Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)
Штурмом Лядських воріт керував сам Батий. Разом із Субедеєм та сотнею охоронців, закутих у шкіряні панцири, обшиті залізними пластинками, він стояв на протилежному схилі Хрещатого яру і стежив за ходом бою.
Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів – свою гвардію.
– Рано, – скривився Субедей. – Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину "безсмертних"!
Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вірного пса" Субедея, але тут заперечив:
– Киюв – столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв – підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу "безсмертних".
Субедей, єдиний з монгольських полководців, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.
– Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би. Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.
– Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.
Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.
Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісне крячучи, затьмили півнеба.
Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.
Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.
Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли "безсмертні"?
Чому не йдуть уперед?
Яка сила стримує їх?
Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!
Прокляття!
Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.
Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:
– Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате – до ночі ввірвешся в місто.
– Гаразд, Саїн-хане, – буркнув старий. – Будь спокійний!
Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:
– Ми вже втратили половину "безсмертних". Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!
Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:
– Слухаюсь і підкоряюсь!
Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...
4
Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу – і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало – над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни – і кияни, і монголо-татари – де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.
Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.
В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.
Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос:
– Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!
– Іду! – відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамноЇ вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.
Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах – страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.
Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.
– Живий?
– Живий.
– Не поранений?
– Бог милував.
– От і добре... Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений...
З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:
– Таточку!
Воєвода усміхнувся знову.
– Ну, що там – таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло...
– Я принесла вам їсти, – буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню. – І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх – і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за...
Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.
Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:
– Авжеж, і за Добриню... Тільки мені чомусь здається, що найперш – за нього!
– Таточку, який-бо ти!
– Е-е, що правда – то не гріх! – махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав:– Але я забороняю тобі з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!
– Таточку!
Та воєвода вже підвів очі на Добриню.
– Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися – мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!
Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю – кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?
Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?
Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся – Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.
– Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! – не стримав він почуттів, що переповнювали його.
– Я теж, Добрику, – шепнула дівчина. – Я теж!
– Але батько каже правду – тут дуже небезпечно!
– Я не сліпа – бачила. Навіть стріляла з лука.
– Ну от! Так і загинути можеш!
– А ти? Навіщо ж мені тоді жити?
Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софії.
Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемне. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.
На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.
– Які пізні гості! Мир вам!
– Мир домові цьому, – привітався Добриня. – Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я – Добриня. Ієромонах перехрестив їх.
– Що ж вас привело до мене?
– Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.
Іяникій пильно глянув на обох, зморщив лоба.
– Бібліотеку я переховав. Бачите – порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер – пустка!
– Де ж ти заховав їх, отче?
– Де заховав? Не скажу! Книги – дорожчі за золото! Не скажу!
Дсбриня скипів.
– Але ж воєвода просив дізнатися!
– Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! – суворо відрізав ієромонах. – їм належить знати, а вам – ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає...
– А якщо й він загине?
– Воєвода знатиме. Хтось із нас трьох та залишиться... А хіба так сутужно на валах? Невже окаянні візьмуть Київ?
– Не знаю, – глянув на Янку Добриня. – Не знаю. Але сила у них велика.
– Все в руці Божій! – перехрестився ієромонах. – Ідіть!
Добриня і Янка зачинили за собою двері, вийшли за ворота і повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула і, впавши Добрині на груди, раптом заридала.
Добриня сторопів.
– Янко, чого ти? Що з тобою? Дівчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха.
– Добрику, Добрику! – вигукнула крізь сльози. – Та невже ж це всьому кінець – нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навіщо ти караєш нас? За які гріхи? Ми ж нічого не заподіяли поганого ні тобі, ні людям, ні тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!
Добриня обняв її, гладив плечі, що здригалися від плачу, цілував мокрі очі і щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. І Янка поволі затихла, щільніше притулилася до його грудей і довго так стояла, мов мала пташина, в його обіймах, а потім сказала:
– Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя відчувала, що спіткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити мені віку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то гріх великий. І зараз прошу тебе, милий, об цім! Не відмов! Ліпше мені відразу загинути, ніж мучитися в чужинській неволі! Ну, обіцяй!
