Текст книги "Горить свіча"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

Народ мовчав. Доман і туленгіти, що брали участь у катуванні, важко дихали і з подивом дивилися на діло рук своїх – на розтерзане тіло старого чоловіка.

Ось воно здригнулося – раз і вдруге. Легко здригнулося, але все ж помітно.

Таки тліє в ньому якась іскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетіла з нього?

– Домане, на мою шаблю, відрубай йому голову! – наказав Єлдеча. – Цим засвідчиш свою щиру відданість Саїн-каанові! Ну! Не вагайся!

Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.

– Готовий! – об'явив Доман.

– А цей – другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? – спитав Єладеча. – Якщо згоден, стане князем!

– Ні, княжіння вашого я не хочу, – відповів Федір. – І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!

– Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! – І гукнув Єлдеча воїнам своїм: – Бийте його!

Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.

– Трупи хай лежать! – наказав Єлдеча. – Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!

3

Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.

– Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все – особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!

– Тікати? Куди?

– Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси – там якось проживемо!

– Але ж я в такому... такому стані.

– Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.

– А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди... А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі... Що їм буде?

– Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть – вона жінка. Та й Айджу її захистить... Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один – втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.

– Гаразд, любий. Роби як знаєш, – погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці – в степ.

Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на. захід, до Ітилю.

Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси, – ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.

– Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зійде сонце – і ми зігріємось, обсохнемо і спочинемо, бо вдень іти небезпечно. Знайдемо затишне місце і там перебудемо до вечора, – підбадьорював її Добриня.

Зі сходом сонця степ ожив, загомонів тисячами голосів. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплі краї, гучним ґелґотом, криком та співом вітало прихід нового дня.

Виднокруг світлішав, ширшав. Вдалині – то в одному кінці, то в іншому – мріли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи і могли помітити ранніх подорожніх.

Добриня звернув до степового озера.

– Переднюємо тута, в заростях.

Опівдні, коли припекло сонце, вони зігрілися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола – і в заростях, і на озері копошилося багато птаства, після літа ситого, обважнілого. Та як його спіймаєш? Голими руками? І як запечеш чи звариш? Ні вогню, ні посуду.

Так вони йшли три доби – вдень спали, а вночі, прокладаючи шлях по зорях, поволі, бо зовсім, знесиліли від голоду, просувалися на північній захід – до Волги, до Чорного лісу, де Добриня сподівався знайти якийсь притулок і захисток.

На третю ніч, під ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера і звернули до води. Попили, пожували солодкавих корінців ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Під очима залягли сині кола, на губи від внутрішнього жару та голоду впала чорна смага.

Добриня знайшов у кущах затишне місце, намостив із сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо:

– Ляж відпочинь! Бо вечором знову в путь! А я піду на розглядини. Та й, може, щось із їстівного знайду.

Янка жалібно простогнала:

– Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама? Він поцілував її в змарнілі щоки.

– Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!

Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.

Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур'ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. "На водопій, – зрозумів Добриня. – До озера".

Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок, спустився прямо до води. Підстаркуватий пастух і його підпасич-підліток з'їхали вслід за табуном на бережину, напоїли коней, самі напилися і відв'язали від сідел шкіряні торбини. На розстелений килимок виклали їхній вміст – нехитрий пастуший сніданок: шмат засмаженої баранини, сухий ячний корж та бурдюк з кумисом.

Добриня відчув, як засудомило під грудьми. Йому не вперше голодувати, і він знав, що найсильніше почуття голоду приходить на третій і четвертий день. Згадав Янку – як вона там? Заснула чи страждає? І така враз охопила його жадоба заволодіти тим сніданком, що він ледве стримав себе, щоб враз не кинутися голіруч на пастухів.

Що робити? Напасти? Випросити? А може, викрасти, коли пастухи задрімають? Та чи задрімають? А може, гайнуть знову в степ?

Думки плуталися в голові. Четвертий день голодування та страх за життя і здоров'я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, підштовхнули його на відчайдушний крок.

Він весь напружився – як барс перед стрибком. Відчай і безвихідь скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволі підвівся і повільно попростував до пастухів.

