роках говорити неправду?

Саме в цей час нагодилась оказія у справах друкарні поїхати до Львова. А друкарня в той час була ще кооперативною. Ех, Леоне, Леоне, хай господь гріха не пам'ятає твоєму батькові!

«Я від'їжджаю на три дні з дому, – сказав він Павлині, – а ти господарюй. Коли повернуся, поговоримо. Якщо б не прийшли до згоди, то я тобі заплачу за страчений час і роботу. Не бійся, сирітської кривди не захочу».

Павлина була трохи наче розчарована. Але що він міг їй сказати? Обіцяти, що ожениться з нею? Якщо обіцяти, значить треба було б дотримати слова, а звідки він міг знати наперед, як воно буде?

Такий уже дурний характер у нього, Леоне, що коли раз дасть слово, то якби навіть здоров'ям заплатити, – мусить додержати. Такий уже дурний характер у нього.

Залишив він Павлині на мило, вапно, на їжу тощо, а сам виїхав до Львова.

Коли ж повернувся (треба сказати, що, замість трьох днів, він пробув там майже шість), то став перед власною хатою, наче теля перед мальованими ворітьми. Коли її помазали, побілили, вікна помили, то стара хата наче випросталась і піднялась. Стежка від хвіртки до дверей була не тільки очищена від кропиви, лободи та лопухів, але ще й золотим пісочком посипана.

В палісаднику, замість бур'янів, цвіли – аби я такий здоровий був, Леоне, що цвіли, – жовто-фіалкові братки. На вікнах красувалися білі фіранки, і відразу стало видно, що в тій хаті орудує жіноча рука. Шибки у вікнах, Леоне, були такі чисті, такі виглянцьовані, що можна було зачісуватись перед ними, як перед дзеркалом.

Коли Йосиф наблизився до дверей, то перше, що впало йому у вічі й розчулило, – як ти думаєш, Леоне, що? – рік цілий думатимеш й не вгадаєш, хлопче! – це була витирачка для ніг. Розумієш, Леоне, така витирачка була ще за життя мами, а потім її не стало, а тепер вона знову з'явилася. Що це за знак, га?

Побілені стіни зробили те, що не тільки в хаті стало світліше, але й саме лице Павлини видалось йому тепер менш землистим.

Стіл у кімнаті, як у велике свято, був застелений сніжно-білою скатертиною, а на бильці крісла висів вичищений, вигладжений його святковий костюм.

У кухні, яку тепер сміливо можна було прийняти й за кімнату, так було чисто та чепурно, пахло голубцями і підливою з грибів. Слухай мене, Леоне, звідки вона могла здогадатись, що саме голубці з отією підливою – це його улюблена страва? Ота підлива, можна сказати, остаточно й вирішила все. Йосиф хоч і надалі не зраджував перед дівчиною своїх дійсних намірів, бо, як то кажуть, Леоне, коневі не вір ззаду, псові спереду, а жінці ні ззаду ні спереду, проте скартав самого себе: «І якого дідька ще треба тобі?»

Коли після вечері скочив по пиво, Павлина помила посуд, поприбирала в хаті і з вузликом у руці чекала на нього. Хотіла чи, може, прикидалася, що хотіла піти. Тоді, Леоне, він сказав своє тверде слово:

«Ти залишишся тут!»

Павлина не допитувалась багато, залишилась, а через три тижні була вже його законною дружиною. Отак він і оженився, Леоне, і не жалкує. Бог йому свідок, що не жалкує!

– Були в мене ще діти, Леоне. Була Ольдзя і Левко, але дизентерія з'їла їх. Жінка, сам знаєш, – мама, хотіла врятувати їх від смерті і от тоді заставила мій пай у твого тата.

– Даймо спокій, панє Юзефе, небіжчикам у гробі. Хай спочивають собі з паном богом. Пан, панє Завадка, мав якусь справу до мене чи, може, просто так, я пшепрашам, прийшов відвідати сина старого друга?

– Друга, як друга, Леоне, лишім старі історії на боці. Я ще не скінчив тобі про свого Бронка. Хлопець закінчив з добрим свідоцтвом чотири класи гімназії. Не віриш?

– А чому мав би я не вірити?

