Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)
Володимир Малик
ГОРИТЬ СВІЧА
Історичний роман
–
Замість прологу
В літо 6746 (1237). Окаянні татарове зимували коло Чорного лісу і звідти прийшли тайкома лісами на Рязанську землю на чолі з царем їхнім Батиєм... І обложили Рязань, і огородили її острогами у місяці грудні, в шістнадцятий день... Князь же Юрій Рязанський заперся в місті з мешканцями, а князь Роман відступив до Коломни зі своїми людьми. І взяли татари приступом місто двадцять першого грудня, убили князя Юрія Інгваровича та його княгиню, а людей умертвили – одних вогнем, а інших мечем – чоловіків, і жінок, і дітей, і ченців, і черниць, і священиків. І було безчестя черницям, і попадям, і добрим жонам, і дівицям перед матерями та сестрами. Тільки єпископа уберіг Бог: він виїхав перед тим, як татари почали оточувати місто. І, перебивши людей, а інших забравши в полон, вони підпалили його...
І був се по літочисленню язичників-мунгалів тапику-іль, себто рік Куриці.
В літо 6747 (1238). А татари пішли і захопили Москву, а князя Володимира, сина великого князя Юрія, взяли в полон. І пішли незліченною силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, і... взяли місто, і підпалили його. Побачили князі, і єпіскоп, і княгині, що місто горить і люди вмирають у вогні, а інших рубають мечами, і побігли – князі в Середнє місто, а єпіскоп і княгиня з невістками, і з дочкою, княжною Феодорою, і з онучатами, і з іншими княгинями, і бояринями, і многими людьми – в церкву Святої Богородиці і зачинилися на хорах. А татари взяли Середнє місто, вибили двері церкви і, зібравши багато дров, обклали церкву і підпалили. І всі, хто був там, задихнулися – і так віддали душі свої в руки Господа. А інших князів і людей татари порубали. І звідти вони розсіялися по всій землі Володимирській... І полонили всі міста по Волзі до самого Галича Мерського... А інші пішли до Юр'єва, і до Переяславля, і до Дмитрова і взяли ті міста. А ще інші пішли і взяли Твер і вбили в ній сина Ярославового. І всі міста захопили в Ростовській та Суздальській землях за один місяць лютий, і немає такого міста аж до Торжка, де б вони не побували.
Звідти Батий пішов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по імені Василій. Мешканці Козельська, порадившись між собою, вирішили самі не здаватися поганим, а скласти свої голови за християнську віру. Татари ж прийшли і обложили Козельськ, як і інші міста, і почали бити з пороків[1]. І, вибивши стіну, піднялися на вал. І зав'язалося тут жорстоке побоїще, так що городяни різалися з татарами на ножах, а інші вийшли з воріт і напали на татарські полки так, що перебили чотири тисячі татар. Коли Батий узяв місто, він перебив усіх, навіть дітей. А що сталося з князем Василієм, невідомо. Кажуть, у крові втопився... І звелів Батий з тих пір називати Козельськ не Козельськом, а Злим містом. Адже тут загинуло три сини темників[2], і не знайшли їх серед безлічі трупів.
Звідти пішов Батий у Поле, в Половецьку землю. Із книги італійця Джіованні дель Плано Карпіні "Історія монголів": "У Команії (землі половців) ми знайшли незчисленні голови і кістяки мертвих людей, що лежали на землі, мов гній... Ті люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари і поселилися в їхній країні, а тих, хто залишився, перетворили на рабів".
І був то нокай-іль, тобто рік Собаки.
В літо 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, і єпископа Симеона вбили, і людей побили, і град спалили вогнем, і людського полону багато взяли, а навколишні міста і села вогнем попалили.
А восени в силі великій оточили Чернігів, і лютий був бій біля Чернігова. І переможений був Мстислав Глібович, онук Святослава Ольговича, і множество війська його було перебито, а сам він ледве втік. І впав Чернігів 18 жовтня.
