Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)
– І що ж ви надумали?
– А нічого! Брати місто приступом – утрачу на самому початку походу найсміливіших своїх баатурів. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, – затримаюся тут на кілька місяців, а може, й на півроку. Ні те, ні інше мені не підходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потім його вузькі очі звузилися.
– А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогодні їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, і прихопив з собою того орусута, про якого я тобі розповідав ще на берегах Ітилю. Він добре знає Киюв...
– Доман? Чому ж ти раніше не нагадав мені про нього?
– При переправі через Дніпро він обмок і застудився. Ледве мої знахарі відхаючили його від смерті. Лише тепер оклигав.
– Ти гадаєш, він стане нам у пригоді?
– Стане чи не стане – не відаю. А запитати треба!
– Тоді давай його сюди! І терджумана теж!
– Обійдемося без терджумана. Він уже кумекає по-нашому, – сказав Менгу, подаючи знак туленгітам, що тісною купкою стояли віддалеки.
Привели Домана. Він був худий, пожовтілий, ніби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як віхоть, у грудях хрипіло, але очі вже мали живий блиск і дивилися на Батия з цікавістю.
– Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? – спитав Батий.
Доман упав ниць і поцілував землю.
– Знаю, великий хане, – відповів, підводячись. – Як свої п'ять пальців!
– Тоді скажи мені, де в ньому найслабше місце? Які ворота найлегше взяти? А може, є туди таємний хід? Скажи – і матимеш від мене честь!
Доман зсутулився, забухикав, а відкашлявшись, знову вклонився.
– Великий хане, найлегше взяти Поділ, тобто ту частину міста, що внизу, над Дніпром. Нелегко, але все ж легше, ніж Верхнє місто.
– Чому легше? Там вали такі ж високі, як і на горі.
– Високі, та не такі. До того ж заборола там та ворота від низинної вологи підгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горі – більше люду, і це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолі самі ремісники – гончарі, кожум'яки, кравці, шевці, колісники, бондарі, ковалі. Вони не звичні до зброї, з ними легше справитися.
Доман знову закашлявся і схопився за груди. Батий з цікавістю подивився на нього і запитав:
– Ти орусут і хочеш, щоб я погромив твоїх співвітчизників. Чому так? Чого зло на них держиш?
– Кияни вчинили мені зло! Я ненавиджу їх! – аж захлинувся Доман, важко дихаючи.
– Гаразд. Іди! – сказав Батий, а коли той відійшов, проникливе глянув на Менту. – Мерзенний же цей Доман! Коли б він з наших, я відразу велів би відрізати йому язика! Зраджує своїх!
– Але оскільки він чужинець і служить нам, то хай живе! – завершив розмову Менту. – Він допоміг тобі хоч трохи? Навів на яку-небудь думку?
– Бачиш, між мною і Субедеєм сьогодні виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядські ворота – ті, що в яру. Я згоден, ті ворота – найзручніше місце для приступу. Вони на вигляд міцні, але коли придивитися, то н.еважко помітити, що дерево там дужче постаріло, потрухлявіло, ніж на Західних воротях, а отже, легше піддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що ці ворота, як і Подільські, стоять у низині, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вітри їх менше обвівають і висушують... Та не тільки це. Головне – підхід до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в місті. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах.
– Ну? А ти?
– Я? А я нині, після розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свіжі сили, багато зброї і припасів, отож вони завзято оборонятимуться і покладуть немало наших баатурів. Якщо ж ми спочатку візьмемо Нижнє місто, – а взяти його, безперечно, легше, ніж Верхнє, тут я згоден з Доманом, – то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни підупадуть духом, і нам легше буде брати Лядські ворота. До того ж у Нижньому місті ми переб'ємо або захопимо в полон умільців, які виготовляють зброю: стріли, мечі, луки. А без зброї не навоюєш!
– Ну, що ж – ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє місто, – сказав Менгу. – Я згоден з тобою!