Вони сиділи до нього спинами і не помічали його.

Він тихо ступав по м'якій траві, відчуваючи, як лунко б'ється в грудях серце. Був готовий, як звір, кожної миті при спротиві напасти на старого і малого, зім'яти, зв'язати або навіть задушити їх, аби лиш заволодіти їхньою їжею.

Коли наблизився кроків на десять, під ногою хруснула гілка. Пастухи оглянулися і завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо підліток скрикнув по-половецькому:

– Ван-пай! Кулі-баба, хто це? Який страшний чоловік!

Добриня вмить зрозумів, що перед ним половці, монгольські полоненики, конюхи, змушені випасати табуни якогось знатного нойона чи царевича, і полегшено зітхнув. Половці – не монголи. До того ж вони самі раби, з ними легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! І він збоку глянув на себе – який чубисько! Як вороняче гніздо! Бородище – на півгрудей, а кулаки – мов довбешки! Іде до них – а очі палають несамовитим голодним вогнем! Є від чого злякатися.

– Мир вам! Не бійтеся мене, я вам нічого поганого не заподію, – сказав тихо.

Оторопілий старий зрештою подав голос:

– Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.

– Ні, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нічого не їли. – Він склав на грудях руки, підійшов до них впритул і вдихнув запах смаженого м'яса. – Ради Бога, дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!

Старий заметушився, заохкав:

– Якші, якші. Сідай до нас – їж, скільки тобі хочеться. А де ж твій товариш? Хай іде – йому теж вистачить!

– Він тут. Я зараз покличу його, – відповів Добриня і, приклавши долоні до рота, загукав: – Янко, Янко, йди-но хутчій сюди!

З кущів боязко визирнула Янка.

– Не бійся! Йди! Тут добрі люди!

Янка підійшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарніле обличчя, ковзнув поглядом по її постаті і, показавши на місце поряд з собою, несподівано сказав:

– Салям, катум! Їж – тобі треба їсти, бо ти ж носиш під серцем сина чи дочку.

Добриня був вражений проникливістю старого, але не сказав на це нічого, а зразу ж і собі сів до трапези.

Вони накинулися на їжу, як голодні вовки, їли пожадливо, майже не пережовуючи, запиваючи коржі та м'ясо прохолодним кумисом. Закінчили тільки тоді, коли на килимку не залишилося ні крихти. Добриня зніяковів.

– Оце так! Пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл! Ми все поїли, а господарі нехай облизуються! Ай-ай-ай!

Старий усміхнувся.

– Не біда! У нас для себе ще знайдеться що-не-будь, щоб напхати курсак. Аби зуби!.. Навпаки, ми раді, що врятували вас від голодної смерті. – Він раптом прищурив свої і без того вузькі очі. – А тепер же куди ви?

І він хитрувато усміхнувся.

Добриня збентежився. Від цього старого нічого не приховається. Здається, крізь землю бачить. Сказати правду чи збрехати? Ні, за добро лжею не платять!

– Кулі-баба, а ти як гадаєш – чого ми тута?

– Думаю – тікаєте, – серйозно відповів старий і пильно заглянув у вічі своєму гостю.

– Авжеж тікаємо, – підтвердив Добриня. – Я вірю тобі – і кажу правду. Тікаємо з ненависного полону, бо несила вже терпіти неволю. Може, Бог допоможе знайти путь на батьківщину.

– Хай вам щастить, – відповів старий половець. – А нам і тікати нікуди: наш народ розбитий, розсіяний, земля наша знелюдніла від Ітилю до Дніпра, а там і до Дунаю так, що й живої душі кипчацької не знайдеш. Хіба що монгольські тумени гасають по ній від краю до краю, виловлюючи тих, кому пощастило десь приховатися. Куди нам подітися? Був би я молодший, а мій онук трохи старший, утік би і я та й приєднався б до загону баримтачі Бачмана – налетіли б з ним на монгольські кибитки, та коші, нищили б своїх кривдників, а їхні табуни та отари забирали б собі – на прокорм.

