Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)
– Для того ми і приїхали сюди, – заспокоїв його Добриня. – А зараз відпустіть людей! Залиште з кожної сім'ї лише одного старшого, і ми розведемо їх по дворах. І накажіть, щоб після обіду всі чоловіки від п'ятнадцяти років до шістдесяти зібралися до синагоги.
Рабин підняв над головою талмуд і, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Після того натовп враз сколихнувся, загомонів. Більша частина людей розійшлася, розтеклася по бічних вуличках і завулках. Залишилися тільки поважні чоловіки, голови сімейств, що наблизилися до ґанку синагоги і мовчки втупилися в двох молодиків, один з яких, як виявилося, був сином самого воєводи київського.
– Люди! – гукнув до них Ілля. – Зараз ми підемо по вулицях. Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте туди свої сім'ї – і поселяйтеся! Ходімо!
Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили.
В першому ж купецькому дворі, куди зайшли Ілля, Добриня та рабин, дебелий похмурий господар, зарослий від вуха до вуха рудою бородою, почувши, чого від нього хочуть, гримнув:
– А ще чого? У мене самого сім'я – дванадцять душ! А тут цілий кагал на голову! Та ще й годувати! І взагалі – хто ви такі, дідько б вас забрав! – і старий вирячився на Іллю. – Ану, гетьте з двору!
Добриня усміхнувся, а Ілля розсердився.
– Я – син боярина Дмитра, воєводи київського! – спалахнув він. – Ти, чоловіче, мабуть, забув, який час настав! Війна ж! Мунгали обсіли Київ, як чорти грішну душу! Не сьогодні, то завтра, може, всім нам доведеться з життям розпрощатися, а тобі, бач, тісної Бога бійся!.. І чого ти вдома? Чому не на валах? Скільки тобі літ? Чи меча в руках не втримаєш? Чи хворість яка напала? Може, ведмежа?
Господар витріщив очі. Ім'я воєводи Дмитра, видно, подіяло. Та й різкі слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос.
– Та я що?.. Я нічого. Хай поселяється одна сім'я.
– Три сім'ї! – відрубав Ілля тоном, що позбавляв рудобородого бажання перечити, і ткнув пальцем у груди найближчим чоловікам. – Ось ти, ти і ти! Приводьте сюди свої сім'ї і поселяйтеся!
Далеко за полудень – де по-доброму, а де не без примусу та погроз – вся єврейська громада була розселена по купецьких та ремісницьких дворах. Вулиці опустіли, галас затих.
Стомлений рабин, що намагався не відставати від молодиків, підняв на них свої смутні карі очі.
– То, може, добродії відобідають у мене? Бо давно вже минув час. Та й стомилися нівроку! Добриня глянув на Іллю.
– А чому б і не відобідати, коли запрошують? Чи як? Після нестерпного голодування в полоні йому здавалося, що ніколи не зможе насититись. А де? Напрошуватися до столу воєводи? Незручно. А свого пристановища, де б міг попоїсти і переспати, у нього в Києві не було.
Ілля підтримав його.
– Я теж і вола з'їв би, їй-богу! Рабин зрадів, заметушився.
– То не гаймося тут – ходімо. Мої Ребекка і Маріам будуть такі раді хорошим людям!
– Ребекка і Маріам?
– Ну, Ребекка – то моя половина, жона, а Маріам – донька... Єдина донька! Їй шістнадцять весен... Було ще двійко діток, та Бог прибрав – від віспи померли... Залишилася одна Маріам, наша ненаглядна... А що тепер буде з нами, з нашою Маріам? Ой вей, вей! Яке лихо обсіло Київ! Невже це всьому кінець? – Він швидко йшов попереду, то похваляючись ліпотою доньки, то журячись і тужачи, що настав час Страшного суду і всіх їх жде неминуча смерть. – Чує моє серце – не пережити нам цього нещастя! Не вистоїмо ми супроти поганина мунгала Батия! Скільки вже городів, скільки племен підбив він під свою руку – не злічити! Скільки крові пролив – не зміряти!
Він, видно, чекав утіхи, але хлопці не відповідали. Та й що вони могли відповісти, коли його слова їм самим душу гризли?
Світлиця, куди рабин завів Добриню та Іллю, була вся обвішана килимами. Посередині стояв стіл, попід стінами – лави, покриті барвистими ліжниками, та дві різьблені скрині, в кутку – високий столик на одній ніжці, куди рабин поклав талмуд і прикрив хустиною.
– Сідайте – зараз будемо обідати, – і зник за невисокими дверима.