2
– Ой вей, Ісааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тільки знав! – кинулася в сльозах назустріч чоловікові, що зайшов увечері до хати, пишнотіла, але ще прудка Ребекка – у розстебнутій кофтині і з розпатланими чорними косами. – Де ти тільки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
– Але ж, люба, я маю бути там, де мій народ, де мої прихожани! Я був на валу – ми відстрілювалися від тих дикунів... А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована?
– Ой, яке лихо спіткало нас, нещасних! – заголосила жінка, припадаючи йому до грудей.
Рабин сполотнів, це було помітно навіть при слабкому світлі свічки.
– Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Маріам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очі.
– Ой вей, вона жива!
– Так у чому ж річ? – приголомшений рабин почав приходити до тями.
– А річ у тім, що дівчина з'їхала з глузду! Закохалася! – вигукнула з розпачем Ребекка. – Десь і зараз повіялася до нього!
– Закохалася! Гм! – рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка – так налякала! А вголос сказав: – Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.
– А-а, про що ти згадуєш! – махнула рукою Ребекка. – То ж був ти!
– А Маріам що? Закохалася у віслюка?
– Гірше! Ой вей, гірше!
– Та кажи ти толком, жінко! – розсердився рабин. – У кого?
– В агоя[92]! – вигукнула Ребекка. – Ой вей!
– У кого?
– В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!
Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з пліч.
– Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не вмер! А виходить – і лиха ніякого! Подумаєш – дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров'я їй!
Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
– Як ти можеш таке казати! Маріам – іудейка, а він – агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо... А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш – люди молоді... Що тоді?
Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:
– Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати – хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
– Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.
– Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Війна ж! Та яка! Такої ще не було! Раніше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються дружини – і знову все спокійно! Від половців можна було відсидітися за київськими стінами. Навіть за чернігівськими та переяславськими... А тут не відсидишся. Тут буде смерть усім або полон, що ще гірше смерті. Чула, що боярин Ілля розповідав? Якого лиха він зазнав!.. А ти – агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носі, а ти... Та й Ілля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час – і я, мабуть, сполошився б, як і ти, а тепер...
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
– Невже ніякої надії?
– Ніякої! Тільки – на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна війська стоїть довкола міста, – жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кінець світу – та й годі!
– Ой, вей-вей, що ж нам робити? І Маріам не приходить! Уже якщо вмирати, то всім разом!
– Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, місяць або й більше Київ вистоїть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
Ребекка перестала плакати. Чоловікові слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла інша думка.
– Ісааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують – то вже напевне! А як же нам тоді жити? Я поскладала все в скриньку – золото, персні, сережки... Може, закопаємо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темні мерехтливі тіні від свічки, що потріскувала і блимала, а потім сумно усміхнувся.
– А хто ж відкопає наш скарб?
– Як – хто? – збентежилася Ребекка. – Та невже нас справді поб'ють? То, може ж, хоч Маріам зостанеться!
– Може, – зітхнув рабин. – Тоді давай скриньку – і ходімо! Тільки одягнися, щоб не застудилася, бо надворі вже холодно. Осінь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, ніби вагалися – заховати її чи ще не час? Потім рабин сказав:
– Відкрий – подивимося!
Ребекка розв'язала шнурок, відкинула кришку. В скриньці тьмяно блищали золоті монети різних часів і різних народів, срібні та золоті обручки, сережки, персні з коштовним камінням. Все їхнє багатство, яке дісталося їм від їхніх батьків та яке вони самі вже придбали!
– І все це пропаде! Вей-вей! – знову затужила Ребекка. – А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Маріам! О горе!