І був то кака-іль, тобто рік Свині.
Розділ І
ХАРМАНКІБЕ[4]
1
Погромивши Чернігів і сплюндрувавши південну і східну Сіверщину, Менгу-каан[5], син Толуя, онук Чінгісхана, двоюрідний брат Батия, спустився зі своїми значно поріділими після безперервних боїв туменами[6] понад Сеймом та Десною до Києва і третього дня місяця січня 1240 року, по-монгольському кулкун-іля, тобто року Миші, зупинився на низинному березі Дніпра, біля городка Пісочена.
Стояв сонячний морозний день. Шлях орді перегородила вкрита торосистою кригою та приметена снігом широка ріка. А небо над нею було чисте і голубе, як очі орусутської дитини.
Каан виїхав на невисокий пагорб і там зупинив свого вороного коня. Звідти довго дивився на стрімкий протилежний берег, де височіли могутні вали і потемнілі від часу та негоди дерев'яні заборола великого міста. Такого великого і пишного, якого каан ще й не бачив ніде. Скільки там церков і яким щирим золотом сяє позолота їхніх куполів та хрестів! А на заборолах – тисячі завмерлих від жаху городян, і над ними тривожно лине навкіл нестихаюче калатання дзвонів на сполох – бем, бем, бем!
Все це не тільки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич і краса! Яка могуть! Місто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакиті над зеленими борами, а під ним, унизу, над самою рікою, розкинулося ще одне таке ж велике місто, що з верхнім складало, власне, єдине ціле, бо було обнесене спільним валом, хоча й нижчим. То був Поділ.
Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потім хрипко вигукнув:
– Харманкібе! Харманкібе! Киюв! Прадавня столиця землі орусутів! Я прийшов, щоб підкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
Йому було років сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий ніс та невисокий зріст не виділяли його з-поміж нойонів[7], що трималися позад нього на деякій відстані. Але в голосі вчувалася сила і звичка повелівати людьми.
Кінь під ним раптом нетерпляче забив копитом, ніби збирався перестрибнути через ріку, і це нетерпіння передалося вершнику. Менгу підняв камчу[8] і, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:
– Ми повинні взяти це місто!
Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглій голові оторочений лисячим хутром малиновий борик і, вклонившись, заперечив:
– Нині не візьмемо, каане.
– Чому?
– Сил малувате. Багато хоробрих баатурів полягло під Черніговом, у самому Чернігові та й по всій Сіверській землі.
– Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! І хитрістю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Він буде там моїми очима і вухами!
– А якщо обдурить?
– Не обдурить! У нас у полоні вся його сім'я – жона, діти, старі батьки... Я пообіцяв йому за вірну службу забезпечити їм тепле і ситне життя, до якого вони всі звикли, бо той орусут був князівським тіуном. Він повзав переді мною, мов черв'як, і клявся, що зробить усе, що я накажу. Він винюхає там усе, що нам треба знати!
– Ойє, ойє[10]! Це добре!
– А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послів, щоб умовити мешканців Харманкібе і їхнього коназа Микаїла піддатися нам по добрій волі. Після падіння Переяслава і Чернігова кияни он як нажахані нашою несподіваною з'явою тут! – і він показав на київські вали, усіяні тисячами людей. – Тож коли пообіцяємо їм життя, вони з радістю відчинять нам свої Золоті ворота!
– Ойє, ойє! А потім що?
– Потім?.. Нам би тільки виманити їх із міста, а тоді ми зробимо з ними те, що робили повсюди, – хитро примружився каан. – Майстрових – у неволю, дівчат і молодиць – воїнам на потіху, а старих, малих і, особливо людей визначних, багатих та книжників – під сокиру та соїл[11]!
– Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки – кого послати?
Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство – рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?
– Старшим послом піде сотник Жокте, – сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.
– Жокте? Простий баатур з аратів[12]? – пролунало розчароване зітхання.
– Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох – кого сам захоче. А також – терд-жумана[13] Шарапа.
Жокте задоволене ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.
– О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти – прокляті орусути проткнули тому кипчакові[14] списом груди.
– А був ще один кипчак – Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?
– Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.
– Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
– Серед боголів[15] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, – він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
– Приведи до мене – подивлюся, поговорю з ним. Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[17] на шиї.
– Ось він! – буркнув коротко і відступив назад.
– Встань! – наказав Менту. – Як тебе звати? Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.
– Я Добриня... Правда, піп назвав мене при хрещенні Костянтином, але для батьків це ім'я було чуже, незвичне, і вони відразу прозвали мене по-старовинному – Добринею. Так що я Добриня.
Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений він був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[18] і взутий у розбиті гутули[19]. На його густо зарослому, як і в усіх орусутів, обличчі ясніли голубі, як небо, очі. Менгу ніяк не міг звикнути до такого кольору очей. У тій частині Всесвіту, що вже був завойований монголами, люди мають чорні або карі очі, а тут, в землі орусутів, найчастіше – голубі або сірі. А це – колір Вічного Неба, а на небі – пристановище Тенгрі-хана, якому моляться монголи. І дивиться цей богол прямо тобі в зіниці – і від того на душі стає незатишно. А чуб і борода – русяві. А шкіра – біла-біла... Дивно.
Дивно...
– Скільки тобі літ?
– Двадцять і п'ять, хане.
"Гм, він слово "каан" вимовляє по-своєму – хан", – подумав Менгу, а вголос спитав:
– Місто Харманкібе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?
– Ще б пак! Я ж народився і виріс поблизу Києваї
– Ой-бой! – задоволене вигукнув Менгу. – Це добре!.. Чим же ти займався до полону?
– Я з батьком та братами копав болотну руду і витоплював з неї крицю, сиріч залізо, і возив до Києва на продаж... А також орав землю, сіяв і збирав хліб...
– О, кліб, кліб – це добре! І залізо – добре! Такі умільці, як ти, нам потрібні! Дзе-дзе! – Менгу розплився в усмішці. – Але хоч і дуже потрібні, я відпущу тебе на волю...
– Дякую, хане.
– Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!
– Заради волі я ладен на все! – вигукнув Добриня. – Що я маю зробити?
Менгу прижмурив очі, так що вони стали такі вузенькі, ніби прорізані осокою.
– Я хочу взяти Киюв і посилаю туди послів, щоб умовили киян піддатися мені по добрій волі, без спротиву. Ти підеш з ними – товмачем... Від тебе у великій мірі залежатиме – відчинять кияни мені ворота чи ні. Якщо умовиш їх відчинити, не проливши крові, вважай, що з тієї хвилини ти вільний і можеш, мов птах, летіти на всі чотири сторони світу! Захочеш залишитися в Киюві – будеш моїм баскаком . Захочеш повернутися додому – вільному воля... Ти мене зрозумів?
– Як не зрозуміти?.. – схилив у низькому поклоні чубату голову полоненик.
– Отже, підеш?
– Піду, хане, – і Добриня опустив очі, щоб Менгу не помітив радісного блиску і не передумав.
– Ойє! От і добре! Зараз тобі принесуть пристойний одяг, що личить послові каана, і ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столиці орусутів... Іди!
2
З тривожно-гнітючим і одночасно тривожно-радісним почуттям у серці ступав невільник Добриня услід за своїм господарем, десятником Жадігером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачеві все необхідне для виконання його важливої місії.
"Воля! Воля! – бухала в його голову збурена кров. – Неждано! Негадано! Неймовірно! Я можу стати вільним! Вільним! І ніхто вже не періщитиме камчею по спині, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собаці, шмат протухлої конини чи баранячий маслак... Невже це буде? Невже це не сон?"
