Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 56 страниц)

– Іди своєю дорогою, хлопчисько, ти нам не потрібен. У нас справа до дівчини, – Хрипким басом сказав один з тих, що перегородили шлях. За зовнішньою дружелюбністю в голосі прозвучала погроза, невблаганна і гостра, як клинок.

Бандит ліниво стягнув шкіряні рукавички і, заткнувши їх за пояс, перестав звертати на Річарда увагу. Він явно не вважав серйозною перешкодою якогось юнця. Судячи з усього, цей тип був ватажком, оскільки інші троє, поки він говорив, мовчки чекали.

Ніколи раніше Річарду не доводилося потрапляти в подібний перепліт. Він завжди добре тримав себе в руках і благополучно уникав відкритих конфліктів. Зазвичай йому не було важко звернути назріваючу сварку в жарт, а коли слова не діяли, вистачало спритності та вміння припинити сутичку, перш ніж справа доходила до серйозного кровопролиття. У самому крайньому випадку він не вважав негожим просто втекти. Зараз все складалося інакше. Ці люди явно не збиралися вести світські бесіди і анітрохи його не боялися. І втекти він не міг.

Річард глянув в зелені очі своєї гордої і сміливою супутниці і прочитав в її погляді відчайдушне благання про допомогу. Він схилився до неї і тихо, але твердо сказав:

– Я тебе не покину.

Дівчина ледь помітно зітхнула, кивнула і торкнулася його руки.

– Тримайся між ними і ні в якому разі не дозволяй їм наблизитися до мене одночасно, – прошепотіла вона. – І ще: коли вони підійдуть, що б не трапилося, не торкайся до мене.

Вона стиснула його руку і заглянула в очі, чекаючи підтвердження. Річард не зрозумів, що вона задумала, але кивнув, погоджуючись.

– І нехай допоможуть нам духи добра, – прошепотіла незнайомка.

Вона впустила руки вздовж тіла і повернулася до злочинців, що стояли позаду. Її обличчя зробилося лякаюче нерухомим, позбавленим будь-якого виразу.

– Іди своєю дорогою, хлопче, – зі сталлю в голосі повторив ватажок. В синіх очах бандита розгорявся вогонь люті. – Останній раз пропоную!

Річард проковтнув слину. Намагаючись говорити спокійно і впевнено, відповів:

– Ми підемо удвох.

Його серце стислося від страху: кров шалено застукала в скронях.

– Не сьогодні, – зауважив ватажок.

Все було сказано, і він витягнув з-за пояса зловісно поблискуючий кривий кинджал. Другий бандит мовчки витягнув з піхов короткий меч. Недобре усміхнувшись, він злегка провів лезом по своєму могутньому передпліччю – клинок зафарбувався кров'ю. Ззаду теж почувся дзенькіт сталі. Страх паралізував Річарда. Події розвивалися дуже стрімко, не залишаючи втікачам ні єдиного шансу. Жодного!

Всі троє на частку секунди завмерли, і раптом бандит, видавши войовничий клич, рушив прямо на нього. Річард здригнувся від думки, що ці четверо готові на все. Володар короткого меча наближався. Тут же Річард почув і чийсь ривок за спиною – інші двоє напали на незнайомку.

І раптом, в ту саму мить, коли меч, спрямований в юнака, вже майже торкнувся його грудей, повітря струсонув найсильніший, громоподібний, хоча й беззвучний, удар. Сила його була така, що страшна біль пронизала кожну клітинку тіла Річарда, біль зметнулася стовпом, і тут же її немов вітром здуло.

Нападник теж відчув біль і, продовжуючи летіти на Річарда, на мить відволікся, глянувши йому за спину. Цієї миті Річарду виявилося достатньо. Він різко впав на спину і ногами зіштовхнув противника з обриву. Так і не випустивши з руки непотрібної тепер зброї, бандит упав навзнак на гостре каміння і залишився лежати на ньому з широко розкритими, здивованими очима.

Тим часом один з тих, що були позаду, теж полетів зі скелі, пронизаний кинджалом. Річард не вірив своїм очам. Але не встиг він схаменутися, як на нього кинувся ватажок, явно не залишивши наміру у що б то не стало прорватися до незнайомки. Він вдарив Річарда кулаком в сонячне сплетіння і відкинув до гранітної стіни. Задихнувшись від болю, юнак врізався головою в граніт. Свідомість зникала. Всіма силами намагаючись утримати її, він чіплявся за одну думку, що залишилася – ні в якому разі не допустити, щоб головоріз добрався до мети.

