Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)
Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має головуї Шкода, що такий упертий і непідкупний, а то б дав йому під його руку тисячу або й тумен – і хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарів! І ще видно було б, хто з них вправніший у військовому мистецтві!
Ніхто не порушував жодним словом роздумів Саїн-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та він їх, здається, і не питав – обмежився відповіддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав і тримав при собі.
Один Субедей, відкривши своє старе вовче око, проскрипів:
– Саїн-каане, мені здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному місці... Монгольський кінь застоявся, а він повинен мчати, як буря! Як ти гадаєш?
Батий ще раз зміряв поглядом вапнякові стіни фортеці, перед якою застряв, а потім глухо кинув:
– Я теж так думаю... Піднімайте військо – і впереді На Володимир!
4
Тан! Тан![101] почулися попереду вигуки дозорців, що зупинилися на горбі, звідки відкривалася широка долина якоїсь великої ріки.
Добриня переглянувся з Іллею. Дон! Добралися, нарешті, до таємничого Дону, до землі незнаної, за якою, кажуть, зовсім недалеко ще таємничіший Ітиль, тобто добре відома Волога, Влага, Волга, велика північна ріка!
Що там їх жде – за Доном, за Ітилем?
Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони і далі тягнули її на ялинках. Всіма правдами і неправдами намагалися роздобути їй зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб підгодувати дівчину. А коли не щастило, переполовинювали свої пайки і залишали їй на сніданок.
– Завезуть нас на край світу, – прошепотіла вона. – Там. і загинемо!
Вони промовчали і наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотілося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стільки побутувало розповідей у Київській землі! Це ж тут, на Дону, на Дінці, мучилися в половецькій неволі тисячі полонеників з Київської, Переяславської та Сіверської україни. Звідси декому з них щастило втекти і розповісти землякам про нестерпні муки, яких зазнавали там наші люди.
А Ітиль ще далі! А монгольська неволя ще тяжча!
Попереду поволі сунулися сани з квадригою. Стояла відлига, і десятеро коней з натугою тягнули їх по рихлому снігу. Обабіч, готові кинутися на підмогу і підштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, їхало верхи десятків два дозорців. Жадігер не відставав – пантрував за саньми, як за дорогоцінним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Батиєві!
З горба стало видно Дон і задонські простори, вкриті лісами, перелісками та чагарями, приметеними сірим від вологи снігом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволі сповзла на берег, а потім і на Дон, довга, рухлива, мов змія.
На березі Жадігер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправі через ріку, але сам від саней та охоронців не відставав. І коли квадрига з'їхала на лід, тримався поряд з нею.
Добриня з Іллею та з Янкою лишилися трохи позаду.
Посеред ріки раптом почувся оглушливий тріск криги, і майже одночасно – розпачливий крик вершників, що почали разом з кіньми провалюватись у воду.
Квадрига першою зникла з виду – її ваги не витримав підмитий бистриною лід, і вона швидко пішла на дно, прихопивши з собою і сани, і коней, і погоничів, що тримали їх за вуздечки.
Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якій борсалися коні та люди, що, затягувані течією, зникали в темній холодній глибині.
Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на місці, боячись ворухнутися, щоб і під ними не проламався лід. Кілька вершників, що їхали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней.
А з ополонки ще чулися окремі поклики про допомогу: кільком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течія затягувала їх униз, але вони щосили трималися, намагалися вилізти наверх. Та вилізти не могли: мокрі руки ковзалися, ні за що було вхопитися...
Добриня ринувся вперед. Ілля заступив йому дорогу.
– Ти куди, божевільний? Утопишся!
Добриня вирвався з його чіпких рук, гукнувши на ходу:
– Бережи Янку!
А сам підбіг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сідла аркан і метнувся до ополонки. Там хтось відчайдушне боровся зі стрімкою течією, що затягувала під лід. Видно, сили залишали нещасного, бо він уже не кричав – лише рикав, як поранений звір, витягнувши поперед себе скоцюрблені руки, що ковзали по льоду і не мали за що вхопитися.
– Тримайся! – гукнув Добриня і, лігши на лід, почав поволі підповзати до ополонки. – Я зараз допоможу тобі!
