Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)
– Тоді ходімо!
Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:
– Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!
Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.
Домажир упізнав їх теж – витріщився на Янку.
– Ти? У такому вбранні? І з мечем? – Потім перевів погляд на Добриню. – І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить...
Він розчаровано знизав плечима.
– Підмоги не буде, – відповів Добриня. – Татарове захопили вже половину Володимирового міста – наближаються до Десятинної церкви...
– О Боже! Вони скоро будуть тут!
– Де ж ваш син, Івор, боярине? – спитала Янка. Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.
– Нема Івора, – відповів глухо. – Нема сина мого... Поліг смертю... смертю хоробрих... А ви... чого тут?
– Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі, – відповів Добриня. – Тутешня Богородиця – покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом... Дозволиш, боярине?
– Про мене... Робіть як хочете... Хоча не жіноче це діло – з мечем устрявати в бійку... Однак – яке це має тепер значення?
Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.
12
Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста – до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.
Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.
– Войвода Думитро! Войвода Думитро! – розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.
Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.
Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.
Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, – видно, хан, – з силою пригнув Дмитрову голову...
– Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..
Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні – викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.
– Хто це, Менгу? – нарешті запитав Батий плосколикого.
– Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! – Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: – Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий – вижив, очумався.
– Хто ж узяв його в полон?
– Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.
– Він нойон?
– Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.
– Він достойний, щоб бути нойоном, – коротко кинув Батий.
– Він буде ним, – погодився Менгу. – За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому, – він буде старшим обозу.
– Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати, – сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі. – Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!
І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.
Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я "Доман".
"Так ось хто міг мене розпізнати! – подумав воєвода. – Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!"
Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:
– То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.
– Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столищ Бату-сараї? Га? – він запитально глянув на Менту. – Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.
– Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три або чотири пари волів, і Жадігер доставить їх в Бату-сарай.
– Ти думаєш, це так просто?
– Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зуміємо?
– І то правда. Тоді прослідкуй, брате, щоб у цілості допровадили їх на місце!
– Слухаюсь і підкоряюсь, Саїн-каане, – схилився в поклоні Менгу. – А що робити з войводою Думит-ром? Зламати хребта? Обезголовити? Розірвати кіньми на чотири частини? Чи посадити на кіл?
Батий задумався. Довго дивився на київського воєводу, на його підв'язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам'яніле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкі зіниці очей свідчили, що під його круглим черепом зяє далеко не безнадійна порожнеча, що там нуртують тугі, напружені мислі.
Потім запитав:
– Ти поранений, Думитре? На тобі свіжа кров...
– То кров мого сина... Він умер від рани на моїх руках.
– Яке нещастя!.. Пережити сина – то велике нещастя! Вай-вай!
– Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.
– Але як же ти помреш? На тобі немає свіжої рани?
– Немає, – відповів Дмитро.
– Однак розповідають, що ти нарівні з простими воїнами бився в передніх лавах. І лише – одна рана на руці! Це що – щастя? Везіння?
– Трохи щастя, а більше – військової виучки. Я змалку був воїном.
– Якщо ти змалку був воїном, як і я, то мав би розуміти, що Киюв не міг вистояти супроти мене. Чому ж тоді чинив безнадійний опір? Чому не здав міста без бою?
– А хіба тобі не гидкі боягузи, хане? Хіба ти тоді більше поважав би мене, ніж зараз? Я не поважав би себе!
– Але скільки люду знищено! – вигукнув Батий з досадою.
– У нас була надія, що вистоїмо, – відповів на це спокійно Дмитро. – А не вистоїмо, то краще смерть, ніж довічне ярмо! Ось чому ми билися, не жаліючи живота свого! До того ж падали не тільки наші вої, а й твої, хане, а земля наша велика – якщо кожне місто захищатиметься так, як Київ, то з ким ти залишишся, Батию?
Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.
– Що він говорить, собака! Я зарубаю його! Однак Батий підняв застережно руку.
– Ні, Менгу, не треба! Я поважаю сміливих і хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно і перемогу одержати. Хіба не так? Це не мої слова, це слова нашого діда Чінгісхана, а він, як завжди, і в цьому був мудрий.
– Однак він не давав пощади ворогам! – вигукнув Менгу. – Його бойовий шлях був усіяний черепами переможених!
– І мій шлях буде усіяний черепами переможених – я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокійний, ми не залишимо в Киюві нікого навіть на розплід! Але войводі Думитру я дарую життя заради хоробрості його! Я візьму його з собою в дальший похід, щоб він побачив загибель землі своєї, загибель усіх, хто не захоче підкоритися мені! Всіх їх чекає люта смерть! – І повернувся до полоненого воєводи: – Ти зрозумів мене, Думитре?