Добриня аж кинувся. Несподівана новина вразила його.

– Кулі-баба, як ти сказав – баримтача Бачман? Ти знаєш Бачмана? Зустрічався з ним? Де його шукати? Скажи мені!

На цей раз не приховав подиву половець і в свою чергу запитав:

– Чекай, чекай! А для чого тобі Бачман? Ти що – знав його?

– Авжеж! Ми разом жили в одному хизарі. Я допоміг йому та його другові Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи мені, де їх шукати!

Пастух задумався лиш на якусь мить.

– Для чого це тобі?

– Він допоможе нам з Янкою. Сам бачиш – ми в безвихідному становищі: ні одягу, ні коней, ні зброї, ні їжі. Шлях додому далекий, степи безлюдні, як доберемося?

– Гм, схоже, що ти правду мовиш, – тихо промовив старий. – Але я не знаю, де шукати Бачмана. Він ні дня не сидить на одному місці. Сьогодні він тут, а завтра – там. Нападе на монгольський улус, поб'є, пограбує, забере свіжих коней, а своїх, стомлених, залишить – і тікає далі. Вже не раз монгольські беї ганялися за ним, та не змогли спіймати. Бо він – як вітер!

– І все ж – де його шукати? Ти бачив його?

– Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.

– Був тут! – вигукнув Добриня. – Отже, він десь недалеко?

– Може, недалеко, а може, й далеко, – ухильно відповів Кулі-баба. – Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.

З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в'яленого на сонці м'яса.

– Дякую, – розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок. – Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей – і на цьому він тримається! Бувайте!

4

Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.

Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:

– Все. Далі – ні кроку. Що буде, те й буде – зупинимось тут. Сідай до вогню – грійся, а я спробую спіймати що-небудь – байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні – і трохи підкріпимося.

Він назгрібав сухого зілля – кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково – жити чи померти.

Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м'яса були кимось вирізані і забрані, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блідо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.

Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м'яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:

– Ми врятовані... І на цей раз врятовані... Щаслива доля оберігає нас, Яночко!

Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.

Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла – їй потрібен був спочинок.

Добриня ліг біля неї і заснув теж.

Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.

– Хто ви? – спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловік. – Орусути? Келари? Звідки і куди прямуєте? Втікачі?

Добриня мовчав. Хто ці люди? Які їхні наміри? Що їм відповісти?

Він зацьковано зиркав довкола, відчуваючи в серці холодну тугу від безвиході і гарячкове шукаючи відповіді, яка могла б їх порятувати. Але жодна путяща думка не лізла в голову. Залишалося одно – сказати правду.

– Так, ми орусути, – глухо промовив він. – Що вам від нас треба?

Від його голосу один з верхівців, що стояв позаду, здригнувся і вигукнув:

– Добриня? Ти? Невже це ти?

Добриня підняв голову – перед ним на карому коні сидів Качир-укуле. Помолоділий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, він з подивом і радісною усмішкою придивлявся до обідраного, змарнілого, зарослого буйною чуприною та бородою втікача-богола.

– Качир! Качир-укуле! – стрепенувся Добриня. – От яка несподівана зустріч!

Качир-укуле зіскочив з коня, обняв його.

– Я радий, що зустрів тебе, друже! А це твій брат? – повернувся до Янки.

– Це моя жона, – усміхнувся Добриня. – Тобі я можу відкритися – це моя жона, Янка. У хизарі ми це приховували, а тепер немає потреби... Ми втекли, бо зустріли одного недруга, Домана, що ще в Києві заповзявся звести мене зі світу та й Янку знав добре. Ми боялися, що він розповість про нас ханові, і відразу втекли. Вже тиждень блукаємо в степу, охляли з голоду, мерзнемо… Думали – пропадемо...

– Ну, тепер не пропадете – поїдете з нами. Бачман буде радий бачити вас!

– Бачман? Отже, ти з ним? Займаєтесь баримтою? Я чув, чув про нього! Сподівався зустрітися з ним.