Річард сам не зрозумів, звідки у ньоговзялися сили. Здоровою рукою він вчепився в ватажка і рвонув його на себе. Сині очі противника загорілися такою лютою ненавистю, що Річарду стало страшно, як ніколи в житті. Він зрозумів, що це кінець. Відточений клинок кривого кинджала сліпучо блиснув на сонці і по широкій дузі невблаганно кинувся йому в груди.

І тут, незрозуміло звідки, між ними виник останній з четвірки, озброєний закривавленим мечем, і завдав ватажкові смертельного удару в живіт, а потім сам, не помітивши в запалі сутички краю обриву, звалився в прірву разом зі своєю жертвою. І ще довго в повітрі чулося відлуння його передсмертного крику.

Раптово настала тиша. Приголомшений Річард довго дивився на краєць обриву, боячись озирнутися і побачити свою недавню супутницю мертвою і понівеченою. Нарешті він примусив себе повернути голову. Здивуванню його не було меж: жива і неушкоджена, незнайомка сиділа, втомлено прихилившись до гранітної стіни скелі. Вона дивилася кудись удалину порожнім, відсутнім поглядом. Вони знову були одні.

Річард опустився поруч з нею притулившись до гарячого валуна. Голова розколювалася від отриманого удару. Він ні про що не запитував – головне, з дівчиною нічого не трапилося. Його переповнювали суперечливі почуття, і говорити поки що не хотілося. Вона, мабуть, відчувала те ж саме.

Незнайомка помітила у себе на долоні кров і машинально витерла її об камінь, додавши ще одну пляму до тих, що вже червоніли на скелі. Річарду стало погано.

Він все не міг повірити, що вони живі. Як їм вдалося вижити? Це здавалося чудом. Що сталося? І що означав беззвучний грім? А біль, що пронизав все тіло? Він ніколи не відчував нічого схожого. Згадавши свої відчуття, Річард здригнувся. Як би там не було, те все зробила незнайомка. Створивши щось з напалими на них головорізами, вона врятувала і себе, і Річарда. Спосіб виходив за рамки його розуміння, але зараз він і не відчував особливого бажання вникати в цю загадку.

Незнайомка повернула голову.

– Я навіть не знаю, як тебе звати. Давно хотіла запитати, але не можна було розмовляти. – Вона махнула рукою, показуючи кудись вниз, в прірву. – Я так боялася… Я не хотіла, щоб нас виявили.

Річарду здалося, що вона ось-ось розридається, але, подивившись на неї уважніше, він зрозумів, що помилився. А в нього ридання і справді підступали до горла. Він мовчки кивнув і сказав:

– Мене звати Річард Сайфер.

Незнайомка вдивлялася в його обличчя. Легкий вітерець грав каштановими пасмами її волосся. Вона посміхнулася.

– Мало хто зважився б залишитися зі мною.

Голос дівчини діяв заворожуюче, в її очах знову заблищали смарагдові іскорки. У Річарда перехопило подих.

– Ти виняткова особистість, Річард Сайфер.

Він відчув, що червоніє. Вона відвела погляд, відкинула волосся, що впало на обличчя, і зробила вигляд, ніби нічого не помітила.

– Я… – Вона хотіла сказати щось, але в останній момент передумала. Потім знову глянула на нього. – А мене звуть Келен, Келен Амнелл.

Річард довго дивився їй в очі.

– Ти теж дивовижна людина, Келен Амнелл. Мало хто зміг би триматися, як ти.

Келен нітрохи не зніяковіла, а подарувала Річарду ще одну, особливу посмішку – Так, не розтискаючи губ, посміхаються люди, посвячені в таємницю, відому їм одним.

Річард потер болісний набряк на потилиці, перевіряючи заодно, чи немає там крові. Як не дивно, крові не було. Знову намагаючись зрозуміти, що сталося під час сутички, він глянув на дівчину. Що вона зробила і як? Спочатку пролунав страшний беззвучний грім, і Річарду вдалося зіштовхнути першого противника у прірву. В цей час інший нападник, який перебував за спиною Річарда, ні з того ні з сього вразив кинджалом свого ж спільника, потім убив ватажка і загинув сам.

