Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)
Всюди по долині палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною.
Добриня відчув, як йому звело судомою живіт, бо відтоді, як потрапив у полон, не те що не наїдався, а цілими днями, бувало, ріски не мав у роті, живився тим, що знаходив під ногами або довкруж себе, – викинутим недогризеним маслаком, жменею зерна, знайденою у смердівській стодолі, лісовими горіхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хіба то їстиво? Тут же і на це не можна було сподіватися – тільки на милість завойовників.
Та милості він не дочекався. Саме тоді, коли закіптюжені кухарі почали знімати з триніг над багаттями котли і ділити між воїнами м'ясо і юшку, прискакав Жадігер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевів[75].
– Добрине! – гукнув джагун, не злазячи з коня. – Вставай і ходи з нами! Менгу-хан вимагає тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше!
Жадігер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос лунав доброзичливо. Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав товмача. І він у думці похвалив себе, що зберіг цьому боголові життя. Взимку цей орусут приніс йому підвищення по службі – звання джагуна-согника; може, і нині завдяки йому пощастить зігрітися ласкою джихангіра?
Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
– Сідай!
Обабіч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду.
"Бояться, щоб не втік, – подумав Добриня і гірко усміхнувся. – Куди? Чи далеко забіжиш тут, серед такого стовпотворіння, та ще й з кангою на шиї? Відразу спіймають!"
З юрти вийшов Менгу – ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим:
– Все готово?
– Все, каане, – вклонився Жадігер.
– Тоді рушаймо! До юрти лашкаркаші[76]
2
Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилі крутої гори[77] над Либіддю. Ханські туленгіти та юртаджі[78] вибрали її для ставки лашкаркаші не випадково. З неї через Либідську долину добре видно Київ, усю південно-західну частину його валу з Золотими ворітьми посередині. Звідси було зручно керувати туменами лівої руки, що стали понад Глибочицею, і туменами правої руки, що обсіли місто збоку Хрещатицької долини. А на випадок орусутської вилазки ханська ставка надійно прикривалася Либіддю та її заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських яків великоханський бунчук – тут.
Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося і туманна імла над землею розсіялась. Сюди не докочувався гомін війська, що затопило всі околиці.
Жоден голос не порушував тут незвичної тиші. Туленгіти півколом громадилися позад ханської юрти. Попереду, під тугом, шанобливо завмерли найближчі сподвижники Саїн-хана – джихангіри та найвизначніші нойони – баатури, що прибули на курултай[79]. А сам Батий стояв попереду, над схилом гори і, склавши руки на грудях, мовчки дивився на Київ. Був він одягнутий у вовчий кожух, на голові мав тимак з корсачого хутра.
Ніхто не порушував дум лашкаркаші.
Плоске обличчя Батия було жовто-сіре, непроникне. Тільки рідкі вії його вузьких розкосих очей злегка тремтіли, і це свідчило, що думка великого каана працює напружено.
Він був другим сином Джучі, якому Чінгісхан віддав, як старшому серед своїх синів-джихангірів, усі західні землі, вже завойовані і ще не завойовані, але які потрібно було завоювати в майбутньому: Ібір-Сибір, Булгар, Башкорд, Дешт-і-Кипчак, Русь і Черкес до Тімур-Кахалки[80]. Рання смерть Джучі не дозволила йому виконати наказ Потрясателя Всесвіту – завоювати ще не завойовані країни. Він помер 1227 року, за півроку до кончини самого Чінгісхана, несподіваною і страшною смертю – йому невідомі злочинці під час полювання в степу переламали хребет. Прошурхнула було чутка, що це сталося не без волі і згоди самого Чінгісхана, але зразу й погасла, бо за таку чутку рубали голови... Після смерті Джучі великим кааном Західного улуса[81] мав стати його старший син Орду, але м'якотілий добродушний Орду добровільно уступив владу своєму молодшому братові Бату, що мав не тільки тверде ім'я[82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть, і в цій акції проявилася воля і далекоглядність їхнього великого діда, який давно вже запримітив у молодому внукові Бату щось своє, чінгісханівське – непохитну волю, жорстокість і військові здібності... Як би там не було. Бату став володарем Синьої орди, що посіла землі від Алтаю аж до Дніпра, землі майбутньої Золотої Орди.