– Скоро зустрінетесь, – Качир-укуле знову обняв Добриню за плечі і гукнув до своїх товаришів: – Ці люди поїдуть з нами. Дайте їм коней та підберіть що-небудь з одягу! І швидше – нам не можна баритися!

Владний голос Качира-укуле змусив баримтачів ураз розімкнути коло. Одні почали шклубатися в своїх шкіряних хурджунах – витрушувати з них здобич і кидати під ноги Качиру-укуле. Інші помчали до табуна, що під наглядом пастухів пасся на лузі, і незабаром повернулися з парою осідланих коней.

– Тут, здається, вам що-небудь підійде, – сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття. – Вибирайте!

Добриня та Янка підступили ближче. Чого тільки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики і шапки-малахаї, штани хутряні і ткані, спідниці бавовняні та шерстяні, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачі попатрали не одну кибитку і не один улус – здобич була багата.

Вибравши те, що сподобалось та підійшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкіряні гутули і сіли на коней.

– Вперед! – наказав Качир-укуле. – Не відставати! Півдня загін, не зупиняючись, прямував на північ, а потім круто повернув на захід і перед вечором, заглибившись у вологі зарості осіннього пожовтілого лісу, вийшов на пологий берег великої повноводної ріки.

– Ітиль! Ітиль! – заґелґотали радісно баримтачі.

– Волга! – не менш радісно вигукнув Добриня. – Янко – Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там і Дніпро! Батьківщина!

Янка сумно усміхнулася, зітхнула:

– О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно стає на серці!

Добриня не відповів: загін повернув праворуч, на широку галявину, де горіли багаття, паслися осідлані коні, вешталися люди. Це були баримтачі. Узрівши прибулих, вони кинулися їм назустріч.

Окремо – поважно, статечно, не поспішаючи – йшов Бачман.

Добриня впізнав його відразу, хоч був він тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволі, а в добротний чапан, підперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увінчувався синім оксамитовим шличком з червоною китицею, жовті гутули були розшиті різнобарвним шовком, а руків'я і піхви шаблі, прикріпленої до пояса, поблискували самоцвітами..

– Бачмане! – гукнув Добриня, зістрибуючи з коня. – Бачмане!

Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потім розкинув для обіймів руки.

– Добриня! Яким вітром? Теж утік?

– Утік. Хочу добратися на Батьківщину.

– З братом? – Бачман перевів погляд на Янку, що сиділа на коні.

– З жоною, друже.

– З жоною? – Бачман витріщив очі.

Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах.

– Він, хитрун, умудрився у нас під боком видавати свою красуню жону за брата-підлітка! Як це тобі подобається?

Добриня зніяковів.

– Не від вас приховував, браття, а боявся, що нас із Янкою розлучать мунгали.

Бачман подав руку Янці, допоміг злізти з коня. – Вітаю, катун. Перед тобою я так же зобов'язаний життям, як і перед Добринею. Всім, чим можу, допоможу, щоб ви дісталися на батьківщину, – коней дам, одягу, їжі дам. Але вирушати зараз, проти зими, в таку далеку дорогу? Не раджу. Та й ти, хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде сніг, ударять морози. Ні, перебудете у нас до весни, а тоді і в путь! Чи як? – він підвів очі на Добриню, бо зрозумів, що вирішує він. – Залишайтеся! А по теплу рушите!

Від проникливості Бачмана Янка почервоніла, мимоволі глянула на свій живіт. Добриня обняв її, пригорнув.

– Я думав про це, Бачмане. Сам розумію, що, на зиму глядячи, не слід вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас двоє, а весною буде троє, як тоді з малям тікати?

– Ну, по теплу це простіше простого. Кобилиці саме ожеребляться – молочко немовляті буде. У дорозі, де захочеш, там і переночуєш. А небезпека яка трапиться – всюди заховатися можна... Ні, ні, я не відпущу вас – загинете! Перезимуєте в нашому коші, а тоді – на всі боки!

– Де ж ваш кіш? Тут?