– Келен, друже мій, поясни, якщо можеш, як сталося, що ми залишилися в живих, а ті четверо загинули?

Вона подивилася на Річарда з погано прихованим подивом.

– Ти це серйозно?

– Що серйозно? – Вона зам'ялася.

– Назвав мене другом.

Річард знизав плечима.

– Звичайно. Ти ж сама сказала, що я не кинув тебе в біді. Так поступають справжні друзі, хіба ні? – І він усміхнувся.

Келен опустила очі.

– Не знаю. – Вона мовчки потеребила рукав сукні. – У мене ніколи не було друзів. Хіба що сестра… – Її голос якось дивно зірвався.

– Значить, тепер вони з'явилися, – бадьоро заявив Річард. – В кінці кінців, ми ледь викрутилися з цієї халепи. Ми захищали один одного як друзі і врятувалися.

Келен мовчки кивнула. Річард задумався, дивлячись на розкинутий внизу Мисливський ліс. Він завжди відчував себе там, як вдома. Крони дерев, освітлені теплим осіннім сонцем, слабо тремтіли на вітрі. Його погляд ковзнув вліво і знову наткнувся на зловісні бурі плями. Гинучі дерева самотньо стояли в оточенні зелених побратимів. До тих пір, поки він сьогодні вранці не побачив своїми очима лозу, йому і в голову не приходило, що це зло поширюється по лісах, спускаючись з прикордонних відрогів. У своїх прогулянках Річард рідко забрідав так близько до кордону, і то або під час полювання, або коли шлях його лежав по Соколині стежці. Кордон – смерть. Кажуть, той, хто посміє його перейти, поплатиться не тільки життям, а й душу свою втратить. Правоохоронці кордону пильно стежили за тим, щоб хто-небудь ненароком не забрідав в небезпечну зону.

Річард, не повертаючи голови, зиркнув на Келен.

– Ну, а як бути з другою частиною питання? Як нам вдалося залишитися в живих?

– Я думаю, нам допомогли добрі духи, – не дивлячись на нього, відповіла Келен.

Річард не повірив, але не став допитуватися правди, хоча йому дуже хотілося її знати. Не в його правилах було випитувати чужі секрети. Батько навчив його поважати право інших людей зберігати таємниці. Свого часу дівчина, якщо вважатиме за потрібне, сама довіриться йому. А наполягати він не буде.

У кожного є таємниці, вже в нього самого – то точно. І зараз, після загибелі батька, після всіх подій сьогоднішнього дня, ці таємниці неприємно закопошилися в глибині свідомості.

– Келен, – вимовив він, намагаючись надати голосу підбадьорливу інтонацію, – Бути друзями – не значить обов'язково говорити абсолютно все. Якщо ти не хочеш мені про щось розповідати, то й не треба. Я все одно залишуся твоїм другом.

Вона кивнула, але очей так і не підняла.

Річард встав з каменю. Голова гула, біль в руці не вгамовувалася, а після удару розболілися і груди. На довершення всього він відчув, що страшно голодний. Майкл! Річард зовсім забув, що у брата сьогодні свято. Сонце стояло вже високо. Він зрозумів, що ризикує запізнитися. Встигнути б до початку урочистої промови Майкла. Треба покликати з собою Келен і розповісти братові про чотирьох бандитів. Майкл допоможе захистити дівчину.

Річард простягнув Келен руку, щоб допомогти їй встати. Вона з подивом втупилася на нього. Юнак мовчки чекав. Келен подивилася йому в очі і несміливо простягнула руку.

Річард посміхнувся.

– Невже тобі ніколи не подавали руки?

– Ніколи. – Вона уникала його погляду.

Щоб зам'яти незручність, Річард поспішно заговорив про інше.

– Коли ти в останній раз їла?

– Два дні тому, – відповіла вона безбарвним, позбавленим інтонацій голосом.

Його брови здивовано зметнулися вгору.

– Виходить, ти ще голодніша, ніж я! Ходімо зі мною до мого брата, там нас нагодують. – Він глянув вниз, на розпростерті тіла бандитів. – Доведеться розповісти йому про напад. Він вирішить, що робити. – Річард повернувся до дівчини. – Келен, а хто були ці люди?

Її погляд став жорстким і суворим.

