Текст книги "Горить свіча"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

– Якші, якші, – хитав головою половець. – Ідіть сюди! Сюди!

Він показав рукою праворуч, і два дебелі баатури списами штурхонули їх у гурт чоловіків з кантами на оліях. Добрині теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину – прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним – і Янку...

Потім погнали на вихід з міста.

За Золотими ворітьми стояв розпачливий лемент. Кричали приречені до страти, всі ті, кого не взяли ні до Батиєвого війська, ні до відправки в Золоту орду. Це були діти, старики, поранені, юродиві, а також багаті кияни – купці, бояри, книжники. Напівголих, босих, пов'язаних, як і всі, по десятку, їх зразу ж завертали за ворітьми ліворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотні вбитих, і баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по голові. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убиті, упавши, тримали на прив'язі решту десятка – ніхто нікуди не міг втекти чи навіть кроку вбік ступити. Тепер баатури, не поспішаючи, розправлялися з іншими. Потім розв'язували аркан, трупи скидали в рів і поверталися назад, до Софії, за новими жертвами.

Іноді з десятком розправлявся навіть один баатур. Зв'язані люди нікуди не могли від нього втекти, а якщо й намагалися, то він швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв під руку, і той, упавши, зупиняв інших.

Добриня намагався затулити собою те страшне видовище від Янки, та дівчина вже все зрозуміла і сама затулила руками обличчя.

Поки вони стояли, зупинившись у сутолоці, з воріт виринув ще один десяток зв'язаних напівголих полонеників, його завернули ліворуч і повели понад ровом. Попереду виступав рабин Ісаак. Кирею і лейбика з нього зняли, і його пишна борода яскраво чорніла на білій сорочці. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вірьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рів, начинений трупами, а потім, мов збожеволівши, кинулася вбік, мало не зваливши з ніг чоловіка, заборсалася, забилася, закричала:

– Ой вей-вей! Ісааку, любий мій! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь – скільки люду тут перебито! Це ж і нам таке буде! Ой вей-вей!

Збурений, збунтований нею десяток смертників теж раптом закричав. Всі почали рватися – хто куди! Аби подалі від цього жахливого місця, від залитого кров'ю, наповненого мертвими тілами рову. Та ба! Аркан був міцний, плівся умілими руками – витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усі боки.

Дивлячись на марні потуги знавіснілих від розпачу, приречених на смерть полонеників, баатури про щось перемовилися між собою і зареготали. Потім задній щосили вдарив гострим і довгим, мов цвях, обушком бойової сокири одного з них по голові – і той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток.

Передній теж замахнувся сокирою – і його удар призначався Ісаакові. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скільки дозволяв аркан, щоб захистити чоловіка, – і тут на її руці золотом сяйнув перстень.

Баатур завмер, заворожений тим блиском, потім рявкнув щосили:

– Зніми!

Жінка не зрозуміла його і відсахнулася. Тоді він схопив її за пальця, разом зі шкірою здер з нього перстень і, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тім'ї.

Ребекка тихо зойкнула, почала присідати і, хилячись набік, простогнала:

– Ох!.. Ісааку!.. Любий мій!.. Маріам... Донечко моя! – і враз замовкла.

Ісаак встиг підтримати її – притиснув її закривавлену голову собі до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посірілих вуст зірвався не то болісний розпачливий крик, не то дикий звіриний рев:

– Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша ріднесенька мамеле-е!.. За віщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..

Він кричав на весь Київ, кричав так, що луна віддавалася аж у Хрещатому яру, і тисячі люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся і підняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою – лицем на холодну засніжену київську землю.

Баатур копнув його ногою – і раптом побачив на руці вбитого ще один перстень. Хижою радістю ошкірнув-ся його широкий рот. Він нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не зміг. Тоді одним махом відсік усі чотири пальці відразу, вибрав той, що з перснем, і, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазяїновито вкинув до свого заяложеного хурджуна...

– Боже, який жах! Яке бузувірство! – прошепотіла Янка і з плачем уткнулася Добрині в плече. – Що буде з нами, Добрику!

Тут заляскали по їхніх спинах важкі гарапники – аркан, яким був пов'язаний їхній десяток, натягнувся і змусив усіх ступити крок наперед, перший крок у невідомість.

Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там?

Розділ VIII

Шляхи, шляхи...

1

Далека дорога з берегів Дніпра до незнаної ріки Ітиль. Навіть розумом важко осягнути таку безмежну далечінь. Та ще взимку. Та ще в голоді.