Вона запустила руку в скриньку і почала пальцями перебирати холодний і важкий вміст її. До неї приєднався і рабин. Вони поволі пересипали крізь пальці свої коштовності, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або іншу річ, і мимоволі спливало перед ними все їхнє життя. І виходило, що не так і багато прожили вони на світі: Ісаак – сорок і чотири літа, а Ребецці заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсім не старі люди – і погибати? Їхні руки зустрілися, сплелися в тісній скриньці, золото висипалося з них, як ніби вони й не цікавило уже їх, а в їхніх очах стояли сльози.
– Рибонько, любко моя, – Ісаак поцілував руку дружини і обняв її, – не знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти, погомоніти, тому сьогодні хочу сказати тобі, що я не шкодую, що взяв тебе, що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе і люблю безмірно!
– Я теж, голубе мій! І не віриться, що це вже кінець. Вони довго стояли мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затріщала, спалахнувши, свічка і вивела їх із дивного заціпеніння. Тоді Ісаак підняв руку і почав скидати з пальця золоту обручку.
– Зараз вона мені ні до чого. Хай лежить у скриньці! Але обручка, як він не силкувався, ніяк не хотіла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював.
Ребекка зняла свою відразу.
– Ти бачиш? Та що ж це таке – не злазить! – дивувався Ісаак. – Ніяк не злазить! Доведеться залишити!
– Тоді й моя хай буде на мені, – сказала Ребекка і наділа обручку на палець.
На тому й порішили. Ребекка знову зав'язала скриньку, і вони вийшли надвір.
Було по-осінньому темно, холодно, шарудів у безлистій груші, що одиноко росла за хатою, дрібний дощик, десь глухо валували собаки. І жодного вогника – ні в хатах, ні на валах. Якщо десь і горіла свічка або лучина, то їхнє слабке світло не пробивалося назовні крізь маленькі затулені віконця. І тільки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:
– Слу-хай! Слу-хай!
Рабин знайшов дерев'яного заступа із залізним лезом, тихцем запитав:
– Де копати?
– Десь у примітному місці, щоб не забути, – відповіла жінка. – Може, під грушею?
– Можна і під грушею. – Він швидко викопав невелику, глибиною в коліно ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою від дощу землею. – Щоб знала – між грушею і причілком хати. Завтра покажемо це місце Маріам – може, їй доведеться відколупувати.
Вони ще трохи постояли біля свого скарбу, а потім рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушені голоси. Ісаак притримав дружину, що йшла позаду, – тс-с-с! – і завмер за рогом.
Вони впізнали голоси Маріам та боярина Іллі. Самих молодят не видно було в темряві. Мабуть, вони щойно зайшли в двір і стояли під дашком ґанку, щоб не мокнути під дощем. Та їхні голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно.
Батько й мати стали мимовільними свідками розмови дочки з боярином Іллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипіли до землі.
– Ні, я завтра не вийду – не проси! І так мати вже запідозрила, що я зустрічаюся з тобою, мій милий. Прямо сказала мені про це сьогодні. Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, – сказала Маріам. – Хай уже днів через два.
– Та ти що, дорога, через два дні! – вигукнув Ілля. – Два дні для мене – як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й півдня прожити, не побачивши тебе, не поцілувавши твоїх оченят!
– Це ти зараз так кажеш, – заперечила йому дещо вередливим голосом Маріам. – А потім забудеш мене, ніби й не знав. Подумаєш – якась іудейка! Над нею можна і посміятися! Хіба не так?
Чути було, як Ілля пригорнув її, поцілував.
– Звідки такі думки, Маріам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повірити, що я кину тебе, та ще й насміюся з тебе? Ні, такого не буде! Ніколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя своє віддати за тебе!
– Любий мій! – шепнула Маріам, і тепер було чути, як міцно поцілувала вона свого коханого. – Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемніє. Я вже якось вирвуся від матері, а батько приходить пізно. Якось вирвуся, хоч би і посваритися мала! Он я яка!
– Моє голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш мене, а я тебе – безмірно! За тебе я і на вогонь піду!
– Я теж... – ледь чутно відповіла дівчина.
