355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Малик » Горить свіча » Текст книги (страница 25)
Горить свіча
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:38

Текст книги "Горить свіча"


Автор книги: Владимир Малик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

Туленгіти перед вершником перехрестили списи – і він зупинився, скочив на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангіри.

– Саїн-каане, – сказав гонец підвівшись, – в Орду прибув з поклоном і премногими дарами син суздальського коназа Іскандер Ярославич[118]. Менгу-каан питає, як його приймати – як друга чи як ворога?

Батий підняв очі на джихангірів. Ті зацмокали язиками.

– Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який сам, по добрій волі прибув в Орду. Привітай його, Саїн-каане!

Батий знав, що не по добрій волі прибув Іскандер, що ханські баскаки не раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-нибудь із синів. Але це зараз не так важливо. Головне – прибув. Перший із орусутських коназів! А за ним прибудуть і інші. Він також уже давно обдумав, як поводитися з ними, – не як рівний з рівними, а як переможець з переможеними, як господар зі слугами, з рабами. І нацьковувати їх треба один на одного, щоб не об'єдналися, щоб гризлися, мов собаки, – тоді владі Золотої Орди над орусутами не буде кінця. А з непокірливими коротка розмова – удавку на шию або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цікаво, з чим же прибув Іскандер?

Він підвівся.

– Коня! Поїдемо додому!

Однак прийняти Іскандера не поспішав. Кажуть, молодий орусутський коназ переміг свевів на річці Неві, від чого його і прозвали Невським, а цієї весни потопив у Чудському озері крижаків-тевтонів. Спритний! Подивимося, що за птиця! І як поводитиметься. Від того залежатиме і подальше до нього ставлення.

Іскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав, коли Батий сам покличе.

Нарешті одного дня в супроводі півсотні туленгітів та терджумана Домана явився старший ханський бірюч і об'явив, що конязь Іскандер може стати перед ясні очі Саїн-хана.

Процесія просувалася повільно – через усе місто.

Попереду їхав бірюч з десятком охоронців, за ним – конязь Іскандер з невеликим почтом і слугами, що несли дари Батиєві, позаду – туленгіти, які батогами відганяли надто цікавих.

Перед золото-шовковою юртою Батия горіли два багаття. Тут же ріс кущ глоду, на якому розвівалися кольорові стрічки.

Бірюч зупинився, а Доман сказав князеві:

– Татарський звичай, княже, велить пройти між цими вогнями, щоб очиститися від мангусів, злих духів, а потім поклонитися кущу. А ще, княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не зачепився об високий поріг, бо то дуже погана прикмета, – господар юрти може померти. Отже, за цим пильно слідкують, і неуважному... Ну, сам знаєш...

– Знаю, – відповів Олександр, спішуючись.

– А ще коли ввійдеш до юрти, то не озирайся по боках, а йди прямо до Батия, упади перед ним ниць і, простягнувши наперед руки, поцілуй між ними килим.

Олександр незворушно буркнув:

– Ну, а далі?

– Батия називай Саїн-ханом, тобто справедливим ханом... А вже далі – що Бог дасть... Я весь час буду при тобі... Ага, ще одно. Від ханського пригощення не відмовляйся. Що б тобі не подавали, їж і пий! Бо відмова – то найбільша образа.

Перед юртою на срібному стружії майорів білий ханський прапор і дев'ятихвостий туг, півколом стояла сотня туленгітів, а біля самого входу – великий гурт нойонів та інших ханських достойників. Десятки очей уп'ялися в невисоку, але гарно скроєну постать молодого орусутського коназа. Які дари привіз? Як він поведеться? Дари були багаті – вороної масті кінь, і багатий одяг, і срібний та золотий посуд, і орусутські гривні.

Олександр не вагався ні миті.

Пройшов крізь вогонь, низько вклонився кушу, що уособлював собою душі померлих Батиєвих предків, і рішуче повернув до юрти. Два привратники в малинових чапанах і лисячих малахаях відкинули перед ним важкий полог.

Князь високо підняв ногу і переступив через позолочений поріг.

