Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 56 страниц)

Погляд Зедда обпікав. Річард був приголомшений.

– Я… не знаю.

– Ну, тоді ти повинен скоріше це з'ясувати, інакше не має сенсу битися з Даркеном. У тебе не вистачить рішучості для боротьби і перемоги. Можливо, одного разу доля поставить тебе перед вибором. Ти повинен будеш сам прийняти рішення: життя або смерть. Келен знає, як вона поступить, бо їй добре відомо, що загрожує світу у разі поразки. У неї є рішучість.

– І все ж вона коливалася. З того, що ти сказав, випливає, що вона допустила помилку. Я міг взяти верх. Вона повинна була відразу вбити мене, ще до того, як у мене з'явився шанс. – Річард нахмурився. – І вона помилилася би.

– Не тіш себе ілюзією, Річард. – Зедд повільно похитав головою. – Келен торкалася тебе рукою. Що б ти не зробив, це було б занадто повільно. Їй варто було тільки подумати. Вона була господинею становища і тому могла дозволити тобі говорити і порозумітися. Вона не допустила помилки.

Вражений, Річард все ж не поспішав здаватися.

– Але ж ти б не зміг, просто не зміг би зрадити нас всіх, точно так само, як я ніколи б не зміг заподіяти їй зла. Я не вловлюю суті.

– Суть у тому, що, хоч ти і знаєш, що я не здатний на зраду, якщо ж я це зроблю, ти повинен бути готовий до дії. Якщо це виявиться неминучим, у тебе має вистачити сил убити мене. Суть в тому, що Келен, хоча й знала, що ти її друг і не можеш заподіяти їй зла, як тільки їй здалося, що ти погрожуєш, виявилася готова до дії. І якби ти відразу ж не розвіяв її підозри, не змусив її повірити тобі, будь впевнений, вона б тебе убила.

Якийсь час Річард мовчки дивився на старого друга.

– Зедд, а якби все було навпаки, якби ти вважав, що я загрожую нашій справі, ти… ти зміг би?

Чарівник насупився, відкинувся назад і безпристрасно відповів:

– В одну мить.

Відповідь налякала Річарда, але він зрозумів, що хотів сказати друг, хоча волів би почути це дещо по-іншому. Все, крім безоглядної відданості справі, веде до поразки. Якщо вони допустять помилку, Рал буде безжалісний. Вони загинуть. Все просто.

– Ну як, не пропала охота бути Шукачем? – Запитав Зедд.

– Ні! – Річард дивився в порожнечу.

– Страшно?

– Пробирає аж до мозку кісток.

– Відмінно. – Зедд поплескав його по коліну. – Мене теж. Гірше було б, якщо б ти не злякався.

Шукач зміряв Чарівника крижаним поглядом.

– Я і Даркена Рала змушу трястися від страху.

Зедд посміхнувся і кивнув.

– З тебе вийде хороший Шукач, мій хлопчику. Вже ти мені повір.

Річард здригнувся, уявивши, що Келен вбиває його тільки за те, що він запропонував їй яблуко. Він насупився.

– Зедд, а чому в Серединних Землях всі червоні фрукти смертельно отруйні? Це ж протиприродно.

Чарівник сумно похитав головою.

– Тому, Річард, що червоні фрукти люблять діти.

– Не зрозумів. – Річард нахмурився ще сильніше.

Зедд, дивлячись вниз, почав креслити на піску смуги.

– Це сталося восени, в таку ж пору року, як зараз. Під час останньої війни. Визрівав урожай. Я відшукав складне заклинання. Його склали великі чарівники давнини. Отруйне заклинання. На один колір. Промовити його можна було тільки один раз. Я не знав, як воно діє, але був упевнений в тому, що воно небезпечне. – Зедд важко зітхнув і поклав руки на коліна. – І ось воно потрапило в руки Паніза Рала, і той розібрався з ним. Паніз Рал знав, що діти люблять фрукти, і хотів завдати нам удару в саме серце. Він скористався заклинанням, щоб отруїти червоні фрукти. Це нагадує отруту зміїної лози. Вона діє повільно, не відразу. Нам потрібен час на те, щоб зрозуміти, що ж викликає лихоманку, а потім і смерть. Паніз Рал спеціально вибрав те, що напевно будуть їсти не тільки дорослі, а й діти. – Зедд говорив ледь чутно. Старий Чарівник спрямував незрячий погляд в нічну темряву. – Багато народу загинуло. Багато дітей.