– Ні, тут занадто близько до Бату-сарая. Кіш наш далі, в лісах, в таких місцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нині ми після успішних нападів на монгольські улуси та на купців вирушаємо туди. Бачиш – скільки коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить. А не вистачить – знаємо, де взяти. Батий позахоплював усі наши юрти, табуни, череди, отари, тож не гріх і нам тепер трохи позичити у нього чи в його родичів! – і він показав рукою в глибину галявини. Вона справді аж рябіла від тварин, що, оточені пастухами, паслися на яскраво-зеленій луговій траві.

– Ну що ж – поїдемо з вами, – погодився Добриня. – Ти правду мовиш – зараз вирушати не годиться. Та й знемогли ми дуже – і від голоду, і від холоду, і від далекої дороги.

– От і добре, – оживився Бачман. – Тоді ходім до вогню – повечеряємо, переночуємо тут, а завтра, як тільки зійде сонце, рушимо до нашого стану.

5

Минуло три місяці. Бачманів кіш, що розташувався в густих низинних заростях на березі одного з рукавів Ітилю, жив тихим розміреним життям кочовиків. Занесені до половини снігом гостроверхі юрти стояли на узвишші в один ряд – виходами на південь, до сонця.

З їхніх відкритих шанраків вилися сизі димки, пахло свіжою сорбою. З легких кошар, зроблених нашвидкуруч із жердин та очерету, доносилося ремиґання худоби, кінське іржання та мекання овець. Там поралося кілька баримтачів, призначених Бачманом доглядати тварин, що були спільним багатством коша.

Загін баримтачів спокійно зимував тут зиму. Бо куди ж зараз кинешся? Люті морози, глибокі сніги, а головне – сліди на ньому, що могли привести до коша монгольську кінноту, змушували сидіти на місці, ждати тепла, тим більше, що запасів вистачало, щоб прогодуватися. Окрім того, полювали на звірів та ловили в тиховодних обрічках рибу.

Добриня жив із Янкою в окремій невеликій юрті. Бачман із спільних запасів коша виділив їм і одягу, і кошми, і килимів, і посуду, і пару коней, і корову, і кілька овець, і зброю – шаблю, боздугана, лука зі стрілами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка більше сиділа в юрті, підтримувала в глиняній кабиці невеличке багаття, варила в казанку м'ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахів та капкани на лисиць та зайців, ловив рибу. Особливо любив він рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на своєму рідному Ірпені.

Одного морозного сонячного дня він разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, підсаки, лозові кошелі і вийшли на широкий зарічок. Тут ще з осені була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лід. Біля неї збиралася риба, щоб подихати свіжим повітрям.

З обох боків загати, що стриміла вгору рівно обрізаними трубочками очерету; просвічувалися крізь тонкий лід в ополонках темна вода.

Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долоні.

– Почнемо?

Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, підсакою вичерпали дрібні крижинки. І зразу ж ополонка зарябіла, зашумувала: риба пішла до неї густими косяками.

– Тримайте кошелі! – зашипів Добриня, занурюючи в глиб води круглу підсаку. – Сьогодні буде багатий улов!

Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Ітиль, ця могутня ріка, якій не було рівних, була переповнена рибою, як небо зірками. Але сьогодні чи то від задухи, чи по якійсь іншій причині її набилося до загати стільки, що Добриня, занурюючи підсаку, відчув під руками живу упругість.

Ситі сріблясті рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозі.

– Ого! – вигукнув Бачман. – Одна підсака – і повний кошіль! Навіть коли б ми не мали ні корів, ні овець, ні коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни!

– І весною, і літом також можна живитися рибою, – сказав Добриня.

– Ні, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука має силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мій народ, за моє нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсіяне по світу, за наш Дешт-і-Кипчак, що колись простягався від Ітилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знівечене життя! – Бачман стиснув кулаки і блиснув очима. – Тепер у мене залишилася одна мета – помста! Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа!

– А чому не Батий? Чому саме Менгу?

– Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем'я, моїх родичів. Він – мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.

Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:

– Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом... У мене не менше підстав, ніж у тебе.

– От і давай разом вислідимо його і знищимо!