Потім була довга тиша. Потім брязнула хвіртка, грюкнули хатні двері.
Ісаак і Ребекка ще довго стояли онімілі, не в силі вимовити слова, їм раптом відкрилася найбільша таємниця душі рідної дитини, найріднішої і єдиної кровинки, щастям якої вони жили і хотіли прожити всі останні дні свого життя.
– А ти казала! – нарешті порушив мовчанку Ісаак. – Мовчи та диш!
– Та я що! Я нічого! – глибоко зітхнула Ребекка і сторожко рушила до ґанку.
3
В ті осінні похмурі дні, коли навколо Києва зашморгнулася міцна монгольська петля, король мадярів Бела Четвертий отримав від Батия листа і, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта своїх васалів – можновладних банів-феодалів, щоб порадитися, як бути. Бани з'їжджалися неохоче і дихали лиховісне, бо короля не шанували і ставили ні в гріш, а намагалися всіма засобами випручатися з-під його влади і зажити самостійно – королев'ятами.
Бани сиділи у великій королівській залі за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з її початком король не поспішав, поглядав крізь вікно у двір – видно, чекав ще когось.
Нарешті знадвору долинув тупіт копит, людський гомін, почувся грюкіт дверей – і до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнуті в блискуче, шите сріблом та золотом вбрання роботи візантійських кравців, вони поважно вклонилися королеві, його найяснішому братові Коломану та високому зібранню і прослідували наперед, за окремий стіл, указаний їм мажордомом.
Бани переглянулися, глухо загули. Всім у країні була відома їхня неприязнь до половців, що після появи їх в Угорщині стали військовою – і не малою! – опорою королівської влади.
Тепер їм з ласки короля доводиться сидіти поряд з цими дикими степовиками, які лише з примусу, бо ніде було дітися, прийняли католицтво!
Король підвівся і підняв руку.
– Достославні панове! Держателі землі Угорської! Високошановані мною родичі, хане Котяне і вся братія половецька! Закликали ми вас з братом моїм Коломаном сюди для того, щоб сповістити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надіслав нам листа. Правда, дійшов лист до нас запізно, через треті руки, бо посольство хана Батия в дорозі було затримане князем суздальським, і лист ним був відібраний. Лише згодом, коли з нашої далекої прабатьківщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською місією брат Юліан, князь передав ним того листа. Він був написаний язичницькими літерами на татарській мові. Переїжджаючи Куманію, брат Юліан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумілою нам латиною, а ми вже – нашим письмом. Послухаймо його і подумаймо, що відповісти!
Бела ще не закінчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. І неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половців, бо в тому гаморі і гармидері чулися різні наймення.
Король знову підняв руку і довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспокоїться. Потім узяв листа і почав читати:
– "Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, що противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, куманів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї? Подумай – і пришли послів, щоб я взяв тебе під свій захист, як данника мого!"
Король замовк. Вражене і приголомшене почутим, вельможне зібрання теж німувало, лише поволі приходячи до тями. Про Батия чули всі. Знали, що він погромив половину руських князівств, знищив половців, підкорив башкирдів, булгар, буртасів, саксинів та асів. Але ніхто і в думці не мав, що наступить час, коли Батий зверне свій погляд також на далеку від нього Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серці Європи, на благословенних просторах Придунав'я. Ніхто ніколи не думав, що таке можливе. Де та Волга, а де Дунай! І ось – на тобі! Заздренне око Батиєве досягло і сюди, за гори Карпати! Тепер – жди біди! І чомусь ніхто не пригадав, що й самі мадяри кілька сотень років тому із-за далекої Волги перекочували в саме серце Європи, захопили межиріччя Тиси та Дунаю і поволі почали розширювати свої володіння за рахунок навколишніх, переважно слов'янських, племен, вогнем і мечем нав'язуючи їм свою мову і свій спосіб життя.