Уже місяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранців, важко брьохалася засніженими полями, долинами та байраками, залишаючи після себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих від голоду та хвороб чи забитих при втечі. Як тільки валка віддалялася, до них зліталося на сите поїддя вороння, виходили з довколишніх гаїв та ярів зголоднілі звірі. І довго ще чулося позаду огидне крякання круків та смаковите тявкання лисиць.

Валку супроводили три сотні Жадігера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранців, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.

Страшна дорога неволі пролягла з Києва на схід у ті холодні зимові дні, дорога, усіяна трупами, полита кров'ю та слізьми! Скільки невільників пройшло по ній, скільки щасливих доль та світлих надій, мов падучих зірок, погасло тоді на тому страдницькому шляху – не злічити! Страшна дорога неволі – не перша для нашого народу і не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати її не одну – і на південь, і на північ, і на захід, і на схід, і в усі кінці хижого, зловорожого світу... З берегів Дніпра, Бугу, Десни і Черемоша – на чужину, з вишневих садочків – у люту неволю або й відразу в могилу, в сиру землю-матінку!

Валка просувалася поволі. Попереду їхав кінний роз'їзд ординців, що прокладав у снігу шлях. За ним гнали кілька тисяч пов'язаних по десятку бранців, а позад них, коли вони своїми ногами добре втоптували сніг, на великих санях, зроблених з дуба київськими стельмахами, везли четвірку мідних коней – квадригу, що два з половиною століття прикрашала в Києві Бабин торжок, а тепер їхала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали череду скоту, великий табун коней та отару овець – на м'ясо. Присталих тварин на привалах забивали, білували і варили у великих котлах – кожному бранцеві тоді перепадав невеликий шматок м'яса і чашка гарячої юшки – на цілий день, аж до наступного вечора.

Поки йшли своєю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли перейшли Донець і заглибилися в колишні половецькі, тепер безлюдні, землі, – просто в снігу. Сторожа знаходила затишну долину в лісі або десь поблизу гаю, де було вдосталь дров, і невільники розводили багаття. Так навколо вогнищ, на купах хмизу і спали або дрімали знеможені, хворі, напівживі. Уранці не всі вставали – і сторожа пересвідчувалася, що то вже мерці, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах і залишала у снігу спати вічним сном.

За Дінцем всіх несподівано розв'язали. Йти стало легше, вільніше. Та ніхто не тікав. Куди втечеш серед засніженої морозяної пустелі? Де переночуєш, обігрієшся? Як розведеш вогонь? Що їстимеш? Два-три дні – і смерть... Тепер усі трималися купи, де сильніші підтримували ослаблих, де хоч раз на день перепадав шматок м'яса і кухоль гарячої сорби, що обігрівала нутрощі, де лунало рідне слово, де жевріла надія на те, що виживеш...

Якраз тоді, за Дінцем, занедужала Янка. Увечері відмовилася від їжі. Лягла на купу хмизу і простягла до вогню холодні пальці, її всю трясло, морозило, ноги й поперек ломило, ніби в неї вселився злий дух.

Добриня присів біля неї, розстебнув кожуха, прикрив полами, зігрівав її своїм тілом і відчував, як вона тремтить, як б'є її пропасниця.

– Яночка, люба, що з тобою?

– Заслабла я, Добрику, – цокотіла вона зубами. – Помру, мабуть. Несила мені йти далі...

– Поїж хоч трохи! Випий юшки – зігрієшся! І, може, все пройде!

– Не хочу їсти, не хочу й пити... Коли б мені заснути й померти. Або замерзнути... Кажуть, це зовсім не боляче й не страшно. Заснув – і не прокинувся. Яка легка смерть!..

У Добрині від тих слів похололо в грудях – ніби серце раптом обірвалося. Увесь останній місяць він беріг Янку, ділився з нею своєю мізерною пайкою, підбадьорював, клав поближче до вогню... І от не вберіг – у дівчину вселилася якась важка хворість, чи нечиста сила, чи хтось наврочив. Був би гречин Василакій, той би сказав, що з нею. Але його немає – загинув, мабуть, старий.

Всю ніч Янка стогнала, металася, жалілася, що болить голова і все тіло, а під ранок таки заснула, і Добриня вже було подумав, що їй стане краще і вона встане. Та коли сторожа криками і батогами підняла людей, Янка не підвелася.

