Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)
– Маріам! – Ілля схопився за голову, відчай знову спотворив його схудле обличчя. – Маріам!
– Я знайду тебе, Ілля! Знайду! – гукнула Маріам, але тут же її голос обірвався: візничий запхав її в халабуду і опустив важкий полог.
Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.
– Бідний мій братику! – прошепотіла ледь чутно. – Як тобі важко! Як важко нам усім!
Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон – хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.
Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше – чаду.
Кияни – а було їх десятків три чи й чотири – згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.
Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
– Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди – хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака – це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! – Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки. – Ану, геть звідси! Хіба не бачите – хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!
Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:
– Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!
Кістлявий розлютувався ще більше:
– Свинюшник! Ви чуєте, люди, – свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! – він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками. – А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно – ідіть собі геть!
Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає...
Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:
– Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди – нас привели! Та й ніч уже – мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш... Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове...
– Не пущу! – вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.
Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать – пролунав ще один голос:
– Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити... – І запитав миролюбно: – Хто ви, люди? Звідки?
– Ми з Києва, – відповів Добриня. – А ти хто? З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товарищах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.
– Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик, – відповів половець і після недовгої мовчанки додав: – Звичайно, колишній хан... А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо... Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви – з нами. От і доворогувалися! Стали – і ви, і ми – рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці – справжній вільний і гордий степовий беркут!
– Упав, – відповів Добриня. – І більше не існує... Немає його... А Батий пішов далі – і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!
– А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! – похитав скрушно головою Бачман. – А ви теж... Невже він справді дійде до Останнього моря?
Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше – упасти і заснути.
– Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? – спитав тихо, безнадійно.
– Багато. Але для вас місце знайдеться – лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?
Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.
– Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце... Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!
В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші – Бачмана. Значна частина боголів мовчала – чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.
Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.
– Не будь дурнем, Ільясе! – гримнув він. – Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?
Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить – і ці два половці вчепляться один одному в горло.
Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.
– Ільясе! Бачмане! Зупиніться! – голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки. – Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!
– Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ – аси[106]...
– Аси завжди були гостинні, – погодився Качир-укуле. – Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках...
– Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз, – сказав Бачман. – Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти...
– Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся, – кинув сердито Ільяс і відвернувся.
А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.
– Розташовуйтесь де хто зможе... Не мине й тижня, як стане тут просторіше – люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите – лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку...
Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.
– Так вони ж уже мертві! – вигукнув Добриня.
– Ні, вони ще живі.
– А чому ж голі?
– Їм уже однаково, і хтось здер з них одяг. Тут Добриня помітив, як легкий дрож проходить по голих тілах людей, яких він прийняв у першу мить за мерців. Йому стало ще моторошніше, і він мимоволі пригорнув до себе Янку.
Починалося зовсім нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже!
Розділ IX
НЕВОЛЯ
1
Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спітніле чоло, оперся на держак кайла і з висоти вапнякової скелі, де разом з іншими невільниками ламав камінь, глянув на довколишній степ, що буйно зазеленів, зацвів весняним різнотрав'ям, загомонів тисячоголосим хором дрібної звірини, птаства та комашні. Ген на видноколі гасають табуни лошаків-однолітків, що вилискують проти сонця гладенькою шкірою, під якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в ізмарагдових лугах паслися поважні кобилиці, а біля них вихвицували стрункими ніжками ніжнооксамитові лошата. А ззаду, попід горою, пишно зацвів терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрідний гай.
Чужа земля! Але – гей! – яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небі на срібних струнах невидимі жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокійних плесах озер білокрилі лебеді?
Весняна воля і краса! Яка розкіш! Рай – та й годі!
Сонце спускається десь у далині за широку, як море, ріку Ітиль. Над гамірливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизі димки, і звідти дихнуло дражливо-лоскітним запахом бішбар-маку.
Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмяніла. Боже, як раптом захотілося їсти! Голод, мов хижий звір, роздер нутрощі, холодною гадиною засмоктав під грудьми. Навіть ненависна канта, яку зняли, як тільки невільників погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод.
Він пригадав перші зимові місяці в неволі. Тоді було зовсім погано, просто жахливо: на день давали ложку просяної каші та обгризеного кінського маслака. Люди пухли і вмирали від голоду, деякі вкорочували собі віку.