– Ніби це так просто!

– Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання...

– Він сам ніколи не виїжджає.

– Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! – втрутився в розмову Качир-укуле. – Можна вночі пробратися... А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!

– У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог, – сказав Добриня.

– Хто ж це?

– Мій земляк – Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.

– То й відомсти йому!

– А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!

– Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас, – тож і буде час.

– Доживемо – побачимо, дай, Боже, дожити!

Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:

– Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!

– Що там? Янка? Що з нею? – кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою. – Ходімо! Мерщій!

Вони поспішали що було сили.

Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька барим-тачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.

Добриня зблід – кинув кошіль просто в сніг.

– О Боже! Що там? Що з нею?

– Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! – заспокоїв його хтось із баримтачів.

Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. "Родить! Родить! Родить!" – дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужне ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля – або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже – це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоі Про дитину чомусь йому не думалося.

Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її. "Візьміть усе, що в мене є, візьміть мою душу, моє життя, а її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу – аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобі треба, Боже, щоб ті дияволи в людській подобі залишились живими, то я їх не зачеплю і пальцем!"

Люди ходили, розмовляли, дехто навіть сміявся, а він мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сірий полог юрти. Що там? Як там?

Коли пролунав особливо болісний крик Янки, такий болісний і незнайомий, що йому здалося, що то не її голос, він кинувся до юрти. Але жінки заступили йому дорогу, розкинули руки.

– Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун – досвідчена повитуха, там Акбіке та Кутуз-хатун – вони допомагають старій. Не хвилюйся – все буде гаразд!

Він покірно зупинився і в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти.

– Ну, що там? Як там?

Жінки стенули плечима.

– Ось вийде Тайдолла-хатун – скаже. Потерпи!

Чрез деякий час відкинувся полог – і вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрів у загоні заради її старості, уміння шептати, замовляти кров, шукати зілля та приймати роди.

Вона примружилася від яскравого сонця, прикрила очі рукою.

– Де батько?

Добриня кинувся до неї:

– Це я... Що там?

– Син.

– Слава Богу! А Янка?

– Жде тебе.

– То можна?

– Авжеж. Заходь.

Добриня відкинув полог – зайшов. У юрті було напівтемне. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахміття, дві жінки, посередині, в кабиці, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка – змучена, бліда, одні великі чорні очі зоріли, як дві достиглі вишні.

– Янко! Люба! – Він кинувся до неї. – Як тобі? Вона усміхнулася безсило-вимушеною усмішкою, опустила повіки, даючи зрозуміти, що все гаразд.

– А... Дмитрик?

Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром – на честь діда.

Янка відхилила кожуха. У неї біля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчір'я. Воно випиналося, морщилося, а потім заверещало:

– А-а-у-у!.. А-а-у-у!..

Янка щасливо усміхнулася, прошепотіла:

– Твій син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присів біля неї, погладив розкидані по подушці скуйовджені коси, поцілував у гарячий лоб.

– Любі мої, дорогі мої!

Голос його здригнувся, і, щоб стримати сльози, він приліг поряд і обережно обняв обох – Янку і сина. – Ви єдина моя надія, єдина радість і втіха у цьому холодному, жорстокому світі!

3

Весна видалася затяжна – з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачі поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня?

Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі – набиратися тілистості.

Добриня готувався до від'їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.

Бачман охолодив його.

– Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо – мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді – будь здоров! Їдь!

Добриня зніяковів.

– Та ні – не забув я. І зараз бачу, як Доман б'є князя Михайла п'ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля – доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати – нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися...

Бачман прояснів на лиці.

– Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.

– Готуюся. Прийде час – покину. Тягне додому. Особливо – Янку... Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.

– А там хто її жде?

– Більше всього, що ніхто. Але все ж – батьківщина, свої люди. Гадаю, не всіх же Батий винищив...

– А мені й тікати нікуди, – сумно похилив голову Бачман. – Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає... Пропало моє плем'я кипчацьке, навіки пропало... За це мщу і мститиму, поки й житиму!

Добриня обняв його.

– Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!

Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.

Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.