– Несила мені, – сказала тихо. – Залиш мене тут, Добрику... Хочу вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у голові все наморочиться... Як я піду?.. Ще коли б до чогось радісного, світлого, щасливого йти, а в неволю, де все одно смерть, де тільки намучуся, не хочу... Залиш мене, прошу тебе...

До них уже мчав вершник – заніс над головою замашного гарапника, гукнув:

– Піднімайся, скотино! Чи захотів обухом по башці?

Янку всі приймали за хлопця, і нукер, брудно вилаявшись, уперіщив дівчину гарапником по кожухові.

Добриня не став чекати, коли він виконає свою погрозу, схопив Янку на руки і поніс. Нукер вищірив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся – помчав далі, піднімаючи гарапником тих, хто припізнився підвестися.

Хоча Янка після неймовірних поневірянь останніх місяців схудла і стала легкою, мов пушинка, йти відразу стало важко. Добриня і сам схуд, знесилів за цей час.

До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до крові шию і йому, і Янці.

Поволі він став відставати. Його все обганяли і обганяли стомлені невільники, що теж ледве плентали, та все ж якось ішли, тримаючись знайомих, до яких уже звикли і які при лихій годині могли хоч чимось допомогти. А Добриня безнадійно відставав і незабаром зрозумів, що далі йти не зможе.

Це зрозуміла і Янка, бо відчула, як Добринині руки слабнуть, а ноги заточуються.

– Залиш мене, Добрику, – прошепотіла вона хрипким голосом. – І мене не врятуєш, і сам загинеш... Залиш! Кинь у сніг – і йди собі! А я засну вічним сном...

Він зібрав останні сили і пригорнув и міцніше.

– Мовчи! Ось дійдемо до того ліска – там спочинемо... Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всі стомилися.

Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрідний ліс, де поміж голих осин, беріз та кущів глоду подекуди зеленіли кучеряві ялинки та сосонки.

Добриня зрадів: ось що порятує їх!

Він відійшов убік, опустив дівчину просто в сніговий замет, зламав дві пишногіллясті ялинки і зв'язав їх посередині поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла від руху або не скотилася набік, попід руки їй заправив міцні гілки і теж зв'язав їх.

Поки він усе це робив, голова валки зникла в далечині. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за місяць зменшилися майже наполовину, а за ними під охороною десятка джигітів проскрипіли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана міцними вірьовками, величаво пропливла київська квадрига. Позад неї в оточенні кількох вершників їхав на вороному коні сотник Жадігер. І одягом, і зброєю, і всім своїм виглядом та поставою він відрізнявся від рядових баатурів, що супроводили його.

Добриня внутрішньо здригнувся. Жадігер наближався і вже запримітив на обочині дороги дивну пару полонеників.

З часу втечі з полону Добриня рідко згадував свого колишнього господаря. Навіть зринала було думка, що вже ніколи з ним не зустрінеться, що він або загинув під час облоги Києва, або, якщо вижив, пішов далі з Батиєм.

І ось – на тобі! Живий-здоровісінький, не загинув, не пішов далі з Батиєм у похід, а тут, за кілька кроків усього, і, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним!

Що несе зустріч з ним? Хіба міг Жадігер не впізнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом із сином київського воєводи? Чи смерть брата від рук киян?.. Чим обернеться і для нього, і для Янки ця несподівана зустріч?

Жадігер смикнув повід і повернув прямо до них. За ним рушила охорона.

– Що тут? Чому звернули вбік? Де варта? Куди вона дивиться? – голос його звучав незадоволено, з погрозою.

Добриня зиркнув на нього з-під шапки, не піднімаючи голови і сподіваючись, що Жадігер не впізнає його.

– Ось брат захворів. Не може йти – буду тягти, – пояснив коротко.

Почувши щось знайоме в голосі полоненика, Жадігер під'їхав ближче, нагайкою торкнувся його підборіддя, заглянув в обличчя. Очі його округлилися.

– Ба, ба, ба! Добриня! – він не приховував подиву. – Виходить, живий? Не пощастило втекти від мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великі неприємності! Я міг через тебе, негіднику, не тільки втратити місце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистові добрих духів і Вічного Неба, я залишився живий і навіть не лишився прихильності мого благодійника Менгу-каана. Але то тільки щасливий збіг обставин, щасливий для мене випадок, а інакше б... Я тобі цього не забуду!

Добриня мовчав, розуміючи, що зараз він у повній владі цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблі чи сокири обірвати його життя. А це означало б і смерть для Янки.