Навесні стало легше. Частіше почали перепадати монгольські об'їдки – залишки овечого сиру, не до кінця обгризені кістки, недопитий кумис та айран. А головне – багато хто з невільників, а особливо ті, хто працював у беїв, аянів та простих аратів, мали більше волі – проникали в степ, ловили там всіляку дрібну живність – ховрашків, сусликів, польових мишей, черепах, видирали з гнізд пташині яйця. Все йшло в їжу – все, що бігає, повзає, плаває чи літає, все, що можна було знайти чи спіймати. М'ясо – на їжу, шкірки – на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавиці, навіть кожухи.
Янка дещо заробляла на цьому. Ніхто поки що не підозрював, що вона дівчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в кархані, тобто майстерні, там їй було легше, ніж тим, хто ламав камінь чи будував з нього будівлі, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невільники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цією їжею вона ділилася з Добринею та братом. Але цих заробітків було не густо, і вони часто голодували.
Янка!
Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося від болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же їй, молодесенькій слабосилій дівчині? Як їй, тендітній бояришні, що звикла до розкошів, до затишних, теплих боярських хоромів, ситої їжи та материнської і батьківської ласки? Як їй переносити татарську неволю, з якої вирватися – ніякої надії? Що її жде далі? Довічне нидіння в напівтемному холодному хизарі чи, якщо виявиться, що вона дівчина, у юрті кочовика, де стане рабинею-наложницею?
З цих гірких думок його вивів дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнівний голос:
– Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я давно слідкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я провчу тебе, тварюко!
Другий удар прийшовся по плечах.
Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадігер, старший наглядач над усіма рабами, що будували місто. Він не кожного дня навідувався до каменоломні, але кожні відвідини закінчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, він не впізнав. Гнів спотворив його обличчя – вузькі очі палахкотілі чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжніми зморшками, а великий рот ошкірився недоброю усмішкою.
Він знову підняв нагая.
Добриня не відхилився, не втік. Лише міцніше затиснув у руці кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобі та на шиї батогами здулися жили.
Коли б його потім запитали, чи кинувся б він з кайлом на свого кривдника, він не зумів би відповісти. В таку мить чоловіком керує не розум, а якесь підсвідоме, глибинне, може, навіть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дія непередбачена, невгадна.
Отож в ту мить Добриня був внутрішньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподівано між ним і Жадігером виросла кремезна постать Бачмана.
– Стійте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Він розкинув між ними руки і звертався то до Жадігера, то до Добрині. Він усе бачив і зрозумів, що зараз станеться оте непоправне – напад на джагуна, після чого Добриня поплатиться життям, а інші невільники скуштують нещадних батогів.
– Зупиніться!.. Джагуне Жадігере, Добриня ні в чому не винен! Він зробив сьогодні більше, ніж будь-хто з нас! Не бий його! Він трохи відпочив і надолужить прогаяне!
Жадігер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то він не розумів, що був на волосинку від смерті, чи висока посада наглядача за всіма рабами Бату-хана і Менгу-хана закрутила йому голову і переповнила серце зарозумілістю і пихою, невідомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмів втрутитися не в своє діло.
– Караул! – заверещав він. – Сюди! До мене! Караул і без того вже мчав до свого начальника, що непоміченим появився в каменоломні. Це були переважно підстаркуваті монголи, яких Батий не взяв до війська, але ще досить міцні і прудкі, щоб нести караульну службу по охороні невільників та підтриманні порядку в Орді. Вони вмить оточили Жадігера і наставили списи в груди невільникам, що стояли проти нього.
– Гар-гар! Назад!
Списами вони відтіснили обох під сіру вапнякову скелю і, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказів. Жадігер мовчки підійшов до Добрині майже впритул і пильно заглянув в вічі.
– Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься – і тоді... А зараз – іди!
Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.
– Геть! До роботи!
Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:
– А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан... Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!
Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.
2
Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.
Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.
"Дивна якась", – подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.
– Глянь – що за одна? Шукає когось, чи що? Ілля підвів очі – і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:
– Маріамі Маріам! Це ти?
Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її – це була Маріам.
– Ілля! Коханий мій! – зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.
Але тут же прибіг караульний – шарпнув за плече, випхав з ряду.