– На все воля Божа, – з гідністю відповів воєвода. – Всі ми смертні – і я, і ти! І народи наші смертні, бо нічого їіемає вічного під зорями! І якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям – бичем Божим, щоб покарати мій народ за гріхи його, то знай: ми не підставимо добровільно шиї під твої шаблі! Ми будемо оборонятися, скільки сил наших стане! А там – що Бог дасть!
Батий усміхнувся – холодно і зневажливо. Потім погордливо прорік:
– Вічне Небо давно наперед визначило, що йєка-монголи підкорять собі всі довколишні народи зримого півсвіту. Невже ти сумніваєшся в цьому? Якщо сумніваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як і те, що Киюв уже впав! Дивися – останніх твоїх воїнів, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями і ведуть у полон, і в моїй владі вирішити їхню долю – умертвити чи завдати в рабство.
Дмитро і сам уже бачив, що Київ упав. Тільки від Янчиного монастиря ще долітали крики і гуркіт бою – там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються?
Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навіщо йому бачити все це – смерть синів, багатьох тисяч киян, загибель рідного міста? Навіщо доля залишила йому життя? Щоб до кінця випив гірку чашу ганьби і наруги?
А де бояриня Анастасія? Де донька Янка? Невістки? Онучата малі? Немає, немає! Всі загинули, все пішло прахом! Боже мій. Боже!
Він відчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь, а очі наповнилися солоними слізьми. Плечі здригнулися, широкі круті плечі, що не знали втоми упродовж багатьох літ, тепер поникли, опустилися.
Воєвода плакав. Стояв посеред Києва, на Бабиному торжку, де колись збиралися віча, де відбувалися найважливіші події київського життя, і тихо плакав, не соромлячись нікого – ні Батия, ні його почту, ні воїнів-баатурів, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кінець...
13
Якийсь час Домажир з кількома десятками киян, що відступили сюди, утримував загату перед ворітьми Янчиного монастиря. Але сили були нерівні – татаро-монголи зім'яли цю слабку оборону, заарканили боярина і побили найближчих його воїв, а потім кинулися до церкви, до дзвіниці та до келій, куди відступили останні оборонці Києва. Там, у приміщеннях, зав'язалися відчайдушні криваві сутички.
Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвіниці і підпер зсередини двері.
– Біжи нагору! – наказав він Янці.
– Не піду! Я залишуся тут! – відповіла дівчина. Лице її розпашілося, коса вибилася з-під завеликої для неї шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, відбивалася від супротивника мечем і, хоча Добриня захищав її собою, відчувала в усьому тілі якусь незвичайну напругу, що змушувала її серце шалено колотитися.
– Не піду! – повторила вона уперто. – Я залишуся тут!
Тоді Добриня схопив її за руку і потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися.
– Пусти!
Добриня розсердився і стиснув її невелику руку так, що дівчина скрикнула:
– Ой, мені боляче!
– А-а, боляче? То чому ж не слухаєшся? Іди! Він розумів, що наступають останні хвилини їхнього життя, і пам'ятав Янчину просьбу – вкоротити їй віку, коли постане загроза полону. Ні на мить не забував про це. Та як він це зробить – не уявляв. Хіба підніметься у нього рука на неї? Єдиний шлях – разом кинутися з нею з високої дзвіниці вниз і розбитися на смерть. А якщо він загине раніше, то, може, сама вона вчинить так, як вчинила рязанська княгиня? Може, висота дзвіниці нагадає їй про таку можливість?
Ось така думка і змусила його тягнути Янку нагору, на високу, відкриту всім вітрам дзвіницю, звідки було видно мало не весь Київ.
– Іди! Іди, Яночко! Іди, люба моя! Це, мабуть, наш останній шлях, який ми верстаємо разом! – заблагав Добриня.
Він зупинився, обняв її, припав пошерхлими на морозі губами до її теплих вуст. І Янка обм'якла, перестала пручатися – завмерла в його обіймах, як дитина у маминих руках. Лише дрібна сльоза викотилася з кутика її ока і впала йому на руку.
– Добрику, відпусти!
Він відпустив її – і вона покірно подерлась за ним нагору.