– Чому мовчиш, собако! – гримнув Жадігер. – Чи язика проковтнув?

Добриня розвів руками.

– А що казати? Ти, джагуне, на моєму місці вчинив би так само, як і я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливості визволитися. А коли б визволився, то знову разом із своїм народом захищався б від нападників. Хіба не так? Навіть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звільнитися від нього, навіть найплохіший кінь, коли на нього нападає вовк, копитами відбивається від нього. А ми ж люди!

Ти вельми розумний, боголе!

Добриня пропустив ці слова мимо ушей.

– Ти мене уб'єш? Тоді вбивай нас з братом обох, бо він без мене все одно пропаде.

– Якщо він захворів і не може далі йти, то мої люди доб'ють його.

– А мене?

– А ти підеш далі! Ти знову станеш моїм рабом – і на цей раз навіки! Аж поки не здохнеш від непосильної праці та голоду! Це я тобі обіцяю!

– Не вбивай брата, Жадігере! Прошу тебе! – заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути. – Я потягну його сам! Він скоро видужає... Не вбивай!

Жадігер скосив очі вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тіло.

– Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку і нелегку дорогу?

– Витримаю.

– Тоді тягни, а я подивлюся. За тобою слідкуватимуть! І не подумай тікати!

– Я не тікатиму.

– Ще б пак! Куди тут втечеш?

– Отже, я можу йти?

– Іди! І тримайся тут неподалік – зразу за мною!

Добриня упрігся в свої ялинки, як в оглоблі, і рушив, полишаючи після себе широко прометений слід.

Йти стало значно легше. Тягнути – не нести. І як йому відразу не спало на думку влаштувати щось подібне? Не вибився б так із сил. І все ж він поволі відставав. Незчувся, як його почали обганяти ті, хто йшов позаду. Він і далі не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навіть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, відігнути думки і оглянутися.

Баатур здибив коня і замахнувся вдруге. Його плоске обвітрене обличчя було темне й похмуре.

– Не відставай, рабе! Хіба забув, що сказав джагун? – кинув погрозливо.

І Добриня зрозумів, що тепер він кожного дня, кожної миті буде під пильним наглядом. Він не має права відставати, Жадігер подбає про те, щоб підігнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу і йди, уперто йди вперед услід за своїм хазяїном – аж до Ітилю або й далі.

І, нагнувши голову та міцніше упершись ногами в стоптаний сніг, він прискорив ходу.

2

На щастя, пересілися морози. Йти по рихлому снігу стало важче, зате Янка не так мерзла, як раніше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха і, сам залишившись у благенькому каптані, укутав її з голови до ніг, щоб вона могла зігрітися.

Вечорами, коли ставали на нічліг, він приносив їй гарячої юшки і поїв, як малу дитину. А коли вона відмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав:

– Пий! Через силу пий!

Тоді вона покірно відкривала рота і з огидою ковтала гаряче питво, що смерділо димом і старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а він підтримував її за голову і радів, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна.

– Ну, от – тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Відчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тілі?

Одного разу, коли він отак, сидячи біля Янки на ялинці, підносив їй до рота закіптюжений корець і примовляв при цьому, щоб вона не відмовлялася від бридкого маслака з кінської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос:

– Добрине, це ти?

Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він – брат Янки, син воєводи Дмитра!

Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.

– Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув... А ти живий! Яка радість!

Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.

Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.

– Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?

Добриня глянув униз.

– Вона перед тобою.

– Як? Це... Ти хочеш сказати...

Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.

– Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля... Ти пізнаєш мене?

Янка теж заплакала.

– Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини...

Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.

– Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю... Лише про Миколу...

З Янчиних очей знову бризнули сльози.

– І Степана немає – на очах у Добрині загинув в останній день... І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу – всіх роздавила Десятинна церква...

– О Боже! – простогнав Ілля. – Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги – завалилася.

– Не сама... Її мунгали били пороками.

– Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!

– Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками... Там, мабуть, і загинув.

Ілля перехрестився.

– Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?

Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.

Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею – напоїв Янку.

Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.

Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.

– Вставай!

Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.

Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі – і тягнути відразу стало легше...

3

Місто Крем'янець лежить у глибокій тісній долині, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрімкому вапняковому шпилі. Уже тиждень Батий підступає до нього зі всіх боків, а взяти не може. День і ніч б'ють пороки – і марно. Від світанку і до темноти лізуть по зв'язаних драбинах на ніздрюваті стіни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумів жоден з них. Вже не сірими були ті стіни, а стали червоними від крові – і все даремно.

