Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 29 страниц)
– Агей, хто тут? Відгукнися!
І знову тиша.
Добрині стало моторошно. Світіння виходило знизу, і з високих стін на нього раптом проглянули неясні лики богів, ангелів, і архангелів, і святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.
– Свят, свят, свят! – перехрестився Добриня і рушив далі.
Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.
Свіча в розореному, оскверненому чужмицами храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут – горить свіча?
Звідки? Чия рука її поставила?
Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка – і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.
Хтось у Києаі є! Хтось зостався! Не всі загинули!
Хто ж ти – невідомий? Де ти? Озовися!
Добриня оглянувся довкола, і знову – ніде нікого! Тиша. Та святі на стінах. Та свіча, що горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.
Однак хтось має ж бути!
Він гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:
– Хто є в храмі? Озовися!
Та ніхто не відгукнувся. У відповідь – лише гучна луна прогримкотіла попід високим кам'яним склепінням і ще довго відлунювалася по темних закутках.
Тоді він вийшов надвір і, схвильований, радісний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сиділа в сідлі.
– Там немає нікого... Ну, нікогісінько... Але – горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо – десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.
– Їдьмо, – погодилася Янка. – Їдьмо до нас... Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь, – там і переночуємо.
11
Почав сходити місяць – стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.
Але темні будинки були похмурі, безлюддіі, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.
– Боже! Невже?..
Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.
– Добрику, дивися! – зойкнула Янка. – Невже це не сон?
Добриня поторгав ворота – заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.
Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.
– Слава Богу! Ми вдома! – Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми. – Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.
Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.
– Хто там? Що за люди? – почувся стривожений жіночий голос.
– Боже, Горпина! – скрикнула Янка. – Горпина! Жива!
Жінка на мить завмерла, потім сплеснула руками і з криком кинулась до неї через двір.
– А ти... ти.. хто? – Голос її здригався, запинався: – Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?..
Янка поспішила назустріч, вигукнула:
– Та Янка ж я! Янка! Хіба не пізнаєш? Стара виставила наперед руки і, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.
– Янко! Яночко! Бояришне! Дитя моє! Жива! Боже! – шепотіла, аж задихалася. – Та звідки ж ти? Якими вітрами? З яких світів?
Янка підхопила її.
– Потім, Горпино, потім... Усе розповім... Стара помітила сповиток на руках у Янки.
– А це... що?
– Це дитина... Мій синочок – Дмитрик, Горпино, – крізь щасливі сльози усміхнулася Янка і, помітивши розгубленість на обличчі старої, додала: – Ти дивуєшся?
– А батько його? Де ж він? Хто він?
– Та ось – Добриня... Пам'ятаєш? Стара підійшла до Добрині, повернула його проти місяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.
– Справді – він! Боже, яка радість буде бояринові – Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сім'єю! Янка стрепенулася, скрикнула:
– То батько живий?
– Живий.
– Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж він?
– Та в себе ж – удома... Один він зостався. Постарів, змарнів та все тужить, тужить... А хіба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима немає... Я кілька днів лежала під руїнами Десятинної церкви і тільки чудом вибралася, коли татари вже пішли з Києва. А дядько Никодим залишився там... Царство йому небесне!
– То ходімо ж! Ходімо до батька! – заспішила Янка. – Хочу швидше його побачити! Він, мабуть, спить?
– Та де там – вечорами довго не може заснути. Читає або пише. А найчастіше – сидить за столом, дивиться в темне вікно та думає, думає... Мабуть, і зараз так. Ходімо!
Бони обійшли терем. У двох вікнах з протилежного боку світилося.
Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.
Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.
Янка голосно заридала.
– Тату! Таточку!
Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку – і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.
Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.
– Янка! Донечко моя! – вирвалося у нього з грудей. – Не може бути!
Янка крізь сльози усміхнулася.
– Це я, таточкуї Я!
Боярин охнув і кинувся до дверей.
Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.
– Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!
Боярин перехрестився.
– Жива, таточку, жива!
– А то хто? – боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.
– То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.
– Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! – Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: – Добриня! То це ти?
– Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! – знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.
Та той ніби не чув її слів.
– Добрине! – вигукнув розчулено. – Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!
Він пригорнув сповиток, присвітив – і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.
– Таточку, не розбуди! – кинулася Янка, відбираючи дитину.
Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.
– Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій – скупати малого! Та розбуди хлопців – хай поставлять коней до стайні!