З дзвіниці перед ними відкрилося жахливе видовище: всюди по вулицях і майданах лежали трупи людей, переможці никали по глухих завулках, по дворах і хоромах – одні хапали жінок, дівчат, а малих і старих вбивали на місці, інші тягнули з будинків одяг, треті в'язали чоловіків – по десятку, руки назад, на шию – канта, а якщо її не було під рукою, то просто три палки, стягнуті сирицею.
Крик відчаю летів від закривавленої київської землі до низького сірого неба. Та воно мовчало, не загриміло громом, не вдарило блискавицями, ніби не бачило і не чуло всього того жаху, що творився внизу.
– Боже, що робиться! – прошепотіла Явка помертвілими губами і, плачучи, скинула шапку. – Страшний суд!
Її туга коса, в якій червонів заплетений шовковий кісник, впала їй на плече, Добриня погладив її рукою. Яка ніжна, яка шовковиста!
Раптом нова думка сяйнула йому в голову.
– Яночко, нахились! – і почав виймати меча з піхов. Дівчина злякано відсахнулася.
– Добрику, невже час?
– Ні, ні, не те! – Він стиснув її плечі. – Бачиш, все може статися в останні хвилини. Може, навіть потрапиш живою до рук ворогів, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу відрізати твою косу. Нахились до перекладини!
Тепер Янка зрозуміла – і покірно поклала голову на потемнілу від часу дубову балку.
Добриня розпростав косу, натягнув – і одним ударом меча відсік її. Потримав якусь мить, потім кинув униз.
– Ну от – тепер ніхто, тебе не прийме за дівчину. Отрок – та й усе! Нікому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи – ремісницького. І стій на своєму, що б там не було! Кажи – умію шити, вишивати...
Знизу донісся глухий удар. Потім – ще. Дзвіниця здригнулася.
– Б'ють у двері пороком або просто колодою, – сказав Добриня і обняв дівчину. – Яночко, залишайся тут, а я піду вниз. Там зараз буде сутужно. Я повинен туди йти.
Янка на знак згоди ледь помітно похитала головою. З її очей бризнули сльози. Тепер вона не перечила – лиш тихо-тихо прошепотіла:
– Іди! І знай – я кохаю тебе, Добрику! І більше нікого в світі! Тільки тебе! До загину!
Він поцілував її і швидко побіг униз, де тріщали під могутніми ударами двері, а Янка, опустившись на лаву, довго сиділа нерухомо з заплющеними очима, все ще відчуваючи на губах смак його солоного – з її слізьми – поцілунку і не бажаючи розпрощатися з цим почуттям.
Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркіт. Янка розплющила очі. Те, що вона побачила, змусило її здригнутись і миттю підхопитися: татаро-монголи підтягнули до Десятинної церкви пороки, поставили їх з чотирьох боків і одночасно вдарили важкими дубовими "баранами" в кам'яні стіни.
– Боже! Там же мої – в нестямі скрикнула Янка, простираючи наперед руки, мовби бажаючи захистити церкву від тих могутніх ударів. – Людоньки-и! Що ж це робиться! Мамо-о!
Серце її заніміло. Там же повно киян! Дітей, жінок, старих! Там же мати! Матінко! Люба! Там же малесенькі племіннички! Що ж з ними буде?
Вона металася по дзвіниці, мов у страшному сні. Ламала руки, плакала, зверталася до Бога, до Матері Божої і всіх угодників, щоб захистили Десятинну церкву, і не чула, як упали внизу двері і в притворі закипів, завирував бій, бо вся її увага була тепер скерована туди, де вирішувалася доля її рідних та ближніх.
– Боже! Спаси і помилуй їх!
Було видно, як здригалися стіни Десятинної. З них сипалися скалки плінфи. Тріщало дерев'яне перекриття бань. Зсередини церкви виривалися приглушені крики приречених – жінок, дітей, старих. Від того крику крижаніла кров у жилах і терпли руки й ноги.
Раптом бані церкви з позолоченими хрестами поволі почали хилитися.
– Добрику-у! – схопилася за голову Янка. – Доб-рику-у!
В ту ж мить страшний тріск і гуркіт заглушив її крик. Десятинна церква, переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усі її закутки і на хори, поволі почала нижчати, осідати, а потім раптом завалилася, упала, накриваючи всіх, хто в ній заховався, вагою зруйнованих кам'яних стін, уламками дубових балок та важким олов'яним дахом, з-під якого глухо залунали поодинокі розпачливо-болісні зойки і стогони придушених. Хмара пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо.
– Добрику-у! – ще раз закричала Янка і, втрачаючи свідомість, поволі опустилася на дощаний поміст.
