355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Малик » Горить свіча » Текст книги (страница 10)
Горить свіча
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:38

Текст книги "Горить свіча"


Автор книги: Владимир Малик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

Данило попросив усіх сісти.

– Не дивуйтеся, – сказав він. – Я вклонився Києву, матері городів руських, що віднині належатиме по праву старшинства мені. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, які не раз рятували місто від печенігів та половців. Вклонився з надією, що і ви разом зі всіма киянами не осоромите своїх пращурів і, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашній...

– Слухаємо тебе, княже! День завтрашній і нас турбує!

– Ось для того я і зібрав вас, щоб повести про нього мову... Всі ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її – по той бік Дніпра – вже лежить у руїнах. Брати наші – князі, бояри, простолюдини – побиті і постріля-ні, а жони і дочки їхні поганьблені. Хто уцілів, той кидає рідні місця і тікає світ за очі. Скільки їх із землі Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернігівської уже прибуло в Галичину та на Волинь – і не злічити! Вони шукають шматка хліба і захисту від поганих. Я широко відчинив двері свого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий – то прише-лець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межі з Полем... Бо Києву зараз...

Він замовк.

По гридниці прокотився гомін. Пролунали голоси:

– Ти щось знаєш, княже! Кажи!

Данило виждав хвилину, а потім твердо сказав:

– Знаю... По дорозі до вас я зустрів двох суздальців, які втекли з татарського полону. Вони повідомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев'ятибунчужний чорний туг – знамено війни[59]. Готується новий кривавий похід. А куди? Всі суміжні з Ордою землі завойовані Еатиєм – булгари, половці, касоги, Північна Русь, Чернігівська і Переяславська землі... Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На наші міста і села! І передусім – на Київі Чому? Та тому, що він стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не візьмуть Києва, вони не зможуть піти далі – на Болохівську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину... Та ви й самі знаєте, що хан Менгу вже побував під стінами Києва – розвідав, а Батий прийде зі всією ордою, щоб узяти його!

– Що ж нам робити, княже?

– А ви як гадаєте?

Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешіптуватися. Справді, що робити? Ішлося ж про життя або смерть! Тут криком не візьмеш – треба добре помізкувати...

– Зібрати дружини з усіх земель, зібрати ополчення чорного люду – і виступити Батиєві назустрічі – крикнув боярин Микита Глібович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким.

– Послати гінців у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! – додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двір над обривом, що стрімко спускався до Хрещатого яру.

– Послати також послів до короля угорського та князів польських! Якщо Батий зламає нас, то дійде і до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане військо! – вигукнув голосно Домажир і оглянувся назад – чи всі чули?

– Відіслати з Києва наші сім'ї! Хай залишаться тільки ті, хто здатен тримати меча в руках!

– Ні, ні, помирати – так разом!

Підвівся Дмитро.

– Княже! Доброчесні мужі київські! Я гадаю, перш ніж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних містах на Росі та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Він їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як зміцнити тамтешні городки і городи... А Київ уже сьогодні готувати до облоги – кувати мечі, списи, виготовляти луки, стріли, завозити збіжжя, борошно, сіно для коней та худоби, яку ми приженемо в місто для м'яса! Обновити вали та заборола! Розділити людей на десятки, сотні та тисячі і настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пізно! – Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потім повернувся до гридниці. – А нам, ліпшим мужам київським, купцям та церкві, треба подумати і про те, щоб зібрати грошей, бо без них ми нічого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять і п'ять гривень срібла... А як настане нагла потреба, то і все своє майно, і життя своє та життя синів своїх покладу на вівтар землі київської! Хто підтримає мене?

Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому... А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий – треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!

Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.

– А що скаже князь? – спитав хтось. – Тепер це наша спільна турбота.

