Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)
Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.
– Но-о!
Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев'яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.
На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?
Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.
– Хто такий? Звідки і куди їдеш? – запитали його, коли він наблизився. – Що чути про моноголів? Ворота відчиняти?
Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:
– Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?
Білгородці не знали цього.
– Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато – і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород[42]... Побачиш сам?
Білгород – на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.
Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжич, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.
Добриня аж сп'янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, – не проглянути.
Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!
Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому. як рвалася до нього його душа! І тепер він – вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!
В монастир не заїхав – поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти – до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп'я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.
Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.
– Добрий вечір, – привітався Добриня, спинивши коня. – Чия будеш, молодице? Як тебе звати?
Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.
– Ой! – вихопився у неї з грудей дивний вигук – чи то зачудування, чи радощів, чи болю.
– Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?
Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:
– Добрине! Добрику!
Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.
– Милано, ти?
Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.
– Я, Добрику! Я! – жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози. Він притиснув її до грудей.
– Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?
– Ой Добрику, не на добро ся зустріч!
– Як? Ти не рада, що я живий?
Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.
– Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! – вигукнула вона з відчаєм у голосі.
– А що ж трапилося? Що?
Милана заридала ще голосніше.
– Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!
Добринин погляд раптом упав на хлоп'я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.
– І ти...
– І я вийшла заміж, Добрику! – зойкнула знову Милана. – Вийшла заміж...
– За кого? Милане! – Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.
– За Василя.
– Якого Василя?
Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:
– Боже! Він таки нічого не знає! – І похилила голову. – За твого брата Василя, Добрику. За твого брата...
– За мого брата! – Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: – Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?
Милана схлипнула, губи її скривилися.
– Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці... Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу... Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів...
– Васильку! Брате! – з болем вигукнув Добриня. – Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!
Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.
– Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив – і досі згадує, і досі сумує за тобою... Він хороший, Василь...
У Миланиному голосі забринів осуд.
Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?
Він глянув на хлоп'я.
– Це твій синок?
– Мій і Василів, – відповіла Милана. Добриня підійшов до хлоп'яти.
– Як тебе звати, малий?
– Я Добриня, Доблик, – і хлоп'я шморгнуло посинілим носиком.
Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.
– Ти назвала його Добринею?
– І я, і Василь... А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?
Сум'яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.
Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п'ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікогої
Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.
– Як дома? Усі живі-здорові?
– Слава Богу, усі живі й здорові.
– Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили...
– Бог милував: до нас не дійшли.
– Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!
– Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду. Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.
– Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.
Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.
4
Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.
Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.
Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором скидав знайомі з дитинства місця.
Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого – Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжич невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі – від лісу – глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.
Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору – стара гілляста груша-дичка, на городі – батьківська кузня. Добриня ударив коня – швидше, швидше! На подвір'ї птахом злетів з нього, прочинив двері – і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам'яті, знайшов двері – шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.
Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч – піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку – стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю – піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.
В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.
Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.
Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:
– Добрику! Добрику-у! Синочку мій!
На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братова, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.
Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?
– Добрику, Добрику! – тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.
– Добрику, братику! – вторувала їй радісно Ганночка.
Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.
А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з'яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку – безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.
Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:
– Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов – аж із Києва!
Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.
Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки – що йому сказати?
Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.
– Гарний у тебе синок, Василю, – сказав він. – Дякую, що Добринею назвав...
– Ти бачив Милану? – Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.
– Бачив. На озері, біля ополонки...
– Ну, й що?..
– Я радий, що ви побралися.
– Справді? А я думав... – Василь запнувся. – Що ти...
Добриня знову виручив його.
– А мені... Мені не судилося... Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.
– І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?
– Я вам бажаю щастя!
Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.
– Дякую, брате. У тебе добре серце.
Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:
– А це твоя?
– Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія... А по-простому – Гапка, або Гафійка.
– Із якого роду?
– Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка...
– Гарна молодиця... А наслідника як назвали?
– Теж Добриком... Добринею... – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом .приголубив жону і сина.
Добриня крякнув, здивовано розвів руками.
– І цього в мою честь?
– І цього на згадку про тебе, брате.
– Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.
– Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.
В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика – і той відразу побіг до двоюрідного братика.
Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п'ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.
Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: "Змирися! Що втратив, того не повернеш!" А серце кричало-волало: "Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче – щастя".