Наблизившись кроків на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собі на зап'ястя, а другу, більшу, разом з усім арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спіймав її і затис у кулаці.
– Тримаєшся? – спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою.
– Тягну!
І Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помітив, що сам поволі сунеться до ополонки. Він зрозумів: у нього не було ніякої опори, щоб витягти потопаючого, адже ні за що триматися на слизькій поверхні льоду.
Він попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та ніхто не поспішав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию.
Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж ніхто не зрушив з місця – всі бояться провалитися.
Він знову безпорадно оглянувся. Цю його безпорадність зрозумів потопаючий і, цокаючи від холоду зубами, уперше подав голос:
– Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дістану н-ножа!
З несподіванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадігер! Це ж його голос! Він навіки запам'ятав його. Ніколи і ніде не сплутає з ніяким іншим! Як же він його зразу не впізнав? Правда, з-за кромки криги виглядає лише півголови, прикритої шапкою, але тепер він його добре уявляє всього – і плоске, з дьобатим носом обличчя, і широкі вилиці, і вузькі, з важкими повіками очі...
Очі ворога!
Він мимоволі глянув на свою руку, що тримала аркан, і на аркан, що простягнувся до Жадігера, і зціпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було років зо два тому, навесні, відразу, як татари погромили донських половців і Жадігер узяв його собі за раба і приставив до кінського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору і зламала ногу. На нещастя, це була якась непростої породи матка, від якої Жадігер ждав приплоду. Як він тоді бив його! Накинув на шию аркан і періщив гарапником по голій спині та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарешті кілька разів копнув його під бік носком свого цупкого гутула.
– Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тоді і тепер. Але як все помінялося!.. Тут його спогад обірвався. Тримаючись за аркан, Жадігер другою рукою витягнув з-за халяви міцного клича – захалявного ножа і кинув Добрині.
– Лови!
Ніж був міцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати!
Увігнавши його в лід і відчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан і гукнув:
– Я триматиму, а ти вилазь!
Жадігер ухопився за аркан двома руками, підважився ліктями і поволі виповз із ополонки на лід. Підвестися вже не міг – закляк від холоду. Тоді Добриня, відштовхуючись ножем, почав задкувати і тягти за собою обважнілого сотника, аж поки відчув, що лід під ним міцний – не провалиться. Там зупинився і підвівся. До нього наближалися перелякані Жадігерові баатури.
– Візьміть його та одягніть у сухе, – сказав знесилено Добриня і, кинувши на лід ножа, повернувся і мовчки пішов назустріч Янці, що, відокремившись від гурту, поволі наближалася до нього.
5
Три довгих зимових місяці – грудень, січень і лютий – Батий лив людську кров, як водицю, у Київській, Володимиро-Волинській та Галицькій землях. Він лютував, бо жоден город чи навіть маленький городок не здався добровільно. їх усі довелося брати приступом. Лише Данилів, Крем'янець та Холм так і не пощастило взяти. Сили монгольські танули. Та незрівнянно більші втрати несло місцеве населення. В городах, які чинили опір, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердів збіжжя, живність, одяг, багатьох убивали, молодих жінок та чоловіків тягнули в полон.
Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав віру, що це коли-небудь скінчиться. Зовсім опустилися у нього руки після того, як упав Галич – столиця Галицької землі. Галичани трималися до останнього. Татари пороками пробили в кількох місцях вали і ввірвалися в город, де ще цілий день тривала різанина, що забрала у Батия лише вбитими більше тисячі воїнів. Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрівняти з землею. Успенський собор, де сховалися жінки і діти, подібно Десятинній церкві в Києві, був зруйнований пороками.
Дмитро дивився, як горять князівські та боярські хороми, церкви, колись неприступні заборола, – і плакав. О Боже, що робиться! Упав Київ, поник Володимир, щез із лиця землі гордий Галич, спустошені Плісненськ, Ясенів, Олесько, Більче Золоте, Болотня, Звенигород, Василів. Половину люду з них вирубано, а друга половина – в неволі... Що ж залишається? Надія? На що? Хіба може народ ожити, підвестися після такої розрухи, після такого ніколи, ніким і ніде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти мені віку ще в Києві? Навіщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав? Невже тобі, Господи, втішно дивитися на мої муки і страждання?