12
Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.
Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву – і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі – запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита... А коли наситилися, разом відклали ложки.
Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від радощів, чи то від горя каламутилися сльози.
Добриня перший порушив мовчанку.
– Що ж тут, удома, боярине? Як у Києві?
Дмитро його поправив:
– Називай мене не боярином, а батьком – так, як звичай велить, сину. Чого вже там!
– Пройшли ми, батьку, проїхали всю Переяславську україну і добру третину Київської – і всюди пустка, всюди розорені городища, спалені села, людські кістяки біліють серед бур'янів. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашій землі? У Києві? – спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокійно, природно, як належить.
Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.
– Мало що залишилося, дорогі мої, від нашої батьківщини. Понищені також Чернігівська, Галицька, Волинська україни. Жодного городища не уціліло, окрім Крем'янця та ще двох-трьох міст, Данилова, Холма... Церковні храми наші осквернені, села спустошені, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самі це знаєте... Киян залишилася жменька одна. Колись більшого і кращого міста не було на Русі, а тепер з півста тисяч, що жили тут раніш, зібралося звідусюди одна тисяча, від сили – дві. Хто із лісів, із ярів, із пущ повернувся, хто з неволі втік та добрався додому...
– Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід... Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.
– Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід – збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз – податок з урожаю, і капчур – зі скоту, і ямне – на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне – на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам'ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу – з ремісників... Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок... Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу...
– Що ж робити?
– Одно – вірити і сподіватися!
– То це ви свічку ставите в Софії?
– А ви бачили?
– Помітили світло у вікнах – заглянули.
– Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу – ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю. що, може, колись, за сотні літ, все зміниться – і плем'я наше розправить крила.
– Чи ж розправить?
– Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз'єднані – на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни – іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно – відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!
– Без надії важко жити. – погодився Добриня. – Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!
Дмитрові очі блиснули.
– А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся – то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І – поїхав...
Добриня аж кинувся.
– Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?
– Сестра твоя Ганночка жива...
– О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!
– Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають – Добрика. І двох інших Добриків усиновили – братових.
– Добриків! Миланиного сина теж! – вигукнув Добриня. – Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!
– Поїдеш, звичайно... Ну, не завтра, а поїдеш... Але Калинового Кута вже немає – геть згорів, заріс бур'яном, зник.
– Зник... А люди?
– Трохи врятувалися в лісах... Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут – Старосіллям[120].
– Боже, як за кілька літ усе змінилось!
– Так, змінилося, – похитав головою Дмитро. – Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава – чи й підведеться!..
Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив – прокинувся.
Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече – посадив на місце, а сам підвівся.
– Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже... А я побуду біля нього... Постережу... Подивлюся...
...Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима – один страшніший за другий: бої, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє – незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це – ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін... А попереду – нічого. Хіба знову – неволя, ярмо чужинське...
Він так і не заснув.
Перед ранком підвівся і вийшов у сіни. З сусідньої хоромини, де поклали спати Дмитрика, пробивався крізь щілину слабенький жмутик світла. Добриня обережно прочинив двері.
Невеличка лозова колиска звішувалася на вервечках зі стелі посеред кімнати, перед столом. Дмитрик міцно спав. Біля нього на стільці, спиною до дверей, сидів боярин Дмитро – схилив голову на груди і, здається, дрімав. Дрімав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодійствував над ним?
На столі, в узголов'ї малого, у срібному підсвічнику, горіла свіча, наповняючи боярську хоромину бронзово-сріблястим загадковим світлом і запахом воску.
Боярин ворухнувся, поволі підвів сиву голову, довго дивився на принишклого внука, що мирно посопував носиком, потім тихесенько зітхнув і знов, щось шепочучи, нахилився над ним.
Добриня затаїв дихання.
Що в тім зітханні? Тривога? Біль? Чи надія, що, мов свіча, невгасимо горить у серці старого воєводи? Що в тому шепоті – молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба?
Хто проникне в чужу душу?
Свіча догоріла – почала потріскувати, пригасати. Дмитро підвівся, простягнув руку до полиці – дістав другу, припалив від гаснучої і, поставивши у підсвічник, знову опустився на стілець біля колиски. Перехрестив її. Прошепотів:
– Господи! Врятуй онука мого! Спаси надію мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу і просвітління ума! Не погаси свічу надії, що серед темної ночі жевріє в його серці! Бо коли погасне, то всьому – кінець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе!