– Таку четвірку називають Квод. Щось на зразок загону найманих вбивць. Їх посилають… – Вона осіклася. – Загалом вбивати людей. – Лице Келен знову стало суворо-спокійне, такий вираз Річард бачив біля розвилки. – Я думаю, чим менше людей про мене знатиме, тим у більшій я буду безпеці.

Річард злякався. Він в житті не чув нічого подібного. Скуйовдивши волосся, юнак спробував зібратися з думками. В голові замигтіли невиразні, уривчасті спогади. Річард зрозумів, що повинен задати одне питання, і водночас боявся відповіді.

Він твердо подивився дівчині в очі і, сподіваючись на сей раз почути правду, запитав:

– Келен, звідки прийшов цей Квод?

Вона витримала його погляд.

– Напевно, вони вистежили мене ще в Серединних Землях і йшли по п'ятах через кордон.

Річард покрився холодним потом, мороз пробіг по шкірі, волосся встали дибки. Потім у ньому почав повільно наростати гнів, заворушився підозри.

Вона бреше. Ніхто не в змозі перейти кордон.

Ніхто.

Ніхто не може ні пройти в Серединні Землі, ні повернутися звідти. Давно, коли Річарда ще й на світі не було, кордон міцно запечатали.

Серединні Землі – країна чаклунства.

3

Майкл жив в солідному білокам'яному особняку, що ховався в глибині парку, віддалік від дороги. При першому погляді на цю добротну масивну споруду вражав уяву дах. Його схили під найнеймовірнішими кутами складалися в вигадливі геометричні конструкції, увінчані скляним куполом. До особняка вела тіниста дубова алея. Вона перетинала широкий газон і заглиблювалася в парк, розбитий в строгому класичному стилі. У всьому панувала симетрія. Пишні клумби рясніли не по сезону яскравими квітами. Восени такі квіти можна виростити лише в оранжереях. Річард вирішив, що садівники висадили їх на клумби спеціально на честь урочистої події.

По парку неспішно походжали елегантно одягнені гості. Річард гостро відчув власну недоречність. Він з'явився на свято прямо з лісу, в похідної одязі, весь обдертий і забруднений. Але часу зайти додому і привести себе в порядок вже не залишалося. Втім, Річарда мало турбувала думка оточуючих. Занадто важко було в нього на душі, щоб дбати про світські умовності. Дурниці це. Є проблеми важливіші.

Келен, одягнена в вишукане біле плаття, анітрохи не виділялася на тлі гостей. Нікому навіть у голову прийти не могло, що ця елегантна дама щойно пройшла довгий шлях і пережила чимало небезпек. Річарду згадалася смертельна сутичка на Тупій горі. Він здивувався: стільки крові пролилося, а на білосніжному вбранні його супутниці не залишилося ні єдиної плямочки.

Келен звернула увагу, наскільки стурбували Річарда її слова про кордон, і вона тактовно уникала розмов на цю тему: Річарду потрібен час, щоб усвідомити і обдумати почуте. А поки дівчина з живим інтересом розпитувала нового друга про Вестланд, про тутешні звичаї, про людей і, звичайно, про нього самого. Річард розповів, що живе один, в маленькому будиночку, далеко від міста. Що йому частенько доводиться супроводжувати подорожніх через Оленячий ліс.

– У тебе вдома є вогнище? – Поцікавилася вона.

– Так.

– А ти розводиш вогонь?

– Звичайно. Всякий раз, коли готую їжу. А що? – Здивувався Річард.

Вона знизала плечима і відвела очі.

– Так, нічого. Просто мені давно не доводилося сидіти біля вогню. От і все.

Після сьогоднішніх пригод Річард відчував себе виснаженим. Ось вже кілька тижнів його не відпускав біль втрати, але знайомство з Келен принесло радість. Не біда, якщо вона часом напускає на себе таємничість. Це неважливо.

– Ваше запрошення? – Гукнув його хтось ззаду хрипким басом.

Запрошення? Річард обернувся, бажаючи побачити того, хто задає йому подібні питання, і наткнувся на пустотливий погляд Чейза. Річард радісно посміхнувся. Він міцно потиснув старому приятелеві руку.