Туга точила душу. Він майже нічого не їв – зчорнів на лиці і ледве плентав ногами, хилячись од вітру. Іноді виникала думка – кинутись на охоронців, що день і ніч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зіницю ока!
Та найбільше страждав від безсилля: чим він може допомогти своєму народові? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому ніхто не допоміг – ні король угорський Бела, ні князі польські та моравські. Тепер вони й самі потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравію Батий уже послав свої тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотів об'єднатися ні з князем Михайлом Чернігівським, ні з Данилом Галицьким, який теж поїхав було просити допомоги, лише поки що хижо поглядає через Карпати... Ну, чим він може допомогти цьому бідному народові, що кожен день зазнає кривавого розбою, убивств та наруги?
Розоривши Галич, Батий розіслав свої загони по всьому князівству. Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах – і не було краю, не було впину катуванням, знущанням і насиллю над збожеволілим від жаху людом. Здавалося, наступили судні дні, настав кінець світу.
Батий дав повну волю своїм ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся м'ясом, якого було по боярських оборах та смердівських дворах вдосталь, хапайте добро і полонеників і відправляйте в далеку дорогу – аж на Ітиль!
Ви – переможці! Все ваше! Відпочивайте перед новими походами – до весни! А там далі – на башкирців, на ромеїв, на франків! Аж до Останнього моря!
Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кінця. А до весни ж іще далеко, і кожен день – то чиєсь обірване життя! Та, може, не одне, а десятки чи сотні!
Що робити?
І тоді Дмитро зважився.
– Я хочу поговорити з Саїн-ханом, – сказав він джагунові туленгітів, які охороняли його. – Передай йому моє бажання!
Наступного дня його привели в кіш, що розташувався над Дністром. Всюди понад рікою на високому березі темніли похідні юрти кочовиків, горіли багаття, пахло вареною бараниною та кониною.
Провівши Дмитра між двох вогнів, щоб очистився від скверни, злих духів і злих помислів, туленгіти ввели його до ханської юрти.
Тут було тепло. Підлога застелена гуцульськими килимами. На стінах теж килими. Ні лав, ні стола. Лише попід стінами лежали рядами подушки під вовняними ліжниками. На них сиділи монгольські тайджі-царевичі Орду, Казан, Бурин, Бучек та темники, а насупроти дверей, під стіною, на узвишші, возсідав сам Батий.
Було видно, що тут щойно відбулася трапеза, бо обличчя царевичів розчервонілися, масні пальці і роти вони витирали вишитими рушниками, а перед кожним із них стояли срібні чашки-кисе, наповнені холодним білясто-сивим кумисом.
Дмитро не впав ниць, як велів монгольський звичай, але скинув шапку і низько вклонився Батиєві, торкнувшись правицею підлоги.
– Підійди ближче, Думитре, – тихо промовив Батий і показав на подушку біля своїх ніг. – Сідай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!
Це була висока честь. Видно, Саїн-хан був у доброму настрої.
Дмитро сів, підібгавши ноги, і торкнувся вустами срібного ханського поставця.
Батий уважно розглядав його.
– Я радий тебе бачити, Думитре, – порушив він мовчанку, і тут же старий половець-терджуман переклав його слова. – Гадаю, ти за цей час, поки перебував у моєму війську, багато чому навчився?
– Так, великий хане.
– Ти зрозумів, що сила моя незмірна, що ніхто у всьому Всесвіті не може устояти переді мною?
– Так, великий хане, сила твоя справді незмірна, – погодився Дмитро, думаючи, як почати розмову, заради якої він сюди прийшов.
Всі ці дні Дмитра не покидала одна думка – як змусити Батия якнайшвидше піти геть із Галицької землі? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут і що ще можна було врятувати?
Куди мав намір піти далі Батий, знали всі – на башкирдів, на короля угорців Белу. Знав це і Дмитро. Та ніхто не знав, коли саме Батий підніме свої тумени в похід. Ось про це і хотів дізнатися воєвода, щоб у розмові поступово підказати ханові свої думки з приводу цього і підказати так, щоб той повірив йому.
