Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)
А Батий цілими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє і ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце, виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.
Про що думав? Що там бачив?
На початку місяця нураза, який в орусутів називається березолем, а в ромеїв – мартом, коли він отак, як завжди, сидів, безмовний, на високому горбі, а охоронці-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалині почувся тупіт кінських копит.
По дорозі щодуху мчав загін вершників. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.
– Пропустіть!
Від загону відділилося троє баатурів і швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалім[108]!
О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!
Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:
– Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля[109] помер великий каан йєка-монголів Угедей[110].
Горе нам!
У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона – судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його... його... О великі сили Неба!
Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.
– Покличте джихангірів, темників, нойонів! – наказав тургаудам.
Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.
Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв угору сувій з червоною печаттю.
– Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней – корму. Ідемо понад Туна-дар'єю[111] на раців[112], болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи, – а вони навесні якраз зазеленіють, – на Тан та Ітиль! Ідіть – і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!
Всі пішли.
А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання...
Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість:
Батий повернув назад.
Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.
З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва – свого останнього князівства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди – спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янів та на згарищах міст – обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.
– Свят, свят, свят! – хрестилася княгиня. – Куди ми їдемо! Боже мій!
В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:
– Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей – хай бесерменам[113] платять ясак[114]: і мал – податок за землю, і купчур – за скот, і мит – з торгівлі, і тамгу – з ремісників, і ямне – дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і помийний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви... Бо земля знелюдніла – ні з кого зараз брати... Їдь!
Дивний татарин!
Князь не все второпав, що говорив даругачі, але зрозумів, що їхати далі можна, і через Житомир та Білгород попростував до Києва.
Білгород, літня резиденція пращура, Володимира Святославича, на Ірпені, стояв пусткою – жодної живої душі. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожніх тут застала ніч, але моторошна тиша і трупний запах, що ще й досі висів у повітрі, змусили їх швидше залишити місто. Переночувавши в лісі, вранці рушили до Києва.
Коли показалися високі дзвіниці храмів і київські заборола, князь Михайло перехрестився і заспішив.
– Швидше! Швидше!
Але стомлені коні не хотіли поспішати, і невелика валка під'їхала до Білгородських воріт лише опівдні. Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур'янами.
З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.
– Чого тікаєш?– спитав Михайло.
– Злякався... Думав – мунгали, – відповів обірванець. – Аж, виходить, свої.
– Скажи, даругачі у Києві є?
– Немає.
– А баскак?
– Баскак Куремса[115] сидить у Каневі. А сюди присилає своїх бесерменів...
– А хто ж тут за старшого?
– Боярин Дмитро.
– Боярин Дмитро? То він живий? – вигукнув вражений князь. – Оце так новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як і інші міста...
– А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох...
– Ось як! Тоді – рушаймо! Спасибі тобі, чоловіче! За якийсь час валка під'їхала до двору боярина Дмитра.
Князь кинув поводи гридневі і загрюкав у ворота.
Ворота відразу розчинилися, ніби його тут давно ждали.
Боярина Дмитра князь упізнав відразу. Хоч і схудлий, посивілий, він був такий же міцний, широкоплечий, як і раніш. Стояв посеред двору, біля колодязя, і дивився, як молодий челядник шкреблом, солом'яним віхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня.
На скрип воріт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тоді, впізнавши, кинувся з розпростертими руками наперед.
– Княже! От несподіванка! Яким побитом? Вони обнялися, почоломкалися.
– Птахи не повертаються до розорених гнізд, а люди повертаються. От і я повернувся. Та не сам, а зі всім родом. Приймай, боярине. Якщо маєш чим, пригости, бо ми з дороги і голодні, і зморені. І дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворі.
– На княжому дворі все спалено, княже. Одні стіни кам'яні стоять.
Михайла ця звістка приголомшила.
– Як? Так-таки нічого не лишилося?
– Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене – шматок хліба знайдеться. А там подумаємо, як далі бути.
– То, може, який монастир уцілів? То я там знайду пристановище.
– Жоден не вцілів. Все розграбили, сплюндрували, кляті. Лавра стоїть пусткою. Більшість братії монастирської загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивці запалили при вході багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихід засипали землею, і всі, хто там був, подушилися.
– Боже, Боже! – прошепотів Михайло. – Який жах!.. Що ж мені робити? Невже в усьому Києві не вціліло жодного порядного будинку для мене та моєї родини?
