Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 56 страниц)

43

Вранці Денна повідомила, що сьогодні занять не буде:

– Магістр Рал, – пояснила вона, – надав нам честь, виявивши бажання особисто поговорити з тобою. Він чекає нас після другї посвяти. А поки, любий, прогуляємося трохи по Палацу.

Коли відлунали останні слова посвяти, вони піднялися з колін і попрямували до виходу.

– Ти сьогодні на рідкість добре виглядаєш, сестра Денна! – Пролунав ззаду голос Констанції. Денна обернулася, обдарувавши колишню подругу презирливим поглядом. На Річарда накотилася хвиля гніву і огиди: він не міг пробачити Констанції зради по відношенню до Денни. Намагаючись стримати почуття, яке охопило його, Річард спрямував погляд на косу Денни.

– До мене дійшли чутки, що сьогодні у тебе відбудеться зустріч з Магістром Ралом, – сказала Констанція. – Це велика честь, прийми мої вітання. Якщо не підеш після цього до праотців, ми будемо бачитися частіше. Наодинці. Як тільки Магістр Рал розбереться з тобою, ти повністю перейдеш в моє підпорядкування.

– Думаю, пані Констанція, рік твого обрання був особливо важким для Морд-Сіт, – зухвало відпарирував Річард. – Це єдине розумне пояснення, яке приходить мені в голову. Своїми, м'яко кажучи, невидатними розумовими здібностями ти ганьбиш всіх своїх сестер. Лише безнадійна дурепа змогла б принести в жертву власним дрібним амбіціям багаторічну дружбу. Тим більше, якщо друг так багато для тебе зробив. Ти не тільки негідна називатися Морд-Сіт, ти не варта навіть цілувати ейдж пані Денни!

Констанція зблідла від обурення. У Річарда на обличчі грала спокійна впевнена посмішка.

– Тобі залишається тільки сподіватися, що магістр Рал відправить мене до праотців. Інакше ти дорого заплатиш за те зло, яке наважилася заподіяти пані Денні. Якщо я залишуся в живих, пані Констанція, клянусь, я вб'ю тебе.

Констанція в паралічі пожирала Річарда очима. Нарешті їй вдалося струсити заціпеніння. Затиснувши в руці ейдж, Констанція кинулась на кривдника, але Денна виявилася спритнішою. В одну мить її ейдж виявився біля горла зрадниці. Констанція відсахнулася, похитнулася і повільно осіла на мармурову підлогу, задихаючись і спльовуючи згустки крові.

Денна відсторонено подивилася на неї, гидливо відвернулася і, не вимовивши ані слова, швидко рушила геть, потягнувши за собою Річарда. Він поспішив наздогнати її і пішов поруч.

– Спробуй вгадати, у що обійдеться тобі ця зухвалість. Скільки годин ти заробив? – Не обертаючись, запитала Денна.

– Пані Денна, – посміхнувшись, відповів Річард, – якщо на світі і існує хоча б одна Морд-Сіт, здатна вирвати крик у мертвого, так це ти. Тільки ти.

– І все ж? Якщо ти залишишся в живих після бесіди з Магістром Ралом, скільки годин тобі належить розплачуватися за ці кілька секунд?

– Пані Денна, всіх днів і годин мого життя, скільки б їх не залишилося, не вистачить, щоб сповна сплатити випробуване мною задоволення. Повір, я ні про що не шкодую.

Губи Морд-Сіт торкнула ледь помітна посмішка. Не повертаючи голови, вона кинула через плече:

– Рада це чути. – Потім вона додала, подивившись краєм ока на супутника: – І все ж, я не в змозі зрозуміти тебе. Одного разу ти сказав, що кожна людина може бути лише такою, якою вона насправді. Ні більше, ні менше. Сумно, що я не здатна на більше. Страшно, що ти не можеш стати менше. Не виявися ми в цій війні по різні боки, я зробила б все можливе, щоб ти до кінця днів був поруч зі мною. Ми жили б довго і щасливо, а потім ти б спокійно помер своєю смертю.

– Я постарався б прожити довге життя і присвятив би тобі всі відпущені мені дні, пані Денна, – відповів Річард, розчулений незвичною теплотою її голосу.