– Тепер ти розумієш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не піддавшись мені з Киювом і людом киювським?
– Що було, того не вернути, – ухилився від прямої відповіді Дмитро, але своєму голосові надав такого тону, що можна було подумати, що він справді жалкує, що не здав Києва.
Саме так і зрозумів його Батий, і ледь помітна усмішка задоволення промайнула по його сіро-жовтому обличчю.
– Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.
– То, може, великий хане, і досить мені вже цієї науки? Може, відпустиш мене від себе? Батий розплющив вузькі очі.
– Ти хочеш піти від мене? Тобі тут погано?
– Ні, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш ці землі і підеш далі в похід, а для мене ті далекі землі невідомі. Мов та звичаїв тих народів я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.
Батий пожував губами.
– Гм, у мене теж виникала така думка – відпустити тебе на всі чотири боки, – замислено промовив він. – Раз милувати, то милувати до кінця! Але я думав зробити це пізніше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на зарозумілого короля башкирдів Белу. А ти просишся зараз...
Дмитро з нетерпінням ждав цієї миті. Ось вона!
– Як! – вигукнув він здивовано. – Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хіба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути в горах сніги, ні пройти, ні проїхати! Гірські потоки перетворяться в ріки, а ріки – на моря! І обійти їх не можна, бо кругом – бескиди, і перепливти нїяк, бо течія така бистра, що ніякий човен не втримається. Та й човнів там немає!.. Це затримає тебе ще на місяць чи й на два, поки повінь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами і стане на гірських перевалах, де ні твої пороки, ні твоя кіннота нічого не вдіють...
Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичів.
– Ви чули? Що скажете?
Всі загули. Старший брат Орду, що сидів поряд і уважно слухав, промовив:
– Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ятаєш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають проїжджі снігові дороги, а влітку зовсім сухо або течуть невеличкі ручаї, навесні бурлять грізні потоки, що несуть каміння, яке зіб'є з ніг кожного, хто насмілиться вступити в воду. Гадаю, і тут так само... А коли прогаємо час, Бела справді збереться з силами і перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка!
Батий до брата Орду ставився як до старшого – з шанобою і любов'ю.
– Орду, ти справді впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? – засумнівався Батий.
– Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате, – твердо відповів Орду. – Пам'ятаєш ясу діда нашого Чінгісхана? "Швидкість і несподіваність – запорука перемоги! А ватажки туменів, тисяч і сотень, що чинять самовільно, або відпочивають, коли треба діяти, або приховують свої дії, сховавшись, подібно каменю в воді чи стрілі, випущеній у густі комиші, повинні зникнути з лиця землі. Такі ватаги не можуть стояти на чолі війська!.." Це торкається і нас з тобою, брате!
Царевичі заґелґотали:
– Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про київського воєводу всі забули.
Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:
– Думитре, ти дав розумну пораду. Ми післязавтра виступаємо. А тебе я відпускаю – можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срібна пайцза – вона дозволить тобі вільно проїздити через усі міста, де є мої застави. Кожен даругачі[103], якому ти покажеш її, пропустить тебе, дасть змінних коней і все необхідне в дорогу.
– Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кількох супутників з полонених. Дорога далека – можу захворіти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так – будуть поряд близькі люди... Та й зброї якої-небудь хотілося б мати – від злодіїв-лиходіїв захищатися.
– Гаразд. Усе тобі буде, що просиш, – кивнув головою Батий і заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
6
Дорога йшла лісом. Сірий зимовий день хилився до заходу. Стомлені коні тюпали поволі і вже не звертали уваги ні на вйокання візників, ні на удари батогів. В кількох критих санях їхала під охороною трьох десятків гриднів сім'я князя Михайла.