Але тут же серце стислося від іншої думки: "Зачекай! Чого радієш? Чи ти гаразд уторопав, за віщо хан обіцяє тобі волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному ділі? Адже за рік мунгальського полону, що виявився незрівнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежі, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, і тих, хто піддається по добрій волі, – для всіх один кінець: смерть, полон, насильство, довічне рабство!"
Із важких роздумів його вивів різкий окрик Жадігера:
– Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогній, – і, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, – можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потім одягнешся в нове... От тільки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, – у монгольський, кипчацький чи орусутський?
– Давай орусутський – у ньому я почуватиму себе зручніше. Та й у моїх земляків до мене буде більше довіри.
– Мабуть, я так і зроблю, – погодився Жадігер. – Орусутського одягу у нас зараз хоч відбавляй! Ой-бой!
Десятник був веселий, балакучий і поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом відомий самому каанові, а це означало дуже багато – може, навіть прямий шлях до вищих щаблів у війську... Він підморгнув боголові, на якому раніш і ока не зупиняв, круто повернувся на міцних розкарякуватих ногах і, коливаючись, швидко подався до своєї сотні.
Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.
Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше – з головою.
Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.
Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.
Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.
– Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобі підійде! – гукнув з берега і кинув свою ношу на сніг.
Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадігер задоволене зацмокав язиком:
– Дзе-дзе! Тепер каанові не соромно буде послати тебе з посольством. Ходімо зі мною! Брат Жокте чекає... А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бік!
Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбранні стояли перед Менгу. Каан повчав його:
– Жокте, в Киюві прикинься лагідним телятком чи навіть ягнятком і не скупися на ласкаві та облесливі слова – вони все одно нічого не варті! Обіцяй орусутам життя, захист від кипчаків, які майже два століття пускали їм кров. Обіцяй їм усі блага – земні й небеснії Обіцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повірили і відчинили ворота... А коли не повірять, не піддадуться на лестощі та вмовляння, тоді пригадай, що ти йєка-монгол[20], гордий степовий орел, і скажи їм, що тисячі міст і сіл уже впали до ніг Потрясателя Всесвіту та його онука Бату-каана – впаде і Киюв! Він буде дотла спалений, а головами його непокірних мешканців я перегачу їхню ріку Озі, яку вони називають Дніпром! А щоб вони уявили собі свій кінець і повірили, що я слів на вітер не кидаю, візьми з собою п'ятьох боголів-чернігівців – забий їм роти ганчір'ям, на голови накинь лантухи і в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не піддадуться по добрій волі! А після того можеш вертатися назад. Тоді я розмовлятиму з киянами іншою мовою! Ти мене зрозумів?
Жокте зблід, нижня його губа відвисла.
– Але ж орусути поб'ють нас після цього, каане! О ару ах[22]!
– Ти мене зрозумів? – підвищив голос Менгу.
– Ойє, ойє! Увага і покора! – пролепетав Жокте і схилився в низькому поклоні. – Зроблю все так, як велить великий каан!
– Тоді – рушайте!
3
Київський берег – пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу – Верхнього і Нижнього міста – стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва.
Було чого тремтіти!
На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці – і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь. І серця людей стискалися від смертельної туги.
Перед Лядськими[23] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:
– Веди нас до Золотих воріт – головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[24], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.
Добриня повів монголів поза валом на гору.
Ось і Золоті ворота! Перед ними – просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[25], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев'яні будинки купців, багатих ремісників та людей прийшлих – іудеїв, греків, німців, скандінавів, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було іудеїв: купці та ремісники мали двори на Копиревому кінці, а єврейська біднота заселила обидва узбіччя Білгородського шляху, що виходив із Білгородських, або Західних, воріт Копиревого кінця і вів до Білгорода на Ірпені і далі – в Болохівське князівство та Галичину. З Києвом Копирів кінець з'єднувався Іудейськими ворітьми. Ця ділянка київського валу була неприступна для ворогів.
