Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)
– Зрозуміли, батьку. Дозволь рушати?
– Рушайте! І пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовиків! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому після дороги не гріх і спочити. Чи не так?
– Так. Спочину день чи два – та й назад, до Києва.
– Ну от. А я займуся іншим. Діла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
Спочити кілька днів Добрині не пощастило. Наступного ранку, коли він ще спав на сіновалі, до нього заглянув воєвода Всеслав – гукнув:
– Вставай, голубе! Вставай! Татари!
Добриня миттю підхопився. Сон – як рукою зняло. Спочатку він подумав, що воєвода жартує, хоче його налякати, але тут же, вийшовши з повіті, побачив у дворі стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось наляканих, пригнічених синів воєводи – Дмитрика та Грицька, що тримали за поводи змокрілих від швидкої їзди коней, а навколо них – увесь численний рід: високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох невісток, до яких горнулися білоголові дітваки, – і думка про жарт відразу відлетіла.
– Де татари?
– Хлопці кажуть – переправляються Зарубинським бродом через Дніпро. Чолові, тобто передові загони уже встигли перетнути степ аж до Росави, а задні ще тільки підходять з того боку до переправи. Іде їх тьма-тьмуща!..
Перетнули степ! Ця звістка змусила Добриню здригнутися.
– Як же я доберуся до Києва?
– Ніяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук...
– Не хочу!
– Тоді доведеться тобі залишитися з нами.
– Але ж я повинен сповістити боярина Дмитра і всіх киян про нашестя! Як же я можу залишатися тут?
– Ну, про це не слід турбуватися. Уже, напевне, хто-небудь з Іван-города чи з Чучина скаче до Києва з такою звісткою... Нам треба турбуватися про інше – куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на нас, тобто на Поросся?
– А ви як думаєте, батьку?
– Я думаю – вони спочатку вдарять на Поросся, – невпевнено відповів Всеслав, а після роздуму додав: – Хоча можуть відразу піти і на Київ... Це вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив:
– Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у себе в тилу велику військову силу. А окрім того, йому потрібен полон.
– Полон? Для чого?
– Мунгали звикли всі найважчі та найнебезпечніші роботи в поході перекладати на плечі полонеників. А їх на початку походу у них або обмаль, або зовсім немає. Тож вони постараються набрати якомога більше люду тут, на Пороссі.
Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у молодого киянина, потім скрушно похитав великою кудлатою головою.
– Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей! Бийте у вічовий дзвін, хлопці!
Хтось швидко метнувся до невеличкої дерев'яної церкви. Поки лунав вічовий дзвін, скликаючи всіх у городище прибули ще два сини воєводи – Іванцьо та Петрусь, які їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в один голос:
– Батьку, татари! Переправилися через Дніпро! Сюди йдуть!
Жінки заголосили, їм завторили діти. Невидимий жах почав заповзати в людські серця, сковувати їх крижаним холодом.
– Боже, Боже, що з нами буде! – зойкнула стара воєводиха і пригорнула до себе білявих простоволосих онуків. – Дітоньки мої! Мої голуб'ятонька! Мої перепеленятонька!
Діти злякано тулилися до бабусі.
– Цитьте! Не гомоніть! – гримнув воєвода Всеслав. – Що буде, те й буде! Що людям, те й нам! Але ж не піддаватися проклятому Батиєві – будемо битися до останнього! Хлопці, збирайте людей! Шліть гінців у найближчі села – хай усі тікають сюди, в городище! Та не з голими руками, а зі зброєю! Та й збіжжя, скільки мають, – хай прихоплюють з собою! Та й всілякі інші припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби!
Молоді воїни сідали на коней і шпарко пускалися навскач. А назустріч їм уже поспішали поршани – з дітьми, з худобою, з домашнім скарбом. І їх підганяли тривожні невгаваючі звуки голосистого вічового дзвона – бем, бем, бем!..
