Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 29 страниц)
На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:
– В Бату-сарай від'їдемо тихо – без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю – боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п'ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу... Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали... У бій з військом Батия не вв'язуватись! Головне – пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами – по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер – у путь! І хай вам щастить!
До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.
Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул – десяток нукерів.
– Гар-гар! Хто такі?
– Рубайіте їх – і вперед! – гукнув Бачман.
В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі – хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки – підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней – чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.
Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.
Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.
– Жінок і дітей не чіпати – мені потрібен лише господар, – попередив Добриня. – 3 ним я хотів би побалакати наодинці!
Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:
– Домане, виходь!
Зсередини почувся стривожений голос:
– Хто там?
– Виходь – це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!
Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.
– Він там! Він тікає! – скрикнули джигіти.
Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.
Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно – в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.
– Ах, шкода! – забідкався Добриня. – Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!
– То, може, увесь виводок прикінчити?
– Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер – гайда звідси! – І Добриня скочив на коня. – За мною!
Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.
Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.
7
Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.
– Ну, що, браття, загиблих немає?
– Немає. Всі живі й здорові.
– Це добре. Але погано те, що за нами женуться.
– Як? Хто женеться? – стривожилися баримтачі.
– Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.
– Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.
– Тікатиі І негайно!
– Куди?
– На той бік Ітилю – в Чорний ліс.
– Отже, все майно кидати?
– Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть – збирайтеся!
Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.
– А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?
Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку – поклав собі на долоню, простягнув Добрині.
– Іншого часу, може, не буде, – візьми тепер. Це – пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов'язані допомагати йому а дорозі – давати притулок, їжу, коней.
Добриня взяв. На пайцзі з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорніли якісь чужі незнайомі письмена.
– Дякую, Бачмане. Але перш ніж я скористаюся нею, ми з Янкою повинні перебратися на той бік. Я перепливу. А Янка?
Бачман похмуро відповів:
– Там побачимо. Іди – збирайся!
Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собі до сідла приторочив сакви з бастармою та кожухами і підійшов до гурту. Всі вже були в зборі. Бачман стрибнув у сідло.
– Вперед! За мною!
Їхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Ітилю, покритий густим лісом, зупинилися.
– Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирі – прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю – до сідел, беріться за хвости – і на той бік! А хто боїться за хвоста – тримайтеся за сідло чи за стремено! – повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потім шдійшов до Янки та Добрині. – Не бійтеся – це не страшно. Для малого зробимо плотик із сухого очерету – прикріпимо до сідла.
Всі почали готуватися до переправи. Для половців це було звичне діло. Вони швидко понадимали висушені кінські та коров'ячі пузирі, поприв'язували їх до попрут, одяг і зброю – до сідел і вступили в воду.
Бачман наламав сухого очерету – зв'язав невеликий, але товстий плотик із заглибиною посередині, прикріпив до сідла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався і пхикав, припнула хусткою, перехрестила.
– Ну, з Богом, Янко, – сказав Добриня. – Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бійся! Янка заплакала.
– Якщо зі мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! – прошепотіла крізь сльози. – Бережи синочка нашого!
Добриня обняв її і подав довгого кінського хвоста.
– Тримайся міцніше! Ну, йди! Я буду поблизу! – і завів коня в воду.
Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж і поплиз услід за нею. Попереду виднілися кінські та людські голови, а також надуті пузирі. Швидка течія підхоплювала і несла їх все навкіс – до протилежного берега, що поволі наближався і наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому піщаному дну.
На сухе вибралися всі. Люди тремтіли від холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха – годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, і йому раптом стало моторошно від думки, що міг їх утратити. Якої небезпеки уникли вони! Невже доля захищає їх?
Раптом пролунав чийсь крик.
– Дивіться! Дивіться! Мунгали!
Всі глянули на той бік. Там стояло кілька десятків вершників, а до них виїздили з лісу все нові й нові сотні. Скоро вони запрудили весь берег.