Зате відразу почали дошукуватися причини – чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? Є ж Русь, Литва, Польща, Валахія, Болгарія... Є німці, франки, римляни... Ні, чомусь саме Угорщина впала йому в око!
Недарма кажуть: що в кого на умі, те і на язиці.
– Це все через половців! Це через них поклав Батий на нас гнів! – вигукнув гоноровитий і не залежний ні від кого, навіть від короля, магнат Іштван Сегедський. – Батий прямо говорить про це в листі! Коли б хан Котян не привів на наші землі своїх недобитків, коли б король не дозволив йому поселитися в угорській пушті і не перетягнув його разом зі всією ордою в нашу святу католицьку віру, Батий просто не згадав би про нас! Він не знав би, що існує на землі така країна – Угорщина! Тепер – маєш! Через половців, що втекли від його шаблі, ми потрапили самі під його гнів!
Він рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчі наїжачилась, крута, дебела шия налилася кров'ю, а буйволячі очі витріщилися на короля так, ніби хотіли спопелити його.
Іскра кинута. Кинута на підготовлений грунт. Присутність тридцятитисячної орди хана Котяна в Угорщині була корисна королеві, зміцнювала його несказанно, і це бісило можновладне магнатство, бо зв'язувало йому руки в боротьбі з королем.
Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.
Гнів спалахнув, як суха солома, і гучним громом покотився попід високим склепінням зали.
– Геть куманів з нашої землі! Це вони винні!
– Вигнати їх! Видати Батиєві, на розправу!
– Вони посіли наші землі!
– Почувають себе тут, як удома!
Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволів. За ним підхопився королевич Коломан – теж щось кричав. Але в загальному гармидері їхніх голосів ніхто не чув і не хотів слухати. Навпаки, зрозумівши, що король хоче захистити своїх родичів-половців, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав крові. Хтось вихопив шаблю.
– Геть степовиків! Смерть королівським конюхам! Хани збилися в куток, спідлоба зиркаючи на грізний натовп, що наближався до них з прокльонами і погрозами. Котян шепнув синові Тігаку, що опинився поряд нього:
– Бачиш двері? Там, за королем? Тікай туди, бо зараз проллється кров! Через королівські покої спустишся вниз – і до своїх! У бійку не вступай – я наказую тобі! Рятуй народ наш!
До них уже бігли. Над головами нападників заблискотіли щаблі. Король кинувся навперейми раптово знавіснілій юрбі.
– Панове! Що ви робите! Це ж наші союзники!
– Твої союзники, а не наші! – ревнув Іштван Сегедський і з розмаху рубонув хана Котяна по голові.
Той упав, обливаючись кров'ю.
Хани вихопили шаблі – почали відбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотів, перекинувшись, стіл, закричали поранені, захрипіли вмираючі. Все закрутилося, як у шаленому вирі.
У цій круговерті ніхто не помітив, як Тігак відступив назад, у напівтемний закуток, і поза колонами шуснув у двері. Він ще встиг оглянутися і побачити, як загинули, порубані на шмаття, його брати та інші родичі, а тоді у розпачі великому кинувся геть. Стража, що хотів зупинити його, відштовхнув, перебіг кілька покоїв і мармуровими сходами збіг униз. На широкому подвір'ї, біля конов'язі, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озброєні магнатські охоронці. Він бистрою стрілою притьмом промчав мимо них – до невеликого гурточка половців, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сідло і гукнув:
– Наших побили! Тікаймо! Вперед! За мною! Двічі повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався він. Половці миттю попадали у сідла і, охоплені жахом, помчали услід за молодим ханом. Вирвавшись із воріт замку, вони навскач рвонули на схід, де в пушті, нічого не відаючи, спокійно випасали свої стада і табуни їхні роди.