Величезна юрта була повна людей – найближчих родичів і сподвижників Батия. Крізь відкритий шанрак – дірку на верху юрти для світла й виходу диму – вривалося золотим снопом яскраве сонячне проміння. Вся підлога була застелена пухкими килимами.

На почесному місці юрти – на торі – сидів Батий.

Олександр не дозволив собі роззиратися по боках, а прикипів поглядом до нічим не примітного чоловіка, вже немолодого, жовтолицього, вилицюватого, як і всі його співродичі, але з твердим поглядом вузьких чорних очей. Кажуть, бату означає по-монгольськи твердий. Ну що ж – характер, видно, у нього справді твердий. Про це говорять і його криваві діла, і твердий, пронизливий погляд. Як він проявиться по відношенню до нього, першого руського князя, що прибув в Орду з поклоном?

Батий був одягнутий скромно: простий чекмень, легкий шовковий пояс, на голові червоний кипчацький борик, оторочений хутром білки, на ногах – легкі літні ічиги з червоної шкіри з голубим орнаментом. І нічого зайвого – ні срібла, ні золота, ні коштовних камінців-самоцвітів.

Гордий був князь Олександр Ярославич, переможець шведів і хрестоносців, але свою гординю затиснув у кулаці – і бухнувся ниць перед Батиєм, бо потрібно було рятувати Русь. Простягнув наперед руки, як учив Доман, поцілував килим і, підвівши очі, голосно проказав:

– Десять тисяч літ Саїн-ханові, володареві багатьох народів!

Доман переклав. Батий виждав довгу хвилину, ніби сподівався підловити недосвідченого молодика на якій-небудь необачності, але той не підводився і не зводив з нього погляду.

– Встань, Іскандере, і сядь отут, біля мене, – нарешті промовив хан і показав на подушку по праву руку від себе. Це була висока честь. По юрті прошелестів нерозбірливий гомін, почулися вигуки задоволення – "дзе, дзе!".

Олександр сів.

Батий повів пальцем, і бакаул, прислужник хана, налив із шкіряної саби[119] в срібний кумган якоїсь каламутної рідини. Підніс князеві.

– Пий, Іскандере, це кумис—улюблений напій монголів, подарований їм Високим Небом. – сказав Батий.

Олександр знав, що кумис – це заквашене дріжджами кобиляче або верблюдяче молоко, але ніколи не пив його і внутрішньо здригнувся від відрази. Глянув на кумган – чималий! Боже, як його випити, як проковтнути?

У ніс ударив кислуватий запах.

Підніс до рота і – ні живий ні мертвий – випив до дна, не переводячи подиху. Кумган віддав бакаулові, рукавом витер рота.

– Дякую, хане.

– Смачно?

– Дуже.

– Кумис – це напій здоров'я. Пий кумис, конязю, і ти завжди почуватимеш міць у тілі і бадьорість у душі, – задоволене сказав Батий. І враз посуворішав: – 3 чим прибув? Як здоров'я вітця твого, конязя Ярослава?

– Отець шле тобі найкращого скакуна зі своїх табунів, вовчу шубу, червоне князівське корзно, п'ятдесят гривнів і золотий та срібний посуд, щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русі.

Він плеснув у долоні – і слуги внесли дари. Крізь відкритий полог юрти було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюші.

На якусь мить Батий затримав погляд на коневі, зиркнув на золото та срібло, а потім запитав:

– Чого Іскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого він сам не прибув до мене?

– Отець хворіє, хане. Зовсім було зібрався в дорогу і раптом зліг. От і послав мене, щоб я засвідчив тобі його відданість.

– Ярослав – мудрий чоловік. Я слухаю тебе, Іскандере.

– Хане, ти заволодів Руссю. Але це обширна земля, якою не так просто управляти. Твої баскаки знають про це.

Батий перебив Олександра.

– Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають проти моїх людей, іноді убивають. Як це розуміти?

– Хане, бунтують смерди, простолюдини. Над ними має бути сильна князівська влада. А отець її не має. Наділи нею вітця, віддай під його руку завойовані тобою князівства – і він наведе там порядок.