Майже зразу ж він з'явився у супроводі двох жінок, що несли поперед себе широкі підноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком. Сам він ніс теж піднос – із хлібом, келихами, чашками та ложками. Видно, все було вже приготовлене.
– Оце моя половина, моя жона Ребекка, – показав рабин на невисоку чорняву жінку. – А це наша донька Маріам.
І Добриня, і Ілля разом повернулися до дівчини. Коли вони на вулиці слухали рабинове базікання, то не зовсім вірили йому, бо якому ж батькові своя дочка не гарна. Навіть у душі підсміювалися з нього. Та, побачивши Маріам, ледве стрималися від вигуку захоплення, такої красуні вони тут не сподівалися побачити. Перед ними стояло юне чарівне створіння, яке можна було порівняти лише з весняною квіткою, що розцвіла рано-вранці і, покроплена чистою росою, заграла під промінням сонця всіма барвами веселки. Густі кучеряві коси дівчини пругкими хвилями спадали їй на округлі плечі, обтягнуті білою сорочкою, з-під чорних брів таємничістю південних ночей зоріли великі прекрасні очі, а крізь напіввідкриті свіжомалинові вуста сяяла снігова білизна її рівних зубів.
Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Ілля, вражений несподіваною з'явою юної красуні, довго стояв мовчазний, остовпілий, не в силі відірвати від неї очей. Добриня теж був вражений красою дівчини, але ще дужче вразив його Ілля, що, здається, втратив дар мови. Він непомітно підштовхнув його під лікоть.
Ілля прийшов до тями і перевів погляд на рабина.
– Ну, знаєш, Ісааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто бліді, безбарвні. Хіба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквітло під дахом твоєї хати!
– Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай їй, боярине, краще щастя! – сумно промовив рабин.
– Бажаю їй щастя від щирого серця, – сказав Ілля, приклавши руку до грудей.
Маріам поставила підноса на стіл і, кинувши швидкий погляд на Іллю, вклонилася, її щоки зарум'янилися, і, відчуваючи це, вона зніяковіла і зарум'янилася ще сильніше.
– Ну, піду я, – промовила тихо. Та батько притримав її за руку і силоміць посадив на стілець.
– Е ні! Ці молодці – наші добрі друзі. Завдяки їм уся наша громада дістала притулок і шматок хліба. От тільки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змінити його на мунгальську канту... Та цур їх, ці невеселі думки! Ми ж іще живі! Так що посидь з нами, голубонько! Ці хлопці чемні – не кусаються!
Він хотів цим жартом хоч трохи розвіяти смуток, що зачаївся у кожного в очах, але ніхто не усміхнувся, а Ребекка, що порядкувала біля столу, змахнула зі щоки сльозу, бо ні на мить, видно, не могла, як і всі, забути, яке лихо чигає на них за стінами Києва.
– Сідаймо ж! Сідаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може... – вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася і почала припрошувати знову: – їжте, дорогі гості! Усе беріть!
Ось у мисці – холодець із судака, це мендела – суп з грінками, це есі-флейш – кисло-солодке м'ясо, а ото на блюді – куглики, тобто пиріжечки з м'ясом, облиті підливою і запечені в макітрі. Всього покуштуйте! Таке добре – пальці оближете! Та запивайте цимесом – його Маріам варила. Богоподібний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Маріам так старалася, так старалася!.. Ох, Маріам, наша Маріам! Коли б не вона, нічого б ми не боялися – ні Батия, ні полону, ні смерті. А Маріам, квітонька наша... Що її жде?
Вона знову схлипнула і хвартухом витерла очі. Рабин обняв жону за плечі, посадив поруч з собою.
– Ну, досить тобі, мати, досить! Припрошуй гостей не з слізьми, а з усмішкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, – такого суму нагнала на них!
Це була напівправда. Гості дійсно сиділи мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака і не менший шмат пирога, а Ілля тому, що все ще не міг до кінця отямитися від потрясіння, якого зазнав, раптово уздрівши Маріам. Ніби якесь наслання найшло на нього, ніби світ перевернувся перед його очима – і він увидів таке, чого не знав раніш і ніколи не сподівався увидіти і знати. Він зачудовано дивився на дівчину і не міг відірвати від неї очей.