Високий, широкоплечий, з пишною копицею світло-русявого волосся, Чейз, хоча і був ровесником батька Річарда, виглядав молодшим своїх років. Легка сивина у скронях не старила Чейза, а тільки надавала особливої чарівності його зовнішності. З нагоди торжества він навіть не полінувався поголитися, що робив нечасто. З-під густих брів кущистих уважно дивилися карі очі. За довгі роки служби у стража кордону виробилася звичка постійно обстежувати поглядом околиці, не зраджуюча йому навіть при розмові, через що у співрозмовника могло скластися враження, що слухач він неуважний. А даремно. Від слуху Чейза, так само як і від погляду, не могло сховатися нічого. Річард знав, що при всій удаваній поважності його друг міг у разі необхідності проявляти чудеса спритності і швидкості. Ремінь Чейза з одного боку прикрашала пара кинджалів, а з іншого – булава з шістьма гострими лезами. Короткий меч, арбалет і сагайдак, повний бойових стріл із сталевими зазубреними наконечниками, довершували екіпіровку.

– Схоже, ти зібрався з боєм прориватися до бенкетного столу? – з'єхидничав Річард, злегка піднявши брову.

Чейз нахмурився.

– Я тут не в гостях. – Він глянув на Келен.

Річард відчув незручність. Він узяв дівчину під руку і підвів до Чейзу. На відміну від свого супутника, вона відчувала себе невимушено.

– Познайомся, Чейз. Це Келен. Вона – мій друг. – Річард посміхнувся. – А це – Делл Брендстон, всі звуть його Чейзом. Ми знайомі багато років. З ним ми в повній безпеці. – Він повернувся до Чейза. – Ти теж можеш довіряти їй.

Келен підняла очі на Чейза, кивнула й привітно усміхнулася.

Страж кордону відповів дружнім кивком. Він беззастережно поклався на рекомендації Річарда. Чейз ковзнув поглядом по натовпу, перевіряючи, не чи викликає їх трійця підвищеного інтересу в когось із гостей. Запобігаючи цьому, він запропонував перебратися з залитих сонцем сходинок в більш затишне місце, подалі від цікавих очей.

– Твій брат викликав усіх стражів кордону. – Він замовк, обводячи поглядом околиці. – В якості особистої охорони.

– Що? Та це ж позбавлене всякого сенсу! – Річард не вірив власним вухам. – У його розпорядженні вся армія і Охорона Порядку. Навіщо викликати ще і стражів кордону?

Чейз поклав долоню на руків'я кинджала.

– Справді, навіщо? – На його обличчі не відбивалося ніяких емоцій. Він давно навчився володіти собою. – Можливо, ми потрібні йому для більшої помпезності. Вартових кордону в місті побоюються. З тих пір, як убили твого батька, ти все бродиш по лісах. Не хочу сказати, що на твоєму місці я повів би себе інакше. Я кажу це тільки до того, що ти давно не з'являвся в місті. А тут кояться дивні речі. Щоночі до твого брата потайки приходять якісь типи. Майкл називає їх «стурбованими громадянами». Несе всяку нісенітницю про змови проти законного уряду. Понаставив вартових на кожному розі.

Річард озирнувся, але нікого з правоохоронців не побачив. Він знав, що це ще нічого не означає. Якщо страж кордону побажає залишитися непоміченим, він може стояти у тебе на нозі, а ти його не побачиш.

Чейз затарабанив пальцями по руків'ю кинджала.

– Повір на слово, моїх хлопців тут немає.

– Гаразд. А чому ти думаєш, що Майкл неправий? Адже ж вбили батька Першого Радника.

Погляд Чейза висловив явне сумнів у розумовій повноцінності співрозмовника.

– Я тут кожного покидька знаю. Немає ніякої змови. Будь це правдою, тут, може, і почалася б потіха. Тільки боюся, що зараз я виступаю в ролі придворного лякала. Майкл велів мені постійно триматися на виду. – Погляд Чейза став жорсткішим. – А що стосується вбивства твого батька… Ми пройшли з Джорджем Сайфером довгий шлях, коли тебе ще в помині не було. Задовго до того, як виникли кордони. Він був гарною людиною, я пишався його дружбою. – В очах Чейза спалахнув гнів. – Я викрутив немало рук, розмовляючи з усяким набродом. – Він переступив з ноги на ногу, звично ковзнув поглядом по сторонах і повернувся до Річарда. Риси його обличчя спотворила лють. – Як слід викрутив. Можеш мені повірити, цим покидькам довелося дуже несолодко. Якщо б вони хоч щось знали, вони б і батька рідного заклали, аби скоріше закінчити наші приємні бесіди. Ні, Річард. Все марно. Ніхто нічого не знає. Зі мною такого ще не траплялося. Я вийшов на полювання і не зміг взяти слід. Запаху не чую.