– Ну, бо як не віриш, то я міг би показати тобі свідоцтво. Чотири класи гімназії, слухай мене, це щось вже значить? Але я придумав собі: на біса мені ота гімназія! Тепер, слухай мене, українській інтелігенції всюди замкнута дорога. Міг би ще на попа вчитись. Але попам тепер, кажуть, заборонили женитись, а я, слухай мене, не маю бажання на старість байстрюків бавити. Жарти набік, Леоне, але я хотів би віддати до тебе в науку свого Бронка. Скажу тобі щиро, дуже вже мені сподобалася твоя літографія. Мій хлопець, знаєш, якби так трохи підучити його, міг би, о, багато зміг би в тому ділі! Здібний, бестія, до малювання, кажу тобі, як не знаю що. З ним не мав би ти мороки. Це точно, Леоне. Ти знаєш мене, я хвалитися не вмію.

– Так, так, – притакує Зілінський, акуратно обрізуючи ножем і притримуючи виделкою шматочок голландського сиру.

– Я знав тебе, Леоне, ще хлопчиськом…

– Так, так…

– Негарно поступив твій тато з нами. Ти повинен, слухай мене, хоч трохи направити гріх тата…

– Говорім про живих, панє Завадка.

– То я й веду для того, щоб заговорити про живих. Як же буде з моїм Бронком? Візьми його, слухай мене, до своєї літографії, хай би й він трохи погрівся коло святих. Ну що ж, Леоне, візьмеш його чи ні?

– Так, так…

– Алло, панно Рузю, – гукає заохочений Завадка, – прошу на мій рахуночок пляшку шабашівки!

– Панє Юзефе, я трунків мішати не буду…

– То прошу, панно Рузю, по пляшці портеру і півкілограма маслин з бриндзою. Нема маслин? Якщо нема, то хай панна Рузя зробить так, щоб вони були, а більше мене нічого не обходить… Прошу, Леоне, за твоє здоров'я! А що ти скажеш на це, що у хлопця чотири класи гімназійні?

– Так, так, мені потрібно інтелігентного хлопця! Літографія, коханий панє Юзефе, то вже інтелігентне заняття… Так, так…

– Давай, панно, ще по шматкові індички, але вибирай, котрий менше пересмажений. Слухай мене, Леоне, я знаю, що там треба інтелігентних хлопців, таких, наприклад, як мій Бронко… Ще по одній пляшці, панно Рузю…

Леон бере Завадка за лікоть.

– Не поспішайте так, панє Завадка. Так, так, могорич вас і так не мине. Тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька формальність.

– А, слухаю тебе, Леоне, слухаю…

– Відзі пан, кохани панє Юзефе, – Леон гладить рукою своє коліно, ніби собачку, – тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька. Я знаю, що ви старий соціаліст…

– Ти це добре знаєш, Леоне.

– До церкви ви не ходите…

– Як тобі сказати? Коли ховають когось з моїх знайомих, то завжди іду на панахиду, а так, з власної потреби, – не заходжу в церкву. Що ні – то ні! Хіба раз на Великдень та раз на різдво, і то для святого спокою, в догоду жінці, але до кінця не добуваю ніколи. Я лише те, що люблю пошанувати прадідівські традиції, – розумієш мене, Леоне? От на Великдень чи різдво одягаю святкове вбрання і в ті дні, скажу тобі, не працюю важко.

– Не сповідаєтесь…

– Оце що ні, то вже ні. Останній раз був я на сповіді, як женився. І то з примусу, бо ксьондз не хотів інакше повінчати.

– Так, так, я знаю, що ви людина прогресивна і для вас, як каже німець, релігія шпільт кайне ролє [61]61
  Не грає ніякої ролі (нім.).


[Закрыть].

Коли Леон сказав це, Йосифа щось наче сіпнуло:

– Слухай мене, Леоне, ти часом не натякаєш на те, щоб Бронко… перейшов на польське?

Леон почав шморгати носом, як людина, якій треба знайти час для відповіді.

– Відзі пан, панє Завадка, пан трохи не так висловлюється. Тут ідеться про звичайну формальність. Панскі син – греко-католик, а треба, щоб він став римо-католиком, і по всій параді! Ніхто не вимагає від нього, щоб він перейшов на Мойсеєве віросповідання, правда? Він залишається католиком, як і був, тільки ота мала формальність…

Завадка відчув, як у нього холодніє обличчя.

– Що ж ти, Леоне, граєш вар'ята? Ти ж знаєш, що в наш час перейти на римо-католицьке – це те саме, що з копитами перейти на польське, і то ще на яке польське! На оте, слухай мене, що то скачи, враже, як пан каже… І ти, чоловіче, наважуєшся з цим звертатись до мене?

Завадка мусить потягти ковток пива, так йому висохло в горлі. Неприємне відчуття, ніби обпарив чимсь горло.

– Поговоримо, панє Юзефе, по-мужському. Прошу зрозуміти: те, що стосується релігії, – абсолютна формальність. В душі, між нами кажучи, ваш син може залишатися, ким йому подобається, а що стосується офіціального документа, то так треба. Пан мнє розумє, панє колего?

– Який я тобі до біса колега! – фиркнув Завадка. Він настільки не хоче нічого спільного мати з тим, що сидить проти нього, аж крихти від свого хліба згортає на окрему купку.

«Щеня ти миршаве! І як ти собі думаєш переходити на польське? Сьогодні на польське, а завтра, як треба буде, то на німецьке, а там ще на турецьке? Що ж то, собако, національність – то тобі спідниця чи штани, що їх можна міняти в кожну погоду? Ти мені припікаєш соціалізмом. Так, гівнюху, так, я старий соціаліст. Я завжди був далекий від тих українських патріотів, що по-польськи відзивались тільки до собак… І богові я ніколи не набридав своїми молитвами та постами, але, падлюко, я не з тих, що торгують своєю національністю. Я завжди, щеня ти миршаве, був і залишуся тим, ким мене мати родила. А ще тепер, у ці страшні часи, коли тюрми тріщать від наших людей, тепер цуратись свого народу, – то краще шнурок на шию і повіситись на сухій вербі…»

– Слухай мене, Леоне, – починає вголос думати Завадка, – ти або зовсім сп'янів, або шуя [62]62
  Негідник, мерзотник (пол.).


[Закрыть], яких світ не бачив. Ти знаєш, те, що ти мені пропонуєш, – це в сто разів гірше від того, що зробив з нами твій тато. В сенаті, слухай мене, – ти ж знаєш, читаєш же газети, – обговорюють проект нової Берези Картузької, бо стара… вже не вміщає ув'язнених… А ти, тварюко, береш на себе сміливість пропонувати мені… ух! Панно Рузю, ще пляшку пива, але холодного, з льоду, якщо можна…

Лід, – подає з-за прилавка голос панна Рузя, – щойно вийшов, але в цю хвилину вона велить внести відро свіжої води, і зараз на столі буде пиво, як з самого льоду.

Зілінський, який за прикладом Завадки замовив і собі пляшку пива, довго й акуратно скручує цигарку.

Завадка дивиться на його підпухлі опущені повіки й думає:

«Не може, падлюка, дивитись у вічі чесним людям. Ух ти! Йому здається, що як воно на чужій кривді долізло До власної друкарні, то вже бога за бороду спіймало. Забуває, шуя, що за такими, як Йосиф Завадка, стоїть ще його профспілка. Історія з старим нічого не навчила його…» – Слухай мене, Леоне, ти дай мені на письмі, розумієш, на письмі, що ти не приймаєш мого сина тому, що він українець, а я вже знатиму, що мені далі робити. Твій тато теж був дуже сиромудрий і думав, що його не стосується договір з нашою організацією, а вийшло, що ні… Довелося-таки старому послухатись профспілки. Добре то кажуть, коби свиня роги мала…

– Як бога кохам, пан смішний, панє Юзефе! Що пан порівнює тамті часи до сьогоднішніх?

– Ти що цим хочеш сказати?.. Панно Рузю, як там з тим холодним пивом?

– А що стосується того, що я хочу сказати, то я зараз виясню. Пан, панє Юзефе, зовсім відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Пан хоче скаржитися на мене? Перед ким, якщо можна запитати шановного пана? Панові Юзефові Завадці не подобається мій політичний принцип. Це панське [63]63
  В розумінні «ваше».


[Закрыть]право. Так, так. Але прошу пам'ятати тільки те, шановний панє Юзефе, що не я видумав той принцип. Я не маю голови… хи-хи-хи… до політичних принципів. Є настанова пана старости – може, я не повинен цього говорити, бо це була чисто довірочна нарада, – але є, проше пана, настанова пана старости до ремесла приймати тільки поляків або таких, що хочуть стати поляками. Так, так, хочуть стати поляками.