4
Надвечір того ж погожого дня тумени Батия почали затоплювати Поросся: мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньої слов'янської ріки, що довгі століття була південним рубежем Київської землі, і заполонили її селища, а високі городища обступили і взяли у важкі обійми.
Княжа Гора першою грудьми зустріла страшну навалу. Не всі довколишні поршани встигли сховатися за її валами. Багато хто відразу став легкою здобиччю нападників, дехто втік у ліси, а найспритніші перепливли Дніпро і пірнули у зелені хащі його безмежних плавнів. Та все ж більшості пощастило заховатися за валами городища, і тепер воно нагадувало розворушений мурашник. Всюди вешталися чоловіки, жінки, діти, іржали прив'язані до конов'язів коні, ревла худоба. Всі були стривожені, налякані – ждали біди, ждали смерті.
Воєвода Всеслав з синами і Добринею стояв на надбрамній вежі, коли на дорозі, що вела з Дівич-гори, з'явився, здіймаючи куряву, великий кінний загін. Татари! Вже видно кошлаті малахаї вершників, широкі вилицюваті обличчя з вузькими очима, криві шаблі при боках, Тонкі списи, незвично вигнуті луки та пишні бунчуки з кінських хвостів, що розвівалися на вітрі.
Воєвода перехрестився.
– Яка сила пре! Боже, яка страшна сила! Чи й вистоїмо?
Добриня знав, що вистояти Княжа Гора не зможе. Переяслав не втримався! Чернігів не вистояв! А Княжа Гора проти них – що горобець супроти орла! Однак нічого цього не сказав, навіщо вносити у серця захисників сум'яття, зневіру і розгубленість? Досить того, що в самого на душі камінь. Вимушено залишившись тут, він швидко зрозумів, що його знову жде або смерть, або полон.
Татари зупинилися на чималій відстані від городища і, не злазячи з коней, довго розглядали його, перемовляючись між собою. Незабаром до них підійшли ще два загони, і один з них рушив яром праворуч, а другий – яром ліворуч, обступаючи шпиль з усіх боків.
– Невже так зразу підуть на приступ? – прошепотів Всеслав, витираючи сльозу із незрячого ока.
Він звертався до Добрині, що єдиний серед захисників фортеці зблизька знав звичаї і повадки цих незнаних тут досі племен. Але Добриня лише знизав плечима.
– Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не думаю, щоб вони ось так зразу пішли на приступ. Гадаю, спочатку спробують умовити нас здатися по добрій волі. Так вони робили повсюди.
Він не помилився. Від гурту вершників відокремився один і, під'їхавши до рову, гукнув:
– А-гея! ОрусутиІ Твоя моя не стріляй! Відчиняй ворота – здавайся! Мало-мало жити будеш! Мало-мало їсти будеш! Моя твоя не чіпай! Моя твоя не скривджуй! Ворота мало-мало відчиняй!
Добрині така пісенька була давно відома, і він підсміювався з потуг не дуже вправного посла, а воєводу і його синів вона обурила.
– Ах ти, сучий сину, чого захотів! Мало-мало відчиняй! – перекривив татарина старий. – А стріли в пельку не хочеш?
Він схопив лука і висмикнув із шкіряного тула стрілу. Та Добриня притримав його руку.
– Чекай, батьку, не стріляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може, дещо вивідаю.
Всеслав трохи охолов, відклав лука, але буркнув спересердя:
– Посол! До нігтя б його – і край! Як вошу!
Добриня перехилився через дерев'яне забороло.
– Гей, ти, мунгале, як тебе звати? І хто ти? Той здивувався, почувши рідну мову, вище задер голову, виставивши наперед худу хрящувату шию і прижмуривши і без того вузькі очі.
– Я десятник Товрул. А тебе як звати?
– Мене звати Добринею.
Товрул на якусь мить завмер, потім раптом ляснув себе долонями по стегнах і вигукнув:
– Ой-бой! Добриня! Авжеж – це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти богол Жадігера, брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя в Киюві! Я пам'ятаю тебе!
