Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)
Калка[44]! Коротке колюче слово, що буде вічно ятркти серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала – через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз'єднання... Натомість стала нашою неславою, нашою мукою і непоправною втратою – спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів...
Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз'єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об'єднанні, але не сказали і не наполягли?
Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, – а така можливість була, – то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів – бояр, ремісників, смердів? Може...
Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.
Данило викинув наперед руки – пішов йому назустріч.
– Брата! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім – твій дім2 Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена?
Де твої домочадці?
– Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.
Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.
– Спасибі, брате, – розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. – Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього – і доброго, і злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш зла, як і я його не пам'ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.
– Що ж трапилося, брате? Кажи! Михайло Всеволодович підняв стомлені очі, гірко усміхнувся.
– Калка і через багато літ нагадує про себе, бо там ми повелися не мудро...
– Калка? – здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. – Яким чином?
– Ми втекли з Києва, брате.
– Втекли з Києва? Чому?
– Мунгали підступили... Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва...
– О Боже? Була битва?
– Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо – татари поб'ють нас! Пам'ятаєш Калку?
– Ще б пак!
– Я довго думав у той вечір – як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя – достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім – і нам, і угорцям, і полякам, і німцям... То л й подумав: хто ж об'єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я – великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут...
– А як же Київ?
– Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин...
– Я його знаю. Муж справді достойний.
– Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.
– Шкода столиці нашої...
– Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?
– Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз'єднані – половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву... Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.
– Я радий чути це.
– Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці...
– Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об'єднатися з ним, а може, ще й з поляками – і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.
– Я згоден з тобою, брате, – кивнув головою Данило. – От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!
– Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки... Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.
– Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову – в дорогу?
– Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!
– Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк – для прокорму сім'ї та дружини.
– Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам'ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.
– Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати... А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора – час і підкріпитися.
6
Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а над вечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом'яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі – і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.
Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?
Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги – ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити – а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров'ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?
Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжич, Музич, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів – і жив. Навіть іноді веселився.
Напередодні Великого посту наступав масний тиждень – Масляна.
В суботу батько сказав:
– Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи – аби довезли до Києва. Завтра масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!
– Як годі, то й годі, – відразу погодилися Василь та Іванко. – Руки вже аж гудуть!
Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П'ятдесят пудів криці далися їм нелегко! Земля замерзла – довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на поміч. Спасибі – ніхто не відмовив. Коли почули, що залізо потрібне Києву для виготовлення стріл, списів та мечів, кожен день приходило на допомогу по кілька чоловіків. Але ж основний тягар лягав на нього, на братів та батька. Окрім руди, заготовляли вугілля, довбали глину для тиглів, працювали в кузні... Щовечора приходили до хати задимлені, стомлені. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранці – знову роздмухували вогонь у горні. І так щодня...
Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добрині.
– Добрику, братику, зроби на озері крутилку! Хай усеньке село зійдеться на гулі та побачить, який гарний у мене брат!
– І він прийде? – спитав, усміхаючись, Добриня.
– Про кого ти? – не зрозуміла Ганночка.
– Ну, той, хто впав тобі в око. Ганночка почервоніла.
– Немає такого.
– Не кажи! Я давненько помітив, що з тобою щось діється. З нетерпінням ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у відро з водою, – дражнив сестру Добриня. – А це вірна ознака, що закохалася. От тільки не знаю, хто ж буде моїм родичем...
Ганночка спалахнула ще дужче, засміялася.
– Зроби крутилку – отоді й побачиш!
– Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.
– Якщо старого не знайдеться, нове з воза знімемо! Василь та Іван похитали головами, а батько лагідно прогув:
– Ну й коза! Хіба такій відмовиш?
Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот – виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев'яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив'язали ворину, а з обох кінців її – санчата. Крутилка готова – тільки держись!
Після обіду вся сім'я, окрім батьків, вийшла на озеро.
Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, – сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.
– Братику! Який же ти хорошийі – І цмокнула Добриню в щоку. – Покатай!
Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.
– Ану, братики, понатужтеся!
Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.
Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.
– Швидше! Швидше!
Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко – і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою – легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.
З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях – і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.
Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися – зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждаз своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.
Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат – причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки – в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.
Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.
Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний – додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав – виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі – в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.
Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.
Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі – і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.
На її очах стояли сльози.
У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Миланаї Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п'ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з'явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.
Бідна, бідна Миланаї Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім'ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом – перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.
Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: "Доб-рику-у!"