Дмитро на мить замислився. Потім пальцями постукав себе по лобі.
– Не все понищили безбожники... Пам'ятаєш, княже, загородній двір на Песовому острові, що на Дніпрі? Так ось він зберігся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь і зберегла все – і худобу, і коней, і рибальські снасті. Можеш там, якщо не знайдемо нічого кращого, зупинитися.
Михайло зрадів.
– Це якраз те, що треба!.. Я хочу поїхати – побачити.
– Ну, чого ж поспішати? Пообідаємо, чим Бог послав, – я зараз скажу челяді, щоб приготували щось, – а тоді можна і поїхати.
Він наказав гридневі відчинити ворота. На подвір'я почала заїжджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем і вітрами князівська валка. З переднього воза, відхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена.
Дмитро вклонився, подав руку, допоміг зійти з воза.
– Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милості прошу до господи!
Після скромної трапези князівська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч і пограбованих, але вже чистих, охайних; гридні і челядь відправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Київ та побувати на Песовому острові.
Вирушили на свіжих боярських конях: князь, боярин Федір, княжий духівник отець Іван, боярин Дмитро та його два охоронці-гридні.
Їдучи сплюндрованим містом, князь хрестився і жахався. Будинки боярські та купецькі, спалені або пограбовані, стояли пустками. На згарищах проростав бур'ян, на обгорілих деревах не розпустилося листя, зате їх густо обсіло чорне вороння і своїм огидним карканням наводило сум. Один храм святої Софії, хоч і обдертий та пограбований, зовні зберігав свою первозданну велич і красу. Зате Ірининський і Георгіївський собори, розташовані неподалік, були розбиті, зруйновані, знівечені дотла.
– Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святині! – з болем вигукнув Михайло. Він зблід, пожовк на лиці, як мрець, і сльози котилися йому з очей. – А де ж люди, де ж мої любі кияни і киянки?
Дмитро розповів про останні дні Києва.
– Одні наклали головами, інших потягнули в полон, а хто уцілів, – правда, таких зовсім мало, – той, повернувшись після відходу Батия, поселився на Подолі. Є й такі, хто втік світ за очі або переживає лихоліття десь у глухому поліському селі, куди татари не дійшли.
Вигляд Володимирового города зовсім прибив, приголомшив князя. Всі дерев'яні будинки згоріли, храми зруйновані, пишні князівські тереми перестали існувати – від них залишилися одні стіни. Не в кращому стані були й храми. На місці Десятинної церкви лежали купи каміння, потрощеного дерева.
Дмитро зняв шапку, став на коліна, схилив перед руїнами голову.
– Тут лежить моя родина – жона, донька, невістки, онуки, – промовив глухо, і голос його здригнувся. – А сини загинули в боях... Один я лишився. Для чого? Щоб нудив світом, мов неприкаяний? Коли б загинув, мені б легше було...
Всі плакали. Скупі чоловічі сльози каламутилися, тремтіли в їхніх очах і пекучими краплинами падали на нещасну київську землю.
Потім піднялися на вал. З надбрамної вежі, що підносилася над Боричевим узвозом, відкрився широкий величний краєвид – Поділ, Дніпро, Задніпря, гори Хоревиця та Щекавиця, сині бори над далекою Десною...
Світило призахідне літнє сонце, і небо, чисте, безхмарне, голубіло у високості. І Дніпро срібною стрічкою повився між зеленими берегами... Все було, як і раніш, гарне, вічне, величне. Тільки у кожного на душі було сумно, ніби на груди наліг важкий холодний камінь.
Дмитро мовчав. Отець Іван, сухий, сивий, з блідо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, і було це видно лише по тому, як ворушилися його сухі безкровні губи. А князь Михайло піднявся на дерев'яний приступець, простер руки через забороло і крізь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землі та до небес:
– О світло-пресвітла і красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, ріками і джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дібровами густими, полями чудово-щедрими, звірами різними, птахами незчисленними, містами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими – всім єси ти переповнена була, земле Руська, о правірна, віро християнська!.. А тепер... А тепер... Що з тобою сталося? Що від красот твоїх зосталося? – Тут він заридав, як мала дитина, і схилився на забороло. – Я грішник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, і нема мені прощення!.. Але я спокутую гріх свій! Рано чи пізно – спокутую!
Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливі слова, що злетіли з княжих уст, вразили Дмитра.
Видно, немало пережив і перестраждав цей немолодий чоловік, немало передумав. І колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Києва і що знову було ворухнулося в Дмитровому серці, поволі почала гаснути. Всі ми люди, всі ми чоловіки – і ніщо людське нам не чуже. Мабуть, і князеві не чужі звичайні людські почуття любові до своєї землі, до віри прабатьківської, жаль до загиблих і співчуття до покривджених та принижених.
А отець Іван підійшов до Михайла, поклав йому руку на плече.
– Поплач, княже, поплач, тобі легше буде. Поплач – і піднімайся: загиблим вічна пам'ять, а живий має про живе думати. Про те, як підняти цю землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти...
Михайло витер сльози і мовчки рушив з валу вниз.
Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдової могили на берег Дніпра і повернули праворуч. Не доїжджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися і спішилися.
Перед ними лежав довгий плоский острів, вкритий густими заростями верб, вільхи, осокорів та верболозу. На піщаному березі темніли човни, на кілках сушилися рибальські сіті. Але ніде жодної живої душі.
– Софроне, подай голос! – звернувся Дмитро до одного з гриднів.
Той затрубив у рога – раз і вдруге. На березі із заростів виринуло кілька постатей у довгих полотняних сорочках – приклали проти сонця козирками долоні до лобів.
– Хто єсте? – почувся далекий голос.
– Князь Михайло і боярин Дмитро-о! – гукнув гридень. – Перевозу-у!
Постаті заметушилися. Незабаром на воді загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пісок вистрибнули три колишні князівські челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев'язаною шнурком чуприною, вигукнув:
– Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний... Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене... А це мої сини.
– Пам'ятаю, пам'ятаю, – відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз. – А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?
– Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.
– Тоді перевези нас!
Тіун вклонився.
– Милості прошу, княже, до човна.
Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев'яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба – і судак, і окунь, і лящ, і сазан. Звідти тягло приємно-солоним запахом.
– Тут так гарно! – не втримався від вигуку князь. Після дворічних поневірянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнім раєм. Все тут дихало літньою красою, спокоєм і достатком.
А коли зайшов до терема і побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках, – і вовняні доріжки на жовтій дощаній підлозі, і покриті скатертинами столи і лави обабіч, і пухові подушки на ліжках, – він перехрестився і повернувся до Дмитра.
– Слава Богу, є притулок, якого я не мав давно. Завтра перебираємося сюди...
6
Сотник Жадігер стояв перед Менгу-кааном ні живий ні мертвий. В руках тримав ковпака, на шиї теліпався пояс – знак каяття і просьби про помилування. Те, чого він боявся, не оминуло його. Наступного дня після прибуття монгольського війська з походу на західні країни Менгу покликав його до себе. Лиховісний погляд вузьких ханських очей свідчив, що він уже все знає. Хтось, видно, нашептав йому і про втрату мідних орусутських коней, і про кляту красуню-іудейку Маріам, яку хан наказав берегти для нього, як зіницю ока, і яка, повійниця, умудрилася недавно народити дочку. Він гарячкове думав – що сказати ханові? В останню мить він помітив у колі нукерів Маріам з немовлям на руках. Вона зблідла, але страху в очах не проявляла. Негідниця!
– Ну? Що скажеш, джагуне? – промовив грізно Менгу. – Отак ти виконав мій наказ? Де мідні коні, призначені для Саїн-хана? Де дівоча честь моєї невільниці? Це ти спокусився на неї, собако?
Жадігер відчув, як ноги раптом потерпли, підігнулися, і він уклякнув на коліна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара – дебелі ханські пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю і зламають хребет. І лежатимеш ти, Жадігере, у бур'яні, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звірі. О аруах! Аруах!
Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:
– Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда – мені свідок!
– Тоді – хто ж? Назви його мені!
– Я не знаю.
– Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!
– Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.
– А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони? Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.
– За це карай – не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився – і вони потонули... Важкі були...
– Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! – Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині. – Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу – помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні. – І гукнув сторожі:– Гей, усипте йому півсотні київі Та дужче!
Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало – і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно – один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів'яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!
Коли його підвели і на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затісним і завдавав нестерпного болю, до його слуху і до свідомості ледве дійшли слова Менгу.