Добриню бив дрож. Невже справді настане мить, коли йому доведеться підняти меча на своє щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподівано ввійшло в його серце і стало дорожчим за все на світі? Невже це буде? І так скоро?
– Люба! – прошепотів він. – Якщо до цього дійде, ми загинемо обоє. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину мені самому. Мені самому! Не нароби дурниць!
– Ні, не нароблю, – запевнила дівчина і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його. – Я вірю тобі – ти не підведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала підніжком у юрті кочовика! Щоб вона поневірялася в неволі по чужих чужинах, як тобі довелося, щоб терпіла наругу та насилля від злих і жорстоких нелюдів!
– Не думай про це! Все буде гаразд! – шепотів Добриня, хоча сам не вірив у те, що казав. – Все буде гаразд, люба моя!
Він легко підняв її на руки, притиснув до себе і, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерівних плахах, якими була вимощена вуличка, поніс у темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки і завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, під кожухом, лунко і бентежно гупало юнацьке серце...
5
Ніч для обох сторін була тривожна. Повернувшись у свій стан, Батий зібрав військову раду і наказав Гуюк-хану підтягнути до Лядських воріт свій тумен, а Бучек-хану – тумен тургаудів, який не був ще в ділі.
– Кияни захищалися стійко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени і раптовим ударом прорвіть їхню оборону – завтра до обіду ви повинні бути в місті!
– Будемо, Саїн-хане! – запевнив Гуюк-хан.
– Даю переможцям три дні на пограбування. Хай воїни потішаться! Ідіть!
Коли вони вийшли, Батий підвів очі на джихангірів.
– Ми не дамо передишки Думитру-воєводі! Будемо наступати безперервно, вдень і вночі, вводячи в Киюв усе нові й нові сили. Ти, Менту, будь готовий зі своїм туменом вступити в бій завтра опівдні – зміниш стомлених воїнів Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобі на поміч зразу ж прийде мій брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян і зав'язати бої в самому місті. Потім підуть інші.
– Ойє, ойє! – закивали головами царевичі. – Завтра Киюв упаде до твоїх ніг, Саїн-хане!
Настрій у всіх був бадьорий. Ніхто не сумнівався у швидкій перемозі. Завтрашній день має стати останнім днем Харманкібе!
Зовсім інші почуття панували в Києві. Як тільки Добриня з Янкою зачинили за собою двері, у вежі надовго запала ггіітюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали воєводичі Степан та Ілля, що весь день не відходили від пораненого батька, ані пари з уст не виронили інші бояри. Всім було нелегко. Кожен розумів, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де їх узяти? Оголити вали в інших місцях? Цього Батий тільки й жде! На що ж тоді сподіватися? Всі дивилися на Дмитра – що він скаже?
Дмитро сидів за столом, заплющивши очі. Думав? Чи стримував стогін, що клекотів у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи відпочивав після незмірне важкого дня?
Ніхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарешті він підвів голову.
– Важко нам, друзі. Важко Києву! Так ще й не було ніколи. Билися ми сьогодні мужньо. Відчайдушної Та скла силу ломить...
– Що ти хочеш цим сказати, батьку? – вигукнув Ілля. – Невже наше становище безнадійне, безвихідне?
– Чому безвихідне? Я не кажу цього! – твердо відповів воєвода. – 3 будь-якого становища є два виходи. У бою – перемога або смерть. Є й третій – полон.
– Ні, ні, тільки не полон! Тільки не полон! – пролунали вигуки. – Краще вже смерть!
Дмитрові очі блиснули.
– Ось такі слова я й хотів почути від вас, браттяі Тільки не полон! Тоді виходить – будемо битися до останнього! Хай самі загинемо, зате з собою прихопимо на той світ немало багатурів Батиєвих! Отож наша кров проллється недаремно! Якщо кожне місто аж до Холма та Берестя вчинить так, то Батиєві ні з ким буде повертатися додому! Отож вирішили – триматися до останнього!
Тоді йдіть і переводьте сюди свіже підкріплення, бо наступний день буде дуже важкий! Ідіть!