– Якщо знайшов його ти, то як же воно потрапило до Рала? – Річард відчув озноб.

Зедд окинув його поглядом, здатним заморозити літній день.

– У мене був учень. Молодий чоловік, якого я виховав. Одного разу я застав його за неналежним заняттям. Я знав, що тут щось не так, але любив його і, незважаючи на свої підозри, не поспішав діяти. Я вирішив поміркувати над цим вночі. На ранок він зник разом із заклинанням, яке я знайшов. Він виявився шпигуном Паніза Рала. Якби я вчинив як потрібно, якби відразу вбив його, всі ці люди, всі ці діти залишилися б живі.

Річард відчув клубок у горлі.

– Зедд, але ж ти не міг знати…

Він подумав, що старий зараз вибухне, почне кричати і лаятися, але той лише знизав плечима.

– Вчися на моїй помилці, Річард. Якщо вона піде тобі на користь, значить, всі ці життя не пропали даром. Може, моя історія послужить тобі уроком, який допоможе врятувати всіх від панування Даркена Рала.

Річард потер руки, намагаючись хоч трохи зігрітися.

– А чому в Вестланді червоні фрукти безпечні?

– Усяке заклинання має межу. Це було обмежено відстанню, на яке воно поширюється від того місця, де сказано. Воно дійшло якраз до кордону між Серединними Землями і Вестландом. Кордон не можна було провести там, де діяло отруйне заклинання, інакше в Вестланді залишилися б чари.

Річард сидів, занурений в мовчання, і розмірковував.

– А є спосіб позбавитися від цього? – Запитав він нарешті. – Зробити так, щоб червоні фрукти перестали бути небезпечними?

Зедд посміхнувся. Річарду це здалося дивним, але він був радий бачити посмішку старого.

– Міркуєш як чарівник, мій хлопчик. Думаєш, як зняти заклинання. – Зедд знову насупився, вдивляючись у темряву. – Звичайно, повинен бути спосіб зняти закляття. Я міг би зайнятися цим і з'ясувати, що тут можна зробити. Якщо нам вдасться перемогти Даркена Рала, я неодмінно спробую це здійснити.

– Відмінно. – Річард мерзлякувато прикрив поли плаща. – Кожен повинен їсти яблука, коли захоче. Особливо діти. – Він глянув на старого. – Зедд, я запам'ятаю урок, обіцяю. Я не підведу тебе, не забуду про тих, загиблих.

Зедд посміхнувся і батьківськи поплескав Річарда по плечу.

Друзі мовчки сиділи, насолоджуючись нічною тишею і спокоєм взаєморозуміння. Вони міркували про те, що їм не дано було знати: що їх чекає попереду.

Річард думав про те, що їм належить зробити, про Паніза Рала і про Даркена Рала. Він думав про те, яким все здається безнадійним. «Думай про рішення, – сказав він собі, – не про завдання. Ти – Шукач».

– Ти повинен дещо зробити, Чарівник. По-моєму, зараз нам саме час зникнути. Даркен Рал досить довго стежив за нами. Ти можеш зробити що-небудь з тою хмарою?

– Знаєш, я думаю, ти правий. Хотів би я знати, як її вдалося причепити до тебе, але не можу це з'ясувати. Так що доведеться придумати щось інше. Він задумливо погладив пальцями гостре підборіддя. – Ти не помітив, чи з тих пір, як хмара слідувала за тобою, йшов дощ, або хоча б було похмуро?

Річард замислився, пригадуючи кожен день. Коли вбили батька, стояв туман. Здавалося, це було так давно.

– Вночі, перед тим як я знайшов зміїну лозу, в Мисливському лісі пройшов дощ, але після цього весь час трималася ясна погода. Я не пам'ятаю, щоб з дня смерті батька хоч раз було похмуро. Принаймні нічого, крім пари високих рідких хмарок. А що?

– Ну, думаю, у нас є можливість обдурити твою хмару, навіть якщо не вдасться від неї відчепитися. Якщо небо весь час було ясним, значить, тут не обійшлося без Даркена Рала. Він розганяє всі хмари, щоб без труднощів знайти свою. Просто, але ефективно.

– А як йому вдалося розігнати хмари?

– Він наклав на цю хмару заклинання, яке відгонить всі інші хмари, а потім причепив хмару до тебе.