Вони йшли по Палацу, минаючи незліченні зали з мармуровими статуями, залишаючи позаду багатолюдні майданчики для посвячення. Піднявшись по мармурових східцях, Денна провела Річарда анфіладою величезних, вишукано прикрашених кімнат і зупинилася біля масивних різьблених дверей, виблискуючих позолотою. Майстерна різьба зображала низку хвилястих пагорбів, вкритих густими лісами. Морд-Сіт повернулась до бранця.

– Коханий, цей день може стати для тебе останнім. Ти готовий померти?

– Ще не вечір, пані Денна!

У відповідь вона привернула Річарда до себе і гаряче поцілувала в губи. Потім, трохи відсторонившись, ніжно провела долонею по його густому волоссю.

– Пробач, що заподіяла тобі стільки страждань. Я змушена була це робити тому, що не можу інакше. Я стала такою, якою ти мене знаєш, не по своїй волі. Довгі роки пішли на моє навчання, перш ніж я перетворилася в справжню Морд-Сіт. Тепер вже пізно: я не здатна змінитися, як би мені цього не хотілося. Любов моя, якщо тобі судилося сьогодні загинути, прийми смерть гідно, щоб я могла по праву пишатися тобою.

«Улюблений божевільної жінки, – з гіркотою подумав Річард. – Божевільної не по своїй вині».

Денна рішуче штовхнула двері. Дивовижна картина постала перед їх поглядами: сонячні промені, які вільно проникали крізь прозорий купол, опромінювали м'яким світлом зимовий сад. Яскраві осінні квіти, акуратно підстрижені кущі, невисокі дерева, плющ, який стелеться по кам'яних стінах – все це могло б схвилювати Річарда, але зараз йому було не до того.

Денна вказала на доріжку, і вони спустилися в сад. Дійшовши до широкої, засіяної травою галявини, Денна зупинилася. Трохи далі, схрестивши на грудях руки, височіли два стражники, озброєні важкими булавами. Особиста охорона магістра Рала, здогадався Річард. Поруч з правоохоронцями стояв, судячи з усього, їх начальник, який відрізнявся ще більш значною статурою. На його голому торсі під гладкою випещеною шкірою ліниво перекочувалися горби м'язів. Жорстке, коротко стрижене волосся перетинала чорна смуга.

У самій середині галявини виділявся світле піщане коло. Біля краю піску спиною до ввійшлих стояла людина в сліпучо білому вбранні. Довге, спадаюче до плечей волосся незнайомця переливалося на сонці так, що здавалося, ніби голова його оточена сяючим ореолом. Відблиски грали на широкому золотому поясі, зловісно відбиваючись від гострого кривого кинджала.

Денна несміливо зробила крок вперед, схилила коліна і торкнулася чолом землі. Річард зсунув назад даремний зараз меч і ніяково повторив її рух. Злагодженим дуетом, в єдиному ритмі вони проговорили трохи співуче:

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наше порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Всі застигли в напруженому очікуванні. Річарда била дрібна дрож. Він знав, що ні в якому разі не повинен наближатися до Даркена Рала. Хто і коли попереджав його про небезпеку, Річард забув, але пам'ятав одне: це дуже важливо. Думки його повернулися до Денни. Нещасна! Що Даркен Рал з нею зробив? Як посмів настільки жорстоко покарати її? В душі Річарда спалахнув гнів. У спробі справитися з нахлинулими почуттями він зосередив увагу на прекрасній косі Денни.

– Встаньте, діти мої.

Пильний погляд блакитних очей зупинився на Шукачеві. Даркен Рал уважно вивчав бранця. Річард присунувся ближче до Денне і непомітно торкнувся її плеча. Несвідомий страх наростав. З самої глибини підсвідомості наполегливо намагалися пробитися якісь спогади. І хоча лице Рала зберігало привітний вираз, а в очах світився не тільки розум, але навіть, здавалося, і доброта, Річарда не залишали погані передчуття. Рал перевів погляд на Морд-Сіт.

– Ти сьогодні напрочуд добре виглядаєш, дочка моя, – зауважив він.

– Пані Денна не тільки вміє майстерно заподіювати біль, але і сама з рідкісною гідністю переносить муки, Магістр Рал! – Почув Річард власний голос.

Холодні блакитні очі повернулися до нього. Лице Рала було настільки безтурботно спокійним, що Річард мимоволі здригнувся.

– Я вже чув від своєї вихованки, що ти доставив їй багато клопоту. Зараз я зміг переконатися в істинності її слів. Радий, що вона не брехала мені. Але така правда мене засмучує. – Він ліниво плеснув у долоні. – Гаразд. Неважливо. Головне, Річард Сайфер, що ми нарешті зустрілися.

Денна різко вдавила ейдж Річарду в спину, нагадуючи про пристойність.

– Дякую тобі, Магістр Рал, що ти удостоїв мене високої честі постати перед тобою. Все моє життя – служіння тобі. Я – твій недостойний раб.

– Не сумніваюся, – відповів Рал зі стриманою усмішкою.

Невідступний погляд холодних блакитних очей будив відчуття небезпеки.

– Зараз я задам тобі кілька питань. Ти повинен на них відповісти.

– Слухаю, Магістр Рал.

Тремтіння охопило Річарда з новою силою.

– На коліна, – наказав Рал, не міняючи інтонації.

Різкий біль від дотику ейджа пронизав плече. Річард звалився на коліна. Морд-Сіт встала позаду нього, міцно стиснувши йому стегнами плечі. Вона вхопила Річарда за волосся і, потягнувши на себе, закинула йому голову, змушуючи дивитися прямо в очі Ралу.

– Ти коли-небудь бачив Книгу Зниклих Тіней? – Донісся до Річарда рівний, позбавлений інтонацій голос.

Щось сколихнулося в душі. Уривки спогадів наполегливо пробивалися з підсвідомості. «Я не повинен відповідати!» – Майнула думка. Але чому? Річард болісно намагався пригадати щось дуже важливе і не міг. Мовчання затягнулося. Денна рвонула його за волосся і з силою втиснула ейдж в потилицю.

Ніби щось вибухнуло в нього в голові. В очах все попливло, кров скажено застукала в скронях. Річард відчув, що падає, але Денна втримала його. У цих тортурах немов була зібрана воєдино вся біль, якої він зазнав за час навчання. Річард хотів закричати, але не міг розімкнути зведені судомою губи. Він вже не відчував болю. Він задихався в болісної агонії. Денна відвела ейдж.

Свідомість повернулася не відразу. Хто він? Де знаходиться? Що за жінка тримає його за волосся? Хто ця людина в білому вбранні, яка безпристрасно поглядає на нього холодними блакитними очима? Річард не розумів, що відбувається. Одне він знав твердо: таку муку йому довелося випробувати вперше.

– Ти коли-небудь бачив Книгу Зниклих Тіней? – Долинуло крізь густе марево.

Він здивувався, почувши свій голос:

– Так.

– Де вона зараз?

Річард мовчав. Він не знав, як відповісти. Не розумів, чого від нього хочуть. Черговий вибух болю наче розколов йому череп. Коли все скінчилося, Річард відчув, як по щоках його течуть сльози.

– Де зараз Книга Зниклих Тіней?

– Не муч мене, будь ласка! – Благав він. – Я не розумію питання.

– Що тут незрозумілого? Скажи, де знаходиться Книга, от і все.

– Книга чи знання, викладені в книзі? – Злякано перепитав Річард.

Рал нахмурився.

– Книга.

– Книгу я спалив. Давно. Багато років тому.

Очі Рала налилися кров'ю. Лють, що спалахнула у нього в погляді, обпалила Річарда.

– Тоді скажи, де знання?

Річард коливався занадто довго. Коли він отямився. Денна знову закинула йому голову. Зіткнувшись з пронизливим поглядом блакитних очей, Річард раптово відчув себе зовсім безпомічним, кинутим і самотнім.

– Де зберігається знання, яке було приховано в Книзі?

– У мене в голові. Перш ніж спалити Книгу, я вивчив її напам'ять. Всю. Від першого до останнього слова.

Деякий час Рал мовчки дивився на Річарда. Той беззвучно плакав.

– Читай її.

При думці про те, яких мук може коштувати непослух, Річард прийшов в жах.

– «Якщо той, хто володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, але почув їх із уст іншої людини, в достовірності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці…»

Сповідниця…

Келен…

Келен!

Це ім'я сліпучим яскравим спалахом осяяло затьмарену свідомість, розвіяло туман і пробудило до життя силу і владу Шукача. В одне мить воно зламало всі зведені перепони. Потужний потік спогадів захлеснув Річарда, і він знову знайшов себе. Він не допустить, щоб Даркен Рал схопив Келен. Не дозволить мучити її.

Рал обернувся до сторожі. Підкоряючись його погляду, начальник зробив крок вперед.

– Бачиш, друже мій? Духи на моєму боці. Сповідниця сама прямує сюди в супроводі старого Чарівника. Ти знайдеш її і простежиш, щоб вона була доставлена до Палацу. Візьми собі в допомогу два Кводи, але пам'ятай: вона потрібна мені живою. Ти зрозумів мене?

Стражник мовчки кивнув.

– Мої заклинання зроблять тебе і твоїх людей невразливими перед магією Сповідниці. З нею Чарівник, але проти чар підземного світу він безсилий. Втім, не впевнений, що він доживе до зустрічі з тобою. – В голосі Рала з'явилися суворі нотки. – І ось ще що, Демміні. Мене мало хвилює, що з нею зроблять твої хлопці. Але в Палац ти повинен доставити її живою, живою і здатною користуватися дарованою їй владою. Краще тобі про це не забувати.

Демміні зблід.

– Я зрозумів тебе, Магістр Рал. Все буде виконано, як ти велиш.

Він схилився в прощальному поклоні і попрямував до виходу. Біля дверей Демміні на секунду затримався, глянувши з недоброю усмішкою на Річарда.

– Продовжуй! – Блакитні очі Рала знову вп'ялися в бранця.

Річард зрозумів, що зайшов надто далеко. Так далеко, що вибору не залишається.

Він приготувався гідно зустріти смерть.

– Не буду. Ти не зможеш змусити мене говорити. Нічим. Я радісно прийму будь-які муки. Я радісно прийму смерть.

Денна не встигла донести ейдж до його потилиці і завмерла, зупинена лютим поглядом блакитних очей. Річард відчув, як розтулилась рука, що тримала його за волосся. Один із охоронців підійшов до Морд-Сіт і схопив її за горло.

– Ти доповідала, що зламала його! – Очі Рала блиснули недобрим блиском.

– Так і було, Магістр Рал, – прохрипіла Денна. – Клянусь тобі, так і було!

– Ти сильно розчарувала мене.

Стражник ривком підняв нещасну, ноги її повисли в повітрі. Річард почув протяжний крик. Крик болю і відчаю. Колишня сила сліпучо яскравим полум'ям спалахнула в його душі. Денні погано! Річард отримав владу над магією, схопився з колін і кинувся на допомогу. Намертво здушивши лівою рукою плече стражника, правої він схопив його за волосся і різко рвонув назад. Почувся хрускіт. Величезний чолов'яга мляво осів на землю. Не зволікаючи ні секунди, Річард стрімко повернувся назустріч другому стражнику. Той був уже зовсім близько. Річард перехопив ідучу до нього руку з кинджалом і з силою вивернув її назад. Противник – гора м'язів – розігнавшись, не зміг зупинитися. Річард холоднокровно направив кинджал вістрям вгору. Мить – і ворог впав до його ніг, так і не встигнувши зрозуміти, що сталося. У його широко розкритих очах застигло здивування.

Річард стояв нерухомо, задихаючись від напору бушуючої в ньому сили, нічого не розрізняючи крізь розпечене біле марево. Біле від жару магії.

Денна піднесла руки до горла і зігнулася, важко дихаючи.

Даркен Рал мовчки дивився на Річарда, машинально облизуючи кінчики пальців.

Страшна біль, спричинена магією Морд-Сіт, змусила Річарда впасти на коліна і схопитися за живіт.

– Магістр Рал, – схлипнула Денна, – дозволь мені відвести його. Завтра вранці, якщо йому вдасться пережити цю ніч, він відповість на всі твої питання. Клянуся, я зроблю все, щоб спокутувати свою провину!

– Ні, – задумливо протягнув Рал. – Прости мене, дитя. Ти ні в чому не винна. Я і не уявляв собі, з чим нам довелося зіткнутися. Звільни його від болю.

Річард полегшено зітхнув і підвівся з колін. Він раптом усвідомив, що всі ці дні перебував наче в кошмарному сні. Мара розсіялася, але дійсність виявилася страшнішою будь-якого кошмару. Всі думки, почуття та спогади, які він зусиллям волі загнав у найпотаємніші глибини підсвідомості, вирвалися нарешті на свободу. Він не стане більше калічити себе. Нехай йому судилося померти, він помре людиною, не втративши власної гідності. Річард не дав волі гніву, обличчя його залишалося зовсім байдужим, лише в очах палахкотіли відблиски полум'я. Того полум'я, яке горіло в його серці.

– Тебе навчив цьому Чарівник? – Похмуро поцікавився Рал.

– Чому?

– Розщеплювати свідомість. Це єдиний спосіб уникнути знищення особистості.

– Не розумію, про що ти говориш.

– Ти розщепив свідомість, щоб врятувати головне, те, що становить саму основу особистості, пожертвувавши заради цього всім іншим. Магія. Морд-Сіт не владна над людиною, яка розщепила свідомість, і не в стані зламати його. Покарати – так, але не зламати. – Рал повернувся до Денни. – Прости, дочко моя. Я був неправий, вважаючи, що ти підвела мене. Ти зробила все можливе і неможливе в спробі зламати волю свого вихованця. І не твоя вина, що йому вдалося зберегти себе. Небагато Морд-Сіт змогли б завести його так далеко. На жаль, це особливий випадок.

Даркен Рал посміхнувся, облизав кінчики пальців і пригладив ними брови.

– Ну а тепер ми з Річардом поговоримо без свідків. Визволи його від болю на той час, поки він зі мною в саду. Магія Морд-Сіт не допоможе, а лише завадить нашій розмові. Ти вільна. Повертайся до своїх покоїв. Я дотримаю слова: якщо Річард залишиться в живих, він повернеться до тебе.

Денна схилилася в глибокому поклоні.

– Все моє життя – служіння тобі, Магістр Рал.

Вона обернулася до Річарда і, дивлячись йому в очі, прошепотіла:

– Я вірю в тебе, коханий. Не розчаруй мене.

Усмішка промайнула на губах Річарда.

– Ніколи, пані Денна.

Він проводив Морд-Сіт довгим поглядом. В душі піднялася хвиля гніву, і Річард не став зупиняти її. Він хотів знову відчути себе тим, ким був насправді – Шукачем Істини. Він ненавидів і в той же час шкодував Денну. Його захлеснула лють проти тих, хто так безжально скалічив її. «Бідна моя, що вони з тобою зробили? – Промайнуло у нього в мозку. – Не думай про завдання, думай про рішення», – твердо сказав собі Річард. Погляд його спрямувався на Дарка Рала. Лице противника зберігало безтурботний спокій. Річард постарався опанувати почуттями і змусив себе надіти таку ж непроникно-відсторонену маску.

– Тобі відомо, що я хочу почути Книгу Зниклих Тіней. Всю. Від першого до останнього рядка.

– Убий мене.

– Ти хочеш померти? – З ввічливою посмішкою поцікавився Рал.

– Так. Убий мене, як убив мого батька.

Не перестаючи посміхатися, Дарка Рал злегка наморщив лоба.

– Твого батька? Але я не вбивав його.

– Мій батько Джордж Сайфер! Ти вбив його! Не намагайся заперечувати, я все знаю! Ти вбив його тим самим ножем, що висить у тебе на поясі!

Рал розвів руками, всім виглядом виявляючи повне здивування.

– Я й не заперечую, що вбив Джорджа Сайфера. Але твого батька я не вбивав.

Річард був абсолютно збитий з пантелику.

– Що ти хочеш цим сказати?

Рал мовчки обійшов навколо бранця, критично оглядаючи його з усіх сторін. Річард здивовано стежив за його рухами.

– Відмінно. Просто чудово. Нічого не скажеш, спрацьовано на славу. Нічого більш досконалого мені ще не доводилося зустрічати. Тут відчувається рука майстра.

– Ти про що?

Дарці Рал звично облизав пальці і зупинився, задумливо дивлячись на Річарда.

– Тебе оточує мережа Чарівника. Я ніколи не бачив нічого подібного. Мережа накручена на тебе щільно, як кокон. Вона досконала і тримається вже досить довго. Не думаю, що зміг би її розплутати.

– Якщо в твої наміри входить довести, що Джордж Сайфер мені не батько, дарма стараєшся. Якщо ж ти просто вирішив переконати мене в тому, що ти божевільний, не варто було трудитися. Я і так це знаю.

– Милий хлопчик, – засміявся Рал, – мене найменше хвилює питання, кого ти вважаєш своїм батьком. Тим не менш, мережа Чарівника існує і приховує від тебе правду.

– Невже? Ну давай пограємо в цю гру. І хто ж у такому разі мій справжній батько?