Тепер настала черга здивуватися Добрині. Він просто був ошелешений словами кочовика. Як? Його знає цей арат?
Звідки? Хто він такий?
– Чоловіче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо знаєш мене? Та ще, може, із сотні Жокте або й самого Жадігера?
– Ойє, ойє, ти не помилився, орусуте. Я справді із тумена Мунке-каана, хай береже його Вічне Небо!
– А Жадігер? Він тут?
Товлур прицмокнув язиком.
– Жадігер! Дзе-дзе! Жадігер став благородним нойоном! Джагуном! Сотником! Ойє! Ойє!
– Сотником? За які ж такі заслуги?
– За смерть брата Жокте.
– За смерть брата?
Товлур пояснив:
– Жадігер дуже побивався за братом. Щоб утішити його, Мунке-каан віддав під його руку баатурів Жокте. І Жадігер утішився. Тепер він знатний нойон!
– Він тут? І ти в його сотні?
– Ойє, він тут, і я в його сотні десятником, я супроводив посольство Жокте до Киюва і бачив тебе там. Та й сам Жадігер не раз згадував тебе. "Мій покійний брат Жокте та мій богол-орусут Добриня вивели мене в люди! Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернігові і цим не звернув на себе увагу Мунке-каана, хай будуть благословенні його дні, та коли б у мене не було розумного богола
Добрині, якого Жокте захотів узяти з собою, коли йшов послом до Киюва, то хіба б каан знав, шо існує на світі такий собі Жадігер, пастух-арат з Керулена, хіба б зробив своїм нойоном-сотником? Ні! Ось чому я кажу, що Жокте і Добриня мають пряму причетність до мого сьогоднішнього возвеличенняо Завдяки їм Мунке-каан приблизив мене до себе!" – так, бувало, напившись кумису та торо-суну[64], казав Жадігер. Зараз він тут, і ти зможеш зустрітися з ним... Відчини нам ворота городища – і станеш у Жадігера правою рукою, станеш першим нойоном серед своїх орусутів! Ойє! Ойє! Відчини нам таємно вночі ворота! Ніхто ж орусутів не розуміє, про що ми домовляємося. Відчини нам ворота!
Добриня занімів. Його штовхають на зраду! Пропонують владу і почесті за життя і свободу сотень рідних людей... Гм, а чого ж ти, власне, дивуєшся і обурюєшся, чого хотів від завойовників? Ти ж добре знаєш, що вони чинять так повсюди, де проходять: намагаються пересварити союзників, щоб легше знищити їх поодинці, засилають вивідачів у ті міста і племена, які хочуть підкорити, підмовляють і улещують обложених піддатися, а якщо вони не погоджуються, знаходять зрадників, які допомагають проникнути в городище чи в місто... Так, все це вія знає, та все ж слова посла обурили його, і він гнівно відаазав:
– Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай візьме її сам – без моєї допомоги! І хай не шукає підлих шляхів, а, як чесний воїн, витягає шаблю і стає до відкритого бою! Воріт я не відчиню! І ніхто з нас не відчинить! Тут зрадників не було і не буде! Так і скажи Менгу-ханові і Жадігерові! А тепер – геть звідси!
Товлур зареготав.
– Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! – І притупнув у стремені ногою, ніби справді щось там роздушив.
– Але ми не хочемо проливати крові – ні своєї, ні вашої! Подумай про це, орусуте!
З цими словами він вдарив коня ногами під боки і поскакав до своїх.
– Що він сказав? – спитав воєвода Всеслав. Добриня похмуро відповів:
– Е-е, те, що й тобі, батьку! Умовляв, щоб я відчинив ворота.
– От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрібно було пристрілити, як скаженого пса! Я бачу, пощади від них нам не буде...
– Не буде, батьку. Ой, не буде!
– Отже, ждати приступу?
– Так, готуватися до відсічі. Цей вивідач зблизька роздивився наше городище і вже досі про все, що побачив, розповідає своєму тисячникові або сотникові. Може, навіть зараз мунгали підуть на приступ.