Другого дня, опівдні, Тігак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звістка блискавично поширилася по степу і підняла всю орду. Тігак бив себе в груди і кричав:
– Мадяри порубали наших ханів! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає помсти! Кривавої і справедливої помсти! За батька Котяна, за братів, за інших ханів наших!.. Люди! Знімайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої дороги! Ми підемо в Болгарію – там приймуть нас! Але ми залишимо після себе на цій землі кривавий слід! На коней, воїни! Шаблі наголо! Не жалійте нікого – ні старих, ні малих! Помсти бажають наші серця! Помсти бажають душі загиблих ханів! Паліть і нищіть усе нещадно, щоб земля підпливала кров'ю і небо палало вогнем! Уперед, джигіти, і горе мадярам!
Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатів призвів до страшних для країни наслідків. Тігак вогнем і мечем прорубав собі широкий шлях з угорської пушти в Болгарію і залив його кров'ю тисяч безвинних жертв, освітив його пожарами, скропив слізьми мадярських дітей[94]. І це – напередодні монголо-татарського вторгнення!
4
Останні дні Добриня жив ніби в рожевому тумані. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, піднесло над буденністю – до самих небес.
Зовні він залишався таким же спокійним, урівноваженим, як і раніш, хіба що попрохав Василакія, щоб підстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душі відчував якусь могутню силу, що хтозна-звідки взялася, якусь незбагненну радість, несподівану і навіть кощунську для того становища, в якому опинився Київ.
Душа його співала. Так пояснював він сам собі цей дивний стан, що охопив його після випадкової зустрічі з Янкою на валу біля Лядських воріт. Душа його співала від кохання, від усвідомлення того, що і його кохають, від молодої сили, що сповнювала його вщерть, і ще хтозна від чого. Це було більше ніж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак, до вирішального стрибка, всі ждуть найгіршого, всюди – страх, відчай, сльози, смерть, а душа його співала і тремтіла від радощів.
Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне і вередливе дівча перевернуло його світ, збаламутило розум, загострило до останку його почуття і змусило забути про все, навіть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще ніколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як він це тепер розумів, лише іскру, що вилетіла з-під кресала, а кохання до Янки було подібне сонцю, що не тільки гріло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крім того – чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогоньї
Може, це сталося тому, думав він, що довго був відірваний від рідного порога, від життя, що неволя так жорстоко гнітила його молоду душу, а тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчутті великої біди доля в останню мить послала йому сонячний промінь щастя? Бо хіба ж не так і в Іллі? Він виніс, пережив те ж, так само несподівано-негадано став вільною людиною, зустрів споріднену душу, яку саме небо послало йому в особі чарівної Маріам, і так же безоглядно кинувся назустріч їй... Спільність доль? Чи ж таке буває? І чим ця спільність завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?
Однак обставини були такі, що зустрічалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пізно – іноді навіть опівночі, коли всі вже спали. Боячись випадкової стріли, що могла залетіти через вал, бояриня відпускала Янку з дому неохоче – хіба що в церкву. Тому зустрічі їхні були випадкові і короткоплинні, десь на вулиці чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були раді. Ті люблячі погляди і ті слова були такі значущі і говорили їм так багато, що їх вистачало до нової зустрічі.
І все ж, живучи в рожевому тумані надій і сподівань, Добриня постійно відчував неясну тривогу і тугу, що гнітили його серце. Кияни були впевненіші за нього у тому, що Батиєві не пощастить здолати могутні київські вали і ввірватися в місто. Він же дуже добре вивчив ворога і знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, ніж відступить без перемоги. Що тоді буде з Янкою? З ним? З усім людом київським?..
Перебуваючи ось у такому тривожно-радісному настрої, одного разу, в неділю вечором, він побачив біля Софії Янку. Дівчина не помітила його і швидко завернула у розчинені двері собору. Добриня пішов услід за нею.
У соборі правилася вечірня служба, глухо і грізно рокотали чоловічі баси хору, тьмяно блимали свічки, пахло ладаном і воском.