Це помітили всі. Тільки старі – рабин і його дружина – і знаку не подали, як вони ставляться до цього, з похвалою чи осудливо. Маріам же опустила очі і почервоніла ще дужче, не сміючи під тим поглядом ні ложку взяти до рук, ні випити чашку цимесу, хоча від хвилювання у неї пересохли уста. Один Добриня сприйняв це спокійно, хоча і не без деякого подиву. Наминаючи судака з пирогами, він спостерігав за боярином Іллею, за виразом його обличчя, що стало якимось щасливо-одухотвореним, за його смутними сіро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, і думав: "От і прийшло кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло, невчасно загорілося. Та хіба воно питає тебе, коли впору, коли вчасно? А хіба в мене не так? Йому, коханню, що мир, що війна, що літо, що зима – однаково. Стрепенулося серце, забурхала вогнем кров – і оповило тебе якимись солодкими чарами, як маревом, і ніщо вже не стане на перешкоді, не зупинить того шаленого почуття, хіба що само з часом вичахне й загасне або розлука стане на путі... Ох, боярине, боярине, не на радість, не на щастя зустрівся ти з цією отроковицею! А втім – хто відає, що жде нас завтра? Тож зазнай хоч крихітку щастя, боярине, сьогодні, а там – що Бог дасть!"
Бачачи, що Ілля все ще не відводить погляду від Маріам, він непомітно штовхнув його під столом ногою, а вголос сказав:
– Яке все смачне! Язика можна проковтнути! Їж, боярине!
Ребекка розпливлася в радісній усмішці і простягнула Іллі кухоль з цимесом.
– Не погордуй, боярине, нашими стравами. Відпий хоч краплину з цього кухля – і відчуєш себе на сьомому небі! Та їж, їж! Голодний же!
Ілля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль і випив до дна.
– Дякую, божественний напій! – І знову кинув через стіл погляд на дівчину, яка теж, хоч і несміливо, підвела на нього очі.
"Здається, вони створені одне для одного, – подумав Добриня. – Бач, як Маріам потягнулася до парубка – як квітка до сонця! Тільки на що ж вони сподіваються? Боги, такі різні у них і такі далекі, – проти них, Батий – проти них! Само небо – проти них! Нещасні!"
При цьому він гірко подумав і про себе: "А яка моя доля? Чи зазнав я хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Ні, не зазнав! Милану втратив навіки, сам поневірявся п'ять літ і п'ять зим у неволі. Батько, мати, брати, сестриця Ганночка загинули, село спалене, а зараз і над його головою щербата смерть занесла косу... Та хіба тільки над його головою? Над усім народом!.. Не раз, бувало, ченці та старі люди розповідали про Страшний суд, про кінець світу, та сприймалися ті розповіді, як казки. Аж ні! Ось він і наступає, той кінець світу, той Страшний суд! Тільки ніхто не відає того дня, коли він звершиться! Однак – скоро!"
9
Наступного дня надвечір найповажніші мужі київські та єпископ зібралися у Володимирів град на боярську раду. У князівській гридниці давно не топилося, було холодно. Бояри сиділи за довгим столом похмурі, насуплені. Ні розмов, ні сміху. Глибока тривога, що межувала з відчаєм, заціпила всім вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра – що він скаже?
Та що він може сказати? Що б не сказав, від того становище Києва не поліпшиться. Татари оточили місто незмірною людською силою. Оточили, обсадили так щільно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б і ні? Адже мають десятикратну перевагу в людях!
Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, він значно більший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернігів. І вали його вищі. Та очевидці, що пережили там облогу і чудом урятувалися, розповідають про неймовірну силу мунгалів. Вона значно переважає силу русичів. Стріли їхні летять далі, під ударами їхніх пороків падають найміцніші стіни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горіти, а Батиєві багатури, здається, не відають страху і пруть напролом супроти всіх, хто стає на їхньому шляху. Як же вистояти Києву?
Невеселі думки ятрять боярські серця, і страх крижаним холодом заповзає в них. Адже в кожного сім'я – жона, діти, онуки. Що з ними буде? Невже настає судний день? Невже всі погинуть?
Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де він? Для чого їх зібрав?
Пусткою і нежилим духом віє від давно покинутої людьми князівської гридниці, і від того ще важче стає на душі.
Воєвода Дмитро увійшов разом з синами та Добринею, сів на чільне місце, навпроти єпископа, де колись біля столу возсідали князі. Був, як і всі, стурбований. На обличчі залягла втома, а брови зійшлися одна до одної так туго, що між ними утворилася глибока зморшка.