– Тоді чому б тобі не накласти на неї заклинання посильніше, щоб воно збирало інші хмари? Поки Рал зрозуміє в чому справа, його хмара загубиться серед інших, і він не зможе відшукати її і розвіяти твоє заклинання. А якщо Рал вдасться до дуже сильної магії, намагаючись розігнати хмари і знайти свою, то, не знаючи, що ти зробив, він віджене і свою хмару, і тоді зв'язок між нами порветься остаточно.

Зедд здивовано втупився на нього і закліпав.

– Прокляття! Річард, ти абсолютно правий! Мій хлопчику, мені здається, з тебе вийде чудовий чарівник.

– Ні, дякую. Досить з мене одного нездійсненного обов'язку.

Зедд відкинувся назад, наморщив лоба, але нічого не сказав. Він засунув руку в кишеню, витягнув звідти камінчик і кинув його на траву перед Річардом. Потім Чарівник піднявся і почав проробляти над камінцем паси руками. Раптово камінчик перетворився у величезну брилу.

– Зедд! Та це ж твій Хмарний Камінь!

– Так і є, мій хлопчику, це камінь чарівників. Давним-давно мені передав його батько.

Пальці Чарівника рухалися все швидше і швидше, поки не спалахнуло світло і не закрутилися в шаленому вирі кольорові сполохи. Чародій продовжував робити паси, поєднуючи і перемішуючи різнокольорові промені. Все відбувалося в повній тиші. Повітря наповнилося запахом весняного дощу. Нарешті Чарівник зупинився, задоволений.

– Піднімись на камінь, мій хлопчику.

Річард невпевнено ступив на камінь, в промінь світла. Світло мерехтіло і приємно гріло шкіру. Шукачеві здалося, ніби він лежить на піску, під ласкавим літнім сонечком, щойно вибравшись з прохолодного озера. Він насолоджувався відчуттям тепла і безпеки, повністю віддавшись під владу світла. Руки його самі собою піднялися, простираючись в сторони, голова відкинулася назад. Він глибоко зітхнув і заплющив очі. Це було чудово. Річарду здавалося, що він пливе в потоках світла. Його переповнила радість. Він відчув життєвий, безперервний зв'язок з усім, що є на світі. Він був одночасно деревами, травою, жуками, птахами, всіма живими істотами, водою і навіть повітрям. Він відчував себе не окремою особистістю, а частиною єдиного цілого. По-новому проявилися взаємозв'язки речей. Він був і безсилий і могутній одночасно. Він дивився на світ очима всіх істот, що оточували його. Це було так захоплююче і приголомшливо. Він злився з птахом, що парив в піднебессі, подивився на світ його очима. Голодний і стомлений, полював разом з ним за мишею і бачив внизу вогнище і сплячих навколо людей.

Річард дозволив своєму «я» розвіятися за вітром. Він став ніким і всім відразу, відчував їх потреби, вдихнув їх тривоги, спробував їх радість, усвідомив їх бажання, а потім дав всьому розчинитися, розсіятися, і опинився в порожнечі. Один у всьому всесвіті. Єдиним, хто існує на світі. Він віддався у владу світла, яке привело його до інших, до тих, хто стояв до нього на цьому камені: до Зедда, до батька Зедда, до інших чарівників, які жили сотні, тисячі років тому. Один за іншим проходили вони нескінченною чередою. Усім єством він відчував їх присутність. Вони ділили з ним сльози здивування, що котилися по його щоках.

Руки Зедда зметнулися, розсіюючи чарівний пил. Порошинки, загадково мерехтячи, закрутилися навколо Річарда. Він не опинився в самому центрі блискучого вихору. Іскри збавили свій біг і зібралися перед ним. Брязкаючи, як кришталевий дзвіночок, пил зметнувся до неба, немов вибігши по мотузці невидимого повітряного змія. Здавалося, звук піднімається разом з пилом, вище і вище. Мерехтіння досягло змієвидної хмари і втягнулося в нього. Хмара спалахнула всіма кольорами веселки. Уздовж лінії горизонту заграли нетерплячі іскри, прокололи нічну темряву теплими, веселими вогниками.

І раптом в одну мить мерехтіння зникло, хмара померкла, а світло, струмуюче з чарівного каменю, сховалося в ньому, ніби його ніколи й не було. Настала тиша. Річард прокинувся. Він знову стояв на звичайному камені і дивився широко розкритими очима на усміхненого Зедда.