Бій відновився на світанку. Як тільки за Дніпром заграла ранкова зоря і піднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" І зразу ж свіжі сотні хана Гуюка, що змінили тумен Бурундая, ринули в атаку. Але кияни за ніч теж поновили свої лави і стіною стали супроти ворога. На валу почалася битва, ще упертіша і лютіша, ніж учора. Знову задзвеніли шаблі та мечі, захурчали сулиці, пронизливо засвистіли стріли, воїни закричали у шалі бою, захрипіли і застогнали в смертному конанні поранені, важко падали на дерев'яний поміст убиті.
Опівдні, коли на валу з'явився свіжий тумен Менту, стало ясно – Лядські ворота не втримати. Дмитро підкликав Іллю, Степана та Добриню.
– Ось що, хлопці, біжіть по допомогу! Один до Золотих воріт, другий – до Мстиславового города. А ти, Степане, до Білгородських! Хай бояри залишають лише сторожу, а самі з полками мчать, не гаючись, сюди! Скажіть людям, щоб, коли задзвонить на сполох Софія, тікали до Володимирового города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надія!
Три гінці зразу ж погнали в три кінці.
Добриня з Мстиславового города, розташованого на кручах над Дніпром, повернувся перший. За час, поки він був відсутній, кияни відступили з валу вниз, і бій клекотав уже на прилеглих до Лядських воріт вулицях, завулках та в ближніх дворах. У нього похололо в грудях: татари в самому Києві! Невже не втримаємося? Невже не зупинимо їх?
Він мчав попереду цілої тисячі воїв. В одній руці – меч, в другій – чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, і молоді вої, що не відставали від Добрині, з ходу врізалися в праве крило монголо-татарського тумена і потіснили його аж до воріт, звідки розходилося вгору п'ять вулиць, забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипів бій. Ґвалт, лемент, брязкіт зброї оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повітрі, виїдав очі – в багатьох місцях палахкотіли пожежі. Та ніхто на це не зважав – вся увага була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з міста! Відкинути в Хрещатий яр!
Але відкинути не пощастило. Крізь розтрощені ворота все вливалися і вливалися свіжі монгольські загони і відразу вступали в бій. Навіть підмога, приведена Степаном та Іллею, не могла стримати скаженого натиску кочовиків, і кияни поволі відступали.
Так тривало до вечора. Вночі бій теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все нові й нові тисячні загони, і кияни почали знемагати і відступати на Гору, до Софії та Золотоворітської вулиці. Вся південна частина Києва опинилася в руках ворога.
– Добрине, мчи до настоятеля собору – хай б'ють на сполох і всі тікають до Володимирового города! – наказав Дмитро. – А потім – додому! Рятуй наших!
Він змарнів за ці дні, його мучила рана, а ще більше, видно, боліла душа. Київ гине! Київ доживає свої останні дні! І ніякої надії – навіть на Бога, навіть на чудо! Як тут не впасти у відчай!
Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шукає смерті? Не хоче пережити падіння Києва?
Він з сумом і жалем глянув на старого, ніби попрощався назавжди, і, не кажучи ні слова, метнувся до Софійського собору. Те, що він побачив там, вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом – тут були літні чоловіки й молоді, жінки, ремісники і купці, жебраки і ченці. І всі – при зброї!
На паперті – весь соборний клір на чолі з єпископом. І теж у кожного меч при боці, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тільки старенький єпископ тримав у правій руці кадильницю, а в лівій – хреста.
Він, видно, щойно закінчив молитву і напучував паству:
– Я відпускаю вам, миряни, всі гріхи ваші! З цієї хвилини ви стаєте перед Господом Богом нашим чисті й невинні, яко младенці. Ідіть на нечестивих ворогів наших – і кому судилося бути убієнним, той з чистою совістю вознесеться на небесі... Ідіть на супостата! З нами правда! З нами Бог і Мати Божа! Амінь!
Добриня розштовхав натовп і опустився на коліно перед єпископом. Той осінив його хрестом.
– Я від воєводи Дмитра, панотче!
– Що велів сказати воєвода? Тяжко там?
– Тяжко, панотче. Воєвода Дмитро велів передати, щоб ви вдарили на сполох і весь народ з припасами вивели з Ярославового города в город Володимирів. Там будемо оборонятися!