– Всіх боголів на майдан-хан! Приготуйте все, що потрібно для допиту вогнем цієї мерзенної шльондри! – хан кивнув головою у бік Маріам. – Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залізом і вогнем наведу порядок в Орді! Розпустилися!
Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумів. Туленгіти і нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотілося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити і почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всій Орді.
З протилежного боку стояла мовчазна стіна невільників. Стомлені, голодні після цілоденної праці, вони не знали, чого привели їх сюди, і губилися в здогадках.
– Щось готується лихе, – сказав Ілля. – Стовп-Казан... Купа сухого хмизу під ним... Вірьовки...
– Когось катуватимуть, – погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, які про щось тихо шварґотіли між собою. – Може, вбивцю... Та ще й з невільників... Бо чого б і нас сюди привели?
До них підійшла Янка – звела злякані очі.
– Що тут? Що затівається? Добриня обняв її.
– Не знаю... Не на добро се, гадаю... Але дивіться, дивіться...
Вони замовкли. Крізь широкий прохід у натовпі на майдан в'їхав у супроводі молодшого брата Бучека та нойонів Менгу-каан. Його сірий, у яблуках, випещений і вичищений до блиску кінь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услід за ханом і його почтом на майдан вийшов щільний гурт туленгітів. У кожного оголена шабля, а очі так і нишпорять, так і просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола.
Ілля витягнувся на весь свій немалий зріст, став навшпиньки – проглянув пильним оком щільний круг, у якому щось темніло. Серце його раптом завмерло, вид зблід.
– МаріамІ – прошепотів з відчаєм. – Боже! Маріам!..
Добриня з тривогою глянув на нього.
– Ну, що ти, брате! Адже нічого не видно. Чому так думаєш?
Ілля застогнав.
– Дивись... Це вона... Вона!
В цю мить туленгіти розступилися і випхнули з-поміж себе невисоку жінку в чорному покривалі з немовлям на руках. Це справді була Маріам. Легке покривало упало з її голови на плечі, і Добриня з Янкою в один голос зойкнули:
– Вона!
Їхні серця враз закрижаніли.
– Боже, що ж це буде? – прошепотіла Янка. – Бідна МаріамІ Бідне немовлятко! Наше кровенятко!
На Іллю страшно було дивитися. Янка міцно вхопилася за його руку і відчула, як він увесь тремтить. Худе обличчя зблідло, лиш очі палали страшним вогнем.
Менгу подав знак – і наперед виступив бірюч[116]. Гучним лиховісним голосом прорік:
– Люди! Менгу-каан повелів за перелюбство покарати цю жінку. За нашими монгольськими звичаями чоловіків за таку провину саджають на кіл, роздирають кіньми на чотири частини, а жінок закопують живцем у землю або кидають у киплячий казан. Саме до такої кари – кинути у киплячий казан – і засуджено цю щльондру. Але перед тим її ще битимуть батогами, щоб зізналася, з ким тягалася-волочилася.
Натовп сколихнувся, загомонів, загув: його чекало жорстоке, але захопливе видовище, яке не так уже й рідко влаштовували для свого народу монгольські хани. Народ ніколи не буває ситий, тож хай має хоч видовища!
Два туленгіти запалили під казаном сухий хмиз. А Менгу, незворушно сидячи на коні, подав знак:
– Починайте!
У Маріам вихопили з рук немовля, що пронизливо заверещало на весь майдан, зірвали одяг і, голу, почали прив'язувати вірьовками до стовпа.
Ілля глухо застогнав, рвонувся, але його зупинили міцні Добринині руки, що здушили, мов обценьками.
– Куди?
Ілля зі сказаного бірючем мало що зрозумів, тільки бачив, що над Маріам знущаються, і першим його поривом було – захистити кохану. Та, відчувши, що з обіймів Добрині не вирватися, обм'як, тільки безсило запитав:
– Що він сказав? Що робитимуть з Маріам?
– Битимуть батогами. – У Добрині не вистачило мужності сказати всю правду.
– Я не витримаю цього! – Ілля затулив обличчя руками.
Добриня послабив обійми. І в ту ж мить свиснув батіг – і над майданом пролунав болісний жіночий скрик:
– А-а-а!..