– Прокляття! – вигукнув Качир-укуле. – Вони таки наздогнали нас!
– Ні, поки що не наздогнали, – заперечив Бачман. – Уже починає темніти – і вони не посміють сьогодні перепливати Ітиль. Отже, ми маємо в запасі цілу ніч! Збирайтеся – і в путь! Вгору понад Ітилем! Відірвемося від них!
8
Два дні і дві ночі тривала втеча. Люди зголодніли, коні вибилися із сил. Потрібен був хоч невеликий перепочинок.
Виїхавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткі.
– Ріжте коня, розкладайте багаття – печіть м'ясо! Відпочиваємо до полудня, а потім – далі в путь! Коней напоїти – і хай пасуться! Качир-укуле і Кутуз, вилізьте на найвище дерево і спостерігайте за ворогом – він ітиме берегом, по наших слідах!
Незважаючи на втому, баримтачі миттю кинулися виконувати наказ. Одні забили охлялого коня, почали білувати, другі назбирали сушняку і розвели вогонь, треті погнали коней на водопій, а потім пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собі під ніс, побрела в ліс шукати цілющого зілля.
Добриня підійшов до Бачмана, що стояв на пригірку і, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду і на продовгуватий, порослий лісом острів, посередині якого вивищувався стрімкий шпиль.
– А може, нам не триматися купи, а розсіятися на якийсь час – на день, два чи тиждень? А потім зберемося у домовленому місці. Як, Бачмане?
– Я думав про це, – Бачман підвів голову. – Але вся біда в тому, що для нас цей лісовий край незнайомий. Розсіємося – і не зберемося. А поодинці загинемо.
– І це правда, – погодився Добриня.
У Бачманових очах спалахнула якась іскорка.
– А ось ти з Янкою можеш тепер відокремитися від нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня – і рушайте на захід сонця! Думаю, переслідувачі не поженуться за вами, а швидше – за нами.
Добриня заперечив:
– Бачмане, як ти міг подумати таке! Хіба можу я після всього, що ми пережили разом, покинути тебе і товариство в цей скрутний час?
Тут з дуба долинув голос Качира-укуле:
– Бачмане, ти бачиш острів перед собою?
– Бачу.
– А піщану косу, що веде туди, бачиш?
– Hі.
– Ну, як же! Нам зверху добре видно її крізь воду. Мені здається, там не глибоко! Май це на увазі!
– Що саме?
– Чи не перейти нам на острів та не пересидіти там, поки мунгали підуть далі вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потім сказав:
– А що – думка розумна! Переховатися там, поки переслідувачі підуть далі, а тоді гайнути в глиб лісу. Як ти, Добрине?
– А в пастку не потрапимо?
Бачман здвигнув плечима.
– Ми й на березі можемо потрапити в пастку. Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.
– Мунгали! Бачмане, мунгали!
Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.
– Далеко?
– Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.
– Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?
– Не видно: вони ще за лісом, у долині.
– Тоді злазьте швидше – і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.
– Качир-укуле, їдь попереду – показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?
– Всі, всі! – гукнув хтось позаду.
– Тоді – вперед! На острів!
Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.
– О сили небесні! Я залишилася сама! – простогнала стара, опускаючись на землю. – Куди ж тепер мені подітися?
Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.
Їй стало страшно: тривожна тиша окутала їі. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?
Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила – і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!
Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.
Татари! Матінко!
Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.
Джигіти наздогнали її.
– Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!
На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.
– Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів – так дременули.
Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк – все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Аде в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.
– Куди втекли ті розбійники, стара? – спитав він Тайдоллу-хатун.
– Не знаю, каане.
– Як не знаєш? Ти ж бачила!
– Я була в лісі – збирала зілля.
– Та бреше вона, – хльоснув нагайкою Бучек. – Нукери, припечіть їй ноги жаром – це одразу розв'яже їй язик!
Вони схопили жінку попід руки – поставили на купу жару.
Пронизливий зойк розлігся на галявині.
– Куди вони поїхали? Кажи!
