Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 56 страниц)

Ліс ставав все похмурішим. Останні дві години Річард крізь густі крони не бачив сонця, але воно, поза всяких сумнівів, вже хилилося до горизонту. Йому зовсім не посміхалося подорожувати в темряві в цьому знищеному лозою лісі, але зупинятися тут на нічліг хотілося ще менше. Річард поїхав повільніше, не бажаючи сильно відриватися від друзів.

У надвечірній тиші почулося ледь помітне дзюрчання води. Незабаром подорожні під'їхали до невеликої річечки, через яку був перекинутий дерев'яний міст. Річард зупинився. Вид моста викликав дивне відчуття: здавалося, він таїть у собі незрозумілу загрозу. Обережність не зашкодить. Шукач направив коня до води і заглянув під міст. Балки кріпилися до гранітних опор залізними кільцями. Штирі, на яких висіли кільця, зникли.

– Хтось тут добре попрацював. Людину міст ще витримає, але з конем – Ні. Боюся, нам доведеться промокнути.

– Щось мені не хочеться мокнути, – капризно сказав Зедд.

– У тебе є інші пропозиції? – Поцікавився Річард.

Зедд провів пальцями по щоках.

– Так, – оголосив він. – Ви перейдете, а я потримаю міст.

Річард глянув на Чарівника, як на божевільного.

– Давайте, все буде в порядку.

Зедд випростався в сідлі, простяг руки долонями догори, закинув голову, глибоко зітхнув і заплющив очі. Неохоче, з побоюванням Річард і Келен ступили на дерев'яний настил. Спустившись на інший берег, вони розвернули коней і зупинилися. Кінь Чарівника сам пішов вперед. Вершник все так же прямо сидів у сідлі, розпростерши руки, закинувши голову, стуливши повіки. Порівнявшись зі своїми супутниками, він опустив руки і розкрив очі. Ті здивовано втупилися на Чарівника.

– Може, я помилився, – пробурмотів нарешті Річард. – Може, міст би і витримав.

– Може, й помилився, – посміхнувся Зедд і, не оглядаючись, клацнув пальцями. Міст з тріском впав у воду. Колоди жалібно заскрипіли, віднесені течією.

– А може, й ні. У всякому разі, залишати його в такому вигляді небезпечно. Ще провалиться хто-небудь.

Річард похитав головою.

– Коли-небудь, друже мій, ми сядемо і про все поговоримо.

Він розвернув коня і рушив у дорогу. Зедд, глянувши на Келен, мовчки знизав плечима. Та посміхнулася Чарівникові, повернула теж і поїхала за Річардом.

Вони скакали по Соколиній стежці, пильно вдивляючись в глухі нетрі. Річард гадав, на що ще здатний старий Чарівник. Він надав коневі право самому вибирати дорогу в темряві. Часом Шукачеві починало здаватися, що вони їдуть вже цілу вічність. Цікаво, чи настане колись кінець цьому знищеному лісові? З приходом ночі в гущавині пробудилась життя. Все навколо наповнилося неясним шурхотінням і іншими звуками. Кінь під Річардом злякався. Вершник заспокійливо поплескав його по загривку й глянув вгору, очікуючи побачити гарів. Марно. Густі крони дерев повністю закривали небо. Але якщо гари таки надумають напасти, їм доведеться немало потрудитися, щоб застигнути мандрівників зненацька: мертві стовбури і сухі гілки завадять наблизитися безшумно. Хоча, може статися, в гілках зачаїлися тварюки і пострашніші гарів. Річард нічого не знав про мешканців прикордонних лісів, але не відчував особливого бажання познайомитися з ними поближче. Серце шалено калатало в грудях.

Так пройшла ще година. Раптово зліва від стежки почувся тріск. Хтось продирався крізь зарості, ламаючи на ходу чагарник. Річард пустив коня в галоп і озирнувся на друзів. Зедд і Келен скакали за Шукачем. Хто б це не був, звір чи людина, але він не відставав. Відірватися від погоні не вдавалося. Таємничий переслідувач рушив навперейми. «Може, це Чейз, – подумав Річард. – А може, й ні».