– Зедд, – прошепотів він, – тепер я знаю, чому ти весь час стоїш на камені. Зі мною такого ніколи не було. Я й уявити собі не міг, що це можливо.

Зедд розуміюче посміхнувся.

– Це чудово, мій хлопчику. Ти абсолютно правильно тримав руки і голову закинув під потрібним кутом, та й тіло вигнув, як треба. У тебе це вийшло так само природно, як у каченяти, що перший раз пірнуло у ставок. Безумовно, в наявності всі дані, щоб стати чарівником. – Він весело подався вперед. – А тепер уяви, що робиш це без одягу.

– А що, є різниця? – Здивовано запитав Річард.

– Ще б. Одяг заважає сприйняттю. – Зедд обійняв Річарда за плечі. – Якось я дам тобі спробувати.

– Зедд, навіщо ти змусив мене це зробити? Ти ж сам міг піднятися на камінь.

– Як ти себе почуваєш тепер?

– Не знаю. По-іншому. Ніби відпочив. В голові прояснилося. Вже не таким пригніченим і спустошеним.

– Тому-то я і дозволив тобі зробити це, друже мій. У тебе була важка ніч. Я не в змозі розібратися з твоїми труднощами, але можу допомогти тобі хоча б у цьому.

– Спасибі, Зедд.

– Іди спати. Тепер моя черга стояти на сторожі. – Він підморгнув. – Якщо передумаєш щодо занять магією, буду щасливий вітати тебе серед чарівників.

Зедд підняв долоню. Шматок сиру, який він відкинув, з'явився з темряви і ковзнув йому в руку.

14

Чейз притримав коня.

– Сюди. Це як раз те, що нам потрібно.

Він звернув зі стежки і поїхав серед рідкісних ялин, погублених зміїною лозою. Решта пішли за ним. З сріблясто-сірих стовбурів, майже повністю позбавлених гілок, клаптями звисав темно-зелений мох. На землі валялися гниючі останки колись могутніх дерев. Бурі стебла болотної трави, зламані недавними бурями, як змії, звивалися під копитами коней.

Коні обережно обходили повалені дерева. У сирому і теплому повітрі витав запах тління. Навколо подорожніх вилися хмари мошкари. Здавалося, комарі – єдині живі істоти, ще не покинули ці згубні місця. Хоча дерева росли досить рідко, на болоті панувала напівтемрява. Низькі, набряклі хмари повністю застеляли небо. Клоччя туману чіплялися за срібні стовбури, залишаючи на них холодні краплі вологи.

Чейз їхав першим, вказуючи дорогу. За ним слідували Зедд і Келен. Річард скакав в хвості, замикаючим. Видимість була поганаа, не більше пари сотень футів, і, хоча здавалося, що Чейза це не турбує, Річард не переставав позирати по сторонах: в такому тумані хто завгодно може підкрастися непомітно. Мандрівникам доводилося невпинно відмахуватися від комашні. Всі, крім Зедда, щільніше закуталися в плащі. Чарівник закінчував на ходу залишки сніданку. Він вів себе так, немов просто відправився на розважальну прогулянку по околицях. Будучи провідником, Річард прекрасно орієнтувався в лісі, але зараз присутність Чейза, який відмінно знав ці місця, тільки радувало його. На болоті все здається абсолютно однаковим. Річард з досвіду знав, як легко тут заблукати.

З тих пір, як Річард минулої ночі постояв на камені чарівників, на нього менше давив тягар відповідальності. Тепер він бачив у покладених на нього обов'язках не тяжку ношу, але швидше щасливу можливість зробитися частиною чогось єдиного, доброго і справедливого. Ні, він зовсім не забув про небезпеки. Просто тепер він ще гостріше відчував необхідність зупинити Рала. Річард усвідомив своє місце в світі і зрозумів, що йому дано шанс допомогти іншим, тим, хто не в змозі битися з Даркеном Ралом. Він знав, що не має права відійти в сторону: це було рівносильно смерті. Для нього і для багатьох.