– Бояри, ліпші мужі київськії – вимовив він похмуро, майже суворо. – Зібрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Київ від осоружних моаветян, і висловити свою... Але перед тим хочу сповістити, що Батий щойно знову прислав послів, щоб ми по добрій волі піддалися йому. Я й запізнився тому, що ті посли затримали мене. Вони передали мені ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! – Дмитро витягнув з-за пазухи згорток білого китатського шовку, розгорнув і почав читати: – "Я, каан, посол Царя Небесного, якому він. Цар Небесний, віддав владу над землею, щоб я підносив тих, хто підкоряється мені, і придушував тих, хто противиться, дивуюся тобі, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не сліпий, яку велику силу привів я під Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобі піддатися мені по добрій волі, без спротиву, ти, однак, чомусь не відповідаєш. Харманкібе, або Манкер-нак, як звуть підлеглі мені племена твій Киюв, безперечно, велике місто, і люду в ньому багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумілим і чванливим. Але ж даремно ти нахваляєшся неприступністю Киюва! Я візьму його у визначений Вічним Небом час, бо немає на землі такої кріпості, якої я не взяв би зі своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобі вийти зі своїми людьми з міста, скласти зброю і підкоритися мені, щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові. Якщо ти це зробиш, я подарую всім киянам життя, а тобі дам золоту пайцзу і червону тамгу – ознаки ханської влади над Киювом. Жду два дні – і хай злі духи не скаламутять твого розуму!"[90] Воєвода замовк і глянув на бояр.
– Що відповімо на цей підступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у гридниці. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стіл. Хто ж перший наважиться сказати слово?
– Може, й справді подумати та піти у підданство до Батия? – непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир і поплямкав губами, мовби хотів виправдатися за свій блюзнірський намір здати місто. – Адже ж всі загинемо! Хіба не видно? Всі загинемо! Може, й справді подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але інші мовчали і погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидів попереду, неподалік княжого столу. Він був сивий, високий і, здається, дрімав – така кволість відчувалася у всьому його вже неземному тілі. Та раптом несподівано для всіх він сильно стукнув своїм посохом по підлозі. Стукнув – і встав. Суворим поглядом обвів гридницю і принишклих бояр.
– Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це – святотатство! Вся Русь два літа мечами різалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матір городів руських, виходить, здати без бою? – Голос його загримів, як трубний клич, і дивно було всім, що з такого утлого, немічного тіла раптом вирвалася така сила. – Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва і всієї землі нашої! Військо мунгальське не безмежне, і кожен загиблий Батиїв воїн – то зменшення тієї антихристової сили! І десь колись дійдуть ці гоги та магоги до останньої межі, яку не зможуть через свою слабість переступити, і покотяться назад, аки злі духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближніх своїх, а мужньо битися з нехристами – і благодать Божа зійде на вас! Якщо треба буде, то вся братія наша – від причетника до архідиякона – стане на вали з хрестом і мечем, а я один молитимусь у святій Софії за всіх – живих і убієнних! Амінь!
Домажир сопів і совався на лаві, почервонілий, мов варений рак. Іншому не змовчав би, але єпископові...
– Архіпастире! Та я що... Та я нічого... Та я і в думці не мав... – забубонів він, не піднімаючи очей. – Я перший стану на вал і сина візьму з собою. Та щоб я пішов на перемови з Батигою? Та ніколи!
– Ну, й амінь на цьому! – знову стукнув посохом єпископ. – Гадаю, ніхто більше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз – амінь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велів! А якщо він захоче покарати нас за гріхи наші, то на те його Божа воля!
– Всі чули? – спитав Дмитро.
– Всі! – дружно гукнули бояри.
– Тоді так і порішимо – битися до останнього, скільки сил наших стане! А Батиєві нічого відповідати не будемо!
– Не будемо!
– От і гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозі, а військового порядку у місті немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я – ваша влада! – він стиснув кулак і підніс перед собою. – Ім'ям князя Данила – я ваша влада! Запам'ятайте це! І не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, – всім буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
– Про що ти, Дмитре? – подав хтось здивований голос.
– А ось про що. Не всі чоловіки стали під військові корогви. Я вчора й сьогодні об'їхав Поділ – половина їх сидить дома. Питаю – чому? Відповідають – не було наказу від боярина, немає зброї... Нічна залога на валах спить. Так і до лиха можна доспатися. Нехристи переріжуть вартових, мов лінивих каплунів, і ввірвуться в місто!.. Ніхто не дбає про втікачів із передмість та дальніх околиць. Уже осінь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. І останнє – найголовніше. Облога затягнеться надовго – тож треба ощадливо розходувати наші припаси. Поставте на майданах казани, розкладіть вогнища і варіть для воїнів та неімущих кашу. Люди не повинні голодувати! Але й розперізуватись не слід, щоб потім не класти зуби на полицю.
– Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
Дмитро сумно усміхнувся.
– За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме – тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі – ще надбаємо, а не залишимося – нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам... Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе?
– Допоможе, – кивнув головою той. – Церква годуватиме всіх неімущих.
– Ось бачите – так ми гуртом і протримаємося.
– Ти віриш у це, Дмитре? – спитав Домажир.
– Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, – самі знаєте! – Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. – Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менту – і ні Менту, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно – продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
– Так, так! – прогули голоси. – Справедливі слова!
– От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, – і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. – Вважайте, бояри, що їхній наказ – то мій наказ, їхнє слово – то моє слово! Всі мовчали.
10
Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город[91] – до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на їзяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем – біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра – що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.
І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало – ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів – не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав – перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі – постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.
Такого не було з ним, коли він зустрічався з Миланою. Тим більше не відчував він такого і тоді, коли на його шляху стала Росиця. Обидві вони були гарні, обидві – кожна по-своєму – подобалися йому. Та не снилися йому щоночі, не стояли перед його очима вдень, коли важкі турботи та обов'язки, здавалося б, не давали ні крихти часу для згадки про дівчину.
Ні, Янка ні на мить не полишала його. Душа скніла, і серце тривожно щеміло, і весь він рвався кудись, а куди – і сам не знав.
Зустрілися вони зовсім несподівано. І не вдома, а на валу.
Добриня поспішав до надбрамної вежі, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака – в простенькому кожушку, у заячій шапці та грубих юхтових чоботях. Він стояв спиною до Добрині і з лука цілився крізь вузьку бійницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкіряний тул, начинений стрілами. За валом було тихо – жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж він цілиться так пильно?
Тятива тонко тенькнула – і юнак радісно скрикнув:
– Є!
– Ти що робиш? Навіщо марно стріли тратиш? – підступив до нього Добриня.
Юнак повернувся – і вони обоє завмерли, вражені і здивовані.
– Янко! Ти? В такому наряді? – нарешті знайшовся на слові Добриня. – Що ти тут, на валу, робиш?
Очі в дівчини сяяли від щойно пережитого захоплення.
– Хіба не бачиш? Вчуся стріляти влучно!
– Але це ж не твоє діло! Тут тебе вб'ють!
– Ну, так уже і вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
– Кожен день! А мати, а боярин Дмитро – знають?
– Так би я їм і сказала! Гадаю, і ти не скажеш?
– Я не скажу... Але навіщо тобі це? Хіба у нас мало лучників? Не вистачало ще, щоб і жінки та отроковиці бралися за лука!
– Я не отроковиця вже, – підняла очі на Добриню Янка. – Я вже дівчина!
Він спалахнув. Від того погляду все в його голові раптом змішалося, перевернулося. Він узяв її за руку.
– Янко! Яночко! – Ці слова вирвалися у нього мимо його волі.
Дівчина зашарілася.
– Ти збожеволів! Поглянь – люди ж! – і випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але ніхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку і старій заячій шапці? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рідна мати не впізнала б. Від цієї думки Добрині стало смішно. Він знову взяв її за руку.
– Не бійся! Сам боярин Дмитро не впізнає в тобі свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цілилася.
На цей раз Янка не пручалася і, повернувшись, припала до бійниці.
– Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсім затулив її від сторонніх очей. Він теж виглянув у бійницю.
– Я нічого не бачу. По тім боці яру – татари. Але ж до них твоя стріла не долетить.
– Та куди ти дивишся? Ось дерево – бачиш?
– Бачу.
– А в стовбурі – дві стріли. Тричі стріляла – двічі влучила!
Тепер Добриня теж побачив стріли.
– Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
– Справді? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув її за плечі.
– Яночко, люба, я ніколи не скажу тобі неправди! Ніколи!
Янка підняла на нього очі, притулилася щокою до грудей.
– Люба? Невже люба?
– Люба! Не віриш?
– Не вірю, – шепнула вона і раптом затремтіла в його обіймах, як пташка в сильці, і, заплющивши оченята, напіврозтулила уста.
– Вір! – Добриня міцно поцілував її. – Вір! Хіба не бачиш, як я стратив розум? Хіба не чуєш, як шалено б'ється моє серце? Я ходив ці дні як неприкаяний – шукав тебе! І нарешті знайшов! Тепер мені ніхто не страшний – навіть Батий! Ніщо не страшне – навіть смерть!