Батий лютував. Скільки баатурів загинуло! А скільки поранених, скалічених! Так можна загубити все військо! З ким же йти далі?

Він стояв на горбі, приметеному снігом, в оточенні темників та нойонів. Серед бронзоволицих безбородих монголів виділялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокі кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєві чи то собачою відданістю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не міг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старі батько, мати, жона та діти.

Всі похмуро мовчали. Субедей заплющив очі і, здавалося, дрімав.

Батий помітив це і розсердився.

– Ми не спати сюди прийшли, а вирішувати, що нам далі робити з цією клятою фортецею! – підвищив голос. – Думитре, може, ти порадиш?

Дмитро здивувався. Ось уже більше місяця Батий тримає його біля себе, ніби навмисне показує палаючі села, взяті приступом зруйновані міста, купи трупів ні в чому не винних людей, навіть тих, хто і меча в руках не міг тримати чи то через старечу неміч, чи через малолітство. І, видно, втішається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик.

А перед зором воєводи в одну мить зринули три події, що потрясли його.

Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Київ, Батий Білгородським шляхом рушив на захід. Ішов широко – спочатку понад Ірпенем, потім – понад Верхньою Россю. І всюди лилася кров, горіли села й городища – від смердючих димів по всій Київській землі почорнів сніг. Народ гинув, але не піддавався... І ось показалися високі вали Колодяжена. Як і всюди, Батий послав послів до колодяженців, щоб здалися без бою, але ті не захотіли їх навіть слухати.

– Взяти – і спалити! А мешканців перебити! – наказав Батий.

Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високі і міцні. Дванадцять пороків з ранку до вечора і з вечора до ранку кілька днів гупали безперервно і нічого не могли вдіяти. Час минав. Батий міг ждати, але не хотів, а колодяженці не могли ждати, бо з кожним днем все міцніше здушувала їх за горло кістлява рука голоду.

І тоді Батий об'явив їм:

– Я поважаю мужніх. Відчиніть ворота – і зі зброєю, з жінками та дітьми йдіть собі на всі чотири сторони світу! Я вас не зачеплю. Слово великого каана!

Почувши цю брехливу обіцянку, Дмитро сподівався, що колодяженці зрозуміють, що їх обманюють, і дадуть гідну відмову. Як же він здивувався, коли побачив, що ворота города відчиняються і з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жінки, діти, старики і, нарешті, воїни.

– Божевільні! Кому повірили! – простогнав тоді він, хапаючись за голову. – Кому повірили!

Його болісний стогін мовби став знаком для туменів, що стояли в мовчанні по узгір'ях. В ту ж мить вони з диким ревом – "ур! ур!" – кинулися зі всіх боків на довірливих людей і почали бити, різати, колоти, топтати кіньми, не жаліючи нікого. Болісно-жахливі крики знялися від землі до неба і там поволі гаснули. Ні, то не крики в небі згасали, затихали, то навіки замовкали тисячі обманутих колодяженців, устилаючи своїми трупами і зрошуючи своєю кров'ю рідну землю. Лише кільком сміливцям пощастило мечами прокласти собі дорогу крізь ворожі лави і лісами та байраками пробитися в невеличке сусіднє Болохівське князівство.

Думка – як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-під стін Колодяжена на границю Болохівського князівства.

Коли Батий з військом кількома днями пізніше ступив на Болохівську землю, він не повірив своїм очам: у чистому полі, на снігу стояли на колінах тисячі людей. І жодного – з мечем, луком чи бойовою сокирою!

– Хто це? – спитав Батий.

Терджумани хутко помчали вперед і незабаром привели кількох знатних людей, які піднесли ханові хліб-сіль.

– Ми князі та бояри болохівські, – сказали вони.– Ми почули про твою силу і вийшли просити пощади, бо не хочемо розділити долю колодяженців... Обійди, великий хане, нашу землю стороною – і ми довіку будемо твоїми слугами. Ось наші дари тобі!

І поклали на простелені рушники золоті та срібні келихи, тарелі, каблучки, сережки та гривні.

Засмагле на морозних вітрах Батиєве обличчя проясніло.

– Моя слава завойовника йде попереду мого бойового коня! – промовив урочисто Саїн-хан, звертаючись до монгольських тайджі-царевичів та нойонів. – Бачите – ось що таке страх! Я провчив колодяженців – і тепер не тільки прості люди, а й самі князі прийшли до мене і готові служити мені.