Батий задумався. Всі князівства? А чи не забагато? Чи не посилиться Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух?

Олександр розгадав його думки.

– В особі князя Ярослава ти матимеш на Русі надійну опору, хане.

"Можливо, й так, – подумав Батий. – Русь розорена дотла – не піднятися їй ніколи. А надійна рука там потрібна. Хай нею буде Ярослав".

– Я згоден в д дати твоєму вітцеві всі орусутські землі – від Рязані до Києва. Але хай він сам приїде до мене – я хочу побачити його.

– Він приїде, хане. Як тільки видужає, так і приїде. На нього можеш покластися, – відповів Олександр, радіючи в душі від того, що не зустрів спротиву Батия своєму найголовнішому домаганню.

9

Минуло півроку.

Високі білі сніги вкрили Київ і його околиці, але і з-під них, хоча вже йшла третя зима після Батиєвого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя і запустіння гнітили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було раніше в ці дні на київських вулицях – сміх, пісні, ігрища! Передзвони церков! Шалені перегони однокінних, двокінних і трьохкінних саней-козирок – гей, стережись! На міських торговищах – велелюддя! Не вщухає гомін, скоморохи розважають і старих, і малих, гудуть гуслі, а над усім – линуть сизі димки, лоскочучи ніздрі смачними наїдками, що готуються тут же, на жаровнях і багаттях, – і млинці, і вареники, і сирники, і бабки, і смаженина, і гаряча юшка із судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те поділося? Чи й буде коли знову?

Проїхавши безлюдними вулицями міста, боярин Дмитро і князь Михайло з княгинею та отцем Іваном мовчки вилізли з саней і попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обід – і господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сіли до столу.

Скромний це був обід. Не колишній князівський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися від наїдків та напоїв. Але на теперішні часи і не убогий – поліське село, що належало Дмитрові і куди не дійшли татари, постачало бояринові і хліб, і яловичину, і дичину, і морожену рибу.

Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав міру в їді, відклав ложку.

– Горе нам за гріхи наші! Сиджу та й думаю: що чекає нас, дітей та онуків наших завтра і позавтра? На що надіятися? Земля розорена, городи понищені, князівства у занепаді страшному. Тепер над ними один владика – баскак Батиїв! Він нього залежить наше життя, наш добробут і навіть наша смерть... Хіба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племінник Батиїв, сидітиме в Каневі і повеліватиме і Києвом, і Переяславом, і Черніговом – усією Подніпровською україною?

Починалася розмова, яку вони вели при кожній зустрічі і яка нічого не вирішувала та й не могла вирішити, бо не мали вони ні грошей, ні військової сили під своєю рукою, ні чорного люду в достатній кількості, що один міг бути основою могутності князівської і боярської влади. Більше того, занепала церква, майже поголовно були винищені можновладні люди в містах і книжники по монастирях. На кого опертися?

– Так, княже, – погодився Дмитро, – сподіватися ми можемо тільки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самі ми зараз нічого не варті. Без військової сили ми ніщо. Держава наша розпалася і лежить у руїнах. Чи й підніметься колись?

Вони й це знали, і давно це обміркували. Справді, на що сподіватися? Але як потопаючий хапається за соломинку, так і вони хапалися за кожну примарну думку – що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподіватися...

– Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину, – докинув отець Іван, витираючи рушником руки і сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносців на Чудському озері... Якщо так, то є ще сили, здатні стати супроти нечестивця Батиги!

– Зараз немає, – твердо заперечив Дмитро. – Ні, зараз немає такої сили. У жодного іншого народу, підкореного Батиєм, її немає.

– То що ж робити? – вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.

Дмитро здвигнув плечима.

– Я воїн і міг би відповісти коротко: боротися. Але, окрім того, я ще твереза людина, і ось тверезий розум підказує, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще більшого розорення нашої землі, до ще більшого пригноблення нашого народу.

– Отже?