Далі все трапилось несподівано для всіх: і для Добрині, і для Янки, і для хана Менгу, і для його почту, і для багатотисячного натовпу. Ілля рвонувся щосили, вирвався з Добрининих рук, розметав туленгітів, що стояли попереду, і кинувся до стовпа, де звивалося під ударами ніжно-біле жіноче тіло.
– Маріам! Кохана моя! Маріам!
Його ніхто не встиг перепинити – і він, відштовхнувши ката, прикрив собою навхрест збасамужену спину Маріам і щосили вчепірився в смолистий сосновий стовп.
Все це було великою несподіванкою для всіх. Майдан завмер. Кати з піднятими батогами заніміли теж. Мовчав Менгу. Тільки тріскотів охоплений полум'ям хмиз під казаном. Та Маріам подала голос:
– Ілля! Любий! Це ти? Навіщо ти це зробив? Навіщо занапастив себе?
– Я кохаю тебе, Маріам! – простогнав Ілля. – Я кохаю тебе, мила моя! Я люблю над усе на світі нашу крихітку-доню, нашу Настуню... Чи міг же я вчинити інакше?
– О, я нещасна іудейка, я нещасна, як і мій народ, приречений на довічне скитания, на загибель... Навіщо доля пов'язала мене з тобою? Я й тобі принесла нещастя, і тебе занапастила!
– Не кажи! Ми кохаємо одне одного, а все інше – пусте! Не думай про це, дорога моя! Тут очумався від заціпеніння Менгу.
– Хто це? Терджумана сюди!
Іллю відірвали від стовпа і від Маріам – поставили перед ханом. Виріс, як із-під землі Доман, шарпнув Іллю за плече:
– Хан питає, хто ти?
Ілля випростався.
– Я боярин Ілля, син київського тисяцького Дмитра.
Менгу витріщив очі.
– То ти живий? Отже, мене знову зводить з тобою доля! Чого ж ти кинувся рятувати цю повійницю?
– Маріам не повійниця, вона моя жона!
– Виходить, та дитина від тебе?
– Так, то наша донька Настуня.
– А ти знав, що Маріам належить мені? Що вона моя раба?
– Знав.
– І все-таки посягнувся на неї?
– Ми кохалися раніше, ніж вона стала твоєю рабою, хане.
– Це не виправдовує тебе! – сказав Менгу. – Ти посягнув на мою честь і мусиш бути покараний, як і вона! Гей, туленгіти, прив'яжіть цього богола з другого боку стовпа і всипте удвічі більше батогів, ніж цій жінці! Ну! Іллю потягнули до стовпа, зірвали одяг – міцно прив'язали.
– Бийте! – нахилив голову Менгу.
Знову над майданом розлігся пронизливий зойк Маріам. До нього долучився глухий стогін Іллі.
Коли Маріам замовкла, не витримавши і половини ударів, кати перестали бити: нещасну ждало ще страшніше покарання, і вона повинна була прийняти його при повній свідомості.
Ілля витримав всі сто ударів. Він кволо стогнав, облизуючи язиком пересохлі губи, і намагався звестися і стати на ноги, бо обвис на вірьовках. Вся спина була збасамужена, шкіра теліпалася кривавими клаптями.
В казані закипіла, завирувала вода.
Менгу повів пальцем.
– Розв'язати!
Маріам ледве трималася, і Ілля підхопив її попід руки.
– Прости мене, найдорожча моя, – простогнав хрипко. – Скоро скінчаться наші муки... Скоро...
Маріам заплакала.
– А наша крихітка? Настуня? Що з нею буде? Світ цей такий жорстокий! Боже!
Дитина випиналася і кричала на руках у туленгіта. Ніби зрозумівши, про що ведуть мову приречені до страти невільник і невільниця, Менгу швидко зиркнув на маленький білий клубочок, у якому випиналися ручки та ніжки, і різко кинув туленгітові:
– В казан!
Той підняв перед собою живе тільце у білому сповиточку і, мить повагавшись і стиснувши зуби, жбурнув у киплячий вир. Крик немовляти обірвався враз – раптово.
Навіть призвичаєні до всього ординці глухо охнули, загули. В рядах невільників здійнявся галас, вгору зметнулися темні жилаві кулаки. А над усім пролунали два пронизливо-розпачливі голоси – жіночий і чоловічий:
– А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звірі-і!