З Орду жив він мирно, у братерській злагоді, мав його не тільки за першого темника, а й за порадника і навіть у своїх ханських ясаках та ярликах[83] братове ім'я ставив попереду свого: "Ми, хани Орду та Бату, повеліваємо..." Мабуть, це й стало причиною того, що його прозвали Саїн-ханом, бо по відношенню до підкорених народів, до своїх монголів та навіть до нойонів та беїв був він не справедливіший, ніж Чінгісхан, Джучі чи інші джихангіри.
Виконуючи волю Чінгісхана, Бату підкорив башкирів, булгарів волзьких, саксинів, половців, черкесів і весь Північний Кавказ, половину Русі до Дніпра, а тепер, у рік Миші, розпочав свій останній, вирішальний похід на вечірні країни. І першим у цьому поході упаде йому до ніг прадавня столиця Русі – Київ. А останнім... Однак хто те знає, яке місто чи який народ упаде йому до ніг останнім? Хіба що Вічне Небо... Його великий дід, По-трясатель Всесвіту, заповів йому перед смертю дійти аж до Останнього моря. І ось він вирушив у цей грандіозний похід.
Ще влітку цього року заклав він за Ітилем, тобто за Волгою, свою нову столицю Бату-сарай і поставив перед розкішною золотою юртою чорне знамено – знак війни. Три місяці на цей заклик зі всього улуса збиралися до походу військові сили – переправлялися через Волгу і поволі, не поспішаючи, простували на захід сонця, а коли всі зібралися і перейшли Дон та Донець, Бату вирушив і сам. Він швидко наздогнав військо і пішов прямо на давно розвідані дніпровські переправи побіля Росі...
І от він тут – Киюв перед ним! Як же взяти його – ось питання!
Батий дивився на грізні вали міста, що ощетинилися тисячами вояків, і думав. Довго думав. Та місто здавалося йому неприступним.
Тоді він підняв руку – і монгольські царевичі та найвидатніші нойони наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканні.
Батий запитав коротко:
– Джихангіри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?
Запала мовчанка. Ніхто не поспішав розкривати рота. Батий повернув голову через ліве плече і побачив Менгу.
– Мунке! Ти вже стояв раз перед ворітьми цього міста. Скажи – що нам робити? Менгу шанобливо вклонився.
– Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили моїх послів. Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумілих! Тому в мене одна думка: брати місто приступом і знищити його! І ніяких перемов з обложеними!
– А ти, Субедею? – Батий перевів погляд на свого вірного пса, знаменитого старого полководця, що у свій час ходив не раз у походи з Чінгісханом та Джучі. – Що ти скажеш?
Худий жилавий старик поплямкав синіми губами, стягнув з голови сіру вовчу шапку і статечно вклонився. Його широке зморшкувате обличчя було суворе і темне, а вузькі вицвілі очі каламутилися проти вітру слізьми. Голос його, як і він сам, був сухий, скрипучий.
– Саїн-ханеї Батько йєка-монголів Чінгісхан, коли підступав до якого-небудь міста, завжди посилав попереду послів і пропонував обложеним почесні умови для здачі. Нерідко були такі, що піддавалися нам, і це рятувало кілька сотень чи й тисяч монгольських воїнів від неминучої загибелі. Так робив завжди і ти, джихан-гіре. Чому ж нині маєш відступитися від цього мудрого правила, заповіданого нам Священним Правителем?
Субедей перечив думці Менгу. Але він звик перечити джихангірам ще з часів Чінгісхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника і літа, що збагачують людину мудрістю та безстрашністю.
Батий повернувся до своїх полководців – темників та тисячників, обвів усіх пильним поглядом, ніби чекав, що ті висловлять іншу думку, та всі мовчали. Тоді він поклав руку на плече "непереможному".
– Так, мій аталику[84]! Не будемо порушувати яси[85] Потрясателя Всесвіту. Пошлемо послів і нині – хай ніхто не скаже, що Саїн-хан учинив несправедливо!
Він плеснув у долоні – і в ту ж мить перед ним став сотник туленгітів.
– Привести полоненика!
Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:
– Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?