Янка стрепенулася.
– Мені теж ніщо не страшне. Одного боюся – полону. Обіцяй мені, любий, що ти вкоротиш мені віку, якщо ми не втримаємося в Києві. Обіцяй! Прошу тебе!
– Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє, люба, – пообіцяв Добриня і міцно пригорнув дівчину до себе. – Тільки тримайся побіля мене. Тримайся поближче!
На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей і заплющила очі.
Розділ VI
ОБЛОГА ТРИВАЄ
1
Бату-хан був сам не свій, злився, без видимої причини гримав на нойонів і навіть на джихангірів, що вони, мовляв, нероби, тюхтії, що постаріли і розгубили у вирі літ хоробрість і військове уміння. Аякже! Обступити Киюв – обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумів здертися на його високі вали! Ще вивідачі не винюхали слабкого місця, де можна було б прорватися в місто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чінгісхан, не підтягнули туди пороки, катапульти, штурмові драбини і китайський вогонь, що не тільки підпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом наводить жах на обложених!
Він одиноко стояв на своєму улюбленому місці – на вершині горба, з якого, мов на долоні, було видно пів-Києва, його могутні вали, заборола і золоті хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх дзвонів нагонили нудьгу. Стояв і думав.
Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вільшняком, верболозом та високими пожовтілими травами, де паслися стриножені коні. Вгорі поволі пливли по низькому осінньому небу непривітні сірі хмари, з яких зрідка сіявся то холодний і дрібний, мов крупа, сніжок, то набридливий дощик. Пронизливий північний вітер приносив з долини запах диму і вареної конини, трохи гіркуватий, але такий знайомий і такий рідний.
Цей запах раптово розбудив у його душі спомини про давно минулі дні дитинства і юності, що гривастими кіньми відгримкотіли у безвість, про неосяжні степи батьківщини, срібносніжні вершини Ала-Тоо, про високе і вічне небо над головою, якого в цих краях немає і не буде ніколи. Ні, він не зміг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв і подальші землі – і осісти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає чужини. Старіє він, видно, бо все частіше приходять до нього у спогадах і снах безмежні степи Синьої і Білої орди. Ні, він не зможе тут жити! Тут немає високого Вічного Неба, не шугають орли в піднебессі, не свистять у весняному степу байбаки і не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней – найкращих створінь на світі! Він виконає заповіт свого великого діда – завоює ще не підкорену йєка-монголами частину Всесвіту, скупає свого бойового коня у водах Останнього моря і повернеться назад, до Ітилю, що є серединою його володінь. Тільки там він зможе жити спокійно, бо туди східні вітри приносять терпкополинні запахи далекої прабатьківщини, бо звідти він зможе пильно слідкувати за тим, що робиться на окраїнах його держави – на сході, на заході, на півночі і півдні.
Він так поринув у думки і спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
– Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсіли мангуси і тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час – і впаде цей міцний горіх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови і втішився, я привіз тобі красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. – Не ждучи відповіді Батия, він плеснув у долоні, і два туленгіти підвели гарно прибрану в багатий одяг дівчину, яка від страху ледве трималася на ногах. – Ось – подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху і для наших вуст, тому назви її ранковою зорею – Юлдуз. Вона і схожа на ясну ранкову зірку!
З цими словами він пальцями підняв за підборіддя дівочу голівку – і на великого хана раптово глянуло синє Вічне Небо – такі були густоблакитні очі Росиці.
Батий усміхнувся сірими губами.
– І справді Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
– Сотник Жадігер привів. Для мене привів. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похід, мабуть, найважчий з тих, які ми з тобою затівали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарів?
Менгу хитро примружився і зареготав, а Батий хмикнув:
– Гм, але ти теж не взяв!
– Моя там, у Киюві. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собі до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгітам, щоб відвели дівчину, і глянув прямо в вічі Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрідного брата і зрозумів, що цей блиск означає одно – крайню роздратованість Справедливого, після якої нерідко вчиняються несправедливі діла. Що ж трапилося нині?
– Менгу, – сказав Батий, – що мені робити? Я вперше не знаю, як підступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали місто. Золоті ворота – неприступні. Західні і Лядські – теж. Нижнє місто укріплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вірний пес Чінгісхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкі місця в обороні противника, а вчора ніби йому мову й розум відібрало! Де не їхали – всюди такі високі вали, що лише на крилах можна перелетіти. Але ж ми не птахи!