– Нам треба просто вижити, – тихо сказав Дмитро. – Вижити – ось що зараз головне! Залишитись на своїй землі, зберегти віру нашу і мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зуміємо ми прийти до пам'яті після такого вселенського погрому, якого завдав нашому народові Батий, чи остаточно занидіємо серед інших народів – і від нас і сліду не залишиться на землі, як від половців, котрі враз зникли, ніби їх і не було.



Розділ Х

БАРИМТАЧА

1

Наступили важкі дні. Після потрясіння, перенесеного намайдан-хані під час страти Маріам, Іллі та їхньої малесенької доньки, тяжко захворіла Янка. З майдан-хану Добриня приніс її до хизару на руках непритомну. Холодна вода привела її до тями, але вона тут же пригадала все і забилася в нестримному риданні.

– Я не хочу жити, Добрикуі Чуєш? Не хочу жити! – промовляла крізь сльози. – Перед нами – темна ніч! І ніякого просвітку! Це ж і з нами таке буде! ї з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок... Ні, ні, я не хочу! Краще вкоротити собі віку зараз, ніж укоротять нам його ті бузувіри таким жахливим чином!

Добриня поклав її голову на коліна, цілував схудлі щоки і заплакані очі, пригортав до себе.

– Заспокойся, люба! Заспокойся! Іллю, Маріам і Настуню вже не повернути, а ми повинні думати не тільки про себе, а й про те нове життя, що б'ється у тебе під серцем!

– Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! – Вона билася у нього в руках, як пташка в сильці.

– Будемо сподіватись на краще, люба. Заспокойся! А час загоїть твою душевну рану! – шепотів Добриня. – Нумо, люба, засни, засни!

Поволі Янка стихла, але заснути не могла. Очі її світилися у темряві, як світлячки. Лице горіло – її почала бити пропасниця, і Добриня вкутав її своїм кожухом і просидів над нею всю ніч, не склеплюючи очей.

З того дня минув місяць. Довгий жахливий місяць, коли Добрині здавалось, що всьому кінець – Янці, і йому. Він був у розпачі.

Врятував їх щасливий випадок.

Одного разу, коли Добриня вранці, повісивши голову, голодний і невиспаний, разом з товаришами брів на роботу, їхню валку обігнав широкий, з халабудою, монгольський віз, запряжений двома волами. На передку сидів молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловіка, сиділа жінка зі спеленутою дитиною на руках, її обличчя ховалося в халабуді. Дитина щось весело аукала, щебетала. Монгола тішили дитячі пустощі, і він, блискаючи білими зубами, повертав назад голову і розгонисте реготав.

Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя і знову опустив голову. Та тут раптом здригнувся від пронизливого жіночого вигуку:

– Добрику! Добрику-у!

Він не встиг зрозуміти, що сталося, як жінка пташкою злетіла з воза і з плачем упала йому на груди.

Стрій невільників зламався. Монгол зупинив волів. Обличчя його витягнулося від крайнього здивування.

Добриня все ще не впізнавав жінку, що припала обличчям до його грудей. Тоді він обережно взяв її голову шкарубкими долонями і відірвав від себе. І тут на нього глянули такі колись милі, такі кохані очі, що він з несподіванки аж заточився.

– Милано! Ти? Милане! – промовив хрипко, з натугою і навіть якоюсь розгубленістю. – Ти... Тут?

– А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, ті всі тут, а хто не вижив – тому царство небесне. – І тихо додала: – Я нещасна слабка жінка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш – то мій чоловік і мій синок... Чоловік здивований моїм вчинком, але я йому скажу, що ти мій брат. Правда? А хіба ж я могла стриматися, коли після всього, що з нами сталося, зустріла брата?

Вона вивільнилася з рув Добрині і сказала монголові:

– Айджу, це мій брат. Їдь попереду, а я піду пішки – поговорю з ним.

Айджу прискіпливо оглянув Добриню з ніг до голови, але не став перечити жоні. Сказав щось охоронцям, що, стурбовані несподіваною зупинкою, вже бігли сюди, і торкнув волів батогом.