– Геть-но звідси, хатун! Не велено! – і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.
– Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! – гукнула Маріам. – А якщо не завтра, то в наступні дні.
Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.
– Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же – завтра в обідню пору... Чи в якийсь інший день...
– Пусти! – Ілля рвонувся. – Я хочу ще раз побачити її!
– Завтра побачиш!
– Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися...
– І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, – умовляв його Добриня. – А зараз – будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!
Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.
Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан – глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.
До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:
– Ой лишенько! Завіщо його так?
– За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, – похмуро сказав Ілля.
А Добриня стукнув кулаком об кулак.
– Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повинні визволити його!
– Як? Удвох? – Ілля здивувався. – Не під силу це нам!
– Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.
– І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.
– Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
– Я знайду, – прошепотіла Янка. – В кархані плетуть желі із кінського волосу – міцні і довгі. Здається, там є кілька.
– Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?
– Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком... Як стемніє, я й піду.
– Я боюся за тебе, Яночко, – обняв дівчину за плечі Добриня. – Може, і я з тобою?
– Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.
Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.
– Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
– Є?
– Є.
Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.
Опівночі з хизару вийшло троє – Добриня, Ілля та Качир-укуле.
Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.
Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.
Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.
– Бачмане, Бачмане, ти спиш?
– Ні, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос...
– Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.
– Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.
Про це вони не подумали. Що ж робити?
– Спускайте мене, – прошепотів Качир-укуле. – Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.
Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос: – Тягніть!
Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.
– Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде... Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?
– Я теж з тобою! – сказав Качир-укуле. – Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней – і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами – така нагода! Помчите до свого Києва!
Добриня переглянувся з Іллею.
– Ні, – відповів він, – ми не можемо зараз тікати.
– Чому? – здивувався Качир-укуле. – Гуртом переберемося через стіну – і в степ. Там нападемо на пастухів-коноводів, захопимо коней, зброю – і гайда!
– Ні, – знову заперечив Добриня, – у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволі напризволяще, а Ілля сьогодні зустрів кохану дівчину... Ні, не час нам тікати!
– Ну, що ж, браття, тоді прощайте! – сказав Бачман. – Ми вас не силуємо. А нам допоможіть перелізти через стіну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там – шукай вітра в полі! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене і дому немає: всі рідні перебиті або в неволі, тож я стану баримтачею[107]. І хай начуваються мої вороги!
Вони обнялися, попрощалися. Потім Добриня та Ілля стали під стіною. Добриня зігнувся, і йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потім, коли половець, ставши Іллі на плечі, перемахнув через стіну, те ж саме зробив і Качир-укуле.
Постояли – прислухалися. Тихо. Ні крику караульних, ні собачого гавкоту. Отже, втікачам поталанило – і вони скоро вийдуть з Бату-сарая і загубляться в безкраїх степах та в Чорному лісі, що простягнувся далеко на північ понад Ітилем.
Ще трохи постоявши і переконавшись, що тривоги караульні не здійняли, мовчки попростували до свого богом забутого і людьми проклятого хизару.
3
Наступного дня опівдні Ілля помітив на стежці невеличку дівочу постать у барвистому східному одязі – і серце його тьохнуло.
– Маріам! – прошепотів він, опускаючи кайло. – Простує до гаю!
Попід горою, побіля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленів густий весняний гай. Там з-пзд гори било джерело, і невільники ходили туди пити чисту холодну воду.
– Іди! – підштовхнув його Добриня в спину. – Візьми цеберце – і гайда! Якщо караульні похопляться, я свисну...
Ілля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце і, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю.
Зупинився в кущах – відхилив віття. Дівчина наближалася.
Ілля відчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленіли щоки. Скільки днів і ночей думав він про цю зустріч і не вірив, що вона коли-небудь буде! Гадав, що доля навіки розлучила їх, розкидала в різні кінці світу і ніколи вже не зведе докупи. Аж ні – щастя усміхнулося їм, їхньому палкому коханню.
– Маріам! – гукнув він приглушено і розгорнув кущі. – Я тут!
Дівчина кинулася до нього – упала йому на груди, заридала.
– Ілля! Соколе мій ясний!
Вони замовкли і довго німували, сповнені радощами, горем і щастям.
– Ну, як ти? – спитав нарешті Ілля, цілуючи її очі. – Де ти? Що з тобою?