Річард дивився на Келен. Її плечі то піднімалися, то опускалися в такт рухам коня. Якби він тільки міг відвести її в ті самі місця в Оленячому лісі, потаємні місця, далеко в горах, повні краси та спокою. Показати водоспад, який він знайшов, і укриту під водоспадом печеру, перекусити разом на березі тихого лісового озера, а потім взяти її в місто, накупити всякої всячини і відвести дівчину туди, де вона буде в безпеці. Він хотів, щоб Келен могла посміхатися, не згадуючи щохвилини про ворогів, які все ближче і ближче. Минулої ночі він зрозумів, що мрія бути з нею – не більше ніж нездійсненне бажання.

Чейз помахом руки велів всім зупинитися.

– Тут.

Річард обвів очима болото. Нічого не змінилося. Все те ж безкрайнє мертве болото. Кордону не було видно. Місцевість здавалася сумною і одноманітною. Подорожні спішилися, прив'язали коней до поваленого дереву і пройшли ще кілька ярдів.

– Кордон, – урочисто оголосив Чейз, простягаючи руку.

– Я нічого не бачу, – сказав Річард.

– Дивись, – посміхнувся Чейз. Повільно і обережно він рушив вперед. Навколо вартового кордону стало повільно згущуватися зеленаве сяйво. Спочатку ледь помітне, воно ставало все яскравіше і яскравіше і кроків за двадцять перетворилося в щільний зелений кокон. Чейз йшов далі. Поблизу нього світіння було сильнішим, воно огортало стража кордону коконом футів десять в товщину. Кокон продовжував розбухати. Тепер він нагадував розплавлене скло, яке коливалося і було ніби безформне. І все ж Річард міг розгледіти крізь нього темні обриси дерев. Чейз зупинився і повернув назад. Кокон почав танути, сяйво померкло. Раніше Річард завжди вважав, що кордон – як стіна, видима і відчутна.

– Що це? – Річард відчув замішання.

– А ти чого чекав? Ось, подивись. – Чейз окинув поглядом болото. Він довго шукав відповідну гілку, але всі вони були гнилими і трухлявими. Нарешті страж кордону знайшов досить міцну гілку футів дванадцять в довжину. Він знову попрямував до кордону. Чейза оточило знайоме сяйво, потім утворився зелений кокон. Вхопивши гілку за один кінець, він штовхнув гілку в стіну. Кінець зник в шести футах від Чейза, але той все продовжував вести гілку вперед, поки в руках у нього не залишився шестифутовий огризок. Річард, був вражений. Він не бачив жодної стіни, але не міг розгледіти іншого кінця гілки. Це здавалося незбагненним.

Гілка з силою рвонулася з рук Чейза. Але не пролунало ні звуку. Страж кордону витягнув її назад і повернувся до решти. Він простягнув їм восьмифутову палицю з розмеленим кінцем, з якого стікала слина.

– Гончі серця, – посміхнувся Чейз.

Зедд, здавалося, нудьгував. Келен це подія не зацікавила, а ось Річард був здивований. Помітивши єдиного вдячного глядача, Чейз вхопив його за сорочку і потягнув за собою.

– Пішли, я покажу, як це виглядає зсередини. – Чейз міцно стиснув ліву руку Річарда, і вони рушили вперед.

По дорозі страж кордону давав Річарду настанови.

– Рухайся повільно. Коли дійдемо, я дам тобі знати. Тримай мене за руку і ні в якому разі не відпускай.

Вони повільно пішли вперед.

Виникло зеленувате сяйво. Воно ставало яскравіше буквально з кожним кроком, але раніше, коли Річард дивився на це з боку, все сприймалося інакше. Тепер світло оточувало його з усіх сторін. Почулося дивне дзижчання. Наче хтось розтривожив осиний вулик. Чим далі вони йшли, тим голосніше воно звучало. Зелене світло теж стало більш яскравим, а на ліс опустилася така темнота, немов наступив вечір. Потім з порожнечі виникла освітлена зелена стіна. Річард більше не бачив лісу. Обернувшись, він не зміг розрізнити обрисів Зедда і Келен.

– Тепер спокійно, – попередив Чейз.

Вони пройшли крізь зелену завісу. Річард шкірою відчував опір.

Все зникло. Тепер вони з Чейзом стояли посеред похмурої печери, освітленої зеленим сяйвом. Річард ще міцніше стиснув руку Чейза. Здавалося, дзижчання віддається у нього в грудях.

Ще крок – і зелена завіса раптово перетворилася, ставши прозорою.

– Досить, – сказав Чейз. Йому відповіло невиразне відлуння. Стіна стала трохи прозорішою, як вода в глибокому лісовому озері. Чейз стояв нерухомо, спостерігаючи за Річардом.