Валка невільників рушила теж. Заспокоєні словами Айджу, охоронці не здіймали крику, лиш заляскали батогами.

– Гайда! Гайда!

Милана взяла Добриню за руку.

– Про наших нічого не знаєш, Добрику?

– Нічого. Мабуть, усі загинули. Милана схлипнула.

– Усі. І мій синочок... Мій Добричок... Боже, яке нещастя! Яке горе!

– Ну, в тебе є вже другий, – не стримався Добриня, хоча й відчував, що завдає їй болю, що не слід так говорити.

– Ти мене докоряєш, Добрине?.. Є! Звичайно, є!.. Звичайно, я люблю його, хоча він і від чужинця, – болісно скривилася Милана. – Та хіба я хотіла? Серце ниє-пече за моїм первісточком, за Добриком... Коли б я знала, що він живий... Що в добрих людей... Боже, яка б я була щаслива!

Добриня почервонів, йому стало жалко її. Він обняв її за плечі – втішив:

– Вір, що живий! Вір! І тобі буде легше... Та й справді, чому б йому не зостатися живим? Не всі ж, далеко не всі загинули. Багато хто врятувався... Хіба не так?

– Може, й так, – погодилася жінка і підвела вгору очі. – А ти ж як?

– Погано.

– Я бачу, що недобре.

– Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик... А ось із Янкою зовсім погано.

– З Янкою? Хто це?

– Моя жона... Правда, ми з нею не повінчані, але скоро матимемо сина або дочку. Гріх великий, але Бог нам простить...

– Що ж із Янкою?

– Заслабла. Тяжко занедужала... Після того, як хан Менту вбив її брата, а його жону і доньку зварив живцем у казані, вона стала сама не своя... Коли б якісь ліки, якесь зілля... Та де його взяти? Не до зілля тут, коли нічого до рота кинути.

Милана заглянула в засмучені очі Добрині.

– Де ви живете?

– У хизарі.

– У хизарі? І Янка з тобою? Але ж то чоловічий хизар!

– Вона видає себе за мого брата, підлітка. Ніхто не знає, що вона жінка.

– Ось як! Але хизарів багато. В якому ж?

– Наш примітний. Біля воріт – колодязь, а над ним – молода шовковиця. Та для чого це тобі?

– Я принесу Янці зілля. Сьогодні ж і принесу... – і вона побігла до воза.

Увечері його зустріла збуджена Янка.

– У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що принесла мені, – і вона показала на клунок. – Тут і цілющі трави, і кумис, і козине молоко, і пшоняна каша, і добрий шмат печенини... Вона була б тобі гарною жоною!

Добрині вчувся прихований докір в її останніх словах. Він присів біля неї і обняв за плечі.

– Люба моя! Ти мені найкраща, наймиліша. Ти – моя доля, моя судьба! А з Миланою не судилося щастя... Пий усе, що вона принесла. У неї легка рука – може, тобі полегшає і ти видужаєш...

– Їж і ти – тут вистачить на двох.

– Ні, ні, це все твоє.

– Милана казала, що принесе ще. Її чоловік – монгол, теж добра душа, не перечить їй. Він зовсім не бідний – у нього косяки коней вигулюються в степу і отари овець випасаються.

І Янка розв'язала чималу торбину і почала виймати з неї їжу.

...Непомітно промайнув місяць. Тривога Добрині за здоров'я і життя Янки поволі вщухла. Добрий ангел в образі Милани майже щодня з'являвся в темному хизарі, приносив гіркі цілющі напої з духмяних степових трав і не менш цілющий кумис і силою змушував Янку пити. Після цього їй хотілося їсти і спати... Їсти і спати...

За тиждень таких відвідин Янка звелася на ноги, а ще за три тижні на її щоках заграв рум'янець. До роботи її не змушували ставати. Бей Айджу, що в перший же день прибув до хизару разом з Миланою, щоб побачити вмираючу дружину свояка-орусута, замовив за неї слово, і наглядачі залишили її в спокої. Більше того, він домігся права двом боголам – Янці і Добрині – виходити за межі хизару, і вони одного дня, в неділю, вперше за довгий час неволі вийшли в місто.