13
Тиждень Добриня з Янкою відпочивали після виснажливої дороги, від'їдалися на воєводиних харчах, приводили себе до людської подоби. І вели з воєводою безконечні розмови. Він розповів про свій вимушений похід разом з Батиєм до Галича та несподіване повернення до Києва, а вони – про свої поневіряння в зимовому полі, про Янчину хворобу та зустріч з Іллею, з Маріам, про їхню загибель та загибель князя Михайла.
Загибель Іллі, його жони та їхньої доньки Настуні, а своєї внучки, Дмитро пережив важко, ніби ця люта смерть сталася щойно, на його очах.
Він був геть сизий, а тепер просто побілів. Ще зовсім недавно кремезна його постать враз згорбилася, а круті плечі опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всіх гнуло його до землі.
Так минув тиждень. А в суботу після сніданку Дмитро сам запропонував вийти в місто. Приспавши малого і залишивши його під наглядом Горпини, пішли втрьох – спочатку в Володимирів город.
– Відвідаємо наших, – сказав воєвода. Дивно і моторошно було йти зовсім безлюдними вулицями. Ні людського гомону, ні тупоту кінських копит, ні собачого гавкоту – пусто і тихо. Лише біля Софійських воріт, розбитих Батиевкми пороками, замаячили якісь дві постаті, та й вони швидко зникли у бічному провулку чи в якомусь спаленому дворищі.
– Ніхто не селиться на Горі, – пояснив Дмитро. – Хто повертається до Києва, а таких небагато, той воліє жити на Подолі. Поряд ліси, луги, Дніпро, а в них – дичина та риба. Є чим прогодуватися...
Ще сумніше видовище являв собою колись пишний та багатий Володимирів город. Боярські дерев'яні будинки згоріли, кам'яні князівські тереми зяяли темними проваллями потрощених вікон та дверей, храми теж були сплюндровані, як і все довкола, а від стародавньої Десятинної церкви, першої кам'яної київської споруди, побудованої і утримуваної Володимиром Святославичем, залишилися напівзруйновані стіни[121].
На майдані, перед руїнами Десятинної, височів новий дубовий хрест.
– Тут поховані кияни, що загинули останніми в той сумнопам'ятний Миколин день, коли упав Київ, – промовив Дмитро і рушив до широкої могили, яка почала вже заростати травою.
Підійшовши до неї, він важко опустився на коліна.
– Тут усі наші, – сказав глухо. – Мати, Василь, невістки, онуки... їх дістали з-під руїн і поховали разом з іншими киянами. Один Ілля з сім'єю упокоївся в чужій землі...
Янка опустилася на коліна поряд з батьком, упала на могилу, обняла її руками.
– Мамонько! Голубонько! Ріднесенька моя! – заквилила тихо. – Як же тобі важко лежати в сирій землі! Та прийди ж, явись хоч на хвилиночку, поглянь-подивись на свою дитиночку, обніми її, сиротиночку?.. А-а-а!..
Добриня затиснув кулаки, зціпив зуби. Янчин плач гострим ножем різонув по серцю, переповнив душу лютою ненавистю до винуватців всенародного нещастя.
Мимоволі згадався день, коли палав Калиновий Кут, коли кричали під шаблями мунгальськими його родичі та земляки.
Від тієї згадки – здригнувся.
Досить сидіти в Києві! Треба їхати туди! Побачити Ганночку, малих племінників! Вклонитися прахові батька, матері, братів, усіх, хто загинув у той судний день!
Він підвів Янку, витер їй сльози з очей.
– Завтра їду в Калиновий Кут! – сказав твердо. – Треба їхати!
– Добрику! – скрикнула Янка. – А ми?
– Ти з Дмитриком залишишся в Києві! Досить вам подорожування!
– Мені за тебе страшно!
Добриня обняв її за плечі.
– Не бійся, люба! Нічого поганого зі мною не станеться!
Підвівся Дмитро.
– І все ж самому їхати не треба, – сказав рішуче. – Поїдуть з тобою мої челядники! То сміливі й дужі хлопці! І зброєю добре володіють. Якщо треба – захистять у біді! Вони мене супроводили з самого Галича...
Добриня не став перечити.