– Туди, туди! – затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її підняли, витягли з вогнища.
– Куди – туди?
– На острів, – прошепотіла вона, падаючи на землю. – На острів!
Менгу не повірив.
– На острів? Уплав?
– Ні, там мілко.
Менгу не повірив.
– Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду – направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.
– Є! Є! – радісно загукали вони. – Коса! Тут коса!
– Тоді – туди! Вперед! – гукнув Менгу. – А цю стару – стережіть!
Бояісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі – і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.
– Прокляття! – вигукнув Качир-укуле. – Це я підвів вас усіх, браття!
Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:
– Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам – позаду! Що робитимемо, Бачмане?
Потемнівши на лиці, Бачмаи довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.
– А що тут зробиш? – зітхнув важко. – Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!
Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят...
– Стріляйте! – крикнув Бачман і перший випустив стрілу.
Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней.
Здалеку пролунав голос Менгу:
– Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!
Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!
Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.
Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю – зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:
– Гар-гарі Назад, назад!
Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.
Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить – і...
Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри – і обидві переломилися навпіл.
Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісне блиснули – він наперед смакував близьку перемогу.
Добриня кинув оком – де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю – і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає – піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед...
Кінець, думає Добриня і, як вві сні, бачить Качира-укуле, що набігає ззаду на нападника і одним махом шаблі зносить йому голову. Кричить:
– Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо... Тікай! І – прощай! – і знову кинувся в гущу бою.
Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?
Прогортаючи високий бур'ян і кущі, обминаючи коряві стовбури старезних верб, він рушив обережно. Ніде нікого.
– Янко! – окрикнув упівголоса. – Янко!
Десь почувся шурхіт, пролунав неясний голос, але все покривав гамір бою.
Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову – ніде нікого!
По серцю прокотився холодок.
– Янко! – скрикнув дужче, стривожено. І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.
– Добрику? Ти? Ми тут! – Вона гримала Дмитрика, що заснув у неї на руках. – Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться – жах!
Добриня схопив дитину.
– Тікаймо звідси! Швидше!
– Куди?
– Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий. – Він оглянувся довкола. – Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!
Він рушив довкола шпиля. Тверді вапняково-глинисті стіни майже прямовисні – не вилізеш. Їх обступили дерева, кущі, затіняючи від сонця і допитливих очей.
А це що? Здається, стежечка? Ні, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Він подерся по ньому угору, чіпляючись вільною рукою за кущі. Янка лізла за ним.
Останні кілька кроків були найважчі – по майже прямовисній стіні. Але тут їм пощастило: стіна була поснована цупким корінням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корінь, вони вилізли на вершину і оглянулись.
Шпиль був невеликий, майже круглий в обводі, порослий травою, бур'яном та кількома вузлуватими деревами. Заховатися тут ніде, вся надія на те, що монголи не захочуть здиратися сюди.
Вони прилягли над краєм обриву і з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу.
Бій поволі ущух. Посередині острова, на галявині, лежали мертві, стояв гурт полонених баримтачів, оточених переможцями, з кущів доносилося болісне іржання пораненого коня.
На галявину виїхали Менгу і Бучек.
– Полонених – сюди! – гукнув Менгу. Нукери підвели полонених, поставили перед ханами. Було їх всього тринадцять чоловік, і всі поранені. "Тринадцять живих із ста тринадцяти! – подумалося Добрині. – І всі поранені, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсічена щока, із руки теж юшить кров".
– Хто з вас Бачман? – голосно спитав Менгу. – Чи він загинув?
Усі мовчали.
– Виходить, він загинув? Знайдіть його мертвого!
– Ні, я живий! Я Бачман! – гордо підняв голову ватаг баримтачів.
– О! – радісно вигукнув Менгу. – Отже, ти живий! Тебе ж мені і треба! – і кинув нукерам: – Решту відведіть убік і відрубайте голови всім! А цього тримайте міцніше! З цим буде окрема розмова!
