Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)
– Я вірю тобі, єдиний мій! Бо і в моєму серці живуть такі ж почуття! І я вже перестала плакати. Бачиш?
Вона витерла сльози і навіть усміхнулась. І сяйнуло в її поглядові щось дитинно-невинне, жалісне і разом з тим таке палке, зазивне, що серце молодого воєводича здригнулося, ніби його щось опекло вогнем. Він пригорнув її і поцілував у пухкі прохолодно-трепетні вуста, а вона не відвернулася, припала до його грудей і завмерла, сп'янівши від його гарячої ласки.
Плинув час, бралося на мороз, але вони нічого не помічали. Стали у затишний куток, щоб не продимав крижаний північний вітер, і німіли від щастя, якого – вони це обоє добре розуміли – доля відпустила їм так мало.
Майже нічого.
Перед ранком до їхнього слуху долинув глухий гул і гуркіт.
Ілля перехилився через забороло. Маріам підійшла до нього.
По вузьких вулицях, затягнутих сірою передранковою імлою, сунули до воріт натовпи монголів. Полоненики, впряжені в шлеї та довгі вірьовки, тягнули попереду по замерзлих, припорошених снігом дерев'яних мостових важкі, незграбні пороки та обковані залізом дубові "барани" до них. Гуркіт від того здіймався такий, що здавалося – десь далеко гримить грім.
– Прокляття! – прошепотів Ілля. – Ідуть на приступ!
– Ой мамочко! – злякано вигукнула Маріам і приклала руку до уст.
– Тобі тут залишатися небезпечно! Йди додому!
– Я зостануся з тобою!
– Дурненька, як же ти можеш залишитися зі мною? Я ж не сидітиму тут, на вежі, я буду там, де литиметься кров! Ми відіб'ємо ворога! – Він і сам не вірив у свої останні слова, але, щоб підбадьорити дівчину, надав своєму голосові упевненості і твердості. – Так, ми зупинимо і відкинемо його!
Він звів її вниз, поцілував у холодні щоки і відірвав від себе.
– Любий мій, прощай! – вигукнула Маріам з болем.
– Іди! Якщо буду живий, я знайду тебе! Ілля постояв, поки Маріам зникла за рогом, а тоді вийняв меча і рушив до гурту воїв, що збиралися біля воріт.
8
Того надвечір'я, коли знемагав у криках і гуркоті бою Ізяславів город, а Копирів кінець опинився в кільці, воєвода Дмитро стояв, безсилий допомогти їм, на вежі Софійських воріт[98]. У нього боліла рука, скніла душа і студеніло серце. Він розумів, що це загибель. Якщо впав могутній Ярославів город, то ніщо вже не зупинить Батия. Що йому Ізяславів город чи Копирів кінець? Вали ж Володимирового города високі. Софійські ворота теж міцні, та самого города – жменька одна. Від Софійських воріт до Боричевого узвозу – два перестріли всього або й менше. І хоча люду тут зібралося чимало, протриматися довго ніяк, бо всі запаси вичерпалися, і ось-ось притисне киян справжній голод. Що тоді?
Воєводич Степан помітив, як батько морщиться, і зрозумів це по-своєму.
– Болить? – кивнув на руку, що висіла на перев'язі.
– Е-е, що там рука, – скривився воєвода. – Поболить та й перестане... Ось де по-справжньому болить, – і показав здоровою рукою на груди.
Степан підступив ближче, тихо запитав:
– Невже ніякої надії?
Дмитро ще тихше відповів:
– Ніякої... Не будемо обманювати себе, сину. День або два...
– То, може... – Степан замовк, боячись висловити думку, що вертілася на язиці.
Але воєвода зрозумів його і заперечно похитав головою.
– Ні, будемо битися до останнього! Про те, щоб відчинити Батиєві ворота і піддатися, і не думай! Це нікого не врятує, бо вороги наші – то люди підступні, слова не дотримуються – без честі і совісті. Краще вже іспити смертну чашу до дна, ніж самому підставити шию під мунгальську шаблю!..
– А як же наші – мати, Янка, діти, моя та Миколина жони?
Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердів, посуворішав, а з грудей вирвався глухий клекіт.
– Як і всім... І нам, і їм – як усім... До речі, треба їх провідати, поки тихо, бо, може, іншого часу не буде. Де вони зупинилися?
– Добриня їх супроводив, він знає.
– То гукни його – піде з нами.
На вулицях було повно людей. Пізнаючи воєводу, вони розступалися, замовкали, багато хто знімав шапку і кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарівні з молодими і здоровими, на валах спав, їв із спільного котла. А те, що кияни здали Лядські ворота і Ярославів город, ніхто йому в провину не ставив. Всі розуміли, який ворог стоїть перед ними – многолюдний і безпощадний. Ні, киянам докоряти Дмитра і себе ні за що!
На майданах горіли багаття, над ними варилася якась юшка – вечеря для змучених, голодних, змарнілих, а часто й поранених захисників міста. Але довкола вже стояли натовпи жінок з дітьми – у кого ж з воїнів простягнеться рука з ложкою до того варива?
Дмитро підняв очі.
Перед Десятинною церквою, на Бабиному торжку, у відблисках багать здибилася квадрига баских мідних коней, запряжених у бойову колісницю. Вони стояли на мармуровому постаменті. Їх вивіз із Херсонеса після перемоги над ромеями князь Володимир, і вони простояли тут двісті п'ятдесят літ, ставши такою ж невід'ємною ознакою Києва, як і собор Святої Софії та Золоті ворота.
Коні басують, рвуться вперед, високо піднявши передні копита. З їхніх ніздрів, здається, пашить вогонь, а рвучкий вітер розвіває буйні гриви, на їхньому тілі видно кожен напружений м'яз, кожну жилку – так досконало вилив і вирізьбив їх невідомий ромейський майстер у нестримному леті.
А хіба не так і Русь-Україна летіла кілька віків серед інших народів і інших держав, могутня і нестримна? І слава її, слава її столиці – красеня Києва – широко рознеслася по всіх ближніх і дальніх землях.
Дмитро зітхнув і опустив голову.
Була слава, була могутність, а тепер усьому – кінець. Половина Київської україни лежить у руїнах, у пожарищах, під п'ятою Батия, Київ доживає свої останні дні, а решта земель і князівств, споглядаючи, як колишня столиця у нерівній борні знемагає під ударами кочовиків-язичників, тремтять і німіють у великому страсі.
Було від чого впасти у відчай. Хіба думав-гадав він, проживши у Києві півста літ, тобто все своє життя, що стоятиме біля його смертного одра, що його, боярина Дмитра, ім'я навіки буде зв'язане з загибеллю рідного міста?
Ці важкі думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час він забув, куди і чого йшов, і тільки голос Янки, що сплеснула руками і вигукнула таке звичне слово: "Таточку!" – вивів його із задуми і змусив підняти голову.
Бояриня Анастасія зі всією сім'єю стояла на ганку князівського палацу, де вони поселилися після того, як залишили свою оселю в Ярославовому городі. Зараз рідко хто сидів у хаті, тривога гнала надвір – на вали, на заборола.
Він кинувся до них.
– Рідні мої!
– Дмитре! – скрикнула бояриня голосно і, впаьши бояринові на груди, заридала. – Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами!
Всі заплакали. Воєвода кріпився, але і на його очах заблищали сльози. Здоровою рукою він обнімав усіх, цілував, голубив онучат, що тулилися йому до ніг.
– Любі мої, дорогі мої! Настали для Києва і для всіх нас найважчі дні. Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячі киян полягли. Та не вистояти, бачу, нам, не утриматися, – це ви повинні знати і бути готовими до найгіршого. Не лякайтеся нічого – видно, так угодно Господу нашому, бо все в руці його! На нього уповаємо ми всі!
Він розумів, які важкі й жорстокі слова каже, і все ж казав, бо вважав, що не має права приховувати правду. До смерті теж треба кожному приготуватися.
Всі збилися в невеличкий гурточок і, обнявшись, плакали тихо, беззвучно. Добриня відчув, як його руку знайшла і стиснула Янчина рука, і він, незважаючи на те, що хто-небудь може помітити, пригорнув дівчину до себе.