– Ойє!
– Давай його сюди!
Менгу кивнув Жадігерові – і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на гаю. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.
Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що – ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.
Цю загадку тут же розгадав Батий.
– Цей богол, – сказав він, – син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі – хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде...
Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:
– Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом? Батий повів оком по колу.
– Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.
– Небезпечно посилати джихангіра, – зауважив Субедей. – Орусити дізнаються, хто він такий, – уб'ють.
– Не уб'ють. У нас заложником залишиться Думитрів син, – заперечив Батий. – Та й не треба йти йому в місто – перемовиться на відстані, через рів.
– Дякую, брате, за ласку і довір'я, – схилив голову Менгу. – Хоча, правду кажучи, особливої радості від майбутньої посольської місії не відчуваю, бо впевнений, що закінчиться вона невдачею, як і взимку.
Та Батий підняв угору вказівний палець, промовив урочисто:
– Мунке! Скажи завтра Думитрові, що мені жаль знищувати таке гарне місто, якому немає рівних у цілому півсвіті – від Керулена до Дунаю. І якщо Думитрові воно дороге, якщо він хоче зберегти його для себе і своїх нащадків, то хай відчинить ворота і виведе в поле його мешканців. За це обіцяю всім життя, а Думитрові владу та життя сина... Якщо ж він не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, і дай ніч на роздуми, а післязавтра вранці, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золоті ворота і привселюдно зламай йому хребта!
– Зрозумів, Саїн-хане, – схилив голову Менгу. – Зроблю все так, як ти сказав.
– І починайте по-справжньому облягати Киюв, – додав Бату, звертаючись до всіх. – Ми вже третій день тут – тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!
Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.
3
Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх віч-на-віч на майдані перед Золотими ворітьми. їх обох привели сюди.
Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика. Сумніву не було – Ілля. Справді – гарний. Ясні розумні очі, крутий лоб, прямий ніс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечі. Все – як у Дмитра! Безперечно, це він! Бояриня не погрішила проти істини.
– Здоров будь, Ілля! – тихо привітався Добриня. Той стрепенувся.
– Ти мене знаєш? Звідки? Хто ти? Охоронці не звертали уваги на їхню розмову.
– Я Добриня... Цього року я бував частим гостем твоєї сім'ї, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасію, Янку, братів твоїх.
– Чоловіче! Просто не віриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут?
– Мене воєвода Дмитро послав на Рось, і я затримався на Княжій Горі, аж поки потрапив у полон.
– Як же мої? Всі живі-здорові?
– Всі живі-здорові. Янка виросла, брати поженилися...
– Ну, вони поженилися ще при мені.
– Всі за тобою побиваються... Горюють...
Ілля заплющив очі.
– Боже, Боже! Бути так близько – і не побачитися! – прошепотів крізь сльози. – Повернутися додому, та як – нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам і своїм рідним! Краще б мені було загинути, ніж тепер бути іграшкою в руках ненависного ворога!
Добрині здалося, що Ілля до кінця не усвідомлює, для чого його привели сюди і яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни не відчинять браму перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко – відкрити йому всю правду. Однак іншого виходу не було. Він повинен знати все, щоб несподівана звістка під час перемов з воєводою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився:
– Ілля... – Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. – Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?
– Так, я це знаю, – відповів Ілля. – Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім'я – Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок – без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.
– Знаю. Що ж далі?
– А далі – наперед вийшов товмач і спитав: "Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас – син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?" Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. "Отже, немає такого? – перепитав товмач. – А хто з Києва?" Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка:
"Домане, дивись!"
Тут Добриня вражено вигукнув:
– Як ти сказав? Доман?
– Так, Доман... А ти його знаєш? – в свою чергу здивувався Ілля.
– Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог... Але розповідай далі!
– Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:
– Один з них – син воєводи Дмитра.
Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув:
– Припиніть! Не катуйте його! Я – син Дмитра! Так мене змусили виказати себе, і тепер я знаю і розумію, для чого я був потрібен Батиєві. Добриня сумно похитав головою.
– Боюсь, ти знаєш і розумієш не все до кінця. Та Ілля відповів твердо:
– Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумію їхню мову і второпав, що сказав учора Батий... Мені зламають хребет!