Шукач вихопив з піхов Меч Істини, весь підібрався, подався вперед і пришпорив коня, залишивши своїх супутників далеко позаду. Втім, зараз Річард про них не думав. Він докладав усіх зусиль, щоб розгледіти в густий темряві того, хто перегородив їм дорогу. Кінь стрілою летів по темній стежці. Лють Шукача змінилася нетерпінням. Виставивши підборіддя, він мчав уперед, готовий битися не на життя, а на смерть. Стук копит заглушав лісові звуки, але Річард знав, що невідомий все ще там, що він наближається.

Нарешті він помітив ярдів за десять від себе чорний силует, ковзаючий на тлі вже ледь помітних дерев. Шукач підняв меч і кинувся на ворога, весь в очікуванні майбутньої сутички. Невідомий застиг на місці.

В останню мить Річард встиг розгледіти, що перед ним Чейз. Страж кордону застережливо підняв важку булаву.

– Радий переконатися, що ти насторожі, – замість привітання сказав Чейз.

– Чейз! Я ледве з розуму не зійшов зі страху!

– Був момент, коли я теж тебе злякався.

До них під'їхали Зедд і Келен.

– За мною, не розтягуйтеся. Річард, поїдеш останнім. Тримай меч напоготові.

Чейз розвернувся і пришпорив коня. Решта поскакали вслід за ним. Річард не знав, женеться хтось за ними чи ні. Якби намічалася бійка, Чейз повів би себе інакше, але, з іншого боку, він велів тримати меч напоготові. Шукач неспокійно озирнувся через плече.

Чотири вершники мчали крізь темряву, низько пригинаючись до загривків коней. Таке переміщення по нічному лісі таїло у собі чимало небезпек, але Чейз знає, що робить.

Коли вони досягли розвилки, першої за весь день, Чейз без коливань звернув праворуч, геть від кордону. Незабаром вони вибралися з хащі. Місячне світло осявало хвилясту гряду горбів, порослих травою. Лише подекуди темніли невеликі купи дерев. Страж межі натягнув поводи і пустив коня кроком.

Річард прибрав меч у піхви.

– Що це було? – Запитав він, порівнявшись з Чейзом.

Перш ніж відповісти, вартовий кордону причепив булаву до ременя.

– Нас переслідують тварюки кордону. Коли вони вилізли з лігва, маючи намір тобою поласувати, я встав у них на шляху і злегка попсував їм апетит. Деякі втекли, а ті, що залишилися, слідували за тобою, не виходячи за межі кордону. Там мені до них не дотягтися. Тому-то я і не хотів, щоб ви швидко їхали. Інакше я не встигав би за вами, пробираючись крізь гущавину, і ці тварюки змогли б випередити мене. Зараз ми від'їхали подалі, щоб вони не відчули наш запах. Тепер занадто небезпечно подорожувати вздовж кордону по ночах. Ми зупинимося на привал тут, на якомусь пагорбі. – Він озирнувся на Річарда. – До речі, навіщо ти там зупинився? Я ж просив не робити цього.

– Коли піднялося виття, я за тебе злякався і хотів йти на допомогу, але Зедд і Келен відрадили мене. – Річард подумав, що Чейз розсердиться, але той залишився спокійний.

– Дякую, але більше так не роби. Поки ви стояли і обговорювали це питання, тварюки з кордону мало до вас не дісталися. Зедд і Келен були праві. Наступного разу не сперечайся з ними.

Річард відчув, як у нього горять вуха. Він знав, що Зедд і Келен мали рацію, але від цього було не легше. Що не кажи, а йому все ж довелося залишити друга в біді.

– Чейз, – запитала Келен, – ти сказав, вони до когось дісталися. Це правда?

У невірному місячному світлі обличчя стража кордону здавалося викарбуваним з каменю.

– Так. До одного з моїх людей. Не знаю, до кого саме. – Він відвернувся. Розмова стихла. Ніхто не наважувався перервати мовчання.