– Люба моя, – шепнув на вухо. – Янко, Яночко!
– Я хочу бути з тобою, Добрику, – відповіла вона ледве чутно. – В останню хвилину хочу бути з тобою разом! А там – що буде! Хоч і смерть!
– Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввірвуться в город Володимира, шукай мене біля Янчиного монастиря[99]. Буду живий, то прийду туди. – Непомітно, користуючись темрявою, що насувалась, він відсторонив її від гурту.
– Біля Янчиного монастиря... Який дивний збіг! Чи думала княжна Анна Ярославна, теж Янка, що біля її монастиря, який вона заклала, коли дівчиною від'їздила в далеку Францію, щоб вийти заміж за французького короля Генріха Першого, обірветься колись життя іншої, незнаної їй дівчини по імені Янка? Ні, не знала вона. А чи думала я, що впаду від ворожої шаблі саме в Янчиному монастирі? Боже, Боже! – Янка заплакала. – Добрику, невже це всьому кінець? Невже це кінець світу?
Що він міг їй сказати?
Він уже, як і всі, розумів, що Києву не встояти, що ці холодні грудневі дні – це його останні дні. Він краще, ніж будь-хто інший, знав, що пощади нікому не буде, що. смерть і неволя чигають на всіх. І хтозна, що краще – раптова смерть чи важка доля раба або рабині?
Тому він не став її втішати, заспокоювати, а сказав відверто:
– Яночко, ми приречені на смерть. Це так же ясно, як і те, що ти стоїш переді мною. Але я буду з тобою і захищатиму тебе до останнього! Будь мужньою! Такою, як молода рязанська княгиня. Пам'ятаєш, ти розповідала мені?
– Пам'ятаю. Я буду мужньою.
– А ще раджу тобі в останній день одягнутися в чоловічий одяг.
– Навіщо?
– Бо за жінками та дівчатами буде страшне полювання.
– Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообіцяй мені, що не даси мене живою в руки ненависному ворогові! Пообіцяй! Бачиш, я відчувала, що настане такий день, от він і настав! Обіцяй же мені!
– Обіцяю, люба!
В цю мить страшний гуркіт долинув від Софійських воріт. Усі відчули, як під ногами здригнувся кам'яний підмурівок палацу.
– Мунгали підтянули пороки – б'ють у браму та в заборола! – вигукнув воєвода Дмитро і поцілував внучат, невісток, Янку, бояриню. – Дорогі мої, будемо прощатися! Нам пора! Ходімо, хлопці!
9
В голові стояв якийсь надокучливий безперервний гул, ніби то гув, не перестаючи, вічовий дзвін. Але чомусь не чути було ударів била – лише один протяжний гул, що дратував своєю нескінченністю, викликав внутрішній спротив, змушував напружувати всі сили, щоб відігнати його від себе, стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лізе в обличчя.
Все це Ілля відчував, як у глибокому сні. А ще відчував, що йому важко лежати, важко дихати, ніби камінь наліг на груди і давить, давить до землі.
Потім свідомість поволі прояснилася, і він раптом зрозумів, де він і що з ним сталося. Лежав він горілиць на засніженій дерев'яній мостовій поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася ціла купа ще теплих тіл – убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.
І тоді він враз пригадав, як на світанні на нього налетів якийсь баатур і заніс над головою шаблю. Та йому пощастило підставити щита, відбити її мечем і самому нанести невідворотний удар. Баатур упав.
Ще один! Бо це був не перший, що поліг від його меча! Він не вів ліку, скількох ворогів переміг сьогодні. Трьох, п'ятьох чи десятьох? Хіба до цього було в тому несамовитому кривавому вирі, що закрутив його опівночі і не відпускав до самого ранку? Це був просто "ще один".
Однак не встиг він порадіти цій перемозі, не встиг оглянутися, як монгольська довбешка обрушилася ззаду йому на голову. В очах блиснув голубий сніп іскор, ноги підкосилися – і він поринув у темряву. Як упав – не пам'ятає... Чи довго лежав тут – не знає теж...
Він розплющив очі.