Нукери потягли полонеників під ліс, і вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тільки почув їхні крики, що раптово обривалися.
Тривало це зовсім недовго. Хіба багато треба, щоб зітнути дванадцять голів?
Коли крик останнього страчуваного обірвався і настала тиша, Менгу сказав:
– А тепер приступимо до найголовнішого... Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачів, що вкоротили віку багатьом вашим товаришам, Бачман! Він грабував наш; улуси, вбивав подорожніх купців, захоплював табуни та отари, хотів спалити Бату-сарайі Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведіть коней – розірвемо його на чотири частини!
Кілька нукерів кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника і сказав:
– Менгу, ти – хан, і я – хан! Так, я був ханом багатолюдного і гордого кипчацького племені ольбурлик, яке ти не просто підкорив, а знищив, зігнав з землі, розсіяв по світу! Я мстив тобі за це! Я не розбійник, не злодій, я – месник! Я боровся за справедливе діло! А ти хочеш розірвати мене кіньми, як останнього злодія! Ти зараз на коні, але пам'ятай, що доля – річ примхлива: сьогодні ти розірвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розірве тебе! Подумай про це!
Менгу закам'янів. Довго мовчав. Потім повернувся до молодшого брата, сказав коротко:
– Бучеку, зітни йому голову!
Той думав недовго: вихопив з піхов шаблю і одним махом зняв голову вільнолюбному половецькому ханові Бачману.
– Нукери, – звернувся до воїнів Менгу, – ми виконали повеління Бату-каана – знищили зграю розбійників, що підняли руку на владу йєка-монголів! І так буде з кожним, хто не підкориться нам!.. Гляньте – чи не залишився хто живий, чи не сховався в потаємному місці?
– Ніхто не сховався, каане! Всі знищені! Ми понишпорили по лісу і по узбережжю – жоден собака не врятувався! – відповіли нукери.
– А на горі, на скелі? – показав на шпиль камчею хан Бучек.
Менгу оглянувся, очима провів по бронзових обличчях воїнів. Погляд упав на важку постать Жадігера.
– Ти! Поглянь – що там?
Жадігер вклонився і поспішно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору.
...Упізнавши Жадігера, Добриня здригнувся. Ось він – кінець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. І від чиєї руки? Від руки Жадігера!
Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше – зуби. Хоч би що-небудь було – шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?
Тим часом Жадігер, дарма що неповороткий, мов ведмідь, уже здерся на півтори, ось-ось буде тут.
В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.
– Погодуй його! – шепнув Добриня. – І відступи назад!
Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.
А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти – камінь, замашну палицю, гілляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль.
Ніде – нічого!
Підняв очі вгору, на дерева, і побачив на одному з них надламаний сук. Підскочив, ухопився – відламав.
І тут же гірко посміхнувся: сук дійсно важкий, замашний, та чого він вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справді – потопаючий хапається за
соломину!
Він поспішив на край обриву, але щойно порівнявся з Янкою, як із-за бур'яну виткнулася Жадігерова голова. Потім Жадігер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрілою.
Їх розділяло якихось десять кроків, їхні погляди зустрілися.
З несподіванки Добриня зупинився, мимовільно лівою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свій недолугий сук. Що він проти лука?
Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все своє життя – і Калиновий Кут, і половецьку неволю, і Київ, і монгольську неволю. Все це промайнуло в голові, пропливло перед очима, як сон, як видіння. ї весь цей час він не спускав очей з Жадігера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим і холодним. Тільки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося і тут же пригасало. Жадігер поперемінне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що він думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодної ополонки, коли донська вода затягувала його під лід?
Мовчанка затягнулася. Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
– Ну, що там? Є хто?
Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:
– Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!
Менгу сердито гримнув:
– То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!
Жадігерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.
– Хто то був? Чому він не стріляв? – нарешті прошепотіла Янка.
Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:
– Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.
Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.
– Боже, який жах! – простогнала Янка. – Який жах! Усі загинули!
Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.