Сам старий князь із сином Ростиславом, відірвавшись від валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля – потрібно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князеві Михайлові вона була зовсім чужа і незнайома. В його жилах текла половина польської крові, бо його мати була рідною сестрою польського короля Конрада, і він не раз у молодості та й зовсім недавно – всього півроку тому – подорожував цими землями. І все ж це був чужий край. До того ж час був неспокійний, грізний: десь позаду, на Волинській землі, вже господарювали татари – брали штурмом городи, лили кров їхніх захисників, палили села, гнали у рабство населення. Тут – бродили зграї грабіжників. І втікач-князь не знав, звідки чекати небезпеки – спереду чи ззаду?
Піднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздоріжжі, за перестріл чи й ближче, стояв чималий кінний роз'їзд.
– Хто це? – спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темні обриси незнайомців. – Татари? Чи розбійники якісь?
Ростислав стенув плечима.
– На татар не схожі. Та й на розбійників теж. Зараз дізнаюся! А ти залишайся тут!
Він приострожив коня – і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.
Незабаром він прискакав назад.
– Отче, – вигукнув схвильовано, – це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми, – до князя Болеслава в Мазовію[104]. Нам нема чого боятися – їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском...
Михайло перехрестився.
– Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.
Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.
Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родиш. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.
Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві володимиро-волинському, листа: "Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!"
Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.
Романовичі – Данило та Василько – відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові – Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.
Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян – назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.
Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг – знак війни.
Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.
Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів – з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися – повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.
Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.
Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.
– Що? Приїхали? – А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась, – Боже! Хто то?
– Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила, – заспокоїв її Михайло.
– Данила? Брата? І він тут?
– Зараз ми його побачимо.
Валка прискорила рух і незабаром, повернувши на роздоріжжя праворуч, опинилася на затишній лісовій галявині. Там палахкотіло веселе багаття, довкола нього грілося кілька десятків вояків-галичан, поодаль стояли сани, і коні біля них смачно хрупали запашне лугове сіно.
Назустріч валці від вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Міцний, гарний собою, сорокарічний, він міг би зійти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рівнею – князі чернігівський та галицький. До того ж – свояки.
Михайло спішився. Княгиня Олена вилізла з халабуди.
Данило розкинув руки – швидко підійшов.
– Брате! Сестронько! От і дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужій землі!
Вони по-родичівському почоломкалися, обнімаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася.
– Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крівцею людською підпливає... Чи сподобить Господь нас іще раз ступити на неї? Чи ми навіки покинули її, братику?
Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив під стіл пішки, коли вона вийшла заміж, але вона була так разюче схожа на покійну матір, що при зустрічах з нею він відчував у серці якийсь священний трепет, і йому завжди хотілося цілувати її руки, як цілував колись мамині.
На його очах теж заблискотіли сльози, і він припав губами до сестриних рук.
– Не знаю, рідна! Не знаю! Втікачі, яких я зустрів по дорозі, розповідають, що страшне щось діється на Волині та в Галичині. Ще ніколи народ наш не терпів такого лихоліття, як зараз. Смерть і насильство не розбираються, де чоловік, де жінка, де дитина чи стара людина, – всіх підряд косить мунгальська коса, навіть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звірам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити рідні місця – одному Господу нашому відомо!
– Що ж сказав тобі король Бела? – спитав Михайло.
– А-а!.. Бела, як і всі угорські королі, спить і бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало йому своєї землі – поглядає на нашу, щоб загарбати її! Нерозумний! Не відає, що дуже скоро може втратити і свою... І не тільки землю та корону, а й голову!
– Відмовив?
– Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанції для сина Лева, щоб скріпити наш союз. Та де там – і слухати не захотів!
– Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже він нам, як мені Конрад: "Вибачайте та голоблі назад повертайте!" Га?
– Думаю, не скаже: не такий час, щоб не поділитися по-братньому куском хліба... А втім – побачимо. Ходімо до вогню: пополуднуємо та й рушимо гуртом далі. Вже і Варшава недалеко – гадаю, дотемна будемо там.
7
Десь якраз у ті дні місяця лютого 1241 року, коли воєвода Дмитро, відпущений Батиєм, вирушав із розореної Галицької україни на Наддніпрянську україну, а князі Михайло та Данило вступали до столиці Мазовецького князівства – Варшави, валка джагуна Жадігера перебралася по льоду через Ітиль і нарешті дісталася до Бату-сарая, Батиєвої столиці, яку він заклав якраз перед походом на вечірні країни.
З п'ятнадцяти тисяч полонеників, що вирушили з Києва, залишичася в живих ледве половина. Інші своїми кістьми позначили скорботний шлях на схід, по якому вслід за ними судилося піти в неволю іншим тисячам.
Жадігер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радісно на серці, а як злочинець, якого жде неминуча кара.
– Краще б ти мене не витягав з ополонки, – похмуро кинув він Добрині наступного дня після пригоди на Дону. – Ох, краще б ти мене не рятував! Що ж скаже мені Саїн-каан, коли дізнається, що квадрига, якою він хотів прикрасити своє місто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та він живого місця не залишить на моєму тілі! Ох, краще б ти сам провалився, перш ніж витягнув мене на люту погибель!
Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний, безвітряний. Тріщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на це, всюди вешталися люди. З галасом, зі схвильованими покликами до валки від юрт, що простяглися рядами зі сходу на захід, по засніженій рівнині бігли жінки, дітваки, шкандибали старики. Кожному хотілося побачити військову здобич, що свідчила про перемогу монгольського війська, розпитати про родичів – хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться військо?
На якийсь час сторожа, оточена співплемінниками, забула про полонеників, і Добриня з Янкою та Іллею, ледве тримаючись на ногах від голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що ґелґотав, як розтривожена зграя гусей, на незліченні копички юрт, над якими вилися сизі димки, на безладно розкидані дерев'яні та кам'яні новобудови на узвишші, звідки долітав перестук сокир, різномовний гомін рабів та різкі окрики наглядачів.
Раптом Янка неголосно скрикнула:
– Боже! Дивіться!
Вона показала в протилежний бік.
Там по втоптаному снігу, нахилившись, брели невільники. Було їх чоловік двадцять чи тридцять. Тужачись зі всіх сил, вони довгими міцними вірьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачі нагайками підганяли їх.
Звичайно, колоду було б легше і доцільніше тягнути кіньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невільників. Худі, зарослі, обідрані, вони здавалися вихідцями з того світу. У багатьох крізь лахи просвічували сині ребра, дехто був без шапки, без чобіт чи постолів – їхні ноги були обв'язані якимись ганчірками, а двоє чи троє нещасних взагалі не мали на тілі нічого, крім якихось недоладних штанів, пошитих із різномастих шкурок степових гризунів – мишей, байбаків, тушканчиків, а на ногах – личаків, сплетених із рогози.
Янка схлипнула.
– Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже і нам доведеться отак?
Добриня обняв її за плечі, притиснув до грудей, ніби хотів закрити від жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут і йому, бувалому, відібрало мову. Що він міг сказати? Безперечно, така доля ждала і їх. Рано чи пізно, але ждала.
Ілля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося від гніву.
– Ну, я не доживу до такого стану! Ні, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб і мені заподіяли смерть! Янка схопила його за рукав.
– Братику! Що-бо ти мовиш!
Та Ілля не відповів: несподівано увесь напружився, витягнувся, очі округлилися, а погляд мовби завмер – втупився в невисоку постать жінки, що поволі вилазила з критих кошмою саней.
– Маріам! – прошепотіли його зблідлі вуста. Потім він хрипко вигукнув: – Маріам!
Жіноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.
То справді була Маріам.
– Ілля! – зойкнула вона. – Ілля! Любий! Вона метнулася до нього і впала йому на груди, забилася в глухому риданні.
До неї вже біг підстаркуватий наглядач-візничий. Але ні Маріам, ні Ілля не бачили його. їм так було багато що сказати одне одному! Так хотілося наговоритися!
– Маріам, ти жива!
– Жива, любий. І ти живий! Слава Богу!
– Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?
– Для Менгу, – і сльози знову хлинули з її очей.
– О Боже!
– Я не житиму! Я заподію собі смерть! Тут візничий шарпнув дівчину за плече, замахнувся нагаєм.
– Іди! А то...
Ілля і Добриня схопили його за руки, навперебій почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
– Побачить джагун – і їй, і мені перепаде! – і потягнув дівчину до саней.