– Так, спільна, – погодився Данило і виждав, поки уляжеться гамір. – І я уважно вислухав ваші думки і скажу ось що... Передусім про те, щоб зібрати дружини з усіх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз і чи доцільно йти з дружинами в степ, щоб зустріти там ворога? Гадаю, ні! Сімнадцять літ тому ми зібрали дружини всіх південноруських князів – сто три тисячі воїнів, до нас приєдналися численні половецькі орди – і що ж? На Калці татари нас погромили! Не було згоди між нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумніваюся, як і сумніваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву... Треба нам визнати, що татари сильніші за нас. У них усі воїни кінні, а у нас багато піших – майже всі чорні люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калці – багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Дністру на човнах, були піші. А пішому проти кінного важко битися!.. Та й зброя у мунгалів ліпша, особливо луки, з яких стріли летять набагато далі, ніж з наших... А найголовніше – татар завжди більше, ніж нас, і вони всі на конях – отож швидше, ніж ми, можуть вибрати місце для удару, і напасти, і відступити, і обійти. Та й ще одно: а що буде з нашими містами та селами, з жонами нашими та дітьми, якщо ми в Полі зазнаємо поразки? Після одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Ні, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвійну чи й потрійну перевагу, а це – смерті подібно! Тож за валами городів ми до якоїсь міри стаємо сильніші. Укріплення нас посилюють – будемо опиратися на них! Деякі, безперечно, упадуть, але не всі. Будуть такі, що витримають облогу. На них – наша надія!

Тепер подумаймо про князів польських та короля угорського. Чи є на них надія? Деяка є. Коли б нам пощастило переконати їх, що Батий, перемігши нас, добереться і до них, вони, може б, і прислали свої дружини. Але переконати їх важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотів висватати його дочку Анну за сина Ростислава, щоб зміцнити військовий союз Києва і всієї Русі з Угорщиною, та Бела відмовив йому – не дав ні дочки, ні військової допомоги. Тоді Михайло, забравши сім'ю, яка мала притулок у мене, поїхав у Польщу, до свого родича князя Кіндрата. І що ж? По дорозі його пограбували німецькі бюргери, а внучку навіть убили. А князі польські, не відчуваючи прямої загрози від татар, не поспішають з допомогою йому... Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свій бік Белу угорського і в надії на це я незабаром поїду з сином Левком до нього. Може, мені пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а разом з нею привести угорські полки в Галичину.

Бояри й купці слухали князя уважно, але по всьому було видно, що турботи їх не кидають, а ще тяжче налягають на плечі.

– А все-таки – що ж нам робити, княже? Не здаватися ж на милість Батияі То як же з ним битися? – пролунали стривожені голоси. – Ти сам кажеш, що він сильніший за нас...

Данило підняв перед собою руки – стиснув кулаки.

– У нас один вихід – оборонятися в укріплених містах! За їхніми могутніми валами, за високими заборонами нас не так просто дістати, а з-за них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це – головне! Русь повинна перемолоти на своїх городищах Батиєву силу! Хай він і далі суне вперед, хай падатимуть наші міста і гинутимуть їхні захисники, але ж настане такий час, коли Батиєві сили вичерпаються і він змушений буде зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться і холи, та вірю, що так буде!..

Всі мовчали. Князь говорив сувору правду, від якої ставало моторошно. Чи ж утримається Київ, чи впаде разом з ними? Тоді – смерть!

– Батигу-хана не зупинили високі вали Рязані, Володимира, Козельська, Чернігова, Переяслава. Невже князь думає, що Київ його зупинить? – запитав Карпило, молодий багатий купець.

– Не знаю, – твердо відповів Данило і в свою чергу кинув у притихлу гридницю зустрічне запитання: – А хіба є інший вихід? Га? Мовчите? Я іншого не бачу!

– Отже, Києву готуватися до облоги? Так треба розуміти?

– Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю і я, – готуватися до облоги, до оборони! У Києві п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий – воїн. Та сюди, під захист його стін, збіжиться ще півстільки ж! Сила ваша буде велика...

Тут його перебив Дмитро.

– Княже, чому ти говориш про нашу силу, а не про свою? Хіба твоя дружина мала і хіба галицькі та волинські полки не захищатимуть нашого міста?

– Ні, не захищатимуть! – рішуче відповів Данило і хвилину помовчав, обводячи твердим поглядом ошелешених киян.

– Чому? Хіба ти не наш князь? – вражено глянув на нього Дмитро.

– Князь я ваш, але в Києві не залишуся! Найближчим часом хочу поїхати до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Після того – пощастить чи не пощастить – я залишуся в Галичі, щоб бути в осередді свого князівства, де матиму змогу черпати сили для себе і для допомоги вам та іншим містам... Київ зараз став вістрям нашого списа, направленого проти Поля, супроти нього передусім і вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не буду, ви, гадаю, оборонятиметеся до кінця, а ми по своїх галицьких та волинських городах теж стоятимемо на смерть! Зараз ідеться не про Київ чи Галич, а про всю нашу землю, і я вважаю, що князь має бути там, де принесе більше користі!