– Ну, якщо воєвода Дмитро відчинить ворота міста, то, може, і не зламають.
– Ні, він не відчинить! – вигукнув Ілля, і очі його блиснули рішучістю. – Він не відчинить! Я знаю батька! Та й кияни не дозволять йому зробити це, хоч би він і хотів!
Добриня полегшено зітхнув. Так ось який наймолодший син воєводи! Здається, на нього можна покластися! Але він не хотів позбавляти його надії, тому сказав:
– Ну, може, все обійдеться щасливо...
Та Ілля не захотів прийняти примарної розради.
– Не обійдеться. Ти не знаєш мунгалів!
Добриня криво усміхнувся.
– Не знаю!.. Ще й як знаю! Але на рожен лізти не раджу. Під час зустрічі з батьком будь стриманий...
Тут під'їхав хан Менту в оточенні сотні кешиктенів, і їхня розмова припинилася.
– Все готове для перемов? – спитав він.
– Все, – коротко відповів Жадігер.
– Тоді – рушаймо!
Кияни перехилилися через заборола, мовчки стежили за монгольським посольством. Ні погроз, ні крику – сувора напружена тиша.
Менгу зупинився за перестріл до воріт. Не злазячи з коня, підняв угору камчу – ткнув нею прямо на заборола.
– Погляньте – орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи їм, терджумане, що я знову прийшов до них! Я – Мунке!.. І запитай відразу, чи є серед них воєвода Думитро. Я хочу говорити з ним!
Добриня приклав долоні до рота – гукнув:
– Кияни, перед вами хан Менту! Він хоче говорити з воєводою Дмитром!
Згори зразу ж почувся голос воєводи:
– Я тут, Добрине! Я впізнав тебе! І радий, що ти живий-здоровий!
Добриня стрепенувся, знайшов воєводу, який стояв не там, де завжди, на вежі Золотих воріт, а просто на валу, на тій його частині, що спускалася до Хрещатого яру.
– Воєводо, воєводо! – вигукнув він. – Не звинувачуй мене в тому, що не попередив тебе завчасно про ворожу навалу. Лише встиг я добратися до Княжої Гори, як зразу ж був змушений захищати її. Там же потрапив у полон. Не осуджуй за це нікого! Ми билися скільки мали сили – і не одного нападника відправили на той світі Втрати ворога теж не малі – і це виправдовує нас!
– Я все знаю, Добрине, і нікого не звинувачую. Шкодую лише, що не можу зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що міг. З чим же нині прийшов до нас Менгу-хан?
– Його прислав до тебе, воєводо, сам хан Батий. Хоче, щоб ти відчинив ворота міста і здався на милість переможців!
– Але ж він ще нас не переміг! – вигукнув Дмитро. – Про яку ж милість переможців може йти мова? Менгу нетерпляче засовався в сідлі. Добриня переклав. Менгу спалахнув.
– Передай йому все дослівно!.. Ми не сумніваємося в перемозі! Але щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові, Бату-хан пропонує тобі, Думитре-бею, почесну здачу. Він обіцяє всім киянам життя і посильний, справедливий податок. Ти згоден?
– Ні.
– Чому?
– Сила у вас велика, Менгу-хане, – спокійно пояснив Дмитро. – Але у нас теж не мала. Позмагаємося – от і видно буде, хто кого переможе. А здаватися без бою – ганебно для справжнього воїна! Не здалися ми тоді, коли ти вперше підступив до Києва, не здамося і нині! Така наша відповідь на твої слова!
– Не поспішай, Думитре! Спочатку пильно приглянься ось до цього молодого раба, що стоїть поряд зі мною, – не впізнаєш? – І він ткнув камчею в плече Іллі. – Дивися! Дивися пильніше!
Тисячі киян стежили за цією розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише легкий подих вітру та гороб'яче цвірінчання порушували її.
Дмитро перехилився через забороло, довго вдивлявся у зарослого обідраного мунгальського невільника з колодкою на шиї.
– Ні, не впізнаю! Далеко!
– Ну, як же, воєводо! Невже сина не впізнав?
Дмитро перехилися ще дужче.
– Ілля? Це ти, Ілля?