Добриня почув її розпачливо-пронизливий зойк і здригнувся, подумавши, що якимось чином до неї добрався котрийсь із ворогів. Зробивши глибокий випад і зваливши додолу супротивника, який насідав на нього, він притьмом кинувся нагору. Побачивши дівчину на підлозі, він скрикнув:
– Янко-о!
Меч випав з його рук. Він нахилився, відчуваючи, як його ноги враз потерпли, підігнулися. Що з нею? Хто завдав їй смертельного удару? Чи влучила стріла?
Ні, не видно ні рани, ні крові.
– Янко-о! Що з тобою?
Янка ворухнулася, розплющила очі. Упізнавши Добриню, спочатку довго безтямно дивилася на нього, потім схлипнула, прошепотіла:
– Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили! Там же всі мої! Що вони зробили!
Не зовсім уторопавши, про що мова, Добриня підвів голову і глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кілька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйновані стіни, лежала безладна купа каміння, плінфи, потрощеного дерева та понівеченої покрівлі. Над нею осідала сіра пилюка, а з-під неї доносилися крики й стогони придушених.
Тепер він зрозумів – там бояриня Анастасія з невістками та онуками, там вони конають, придушені, потрощені, пошматовані вагою зруйнованої будівлі! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свідомістьі Бідна дівчина!
Він хотів підняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комір кожуха, рвучко шарпнула назад. Він оглянувся.
Довкруж, нього на дзвіниці стояли баатури. Ще розпалені боєм, з шаблями і шокпарами напоготові, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з їхніх товаришів.
– Башларин кис! – рявкнув один. – Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Інші голоси підтримали:
– Ур! Ур! Бий! Бий!
– Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!
Хтось заніс над Добрининою головою утикану залізними шипахами довбешку. Котрийсь із баатурів підняв шаблю.
Але той, що тримав полоненого, видно, старший, підняв насупроти руку, гаркнув:
– Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молоді і сильні,– за них немало дадуть на невольничому базарі! Це моя здобич!
– Наша теж! – докинув хтось похмуро.
Старший погодився.
– Звичайно, і ваша теж! Битва закінчилася – треба ж чимось і поживитися! Та й сотникові показати, щоб не думав, що ми відсиджувалися в затишку!
Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю і почали в'язати полоненикам руки.
14
Никодим пропхався наперед і, розштовхавши ошалілих від жаху людей, провів бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.
Всі потіснилися – дали їм місце. Дорослі мовчали, діти пхикали. Десь там далі, в темному кутку, хтось гаряче молився:
– Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам і захисти нас!
Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надійся, а свою голову май!
– Я знаю, тут був лаз у підземелля. Хто покаже його?
– Я покажу, – обізвався титар, немолодий уже, сивий чоловік. – А для чого тобі? Лаз не закінчений.
– А копаниці чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й відро б не завадило.
– Є все в підземеллі. Чому нема? Тільки... Чекай, чекай, чоловіче, а для чого все це тобі? Невже ти сподіваєшся...
– Сподіваюся... Нічого сидіти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробуємо прокопати хід за межі міста – тут же зовсім недалеко...
– Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гості!
– Ну, це ще баба надвоє ворожила... Там яри, кущі, зарості – переховаємося. А хіба тут ми не в мишоловці? Треба ж щось робити!
Титар все ще сумнівався – стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:
– Та ти покажи лаз, а далі – моє ділої І свічку дай! Титар показав у куток.
– Ось тут, – і підняв дерев'яну ляду.
З ями дихнуло холодною задухою, пліснявою. Однак Никодим сміливо став на приступець драбини і почав спускатися вниз.
– Запали свічку і подай сюди!
В ямі було сиро, похмуро. Коли її було викопано, ніхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим і не задумувався над цим. В кутку він помітив важку копаницю і заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вірьовкою – все, що потрібно для копання.
Підземний хід, прорубаний у жовтій глині, був низький і вузький, але Никодим просунувся в нього і почав копати далі. Глухо загупав у його руках обкований залізом дерев'яний заступ.
Титар спустився вниз теж.
– Копай, а я буду виносити!
Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! – важко видихав він, б'ючи копаницею, а потім заступом. Поспішав і вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потім ще треба пробитися попід валом. Сподівався вивести сім'ю воєводи за межі міста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори переховатися день або два і при сприятливій нагоді рушити через спустошений Поділ у праліси Пущі-Водиці.
Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори відром і скоро заповнив нею половину старого підземелля.
Коли вдарили пороки і глухо загула під Десятинною церквою земля, обидва зрозуміли – не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!
– Даремна праця! – прошепотів у розпачі титар. Никодим теж на мить опустив руки: відчай почав закрадатися і в його серце. Але зразу ж струснув головою, ніби відганяючи від неї важкі думи, міцніше стиснув держак заступа.
– Ні, ні! – видихнув рішуче. – Будемо пробиватися далі! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихід вгору і вийдемо десь вночі в затишному місці, щоб не помітили татари. Може, і заховається хтось у київських руїнах.
І він з новою силою вхопився за копаницю. Чим далі вгризалися вони в земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока – стояли на колінах, світло від свічки майже не проникало в неї, а рачкувати з важким відром було дуже незручно. До того ж від безперервних ударів земля під церквою здригалася – і здавалося, ось-ось обвалиться.
– Швидше, швидше! – підганяв сам себе Никодим. – Поспішай!
Раптом зверху все задвигтіло, загриміло, загуркотіло. Пронизливий крик сотень людей проник і в підземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря.
– Мати Божа! Що там?
– Завалилася!.. – простогнав титар. Свічка погасла – стало темно. – Церква завалилася!
Їдка пилюка проникла в підземелля – забила легені. Крики й стогони придушених і поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, і Никодимові здалося, що то заливається від болю котресь із онучат воєводи Дмитра.
Ні він, ні титар про себе спочатку не думали, їхня уява малювала жахливі картини Страшного суду, що вчинився зверху над жінками, дітьми та стариками, яких придушила своєю вагою зруйнована церква, і лише тоді, коли стало важко дихати, коли непроглядна пітьма налягла на очі, а могильний холод почав заповзати під їхній одяг, вони раптом зрозуміли, що і їм сподіватися ні на що.
– Свят, свят, свят! – прошепотів титар. – Краще б нас відразу задушило, ніж маємо тута вмирати від задухи, без води та їжі.
Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках доведеться їм тут помирати, і приречено подумав: "Боже, твоя воля... Ми самі залізли сюди, в свою домовину... Справді, краще б відразу..."
...Мине сім з лишком довгих-предовгих століть – і невідомі для них учені нащадки розкопають їхню печеру-домовину, знайдуть у ній два скоцюрблені кістяки, перетлілі залишки одягу, заступа, копаницю та відро – далекі німі свідки київської трагедії.
Так упав Київ. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По монгольському літочисленню то був місяць желтоксан року Миші. На дев'яносто третій день облоги, героїчної, але нерівної битви-різанини з безпощадним ворогом.
15
Полонених киян – воїнів, що вціліли в боях, жінок, дітей, старих – баатури зігнали в обнесений високим цегляним муром просторий двір Софійського собору, як у велетенську кошару. Тут їх тримали просто неба три дні, довгі морозяні три дні, протягом яких переможці з дозволу Батия грабували Київ.
Погром був жахливий. Ватаги жадібних до здобичі степовиків обікрали, обідрали й осквернили всі церкви й монастирі, розбили й пограбували торгові склепи й крамниці, винишпорили всі закапелки в князівських, боярських та купецьких хоромах, не минули й ремісничих жител та убогих бідняцьких землянок – все, що мало хоч яку-небудь вартість, запопадливо, один з-перед одного хапали, запихали в свої місткі хурджуни, а що не вміщалося – в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били, трощили, аби не дісталося нікому. Людей, що уникли полону під час боїв і сподівалися переховатися, вбивали тут же без ніякого жалю, а їхні житла спалювали. В усіх кінцях палахкотіли пожежі. Дим, чад і трупна задуха висіли над розтерзаним Києвом.
Як не дивно, але після перемоги Батий, окрім дозволу на пограбування, що стало звичним для загарбників, одночасно розпорядився очистити місто від трупів. Під суворим наглядом молодих джигітів по вулицях їздили полоненики-гробарі, вантажили трупи на сани, вивозили за Золоті ворота і скидали в рів – монголів направо, а киян – наліво. Потім копаницями довбали мерзлу землю і прикидали їх. У Володимировому городі викопали глибокі рови – ховали там теж.
Татари самі дивувалися; навіщо це робити? Ніде такого не було – ні в Рязані, ні в Володимирі, ні в Переяславі, ні в Чернігові, ні в половецьких степах. Ховали лише своїх, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь мертвим? І ніхто з них не здогадувався, що це було не рядове місто, а Київ, стародавня столиця Русі, і Батиєві захотілося оглянути його і зрозуміти, чому він затримався під його стінами на цілих тринадцять тижнів. Та як йому в'їхати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така трупна задуха? Як переступати через трупи?