– Не знаю. – Рал знизав плечима. – Мережа приховує це. Деякі припущення у мене, звичайно, є. Вони засновані на тому, що я бачив. – Усмішка зійшла з його обличчя. – Що говорить Книга Зниклих Тіней?

– І це все, про що ти хотів дізнатися? Ти розчарував мене.

– Як так?

– Ну, після того, що сталося з твоїм нелюдом-батьком, тобі слід було б поцікавитися, як звуть старого Чарівника.

Рал метнув на співрозмовника ненавидячий погляд і облизав кінчики пальців.

– Як звуть старого Чарівника?

Настала черга Річарда торжествувати перемогу. Він посміхнувся і розвів руками.

– Розпори мені живіт. Ім'я Чарівника написано у мене на кишках. Доведеться тобі трохи попрацювати.

Річард і не намагався припинити кпини. Усвідомлення власної беззахисності радувало його: варто тільки як слід розлютити Рала, і той вб'є його. А разом з ним загине і Книга. Ні Книги, ні шкатулки… Даркен Рал помре, і Келен виявиться в безпеці. Все інше не має значення.

– Перший день зими вже не за горами. Всього через тиждень я сам дізнаюсь ім'я старого Чарівника і одержу владу над ним. І тоді йому не втекти від розплати.

– Через тиждень ти будеш мертвий. У тебе в руках лише дві скриньки.

– Ти правий, Річард, – Рал знову облизав пальці і погладив ними брови. – Зараз у мене дійсно тільки дві скриньки. Третя ще в дорозі, але скоро і вона буде тут.

– Порожня бравада! – Річард постарався приховати занепокоєння. – Тобі залишилося жити рівно тиждень.

Рал підняв брови.

– Я сказав правду. Тебе зрадили. Той, хто допоміг мені схопити тебе, заволодів і скринькою. Через два дні її доставлять до Палацу.

– Я не вірю жодному твоєму слову, – рівним голосом промовив Річард.

– Не віриш? Ну що ж, підемо, я тобі дещо покажу.

Даркен Рал лизнув кінчики пальців, повернувся і попрямував в глиб саду, повільно крокуючи вздовж краю піску. Річард пішов за ним. Рал зупинився біля дивної, схожої на вівтар споруди. На клиноподібному камені білого кольору спочивала гладка гранітна плита, підтримувана з двох сторін потужними приземкуватими тумбами. На рівній гранітній поверхні плити стояли дві шкатулки Одена. Одна, прикрашена дорогоцінними каменями, – точна копію тієї, що була у Річарда. Інша – чорна, як нічний камінь. Здавалося, жоден промінь світла не відбивається від її поверхні. Захисного покриву на другий скриньці не було.

– Дві шкатулки Одена, – оголосив Дарці Рал. – Як ти думаєш, став би я витрачати час і сили на пошуки Книги, не будь у мене повної впевненості щодо третьої? Остання шкатулка зберігалася у тебе. Мені повідомив про це той, хто тебе зрадив. Скоро її доставлять до Палацу. Будь мої слова порожньою бравадою, я не питав би тебе про Книгу. Я відразу розпоров б тобі живіт, щоб дізнатися, де ти сховав шкатулку.

– Хто він? Назви ім'я зрадника! – Гнівно вигукнув Річард. – Назви його, або…

– Або що?.. Або ти розпореш мені живіт і прочитаєш це ім'я за допомогою антропомантй? Я не видаю імена тих, хто мені допоміг. Ти не єдиний, хто має честь.

Річард не знав, чому вірити. Одне ясно: Даркен Рал не став би витрачати дорогоцінний час на пошуки Книги, не май він усіх трьох скриньок. Значить, серед тих, кому Річард довіряв, виявився зрадник. Йому було важко, майже неможливо змиритися з цим, але інших пояснень не існувало.

– Убий мене, – тихо, майже пошепки промовив Річард. – Я все одно нічого тобі не скажу. Може, вдавшись до антропомантй, ти зможеш домогтися більшого.

Він відвернувся, схрестивши руки на грудях.

– Для початку я повинен переконатися в правдивості твоїх слів. Звідки мені знати, що ти не брешеш з приводу Книги. Раптом виявиться, що ти вивчив тільки першу сторінку? Або що тебе просто підучили, як обдурити мене?

– Мені байдуже, віриш ти чи ні, – відповів Річард, не повертаючи голови.

– Мені здавалося, тебе турбує доля сповідниці. – Рал потиснув плечима. – Бачиш, якщо тобі не вдасться переконати мене в тому, що ти говориш правду, я спробую прочитати що-небудь за нутрощами Келен. Застосування антропомантй дає іноді дивовижні результати.

– Я думав, ти розумніший, – Річард гнівно блиснув очима. – Подібний вчинок став би для тебе фатальним. Як, цікаво, ти зможеш переконатися в істинності Книги, не вдаючись до послуг сповідниці? Убивши Келен, ти втратиш свій останній шанс.

– Порожня розмова. – Рал знизав плечима. – З якого дива я повинен вірити тому, що ти говориш? Може бути, в Книзі Зниклих Тіней зовсім нічого не написано про сповідницю. В такому випадку Келен куди вірніше підтвердить істину своєю смертю.

Річард не знайшовся, що відповісти. Думки розбігалися. «Не думай про завдання, – нагадав він собі. – Думай про рішення».

– Як тобі вдалося без допомоги Книги зняти покрив з першої шкатулки?

– На світі існує велика кількість джерел знання. – Рал подивився на чорну скриньку. – На це у мене пішов день. День важкої, напруженої роботи. Довелося використати всі даровані мені здібності та всі знання, якими я володію. – Рал підняв очі на співрозмовника. – Покров утримують древні закляття, але я зумів їх зняти. Те ж саме я виконати і з рештою двома скриньками.

Виходить, Рал все ж зміг звільнити шкатулку від покриву, не вдаючись до допомоги Книги Зниклих Тіней. Такий поворот подій збентежив Річарда. Щоб відкрити скриньку, необхідно зняти верхній покрив. До цієї хвилини у Річарда ще залишалася надія, що без Книги Ралу не впоратися з магією древніх заклять. Тепер все валилося у нього на очах.

Річард спрямував незрячий погляд на другу шкатулку.

– Книга Зниклих Тіней, сторінка дванадцята. Заголовок: «Верхній покрив», – монотонно почав він. – «Зняти закляття з верхнього покриву шкатулки Одена дозволено тому, хто почав гру. Дозволено це і іншим, тим, кому дано таємне знання». – Річард потягнувся до скриньки. – Сторінка сімнадцята, третій абзац зверху. «Не знімай покриву з другої скриньки в годину темряви. Коли ж настане година сонця, зверни лик свій на північ і візьми в руки шкатулку. Так впадуть на неї промені денного світила! Якщо в годину сонця хмари затьмарять небеса, зверни лик свій до країв заходу. Визнач, де має знаходитися сонце. Туди і поверни скриньку». – Він дбайливо зняв скриньку з гранітного постаменту і повернувся обличчям на північ. Останні промені призахідного сонця відбилися від самоцвітів, що прикрашали верхній покрив. Дорогоцінні камені таємниче заблищали. – «Зверни Синій Камінь до сонця, Жовтий Камінь нехай дивиться наверх. «– Річард повернув шкатулку. – «Вказівки для правої руки, руки благословень: середній палець нехай спочиває на Жовтому Камені кришки, великий палець – на Прозорому камені днища». – Річард виконав вказівку. – «Вказівки для лівої руки, руки проклять: вказівний палець нехай спочиває на Синьому Камені грані, що дивиться від тебе, великий палець – на Червоному Камені грані, що до тебе ближча». – Річард поклав пальці, як було зазначено. – «Прожени з розуму свого всі образи, помисли і бажання. Хай буде він чистий. Викликай образ: Чорний Квадрат, поміщений в безмірний Білий Простір. Споглядай його. Думай про нього. Розведи руки. Якщо ти той, кому дозволено зняти закляття, покрив зійде сам».

Під пильним поглядом Рала Річард зрікся всього, що займало його розум, уявив величезне біле поле з маленьким чорним квадратом і легко розвів руки. Покров, клацнувши, розколовся надвоє. Річард стягнув його без особливих зусиль, наче розбив ножем яйце на сковорідці. Тепер дві однаково чорні скриньки стояли поруч, пліч-о-пліч, і, здавалося, висмоктували світло з приміщення.

– Чудово, – видихнув Рал. – Так ти настільки ж добре знаєш кожну частину Книги?

– Кожне слово. – У Річарда в очах промайнуло торжество. – Але те, що ти зараз зміг побачити, не допоможе тобі зняти закляття з останньої шкатулки. Для кожної – своя формула.

Рал недбало махнув рукою.

– Неважливо. Я зніму його. – Весь поглинений своїми думками, він поклав лівий лікоть на долоню правої руки і потер пальцями підборіддя. – Іди. Ти вільний.

Річард нахмурився.

– Що ти хочеш цим сказати? Ти що, не маєш наміру навіть спробувати витягнути з мене зміст Книги? Хіба ти не хочеш мене вбити?

– Що з того? – Рал знизав плечима. – Щоб розв'язати тобі язика, мені доведеться вдатися до методів, що вплинуть на твій розум. Але тоді я не почую того, що хочу. Цілісність Книги виявиться порушеною. Якщо б мова йшла про будь-який інший трактат, я зважився б на це і зібрав би розрізнені уривки воєдино, використовуючи дароване мені знання. Що стосується Книги зниклих Тіней, то тут, як я встиг переконатися, випадок особливий. Будь-яке, навіть саме незначне на перший погляд спотворення, може коштувати мені життя. Для чого піддавати себе небезпеці? Так що зараз у тобі немає ніякої потреби. З цієї хвилини ти вільний сам розпоряджатися собою. Можеш йти.

Річард розумів, що в рішенні Рала криється підступ.

– Навіть так? Я можу піти? Але ж ти прекрасно знаєш, що я не залишу спроб перешкодити тобі.

Рал лизнув пальці і підняв очі.

– Роби, що хочеш. Мені від твоїх спроб шкоди не буде. Але через тиждень тобі доведеться повернутися. Якщо, звичайно, тебе хвилює доля всіх живучих.

– Що ти хочеш сказати? – Річард спантеличено примружив очі.

– Через тиждень, у перший день зими, я відкрию скриньки Одена. Я вже говорив, що на світі існує багато джерел таємного знання. Це не тільки Книга Зниклих Тіней. Так от, з їх допомогою мені вдалося з'ясувати, яка саме шкатулка вб'є того, хто вступив у гру. Залишаються дві, одну з них я повинен відкрити. Ніяких інших відомостей у мене немає. Значить, доведеться розраховувати на удачу. Якщо виграю, одержу безмежну владу. Якщо програю, світ загине разом зі мною.

– І ти рішишся піти на такий ризик?

Брови Рала зметнулися вгору. Він весь подався вперед.

– Або все, або нічого. Тільки так.

– Я тобі не вірю. Ти не можеш знати точно, яка шкатулка вб'є тебе.

– Навіть якщо б я збрехав, – мене влаштовують два результати з трьох можливих, тебе – один. У кого з нас більше шансів на виграш? Рахунок не в твою користь, Річард. Але я не брешу. Або світ підкориться моїй волі, або загине. Вирішуй сам, що тебе більше влаштовує. Якщо відмовишся допомогти мені і я відкрию не ту скриньку, то загину не тільки я, але й ті, кого ти любиш. Якщо ж я сам, без твоєї допомоги, відкрию скриньку, яка дарує владу, я віддам Келен на навчання Констанції. І повір, навчання це буде довгим. Перш ніж я вб'ю тебе, ти встигнеш сповна насолодитися видовищем її страждань. А потім Келен принесе мені спадкоємця. Сина, який буде Сповідником.

У Річарда всередині все похололо. Ніякі тортури з багатого арсеналу Морд-Сіт не змогли б заподіяти йому такого болю, як ці слова Рала.

– Наскільки я зрозумів, ти збираєшся щось запропонувати?

Рал кивнув.

– Якщо повернешся в призначений термін і прочитаєш мені Книгу Зниклих Тіней, я збережу тобі життя. Я навіть дозволю тобі залишитися самим собою.

– А Келен?

– Келен буде жити тут, в Народному Палаці. З нею будуть обходитися, як з королевою. Варто тільки їй щось захотіти, як бажання її буде негайно виконано. Так живуть Сповідниці. Ти не в змозі дати їй того, що вона заслуговує. Тут вона буде захищена від зла і захищена від всякого сум'яття. Повністю скорившись моїй волі, вона народить мені сина, Сповідника. Такий мій вибір. Тепер вирішуй, яку долю для Келен ти обереш. Отже, вихованка Констанції або Королева? Ти зрозумів мене? Гадаю, ти повернешся. Ну а якщо я помилився… – Рал знизав плечима. – Або все, або нічого.