Наступного ранку п'ятеро вершників виїхали з Києва і Білгородським шляхом попрямували на захід. Попереду їхав Добриня, позад нього купно трималися молоді челядники воєводи. Всі при зброї – при мечах, луках та списах-сулицях. До сідел у кожного були приторочені сакви з хлібом та солониною, а також туго скручена кошма на випадок нічлігу в полі або в лісі.
Їхали мовчки.
Сумна і важка для душі була ця дорога. Всюди обабіч неї біліли в зелених бур'янах людські кістяки, чорними дірами очниць слідкували за проїжджими голі черепи.
Хлопці були похмурі. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепів і стискували зуби.
– Страшно? – спитав він переднього, Кирика, що був у них за старшого.
– Ні, не страшно, – відповів той серйозно. – Кістяків уже не страшно! А ось коли ми з воєводою тієї ж зими вертали до Києва і всюди бачили не білі кістки, а сотні й тисячі замерзлих на лютому морозі трупів, тоді було страшно! Думалося: та невже ж загинули всі, невже нікого і на розплід не залишилося? Ось тоді було страшно!
– Як ти гадаєш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такі недолугі воїни?
На превеликий подив Добрию, Кирик підвів очі і, не запинаючись, твердо відповів:
– Князі! Князі винні! Одні вони! Не вміли, не хотіли, свою шкуру рятували – повтікали аж у Польщу або в Литву! І на Калці не дійшли згоди, і нині не об'єдналися! Коли б мав я силу, то зібрав би їх усіх докупи, зв'язав би жужмом однією вірьовкою – та й шубовснув у Дніпро! Бо одно лихо від них!.. А ти як думаєш, боярине?
Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони співпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розібрався з тим, що сталося, глибоко розуміє, що не велика сила Батиєва, хоч вона і справді велика, а князівський розбрат і нерозум, честолюбство і скнарість поділили могутню країну на князівства, уділи, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога і призвели всіх до загибелі.
Поволі збігали верстви. Поки їхали до Лисівки, Добриня розповів і про свої митарства, про те, що поневолені не миряться зі своїм рабським станом, а створюють загони баримтачів і то тут, то там скубуть завойовників.
Очі у хлопців загорілися.
– От би і нам так! – вигукнув Кирик. – Поскубти поганих!
Добриня розповів про загибель загону хана Бачмана.
– Ну й що! – не погодився Кирик. – Треба бути обачливішими! Нападати таємно, з засади! Обминати крупні загони! І головне – розумно замітати сліди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!
Коли сонце звернуло з обіду, показалася Лисівка. Добриня глянув – і охнув. На місці святої обителі – купи золи, порослі бур'янами. Ні церкви, ні монастирських келій – все згоріло дотла!
– Оце моє село! – глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.
Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.
Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.
– Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?
Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.
Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.
Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.
І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече – коромисло, на коромислі – дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.
Ганночка!
Він її впізнав відразу. Крикнув:
– Сестронько! Ганночко!
Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.
– Добрику! Братоньку-у! – і, мов біла чайка, метнулася назустріч.
Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.
– Це моя сестра, – коротко пояснив їм Добриня, а їй: – А це мої товариші.
– То ходімо ж до нас, – поспішила Ганночка. – Там Кузьма... Там діти...
І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був ї хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.
Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.
Побачивши Добриню, що в супроводі Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.
– Добрине! Брате! Живий!
Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На галові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа – її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.
Вони почоломкалися тричі – навхрест.
І перший рушив до вогню.
Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.
Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.
Миланин! Василів!
– Ти впізнав мене, Добрику?
– Впізнав, – тихо відповіло хлоп'я.
– А хто ж я?
– Вуйко Доблиня!
– А маму ж твою як звати?
– Ганночкою, – ще тихше відповів хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:
– Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!
– Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! – прошепотів Добриня.
Тепер стрепенулася Ганночка.
– То вона жива?
– Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..
– Бідна, бідна!.. – схлипнула Ганночка. – Яка доля!
– А як же ти врятувала цих горобенят? – кивнув на хлоп'ят Добриня. – Як вони вижили?
– Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші...
– Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?
– Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям... Це їх і врятувало... А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму – наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!
– Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?
– Де ж там селитися? Одні головешки та трупи... От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, – ось так і живемо...
– Скільки ж вас урятувалося?
– Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі... Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів... Чужих дітей брали...
Добриня схвально похитав головою.
– Це добре... І як же ви назвали це нове село?