Тим часом тисячі полонених киян гибіли без їжі та води, на холоді, під зимовими зорями, за мурами Софійського собору. Багато хто заховався в собор, але більшість ночували надворі. Кожну ніч слабосилі й поранені замерзали.
Тільки на четвертий день про них згадали. Вранці розчинилася брама. В ній показався старий зморшкуватий половець, різким голосом гукнув:
– Виходьте!
Біля брами зчинилася штовханина. Голодні закоцюблі люди кинулися до виходу. Геть звідси! Геть подалі з цієї святої обителі, перетвореної завойовниками на кошару для полонених!
Людині притаманно сподіватися. Отож і тут, після триденного страждання, кожен сподівався, що найлихіше позаду, і намагався якнайшвидше вирватися звідси.
Добриня притримав Янку.
– Не поспішай! Не поспішай поперед батька в пекло!
– Ти думаєш...
– Нас чекає смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.
– І ніякої надії? Ніякого виходу?
Добриня розвів руками.
– Ну який тут вихід? Через стіни не перелізеш. А перелізеш – з міста не вийдеш. А з міста вийдеш – через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять...
Янка схилила голову Добрині на груди. Прошепотіла:
– Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь після полудня, коли натовп порідшав, вони наблизилися до воріт. І тут до них кинувся бородатий чоловік у сукняному лейбику, у якійсь киреї, накинутій наопашки, та в такій же старій облізлій шапці, натягнутій на самі очі.
– Добриня? Ти? Живий?
Услід за ним поспішала огрядна жінка, закутана з голови до ніг у теплу вовняну хустку. З-під неї виглядали тільки очі та ніс.
Добриня не впізнав їх.
Чоловік затупцяв на місці, винувато усміхнувся у чорну бороду.
– Та ви ж з боярином Іллею обідали у нас... На Копиревому кінці... Пам'ятаєш?.. Ні?.. Та рабин я! Рабин Ісаак Зайденберг!
– А-а... Ну як же! – тепер Добриня впізнав обох – і рабина Ісаака і його дружину Ребекку, що, обіпершись на чоловікову руку, з затаєною надією дивилася на молодика, ніби він міг зараз чимось їм допомогти чи зарадити лихові. – Упізнаю, упізнаю... А де ж Маріам, ваша донька? З очей у Ребекки бризнули сльози.
– Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зіроньки! Десь, як і ми, поневіряється, якщо жива, в моаветянському полоні, що гірший за єгипетський. Вей, вей!
Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий відчай, що Добриня мимоволі відвів погляд. Що він порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
– І про боярина Іллю ніякої звістки? – спитав, щоб змінити розмову.
– Ніякої.
Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх і виніс за ворота.
Тут тих, кого стражі штовхнули ліворуч, – стариків, дітей, поранених, а також багато вдягнених городян, – роздягали майже догола і в'язали по десять чоловік. Там стояв крик і плач.
Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловіків – до війська. Їм на шиї в'язали дерев'яні колодки і зразу ж виводили з міста.
А праворуч стояли впереміш молоді та середнього віку жінки, дівчата, чоловіки. Чоловікам теж в'язали на шиї рогатки з ліщини чи грабини.
Під час перебування в полоні Добриня не раз бачив таку дільбу полонеників – одних до страти, других – до війська, третіх – у неволю. Але тоді, будучи полонеником, спостерігав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той світ, або у вороже військо, на важкі й небезпечні допоміжні роботи, або в неволю – десь аж за ріку Волгу, в Орду.
Йому стало страшно. Не за себе – за Янку. Вона горнулася до нього і злякано питала:
– Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
Що він міг їй відповісти? Може, справді краще було б обом загинути?
Підстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добрині камчею в груди, зміряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
– Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?
– Ні, я не воїн, – відповів Добриня.
– А хто ж ти? Що вмієш робити?
– Все вмію – з руди крицю вмію витоплювати, кличі та шаблі виготовляти, коней кувати... Що хочеш, те і зроблю!
– Ой-бой! Та ти справжній умілець! А цей малий, що з тобою? Він хто?
– Це мій молодший брат, агай. Він теж умілий майстер. Тільки він не крицю варить і не коней підковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить... Кравець він!
Добриня пішов напролом. Якщо удасться його хитрість, вони врятовані. Добрих майстрів-ремісників монголи рідко позбавляють життя – найчастіше продають або використовують у своїх карханах[100].