Був полудень. Сліпуче сонце щедро поливало курні вулиці Бату-сарая, строкаті людські натовпи, купи будівельного сміття, бо місто гарячкове будувалося, юрти кочовиків і палаци царевичів та багатих нойонів, неосяжний базар-хан, де все продавалося і купувалося, де стояв безугавний різномовний гомін і запах смаженої баранини, що шкварчала на жаровнях. Все було для них нове, цікаве, але чуже і недоступне.

Які вони нещасні, малі піщинки серед цього багатоголосого велелюддя! Як далеко від батьківщини заніс їх розбурханий холодний вітрюган! Ні степом до неї перебрести, ні морем перепливти, хіба що думкою перелетіти!

Тут Добрині на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос:

– Добриня? Ти?

Добриня оглянувся – і закам'янів: перед ним стояв Доман. Простягав руку.

– Не радий? Бачу, не радий... Не бійся – не з'їм. Навіщо тепер мені ти, богол татарський?

Земляк був не з приємних. Від згадки про київські з ним зустрічі по спині пробіг дрож. Але тепер у Доманових очах не було ворожнечі – і Добриня потиснув простягнуту руку.

– А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобі тут незле ведеться?

– Ні, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген там, на пригірку, – і показав на одиноку юрту, що стояла на горбі.

Доман став ситий, крізь щетину просвічувався на округлих щоках густо-сизий рум'янець. Нові чоботи, сині штани і шовкова сорочка, підперезана шнурком з китицями, свідчили, що Доман живе справді добре і що на його шиї ніколи не теліпалася канга. Окинувши прискіпливим оком зношений одяг Добрині і його худу жилаву статуру, він перевів погляд на Янку і враз поперхнувся:

– Те-те-те! Либонь, донька воєводи Дмитра? Дай, Боже, пам'яті – Янка? Авжеж, вона! Тільки чом же в чоловічому вбранні?

Холодна хвиля прокотилася по серцю Добрині. Ось де справжня загроза! Ось кому – Янці! – небезпечна ця зустріч! Видно, Доман не забув своїх київських кривдників, в тім числі і тисяцького, і хто зна, як відплатить його дочці. Розповість Менту? А той як вчинить?

– Її одяг зносився – от вона й одяглася в що мала, – скоромовкою пояснив Добриня. – Та тут майже всі жінки носять шаровари.

– Гм, Янка... Хто б міг подумати! – не вслухаючись у пояснення Добрині, бубонів Доман, все ще пильно приглядаючись до дівчини. – Красуня! І в хизарі... Далебі, те місце не для тебе, дівчино! Можна й краще тут влаштуватися! Дзе-дзе!

Він примружив очі і зацмокав язиком, як справжній татарин.

– Мені й у хизарі добре, – прошепотіла враз зблідла Янка.

– Знаємо, як там добре, ги-ги! – хихикнув Доман і враз прибрав поважного вигляду. – А ви куди прямуєте? Часом не Михайла, князя чернігівського, зустрічати?

Добриня був збитий з пантелику новою заявою Домана

– Князя Михайла? А хіба він тут? – в його голосі забриніла надія.

Доман помітив це. Заперечно похитав головою.

– Не радій. Не визволяти невільників приїхав він, а просити Батия, щоб дозволив знову посісти чернігівський стіл. Уже два тижні клянчить великого хана, шоб допустив у золоту юрту перед його ясні очі.. От сьогодні Батий і допустив... Я йду туди – хан Менгу звелів, щоб я був одним з терджуманів-товмачів... Там буде багато народу – бачите, всі простують туди. Ходімо! – І він підхопив Добриню і Янку попід руки і потягнув за собою. – Я знайду вам зручне місце.

Пробившись крізь натовп, він зупинився побіля ханського стража.

– Стійте тут! Звідси вам буде видно і князя Михайла, і xaнa Батия.

З цими словами він приєднався до невеликого гуртка ханських терджуманів, що тихо гомонили поміж собою.