– Ми хотіли нині стати на прю з ворогом, чадо моє.
– Для цього ще буде час, панотче. А зараз – бийте на сполох і виводьте всіх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра!
– Гаразд, – погодився єпископ і, повернувшись назад, щось шепнув найближчим з причту.
Як далі передавалося повеління воєводи, Добриня не запримітив, бо тут хтось прихилився до його плеча, і почулося тихе:
– Добрику!
Добриня оглянувся.
Перед ним стояв безвусий отрок – у звичайному кожушку з баранячим коміром, у вовчій шапці, натягнутій аж до брів, та сірих валянках. До пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зі стрілами, а за спиною теліпався лук, що був йому явно не по плечу.
Добриня аж руками сплеснув.
– Янко!
Юне обличчя під шапкою розпливлося в радісній усмішці, чорні оченята засяяли.
– Я, Добрику! Я!
Він потягнув її з натовпу. І в цей час гучно й тривожно забив на дзвіниці дзвін. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Києву.
– Куди це ти так вирядилася? – спитав Добриня, коли вони вибралися на просторе місце.
– Як куди? Куди і всі! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди повертаєш?
– Додому.
– Додому? Не підуі – вона кинулася вбік. – Я ледве вирвалася звідти!
Добриня схопив її за руку.
– Дурненька! Воєвода наказав, щоб я всю вашу сім'ю вивів у Володимирів город! Хіба не чула? Мунгали вже добираються до Софії!
– Чула. Але...
– Так ще раз тобі кажу! І слухайся мене! Ходімо!
Ще два дні тривала страшна різанина на вулицях Ярославового города. Власне, не було тут ні дня, ні ночі – пожежі осявали вулиці й майдани так ясно, що бої не припинялися і вночі. Від гарячої крові та пекучого вогню сичав і танув сніг, що білою ковдрою вкрив землю. Горіло дерево, горіли трупи, гарячий дим і сморід забивали дух.
Батий тепер вводив у місто все нові й нові тумени. Великі втрати засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко воїнів. Ні, до цього він давно звик і ні в гріш не ставив людське життя. До того ж основу його війська складали чужі, підкорені народи – кипчаки, огузи, карлуки, саки, буртаси, алани та багато інших, що населяли Золоту орду, а йєка-монголів була жменька одна – лише кожен десятий. Великі втрати засмучували його тому, що Київ був початком походу на вечірні країни. І якщо всюди він губитиме стільки воїнів, як у Києві, то з ким же йтиме далі – до Останнього моря?
І все ж він, незважаючи на втрати, кидав і кидав свої сотні і тисячі у цей кривавий вир, сподіваючись якнайшвидше зламати опір киян.
Третього грудня впала Софія. Соборний причет разом із кількома сотнями киян, що не встигли заховатися у город Володимира, зачинився спочатку в дворі, обнесеному високими мурованими стінами, і вчинив нападникам несподівано сильний спротив. Розлютований темник Бурундай прискочив до Батия.
– Саїн-хане, що робити з орусутськими шаманами, які зачинилися в своєму головному храмі і з луків стріляють у моїх воїнів? Ти казав – не чіпати їх, але ж...
Батий тупнув ногою.
– Якщо вони стріляють у моїх воїнів, то вбивай їх, як скажених собак! Милувати лише тих, хто на колінах проситиме пощади!
Бурундай кинув на собор цілий тумен. Підтягнувши порок, його воїни висадили ворота і, ввірвавшись на подвір'я, вчинили різанину. Захисники зачинилися в самому соборі, стріляючи в нападників з вікон. Але досить було кількох ударів "барана", щоб двері розлетілися на щепки і сп'янілі від крові кочовики вдерлися в храм.
Перед образами горіли свічки. Пахло ладаном. Одягнутий у срібні ризи старий єпископ, піднявши перед собою хреста, закликав киян не піддаватися.
– З нами Бог! Бийте нехристів! Бийте погубителів землі нашої і віри християнської! – гукав з амвона.