Однак на приступ татари не пішли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, відступили на кілька гін у поле і там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самі розіклали вогнища, підвісили над ними великі закіптюжені казани і заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу.
Після обіду ординці рушили до лісу, і звідти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося і наступного дня.
В городищі наростала тривога. Ворог щось затіває. Але що?
На третій день все вияснилося. Після сніданку з лісу виринули сотні воїнів, що, зігнувшись, несли на собі величезні в'язанки хмизу, якісь незграбні козли, важкі дубові колоди, оковані з одного кінця залізними гостряками, високі драбини, перевіси для метання каміння та великі самостріли – і попростували прямо до воріт Княжої Гори.
Захисники фортеці мовчки стояли на валу. Найбільш нетерплячі наклали стріли на луки – чекали, коли нападники наблизяться ка достатню відстань. Воєвода Всеслав нагнув буйволячу голову, з-під кострубатої брови пронизливим поглядом єдиного ока зирив на поле, запруджене чужинцями, стримував гарячих:
– Не поспішайте, хлопці! Бережіть стріли! Щоб жодна не пропала задарма! Та одягайте броню – у кого яка є! Зараз почнеться! – І натягнув на чорну чуприну гостроверхого шолома.
Його нова кольчуга, виблискуючи проти сонця, туго облягала дебелі плечі, широкий ремінний пояс обвис під вагою важкого меча, а лук і стріли лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.
На відстані перестрілу монголи зупинилися. В передню лаву стали ті, хто ніс в'язанки хмизу, – виставили їх перед собою, утворивши невразливу для стріл стіну, і поволі рушили знову. Зразу за ними йшли лучники, пострілюючи з-за такого незвичайного прикриття. Інші залишалися стояти на місці
Підійшовши до рову, якраз насупроти воріт, нападники жбурнули в нього свої в'язанки, заповнивши його майже наполовину, і відразу повернули назад, підставивши захисникам городища свої незахищені спини[65]. Ось тут і наздогнала багатьох із них зла доля – співуча орусутська стріла. Тоді їх – поранених чи вбитих – швидко підхоплювали попід руки їхні удачливіші співплемінники і бігцем відтягували в безпечне місце.
За першою хвилею ринула до городища друга, потім третя. А коли рів було заповнено вщерть, наперед посунули штурмові загони воїнів-аратів, які, прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собі пороки, перевіси та самостріли. Одягнуті в нагрудні шкіряні панцири та шкіряні шапки-шоломи, що мали захищати їх від орусутських стріл, вони теж часто не уникали злої долі і падали, поранені чи вбиті, на холодну осінню землю, і тепер їх просто відтягували вбік, щоб не заважали, і залишали там напризволяще. На їхнє місце негайно ставали нові воїни.
– Стріляйте їх, хлопці! Стріляйте! – кричав з над-брамної вежі воєвода Всеслав, посилаючи вниз стрілу за стрілою. – Не дозволяйте їм висунути носа з-під прикриття!
Але татари були досвідчені воїни, видно, не в одному бою побували, не одне городище брали приступом, – вони в зручних місцях швидко поставили перевіси та самостріли, і з них відразу на Княжу Гору полетіли важкі камені та горщики, начинені горючим китатським порохом. В городищі спалахнули пожежі. Каміння, що перелітало через вал і падало на голови жінкам та дітям, сіяло страх серед людей. Дехто з воїнів кинувся рятувати своїх. Скориставшись цим замішанням, татари підтягнули до воріт три пороки, миттю підвісили на цепах важкі дубові "барани", обковані з товщого боку залізом, і, розгойдавши їх, ударили в дерев'яну браму та в земляний вал. Брама застогнала, затріщала, вал здркггіувся і почав осипатися.
– Кху, кху! – заквоктали під щитами нападники і вдарили ще сильніше.
– Давайте казани! Ошпарте песиголовців! – гукнув воєвода. – Бо наші стріли їх не беруть!