2

Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте ожерелля, накинув на плечі легке червоне корзно. Служник подав чорну оксамитову шапку з малиновим верхом. Михайло перехрестився і натягнув її на свою срібну голову.

Було тепло. Стояв двадцятий день вересня. В чистому голубому небі пливли білі нитки павутиння – наступало бабине літо.

На мить він примружив очі – і перед його внутрішнім зором спливли картини рідного Чернігова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах тихоплинної Десни!

Там теж наступає золота осіння пора – бабине літо. Чи ж повернеться він додому, чи побачить ще раз тогу красу, чи вдихне пахощі рідної землі?

Гай-гай, далеко батьківщина – Чернігівська україна! Невже навіки розлучився з нею, назавжди втратив й?

Він пригадав день від'їзду.

Зібралася вся сім'я. Княгиня плакала вголос, діти й онуки мовчки ковтали сльози, а він усіх цілував і осіняв хресним знаменням. Потім підійшов до свого духовного отця, схилив голову.

– Благослови, отче! Хочу їхати до Батия! Отець Іван, зовсім постарілий, ще більше висохлий, але такий же невгамовний, як і в молодості, підняв хреста. Очі його палали.

– Княже, – сказав він. – Многі, хто поїхав до Батия, виконали волю поганина, спокусилися славою світу цього, пройшли через вогонь, поклонилися кущу та ідолам поганським і погубили душу свою. Але ти, Михаиле, якщо хочеш їхати, не роби так: не йди через вогонь, не кланяйся ні кущеві, ні ідолам, ні їжі поганської, ні питва їхнього не бери в уста свої, бо не личить християнам поклонятися нічому, створеному людьми, а лиш Господу Богу Ісусу Христу!

Він, пам'ятається, відповів тоді тихо, але твердо:

– По молитві твоїй, отче, як Бог захоче, так і буде. Я хотів би кров свою пролити за Христа і за християнську віру!

І ось він стоїть у ваганні – вже ждуть його ханські посланці, щоб провести до Батия. Як поведеться він там? Чи ж стачить сили і духу достойно зустріти цю судчу мить?

Вже готові йти з ним юний онук Борис, князь ростовський, боярин Федір, одноліток, друг і однодумець-порадник, інші бояри та ліпші мужі, що супроводжують його в Орду.

Послані Батиєм туленгіти нетерпляче гарячать коней.

– Ходімо, княже! Саїн-хан кличе тебе!

Він рушив перший – поволі, статечно, і крок його був твердий. За ним пішли всі, кому належало супроводити його: боярин Федір, князь Борис та десяток найближчих княжих сподвижників, людей переважно літніх і добре знаних в землі Чернігівській.

Подивитися на великого князя орусутів зібралися тисячні натовпи. Туленгіти прокладали шлях, відтісняли набік зівак, а тих, хто ліз наперед, били списами без жалю, мов скотину.

Вийшли на широкий майдан. На його протилежному боці вивищувалася велика золота юрта. Перед нею, на килимах, сиділи півколом монгольські царевичі та знатні нойони. В середині цього півкола возсідав на високих подушках, підібгавши під себе ноги, Батий, Саїн-хан, силою Високого Неба володар Золотої Орди.

На шляху до нього палахкотіло два багаття, а там далі, ближче до юрти, ріс великий кущ глоду, уквітчаний різнобарвними стрічками, стояли кам'яні та дерев'яні монгольські ідоли.

Князь Михайло зупинився. Ось наступає мить, коли треба проявити твердість духу! Чи ж витримає він?

– Іди, коназ! Іди поміж вогнями, щоб очистився від злих мангусів, які можуть зашкодити Саїн-каанові! – сказав старший туленгіт-джагун.

Михайло завагався. Тоді наперед виступив боярин Федір і сказав, бажаючи укріпити князеве серце:

– Не личить християнам проходити через вогонь і кланятися йому, як ви кланяєтесь. Така вже віра християнська: не велить поклонятися нічому, створеному людьми, а велить поклонятися тільки Богу-отцю, Богу-сину та Святому Духові.