Подорожні розбили табір на вершині пагорба, з якого добре проглядалися всі околиці. Якщо хто-небудь і надумає на них напасти, то принаймні не зможе наблизитися непомітно. Чейз з Зеддом розпряглии коней. Річард і Келен розпалили багаття, дістали хліб, сир, сушені фрукти і підвісили над вогнем казанок з м'ясом. Покінчивши господарювати, вони відправилися збирати хмиз. Річард напівжартома зауважив, що удвох вони складають чудову команду. У відповідь Келен ледь помітно посміхнулася і відвела погляд убік. Річард взяв дівчину за руку.

– Келен, якби там була ти, я б неодмінно повернувся, – тихо промовив він, намагаючись висловити цими словами дуже багато чого.

Келен допитливо подивилася йому в очі.

– Будь ласка, Річард, навіть не думай про це.

Вона м'яко забрала руку і пішла до вогнища.

Коли Зедд з Чейзом повернулися, Річард відмітив, що піхви, які погойдувались на плечі стража кордону, порожні: коротка шабля зникла. Не вистачало і однієї з бойових сокир та кількох довгих ножів. Але Чейз не залишився беззбройним, до цього було ще далеко.

Його булава вся була забруднена кров'ю, рукавиці просочилися нею наскрізь. На одязі розповзлися бурі плями. У повному мовчанні він дістав ніж, підчепив величезне жовте ікло, що застрягло між шипами булави, і жбурнув його в темряву. Відмивши обличчя і руки від крові, страж кордону підсів до багаття.

Річард підкинув у вогонь оберемок хмизу.

– Чейз, а що за істоти за нами гналися? І як взагалі хтось може виходити з кордону і входити в нього?

Чейз взяв великий шмат хліба і відправив себе в рот відразу півкуска.

– Їх називають гончими серця. Вони рази в два більше вовка, величезні груди бочкою, голова – як одна суцільна паща, величезна, повна зубів. Скажені. Якого кольору, не знаю. Виходять тільки ночами. Ось так. В цьому лісі так темно, що й не розгледиш, та й зайнятий я був. Ніколи не бачив стільки за раз.

– А чому їх так називають?

Чейз, продовжуючи жувати, похмуро подивився на Шукача.

– Спірне питання. У гончих серця великі вуха і дуже чуйний слух. Кажуть, вони можуть знайти людину по биттю серця. – Річард витріщив очі. Чейз взяв ще шмат і з хвилину мовчки жував. – Інші кажуть, що їх звуть гончими серця тому, що так вони і вбивають. Кидаються на груди. Більшість хижаків тягнеться до горла, але тільки не гончі серця. Їм потрібно твоє серце, і зубів у них для цієї справи достатньо. Серце – перше, що вони пожирають. Якщо псів декілька, вони б'ються через нього.

Зедд поклав собі в миску м'яса і передав черпак Келен.

У Річарда начисто пропав апетит, але він повинен був з'ясувати все.

– А ти, Чейз? Як ти думаєш?

– Ну, – Чейз знизав плечима, – я ніколи не сидів біля кордону по-справжньому тихо, щоб перевірити, почують вони стук мого серця чи ні.

Він відкусив ще шматок і подивився собі на груди. Не перестаючи жувати, страж кордону стягнув з себе важку кольчугу. У ній зяяли дві рвані діри. В сплющених металевих кільцях застрягли зламані кінці жовтих ікол. Шкіряна сорочка наскрізь просякла кров'ю гончих.

– У того, хто це зробив, в череві вже стирчав уламок моєї шаблі, а я в цей час був верхом. – Він подивився на Шукача і підняв брову. – Я відповів на твоє питання?

У Річарда мурашки пробігли по шкірі.

– А як їм вдається виходити з кордону і входити в нього?

Келен простягнула Чейзу ще миску. Той взяв її і продовжив розповідь:

– Вони пов'язані з магією кордону, вірніше, породжені нею. Це, скажімо так, сторожові пси кордону. Вони спокійно можуть входити туди і виходити назад. Кордон не завдає їм шкоди. Але гончаки серця прив'язані до нього і не можуть далеко відходити. З тих пір, як кордон став слабшати, вони забираються все далі і далі. Ось чому останнім часом так небезпечно подорожувати по Соколиній стежці. Якщо б ми вирішили шукати обхідний шлях до Королівських Воріт, на це пішов би ще тиждень. Та стежка, на яку ми недавно звернули, єдина, що веде від кордону. Тепер аж до самого Південного Пристанища жодних відгалужень від Соколиної стежки не буде. Я знав, що неодмінно повинен догнати вас, поки ви не проїхали розвилку, інакше нам довелося б ночувати в лісі. Завтра, при світлі дня, я покажу вам, як слабшає кордон.