На забороло принесли кілька чорних від сажі казанів – линули вниз окропом. Ошпарені дико закричали і, вискочивши з-під своїх хворостяних щитів, що захищали їх від стріл, та не змогли захистити від окропу, кинулися тікати в поле. їм навздогін свиснули з валу стріли і враз поклали кількох. Інші припустили ще дужче.
– Га-га-га! – зареготали на валу. – Припекло?
Добриня суворо обірвав сміхунів.
– Не радійте передчасно! Вони не забаряться повернутися!
Татари справді не забарилися. До покинутих пороків підступили нові загони. Свої щити вони понакривали сирими кінськими шкурами – і тепер ніякий окріп їм був не страшний.
І знову загупали важкі тарани, знову на Княжу Гору полетіло каміння, а горщики з палаючими ґнотами падали на сухі очеретяні дахи, там з гуркотом лопалися і підпалювали їх.
Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.
На валах запанувала тиша.
– От і починається справжнє діло! – сказав Добриня. – Здається, вони задумали прикінчити нас одним ударом!
Всеслав повернув у поле своє єдине око.
– Схоже на це! Сміливо йдуть! Але ж ми теж, хлопці, не ликом шиті! Будемо триматися! Головне – не дати їм здертися на валі Ідіть на свої місця і – з Богом!..
5
Добриня залишився біля воріт. Вибравши з купи дерев'яних вил-дворіжок найдебеліші, поставив їх біля себе і виглянув із-за потемнілого від часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно їхні жовто-бронзові худі обличчя, жилаві руки, що обвисли під вагою драбин, блискучі шкіряні шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з міцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб підняти драбину на вал. Він криком понукав своїх воїнів іти швидше:
– Гурракх! Гурракх!
Добриня прикинув відстань і взяв лука. Вибрав стрілу, подивився, чи рівна, і прицілився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, і тонка білопера стріла, лунко просвистівши в холодному осінньому повітрі, вп'ялася в горло десятникові. Той змахнув руками, випустив жердину і впав навзнак без єдиного скрику.
Влучний постріл Добрині став сигналом: з Княжої Гори посипався град стріл. Татари закрилися щитами і прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось із них падав під ноги своїм співплемінникам.
Тоді із глибини монгольського війська, що кількома лавами йшло услід за своїми штурмовими загонами, почувся чийсь різкий владний окрик:
– Лучники – вперед!
Сотні воїнів другої лави враз побігли вперед, підняли луки – і хмара стріл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав від болю.
– Обережно! Не висовуйте носа без потреби! – гукнув воєвода в один бік, а потім у другий – до синів, до своїх родичів та співплемінників.
І тут же сам скрикнув голосно:
– Ой лихо!
Добриня кинувся до нього. На батьків скрик прибігли сини.
Воєвода схопився рукою за своє єдине око, і у нього з-під пальців по щоці зазміїлася кривава стрічка.
– Батьку! Ти поранений?
Воєвода відняв руку від лиця – і всі, хто був поблизу, вжахнулися: замість ока у старого зяяла рана. Стріла пішла поковзом – вусиком вістря чи оперенням зачепила по ньому і вирвала з орбіти.
– Я нічого не бачу! – гукнув він. – Боже! Я нічого не бачу! Я осліп! Як же я воюватиму?!
Йому ніхто не відповів. Усі з жахом дивилися на червону вирву, з якої поволі стікала кров, змішана з сукровицею.
Сини шматиною м'якого відбіленого полотна перев'язали старого.
– Батьку, ходімо додому! Там тобі буде спокійніше! Ляжеш...
Та воєвода заперечно похитав головою.
– Нікуди я звідси не піду! Хочу тут померти як воїн!
– Але ж ти нічого не бачиш! Як керуватимеш боєм незрячий?
– А я тепер і не керуватиму... Куди вже мені? Вважайте, що відвоювався...
– Хто ж буде воєводою?
– Всі ви – по черзі. Спочатку Іванцьо. Загине або зазнає поранення Іванцьо – воєводою стане Петрусь, потім. Дмитрик і Грицько. А всіх вас не стане, тоді хтось знайдеться... Та про це не думайте! Головне зараз – ворога відбити!