– Кого ж ти, княже, залишиш замість себе в Києві? – спитав єпископ. – Потрібен муж вельми хоробрий і досвідчений у військовому ділі!

– Такий муж серед вас є! – не задумуючись, відповів Данило. – Він зі мною був на Калці – стояв проти нашого нинішнього ворога лицем до лиця. Не в одному бою відстоював він Київ і честь князів, яким служив. Муж досвідчений і достойний!

– Хто ж це?

Гридниця завмерла. Ані покашлювання, ні сопіння, ні шаргання ногами. Здавалося, ніхто навіть не дише.

– Боярин Дмитро, – відповів князь суворо, ніби даючи зрозуміти всім, що всякі сумніви у його виборі не повинні мати місця. – Він буде київським тисяцьким і воєводою – я залишаю його замість себе! І ви повинні слухатися його, як мене самого!

Гридниця зітхнула полегшено. Цей вибір ні в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києві любили і поважали за щедрість, справедливість і доброту. Та й у військовому ділі муж він справді досвідчений!

Дмитро підвівся і, мовчки вклонившись князеві, сів.

Один Домажир засовався на лаві.

– Княже, а я... Отже, я...

Данило зрозумів стан його душі. До того ж був він мудрий і не захотів напередодні великих подій, що грізно, як відчували всі, насувалися на Київ, залишати в місті іскру, з якої заздрість і підлість могли б роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:

– На випадок смерті чи тяжкого поранення тисяцького Дмитра ти його заступиш, Домажире! Це теж моя воля!

Домажир полегшено зітхнув і від задоволення почав рожевіти. Він уже відчув смак влади, і йому було важко розставатися з нею. Тепер же князь залишав якусь надію. Заступник тисяцького, а там, дивись, і знову тисяцький! Правда, він, мабуть, не розумів до кінця, в який час ця влада приходить до нього.

Під кінець Данило знову низько вклонився киянам.

– Кланяюся вам, бо ви перші грудьми станете проти ворога, і сподіваюся зустрітися з вами в ліпші часи! І хочу тоді обняти всіх вас!

На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен розумів таємний смисл княжих поклонів: Данило не тільки вручав їм долю Києва в їхні руки, а й прощався з ними. Може, назавжди!



Розділ IV

КНЯЖА ГОРА

1

Після обіду Никодим з Горпиною вклалися у комірчині спочивати, а Добриня сів на лавку під крислатою грушею і, підставивши обличчя теплому сонцю, задивився на білих голубів, що шугали у високості. Вони нагадали йому Калиновий Кут, де ось так же шугали і голуби, і горлиці, і чаплі, що гніздилися в Жорнівському лісі, за Ірпенем. Захотілося додому, в той розкішний і дорогий серцю куточок землі, що здавався йому найкращим на світі.

Та чому здавався? Він і був найкращий! Розкішні ліси довкола, луги, поля, озера, тиха, спокійна річка. А сонця, сонця – хоч відбавляй! Чого ще треба?

Він би і зараз полинув туди, та Дмитро, їдучи до князя, наказав дочекатися його. Отож і нудився з самого ранку, не знаючи, куди себе подіти.

Тут його увагу привернули молоді бояри – Степан та Микола. Вийшовши з терема, вони рішуче повернули прямо до нього. З чого б то? В грудях тьохнуло – невже все те ж? Невже знову мова про Янку?

Поки їздив до Галича, трохи призабулося невдоволення боярині Анастасії. Думав – минулося. А воно, бач, не минається. Як повернувся, так відразу і відчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею і її сини. Лише засмучені оченята дівчини, яка не приховувала ні від кого свого горя, та приязне ставлення боярина Дмитра утримували його від негайної втечі з цього двору.

Брати підійшли і мовчки сіли обабіч нього. Довго сопли, не кажучи нічого. Він теж мовчав: чекав, що буде далі. Насуплені обличчя і стиснуті кулаки на колінах свідчили, що розмова буде важка.

Почав Степан – відразу круто.

– Ти чого тут сидиш?

– Чекаю боярина. Такий був його наказ.

– Я не про те... їхав би ти звідси, хлопче, і більше не з'являвся! Ось я про що!

– І не баламуть Янку! Не тривож матір нашу – бояриню! – додав Микола. – Чого пристав до дівчини? Чого зводиш її з ума? Чи вона тобі рівня? Сам би подумав! До неї сватається син тисяцького!