– А наша профспілка не підчиняється твоєму панові старості. Зрозумів?

– А пан Завадка впевнений у цьому?

Йосиф подивився Леонові у вічі довгим колючим поглядом.

– Падлюка ти, Леоне, от що я тобі скажу! Слухай мене, тобі хочеться, щоб я, старий профспілчанин, зневірився у своїй організації? Цього тобі хочеться? А дулі з маком тобі не хочеться? Таж тебе, пуцьверінку, ще на світі не було, як я носив уже профспілковий квиток на грудях. А може, в тебе, слухай мене, спеціальне завдання від пана старости розпалювати зневіру у провід серед членів профспілки? Від такої тварюки, як ти, можна всього чекати…

Рузя ставить на стіл льодове пиво. Завадка прикладається до кухля і за одним подихом спорожняє його до половини.

Зілінський змочує губи і відразу ж витирає їх білосніжною з ясно-голубими краєчками, акуратно вчетверо складеною хустиною.

– Пан Юзеф погарячився і незаслужено наніс мені образу. Так, так, велику образу. А в нас, поляків, що стосується образи, то кажуть, що знєвага – крві вимага. Та я – людина потульна. Так, так, потульна. Пан, панє Завадка, знову відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Ну, припустімо: пан піде скаржитись до своєї профспілки і дійде аж до президії професійних спілок. Вище нема вже куди, це пан і сам прекрасно знає. І що ж? Там пана товариші вислухають, овшім [64]64
  Звичайно (з пол.).


[Закрыть]вислухають чемно, попросять сісти, може, навіть почастують цигаркою, але правди панові все одно не скажуть. Так, так, правди від них пан не почує, панє Завадка. Товариші почнуть доводити панові, що профспілка зобов'язана регулювати наплив робітників до друкарень, щоб запобігти безробіттю. Чим не аргумент? Або скажуть панові, що не можуть «найближчим часом» улаштувати панського сина на роботу, бо саме тепер створилася перепродукція друкарських учнів. Вони, ті панські товариші, панє Завадка, будуть всіляко співчувати панові як старому членові профспілки, але що ж вони можуть? Може, скажуть панові, що вони влаштовують тільки таких учнів, на яких є попит. Ваш син українець? Добре, хай собі буде українцем, але «тимчасово» немає попиту на учнів української національності, – а при чому тут президія спілок? Так, так, панє Завадка, пан не хоче того бачити, що я пораджу, якщо пан навмисне не хоче бачити, що верхівка ваших профспілок – це самі видні лідери ППС. А ППС, – невже ж, панє Юзефе, пан не знає цього? – ППС відкрито веде проурядову політику, а політика уряду тепер така, що Польща – для поляка, і я, бардзо пшепрашам, не вбачаю в цьому абсолютно нічого поганого!.. Може, вип'ємо ще по кухликові?

Завадка підвівся. Він не мав наміру, як подумав Леон, кинутись на нього з кулаками чи шпурнути кріслом. Боронь боже! Він тільки встав, щоб краще прицілитись і плюнути в пику цьому щеняті. Це так. Такий намір був у Йосифа Завадки. Але цієї хвилини сталося щось незрозуміле: Йосиф Завадка начеб відчув на своїм плечі важку руку Павлини, яка посадила його на місце. Дарма Зілінський зірвався з місця, заслонившись спинкою крісла. Йосиф Завадка вже заспокоївся. Він уже відчуває себе таким спокійним, таким спокійним, аж важким від того крижаного спокою в собі.

До нього остаточно дійшло, що як це не дико, а Леон має рацію, бо воно в дійсності так і є, а він, Йосиф Завадка, виставив себе на посміх. Він в очах цього молокососа, напевно, подібний до людини, що поначіпляла собі на груди допотопні воєнні відзнаки і парадує в них людям на глум.

Так, Йосифе, двадцять п'ять років марширував ти на Першотравневих демонстраціях під селянсько-робітничим прапором пліч-о-пліч з своїми товаришами – поляками, євреями, німцями – і вірив, що служиш великій справі побудови соціалізму. І, можливо, вмер би з цим переконанням, якби не оця справа з Бронком. Потрібний був саме цей випадок, щоб якийсь сопляк, сміття, яке не варто й ногою копнути, на життєвих фактах довів тобі, що ти хоч і старий, та дурень.