Янка купила у притворі свічку, запалила її і поміж людьми направилася до ікони Божої Матері. Там, опустившись навколішки та склавши молитовне руки, схилила голову.
Добриня теж купив свічку, пробрався крізь натовп до неї і, непомічений, став поряд.
Янка молилася:
– Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому і захисти його!
Добриня зрозумів, що вона молиться за нього.
Вона гаряче шепотіла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву і низько схилялася в поклоні. В соборі було напівтемне, довкола стояло на колінах багато людей, і дівчина не помітила, як хтось опустився поряд з нею.
Лише тоді, коли Добриня запалив свою свічку від її свічки і поставив перед іконою, Янка підвела очі.
– Добрику! Ти?!
Навіть при тьмяному світлі було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум'янцем.
Добриня потиснув їй холодні руки, шепнув над саме вухо:
– Люба! Ти за нас молилася?
– За тебе!
– Значить, за нас!
Не випускаючи її руки, він підняв голову до ікони і пристрасно повторив її молитву:
– Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її!
На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячністю і любов'ю дивилася на юнака, і її прекрасне зажурене личко поволі ясніло, світліло, ніби освітлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому ніжним, невинним і добрим.
Від надміру радісних почуттів вона міцно стиснула йому руку.
– Любий мій! Наша сьогоднішня молитва, я вірю в це, не лише нас захистить, а й відверне напасть від Києва та киян. У мене таке відчуття нині, ніби ми з тобою щойно обвінчалися!
– І в мене таке відчуття!
Добриня нахилився, ніби в поклоні, і припав устами до її рук. І його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося і просвітліло.
Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижні падолисту. Наростало загальне напруження, і тривога все більше холодила людські серця. Батий не відступав та й, судячи по тому, як його сотні та тумени грунтовно обсіли навколишні пагорби, не думав відступати. А запаси киян все танули і танули. У місті почався справжній голод. Бідняки та люди прийшлі, що втекли до Києва під захист його валів без достатнього запасу харчів, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричі на день гарячий куліш, потім стали варити двічі – вранці та ввечері, а починаючи з п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування – вранці. Лише для дітей церкви та собори на свій кошт влаштовували вечірні трапези – варили борошняну затірку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старі та хворі, почали мерти. Ховали тут же у місті, у глибоких братських могилах, що з наказу воєводи Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у боях. Значних сутичок з ворогом ще не відбувалося, а ями поволі наповнювалися трупами померлих, їх прикидали тонким шаром землі, на яку наступного дня клали нових мерців.
Сум і безнадія падали на обложене місто і поволі підточували віру в порятунок.
– Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила є, поки зовсім не охляли, пощербили б свої мечі об голови бузувірські! – гарячкували відчайдушні.
– Встигнемо з козами на торг, – відповідали їм обачніші. – Ще немало крівці проллється і нашої, і їхньої! Ще встигнемо всі в братську яму! Куди поспішати?
Над Києвом котилися низькі сірі хмари, кропили землю і місто холодними дощами, що іноді переходили в крижану крупу. Потім хмари розходилися, крізь них прозирало скупе осіннє сонце, і на якийсь час у зневірених душах загорався промінчик надії.
– Постоять татари, померзнуть у своїх юртах та й, чого доброго, дременуть звідси куди-небудь в інше місце... Тут їм теж голодно, теж не з медом, бо вже обібрали всі навколишні села – нічим більше поживитися!
– Аякже – жди! Дременуть! Он Переяслав діждався? Або Чернігів? І нам таке буде! Ординці нахапали по селах збіжжя, худоби, коней – вистачить їм жерти на цілу зиму! А ми за той час дуба вріжемо з голоду! Краще вже справді загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болоті!
Такі розмови точилися серед киян, різні думки висловлювалися. Лише про добровільну здачу Києва ніхто й словом не обмовився, бо всім було ясно, що Батий не подарує киянам побиття послів Менгу-хана. Та й кому охота самому надівати на шию ярмо?
