Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 29 страниц)
Що ж робити?
Ілля теж нічого не міг придумати. Обидва довго мовчали.
– А знаєш, давай поспимо, – несподівано запропонував Добриня. – До вечора не близько, а спати хочеться...
Ілля не перечив.
Вони знайшли кілька м'яких овечих шкур, що не дуже відгонили тухлятиною, постелили на долівці, лягли і швидко поснули.
Тихо в чинбарні, глухо. Не долітають сюди ні гортанні вигуки монголів, половців, башкирдів, булгар, саксинів та синів інших племен, змушених Батиєм іти з ним у похід, ні кінське іржання, ні рев верблюдів. Не чути і скрадливих кроків вартових за стіною. Все, здавалося, заснуло – спить непробудним сном.
Так би і проспали стомлені полоненики весь вечір і всеньку ніч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки.
Добриня схопився. В чинбарні було темно. Невже ніч?
У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали!
Він штовхнув Іллю під бік.
– Вставай!
І тут же його мозок пронизала несподівана думка: ось хто може змусити вартових відчинити двері – Ілля! Це ж його вони стережуть! На нього їхня надія, бо вони сподіваються, що воєвода Дмитро заради сина відчинить їм ворота міста. А що, коли спробувати?
– Ілля, послухай! – зашепотів він на вухо боярчукові. – Утекти можна лише через двері. Отже, треба вигадати важливу і ймовірну причину, щоб вартові їх відчинили. І я, здається придумав, як це зробити!
– Як?
– Треба сказати їм, що тобі погано, що ти помираєш...
– Ти гадаєш, вони зважать на це?
– Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зіницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справді упокоївся? Та він голови їм постинав би! І вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що двері вони нам відчинять.
– А тоді що?
– Якщо їх буде двоє чи навіть троє, то ми їх зможемо приголомшити і втекти. Ось тримай! – і Добриня вклав у руки Іллі важку дубову качалку, якою чинбарі розкачують і рівняють вичинені шкіри. – Такою довбешкою не тільки людину, а й вола можна вбити.
– Замашна! – погодився Ілля, виважуючи качалку в руці.
– Якщо добре торохнути, то вважай, що й кінець!
От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворі, теж справимося!
– Ну, що ж – згода!
Вони стали обабіч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пішли до хати?
– На допомогу! На допомогу! – раптом голосно заволав Добриня.
З-за дверей відразу ж почувся стривожений голос.
– Що там? Що стряслося?
– Ілля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!
– Що з ним?
– З'їв щось погане.
– Хай не буде свинею і не жере чого не слід! Почекає до ранку!
– Дурню! Якщо він околіє, то вранці тобі хан Менгу знесе голову!
Вартовий довго мовчав – видно, обмірковував і зважував почуте. Потім вилаявся:
– Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! – Але важливість звістки, видно, дійшла до нього, бо він зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кінці двору: – Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полоненикові погано – помирає! Та бігом мені! Бігом!
Здалеку долинуло важке гупання ніг – якийсь невідомий баатур Хасар побіг будити десятника. Ось, чути, загрюкав він ногами по дощаних сходах ґанку, хряпнув дверима... Потім настала тиша.
Вона тривала зовсім недовго. За стіною чинбарні знову загупало кілька ніг, зчинилося якесь вовтузіння, ніби хтось кого душив, почувся болісний скрик, хрип – і так же раптово все затихло.
Стривожений Ілля стиснув руку Добрині, шепнув:
– Що там?..
– Не знаю... – так же шепотом відповів Добриня.
Тут грюкнув засув – і двері широко розчинилися. В їх отворі стояло кілька темних постатей. Хтось тихо покликав:
– Ілля! Добриня!
Хлопці завмерли. Це було так несподівано, що їм на якусь хвилину відібрало мову. Хто там? Свої? Звідки? Як?
Другий голос прозвучав невпевнено:
– Невже їх тут немає? То де ж вони? Це був Степанів голос – такий характерний, що не впізнати його було неможливо. І Ілля скрикнув радісно:
– Братику! Степане! Невже це ти? Він кинувся надвір до брата, та Добриня, що пильнував також і за хатою, де спала охорона, перехопив його.