Гов, гов, – гамує себе Йосиф, – спокійніше! Припустімо, що він старий, хворий, зарився у свої хатні справи, як хробак у хрін, і дійсно відстав від життя.

Могло таке трапитися. Але ж не всі члени профспілки старі, хворі, відсталі? А ті, молоді, дуже прогресивні, – то що? Вони теж схвалюють політику керівництва? Ні, Леоне, тут щось не так.

– Слухай мене, Леоне, чого стоїш? Сідай! Я трохи той… погарячився, але ти пробач. Сідай, сідай, я хотів тебе щось запитати.

Леон сідає вже з деякою обережністю. Глузлива, зловтішна усмішка не сходить з його губ.

– Слухай мене, моя організація виплачує мені щомісяця, розумієш, акуратно щомісяця сто злотих, і ти хочеш, щоб я повірив, що в тій організації сидять самі запроданці робітничої справи? Та я скоріше повірю в те, що кури дояться, ніж у щось подібне. Якщо у всіх профспілках запроданці й зрадники робітничого класу, тоді – хто я? Бо якщо всі, то й я. Так чи не так? Слухай мене, відповідай: так?

– Що ви, панє Завадка, мене так до муру притискаєте… хи-хи-хи… А що стосується того, що пепеесівці [65]65
  Члени Польської партії соціалістичної.


[Закрыть]й ваші профспілкові ватажки ведуть проурядову політику, то таки-так, панє Юзефе. На жаль, мова поки що йде про верхівку. Так, так, на жаль, у лавах ППС бракує партійної єдності й солідарності. А пан, панє Завадка, напевно, останнім часом перестав бувати на робітничих зборах, бо інакше панові було б відомо, яке йде заворушення в робітничих колах. Так, так, заворушення і боротьба між лівими і правими фракціями не тільки в ППС, але й у профспілках. Іноді доходить, як бога кохам, навіть до мордобою! Так, так, буквально до мордобою! А пан, панє Юзефе, ніби новонароджене дзяцко… В якому столітті живе пан, кохани панє Юзефе? А пан чув, що у Львові утворилася нова, так-так, нова друкарська організація, яка поборює вашу, профспілкову? Чув пан про таке?

– Чував, аби-сь знав, що чував!

Завадка сказав неправду. Про якусь нову організацію почув він оце вперше. Але той факт, що вона народилася, як ідейна противага профспілці, заправилами якої стали праві запроданці з ППС, прихилив його симпатії на бік новоутвореної організації.

– Та-а-ак? А може, ще пан збирається записати туди свого сина?

– Як треба буде, то запишу й не спитаю дозволу в тебе!

– Ах, так? Пан запише туди свого Бронка? То в такому разі можна привітати пана. Вітаю, вітаю! – він схопився і почав по-блазенськи термосити руку розгубленого Завадки. – Вітаю! Я не знав, що пан, що панє Завадка, перекочував у табір комуністів. Ха-ха-ха… Відколи, якщо можна знати? Ха-ха-ха…

Зілінський видавав з себе якісь гугняві звуки, наче давився галушками, вдаючи, що він аж падає з ніг зо сміху.

Йосиф зрозумів, що пошився в дурні. Не був і не думав бути комуністом. Комуністи хочуть революції, а він, дайте йому спокій, добрі люди, був наскрізь мирною людиною.

Він не хотів мати діла ні з заколотами, ні з барикадами. Прагнув лише спокійного життя і праці для сина. Найскромніші вимоги, які людина може мати, а виходить, і на них він не має права.

– Слухай мене, Леоне, що я тобі скажу. Сьогодні – твоє зверху. Такий лайдацький час настав, але час цей – не вічний. Аби я з цього місця не рушив, що не вічний. А щодо мого сина, то я тобі скажу, що він і друкарем буде, і зрадником не стане. А ти, коли хочеш знати, – Завадка знизив голос, бо вже з сусідніх столиків стали поглядати на них, – ти ще гірша проститутка, як твій старий був. Ти, ти, – не стискай кулаки, бо я тебе не дуже хочу боятись. Так! Що я ще хотів сказати? Ага! Панно Рузю, попрошу для мене окремо зготовити рахуночок.