Чейз склав руки на грудях і оглянув Річарда з голови до п'ят. В очах його майнула посмішка.

– До речі, про покидьків. Що з тобою сталося? Ти як дві краплі води схожий на будь-кого з моїх підопічних.

Річард швидко обмінявся поглядом зі своєю супутницею і подивився на Чейза.

– Ми були нагорі, в Мисливському лісі. – Він перейшов на шепіт. – На нас напала четвірка бандитів.

Чейз здивовано підняв брову.

– Невже хто-небудь з моїх приятелів?

Річард негативно похитав головою.

Чейз нахмурився.

– Куди ж вони поділися після зустрічі з вами?

– Ти знаєш стежку по верху Тупої гори?

– Зрозуміло.

– Вони там. Внизу, на скелях. Нам довелося з ними поговорити.

Чейз розвів руками і здивовано втупився на Келен і Річарда.

– Піду, гляну. – Його брови зійшлися у перенісся. – Як вам це вдалося?

Річард знову переглянувся з Келен.

– Думаю, нас захистили добрі духи.

Страж межі не намагався приховати недовіри.

– Гаразд, нехай так. Тільки не раджу розповідати цю байку Майклу. Боюся, він не повірить в добрих духів.

Чейз довго і уважно дивився на них.

– Якщо хочете, можете зупинитися у мене. Там вас ніхто не наважиться зачепити.

Річард був би радий прийняти його запрошення, але подумав про дітей Чейза. Ні до чого накликати на них небезпеку. Сперечатися не хотілося, тому він вдячно кивнув і заговорив про інше.

– Мабуть, нам пора. Майкл напевно звернув увагу, що мене до сих пір немає.

– Стривай, – зупинив його Чейз. – Тебе розшукував Зедд. Ти йому навіщось терміново знадобився. Він здорово стурбований. Каже, це дуже важливо.

Річард глянув на небо і знову побачив хмару, яка нагадувала змію.

– Мені теж не завадило б з ним поговорити.

Він попрямував було до будинку, але Чейз ще не скінчив.

– Річард! – Погляд одного пропалював юнака наскрізь. – Скажи-но, а що це ти втратив у Верхньому Мисливському лісі?

– Те ж, що й ти. Я намагався винюхати слід, – спокійно відповів Річард.

Погляд Чейза пом'якшав, в ньому з'явилася звичайна насмішкуватість.

– І як? Почув?

Річард кивнув і показав ужалену руку.

– Вони кусючі.

Розпрощавшись з Чейзом, Річард і Келен влилися в загальний потік запрошених і через парадний вхід попрямували по мармурових сходах в розкішний приймальний зал.

Річарда завжди більше приваблювала теплота дерева, але брат стверджував, що побудувати дерев'яний будинок – справа нехитра. На це здатний будь-який голодранець. А ось для того, щоб звести будівлю з мармуру, потрібно праця десятків, якщо не сотень ледарів, що задовольняються дерев'яними хатинами. Річард пам'ятав часи, коли жива була мама, а вони возилися з братом в піску і зводили цілі міста та надійні фортеці з палок. Тоді Майкл допомагав йому. Як би йому хотілося, щоб і зараз він міг розраховувати на допомогу брата!

Рідкісні знайомі з числа гостей вітали Річарда порожньою натягнутою посмішкою або квапливим потиском руки. Келен же була чужинкою. Тому Річарда не дуже дивувала спокійна впевненість, з якою та трималася в світському суспільстві. Йому вже приходило в голову, що його нова знайома належить до знатного роду. Наймані вбивці не полюють за простими людьми.

Річард помітив, як важко йому посміхатися старим знайомим. Якщо чутки про чудовиськ, що з'являються з-за кордону, підтвердяться, Вестландцям загрожують чималоо небезпек. Жителі прикордонних селищ уже не ризикують ночами виходити з будинків. Подейкують, ніби останнім часом біля кордону стали знаходити обгризені людські останки. До сих пір він вважав, що ці люди померли своєю смертю, а вже потім їхні тіла стали здобиччю диких звірів. Таке траплялося завжди, і нічого страшного він тут не знаходив. Річарду заперечували, що цього разу мова йде не про диких звірів, а про чудовиськ які спускаються з неба. Він тільки посміювався над подібними забобонами.