Михайло підтвердив:

– Так, нам, християнам, не можна поклонятися тому, чому ви поклоняєтесь!

Посланці-туленгіти застигли в замішанні. Що говорить цей орусут? Старший помчав до Батия. Упав ниць,

– Саїн-каане, коназ Михайло не слухається твого повеління: через вогонь не йде і богам твоїм не кланяється. Що робити?

Батий важко засопів. Ніхто з князів ні разу не посмів не виконати його наказу. То що ж собі надумав цей упертий стариган? Це ж, здається, він перебив у Києві послів Менгу-каана?

– Він і тоді був такий же упертий і незговірливий! – підтвердив Менгу.

Батий покликав нойона Єлдечу, похмурого плечистого баатура, темника туленгітів.

– Йди до Михайла, скажи йому: як посмів він повелінням моїм знехтувати? Чому богам моїм не вклонився? Тепер хай вибирає одно з двох: або богам моїм поклониться – і тоді залишиться живий та отримає княжіння, або ж, якщо не поклониться богам моїм, злою смертю помре! Іди!

Єлдеча у супроводі джагуна, товмача Домана та десятка своїх туленгітів рушив до князя чернігівського, що стояв перед багаттям незворушно, мов укопаний, – ні кроку з місця!

– Князь Михайло, ось тобі останній наказ Саїн-каана: або ти поклонишся нашим богам та пройдеш крізь вогонь, або ж умреш лютою смертю! – об'явив Єлдеча.

Михайло зблід, але відповів твердо:

– Царю татарському Батию поклонюсь, тому що Бог доручив йому владарювати на цьому світі. А ідолам і кущеві – не поклонюсь!

– Ідоли – наші боги, а кущ – це душа великого Чінгісхана і сина його Джучі, батька Бату-каана. Як же ти їм не поклонишся?

– Їм, живим, поклонився б, а бездушній деревині не поклонюсь! Така моя відповідь!

– Дідусю! – вигукнув злякано Борис, кидаючись князеві на груди і обіймаючи його – Поклонись! Мій господине і батьку, прошу тебе від нашого роду всього – поклонись! Вони уб'ють тебе!

Загомоніли бояри:

– Поклонись, княже! Ми всі і зі всіма людьми своїми приймемо єпітимію – відбудемо кару за вчинок твій богопротивний! Тільки поклонись!

Наперед виступив Доман – зняв шапку.

– Княже, ти не впізнаєш мене??

Михайло протер очі.

– Ні, – і повернувся до своїх, ніби просячи підказки. – Дивіться – мунгал, а добре балакає по-нашому...

Доман спересердя махнув рукою.

– Та ні ж! Доман я! Доман! Невже забув? Путивльський тіун, якого ти кинув у поруб, де я замалим не врізав дуба!

– Шкода, що не врізав, – відповів князь. – Було б одним негідником менше серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський одяг! Ще й шаблю мунгальську причепив до бока – став справжнім бусурменом! Згинь з очей моїх, поганцю!

Доман побуряковів, налився люттю.

– Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотів тобі добра... Пройди крізь вогонь, поклонися кущу та ідолам татарським – і житимеш! Інакше за твоє життя я не дам і півногати!

– Киш, недолюдку! Відстань від князя! – втрутився в розмову боярин Федір. – Не намовляй нас на богопротивне діло! Не схиляй до відступництва!

Єлдеча, що пильно слідкував за цією розмовою, спитав Домана:

– Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?

Доман криво усміхнувся.

– Відмовляються обидва підкоритися Саїн-ханові. Зневажають віру монгольську і богів монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснішому ханові Бату – наслати хворобу якусь!

– Так смерть же клятому орусутові! – заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. – Бийте його!

Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки – розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди – по серцю та печінці.

Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:

– Не бийте старого! Бийте мене – молодого!

Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.

– Геть, орусутьський собако!

Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце – в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.

Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, відійшли. І тоді всі побачили зігнуте бездиханне тіло князя. Живий він чи мертвий?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю