Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)
У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу – особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй відповісти?
– Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.
– А якщо візьме?
– Тоді я буду поблизу тебе.
– І зробиш те, про що я прошу?-
– Не знаю. Я захищатиму тебе.
– Ну, і за це дякую... А про нашу розмову – нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
– Мунгали! Мунгали!
– До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
– Куди-и?.. – вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась – хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
– Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
– Хто зна – той чи не той, – огризнулась дівчина. – Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж – хай іде. У неї батько, брати – нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
– Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.
– Не піду! Хоч убий – не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.
– А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
– За словом у кишеню не лізе!
– Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
– І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
– Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
– Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
– Годі вам! Справді розпащекувалися! – гримнув він. – Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!
Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.
А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:
– Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися! Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.
– Тобто... Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?
– Тільки не зі мною! – відрізала Янка.
– Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, – пром'ямлив Домажир. – Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо – погуторимо... Чого ж...
У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:
– Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди! Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.
Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглеся кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки – в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жінки та підлітки – під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі – валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... І знову – військо.
Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:
– Ох, окаянні!
І знову – тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: "Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край – на страждання, на смерть?"
Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти – на Печорське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.
Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:
– Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину – побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:
– Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!
Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.
– Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!
Він махнув рукою – баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари – пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.
– Та стріляйте ж у них! Стріляйте! – вигукнула Янка, підводячи вгору лука. – Чого ж ви стоїте? Стріляйте!
Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз – на убивць. Але жодна не досягла цілі – всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.
Менгу зареготав і знову подав знак рукою.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
– Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на за-боролі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозурлне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.
– Ой, що ж це? – Ноги її підкосилися. – Мій Боже! До неї підскочив воєвода – підтримав.
– Ти не поранена, донечко?
– Я – ні! А ось він... Рятуючи мене...
– Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? – суворо проказав Дмитро і додав різко: – Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу – у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.
– Нічого тут не робіть – ідіть додому! – наказав Дмитро. – А я візьму Добриню і зразу ж за вами! Він підвів очі на парубка.
– Болить дуже?
– Терпіти можна.
– Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.
– Я сам дійду, – відповів Добриня. – Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.
– Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!
– У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, – відповів Добриня.
– Тепер будемо знати, – гірко сказав Дмитро. – Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!
– Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, – тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.
Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:
– Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?
На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий перед-брамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.
Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.
Розділ II
КАЛИНОВИЙ КУТ
1
Скрипнули двері – і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись. Воєвода підійшов до ліжка.
– Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?
– Болить.
– Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.
– Потерплю, – тихо відповів Добриня і підвів голову. – А як там Менгу? Не повернувся?
– Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль... Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?
Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев'яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.
– Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні... Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!
– Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?
– Тільки так... Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия...
– Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?
– От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени... Це вже як йому заманеться.
Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.
– А може, й не прийде? Все ж може трапитися – до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!
Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.
– Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!
Підійшов лікар – і їхня розмова припинилася. Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.
– Повернись-но, хлопче, до мене спиною – я подивлюся, що там у тебе.
Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.
– Ой!
Василакій притримав його за плече.
– Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. – І несподівано запитав: – Жону маєш?
– Ні, не маю.
– Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! – Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев'язав довгим тонким рушником. – Відпочивай! А я завтра навідаюсь...
Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.
– Тиждень чи два! – вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. – Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!
– Чому? Хіба тобі тут погано? – нахмурився боярин.
– Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?
– Я розумію тебе. Але не поспішай – видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні – то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, – сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. – Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..
Добриня зніяковів.
– Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.
– Ніде правди діти, – погодився боярин. – Найменшенька вона у нас – от і розбалували. Особливо прив'язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій... А тепер – лежи і видужуй! Може, тобі щось треба – кажи! Все тобі буде – їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!
– Дякую, боярине, за щедрість... Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю – ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що вирослії, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.
Дмитро усміхнувся.
– Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить... Цей гречин – на всі руки майстер.
Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.
– Хочеш стати гарним, юначе?
– Хочу стати молодим.
– Молодість та здоров'я – то і є краса... Помаленьку підводься і сідай на стілець – я почаклую біля тебе. Ось так! – Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. – Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?
Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою .кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.
Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!
Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.
– Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! – не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.
Василакій блиснув зубами.
– Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!
– Скільки ж вам?
– З півсотні звернуло... – і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.
– Ви служите у боярина?
– Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.
– І давно ви вже в Києві?
– Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п'ять літ до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича.
– Ого, тридцять літ! А додому не тягне?
– Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька... Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля – прекрасна Еллада...
Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.
– То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?
Гречин знову заклацав ножицями – заходився стригти бороду.
– Не так це все просто, голубе... Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий зарібок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди... Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає – боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити... Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри, – а я був наймолодший, – теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає – племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!
Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.
Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:
– Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима – Русь, а друга, Еллада, – в моєму серці. Як спомин... Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря – Егейського. Тут уже і помиратиму...
– Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?
– Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері – виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! – Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі. – Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво – змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо...
– Однак у вас борода!
Василакій усміхнувся.
– З ким поведешся, у того і наберешся! – і подав дзеркало.
Добриня глянув – і обімлів.
– Ой! Невже це я?
На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що ненапружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.
Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь.
Він схитнувся, випустив дзеркало.
– Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, – пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. – Лягай, сину, лягай – і не ворушися!
І допоміг йому добратися до ліжка.
2
Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні'два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менту, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні – вбивство у відповідь цілої сотні полонеників... Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?
Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим – щасливий.
Яке це щастя – бути вільним! Не бути рабом!
Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки...
Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі – і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.
Ця думка остаточно вивела його із сонного заціпеніння – і він підняв голову.
– Янко, ти?
Дівчина злякано відступила на крок.
– А ти... хто? Це здивувало його.
– Як – хто? Я – Добриня... – Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. – А-а, ось чому ти сумніваєшся... Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! їй-богу, я!
Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася – вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:
– Ось – матінка прислала тобі вечерю... їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті... Я вдячна тобі, а особливо – тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало... А я тебе справді спочатку не впізнала – аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі – ті ж...
– Добре, що хоч по носу впізнала.
– Ледве впізнала – так ти змінився! То був старий смерд, а тепер – ніби молодий боярин або й князь!
– Ого! – усміхнувся Добриня. – Які в тебе крайнощі! То був старий – тепер став молодим. Був раб, смерд – тепер боярин або й князь... Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!
– Ну, не дуже задирай! – фиркнула Янка. – Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!
Вона навіть вередливо притупнула ногою.
– А я й не ряджусь в їхній одяг, – серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. – Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!
– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові... Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.
3
Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з'явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:
– Слава Богу, пронесло!
В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович і Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв'язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.
– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?
– Рвуся, боярине.
– Завтра поїдеш... Для тебе вже все приготовлено в дорогу, ї кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.
– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам'ятатиму всіх вас!
– Не поспішай дякувати... Я сказав не все...
– Я слухаю, боярине.
– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно... Зрозумів?
– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!
– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п'ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!
– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.
Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.
– Янка? Ти що тут робиш? – здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.
Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив'язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.
– Та... – і замовкла в нерішучості. – Подарунок...
– Що там?
– Приїдеш додому – побачиш... Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли – нічого не можу вдіяти...
– То давай сюди, – і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. – Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!
Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.
Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт – на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.
Тим часом зійшло сонце – і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв'язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув – і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже... Невже це тільки дяка за порятунок?
Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти – раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам'ятав її слова "смерд", "раб", що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.
Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, – жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив'язувала до саківів свою торбинку.
Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з'являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.