– Ойє, ойє, – схвально закивали головами царевичі. – Це добрий знак! Ми провчили орусутів у Киюві та Колодяжені, і тепер вони будуть піддаватися нам без спротиву. Прояви до болохівських князів, Саїн-хане, своє милосердя.

Батий наказав, щоб болохівці підійшли ближче. А коли ті стали перед ним, урочисто прорік:

– Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князі Болохівської землі, зі всім людом вашим під свою руку. Віднині ви мої піддані. Жоден мій воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голів ваших і з голів підданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий хан, і всі орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою і в житла свої з моєю милістю... А за це ви мусите сіяти для мене і для мого війська на ваших полях просо і жито, пшеницю і ромейський злак – гречку, а також постачати для воїнів моїх коней та овець... Чи згодні ви на це?

Болохівці низько схилилися в поклоні.

– Згодні, великий хане!..

Дмитро тремтів тоді, як у пропасниці. Що ж це робиться? Добровільно піддаватися найлютішим ворогам нашим, які кров'ю залили всю Переяславську україну, зруйнували і спалили всю Київську землю і винищили її народ? По власній волі вирощувати для ворога жито, пшеницю, просо та гречку? Віддавати йому і коней, і худобу, і овець? А чи не забажає він згодом молодих хлопців до війська, а дівчат – для нічного слугування?

Яка ганьба!

Він мовчки стояв посеред знатних монголів, слухав, як Доман перекладає слова Батия, а внутрішньо тремтів від обурення та відчаю. Так, чого доброго, піддадуться всі західні городи Київської україни, Волинського та Галицького князівств!

А Батий, сидячи на коні, зиркав на нього і зловтішне усміхався. Бачиш, мовляв, войводо Думитре, як я завойовую всі твої землі? Страхом і милістю... Один ти бився до останнього, нерозумний! І чого досягнув? Де твій Київ? Де твої люди?

...Але потім наступило щось незрозуміле для Батия. Замість того щоб, подібно болохівцям, добровільно піддаватися, всі городи по Случі, по Горині, Прип'яті та Стиру ні разу не відчинили перед ним воріт, гинули у вогнів але не здавалися. А Данилів та ось цей Крем'янець, скільки не тужиться Батий, узяти не може. І росте радість у Дмитровому серці: народ не здається, б'ється до останнього – за своє життя, за свободу!..

– Чому мовчиш, Думитре? – підвищив голос Батий. – Що робити з цим клятим городищем? Як його взяти?

Дмитро опустив повіки, щоб пригасити радість, що загорілася в очах, і, трохи втамувавши свої почуття, пильно глянув на монгольського владику.

– Ніяк ти не візьмеш цієї фортеці, Саїн-хане, – відповів твердо. – Як не взяв ти і Данилова... Хіба не бачиш, які тут стіни і яка рішучість у людей, що їх захищають?.. Якщо ти просиш моєї ради, то я скажу: знімай облогу і йди далі, куди задумав. Але й там ти не знайдеш других болохівців... А коли хочеш узяти Крем'янець – стій тут до весни...

Батий не спалахнув, не розсердився. Він ще в Києві зрозумів душу київського воєводи: в ній не було страху перед смертю. Чи то втрата родини випалила її і зробила байдужою до власної долі, чи розгром Києва – цього хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Він сприйняв Дмитра таким, яким він є, і дозволяв йому говорити так, як той думав, намагаючись виудити з його слів, з його думок істину, корисну для себе, для головної мети – як підкорити монгольській владі всі землі і всі народи від Східного до Західного океану.

Він перевів погляд на муровані стіни фортеці, що з трьох боків стояли над стрімкими і глибочезними урвищами. Скільки сміливців-баатурів лізли на неї – і де вони опинилися? Лежать, закляклі на морозі, внизу з розтрощеними головами, і нові сотні ставлять на них драбини і лізуть знову, виконуючи його наказ – узяти цю прокляту, заворожену мангусами фортецю!

Чи не помиляється він, намагаючись будь-що взяти всі городи, спалити всі селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити і Данилів, і Крем'янець у себе в тилу і йти далі? Що вони йому зроблять? Ударять з тилу? Так нічим же! Воїнів там – жменька одна, вони сильні лише тим, що заховалися за ці неприступні стіни. Ну, то й нехай сидять собі за ними! Настане час – і самі прийдуть до нього з поклоном!..