Маріам посмутніла.
– Мені легше, ніж тобі, голубе мій... Я живу не в хизарі, а в теплій і чистій юрті, не встаю рано, щоб доїти корів і кобилиць чи варити сорбу, мене не ганяють, як інших жінок-невільниць, місити ногами глину, щоб зводити саманні будівлі, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з вовни пряжу...
Вона замовкла і опустила голову.
Ілля пальцями торкнувся її підборіддя.
– А що ж... Що ж вони змушують тебе робити?
– Нічого... Тримають у ханській юрті, як пташку в клітці... Зодягають, годують... Бережуть для хана Менгу...
– Але ж його ще немає! – вигукнув Ілля.
– То буде скоро... Що тоді?
– Я уб'ю його! – скрикнув зубами Ілля. – Розкраю каменем його паскудний череп!
– Це тільки слова, любий... Як ти доберешся до нього? Як виконаєш свою погрозу? І що з тобою потім буде?
Ілля безсило зітхнув.
– Справді, це тільки слова... Пусті слова... А як же тобі щастить відлучатися з юрти? Хто тебе стереже?
– Нас багато таких, як я... Доглядають нас старі монголки, а стереже ханський караул.
– І все ж ти тут?
– Кілька місяців нас нікуди не відпускали, а тепер, щоб ми не ниділи, дозволяють після обіду у супроводі старшої хатун прогулюватися по Бату-сараю, а часто й по степу. Я чимось сподобалася старій – і вона відпускає мене розшукувати брата... Я сказала їй, що тут десь мій нещасний брат... Коли б вона тільки знала правду!
Ілля стиснув її в обіймах.
– Кохана моя, як ти ризикуєш! А що буде, коли дізнаються?
– Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою, коханий мій, ненаглядний мій, а там – хоч і смерть! Мені тепер не страшно нічого!
Ілля був вражений глибиною почуттів дівчини. Він і сам тисячу разів ладен був віддати життя за одну зустріч з нею, і все ж не сподівався на таку її жертовність.
– Кохана моя! Маріам! І я безмірно люблю тебе! За наше кохання, за можливість бачити тебе, чути твій голос, тримати твої руки в своїх руках я піду на все – на муки і на смерть! Майбутнє тепер не лякає мене – яким би воно не було!
Він підняв її на руки і поволі пішов у глиб гаю.
4
Вогнем і мечем підкоряв Батий владі йєка-монголів великі і малі народи Східної Європи. Впали могутні і об-піирні держави – Болгар Камський, Дешт-і-Кипчак, Русь Північна і Русь Південна, килари і башкирди. Тисячні валки полонеників битими дорогами і манівцями йшли і йшли на схід, у татарську неволю, устилаючи свій шлях трупами.
Стогін і плач стояв над землею. Люди гинули, обороняючи свої міста і села. Гинули тисячами, десятками тисяч. Три місяці оборонявся Київ, всі городи українних земель Київських вчинили шалений опір. Загинули в боях і у вогні всі жителі Райковецького городища і всіх городищ по Ірпеню, Здвижу, Південному Бугу, Горині, Случу, Черемошу і Сяну, по Західному Бугові. Володимир і Луцьк сплюндровані, спалені, Галич знищений так, що вже ніколи не відродився, в Бересті всі полягли – і старі, і малі, і нікому було поховати їхні трупи. Київська україна, Галицька і Волинська україни лежали після потопту Батиєвого в крові, в суцільних руїнах.
Те ж саме робилося в Польщі, Угорщині, Словаччині, Моравії та Хорватії. З-під Кракова, що уперто оборонявся, вирушила страшна валка на Ітиль: у ста тисяч убитих поляків було відрізане праве вухо, цими кривавими трофеями начинили сотню міхів і відправили в Орду, щоб там бачили велич Батиєвих перемог.
Однак чим далі з боями просувалися Батиєві тумени, тим рідшими ставали їхні ряди. О, скільки баатурів знайшли вічний спочинок під стінами Києва, Крем'янця, Галича, Володимира, Берестя, під стінами польських міст, в угорських горах та в угорській пушті! А скільки їх полягло в Моравії, де він, Батий, потерпів поразку! То був справжній розгром! І чому?