– Я їй не рівня, – погодився Добриня. – Але я її не баламучу і з розуму не зводжу.

– Ніби ми не бачимо, що з нею діється!

– Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене.

– Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! – підвищив голос Степан. – Не думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то все тобі тут дозволяється! Ні, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо, бо вдячні тобі за гарні вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж не ставай нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь увірветься! Тоді нарікай на себе!

Добриня розумів, що брати ледве стримуються, щоб не випхати його силоміць за ворота. Ну, що ж – не ждатиме він приїзду боярина, а відразу вирушить у дорогу. Ще сонце височенько – до перших півнів буде в Калиновому Куті.

Він підвівся і мовчки попрямував до навісу, де стояв кінь. Власне, кінь був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою в Галич. Та й хіба не заробив? Чи боярин збідніє? Має ж у своїх маєтках цілі косяки!

Швидко осідлавши Гнідого і приторочивош до сідла сакви з хлібом, солониною та цибулею, він, не поспішаючи, рушив до воріт. На півдорозі зупинився і глянув на братів, що мовчки стежили за його приготуваннями.

– Прощавайте! Я більше ніколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашій родині, що так тепло і щиро привітала мене, прикрощів і нещастя!

Він хотів ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспішний від'їзд, але, передумавши, махнув рукою і смикнув за поводи.

– Вйо!

Посеред двору його наздогнав Микола. Підбігши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очі.

– Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, – промовив глухо. – Ти хороший хлопець, хоч і смерд, але ж... Ну, сам розумієш... Так треба!

– Розумію, – з натугою в голосі відповів Добриня і знову торкнув коня. – Но-о!

Та тут над ворітьми закалатало било.

– Батько приїхав! – з радісним криком кинувся до воріт Микола і підняв защіпку. – Заїзди, тату!

Це справді був боярин Дмитро. Боярин віддав синові коня, окинув оком двір.

– От добре, що ви всі тут! Маю звістку, та й побалакати треба! – Він попростував до лавки, сів. – Підходьте ближче!

Добрині було ніяково, і він лаяв себе, що не виїхав з двору трохи раніше. Тепер, чого доброго, Дмитро помітить, що між ним і Миколою та Степаном пробігла чорна кішка, почне розпитувати. А що сказати?

Та боярин був чимось так заклопотаний, що нічого не помітив. Був заглиблений у себе і думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:

– Так що ж за звістка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:

– Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.

Це була для всіх справді несподівана новина. Степан здивовано вигукнув:

– Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радієш, батьку?

– А чому радіти? Турботам, що впадуть на мою голову?

– Ну, які там турботи! Хіба що Домажир злитиметься! Заздритиме!

– Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь Данило завтра від'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще! Ось моя справжня неприємна звістка!

– Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто ж порядкуватиме в Києві? – Сини були страшенно вражені.

– Виходить, я. І за князя, і за тисяцького. І це тоді, коли ось-ось нагрянуть непрохані гості!

– Батий з ордами?

– Батий.

– Ти це знаєш напевне, тату?

– Батий підняв чорне знамено війни! Отже, незабаром вирушить у похід, а може, вже й вирушив і ось-ось буде тут. Про це повідомив князь Данило.

Від цієї звістки всі заніміли. Степан помітно зблід і перестав розпитувати батька, у Миколи округлилися очі, а Добриня раптом відчув, як, незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок.

Нарешті до Степана повернувся дар мови, і він хрипло видавив з себе:

– Що ж нам робити?

– От давайте гуртом і поміркуємо. А завтра, після від'їзду князя, зберу боярську думу – теж подумаємо...

– Ет, що ми тут надумаємо! – махнув рукою Микола. – Якщо ти вже щось надумав, то й кажи, а ми послухаємо!

Дмитро важко зітхнув. З його стомленого лиця остаточно злетіла подоба ледь помітної усмішки, що з'явилася, коли він побачив синів та Добриню. Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Різкіше здвинулися до перенісся брови, так що між ними залягла сувора зморшка, а плечі опустилися, ніби на них наліг непосильний тягар. Здавалося, боярин враз постарів на кілька років.