– Тихо! Варта йде! Ховайтеся всі сюди! Тікати було пізно. З хати вийшло двоє і попростували прямо до чинбарні, перетинаючи шлях для відступу. Вони відразу помітили б утікачів і зняли тривогу. Тому кияни – а їх було більше десятка – вскочили в чинбарню і причаїлися там.
– Всім мовчати! Говоритиму я! – пошепки сказав Добриня. – Заманю їх сюди – і прикінчимо обох! Але Микола заперечив:
– Ні, ні, хоч одного бажано взяти живцем!
– Гаразд, одного брати живцем, – погодився Добриня і застеріг: – Тихо! Наближаються! Ілля, стогни! Та дужче! Ніби тобі й справді невтерпець! Ну!
Ілля голосно застогнав, заохкав – ох, ох! Двоє наближалися швидко, не підозрюючи небезпеки.
Кроків за десять десятник Товлур – то був його голос – запитав:
– Егей, де ти, хлопче? В сараї?
– Ойє, ойє, – глухо відповів Добриня.
Двоє сміливо вступили до чинбарні. І тут один відразу впав додолу, вражений невідворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залізних обіймах молодих гриднів, що вмить скрутили його і забили рота ганчіркою.
Він опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги.
– Ходімо! – подав голос Микола. – Нас ждуть!
Сю ніч ніхто в господі воєводи Дмитра і не думав спати. Як тільки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднів почали готуватися до вилазки, воєвода наказав челяді дістати з погребів ситу та сирівець, пекти пироги, смажити м'ясо.
Двір сповнився гамором. Повсюди загорілися свічки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина Іллю, якого мають визволити з монгольського полону.
Здивована і вражена бояриня кинулася до чоловіка.
– Дмитре, що ти затіяв? Чому зі мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Іллю? Що тоді? Навіщо цей пир?
Дмитро узяв її за плечі – заглянув в очі. Він знав – може не пощастити. Більше того, він знав, що сю ніч може втратити не тільки Іллю, а й Миколу та Степана, бо вилазка може закінчитися по-різному – і щасливо, і нещасливо. Тоді навіщо ж ці приготування?
– Кріпись, мати, – сказав він якимось дивним, незвичним голосом. – Нині нас спіткає або велика радість – і ми зустрінемо сина Іллю, або...
Він запнувся.
Бояриня відсахнулася. Очі її округлилися від страху.
– Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре!
– Або ж ми втратимо всіх синів – ось що я хочу сказати! – Дмитрів голос здригнувся. – Я зрозумів це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому я наказав готувати вечерю. Це буде або велика наша радість, або велике горе – і на той випадок, і на інший потрібна учта... Ти мене зрозуміла, мати?
Він стиснув її плечі.
– Боже, Боже! – прошепотіла бояриня. – Який час настав! Піду ж до себе – молитимуся за вас усіх, за моїх синочків!..
– Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих воріт – ждатиму там... Там ждатиму...
...Коли сотня молодців тихо вислизнула з Києва, перебралася через рів і розтанула в густій темряві ночі, Дмитро наказав гридням опустити важкі підйомні ворота, сковані у вигляді ґрат із товстих залізних прутів, а сам сів у прибрамній ніші, біля мовчазних сторожів, і задумався.
Думи були важкі і гнітили душу.
Ще рік тому він ніяк не сподівався, що йому доведеться очолювати оборону Києва. Навіть у думці такого не мав. Завжди у Києві був князь. Не цей – так інший. Але князь! Він і був військовим вождем дружини і всього київського ополчення, він думав або мав думати про все: про зброю, про дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги.
Правда, Київ давно вже став не той, що був раніше. Колись Київ був столицею всієї Руської землі, матір'ю городів руських, а з часом занепав, утратив не тільки значення і вагу як столиця, бо від нього відокремилися більші і менші князівства, а й перестав бути вагомою військовою силою. Київських великих князів ніхто вже не слухався, не поважав і не боявся. Слухаються, поважають та бояться сильного, а нині у київського князя тільки й залишилося, що одна назва – великий. Насправді ж – ні сили, ні величі! А тепер – і князя немає! Ніхто з останніх київських князів, крім Данила Галицького, не користувався на Русі повагою і не мав такої сили, щоб повернути Києву його колишню славу, а Данило, ставши волею обставин київським князем, знехтував київським столом, бо галицький золотокований стіл здався йому ліпшим. Та насправді так і було – після загибелі Володимиро-Суздальського князівства, сплюндрованого Батиєм, Галицьке князівство залишилося єдиною силою, що могла протистояти монголо-татарам.
Отже, Київ залишився сам на сам з усією силою Степу! Город могутній – мови немає. Мабуть, наймогутніший з-поміж тих, які ще були незалежними, але людські сили у ньому обмежені, а військові ще менші, бо жоден князь не залишив тут своєї дружини. Єдиною справжньою військовою силою була київська міська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика. Тож уся надія на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купців, ремісників, смердів, що втекли сюди з навколишніх сіл. Але скільки їх? Десять тисяч. Ну, дванадцять від сили. А ворогів? Цікаво, скільки ж їх? Якщо подивитися з міських валів, то – тьма-тьмуща!
Дмитро зітхнув і заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав Київ – Гора і Поділ. Як його утримати? Куди передусім ударить Батий – на Гору чи на Поділ? На Золоті ворота? На Білгородські? Чи на Лядські? Де зосередити головні сили киян? Одних валів – кілька верстов! Якщо рівномірно розподілити воїнів, то вийде по тисячі на верству – дуже ріденько! Один рядочок – та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному місці. Великою силою! Але – де? Поділ слабше укріплений, ніж Гора, його, мабуть, не варто і захищати. Але відразу переводити подільців у Верхнє місто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати їх з місця не слід.
Від думок тріщить голова. І все одно зараз нічого путнього придумати не можна. Майбутнє покажеі В комірчину заглянув гридень.
– Воєводо, наші подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився і вийшов у підворіття. Тут було темно, лише крізь грати залізного заборола у брамі пробивалося тьмяне нічне світло.
– Щось нікого не чути.
– Перебираються через рів. Зараз будуть тута. Справді, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхіт, а потім пролунав умовний знак – скрекіт сороки:
– Скре-ке-ке-ке!
– Піднімайте ворота! – наказав схвильовано воєвода. Заскрипіли підойми, загуркотіли, намотуючись на дерев'яні барабани, ковані ланцюги – і залізні грати поволі поповзли вгору. Попід ними, пригинаючись, почали входити до міста воїни.
Хтось приніс палаючий смолоскип – стало видніше. Темні постаті все ішли і йшли, поминаючи мовчки воєводу. І раптом у цій напруженій тиші пролунало коротке і радісне:
– Батьку!
Воєвода здригнувся, розкинув руки.
– Ілля! Синку!
Ілля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро відразу впізнав його по голосу і пригорнув до грудей. Вони відступили вбік, щоб не заважати нікому, і, обнявшись, мовчки заплакали. Біля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гридні, що тримали зв'язаного полоненика.
Всі довго мовчали, аж поки Дмитро відірвав від грудей сина і не глянув затуманеним поглядом на них і не спитав:
– А це ж кого ви привели? Невже мунгал?
– Це десятник Товрул, воєводо.
– Добре, що спіймали такого птаха. Тримайте його міцно! – І звернувся до Миколи: – Втрати великі?
– Втрат немає, тату. Нам пощастило.
– Це ще краще! Тоді – не гаймося! Ходімо додому – там уже нетерпляче ждуть нас.
...Невдовзі всі сиділи в боярському теремі за гостинним столом. Потріскували у підсвічниках свічки, пахло воском. Чашники наливали у келихи холодну шипучу ситу.
Воєвода, що сидів у голові стола, підняв келих.
– Сину наш, за твоє повернення! Нерадісний, правда, зараз час, але все одно ми раді, що ти з нами, а далі – що Бог дасть!
Бояриня з другого боку пригорнулася до Іллі, поцілувала в зарослу щоку, схлипнула. Вона все ще не вірила в своє щастя.
У Янчиних очах теж стояли сльози. Вона не відриваючись дивилася на брата і нікого більше не помічала. Добрині здалося, що за той недовгий час, що він її не бачив, дівчина підросла, подорослішала. Під очима у неї залягли ледь помітні тіні, а щоки схудли, обриси їх порізкішали. Хворість яка чи мунгальська навала наклали на неї цю печать дорослості?
Задумавшись, він не помітив, як вона швидко глянула на нього. Очі їхні зустрілися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, ніби сонячний промінь зазирнув у його серце. І воно здригнулося.
Янко!
Він потягнувся до неї через стіл і ще раз у думці вигукнув: "Янко!".
І вона ніби почула. Бліді щоки враз спалахнули, бровенята здригнулися, а губи розкрилися йому назустріч, беззвучно прошепотіли одно-єдине слово:
– Добрику!
Так це було чи не так – хтозна. Але саме так прочитав він ту німу мову її погляду, і йому стало раптом радісно і легко, як колись, у далеку пору дитинства, коли після довгої зими вибігав він босоніж надвір і мчав на Широкий Берег по ще жовтій, непробудженій після довгої зимової сплячки траві назустріч теплому весняному сонцю. І такий він був тоді щасливий!
І тепер був щасливий теж.
Скільки тривала їхня німа мова поглядів, ніхто з них сказати б не міг. За столом наростав гамір. Після п'янкої сити швидше запрацювали щелепи зголоднілих людей, забрязкотів посуд, загомоніли чоловічі й жіночі голоси. А вони всього цього не помічали, заглиблені у свої потаємні для всіх перемови.
Обірвав ту таємничу мову молодят голос воєводи.
– Хлопці, а введіть-но сюди полоненика – дещо спитати його маю!
Ввели полоненого – поставили посеред хоромини. Гамір затих. Всі прикипіли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних земель, щоб знищити Київ, а мешканців його перебити чи поневолити.
Полоненик був худий, жилавий, мав широке, спечене сонцем та вітрами вилицювате обличчя, на якому де-не-де стирчали чорні волосинки. Під рідкими бровами жмурилися вузькі розкосі очі. Був він одягнутий у баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку. Шапку хтось із гриднів з нього зняв, і всі побачили, що його цупкий чуб був заплетений у багато косичок, що масними пацьорками звисали з голови.
Руки його були зв'язані за спиною, тому стояв він прямо, навіть задерикувато, хоча очі бігали від страху, як у зацькованого тхора.
– Як тебе звати, чужинцю? – спитав Дмитро, кивнувши Добрині, щоб переклав.
– Я Товлур.
– Скільки тобі літ?
– Тридцять.
– Чого ж ти прийшов сюди, до Києва, Товруле? Той заморгав очима, улесливо вклонився.
– Войвода-баатур сам знає, чого прибув сюди джи-хангір Бату.
– А ти все-таки скажи!
– Щоб узяти Киюв... А потім – піти до Останнього моря, як заповідав нам Чінгісхан.
– Де ж те Останнє море?
– Не знаю. Десь на захід сонця.
– Ну, гаразд... А скільки воїнів у Батия?
– І цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би.
– Ось як! – Дмитрові очі наповнилися гнівом. – А я хотів було подарувати тобі життя. Тепер же бачу, що ти не заслуговуєш на це. Як у вас страчують тих, кого Батий прирік до смерті?
Тавдур посірів, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило дихання – і він пробелькотав:
– По-різному...
– А все-таки?
– Відрубують голову, розтинають навпіл, четвертують, саджають на кіл...
– А ще? Вчора від Менгу-хана я дізнався, що у вас, буває, ламають спину, і людина кілька днів умирає в страшних муках.
Товлур упав на коліна.
– Невже найсвітліший нойон учинить таке зі мною? За віщо?
– Якщо скажеш, скільки воїнів привів з собою Батий і хто з його воєвод прийшов з ним сюди, тоді я залишу тобі життя. Якщо ні – завтра ми виведемо тебе на міський вал, зламаємо на виду у твоїх одноплемінників хребет і кинемо вниз, щоб ти там конав у страшних муках. Вибирай!
У Товлура відвисла нижня щелепа.
– Войводо Думитро! Войводо Думитро! Я скажу... Все скажу...
– Кажи!
– Бату-хан привів під Киюв п'ятнадцять туменів та ще стільки ж невійськового люду – візників, погоничів верблюдів, пастухів, рабів, жінок... Усіх не перелічити.
– А воєвод мунгальських?
– Теж багато. Найвизначніші серед них – джихан-гіри Орду, Байдар, Бірюй, Кайдан, Бечак, Менту, Кююк, а також нойони-баатури Субедей та Бурундай.
– Та-ак... – протягнув Дмитро і надовго задумався. – Здається, мунгал каже правду. Батий підняв у цей похід усю силу, що була під його рукою, бо задумав дійти до німців, до франків, а може, і до гішпанців. А оскільки ми перші на його шляху, то нам буде найважче.
7
Пізній осінній ранок похмуро піднімався над Києвом та його околицями. По Хрещатицькій долині та понад Либіддю сивів холодний туман, на безлистих гілках дерев, на кущах та столоченій пожовтілій траві висіли крупні краплини роси.
У монгольському стані всі вже були на ногах. Палали багаття, у великих казанах шумувала жовтою піною юшка і лоскотала ніздрі майже завжди голодних аратів різким запахом кінського м'яса, що варилося всуміш із пшоном та пахучим зіллям.
О цій порі до білого шатра Менгу-хана прискакав сотник Жадігер. Охоронці відкинули перед ним важкий вологий полог.
У шатрі було тепло. Горіла свічка. Менту сидів на широкій подушці і з похідного дерев'яного тостагана запивав кумисом золотисті шматки бішбармаку, приготовленого із м'яса молодої кобилиці.
Жадігер упав ниць на килим.
– Біда, каане, – прошелестів задерев'янілими від страху губами.
Менгу відставив набік тостаган.
– Що трапилося? Яка біда?
– Утік син киювського войводи, а з ним і товмач.
– Як він міг утекти? А де ж була сторожа? – гримнув Менгу.
– Двох охоронців убито, а десятник Товлур зник. Мабуть, утікачі захопили з собою, бо ми скільки не шукали, не знайшли його ні живого, ні мертвого.
– Що ж робили інші охоронці?
– Спали, каане.
– Спали! – вигукнув Менгу. – Яке вони мали право спати, коли їм було доручено стерегти такого важливого богола? Чому вони допустили, що їхніх двох товаришів було забито, а десятник подівся хтозна-куди? Чи вони забули ясу Чінгісхана, яка гласить – якщо начальник десятка чи сотні потрапив у полон, його підлеглі мусять навіть ціною власного життя визволити його, а тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними?
– Я всіх, хто залишився з Товлурового десятка живий, узяв під варту.
– Не під варту їх треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами і ноги загнути назад, аж до землі! І хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб інші дивилися і бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарі!
– Слухаюсь і підкоряюсь, каане!
Жадігер підхопився, щоб іти, але Менгу знаком зупинив його.
– Хто ще знає, що син войводи Думитра втік?
– Крім мене та нукерів Товлурового десятка, ніхто поки що не знає, каане.
– Це добре. Тоді ось що, Жадігере, зробимо так... – Менгу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потім сказав: – Візьми якого-небудь молодого богола-орусута і скарай на смерть замість утікача! А Бату-каанові я скажу, що, оскільки Думитро відмовився здати Киюв, його синові переламано хребет. Ти мене зрозумів?
Ще б не зрозуміти! Жадігер краще за будь-кого знав заповіт Чінгісхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А він же єдиний свідок такої таємниці! Чи ж надовго? Чи не нависла і над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.
– Зрозумів, каане, – ледве вимовив.
– І щоб жоден собака не дізнався, як було насправді! Затям собі!
– Слухаюсь, каане. Я буду німий, як риба!
– Іди!
Обливаючись холодним потом, Жадігер вискочив з ханської юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полонеників молодого орусута, схожого на Іллю, і притьмом помчав до Золотих воріт.
Він поспішав, бо боявся, щоб приречені на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночі. Зразу ж наказав вивести їх – сім чоловік – на майдан, приєднав до них восьмого – орусута. До кожного з них стало по троє кешиктенів – схопили їх за руки.
Не злазячи з коня, Жадігер гукнув:
– Воїни! Ось перед вами сім смердючих псів, що допустили, щоб вороги убили їхніх двох товаришів, а десятника взяли в полон. Восьмий – син киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усіх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше!
Приречені до смерті заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю і зі всієї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускіт кісток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу і зразу ж обірвався.
Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути ні рукою ні ногою, а тільки пускали криваву піну з рота і вибалушеними очима зі смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий світ, кинули у неглибокий рів, виритий на узбіччі майдану дощовими потоками.
У Жадігера відлягло від серця: ніхто зі скараних не встиг вибовкати ханської таємниці. Полегшено зітхнувши, він об'явив:
– Воїни! Ці виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутів, які захопили в полон десятника Товлура, і нічого не зробили, щоб його визволити. Дивіться всі на їхні муки – і зарубайте собі на носі: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвіту і волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, відмовився здати Киюв нашому доблесному війську!.. Чули всі?