Над ним стояв підстаркуватий мунгал. У правій руці він тримав бойову сокиру, геть заляпану кров'ю і чимось рожево-блідим.
"Мозком? – подумав Ілля, не відчуваючи страху. – Авжеж, мозком! Це ж баатур добиває поранених! Зараз доб'є і мене! Топірцем по голові!"
Думалося йому якось важко, ніби то думав не він, а хтось чужий. І ті думки були йому байдужі, та й власна доля зовсім не турбувала його.
Мунгал довго не помічав його погляду, він був зайнятий іншим. Своєю сокирою, тильною її стороною, гострим і тонким, як палець, обушком, він поволі, не поспішаючи, бив поранених киян по головах. При цьому він не дуже придивлявся – живі вони ще чи ні. Просто на всяк випадок бив усіх підряд, щоб не пропустити жодного живого.
Страху Ілля не відчував. Усе, що він бачив і що пережив минулої ночі і особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в його дупгі почуття страху. Ну, що ж – кінець! Один удар – і все зникне: Київ, рідні, кохана Маріам, важкі трупи, що лежать на його грудях. Усе!
Мунгал ударив своєю страшною сокирою ще одного пораненого – і раптом помітив широко розкриті голубі очі, що мовчки слідкували за ним. Його занесена вгору рука завмерла, він прикипів поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них.
Ілля не знав, які думки роїлися під лисячим малахаєм баатура. Вони обидва мовчки дивилися один одному в вічі, і що кожен думав при цьому, що відчував, було відоме тільки кожному з них.
Нарешті мунгал ворухнувся, ошкірився і почав піднімати сокиру.
– Що? Страшно, орусуте? – спитав, показавши крупні зуби.
Під вагою мертвих тіл Ілля ледве дихав, тому відповів з натугою:
– Йок! – і похитав головою. – Ні!
Мунгал витріщив очі. Здивувала його не відповідь, а те, що орусут зрозумів його.
– Як? Ти знаєш по-нашому?
– Знаю.
– Звідки?
– Я два літа був у вас у полоні.
Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.
– Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?
Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав:
– Покажімо його джагунові Жадігеру, – штовхнув Іллю ногою під бік. – Дякуй Вічному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш – доб'ємо!
Вони розтягли трупи, і Ілля підвівся, натягнув чиюсь чужу шапку і ступив кілька кроків. У голові гуло, як у млині, світ коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'яні, і неприємно-солодкава млість розлилася по всьому тілу, але він розумів, що треба йти, і через силу йшов.
Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбиті, стогнали поранені, їх тут же добивали без ніякого жалю. В кількох місцях розгоралися пожежі – бурий дим, змішаний з холодним морозяним туманом, поволі котився понад притихлим після бою Копиревим кінцем, забивав віддих, судомою зводив горло.
Сотник Жадігер здалеку помітив своїх воїнів і помахав їм рукою, але тут на майдан виїхав гурт вершників на чолі з ханом Менгу, і сотник повернув до них.
Баатури зупинилися неподалік, не сміючи наближатися до благородних нойонів.
Тим часом Жадігер зняв шапку .і низько вклонився темникові.
– Вітаю з перемогою, каане.
– Спасибі, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро, – відповів Менгу. – Я розповім про тебе самому Саїн-каанові.
– Дозволь, каане, піднести тобі подарунки. Ми здобули їх у боях!
Він плеснув у долоні – і до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси вироби київських умільців – великий золотий хрест, срібний посуд – чаші, тарелі, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усіяний самоцвітами.
Нойони зацмокали язиками.
– Дзе-дзе! Яка розкіш!
А хан Менту розплився в усмішці.
– Ой-бой! Ти молодець, Жадігере! Я задоволений тобою!
Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадігер упав ниць, поцілував поміж простягненими до хана руками засніжену київську землю і зразу ж схопився.
– Дякую, пресвітлий каане! Дозволь показати тобі полонеників. Ми їх тут набрали вдосталь. Це киювські ковалі, зброярі, ткачі, гончарі, золотих діл умільці, вишивальниці, кравці та кравчині... Всіх і не злічити! В подарунок Саїн-каанові і тобі!
Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий і розумний сотник.