– Що тут скажеш? Якщо Батий справді піде на нас, то буде нам нелегко. Але ж не тікати нам з Києва! Де ж знайдемо міцнішу фортецю? Київ – це Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А раз так, то тривалої облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися – запастися зброєю, збіжжям, салом, м'ясом, дровами, сіном для худоби. Ось із чого треба починати, поки не пізно! Завтра й почнемо... Ти, Миколо, поїдеш у наші маєтки – в Музичі та Личанку – із тіунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть до осені та до зими, а зараз молотять і зерно везуть до Києва. Хай везуть також сіно, овес, товч, щоб було чим годувати худобу, коней, птицю та свиней, яких смерди приженуть до Києва, як тільки дам знати... А ти, Степане, вирушиш на Тетерів у наші маєтки і зробиш там те ж саме. Зрозуміли?

– Зрозуміли.

– От і добре... Це ж зроблять також інші бояри, купці та монастирі, і ми запасемося гуртом усім необхідним.

– Скільки ж може тривати облога? Місяць, два чи півроку?

– Облога може тривати стільки, скільки Батиєва орда матиме чим харчуватися тут, під Кієвом, а головне, скільки вистачить паші для коней. Думаю, не більше двох-трьох місяців, а потім змушена буде зніматися і йти далі. Орда і на війні, як і під час миру, повинна постійно рухатися, щоб випасати свої табуни та стада. За місяць чи два довколо Києва на відстані п'ятдесяти або й ста верстов татари і їхні коні та верблюди з'їдять усе, що можна їсти. На це покладаю всі надії наші. Якщо вистоїмо, то врятуємося, а якщо ні, тоді... Ну, ви самі знаєте, що Батий зробив з Рязанню, Володимиром, Переяславом та Черніговом...

– Знаємо, – тихо відгукнулися Микола та Степан. А Добриня подумав, що знають вони мало, бо не бачили тих жахів на власні очі, не чули страшного гуркоту обкованих залізом пороків, під ударами яких тріщать найміцніші ворота і здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стріл, що затьмарюють небо, брязкоту мечів та грюкоту щитів, коли нападники, як сарана, здираються на міські стіни і сходяться врукопаш з захисниками їх, бо не стояв у їхніх ушах несамовитий, нелюдський крик жінок та дітей, яких рубали шаблями та били сокирами і булавами ошалілі завойовники, бо смердючий дим пожарищ не виїдав їм очі, а нутро їхнє не виверталося навиворіт від нестерпного запаху тисяч трупів та моря пролитої крові. А він все те бачив у Переяславі та Чернігові, а також по інших, менших, містечках Переяславського та Чернігівського князівств. І від однієї думки, що така жахлива доля може спіткати Київ та киян, у нього завмирало серце, а спину обсипало морозом.

Із задуми його вивів голос боярина. Дмитро, ніби радячись сам із собою, тихо промовив:

– Є ще одне діло. Дуже важливе. Треба комусь їхати на Рось – у Юр'їв[60], Торцьк, на Дівич-гору та Княжу Гору і оповістити тамтешніх поєвод про те, що першого удару Батий завдасть їм, бо не залишить він у себе в тилу такої сили. А ще ж там не менше п'ятдесяти тисяч чорних клобуків! Кожен третій з них – воїн! Ні, не обмине їх Батий своєю увагою – ударить по них. Та й через Дніпро зможе перейти лише там – по зарубинському чи канівському бродах. Отож треба комусь їхати туди! Може, тобі, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службі...

Останні слова застали Добриню зненацька. Він не сподівався такого повороту подій. І вразило його не те, що йому доведеться після далекої і нелегкої поїздки до Галича знову їхати хтозна-куди, а те, що він, поступивши на службу до тисяцького, мимоволі залишиться в Києві, в оточенні боярина і його сім'ї. Він глянув на Миколу і Степана – ті були вражені не менше за нього.

Що ж робити?

– Все це для мене така несподіванка, боярине! Я ж збирався додому!

– Ну, домівка – не вовк, не втече! – відповів тисяцький. – Заїдеш по дорозі й додому, бо твій шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород[61], Юр'їв... Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, він хотів би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся і тут, у Києві. Чи як? Вибирай!

Добриня розвів руками.

– Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича мені їхати не з руки, – сказав твердо.

І з якимось – хай і невеликим – почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серці, глянув на боярчуків. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхні потуги пішли шкереберть! Добриня знову залишається тут і після прибуття з Росі буде вхожий до їхньої оселі!