– А так, як ти й сказав, – Новосілками.
– І це добре, – погодився Добриня. – Хоча Калиновий Кут – краще.
Тут почувся голос Кузьми:
– До вечері! До вечері, дорогі гості!
Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.
– Е-е– завважив Кузьма, – та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно...
Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.
Добриня ударив його по плечу.
– Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно...
– А чому б ні? – зрадів Кузьма, – Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме – спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!
Сіно було м'яке, пахуче, ніч тепла, зоряна, – ось так, під жаб'яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.
Прокинулися від тривожного жіночого крику:
– Рятуйте! Рятуйте!
То був голос Ганночки. В ньому бриніли розпука та жах,
Був уже пізній ранок, сонце щедро поливало своїм золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись?
Добраня схопив меча і притьмом кинувся з-за стогу на подвір'я.
Те, що він побачив, страшенно вразило й обурило його.
На дорозі, біля броду через рівчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всіляким добром – лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звірів та домашнім скарбом. Четверо монголів порядкували в дворі: один за налигача тягнув до воріт корову, а другий – Ганночку, що, відбиваючись, кричала "рятуйте!". А ще двоє з шаблями наголо насідали на Кузьму, який відбивався від них кочергою, але поволі задкував до землянки, з дверей якої визирали перелякані діти.
До Ганночки було найближче, і Добриня метнувся туди – сторчма всадив меча в спину нападникові. Той випустив з рук здобич і з глухим стогоном завалився набік.
Тут же тонко свиснули три стріли – і кожна знайшла свою жертву. Всі чотири степові розбійники так і не зрозуміли, звідки звалилася на них біда, полягли, мов підкошена трава.
Все це трапилося так швидко і так несподівано, що й Добриня зі своїми товаришами, і Кузьма з Ганночкою застигли, вражені, там, де стояли, і спантеличено, розгублено дивилися на діло рук своїх – на полеглих чужинців.
До них із сусідніх дворів бігли люди. Теж завмирали у страсі великому.
Що ж тепер буде? Якась жінка почала хлипати, голосити.
Першим опам'ятався Добриня.
– Годі! Не голосіть! – гримнув. – За нашими людьми ніхто з них не голосив, зате вбивали і старого, і малого! Тож туди їм і дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи відтягніть у глибину яру і закопайте поглибше, щоб звірі не розрили. Коней, якщо не тавровані, можете забрати собі – пустіть на пасовисько. А гарбу порубайте і спаліть, щоб і сліду не залишилося! І останнє – ви нікого не бачили, нічого не чули і нічого не знаєте! Второпали?
– Та вже ж! – закивали головами чоловіки. – Ми нічого не бачили й нічого не знаємо! Будь певен, Добрине, не підведемо!
– От і гаразд. А тепер – за роботу! Зробіть так, як я сказав! – І він повернувся до сестри та до зятя. – А нам – пора в дорогу! Час!
Ганночка заплакала, припала йому до грудей.
– Спасибі, братику, що приїхав і порятував нас. Бо Кузьму убили б нехристи, а мене забрали б! Як би тоді жили наші маленькі Добрики?
Добриня приголубив її, погладив по косах.
– Бережи їх, сестронько! Хай ростуть – на них уся наша надія! Для них будемо жити! Може, хоч зони або їхні нащадки спекаються того ярма, що доля наклала на нас... Прощай! Я загляну незабаром! – І гукнув челяді: – Сідлайте, хлопці, коней! Та міцніше підпруги затягуйте! Дивись – по дорозі ще який-небудь зайда зустрінеться!
–
Примітки:
[1] Пороки – стінобитні пристрої.
[2] Тьма – монгольський військовий корпус на 10000 воїнів. Темник – начальник тьми.
[3] Переяслав-Руський – тепер Переяслав-Хмельницький.
[4] Харманкібе – Київ.
[5] Менгу – так називали хана Мунке наші літописи.
[6] Тумен – те що й тьма, тобто 10 000 воїнів.
[7] Нойони – монгольські феодали.
[8] Камча – нагайка.
[9] Баатур – визначний воїн, витязь.
[10] Ойє – так.
[11] Соїл – булава, довбешка.
[12] Арати – кочовики-простолюдини.
[13] Терджуман – перекладач, товмач.
[14] Кипчак – половець.
[15] Богол – раб.
[16] Кіш – стан, місце розташування орди чи загону кочовиків.