Іванцьо торкнув батька за плече.
– Якщо ти мене призначив воєводою, то й сам повинен слухатись. А моя воля така: йди вниз, до хати! Ти незрячий, тяжко поранений! Тільки заважатимеш нам тут!
Воєвода розсердився, тупнув ногою.
– І знову за рибу гроші! І що я робитиму в хаті? Лежатиму, як немічна баба?
– А тут тебе влучить перша ж стріла! Загинеш!
– Так, може ж, я того й хочу, Іванцю! Як ви всі не розумієте цього? І досить теревенити! Не гайтеся – йдіть на свої місця, бо зараз тут нам стане жаркої
Останні слова воєводи змусили всіх протверезіти і глянути через забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися до валу і зводили вгору штурмові драбини. Стрілянина посилилася – з татарського боку.
Іванцьо вилаявся:
– Прокляття! Нам справді зараз стане жарко! До бою, браття! До бою! Не пустимо ворога на вал!
Всі кинулися до своїх місць.
Добриня схопив дворіжки, підчепив ними верхній щабель драбини і зі всієї сили уперся, щоб підважити її.
– Браття, допоможіть мені!
Йому на допомогу кинулося кілька молодиків, штовхнули драбину так, що вона спочатку сковзнула по валу вбік, до воріт, а потім з грюкотом упала на пороки, що враз перестали гупати.
Це була невеличка перемога, але молоді воїни щиро зраділи, дивлячись, як вовтузяться нападники, намагаючись підняти драбину знову.
Та радість була недовгою: в багатьох місцях татарам пощастило здертися на вал і зав'язати рукопашний бій. Добриня перший оцінив небезпеку, що нависла над городищем. Він видобув меча і, пориваючи за собою всіх, хто був поряд, кинувся на допомогу Іванцю, що ледве стримував зі своїми людьми шалений натиск татар.
– Браття, за мною!
Тут було по-справжньому жарко. Нападаючі лізли вгору, мов сарана, і вже тіснили русичів до внутрішнього заборола. Блискали криві татарські шаблі і прямі двосічні мечі захисників Княжої Гори. Зовсім перестали співати пісню смерті тонкі стріли степовиків. Але кров лилася, як водиця, і падали, падали вбиті та поранені з обох боків, загромаджуючи вузький прохід, де й без того було тісно.
Кілька десятків воїнів, приведених Добринею, стримали натиск татар і відкинули їх назад, до зовнішнього заборола. Добриня рубався люто. Він знав, що важко вразити татарина в груди чи живіт, захищені цупким кожухом, на який було нашито металеві або шкіряні пластинки, а також в голову, прикриту шкіряним шоломом-шапкою, тому разив ворогів прямо в лице або в шию вістрям меча, не вбиваючи їх, а наносячи болючі криваві рани.
– Натиснімо, хлопці! Дужче! Ось так! – вигукував він, завдаючи удару черговому нападникові, що підвернувся під руку.
Не чуючи голосу воєводи Іванця, він підбадьорював не тільки своїх воїнів, а й Іванцьових, а ті, оговтавшись від першого оглушливого удару, тепер самі перейшли в наступ і вирубували супротивника до ноги.
– Підважмо драбину, друзі! Скинемо її з валу! Добриня вхопився за драбину. Йому на поміч кинулись інші – і їхні спільні зусилля увінчалися успіхом, драбина ковзнула по стіні і під вагою багатьох монголів, що лізли вгору, посунулася набік, трощачи своєю вагою кістки нападників.
З тими, що залишилися оточені, було покінчено відразу – їх перестріляли з луків. Відбили нападників і на інших ділянках валу.
– Де ж воєвода? Де Іванцьо? – спитав Добриня. – Іванцьо!
Іванцьо не відгукувався. Його знайшли серед купи мертвих тіл з розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.
– Розшукайте Петра! Або Дмитра!