2

Другого дня, надвечір, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провів лише одну ніч, а вранці, порадивши рідним і сусідам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишніх лісах тайники, вирушив далі в путь.

Перша його зупинка була зовсім близько, на тому боці Ірпеня, в Лисівському монастирі[62]. Розташований на узвишші, на крутому березі річки, монастир являв собою добре укріплену фортецю з дерев'яними стінами, вузькими вікнами-бійницями та печерами, прокопаними в твердому лесовому підґрунті, що виводили вниз, до води, та в ліс.

Добриню провели до ігумена Якова. Це був ще не старий, дебелий чолов'яга з густою чорною гривою на голові і такою ж чорною, подекуди покрапленою сивинками бородою. Він знав Добриню з давніх літ, тому й привітав, як давнього знайомого.

– Заходь, сину, заходь!

Келія ігумена нічим не відрізнялася від келій інших ченців – невелика, напівтемна, бо вузьке віконце пропускало мало світла. В одному кутку – просте дерев'яне ліжко, в другому – стіл та два стільці, на стінах – потемнілі від часу ікони, на столі – книги, біля дверей – липове цеберце з водою та ковшик.

Ігумен показав на стілець.

– Сідай! Кажи, чого прийшов!

Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод, ігуменів, священиків та тіунів з проханням вислухати його і зробити все, що він скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.

Ігумен прочитав і, не приховуючи подиву, запитав:

– Що ж ти маєш мені сказати, отроче? Добриня розповів про зміну князів на великокнязівському київському столі та про чутки, що доходили з Поля, про готування Батия до великої війни. Ігумен перехрестився.

– Спаси і помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на наші голови! Коли ж її чекати?

– Хто теє знає? – розвів руками Добриня. – Але коли вже Батий підняв чорне знамено війни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похід! А коли? Може, через місяць, а може, й завтра...

– Кажуть, Батий не чіпає ченців, черниць і священиків?

– Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввірвалися в Переяслав, і на власні очі бачив, як горіли церкви, собори й монастирі, як ченців убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископові Симеону, а решту кліру потопили в Трубежі... Справді, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає жаття, але тільки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву і молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну[63].

– Ми за поганих молитися не будемо!

– Тоді повинні оборонятися! Закличте до себе чоловіків з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси – і стійте на смерть!

– А жінки, діти?

– Хай ідуть у ліси... Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб'ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться...

– Про страшні діла розповідаєш ти, отроче.

– Про страшні. Та іншого виходу немає. Ворог сильний, лютий і безжальний. Його ані впросити, ані вмолити! Залишається одно – битися до загину!

– Будемо битися, сину! – сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.

– І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку – хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам... Благослови, отче, в дорогу!

– Може, потрапезуємо? – спитав ігумен, осіняючи його хрестом.

– Ні, отче, я ситий – снідав дома. А дорога далека – мушу їхати!

Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали – до Юр'єва та до Галича.

3

Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища – спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю на схід, сповіщаючи воєвод, тіунів, духовенство, чорний люд та чорних клобуків про небезпеку. Нарешті на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилі, якраз там, де Рось впадає в Дніпро. Воно було добре укріплене самою природою. З трьох боків його оточували стрімкі урвища та яри, порослі непролазними хащами. З четвертого, від поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та міцний дубовий частокіл по ньому доповнювали ці природні оборонні укріплення і робили городище майже неприступним.

Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев'яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.

Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око – друге чоловік десь загубив.

Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.

– Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?

Добриня вклонився.

– Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.

– Я воєвода Всеслав, – сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: – От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба... Ти хочеш сказати, що в Києві...

– Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, – закінчив його думку Добриня. – Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.

– Батия? – Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: – Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?

– От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.

– Гм, от так притичина! – воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. – А ми тут саме зібралися на лови...

Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.

– Лови, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу – стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро – один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім – завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей... Лови таки доведеться відкласти!

Воєвода Всеслав розвів руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що не пощастить поганятися за дичиною, а потім рішуче сказав:

– Побий мене грім, хлопче, якщо ти не зіпсував нам сьогодні день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю іншого ловця – хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорців – хай постережуть броди! – І вже зовсім іншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодиків, що стояли мовчки позаду: – Ось що, синки, припаси у вас є, коні свіжі – гайда в дорогу! Ви, Іванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинців! Слідкуйте пильно! Як тільки помітите орду, мчіть до мене! Заміну пришлю завтра над вечір... Зрозуміли?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю