Текст книги "Горить свіча"
Автор книги: Владимир Малик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)
Важко було: худобу пас і коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарі дізналися, що руду вмію знаходити та крицю з неї варити, то й зовсім зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втік, – і кував я шаблі, наконечники стріл та списів, кличі[36], вісі для кибиток, стремена, броню для шоломів та панцирів...
Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєві. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половців, що кочували по Сіверському Дінцю, Осколу та Сосні, і пройшли карнами по всій половецькій землі.
– Карнами? – перепитав Дмитро.
– Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті – до ханів, беїв, баянів, їх висікали впень – чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров'ю. Трупів ніхто не ховав – нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м'ясо, не розносили кості.
– Боже! Боже! – прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. – Який жах! Це ж і нам таке буде!
– Помовч! Не накликай біду! – промовив Дмитро. – Розповідай далі, хлопче!
– Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.
– Як же ти врятувався?
– Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[37], свого племінника... Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав... А от пощастило!
Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.
Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.
Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:
– Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну... Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
– Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
– Ні, ні, ти не винен... Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого – Іллю...
– У вас був ще один син?
– Отож-бо що був... Та нема... Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, – ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, – послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями – та мов у воду впав... Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром... Чи загинув, чи в неволі – хто теє знає... Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився... Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців...
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?
– Все могло бути, – сказав тихо. – Однак будемо сподіватися, що він живий – у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються... Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.
Німими благальними поглядами вони просили його – кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!
Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що – на чудо?
Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.
– Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?
– Багатьох.
– Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?
– Могли.
– І ти бачив таких полонених?
– Я один з них.
– Ти не такий. Ти був полонеником у половців – і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?
– Ще й скількох!
Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.
– То, може, й Іллю ти там зустрічав?
– Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?
– Його не важко помітити і запам'ятати – у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам'ятає. Він найкращий, незвичайний...
Дмитро нахмурив чоло:
– Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина – найкраща...
Та бояриня відмахнулася від його слів.
– Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа... На такого, як малюють на іконах, – високочолого, ясноокого... Святого!
– Анастасіє! – знову не втримався Дмитро. – Ну що бо ти мовиш!
Бояриня ніби не почула чоловікового голосу – з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.
Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші – боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!
І Добриня заперечно похитав головою:
– Ні, не зустрічав... На жаль, не зустрічав. Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.
– Звичайно, звичайно... Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній – мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. – І щоб перемінити розмову, запитав: – Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його – як він це робить?
Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.
– Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б'ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами – простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським[38] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.
– Отже, втрати у них неминучі?
– Безперечно. Хоча справжні мунгали зазнають їх небагато.
– Чому?
– Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта – то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.
– Але ж вони можуть не йти?
– Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгіс-хана – якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло – і перемагати! Та ще – прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.
– Отже, втрат вони зазнають... – підсумував Дмитро. – І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе... Скільки ж воїнів у нього?
– Хто те знає! Хіба що сам Батий... Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь – джихангір, кажуть, вів тоді з собою двана-дцать туменів, але частіше він посилає царевичів – своїх рідних та двоюрідних братів – і дає їм один або два, рідше три тумени.
– Скільки ж зараз війська у Менгу?
– Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.
Дмитро підвів очі на синів.
– Чуєте? їх зовсім небагато... А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль – усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер – зовсім інше. У Батия в п'ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, – ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагає, а ми самі себе губимо.
– Невже і нас не обмине ця біда? – спитав Микола.
– Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв'язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!
Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.
– Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер... Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?
Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:
– Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
– Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло – хай він думає. А ми будемо довечерювати.
Боярин знову взяв ложку – дістав шмат гусятини з кашею.
– А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.
6
Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. "Заспав", – подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.
Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
– Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ! На ходу застібаючи кожуха, він вийшов у сіни. Там уже стояв зі свічкою в руках боярин Дмитро і відчиняв двері. Від притоку морозяного повітря свічка заблимала, в її мерехтливому світлі вималювалася вкрита інеєм висока постать у кожусі та волохатій шапці. То був двірський Никодим.