На знак Жадігера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловіків та жінок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, він приглядався, прицмокував язиком і задоволене потирав руки.
– Дзе-дзе! Ой-бой!
Коли невільників повели, Жадігер вклонився знову.
– Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобі від мене!
– Ну, що там? – обізвався Менгу мляво. – Всіх подарунків, бачу, я тут і за день не передивлюся!
Йому вже набридло мерзнути, і в його голосі почулося невдоволення. Вузькі очиці були закриті, і здавалося, що хан дрімає.
Жадігер вловив ці нотки невдоволення і швидко плеснув у долоні. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невільницю і поставили перед ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.
Менгу розплющив одно око, здивовано підняв брову.
– Хто це?
Жадігерові губи розтягнулися в улесливій усмішці.
– Уй, уй! Це красуня із красунь, каане! Подивися сам – і зірвав з лиця дівчини покривало.
Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками – дзе-дзе! Менгу крякнув і подався в сідлі наперед, схилившись коневі мало не до голови.
Нойони почали судити-рядити:
– Гарненька! Вай-пай!
– Серед орусуток багато гарненьких...
– І ніяка вона не орусуткаї
– А хто ж?
– Ромейка або іудейка. Хіба не видно?
– А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві...
– Ну, не скажи!.. Не всі!
Ці суди-пересуди припинив Менгу.
– Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!
– А так, а так! – погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.
– Жадігер має смак! – вів далі Менгу. – Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?
Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.
– Так, мій каане. Я радий, що дівчина сподобалася тобі.
– Гм, ще б пак! Чому б і не порадіти! Підніс каанові такий подарунок! Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!
Менгу сміявся весело, а Жадігерові від того сміху стало раптом холодно. Невже хитрий джихангір розгадав його таємні наміри? Справді, даруючи полонянку, він сподівався, що каан належним чином оцінить його відданість і надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато він захотів? Як розцінять цей його крок родовиті нойони, які ревно стежать за тим, щоб ніхто, а тим паче якийсь безрідний чабан, не затесався поміж них? Чи не піднімуть його на глузи? Не виштовхнуть зі свого гурту? І як все це сприйме сам каан Менгу?
Ці думки миттю промайнули в Жадігеровій голові, і він скромно відповів:
– Куди ішакові, каане, рівнятися до верблюда!
Та Менгу нелегко провести. Він хитро оскірнувся.
– Е-е, не кажи! Хочеш! По очах бачу – хочеш дорівнятися! Однак не поспішай – всякому овочу свій час!.. Скажу прямо – я задоволений тобою, сотнику! Ти сміливий, розторопний воїн, відданий своєму каанові, я люблю таких! Прийде час – і ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо було ласкаве до твоєї долі і зберегло тобі життя. Ще, може, й еміром станеш – тисяцьким або й темником! Хіба не з чабанів вийшов вірний пес мого діда, великого Чінгісхана, непереможний Субедей? Але не поспішай! – Менгу на хвилину замовк, задумався, а потім рішуче сказав: – Зараз мова про інше! Ми повалили гордий КиювІ Ми розтоптали столицю орусугів, захопили її незчисленні багатства і тисячі людей! Майстрових ми на рабів перетворимо, що будуватимуть столицю йєка-монголів – Бату-сарай, ткатимуть сукна і шитимуть нам одяг, випасатимуть табуни наших коней, а молоді гарні орусутки стануть нам утіхою в темних надрах наших юрт. Але все це треба допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадігере!
– Я? – збентежено запитав джагун, що ніяк не сподівався на такий поворот у своїй долі, бо це означало, що він на довгий час відлучається з війська, над ним не летітимуть ворожі стріли, не свистітимуть чужинські мечі. – О Високе Небо!
– Так, ти! – підтвердив Менгу. – Зі своєю сотнею ти допровадиш здобич до Ітилю, на нашу батьківщину, в благословенну Золоту орду! Цю дівчину теж! Зрозумів?
– Як не зрозуміти, каане! Слухаюсь і підкоряюсь! Тим часом, поки тривала ця розмова, позад гурту нойонів, які не особливо звертали увагу на те, що діялося довкола, бо були зайняті полонянкою, відбулася подія, може, й незначна на тлі всього того, що творилося в ці хвилини в Києві, але важлива для доль деяких учасників цих трагічних подій.