Він стояв перед іконостасом, що у відблисках свічок горів щирим золотом. З-під його розшитої сріблом і самоцвітами митри вибивалася сива чуприна. В руках – золотий хрест. І, заворожені цією пишнотою, цим блиском і багатством, напівдикі степовики ринули до нього, шаблями прокладаючи собі шлях.
Напереріз їм метнувся з мечем отець Іяникій, але не встиг затулити собою єпископа, як важка чужинська шабля впала на його тім'я.
– Ох! – глухо скрикнув він і, випустивши меча, схопився руками за обличчя, що враз заюшилося кров'ю. – Боже, твоя воля! А як же бібліотека... бібліотека... князя Ярослава...
Це були останні слова ученого ієромонаха Іяникія. В наступну мить ще один удар розкраяв йому голову.
Ненадовго пережив свого захисника і єпископ. До нього кинулося кілька баатурів – схопили сяючу сріблом і золотом митру, вирвали з рук хреста і кадильницю, стягнули з пліч ризу, розірвали на кілька шматків, а самого штурхонули з амвона вниз, на кам'яну підлогу, під ноги натовпові, що біснувався в лютій сутичці, і його там було затоптано на смерть ногами ошалілих бійців.
Незабаром бій у соборі затих. Вся підлога червоніла від крові, в ній лежали вбиті й поранені, серед них немало і переможців. Але ніхто з їхніх одноплемінників не проявив бажання допомогти їм. Навпаки, всі з вереском, лайками і прокльонами кинулися до ікон та іконостаса, оздоблених сріблом та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями, трощили шокпарами та сокирами і все, на їхню думку, коштовне пхали у свої хурджуни.
Після падіння Софії Київ був розкраяний наступаючими монгольськими туменами на чотири частини. Город Ярослава повністю опинився в руках Батия. Воєвода Дмитро з киянами, що залишилися живі, зачинився у городі Володимира, найстарішій частині Києва, над Подолом, добре укріпленій резиденції київських князів. Не зуміли монголи з ходу взяти і Копиревого кінця з його міцними Іудейськими та Білгородськими ворітьми. Лише на валах Ізяславового города, обложеного туменом Субедея майже зі всіх боків – і від Дніпра, і від Перевісища, і, головне, з середини Києва, з Ярославового города, не припинялися бої, аж поки "непереможні" не зламали опору невеликої жменьки захисників і не захопили його в ніч з четвертого на п'яте грудня.
Батий потирав руки. Харманкібе! Киюв! Столиця могутнього орусутського царства! Ось-ось упаде вона під могутнім натиском його залізних полків – і тоді відкриється прямий шлях на вечірні країни. Там, кажуть, немає більше таких могутніх фортець, і він швидко проникне в країну келарів[96], чехів і башкордів[97]. А звідти недалеко і до Останнього моря! Хай радується безсмертна душа діда, великого Потрясателя Всесвіту Чінгісхана, він виконає його найважливіший заповіт – підкорить всі сущі на землі народи владі великих монголів!
Він не поїхав у свою ставку на Батиєву гору, як почали її називати після того, як там був поставлений дев'ятихвостий туг повелителя Золотої орди, а залишився в Києві, щоб самому керувати останніми боями. Туленгіти очистили Софійський собор від трупів та поранених, вигнали блукаючих тут у пошуках здобичі нукерів і натопили для нього єпископські палати. Але спати йому не хотілося. Душа прагнула боїв, останніх боїв, що, можливо, стануть найславетнішими у його житті.
Він підкликав Менгу. Сидячи на коні, камчею показав на Копирів кінець.
– Візьми його, брате! Здобич – твоя!
– Візьму, – з готовністю відгукнувся тайджі. – Але мені хотілося б помірятися силами з самим войводою ДумитромІ
– Встигнеш і туди, – кивнув головою Батий. – Думитра взяти не так просто!
– Слухаюсь і скоряюсь, – вклонився Менгу і, вдаривши коня ногами під боки, помчав до свого тумена.
7
Відступаючи з боями від Лядських воріт по вузьких київських вуличках, Ілля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир вуличних боїв несподівано заніс його поміж Ірининською, Георгіївською церквами та Софійським собором до Копиревого кінця. Там разом з іншими відступаючими йому пощастило проскочити в Іудейські ворота і, зачинивши їх за собою, піднятися на вал.