По той бік стіни миготіли в напівтемряві неясні фігури.

Чорнильно-чорні тіні, хижаки, що борознять невідомі глибини.

Смерть у власному лігві.

Щось темне різко метнулося в їхній бік.

– Гончі, – вимовив Чейз.

Раптово Річарда охопила неясна туга. Туга з мороку. Гул – не просто звуки, це голоси.

Голоси, які шепочуть його ім'я.

Тисячі далеких голосів звали Річарда. Чорні тіні збиралися біля стіни, гукали його, простягали руки.

Він знову відчув страшну самотність, усвідомив всю марність власного життя, безглуздість життя взагалі. До чого терпіти цей біль? Адже вони чекають, вони жадають прийняти його в свої обійми. Він більше ніколи не буде один. Чорні тіні наблизилися. Вони знову і знову повторювали його ім'я. Річард вже розрізняв обличчя. Неясно, як крізь мутне скло. Тіні підійшли ще ближче. Його нездоланно тягло до них. Це так просто – зробити крок назустріч і стати одним з них.

І тут Річард побачив батька.

Серце його шалено забилося. Батько кликав його слабким, благальним голосом. Він тягнув руки, безуспішно намагаючись торкнутися сина. Він був зовсім поруч, за стіною. У Річарда серце розривалося від туги і непереборного болю. Він так давно не бачив батька. Батько чекає його, хоче до нього доторкнутися. Йому більше не треба боятися. Тільки б дотягнутися до батька. Тоді він врятований.

Врятований. Навіки.

І Річард спробував доторкнутися до батька, спробував підійти до нього, зробити крок крізь стіну. Але хтось тримав його за руку. Він рвонувся сильніше. Хтось заважав йому підійти до батька. Він крикнув цьому невідомому, щоб той відпустив його. Крик глухо і порожньо прозвучав в імлі.

Річарда потягнули геть від батька.

В ньому прокинувся гнів. Хтось намагався відтягнути його за руку. З люттю він схопився за меч, але рука залізною хваткою стиснула його зап'ястя. З лютим криком Річард потягнув меч. Але величезні руки міцно тримали його. Його, упираючись з останніх сил, тягнули від батька. Річард опирався. Невблаганний противник тягнув його все далі й далі.

Там, де щойно була непроглядна темрява, з якої його виволокли, виникла зелена стіна. Чейз тягнув Річарда крізь зелену завісу, геть від стіни. Ще один поштовх, що викликав різкий напад нудоти, і світ повернувся. Повернулося і сухе мертве болото.

Миттєво прийшовши в себе, Річард злякався того, що мало не накоїв. Чейз відпустив його руку, яка все ще стискала меч. Річард сперся на плече друга, намагаючись на ходу відновити дихання. Він відчував величезне полегшення.

Чейз нахилився і заглянув йому в очі.

– Все нормально?

Річард кивнув, не в силах вимовити ні слова. Він був занадто вражений тим, що трапилося. Побачивши батька, він знову відчув весь біль втрати. Йому довелося зібрати всі сили тільки для того, щоб зітхнути і втриматися на ногах. Горло боліло. Він зрозумів, що задихається, просто до сих пір цього не відчував.

Річард усвідомив, як близький він був до того, щоб зробити крок крізь стіну і загинути. Його охопив жах. Він не був готовий до того, що сталося. Якби не було поряд Чейза, він був би вже мертвий. Він рвався в підземний світ. Річард зрозумів, наскільки погано ще знає себе. Як могло йому прийти в голову піддатися цьому бажанню? Невже він такий слабкий? Так безвладний?

Голова розколювалася. Перед внутрішнім зором все ще стояло обличчя батька, його очі. Річард чув, як батько кличе його, кличе так відчайдушно. Він не міг позбутися цього бачення. Він усім серцем прагнув до батька. Все могло бути так просто. Образ батька переслідував його і не відпускав від себе. Річард і сам не хотів відпускати цей образ. Він хотів повернутися. Як він не противився, його невблаганно тягло назад.

Келен стояла біля самої краю зеленого сяйва і чекала їх. Вона дбайливо обняла Річарда за поперек і відвела подалі від Чейза. Потім взяла за підборіддя, повернула до себе обличчям і подивилася йому в очі.

– Річард, послухай мене. Думай про щось інше. Зосередься. Ти повинен думати про інше. Я хочу, щоб ти згадав кожну розвилку на кожній стежці Оленячого лісу. Ти можеш зробити це заради мене? Будь ласка! Починай. Згадай кожну стежку, кожну розвилку. Заради мене.

Він кивнув і став пригадувати стежки.

Келен з люттю повернулася до Чейза і заліпила йому ляпаса.

– Виродок! – Пронизливо закричала вона. – Навіщо тобі це знадобилося? – Вона знову щосили вдарила його. Волосся розметались у неї по обличчю. Чейз навіть не намагався чинити опір. – Ти все це зробив навмисне! Та як ти міг? – Келен замахнулася в третій раз, але Чейз перехопив її руку.

– Ти дасиш мені хоч слово сказати чи так і будеш мене лупцювати?

Келен відсмикнула руку і опустила очі. Вона важко дихала.

– Йти через Королівські Ворота небезпечно. Шлях цей прямим не назвеш. Стежка там вузька і звивиста. Місцями стіни так близько підходять один до одного, що майже змикаються. Один невірний крок, і ти пропав. Ти пройдеш крізь стіну. Зедд це знає. Ви обидва знаєте. Ти не можеш зрозуміти, де межа, до тих пір, поки не опинишся всередині. Я знаю це тільки тому, що провів тут все життя. Тепер все стало ще небезпечніше. Кордон слабшає, і крізь неї стало легше пройти. Коли йдеш через прохід і хтось починає тебе переслідувати… Річард міг би вскочити в підземний світ, просто не знаючи, що це таке.

– Це не виправдання! Ти міг би його попередити!

– Я ніколи не зустрічав дитини, яка боялася би вогню до того, як обпеклася. Всі слова безглузді. Треба, щоб він спробував сам. Якщо б Річард не зрозумів, що таке кордон, зараз, поки він ще не увійшов у Королівські Ворота, він не зміг би вийти звідти. Так, я спеціально підвів його туди. Щоб показати. Щоб зберегти йому життя.

– Ти міг би просто сказати йому!

Чейз похитав головою.

– Ні. Він повинен був відчути.

– Досить! – Сказав Річард. В голові у нього нарешті прояснилося. Всі повернулись в його сторону. – До кінця дня хтось із вас ще встигне остаточно заморочити мені голову. Але я знаю, що ви всі щиро піклуєтеся про мене. Тільки зараз у нас знайдуться справи і важливіші. Чейз, як ти дізнався, що кордон слабшає? Що змінилося?

– Стіна руйнується. Раніше ти б не побачив тьми крізь зелену завісу. Ти б взагалі нічого не побачив би по той бік.

– Чейз правий, – підтвердив Зедд. – Мені це видно і звідси.

– І скоро вона завалиться остаточно? – Запитав Річард Чарівника.

– Важко сказати, – знизав плечима Зедд.

– А ти вгадай, – відпарирував Річард. – Приблизно. Отже, яка твоя найправдоподібніша версія?

– Не раніше, ніж через два тижні. Але не пізніше, ніж через шість або сім.

Річард на хвилину задумався.

– А ти не можеш зміцнити її за допомогою магії?

– Це не в моїх силах.

– Як ти думаєш, Чейз, Рал знає про Королівські Ворота?

– Поняття не маю.

– Ну а хто-небудь вже ходив цим шляхом?

Чейз задумався.

– Мені про це нічого не відомо.

– Сумніваюся, – вступив в розмову Зедд. – Рал може подорожувати по підземному світу, він не потребує проходу. Він розвалює весь кордон цілком. Не думаю, що його турбує якийсь незначний прохід.

– Турбуватися – одне, знати – інше, – сказав Річард. – Думаю, нам не слід тут затримуватися. Як би він не дізнався, куди ми попрямували.

– Про що ти? – Келен відкинула з обличчя пасмо волосся.

Річард обдарував її поглядом, повним співчуття.

– Думаєш, ті, кого ти там бачила, насправді твої мама і сестра?

– Я думала, це вони. А ти так не вважаєш?

– Не думаю, щоб це був мій батько. – Він подивився на Чарівника. – А ти що скажеш?

– Я не здатний відповісти на твоє питання. Ніхто не знає, який підземний світ насправді.

– Даркен Рал знає, – з гіркотою сказав Річард. – Не думаю, щоб батько міг побажати мені такої долі. А Даркен Рал міг, це я знаю. Отже, всупереч тому, що говорять мені очі, схоже, мене намагалися схопити прихильники Рала. Ти сказав, ми не можемо пройти крізь кордон, тому що саме цього вони від нас і чекають і готуються схопити нас. Думаю, мене гукали його слуги в підземному світі. І вони точно знають, де я торкнувся стіни. Якщо я правий, це означає, що скоро Рал дізнається, де ми знаходимося. І я зовсім не збираюся затримуватися тут, щоб переконатися у власній правоті.

– Річард правий, – промовив Чейз. – Щоб сховатися від гончих серця, необхідно до настання темряви доїхати до похмурих драговин. Це єдине безпечне місце аж до самого Південного Пристанища. У Південному Пристанищі ми будемо тільки завтра до вечора. На наше щастя, гончі серця туди не заглядають. Завтра ми переночуємо в Південному Пристанищі, а на ранок вирушимо до Еді, кістяної жінки. Еді – мій друг. Вона живе недалеко від проходу. Щоб пройти через Королівські Ворота, потрібна її допомога. Але сьогодні у нас одна надія – драговина.

Річард зібрався було запитати, хто така кістяна жінка і як вона може допомогти перетнути кордон, але не встиг. В повітрі раптово промайнула чорна тінь. Вона звалилася на Чейза і завдала йому удару такої сили, що той перелетів через кілька повалених дерев. З немислимою швидкістю тінь обвила ноги Келен і, рвонувши, збила її на землю.

– Річард! – Відчайдушно закричала Келен.

Річард кинувся до дівчини. Вони вчепилися один одному в зап'ястя, і обох потягло до кордону.

З пальців Зедда бризнуло полум'я. Чарівний вогонь просвистів у них над головами і згас. Ще одне чорне щупальце метнулося до Чарівника і підкинуло його в повітря. Річард зачепився ногою за сук на поваленому дереві. Прогнила гілка з тріском відвалилася. Він вивернувся, намагаючись впертися каблуками в землю. Каблуки ковзали по мокрій траві. З другої спроби Річард все ж встромив у землю каблуки, але не зміг утримати себе і Келен. Їх знову потягли через болото. Необхідно було звільнити руки.

– Обхопи мене за пояс! – Прокричав він.

Келен стрімко розтулила руки і тут же міцно обхопила його. Чорна тінь, що обвивала її ноги, зігнулася, ще сильніше здушивши здобич. Келен скрикнула. Річард оголив меч. Повітря наповнився металевим дзвоном.

Навколо вже виникло зелене свічення.

Річарда захлеснула лють. Страх зник. Ця тварюка загрожує Келен! Світіння посилилося. Лежачи долілиць, Річард не міг дістатися до того, хто тягнув дівчину. Келен надійно тримала його за талію, і ноги її були занадто далеко, а ворог – ще далі.

– Келен, відпусти мене!

Келен була занадто перелякана, щоб послухати його. Задихаючись від болю, вона відчайдушно чіплялася за Річарда. Їх потягло крізь зелену пелену. У вухах задзвеніло дзижчання.

– Відпусти! – Знову крикнув він.

Річард спробував розтиснути її руки. Дерева на болоті почали занурюватися в темряву. Річард відчув тиск стіни. Він і не припускав, що Келен так міцно за нього вхопилася. Ковзаючи по землі, Річард намагався дотягнутися до рук, що зімкнулися в нього на спині, і ніяк не міг зробити цього. Залишався єдиний шанс. Річард повинен був піднятися на ноги.

– Келен! Якщо ти мене не відпустиш, ми загинемо! Я їм тебе не віддам! Повір! Відпусти! – Він зовсім не був упевнений в тому, що вдасться вирватися, але твердо знав: іншого шансу не буде.

Келен так міцно притискалася до Річарда, що голова її вдавилася йому в живіт. Дівчина подивилася на нього. Чорна тварюка ще сильніше стиснула їй ноги, і обличчя Келен спотворилося від болю. Скрикнувши, вона розтулила руки.

Мить – і Річард вже стояв на ногах. В ту ж секунду прямо перед ним матеріалізувалася темна стіна. Батько простягнув до нього руки. Річард дав волю гніву і змахнув мечем. Клинок пройшов крізь перешкоду і розсік того, хто – Річард знав – не був його батьком. Тінь зі страшним криком вибухнула і звернулася в ніщо.