Коли Жадігер зірвав з полонянки покривало і нойони, вражені її красою, почали голосно висловлювати своє захоплення, ніхто з них не почув болісного вигуку, що вирвався з грудей Іллі.
– Маріам! Це ти? Ти? Маріам!
Не почула його і Маріам. Налякана, приглушена, приголомшена тим, що сталося, вона стояла перед завойовниками ні жива ні мертва. З її темних очей струменів жах, брови болісно заломилися на чистому мармуровому лобі, а завжди рум'яні щоки тепер були біліші за сніг.
Ілля застогнав. Маріам, його кохана Маріам стане наложницею жорстокого і брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про це! Краще б лежати нині з проломаним черепом, ніж зазнавати такої душевної муки, такого нестерпного болю!
Він хотів кинутись до дівчини, хотів крикнути, щоб вона почула і побачила, що він тут, але, замість крику, з грудей видобувся лише хрипкий стогін, а ноги враз зімліли, підігнулися, в голові зашуміло, в очах потемніло – і він поволі посунувся додолу.
Його підхопили нукери.
– Йому погано! Доб'ємо? – спитав один.
– Ай справді, він не жилець на світі, – підтримав його другий.
Однак третій засумнівався.
– Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирішив старий, висохлий на тараню десятник:
– До сотника Жадігера зараз лізти не з руки, – розважно промовив він. – Давайте відведемо до гурту полонеників. Виживе – його щастя. Хирітиме – доб'ють і без нас!
На цьому всі погодились. Схопивши Іллю попід руки, баатури потягли його до церкви і штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допоміг йому пробратися до паперті і посадив на приступець, де вже сиділо чимало старих, жінок і дітей.
10
Того ж дня, надвечер, упали Софійські ворота. Монголо-татари здерлися на вали і ввірвалися у Володимирів город. Січа тривала цілу ніч: кияни відчайдушне захищали своє останнє пристановище. Відступати було вже нікуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до полудня, аж поки Батий не кинув на неї тумен хана Менгу, що, трохи відпочивши після захоплення Копиревого кінця, з новою силою ринув в атаку.
Дмитро бився нарівні з простими воями. Поряд з ним стояли воєводич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скільки мали сил, бо поранений у руку воєвода не міг тримати щита і був, по суті, беззахисний. Спочатку у них був намір взагалі вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно і що його місце десь позаду, звідки б він міг спокійно керувати обороною, воєвода похмуро кинув:
– Моє місце тут! Хто ж зараз думає про життя!
Після цього він ні на хвилину не випускав з правиці меча – кидався туди, де було важче, і за ним поспішали всі, хто був поблизу.
– Тримаймося, синове! – підбадьорював він воїв, що вже вкрай знемогли від безперервних боїв та голоду. – Тримаймося! Там позаду – наші жони та діти! Невже ж віддамо їх на поталу поганину?
Кияни трималися з останніх сил. Татар було в кілька разів більше, і вони проривалися крізь ряди захисників Києва, оточували їх і вирубували всіх до ноги.
Дмитро бився затято, ніби шукав смерті. Біля нього трималося кілька десятків сміливців-відчайдухів, вони не давали оточити себе, та все ж під натиском ворога поволі відступали до княжого двору та Десятинної церкви.
Опівдні, – це було шостого грудня, на Миколин день, – кілька сотен украй знесилених киян було витіснено з навколишніх вулиць та завулків на Бабин торжок – стародавній, первісний майдан міста. За ним зовсім близько – княжі палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир.
Дмитро оглянувся і з тугою окинув поглядом величні споруди – колишню окрасу і славу Києва. Там десь бояриня Анастасія, Янка, невістки, малі онучата... Що їх жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже!
Він окликнув сина.
– Степане! Біжи до наших! Будь в останню хвилину біля них! Розваж! Підтримай у смертний час!
– Тату! – хотів було заперечити воєводич, важко дихаючи і витираючи рукавом спітніле чоло. – Як же я залишу...