– Що сталося? Татари? Чи горимо? – з тривогою в голосі спитав Дмитро.
– Ні, боярине, і не татари, і не горимо, – спроквола відповів двірський. – Нарочний від князя... Жде тебе біля воріт.
– Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?
– Князь виїздить із Києва!
Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
– Як виїздить? Куди?..
– Залишає Київ... Велів тобі негайно прибути.
– Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом! В сінях з'явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.
– Що тут? Хто грюкав?
– Одягайтеся хутко – поїдемо до князя! – кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.
– Дозволь і мені з тобою, боярине, – обізвався Добриня.
Дмитро погодився.
– Іди з Никодимом – допоможеш осідлати коней.
І швидше!
Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.
Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя – княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня – віддав поводи Добрині.
– Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.
– Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від'їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ...
– Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! – не втримався від вигуку Дмитро.
– От саме тому, що такий час, – князь з притиском вимовив слово "такий", – я і від'їжджаю. Ти спитаєш – чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини – жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав – сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.
– А як же ми, княже?
– Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх – захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі бог!
Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.
– Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть люди?
Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.
– Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені – пора!
Він поспішно сів у криті сани – торкнув візника:
– Рушай!
Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.
– Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!
Добриня зіскочив з коня – підняв шапку.
– Візьми, воєводо, простудишся!
7
Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від'їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.
– Це правда, що князь утік?
– Кажуть, утік.
– О Боже, що ж тепер з нами буде?
– Ви чули?
Новина обростала здогадами та вигадками.
– Всі бояри теж повтікали.
– Та невже?
– А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
– Ой лишенько! Не на добро се!
– Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!
– Свят, свят, свят! Ой людоньки!
Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього – в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.
Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.
Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города[39] і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро, вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.
Дмитро приклав руку козирком до лоба.
– Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться! Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менту, і пильно вдивлялися в далину.
– Ідуть! – вигукнув раптом Степан. – Погляньте – йдуть!
– Де?
– Ген там, вирушають!
Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.
– Боже, яка сила! – прошепотів Дмитро. – Лізуть, мов комашня!
Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви – і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.
Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ – одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі – Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.
– Поїдемо туди, – сказав, спускаючись вниз, воєвода. – Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувате. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!
На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали – і готувалися до найгіршого.
Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.
– Ну, що? Не видно ще?
– Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля, – відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.
– Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! – Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини. – Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!
З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням – кху-кху! – ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.
Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах – хутряні шапки, при боці – крива шабля та булава, за спиною – сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла, – туго скручений жель та шкіряний хурджун – торба для здобичі.
Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в'їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.
– Менгу-хан, – прошепотів Добриня. – Це він!
– Котрий? – спитав Дмитро.
– Отой, що на вороному коні.
Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.
– Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець відразу ж переклав його слова.
– Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!
– Ми не відчинимо воріт! – гукнув Дмитро.
– Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?
– Я воєвода Дмитро.
– Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його – і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва – життя, відмова – смерть!
З цими словами, не ждучи відповіді, Менгу здибив коня і помчав геть – до Білгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотні. Спочатку поволі, а потім усе швидше і швидше, мов підстьобуване невидимим батогом, помчало все військо хана Менгу з гори в долину, до Либеді, де пролягала бита дорога на захід.
Вражені кияни ще довго стояли на валах, аж поки останній вершник зник за далекими засніженими горбами, і не знали – радіти з того чи ждати ще більшої біди.
8
У боярських хоромах було натоплено, пахло свіжим хлібом і смаженою на олії цибулею. Правда, час для обіду давно минув, – сонце вже опускалося за далекі приірпінські бори, але стіл стояв накритий.
Біля столу сиділа лише жіноча половина сім'ї. Коли Дмитро ввійшов до покою, бояриня кинулася йому назустріч і, заплакавши, припала до плеча.
– Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Білгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горіло... Та ще кажуть, що спіймали князя. Невже це правда?
– Не вір бабським чуткам, – відповів боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслід за ним, щоб сідали до столу. – Менгу справді погнався за князем, але не думаю, щоб він наздогнав його, а тим більше взяв Білгород.
Він сів на своє місце і відрізав собі шмат вареної телятини.
До нього нахилилася Янка.
– А якщо Менгу таки полонив князя і змусить його відчинити ворота Києва? Що тоді? Невже нам усім кінець? Я не хочу помирати!
Вона вимовила останні слова зовсім тихо, але з таким болем і відчаєм у голосі, що всі враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, і тому, що вона належала веселій, непосидючій, життєрадісній Янці, до того ж наймолодшій серед присутніх, якій ще жити б та й жити, болюче вразила кожного.
Добрині шмат застряв у горлі. Йому уявилася ця тендітна дівчина з мотузком або кангою на шиї у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там – кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір... Бр-р-р!
Скільки разів бачив він таке!
А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?
Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.
А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.
– Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину – тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб'ємося від песиголовців!
– А якщо не відіб'єтесь?.. Я живою в руки не дамся – кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!
Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.
Дмитро нахмурився ще більше – гримнув:
– Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ – не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб'ємося! – І повернувся до Добрині. – А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш – скажи!
Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:
– Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом... А от довколишнім селам – біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.
Він згадав своє село, своїх рідних – і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла – перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози... Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
...Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.
– Хто тут? Уже ранок? – спитав голосно, підводячись на лікоть.
– Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! – почувся голос Янки. – Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.
Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.
– Що сталося?
– Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... – Янка завагалася і сіла теж.
– Про що?
– Страшно мені. Лягла спати – не спиться. Перед очима постають жахи – один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ – палять, хапають, убивають... Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого – до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе...
– Ну?
– Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув:
– Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?
– Ну, не просити ж батька чи братів... Хто ж із них погодиться?
– А я?
– Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.
– Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе... на таку... на таку...
– Яку?
Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п'ять літ, а п'ятнадцать. Язик задерев'янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув – "на таку"? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона – як зоря на небі: прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово – "на таку"?
Він мовчав. А вона знову – з притиском – запитала:
– Ну ж – яку?
Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.
– Ну, на таку... гарну, ніжну... таку юну... таку незвичайну! – Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.
Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.
– Боже, що мовить сей смерд! – вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. – Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти...
Вона схопилася на ноги.
Добриня сторопів.
– Янко, за що ж ти мене так?.. – І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.
Але вона не крикнула, а гордо відрубала:
– Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти – смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти – старий дідуган! Ось ти хто!
Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:
– Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це... Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?
– Ти насміхаєшся з мене!
– Та ні ж – не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!
– Ти знову ображаєш мене!
– Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці – то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
– І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?
– Відмовляюся! – відрізав Добриня. – На тебе рук я не здійму!
Янка помовчала трохи, потім зітхнула.
– Всі ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федір Юрійович був сміливцем! Один він...
– Федір Юрійович? Я не чув про такого.
– Про нього вже вся Русь знає... А ти – не чув...
– Русь знає, а я був серед половців та мунгалів, тому й не чув... Чим же прославився князь Федір, чим вразив тебе? Розкажи – знатиму і я.
– Ти хочеш знати?
– Хочу.
– Тоді слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Заліську Русь і став на річці Воронежі, поблизу землі Рязанської. І прислав послів до великого князя рязанського Юрія Інгваровича, щоб той дав йому десятину всього: і князів, і людей, і добра всякого. Почув це князь Юрій і зразу ж послав гінців у Володимир до великого князя Юрія Всеволодовича, щоб допоміг відбити Батия. Але той допомоги не дав – задумав сам зійтися в бою з Батиєм. Почув таку відповідь Юрій Інгварович і закликав собі на допомогу своїх братів – князів Давида Муромського, Гліба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрійовича, послав з дарами до безбожного Батия... І прибув князь Федір Юрійович до Батия, дари йому приніс і просив не йти війною на землю Рязанську. А той дари прийняв і став, брехливий і безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду – ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: "Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!" А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!" Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм – князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть... – Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: – Так розповідали втікачі... Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія... Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?