Він сидів мовчки, закам'яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:
– Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?
Милана зашарілася.
– Впізнала відразу... Ще там, на озері... Коли Добриня їхав додому...
– Ну й що?
– А нічого! – твердо відповіла молодиця. – Привіталися, та й по всьому! А тобі що?
– Мені? – здвигнула плечима Ганночка. – Мені теж нічого!
– Ну то й мовчи! – відрізала Милана сердито. Зайшов батько – і сварка, що назрівала, припинилася. Мати подала вечерю, їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім'ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп'яної миски сьорбали дерев'яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.
Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з'явилися якісь нові, гіркі рисочки – зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?
Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.
Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, – на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.
Одна Ганночка змінилася невпізнанне: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров'ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!
Гарна! Дівчина на виданні!
Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе – як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо – татари.
Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.
Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.
– Що ж це за плем'я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито – і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? – спитав батько. – Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені... Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку...
– Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, —
похитав головою Добриня. – А то б...
– Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? – спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. – Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?
– Не вистачить, – похмуро відповів Добриня. – Ой, боюся, не вистачить... Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться – сумніву не маю!
Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.
– Що ж нам робити? – спитав батько. – Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?
Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей – і старих, і малих – витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили – щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, – в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому... Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?
– Кияни, звичайно, будуть оборонятися, – тихо, з роздумом промовив він, – Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи...
– Криці ми заготовимо, – сказав батько. – Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?
– Самим треба рятуватися!
– Таж як?
– Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись...
– Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, – зітхнув Василь.
– Цьому можна зарадити, – заперечив Добриня. – Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів – пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб'є татар з пантелику... До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів... Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися... Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть – хтось і врятується... А що можна ще зробити?
– Будемо битися! – вигукнув Іванко запальне. – Жінок і дітей відправимо в ліс, а самі – за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!
– І що-бо ти кажеш! – безнадійно махнув рукою батько. – Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!
– Чому марна, батьку? – на підтримку брата став Добриня. – Я згоден з Іванком... Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б'ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам – не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди... їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила! Земля наша велика, та шкода – кожен у ній сам по собі! Ех, коли б ми всі зібралися гуртом, у полі, коли б усі наші князі звели свої дружини в одне місце та виставили супроти Батия усю свою силу – що б він тоді сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тільки нас, а й увесь світ – аж до Останнього моря! Та світ великий – у пельку не влізе! Звичайно, якщо самі не всунемо голову, а будемо до смерті битися з ворогом!
У Іванка блиснули очі, Василь теж розпростав плечі, вслухаючись у мову Добрині. Та мати раптом заплакала, обняла внучат і почала приказувати:
– Мої дітоньки-и! Мої голуб'ятонька-а! Мої щебетушечки! Та що ж вас чекає, мої дорогесенькі!
– Цить, Маріє! Завела! – гримнув батько. – І так на душі важко!
– Тобі важко, Пилипе, то помовч! – махнула на нього рукою мати. – А мені легше, як виплачусь!
І заголосила ще дужче.
Молодиці і собі почали схлипувати і пригортати дітей, мовби вже зараз їх потрібно було захистити від видимої смерті.
Гнітючий сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:
– Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моаритяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..
Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.
5
Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Бавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.
– Де ж він? – Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев'ятнадцять. – Проси!
– Він на Золотому Току, княже, – вклонився Вавило. – 3 почтом.
– Чому ж мене не попередили раніше? Я б зустрів за містом.
– Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах...
– Ось як! Тоді – воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів – у гридницю, а князя проси до мене!
Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно – чекати.
Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.
Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі – все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.
Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі[43] з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру.
То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо – монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончако-вич був убитий, Данило Коб'якович теж. Прибігли половецькі хани – Котян та інші – на Русь і сказали руським князям: "Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете".
І зібрали тоді галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та київський князь Мстислав Романович багатьох руських князів на снем і вирішили так: "Краще нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй". І були тоді на тому снемі, окрім багатьох інших, також Данило Романович та Михайло Всеволодович, і хоча князеві Данилу було тоді лише двадцять два роки, а князеві Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями і не відали між собою неприязні, а були родичами, друзями.