Золоті ворота вражали величчю і красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудовані Ярославом Мудрим у 1037 році, на природному узвишші, ворота високо підносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либеді. Здалеку – з півдня і заходу – виднілася золота баня церкви Благовіщення, що стояла на кам'яних стінах воріт, і від того назвали їх Золотими.
Добрині перехопило дух. Які знайомі, рідні місця! Скільки разів проїздив він з батьком та братами через Білгородські і через Золоті ворота, везучи в Київ крицю, збіжжя, дрова! Пізніше, коли йому звернуло з сімнадцяти, і сам їздив сюди. А потім, здавши вантаж купцям чи ремісникам, бродив гамірливими вулицями та майданами міста, розглядаючи, як диво, величні собори, боярські тереми, ошатно одягнутих людей.
Які були далекі і щасливі роки! Здавалося, так триватиме довго-довго – все життя. Та ба! Чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає... Одного дня йому дуже не пощастило. І коли? Саме напередодні весілля. Думка блискавично сягнула на п'ять років назад. Йому було двадцять, Милані йшов сімнадцятий рік. І була вона найкращою, як йому здавалося, дівчиною в Калиновому Куті – білолицьою, русокосою, зеленоокою і чистою, ніби викупаною в любистку. Коли вони зустрічалися наодинці у лісі за Ірпенем, неподалік Лисівського монастиря, чи в Рудці за селом, чи в порослій ліщиною долині Кунянці, над маленькою і тихенькою річечкою Олешнею, то він не зводив з неї очей, називав її зіронькою ясною і пересипав у руках її шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як він кохав її, як ждав того дня, коли вони обвінчаються і по закону він зможе назвати її своєю! Ждав, та не діждався! Перед самим весіллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостанній день, а коли повертався додому, то біля Білгорода дорогу йому раптом перетнули половці хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичі. Забрали все: коней, воза, подарунки Милані, матері та сестричці Ганночці, а самого зв'язали желею[26], приторочили до воза і потягнули в Половеччину...
Ніби вчора це було, а минуло п'ять довгих невільницьких літ, що здалися йому вдвічі довшими. І ось він неждано-негадано повернувся на батьківщину. Та як! Невільним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокіші за половців, не вбили тільки тому, що він умів ходити за кіньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт і валянок, знаходив у болотах руду і витоплював з неї крицю, кував ножі. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився і по-мунгальському. Він став їм потрібен. Такими умільцями, хоча і тримали їх у чорному тілі, вони дорожили.
А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києві? А чи зуміє він обхитрити досвідчених мунгальських послів?
Його роздуми обірвав різкий голос Жокте:
– Оце Золоті ворота?
– Ойє, це вони, – відповів Добриня.
Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестріл[27] до міста і почав розглядати і ворота, і високий вал, і рів перед ним, і потемнілі від часу й негоди заборола, тобто дерев'яні стіни, на яких товпилися кияни.
– І ніякі вони не золоті! – з розчаруванням промовив Жокте. – Лише баня церковці та хрест позолочені. Та що з того! Хіба їх візьмеш з собою?
Не злазячи з коня, він задер голову – аж замалим не впав з неї лисячий малахай – і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.
– Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!
Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота – голосно загукав:
– Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!
Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:
– Дуже велике посольство! Більше ста чоловік! Як же його впускати?
Голос його був владний, а одяг добротний – видно, боярин якийсь.
Жокте пожував сухими губами, подумав.
– У місто ввійде лише п'ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!
– А чого посли хочуть? Можна і так перемовитись! – не піддався боярин.
Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луці сідла.
– Ну, які перемови, коли ви вгорі, а ми внизу? Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарешті пролунав той же голос:
– Гаразд, ми впустимо вас. Але військо хай залишається на місці.
Жокте оскірнувся, в його вузьких очицях спалахнули радісні вогники.
– Вай-пай! – поплямкав задоволене губами. – Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам відчиняють ворота!.. Якщо мешканці Киюва відчинять їх і перед Мунке-кааном, то це буде найбільша і зовсім безкровна для нас перемога в цьому поході! А ми повернемося додому багатіями! Вай-пай!