Обох середульших братів теж ледве знайшли. Петрусь лежав поверх підстаркуватого монгола, вчепірившись ворогові руками в горлянку, і тут його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз під ліву лопатку – в саме серце. А Дмитрик конав у невимовних муках – стріла пронизала йому живіт наскрізь. Незабаром він помер.
Побачивши братів, яких воїни поклали на дощаному козиркові низького внутрішнього заборола і вони лежали, мов живі, але непорушні, юний воєводич Грицько схопився за голову і закричав на все городище:
– О мої братики! О мої найдорожчі! Горе мені! Його почув воєвода Всеслав. Тримаючись за стіну і спотикаючись об трупи, прийшов – простягнув руки, намацав тіло одного сина, другого, третього. Потім охопив усіх разом руками, упав на них головою і беззвучно заридав.
– Сини мої! Сини! Соколи ясні! Чому ж не мене смерть забрала першим? Чому вас? О небо!
Коли сонце сіло за далекі горби, татаро-монголи відступили і розвели в полі багаття. Сьорбали[66] з казанів сорбу, що пахла димом, обгризали маслаки і вкладалися тут же, побіля багать, закутавшись у кошму, спати.
Затихла і Княжа Гора. Але не до сну тут було. Догорали хатини, підпалені китатськими паперовими ракетами, начине ними порохом; плакали діти, голосили над убитими жінки, чоловіки при кривавому світлі пожарищ копали ями і складали в них загиблих.
Страх і розпач зависли над приреченим городищем. Ніхто вже не вірив, що ворога пощастить відбити. Втекти теж ніяк: довкола палають багаття, стовбичать темні постаті дозорців – куди втечеш, як пройдеш?
Добриня з Грицьком привели сліпого воєводу до хати, що чудом уціліла. Посадили на лаву, і над ним зразу ж заголосила стара воєводиха. Їй завторували дочки, невістки та онуки.
– Цитьте! – гримнув воєвода. – Не час нюні розпускати! Послухайте, що скажу!
Всі затихли. В челюстях печі заблимало жовтаве світло лучини.
– Кажи, батьку, ми слухаємо, – сказав Грицько. Старий на його голос підняв свої невидющі очі.
– Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правді в очі – ми не втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску – і Княжа Гора впаде. Наші сили тануть. Загинули наші сини, загинула майже половина воїнів. Втратили ми ліпших мужів наших! Завтра татари знову підуть на приступ – і хто зна, чим він закінчиться. Тому треба нам усім приготуватися до найгіршого – до смерті або полону. Плакати не треба – така доля наша. Одягніться у все найтепліше, що є у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носі – зима...
– Ой Боже наш, Боженьку! – знову заголосили жінки.
– Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собі й іншим, – підвищив голос воєвода. – Ваш плач нікому не допоможе! Слухайте далі, що скажу... Битися будемо до останнього! Скільки сил наших стачить! Чуєш, Грицьку? Ти воєвода! Тобі це кажу, щоб знав! Ні на які угоди з ворогом не йти! Безчестям життя собі не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів! Чуєш, Грицьку? То буде наша поміч Києву!
– Чую, батьку, – відповів син. – Так ми і чинимо!
– А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднішній день показав, що цей молодик – воїн сміливий, досвідчений...
– Добре, батьку, – схилив голову Грицько.
– Тепер – останнє... У нас водилися коштовності – золоті та срібні гривні, жіночі прикраси, посуд. Ніщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, і закопай у такому місці, щоб вороги не знайшли, а ви всі щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться... Зрозумів?
– Зрозумів, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько відібрав у жінок їхні прикраси – сережки, персні, фібули, дістав із судника кілька золотих чар та срібних тарілок, а зі скрині – торбинку з гривнями, склав усе це в велику череп'яну макітру і накрив її плоскою череп'яною покришкою.
– Де ж закопати? Під валом? Чи під грушею?
– Тут, у хатині, і закопуй, – відповів старий воєвода. – Біля печі... Вал обсунеться, груша згорить, а піч свою ви відшукаєте і через двадцять літ... Закопуй біля печі, і щоб усі бачили – дорослі й малі!
– А... А Добриня? – Грицько зніяковів.
– Я вийду, – підхопився Добриня.
– Не треба виходити, сину, – простягнув до нього руку Всеслав. – Ховаємо від ворогів, а не від своїх людей... Копай, Грицьку!
Грицько взяв копаницю – з розмаху ввігнав у тверду, мазану червоною глиною долівку біля припічка. Викопав яму глибиною в коліно, поставив туди макітру, засипав, притоптав.
Поки він працював, ніхто не промовив ні словечка, тільки по жіночих лицях текли сльози, а в дитячих очах стояв жах, змішаний з цікавістю. Закінчивши, Грицько витер шапкою спітніле чоло і глухо промовив:
– Запам'ятайте це місце... Кому пощастить вижити – хай той і володіє цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..
Останні його слова потонули в голосному жіночому риданні та дитячому лементі.
7
Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Дніпра потягнуло сіверком, що сповіщав про наближення осені. По лісах та по ярах палахкотіли кетяги червоної калини.
Добриня стояв на валу і дивувався: тихо, вже сонце підбилося височенько, а татари мовчать. Відійшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що – звідси не розбереш. Це непокоїло Добриню, бо він добре знав підступність і хитрість супротивника. Що ж він готує? Відповіді не було.
Лише опівдні орда заворушилася. В полі пролунало глухо і грізно:
– Кху! Кху!
І тоді зі всіх боків до Княжої Гори зрушили з місця щільні ряди баатурів і, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стріли русичів не зупинили їх. Падав один баатур – на його місце ставав другий, підхоплював драбину і разом з усіма кричав:
– Кху! Кху! Гурракх!
Драбини упали на вали. І не просто упали, а залізними гаками, прив'язаними до верхніх щаблів, міцно зачепилися за дерев'яні заборола. Теперь їх не відіпхнеш назад, не посунеш набік.
"Так ось яку хитрість застосували татари, – подумав Добриня, відкидаючи непотрібні вила-дворіжки і беручись за меча. – Попруть на вал, мов сарана, – не відіб'єшся!"
Бій, страшний рукопашний бій розпочався одночасно на всьому обводі городища. Навіть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари ціною нелюдських зусиль зуміли підняти вгору драбини і вже лізли на забороло. Тріск, брязкіт, крити, стогін, прокляття – все змішалося в один громоподібний рев. Коротко і пронизливо цвьохали стріли, свистіли, розтинаючи холодне осіннє повітря і людські черепи, прямі мечі та криві монгольські шаблі, з глухим хряскотом репалися під булавами та татарськими шокпарами голови. І кров бризкала на всі боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, і трупи захаращували вузькі проходи, і вогненні стріли та начинені горючим китатським зіллям паперові ракети летіли на вцілілі після вчорашнього приступу дахи будівель і підпалювали їх. І ядучий дим здіймався над городищем і виїдав очі.
Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи вже поліг, як полягли сотні захисників городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши біля себе купку воїнів, Добриня відчайдушне захищав надбрамну вежу.
– Тримаймося, хлопці! Тримаймося! – заохочував він своїх товаришів, що билися поруч. – Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснішим для воїна, як усвідомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той світ одного, двох, а то й десятьох ворогів! Та й б'ємося ми за рідну землю, за своїх людей, за правеє діло!
Його довгий двосічний меч разив ворогів безпощадно; відбивав ворожі шаблі, протикав горлянки, розтинав голови навпіл чи залишав криваву мітку на обличчі.
Однак сила силу ломить. Вже в багатьох місцях татари захопили забороло. Під могутніми ударами пороків упали ворота, і густий натовп озвірілих від крові ординців – у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих кожухах – увірвався в городище і накинувся на беззахисних жінок, дітей та стариків. Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала січа, а в городищі почалася кривава розправа переможців над беззахисними людьми.