У Іллі з очей бризнули сльози. А з горла вирвався не людський голос, а якийсь хрипкий натужний клекіт:
– Е... а... а... у... е... а!..
Здається, він хотів сказати: "Це я, тату, це я!" Та замість слів крізь плач проривалися одні нерозбірливі вигуки, який не міг розібрати ніхто.
Один Дмитро по тому клекотові відразу впізнав його і схопився за голову.
– Ілля! Сину мій! Ілля!..
– Тату-уі – нарешті спромігся на слово і Ілля. – Тату-у!..
В тих вигуках не почулося ні крупинки радості, а пролунав страшний відчай, що одночасно вибухнув із двох сердець – батькового й синового.
Все замовкло навкруги. Навіть вітер притих і горобці принишкли. І лише через довгу хвилину по київському валу прокотилося ледве чутне людське зітхання – о-ох! Та й воно зразу розтануло, ніби його й не було.
Дмитро простягнув униз руки, ніби хотів вихопити сина з ворожого кільця і перенести на вал, в оточення рідних людей, а Ілля рвонувся йому назустріч, але міцна Жадігерова рука притримала його.
Менгу розплився в хижо-солодкій усмішці.
– Упізнав-таки сина, Думитре-бею? Упізнав! Тепер, гадаю, ти розумієш, що ми недарма привезли його сюди. Відчини нам ворота міста – і матимеш сина! Живого, здорового! Киюв залишиться цілим, неушкодженим, люд киювський сидітиме в своїх житлах, як і сидів, а дзвони ваших церков і ваші бородаті шамани-попи прославлятимуть тебе вічно під Вічним Небом – за здоровий глузд і добре серце! Послухайся моєї поради – здайся на милість нашого справедливого Саїн-хана!
Здайся! Стань нашим андою[86], союзником і йди разом з нами на вечірні країни!
Дмитро вислухав його мову і зразу ж відповів:
– Ні, цього не буде! Київ без бою ми не здамо!
Менгу налився кров'ю.
– Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирікаєш сина на люту смерть! Даю тобі ніч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш з поясом на шиї і по вашому орусутському звичаю з хлібом-сіллю, ми ось тут, на цьому місці, зламаємо йому хребта і кинемо здихати, а ти дивитимешся на його муки і проклинатимеш ту мить, коли Вічне Небо відібрало у тебе розум і ти відмовився піти на угоду з непереможними йєка-монголами, не захотів стати нашим побратимом, щоб спільно воювати проти наших ворогів! Невже у тебе, орусуте, кам'яне серце? Подумай!
Почувши ці слова, Дмитро схитнувся. Його підтримали сини Микола та Степан, що, як і батько, занімівши, слухали цю мову.
– Боже! – простогнав Дмитро. – Бідний Ілля! Нещасний сину мій! Краще б тобі не з'являтися було на білий світ! Краще б мені було померти вчора, ніж сьогодні я маю завдавати тебе на люті муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навіщо ж ти. Боже, не прибрав мене раніше? Навіщо посилаєш мені такі жорстокі, нелюдські випробування?
– Тату! – гукнув Ілля. – Я готовий на все – на смерть і на муки! Не піддавайся нечестивцям! Бо все то – обман! Об однім прошу – не кажи матері та сестриці Янці, що я тут і що мене чекає завтра. Хай вони не знають цього! Їм легше буде! А ти – тримайся! За мене не думай! Захищай Київ! Обороняй його до кінця! І хай я буду першою жертвою в цій, обороні! Прощай, батьку! Прощайте, братове!
Він хотів сказати ще щось, але його заступив собою ведмідькуватий Жадігер.
– Досить!
А Менгу спитав Добриню:
– Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден він здати Київ чи ні?
– Ні.
– І навіть страта сина не лякає його?
– Лякає. Але Києва здавати не збирається!
– О Вічне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж він до кінця уторопав, що завтра його син лежатиме тут і конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?
– Він знає про це.
– Тоді нам нічого більше робити тут! – з досадою вигукнув Менгу і повернув коня назад.
4
Темна осіння ніч важко налягла на Київ та його околиці. На заборолах – чатові. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густішою від далеких татарських багать, що оперезали місто. Там форкають коні, гавкають собаки, ремиґає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.