До сьогоднішнього дня.

Юнака охопило почуття самотності. Навколо веселилася на дозвіллі світська публіка, а він був збентежений і пригнічений і нічого не міг з собою вдіяти. До кого звернутися за порадою? Хіба що до Келен? Вона одночасно і притягувала Річарда, і лякала його. Варто було згадати сутичку на Тупій горі, і відразу неприємний холодок піднімався звідкись зі дна душі. Йому хотілося піти звідси і відвести з собою Келен.

Можливо, Зедд знає, що робити. У ті часи, коли кордону ще не існувало, Зедд жив в Серединних Землях. Старий мало кому про це розповідав. Річарда мучило незрозуміле передчуття, близьке до впевненості, що все, що відбувалося тепер біля кордону має якесь відношення до вбивства батька, а смерть батька, в свою чергу, якимось чином пов'язана з його власною таємницею. Таємницею, яку батько довірив тільки йому. Йому одному і більше нікому.

Келен поклала долоню йому на руку.

– Вибач, я не знала… про твого батька. Мені дуже шкода.

Страшні події дня ненадовго заступили думки про батька, але розмова з Чейзом знову роз'ятрила рану. Річард ледь знизав плечима.

– Дякую.

Він почекав, поки мимо них не пройшла чергова гостя, розряджена в дорогі сині шовки, прикрашені білим мереживом. Річард навмисно опустив очі, бажаючи уникнути світських посмішок і порожніх розмов.

– Це трапилося три тижні тому.

Він в скупих словах повідав Келен про ті страшні події. Її очі засвітилися співчуттям.

– Мені дуже шкода, Річарде. Може, тобі краще побути одному?

Він насилу видавив посмішку.

– Ні, все в порядку. Я вже достатньо часу провів на самоті. Коли поруч друг, з яким можна поговорити, це тільки допомагає.

Келен відповіла ледь помітною посмішкою, і вони стали просуватися далі крізь натовп запрошених. Річард гадав, куди міг подітися брат. Дивно, що його до цих пір не видно.

У юнака зовсім пропав апетит, але він пам'ятав, що Келен вже два дні нічого не їла. При цьому вона поглядала на столи, заставлені наїдками, з такою байдужістю, що Річард захопився її завидним самовладанням.

До нього долинули спокусливі запахи делікатесів, і Річард зрозумів, що і сам не проти підкріпитися.

– Зголодніла? – Тихенько запитав він.

– Дуже.

Він підвів її до довгого столу, що ломився від страв. Чого там тільки не було! Димляча печеня, гаряча картопля, копчена риба, курчата, індички, всілякі салати, овочеві, м'ясні та цибульні супи, скибки хліба, сир, пироги, свіжі фрукти, тістечка, різноманітні вина, ель. Навколо столу проворно снували слуги, миттєво поповнюючи забрані страви.

Келен з цікавістю оглянула дівчат-служниць.

– Я бачу, дехто з прислуги носить довге волосся. У вас це не заборонено?

– Ні, – здивувався Річард, – у нас кожен вільний вибирати собі зачіску за смаком. Ось, подивись! – І він непомітно вказав на жваво розмовляючих ошатних дам. – Це радниці. Бачиш, у одних довге волосся, в інших – коротше. Як кому подобається. – Він глянув на Келен. – А тобі не велять стригти волосся?

Її брови зметнулися.

– Велять? Ніхто не має права навіть просити мене про це. Просто на моїй батьківщині довжина волосся строго регламентується положенням в суспільстві.

– Отже, ти дуже знатна особа? – Він пом'якшив питання жартівливою посмішкою. – Якщо, звичайно, судити по твоєму розкішному довгому волоссі.

Вона невесело посміхнулася.

– Дехто так вважає. Не дивно, що ти подумав про це після ранкових подій. Ми можемо бути тільки тим, ким є насправді. Не більше, але й не менше.

– Гаразд. Якщо я запитав, про що не слід, можеш просто дати мені стусана.

Знайома напівусмішка освітила її обличчя. Зовсім така, як тоді, на горі. Посмішка спільниці. Річард посміхнувся. Він повернувся до столу і відшукав свої улюблені ласощі – свинячі реберця під гострим соусом. Поклав на білу тарілку і простягнув Келен.