Мунгали з ходу кинулися на заборола, але їх легко скинули вниз. Після цього зав'язалася млява перестрілка, що тривала до самого вечора і не завдавала відчутної шкоди жодній із сторін. Коли стемніло, перестрілка припинилася, бій лучників поволі ущух. Над Копиревим кінцем залягла тривожна морозяна тиша.
Ілля піднявся на вежу. Криваві відблиски пожеж миготіли у вузьких вікнах Софійського собору. З темних
вулиць долітали радісні поклики переможців, стогони та плач киян і киянок, гірки дими пожарищ нагонили на око сльозу. З валів Ізяславового города чулися крики: там не припинявся приступ.
Ілля зціпив зуби. От і наступив Судний день! Всьому кінець – життю, волі, славі золотоверхого Києва. Хай ще день чи два – і кінець. І він сам теж десь лежатиме з розтрощеним черепом, як тисячі інших, під низьким зимовим небом, і хижі круки клюватимуть його скрижаніле тіло, вийматимуть мертві очі. Бр-р-р!..
Він перевів погляд на той куток міста, де стояв їхній дім. Там пожеж поки що не було. Але свого обійстя він не розгледів, бо все окутувала криваво-імлиста пелена, зрідка пронизувана вогнистими пасмами іскор, що піднімалися над палаючими будинками, розліталися довкруж і падали в почорнілий сніг.
Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою і всією родиною? Де вони? Чи мунгали захопили їх, побили, і їхні тіла зараз сковує грудневий мороз?
Уявивши таку жахливу картину, він мимоволі стиснув кулаки і глухо застогнав. Навіщо він живе? Чому доля милувала його до цього часу? Адже він не уникав небезпек і кидався в самий вир бою! Чому не вкоротила йому віку, щоб не знати цього лиха, не бачити загибелі Києва і найрідніших, найдорожчих людей?
А Маріам? Де його кохана? Що з нею? За ці дні, відколи Батий розпочав шалені приступи на Лядські ворота, а потім ввірвався в місто і зав'язав бої на валу та міських вулицях, він ні разу не бачив її. Якщо жива, то десь тут, на Копиревому кінці.
Несподівано він відчув, як на плече йому лягла чиясь рука. Він швидко оглянувся, сподіваючись побачити кого-небудь із своїх воїв. Але перед ним темніла невисока і в темряві невиразна постать чи то отрока, чи отроковиці. Щось знайоме привиділося йому в ній. Голос його здригнувся.
– Маріам? Ти? Не може бути! Тут? О доле! Він все ще не вірив, аж поки дівчина відгорнула комір кожушка і промовила:
– Так, це я, мій голубе. Це я, твоя Маріам! Він кинувся до неї, стис в обіймах.
– Маріам! Боже! Щастя моє кохане! Я такий радий! Але звідки ти тут узялася? Як ти мене знайшла?
– Цілий день усе місто було на валу. Я теж. От і впізнала тебе, коли ти разом з іншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тоді я кинулась на пошуки. Та хіба легко знайти людину у такій круговерті? Я бігала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не підказав, що бачив, як ти піднімався на вежу. Отак я опинилася тут...
Ілля дивувався і радів, радів і знову дивувався такому несподіваному, неймовірному щастю.
– Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом!
Вона тихо і сумно відповіла:
– Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кінця, до останнього подиху!
Вона раптом припала йому до грудей і тихо заплакала. Він сторопів і повернув її голівку до світла. Криваві відблиски пожежі осяяли її прекрасні темні очі, наповнені слізьми.
– Чого ти? Не рада нашій зустрічі?
– Рада, – відповіла Маріам пошепки. – Дуже рада! Тільки що нас чекає? Подивись навколо – бачиш?
Вона обвела рукою міський виднокіл з його пожежами і трупами, розпачливими зойками і стогоном, що неслися звідусюди, і знову заплакала.
Він почав утішати її.
– Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю тебе над усе на світі! І немає такої сили, яка б вирвала з моїх грудей це кохання! Ні людські пересуди, ні Батий, ні навіть сам Господь Бог! Хіба що одна смерть!