То кричали Маріам і Ілля, кричали несамовито, кричали так, як не кричали, коли їх самих щойно катували. Той крик перекрив усі голоси, всі шуми, гомони і гули, що здійнялися над майданом, і ніхто не почув у тому гамі тихо-розпачливого зойку душі:
– Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!..
Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгіти піднімають над собою і несуть до казана Маріам, долонею затулив їй очі.
Маріам знепритомніла, не кричала, не пручалася, і її тихо, як срібну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся білий сповиток її донечки.
Зате Ілля, – де й сила взялася після страшного катування, – раптом відштовхнув від себе охоронців і кинувся з високо піднятими кулаками до Менгу.
– Проклятий! Я уб'ю тебе!
Оторопівши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами, а правицею шарив біля лівого боку, шукаючи руків'я шаблі. Та не встиг її витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Іллі свою гостро-блискучу шаблю.
Майдан охнув – і загув.
Добриня ще міцніше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що коїться з її братом. Він уже знав, що у неї під серцем б'ється малесенький живчик, визріває нове молоде життя, і оберігав її, як міг.
8
Батий сидів на вершечку крутого степового пригірка, підставивши обличчя сонцю, а розхристані груди вітрові, дивився в синю далечінь і думав. Після щасливої соколиної ловитви йому завжди добре думалося.
Він нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвійним почуттям – розчаруванням і задоволенням: великий курултай нащадків Чінгісхана не захотів і слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на півсвіту. Натомість всі зійшлися на тому, щоб правителькою стала жона покійного хана Угедея Туракіна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Він – завойовник половини Європи, і... Туракіна!
Якою сліпою і примхливо-незрозумілою буває іноді доля! Ця хитра, але не дуже розумна стара жінка тепер правитиме всіма монгольськими землями, починаючи від тих, де сходить сонце, і кінчаючи тими, де воно заходить, тобто всією імперією Чінгісхана. Яке вона має право на це?
Він знав її молодою. Коли ще був зовсім малий, вона була жоною огуз-меркітського хана. Після переможної битви з огуз-меркітами Чінгісхан узяв їх обох у полон. Хана велів стратити, а юну Туракіну віддав своєму третьому синові Угедею. Вона народила йому кількох дочок і сина Гуюка. І ось на тобі: колишня рабиня-меркітка тепер править усіма землями Чінгісхана і всіма його нащадками! Яка примха долі!
Та хай править! Може, то й краще, що він не залишився в далекому і вже нерідному, чужому для нього Каракорумі, а повернувся сюди, на береги прекрасного Ітилю, в свій улус, що розпростерся від Єнісею, від білих вершин Ала-Тоо до Вісли-дар'ї та голубої Туна-дар'ї. Він в душі задоволений, що доля розпорядилася саме так – залишила його правителем Жовтої та Синьої Орд, створених батьком Джучі та братом Орду на безмежних просторах Ібір-Сибіру. Тепер, після підкорення Болгара, орусутів, кипчаків, асів, келарів та башкирдів, він створить новий улус – Золоту Орду. Так, Золоту Орду! І столицею її стане Бату-сарай, що будується у самому серці цього улуса. Це буде пишне місто! Куди задрипаному Каракорумові! Тисячі рабів, сотні умільців збудують його за кілька літ. В загальник рисах воно вже вимальовується. А підлеглі навколишні народи постачатимуть сюди і скот, і хліб, і одяг, і коштовні прикраси, щоб його народ – йєка-монголи – ні в чому не зазнавав нужди.
А Каракорум... Е-е, що там Каракорум! Влада Каракорума простирається лише на корінні монгольські землі, а в завойованих – і в Китаї, і в Індії, і в Персії, і в Сірії, і в Хорасані, а тим більше в його Золотій Орді вона нетривка, непомітна, примарна. Тож краще бути справжнім єдиноосібним правителем тут, ніж мати примарну владу в Каракорумі.
Ця заспокійлива, втішлива думка загнала шашіль образи, що точив душу, десь у глибину, на серці стало легко.
Царевичі-тайджі, нойони і охоронці-туленгіти, всі, хто виїхав на соколині лови разом з ним, стояли осторонь і не заважали йому думати. То й хто б посмів потривожити спокій всевладного хана, Саїн-хана, Далай-хана[117], над яким володарює лише одна сила – сила Вічного Неба?
Його думки перервав тупіт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вість несе він йому – радість чи печаль?