А в місті – темно і тихо. Ні багать, ні голосних розмов. Ніби страшне Батиєве нашестя всім заціпило вуста-Навіть собак не чути, які в мирні часи нерідко валували вечорами аж до півночі. Тільки де-не-де у віконцях блимав вогник свічки чи лучини, та й той швидко згасав, ніби боявся, що його помітить ворог.
Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свіча. За столом сидить уся сім'я. І нікого чужого. Всі вкрай засмучені, у печалі жінки плачуть, а бояриня Анастасія схилилася на стіл, і її плечі, вкриті барвистою хусткою, здригаються від глухого ридання.
Янка, теж у сльозах, гладить матір по плечах рукою, втішає:
– Мамочко! Ріднесенька! Не плач! Чує моє серце – не загине Ілля! Не знаю, звідки в мені така віра, але вірю – не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним!
Всі похмуро мовчать. Микола нахилився батькові до вуха – шепоче:
– Ілля ж просив не казати матері... Воєвода скрушно стенає плечима.
– Ну, як же не сказати? Все одно дізналася б... А бояриня судорожно хапає Янчині руки, цілує їх, притискає собі до обличчя, мов шукає в них розради й захисту, а потім знову заходиться відчаєм:
– А-а-а!.. Не вірю! Нікому не вірю! Загине він! Загине синочок мій!.. Не загляну я в його ясні очі, не почую його голосу, не доторкнуся до його білого лиця!.. Навіщо мені жити!
Янчині губи кривляться, очі наповнюються слізьми, і дівчина, припавши до матері, починає голосити теж – а-а-а! Їм поспішили на підмогу невістки, і в хоромині вкотре за вечір вибухає сльозами і криком розпач.
Дмитро – ніби занімів. Сидів похмурий, зчорнілий. Болючі думи охмурили його чоло, стягнули на ньому шкіру в глибокі зморшки. Обидва сини закам'яніло сиділи поряд і збоку поглядали на нього, мовби чекали якогось наказу. Та воєвода, міцно стиснувши зуби, мовчав.
Нарешті Микола узяв його за руку.
– Тату, час біжить... Треба зважуватись!.. Ніч темна – допоможе нам непоміченим пробратися до хати чинбаря Солопка. Хлопці там! Ми ж усі бачили, що їх завели туди, а я слідкував до самого вечора і переконався, що їх звідти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих – ми визволимо їх!.. Охоронців там не більше десятка. Дозволь!
– Дозволь, батьку, – підтримав брата Степан. – На вилазку – єдина надія!
Дмитро і сам це розумів. Та його охоплювали сумніви.
– А якщо самі загинете? Що тоді скаже мати? А якщо загинуть інші, що скажуть люди?
– Війна, тату... Комусь чи так, чи інак доведеться загинути... А може, і всім!
Вони вже цілий вечір домагалися, щоб батько дозволив зробити вилазку, та він вагався. Боявся утратити всіх трьох синів зразу, боявся утратити молодих гриднів, а найголовніше – боявся ворожої підступності. Він не раз чув, що монголи вдаються до хитрощів. А хіба тут її не може бути? Чому вони не відвели Іллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помістили на ніч зовсім недалеко від Золотих воріт? Та, ще й на очах киян? Чи не виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею і знищити всіх, хто вийде з міста, аби увірватися у розчинені ворота?.. Ось що непокоїло воєводу і змушувало його вагатися, стримуватися від рішучих дій.
Останні синові слова повернули думки в інший бік.
Київ – город могутній, запасів у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай місяць, два, три... А там і запаси вичерпаються, і голод здолає, а головне – розтануть загони київських захисників. У місті п'ятдесят тисяч мешканців, прибуло з околиць ще десять тисяч – всього шістдесят... Лише кожен четвертий – воїн. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисників Києва! А у Батия скільки – сто, двісті чи триста тисяч? Навіть побіжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалів! Тож, може, всім доведеться загинути? Навряд чи, ідучи на західні країни, Батий залишить у себе в тилу непідкореним таке велике місто, як Київ! Безперечно, він спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!..