Він був задоволений початком своєї посольської діяльності і не приховував цього перед підлеглими. Ті теж плямкали губами:
– Вай-пай!
Тим часом забрязкотіли ланцюги – і через рів було перекинуто підйомний міст. Розчинилися окуті залізом дубові ворота, з грюкотом піднялися важкі залізні грати. Шлях до Києва був вільний.
4
Щоб терджуман не втік, Жокте помістив його між послами і п'ятьма невільниками-чернігівцями, що із зв'язаними руками і накинутими на голови лантухами брели посередині. За ними пильно пантрували дебелі баатури, у кожного з них – шабля при боці та на зап'ясті правої руки на міцному ремінці – замашний дубовий шокпар.
Посли йшли не поспішаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого міста – до валу, до будівель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов'язково розпитуватиме про все це.
Приглядався і Добриня, і серце його мліло, що знову побачив Київ і руських людей, але й гірко робилося, що прийшов сюди вісником великого нещастя.
Іде він Золотоворітською вулицею – прямо до Софії – і думає. От би кинутися стрімголов у натовп, що запрудив вулиці й майдани, пірнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється дрібка солі в воді, забути і про Менгу, і про Жокте, і про господаря Жадігера, і про всі злигодні, незгоди, муки та страхіття, яких довелося зазнати в неволі, та й податися додому – в Калиновий Кут. Та щоб по дорозі не зустрілися йому ні половці, ні татари...
Калиновий Кут! Такий він близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночі був би вдома!
Уява переносить його в рідне сільце. Розташоване воно на видовженому півострові. З півдня тече Ірпінь, зі сходу – Олешня, з півночі – Рудка. Лише на заході півострів сполучається з материком, і на цьому перешийку – Рокитне озеро, а на його березі – батьківська хижа, де він народився і зріс. І всюди, куди не глянь – зарості калини! Навесні сільце потопає в білому її цвіту, восени – червоне від ягід. За Ірпенем, на узвишші – Лисівський монастир, а довкола – ліси, ліси, ліси... Калиновий Кут! Чи ж побачить він його коли-небудь? Чи ж зайде до рідної хатини, чи зустрінеться з батьком, матір'ю, з братами Василем та Іваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять літ! Жива? Чекає на нього? Чи давно замужем?
Туди, туди, у рідний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повітрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтілого лугу та кисло-терпкої калини, дізнатися, що там, вдома, розпитати про Милану – жде вона його чи, може, давно забула?
Він підводить очі – і вдалині бачить Софію. Під холодним зимовим сонцем сяють здлотом її хрести на банях, і думки його повертають в інший бік.
Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матір, про Милану, коли перед тобою Київ і ти йдеш, щоб допомогти ворогові поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Ніяк! Відмовитись перекладати? Жокте зніме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами, князівськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогні, все розвіється прахом!..
Застерегти киян, щоб не піддавалися? Та як? І чи послухаються вони його?
Думки билися в голові, як пташки у клітці, а відповіді на них він не знаходив. Ішов мовчки між чужими людьми, спотикався на нерівній дорозі і знову поринав у думки і ціпенів душею від важкого передчуття та розпуки.
Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'які – і теж на хутрі – жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.
Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:
– Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете? Добриня перетлумачив його слова послам. Жокте притис руку до грудей – низько вклонився.
– Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.
Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.
– А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?
Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:
– Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!
Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:
– Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві! Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився – і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.
– Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[28] – прошелестіло над майданом.
Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п'ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило.
– Підведіть послів, – звелів він. Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.
– Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.
– А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?
– То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.
– Чого ж хоче Менгу-хан?
– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка – вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:
– Що ще велів тобі сказати Менгу-хан? Жокте розплився в улесливій усмішці.
– Він сказав, що коназ Микаїло – розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери[29] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!