На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.
Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть – хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце – і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.
І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів'яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.
У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з'явився.
Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?
Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з'явилася перед ним. її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в р,ушу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо – високо? Отак і смердові до боярина – ще вище! Янка – бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києвії Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!
Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.
Масниця. Радісне праслов'янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною – і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.
У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою – чи гарна?
– Ти куди? – здивувався Добрикя. – До кого так рано?
– На Широкий Берег – до Лебедів... І тебе запрошували.
– До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?
Ганночка грайливо повела очима.
– Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з...
– Ганночко! – ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця – зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. – На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!
– Дрібні! Коли ж то було! А тепер там... – Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. – А тепер там...
– Ага, ось воно що! – здогадався Добриня. – Як же його звати?
– Кузьмою... А ти звідки знаєш? – Ганночка була збита з пантелику.
– Кузьма... Кузьма... Я щось не пам'ятаю такого...
– Ну, де б же тобі пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять років, як ти зник з села... А тепер він... Тепер він...
– Гарний хлопець? – не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.
– Гарний... – Ганночка зашарілася ще дужче. – А Росиця ще краща!
– Росиця? Хто це?
– Ну, його сестра молодша.
– Та, якої я не запримітив?
– Ти здогадливий.
– І вона запрошувала мене на млинці?
– Казала: приходь з братом.
– Гм, доведеться піти... Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.
Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же і опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Гакночці:
– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом і сметаною.
Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.
– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.
– Ну й ведмідь! – Добриня потер затерплу руку. – Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бігав...
– Го-го-го! Коли те було! – зареготав Кузьма. – А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..
Він сміявся гучно, розгонисте, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі.
Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.
Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добрито, вів далі.
– А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.
– Яким "таким"? – спитав Добриня.
– Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим...
– Не занадто мудрим і не дуже дурним, – скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.
– Ну, я такого не сказав, – знову зареготав Кузьма. – А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся... Гей, дівчата, ви чуєте – серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?
– Колодки йому на шию! Колодки! – закричали дівчата. – Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
– Та жону придбати!
– Та діток годувати!
– Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!
Росиця зашарілася, метнулася в сіни – внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.
Всі втішно заплескали в долоні.
– До танцю! До танцю Де гуслярі?
Добриня розвеселів – від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.
Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:
Молодий молоду
Посадив на льоду —
уставай, молода,
бо студена вода!
Ой, дід-ладо, молоду,
ой, дід-ладо, на льоду!
Уставай, молода,
бо студена вода!
Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?
Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.
– Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! – і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.
А дівчата тут же защебетали:
Ой дівчино-вутко,
виходь заміж хутко
за отого молодого,
що танцює прудко!
Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива, її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.
Добриня не зводив з неї очей – замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі – і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!
Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.
– Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все – навіть ложки пооблизували.
– Мало, мало! – загукали парубки. – Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!
Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата ие відставали від хлопців – натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї – став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом – стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.
Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.
– Поїхали по селу! По селу! Надвор! – залунали голоси.
Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі – теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури – ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.
Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.
Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів – Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам'яті.
Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше – вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець – гарна пара для Ганночхи! Аби ж тільки щастя їм!
Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються... А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-ях подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?
А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана – братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він – хочеш не хочеш – та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!
Янка!
Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!
Він гірко усміхнувся своїм думкам.
Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї – як до сонця? Смерд – і бояришня! Монгольський богол – і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!
Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці – і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені – у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.
Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.
Хтось надумав:
– А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс! Інший порадив:
– На Ірпінь! З горбів покатаємося! Це сподобалося всім.
– Поїдемо! Поїдемо!
До них пристало ще кілька саней – з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за поворот – помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку – до яру.
Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.
– Сідайте! Хто не боїться перевернутися – до мене! Добриня теж вкпряг коня, прив'язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду – і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.
Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.
– Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору! Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:
– Но! Соб! Гаття!
Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого – і ти вже на сьомому небі!
Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.
– Р-р-р!..
Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.
– Ой людоньки-и!..
Страховисько підвелося на ноги – з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав – аж заливався.
Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в снігу, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.
Сміх, виск, веселощі...
А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..
Спогад? Марево?
Так, несподіваний спогад, що жив у його пам'яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце-Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!
Чи ж надовго все це?
Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:
– Добрику, Добрику, що з тобою? Що?
Розділ III
КНЯЗІ
1
В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного – круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в'язка сіна – для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом – для себе.
Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч – до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.