– Гаразд, ідіть! – погодився нарешті Дмитро. – Візьміть скільки треба охочих – і йдіть! Та будьте обережні – не заривайтеся! А я чатуватиму з кількома сотнями біля воріт...
5
Добриню та Іллю завели в якесь чимале приміщення і штурхнули в темний куток, і вони обоє попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих та кінських шкур. Сморід, що йшов з них, забивав віддих, вивертав нутрощі.
– Тьху! – сплюнув Добриня, сідаючи і обпираюись спиною на стіну. – Чинбарня це, чи що?
– Чинбарня Солопка, – відповів Ілля. – Я знав його... Він постачав пергамент на князівський двір. Та й ми купували в нього.
– Дихати нічим! У роті повно шерсті! – Добриня знову сплюнув. – І придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна!
Руки у нього були зв'язані за спиною, важка дубова качга давила на карк, страшенно хотілося пити. Та найбільше дошкуляв сморід – важкий, густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько.
Він підвівся і рушив у протилежний кінець приміщення, де під стелею, крізь вузьку щілину, запнуту бичачим пузирем, пробивалося трохи сірого денного світла. Де вони? Чи не можна звідси втекти?
– Ілля, йди-но сюди!
Підійшов Ілля, став поряд.
Коли їхні очі призвичаїлися до темряви, вони почали розглядати чинбарню. Тут було просторіше, видніше, легше дихалося. Середину чинбарні займав довгий дощаний стіл, на якому жовтіла вже вичинена, вим'ята теляча шкура – заготовка для пергаменту. Під стінами стояли низькі широкі корита, де мокли шкури, дерев'яні цебра з вапном, квасом та борошном, на полицях безладно валялося різне чинбарське причандалля – залізні шкребки, розтяжки, важкі дерев'яні молотки, березові качалки з рублями, ковані гранчасті гвіздки, щоб напинати на столі шкури. Збоку, в темному закутку, застромлений глибоко в щілину, причаївся широколезий ніж з вишмульганою до блиску дерев'яною колодочкою.
– Ілля, глянь, що я знайшов! – повернувшись спиною до стіни, Добриня пальцями намацав ножа і висмикнув його із щілини. – Оце так знахідка!
– Ти гадаєш – він нам пригодиться?
– Ще б пак! Іди-но сюди – стань до мене спиною і міцно тримай руки, а я спробую перерізати сирицю! Що буде завтра – побачимо, а сьогодні скористаємося тим, що посилає нам доля!
З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Іллі. Незабаром вона впала, а через хвилину і Добриня був вільний.
– Ох, як стало легко! – вигукнув він, потираючи затерплі зап'ястя.
– То, може, скинемо й кангу? – спитав Ілля,
– Та, звичайно ж, скинемо ік бісовій мамі! На – ріж! – і підставив шию.
Упала одна колодка, потім – друга. Упала – ніби гора з пліч звалилася. Кляте ярмо не тільки давило шию і плечі, не тільки заважало ходити, бігати, спати – воно гнітило душу, не давало житти. Віл звикає до ярма, людина – ніколи. І тепер, коли ненависна канта упала на підлогу, Добрині здалося, що він вдруге народився на світ.
Як легко! Як вільно! То дарма, що вони з Іллею взаперті. У них попереду ще цілий вечір, ціла ніч, і вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно – в боротьбі! Іншого кінця Добриня собі не мислив.
Тут грюкнули двері. Не заходячи до приміщення, вартовий поставив просто на підлогу казанок з сорбою.
– Їжте! – і знову засунув засов.
Хлопці переглянулися. Пронесло! Було б гірше, значно гірше, коли б вартовий помітив, що вони звільнилися від пут і колодок.
Вони швидко вихлебтали рідку сорбу, в якій де-не-де плавали шматочки м'яса, і прислухалися. Вартовий неспішно чалапав по двору, мугикаючи щось собі під ніс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарні, нічого й думати.
Добриня уважно оглянув приміщення. Збудоване добротно, міцно! Смолисті соснові колоди пригнані одна до одної щільно. В єдине вузьке віконце, що тьмяніло під стелею, не пролізти. На горище лазу немає – отже, надвір вийти можна тільки в двері. Вони ж заперті, а за ними – вартовий!