Воїни у страсі великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О аруах, аруах!
З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.
8
Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з'явилися до воєводи на його виклик.
У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові – чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках – рівний, вишмульганий до блиску посох.
Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:
– Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає – чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?
– Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, – вступив у розмову отець їяникій, – то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш... Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати – що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?
– Батий страшніший за чорта, – сказав Ілля.
А Добриня додав:
– Він має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як і грецький. І ніхто не знає, коли той вогонь полетить на нас – на початку облоги чи під кінець. Тож, мабуть, краще все цінне поховати заздалегідь. І не тільки бібліотеку.
Отець Іяникій пильно глянув на Добриню і промовив, звертаючись до воєводи:
– А сей муж, здається мені, каже діло. Я теж такої думки, що краще поспішити, ніж потім каятися. Так я скажу єпископові і вже сьогодні почну переносити найцінніші книги туди, де ніхто їх не знайде.
– Може, мої хлопці допоможуть вам, отче? – спитав Дмитро.
– Ні, ні, – аж замахав руками отець Іяникій. – Я сам. То буде тільки моя таємниця!
– А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потім знайде їх?
– Ще єпископ відатиме, де вони заховані.
– Воля твоя – тобі видніше, – з досадою стенув плечима воєвода. – А по-моєму, чим більше людей знатиме, тим безпечніше і спокійніше буде на душі. Хтось же та уціліє!
– Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери – мовчатиму! Наша бібліотека цінніша за всі скарби Києва, і сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часів! Амінь!
Отець Іяникій підвівся, поблагословив усіх десницею і вийшов, стукаючи патерицею по дощаній підлозі.
– Проводити мене не треба, – підняв він заперечно долоню. – Я сам.
Дмитро якийсь час дивився йому вслід, хоча той уже зачинив за собою двері, а потім підвів очі на сина та Добриню.
– Отець Іяникій, – великий книжник і мудрець, але тут він чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо він загине, якщо загине або помре єпископ, якому і без теперішніх клопотів залишилися три чисниці до смерті, то хто знатиме, де шукати бібліотеку?
– Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потім думатимемо про бібліотеку, – сказав Добриня.
– Ти гадаєш, не витримаємо?
– Сили дуже нерівні.
– Так, сили нерівні, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас і покликав.
– Слухаємо, батьку, – схилив голову Ілля. Добре викупаний, підстрижений Василакієм, пристойно одягнутий, він дуже змінився, порівнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий і ставний, хоча тендітніший за старших братів, він був схожий одночасно і на сестру Янку, і на Ісуса Христа, як його малювали на іконах. Тільки Янка була чорнява, а Ілля русявий. Зате на Ісуса Христа він був схожий і обрисами лиця, і мудрістю та ласкавістю якихось по-особливому людяних очей, і рівним проділом посеред голови, що розділяв його пишне світло-бронзове волосся.
– Слухаємо, батьку, – знову повторив він. Дмитро підійшов ближче.
– Я ось чого вас покликав... Беріть коней і їдьте на Копирів кінець. Там, як мені стало відомо, скупчилося на майданах та вулицях майже півтори тисячі бездомних іудеїв, що з передмість утекли в Київ. Розшукайте боярина Воротислава, який керує обороною Копиревого кінця, з ним зайдіть до рабина Ісаака Зайденберга і гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок і їжу. А коли з цим покінчите, відберіть з них чоловіків, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотні, наставте десятників та сотників, дайте всім мечі, луки, бойові сокири і визначте місця на валу, які вони мусять обороняти.
– Мені залишатися там? – спитав Ілля.
– Так, ти будеш там замість мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня і навіть кожної години на тому кінці.
– А Добриня?
– Добриня допоможе тобі і повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських воріт. Там боярин Домажир... Та й взагалі, всі ви будете моїми руками і моїми очима по всьому Києву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Поділ мене дуже непокоїть: вали там нижчі, і заборола слабші. Чи не перевести всіх подільців у Верхнє місто?
– Поки що не варто цього робити, – сказав Добриня. – Хіба коли стане дуже скрутно.
– Я теж так думаю. Тоді – йдіть! І кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києві. Йдіть!