– Посидь тут. А я скоро вернуся.
Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих – шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.
– Кось-кось-кось! – простягнув до них руки. – Кось-кось!
Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.
– Дорогі мої! – гладив їхні гриви Добриня. – Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!
Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
– Ну, з Богом! Тепер – додому!
10
Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.
Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.
На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.
Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.
Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березі виросло кілька вершників.
– Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?
Це був караул, що сторожував переправу, – десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.
– Чому зі зброєю?
Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.
– Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород, – Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі. – А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна – відбиватися від злих людей, полювати.
– З Бату-сарая! З Орди? – загукали здивовані джигіти. – Ой-бой! З самого Бату-сарая!
Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодиків, і ті замовкли.
– Хто ж тебе відпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звідти?
Не моргнувши й оком, Добриня випалив:
– З дозволу Менгу-каана. Він нас відпустив з полону. Монголи були вражені.
– Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честі?
– Я врятував його на полюванні. Забив кабана-сікача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися.
– І ханська пайцза у тебе є? – спитав старший, недовірливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менту.
– Є, – Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срібну пластинку. – Ось!
Старший підніс її до очей, заглянув на другий бік.
– Си-ло-ю Віч-но-го Не-ба... – з натугою прочитав початок напису, але далі, не осиливши його, повернув пайцзу навіть з якимось острахом. – На, орусуте!
Добриня відчув, як страшний тягар скочується з його пліч. Щира дяка Бачманові, що з того світу простягнув братню руку допомоги!
– А шаблю і лука? – запитав тихо, але твердо глянув у вічі монголові.
Той кинув своїм підлеглим.
– Віддайте!
Добриня вставив ногу в стремено.
– Ми можемо їхати?
– Їдьте!
Наступні два дні минули без пригод, а на третій, під вечір, перебралися через Руту, а потім і через Либідь. Це вже були знайомі околиці Києва. До самого міста – рукою подати.
Але зморені коні ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самі вершники ледве трималися в сідлах. До того ж серця нили від невідомості – що їх чекає вдома? Тому не поспішали і через Хрещатий яр перебралися, коли вже зовсім стемніло.
Потрощені Лядські ворота, до яких, видно, за ці роки не доторкнулася людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Києві не залишилося жодної живої душі? Куди ж їхати? Де прихилити голову? Переночувати в руїнах, а вранці вирушити далі – до Калинового Кута? А там? Хто там залишився? І як бути з Дмитриком? Немовля зовсім ослабло, йому потрібні спокій, тепла купіль; домашній затишок. Хіба воно витримає нові переїзди та нічліги під відкритим небом?
Добриня мимоволі зітхнув і, торкнувши вкрай підбитого коня, рушив угору, до Софії. Місяць ще не зійшов, було темно. Пахло тліном і гаром. По вулиці тьмяно проступали чорні остови спалених будинків та церков. Ні людського гамору, ні собачого гавкоту – пустка кругом!
На широкій Золотоворітській вони зупинилися. Тут теж було темно і безлюдно. Куди ж далі? До кого? До воєводи? А хто їх там чекає?
Однак це було для Янки єдине місце на землі, що манило до себе, що снилося їй щоночі, що притягувало в усі дні їхнього страдницького життя.
Їм обом було страшно. А що, коли надії, сподівання зараз розлетяться, як придорожнім порох під вітром? Що далі?
З надією і страхом рушили далі. В останню мить, коли коні вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софію, що бовваніла на тлі густо-синього неба, і помітив у її вікнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.
Він притримав коня. Що там? Невже в храмі хтось є?
– Янко, поглянь!
– Ой, світиться! – скрикнула Янка. – Загляньмо! Вони під'їхали до паперті. Розтрощені двері – розчинені. Добриня зіскочив з коня і заглянув усередину.
– Тут хтось є? – спитав неголосно. Ніхто не відповів. Тільки в глибині храму, десь біля кіота, мерехтіло слабке жовтаве світіння. Він ступив ще кілька кроків.