Він хотів сказати – тебе.
Та Дмитро суворо обірвав його мову:
– Слухай, що кажу, – іди! Прощай! І поцілуй за мене всіх!
Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече і, як колись у дитинстві, крізь сльози промовив:
– Тату! А ти?..
І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров – залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольска стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.
Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:
– Степане! Що з тобою? Що-о?
Та молодий воєводич уже не чув батькового крику. Стріла наскрізь пронизала його серце – в одну мить чорними долонями закрила очі, смертною глухотою заткнула уші.
– Боже! Сину! – застогнав воєвода, ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими.
Добриня підхопив обважніле Степанове тіло – поклав на землю. Дмитро опустився на коліна, змертвілими вустами цілував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русяві кучері, що вибилися з-під шолома.
– Воєводо, вставай! – затермосив його Добриня. – Нас оточують!
Та Дмитро мов оглух – не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись підняти, та, мабуть, він і не хотів нічого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть – просто на руках у нього, в обіймах!
Кияни ледве стримували ворогів. Над їхніми головами шалено дзвякали чужинські шаблі, хурчали списи, цьвохкали стріли, розтинали повітря волосяні желі.
– Воєводо, вставай!
Дмитро підняв голову, безтямно глянув на Добриню.
– Ти чого тут? – Очі його блиснули гнівом. – Я ж казав – біжи! Біжи до наших! Підтримай в останню хвилину!
Він забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися – з силою відірвав боярина від мертвого сина, поставив на ноги. І зразу ж серед мунгалів учинився крик:
– Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стріляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем!
Кілька арканів, кинутих вправними руками, обвили шию воєводи. Добриня рубонув їх мечем. Але тут же і його здушила, мов гадина, тверда волосяна вірьовка. В останню мить, уже відчуваючи, як темніє в очах, він рубонув мечем, і петля на шиї попустилася. В очах розвиднілося. Він оглянувся.
– Воєводо! Дмитра ніде не було.
– Де воєвода Дмитро? Де боярин?
Ніхто не почув його крику. Бій шаленів по всьому Бабиному торжку і збирав своє останнє щедре жниво. Падали кияни, падали і вмирали на залитому кров'ю снігу їхні супротивники. Але їх було втроє-вп'ятеро більше, і не було упину їхньому натискові.
Видираючись із цього киплячого котла, рубаючи направо і наліво своїм важким мечем, Добриня подумав, що це вже кінець, що навіть саме гірке київське повітря напоєне смертю...
А де ж Янка? Що з нею? Як він міг забути про неї?
Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.
11
Сім'я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.
– Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву! Княгиня сплеснула руками.
– Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?
– Я тут, боярине, – подав голос старий дворецький. – Ходімо!
Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія – вузлик з їжею, дворецький – відро з водою, а його немолода жона – оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.
Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів – штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову – шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.
Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втікачами – жінками з дітьми, дівчатами, старими, що в страсі металися, не знаючи, де шукати порятунку.
Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.
Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався, – все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони – продираються разом з іншими до входу в церкву...
Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.
– Янко!
Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров'ю.
– Добрику! Добрику! Ти поранений?
– Ні, не поранений. Це не моя кров. – Він зам'явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі, не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана. – Де ж бояриня? Де інші?
– Вони побігли до Десятинної церкви.
– А ти?
– Я поспішала туди теж, але...
– Тепер я буду з тобою...
– А де батько? Де Степан?
– Вони там, – махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище. – Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.
Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі, – так їй легше буде.
– Добрику, що ж нам тепера робити? – спитала Янка пригнічено. – Дивись – мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багатої Який жах!
Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила, швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах – і це було видно дуже добре – з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. "Невже то сам Батий спостерігає за боєм? – подумалося Добрию. – А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!" Та тут же він і забув про Батия.
Янка – ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж – Янка! Як бути з нею?
Він узяв дівчину за плечі – зазирнув в очі.
– Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час – і ти повинна бути готова до всього!
– Я готова, Добрику, – сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки. – Готова до найгіршого – до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!
– Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!
– А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.
– Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?
– Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!
– Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церкві.