Копирів кінець, куди незабаром прибули Добриня та Ілля, був розташований у західній частині міста. З Ярославового города сюди вели могутні Іудейські ворота[87], від яких широка вулиця пролягала до Білгородських, або Західних, воріт[88], звідки починався Білгородський шлях. Тут, окрім корінного люду, мешкало чимало багатих євреїв, або, по-тодішньому, іудеїв – купців, гендлярів, лихварів, ремісників. Ще більше їх, особливо бідноти, тулилося за Білгородськими ворітьми, понад Білгород-ським шляхом, по схилах горбів, по ярах та понад річкою Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще з десятого сторіччя, у невеликих дерев'яних та мазаних хатинах, нерідко в напівземлянках, шили чоботи, одяг, шапки, валяли валянки, виготовляли вози, збрую, бочки, діжки, верстати для ткання, займалися дрібною торгівлею, ледве зводячи кінці з кінцями, фурманували. Тепер увесь цей люд – з дітьми, домашніми тваринами та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бідняцьким скарбом, рятуючись од видимої смерті, всунувся в Копирів кінець і запрудив усі майдани, вулиці та вузькі провулки. Значна частина їх уже познаходила притулок у своїх багатих одноплемінників та знайомих городян, але багато хто ще сидів разом з дітьми та стариками на своїх бебехах попід частоколами, трясучись від осіннього холоду.
– Біда! – похитав головою Ілля, спостерігши, як бліда змучена жінка пеленала посиніле, змокріле, закаляне немовля. – Біда прийшла на нашу землю!
Всюди стояв шум, ґвалт, як це завжди буває при багатолюдних скупченнях під час війни. Хтось розмовляв, хтось плакав, хтось лаявся. Мекали голодні кози на прив'язі, верещали діти. Базар – не базар, ярмарок – не ярмарок...
– Справді біда, – погодився Добриня і, зупинивши молодого гридня, що поспішав на вал, запитав: – Де нам знайти боярина Воротислава, хлопче?
Той збив шапку на потилицю, наморщив лоба.
– А хіба ви його не зустріли? Він щойно поскакав до воєводи Дмитра: не знає, яку раду дати цьому людові.
Добриня з Іллею переглянулися. Яка досада! Це ж вони десь розминулися на тісних київських вулицях!
– А до рабина як проїхати?
– До рабина? Та дуже просто, – махнув рукою гридень. – Беріть зразу ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч і їдьте прямо – якраз упретеся в синагогу, а вже поряд з нею знайдете і хату рабина. Уторопали?
– Спасибі, уторопали, – відповів Ілля. – Синагогу я знаю.
Біля синагоги теж товпилися люди, але на майдані панувала тиша. На дерев'яному ґанку стояв невисокий чоловік у чорному одязі і щось промовляв до народу.
– Хто то? – спитав Добриня.
– Наш рабин, преподобний Ісаак Зайденберг, – відповів хтось із гурту.
Рабин говорив не поспішаючи, але гаряче, переконливо, і всі уважно слухали його. Поверх звичайного одягу на ньому була чорна накидка без рукавів – ротонда, на голові невелика кругла шапочка з чорного шовку, а в руці – молитовник, загорнутий у талес – білу хустину з чорними смужками.
– Про що ж він вам розповідав?
– Про єгипетську неволю... Як важко було тоді нашому народові... Такі ж страшні часи наступають для нас знову... Ой вей, вей![89]
– Ну, не про це зараз треба говорити, – буркнув
Добриня і направив коня просто на натовп. – Розступіться! Дайте проїзд!
Люди розступилися – і два вершники під'їхали до синагоги, сплигнули з сідел прямо на ґанок. Промовець замовк, повернувся до незнайомців.
– Рабин Ісаак Зайденберг? – спитав Добриня. – Доброго вам здоров'я!
– Будьте і ви здорові. Так, я Ісаак Зайденберг. А ви?
– Ми посланці воєводи Дмитра. Ось його молодший син – боярин Ілля... Нам наказано всіх ваших людей поставити на постій по дворах, щоб ніхто не залишився на вулиці, а чоловіків, які здатні носити зброю, звести в десятки та сотні і визначити їм місця на валу.
– Атож, атож, – покірно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. – Але як це зробити – поставити стільки люду на постій? Не кожен киянин згодиться пустити.