Зібралися руські князі на Дніпрі, на Зарубі, а звідти пішли на низ до острова Варязького, а потім – до Олешшя, і коли переходили Дніпро вбрід, то від множества людей не видно було води. А бродники галицькі прийшли по Дністру на двох тисячах човнів і піднялися по Дніпру до Хортиці, де також був брід на бистрині. І прибули сюди татарські передові загони, щоб подивитися на руські човни і руських воїнів.
Руські стрільці напали і перемогли їх і йшли за ними вісім днів аж до ріки Калки, поки не зустрілися з татарськими сторожовими загонами. Тоді наказав Мстислав Мстиславич Данилові та іншим молодшим князям атакувати татар. А іншим, найстаршим, князям – Мстиславу Київському та Мстиславу Чернігівському – нічого не сказав, бо між ним і тими князями була давня ворожда. І ті, нічого не знаючи, залишилися стояти на місці.
Так із-за князівських незгод була роз'єднана руська сила. А була вона не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полічити всіх воїнів, коли князі зібралися на пониззі Дніпра, і вийшло небувале, неймовірно велике число – сто три тисячі. Відколи стояла під сонцем Руська земля, вона ніколи ще не збирала такої кількості ратних людей. А ще ж половці обіцяли виставити п'ятдесят тисяч вершниківі
Зійшлися супротивні полки. І були січа люта. Добре пам'ятає князь Данило, ніби це було вчора, своїх сподвижників, витязів волинських, бо був він тоді князем володимирським, Семена Олюєвича і Василька Гавриловича. Ударили вони втрьох і погнали татар, побиваючи їх. А за Данилом кинулись інші князі – Мстислав Німий, і Олег Курський, і бродники галицькі з боярами Юрієм Домажиричем та Держикраєм Владиславичем. Тут він, Данило, був поранений списом у груди, та, будучи молодим, незвичайно дужим та хоробрим, спочатку не помітив цього. Був поранений також і Василько Гаврилович.
Тим часом підійшли головні сили хана Джучі та Субедей-багатура і вдарили на половців, і ті, рятуючись, кинулися тікати і роз'єднали галицько-волинські полки. Хмари стріл сипонули на них, так що затьмили сонце. Падали люди, падали коні, придавлюючи собою верхівців, і не стало ніякої змоги пробиватися далі вперед. І з цієї миті почали русичі відступати, а потім і тікати – аж до Дніпра.
Добре пам'ятає князь Данило, що раптом, тікаючи, відчув велику спрагу і слабість у всьому тілі. І нахилився до струмка, щоб напитися, і побачив як із його грудей у воду упали червоні краплини. Тут він зрозумів, що поранений...
Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русі. Лише кожен десятий воїн добрався до Дніпра, а звідти додому. Татари наздоганяли втікачів і нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потім вогненним смерчем прокотилися по південних окраїнах руських земель, дійшовши мало не до Чернігова.
Ще страшнішою була доля київських та чернігівських полків Мстислава Київського та Мстислава Чернігівського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповістив про початок битви. Ці полки стояли окремо, на кам'янистому правому березі Калки, і дізналися про початок битви тільки тоді, коли почули вдалині шум, крики, тупіт та іржання коней, брязкіт мечів. Спочатку ніхто нічого не міг зрозуміти. Що сталося? Хто на кого напав? Татари на русичів чи русичі на татар? Потім від Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половці не втрималися, почали відступати і розладнали галицькі та волинські полки. Розгнівався великий князь на Мстислава Удалого і довго вагався – допомагати йому чи не допомагати? Деякі молодші князі і воєводи без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович... Бачачи це, Мстислав Романович нарешті дав наказ перейти Калку і вступити в бій. Та було пізно. Татари вже встигли розгромити половців і зім'яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний відступ, що скоро переріс у безладну втечу.
Тепер Мстиславу Романовичу потрібно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати своїх киян та чернігівців. І він відвів свої війська за Калку, на старе місце, і тут поспіхом поставив табір – обніс його камінням та частоколом. Три дні тривала оборона, люди знемагали від ран та спраги, від пекучого сонця. Розуміючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських воєвод
Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських бродників Плоскині довірених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нікого не уб'ють, а випустять усіх за викуп. Повіривши його облудним словам, русичі вийшли з табору. І тоді кочовики накинулися на них з усіх боків і всіх до одного перебили, а князів та воєвод поклали на землю, покрили дошками і на тому помості бенкетували доти, доки нещасні полоненики там сконали.