Батий розумів: розтанула монгольська сила. Він ще просувався на півдні,в Далмації, але вже знав напевне, що не зможе підкорити своїй владі ні ромеїв, ні германців, ні франків, ні далеку Гішпанію. Ні, не викреше його бойовий кінь копитом вогню об крем'янисті береги Останнього моря!
Батий все частіше задумувався: що робити? Визнати своє безсилля і повернути військо назад? Але чим це пояснити? Чи йти, незважаючи ні на що, далі? А там? Безславно загинути? Віддати на загибель усе монгольське військо? Без нього загине вся Орда, весь народ, що залишився на Ітилі.
В душі він уже давно вирішив сам для себе: треба повертати назад. Але для цього потрібна важлива причина, яка б виправдовувала його в очах війська і всього народу.
Та причини не було, і він ішов далі і далі. Уже всупереч своїй волі і здоровому глуздові. Субедей-баатур, коли вони зоставалися наодинці, бурчав:
– Все! Повертай тумени, Саїн-каане, назад! Бо втратимо і військо, і владу над завойованими народами!
Батий мовчав. Добре йому, старому псові Чінгісхана, говорити – він давно вже зажив слави "непереможного". А йому, Батиєві, онукові Потрясателя Всесвіту, як завертати свої тумени з півдороги? Весь монгольський народ знає, що він вирушив до Останнього моря. І раптом – назад! З якої причини? Кишка тонка?
Рання весна, пишна природа Далмації не розважали його, не розвіювали пригніченості, що ятрила серце. І навіть тоді, коли примчав гонець від Гуюка і сповістив, що передові загони монгольського війська досягли Останнього моря, він не розвеселився. Яке там Останнє море! До Останнього моря ще так само далеко, як і назад, до Ітилю. І країн на тому шляху немало, а народів – ще більше: чехи, германці, ромеї, франки, гішпанці... З ким їх перемагати? Його тумени поріділи більш як на половину, а набраними з підкорених народів полонениками не навоюєш – вони здатні лише на те, щоб штурмувати укріплені міста, та й то коли ззаду відчувають холодок гострих монгольських шабель. А в польових битвах взагалі нічого не варті.
Опівдні Батий побачив з високого перевалу голубе і безкрає, як небо, море. Настрій його поліпшився. Хай це і не Останнє море, та все ж пів-Європи вже лягло під копита монгольських коней!
– Вперед!
Море швидко наближалося. Схудлі, засмаглі на зимових вітрах нукери раділи, мов діти. Вони вірили, що це вже кінець, кінець великому походові. Раділи й нойони, і навіть принци крові – джихангіри не приховували радощів.
Зблизька море було не таким синім, як з гір. Від нього віяло прохолодою і вологістю. Вдалині темніли береги і округлі вершини кількох більших та менших островів. До них направляли свій біг численні човни і фелюки під білими вітрилами – то тікали на смерть перелякані жителі прибережних міст і сіл.
– Король Бела теж утік на острів, як останній боягуз, – сказав, привітавшись, Гуюк-хан. – Тепер нам його не дістати. А жаль!
Батиєві було байдуже. Втік – то й утік. Військо Бели розгромлене, земля підкорена, а сам Бела з сім'єю та кількома десятками вельмож його не цікавив. Зовсім інші мислі роїлися в заклопотаній голові Саїн-хана. Що робити далі? Перервати похід? Повернутися додому? Чи виконати заповіт великого діда Чінгісхана – досягти Останнього моря? Але ж для цього потрібно зламати опір усієї Європи! Чи ж зуміє він? Чи вистачить сил?
Йому поставили юрту на високому пагорбі, щоб міг кожної миті, коли захоче, тішити свій зір синьою далиною моря; йому принесли найціннішу здобич – три шкіряні хурджуни, начинені золотом, сріблом та самоцвітами, щоб міг досхочу милуватися мистецькими виробами європейських умільців; привели півсотні красунь-полонянок, щоб співом, і танцями розвеселили його зачерствілу душу, а неземною красою і юною жагою розігріли його немолоду кров.
Та він, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те і млявим порухом руки відсилав ті дари назад.
Джихангіри-царевичі, не розуміючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вітрі дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна і чужа, перешіптувалися між собою: чи не захворів, бува, Саїн-хан?