– Спершу спробуй ось це. Не пошкодуєш.

Дівчина тримала тарілку у витягнутій руці і підозріло роздивлялася її вміст.

– З чого це приготовано?

– Зі свинини, – здивовано відповів Річард. – Ну, знаєш, з м'яса поросят. Спробуй, не бійся. Чесне слово, нічого смачнішого ти тут не знайдеш.

Вона заспокоїлася, піднесла тарілку ближче і взялася за їжу. Сам він ум'яв більше півдюжини реберець, з неослабним апетитом беручись за кожен наступний шматок.

Покінчивши з реберцями, Річард поклав на тарілки кілька ковбасок.

– А тепер спробуй ось це.

До Келен повернулася колишня підозрілість.

– З чого їх готують?

– Свинина, яловичина, всякі спеції, вже не знаю точно які. А що? Ти не їсиш чогось певного?

– Та, неважливо, – ухильно відповіла вона, беручись за ковбаску. – Можу я попросити трохи гострого супу?

– Звичайно.

Він налив суп в тонку білу чашу з золотим обідком і простягнув її Келен в обмін на порожню тарілку.

Відсьорбнувши ковток, дівчина радісно заусміхалася.

– Як здорово! Прямо зовсім як той, що я готувала вдома. Не думаю, що наші країни сильно відрізняються одна від одної.

Річард піднісся духом. Поки його подруга допивала бульйон, він спорудив бутерброд зі шматочками курчати і простягнув їй, забравши спорожнілу чашу. Келен взяла бутерброд, відкусила шматочок і попрямувала в інший кінець залу. Річард поспішив за нею, час від часу відповідаючи на привітання. Знайомі кидали здивовані погляди на його неохайний брудний одяг. Келен зупинилася біля мармурової колони і повернулась до нього.

– Будь такий добрий, принеси мені шматочок сиру.

– Із задоволенням. Якому ти віддаєш перевагу?

– На твій розсуд. – Вона повільно обводила поглядом присутніх.

Річард став пробиватися крізь натовп до столу з пригощенням. Він вибрав дві скибочки сиру, одну з яких із задоволенням з'їв по дорозі до Келен. Дівчина взяла протягнутий шматочок, але їсти не стала. Пальці її розтулилися, і сир впав на підлогу.

– Щось не так?

– Ненавиджу сир, – відсторонено промовила Келен, напружено вдивляючись в протилежний кінець залу.

– Навіщо ж ти просила його принести? – Насупився Річард. В його голосі з'явилися нотки роздратування.

– Продовжуй дивитися на мене, – сказала Келен. – Позаду тебе, в тому кінці залу, стоять двоє чоловіків. Вони стежили за нами. Мені хотілося з'ясувати, хто саме їх цікавить, ти чи я. Коли ти пішов за сиром, вони стали спостерігати за тобою, не звертаючи на мене ніякої уваги. За тобою стежать!

Річард обійняв її за плечі і плавно розвернув, бажаючи непомітно розгледіти тих двох. Він ковзнув поглядом поверх голів до дальнього кінця залу.

– Нічого страшного. Це люди Майкла. Вони мене знають. Напевно, ламають голову, звідки я міг з'явитися в такому непотребному вигляді. – Він зазирнув їй в очі і заговорив упівголоса. – Все в порядку, Келен, розслабся. Твої переслідувачі мертві. Тобі нічого не загрожує.

Вона похитала головою.

– Далі буде гірше. Не варто було мені залишатися з тобою. Не хочу накликати на тебе біду. Ти і так вже ризикнув життям заради мене. Ти – мій друг.

– Ніякий Квод тебе більше не вислідить. Це неможливо, адже ти в Хартленді.

Річард говорив з повною упевненістю. Він досить знав про стеження, щоб відповідати за свої слова.

Келен кінчиком пальця підсікла комір його сорочки і потягнула на себе. Зелені очі спалахнуло гнівом.

– Коли я йшла з Серединних Земель, – хрипко прошепотіла вона, ледве не цідячи слова, – п'ятеро чарівників наклали на мої сліди найсильніші чари. Ніхто не повинен був знати, куди я пішла. Ніхто не міг піти слідом. Коли я пішла, всі п'ятеро вбили себе, щоб ніхто не змусив їх видати таємницю! – Келен зціпила зуби, на очах у неї виступили сльози, по тілу пробігла судома.