Річард мовчки кивнув. Кожен занурився у власні думки.

– Вони рудувато-коричневі, – неголосно сказала Келен. Вона сиділа, спрямувавши погляд на вогонь. – Гончі серця рудувато-коричневі, хутро у них коротке, яке буває на спині у оленя. В Серединних Землях їх тепер можна зустріти всюди. Коли впала друга межа, гончі серця звільнилися від уз. Вони повністю збиті з пантелику і з'являються не тільки вночі, але і вдень.

Всі троє завмерли, намагаючись усвідомити почуте. Зедд, і той на хвилину перестав жувати.

– Непогано, – видихнув нарешті Річард. – Треба думати, в Серединних Землях знайдеться щось і гірше?

Це було не питання, а швидше уїдливе зауваження. Палаючий хмиз тихо потріскував, помаранчеві відблиски полум'я грали на втомлених обличчях мандрівників.

Здавалося, Келен була думками за багато миль звідси.

– Даркен Рал, – прошепотіла вона.

13

Річард сидів далеко від багаття, притулившись до холодної скелі. Мерзлякувато кутаючись у плащ, він дивився в бік кордону. Слабкий вітер доносив крижаний подих гір. Чейз довірив першу варту Шукачеві, другу – Зедду, а собі взяв останню. Келен спробувала було висловити невдоволення з приводу такого розподілу обов'язків, але всі її протести виявилися марними. В результаті дівчині довелося скоритися залізній волі Чейза.

Місячне світло осявало сплячу долину, що простягалася майже до самого кордону. Скрізь, скільки вистачало погляду, тягнулася нескінченна низка пологих пагорбів, порослих місцями чахлими деревцями. Неподалік дзюрчав струмок. Красиве місце, враховуючи, як близько звідси до прикордонних лісів. Звичайно, самі ліси теж, мабуть, були прекрасні, поки Даркен Рал не ввів у гру шкатулки Одена і кордон не почав зникати. Чейз сказав, що, за його розрахунками, гончі серця не зможуть забратися так далеко, але навіть якщо він помилився, Річард не дозволить їм підкрастися непомітно. Він провів пальцями по руків'ю меча, намацавши слово ІСТИНА. Неуважно погладжуючи виступаючі букви, він подумки пообіцяв, що цього разу не дозволить гарам застати себе зненацька. Річард був радий, що йому дісталася перша варта. Хоч він порядком втомився, сну не було ні в одному оці. І все ж він позіхнув.

З темряви над нерівним килимом лісу виступали похмурі гори кордону. Вони нагадували Шукачеві чорний хребет невідомого чудовиська, занадто великого, щоб сховатися за деревами. Річард спробував уявити собі, як виглядають тварюки, що мовчки дивляться на нього з цієї ненаситної темряви. Чейз говорив, що далі на південь гори стануть нижчими і біля Південного Пристанища зникнуть зовсім.

Раптово з темряви виринула Келен, з голови до п'ят загорнута у важкий плащ. Підійшовши ближче, вона примостилася біля Шукача і притулилася до нього, намагаючись зігрітися. Келен мовчала. Звільнені шовковисті пасма лоскотали Річарду щоку, ручка мисливського ножа колола бік, але він нічого не говорив, побоюючись, що при перших же словах дівчина відсунеться. Найбільше на світі Річарду хотілося, щоб вона ніколи не відходила від нього.

– Як інші? Сплять? – Запитав він нарешті, не повертаючи голови. Келен кивнула. – А звідки ти знаєш? – Зедд спить з відкритими очима. – На лиці Шукача заграла лукава посмішка.

Дівчина посміхнулася у відповідь.

– Так сплять всі чарівники.

– Правда? Я думав, тільки Зедд.

Річард знову почав старанно оглядати околиці, але, відчувши на собі пильний погляд дівчини, обернувся. Очі їх зустрілися.

– А тобі не хочеться спати? – Ледве чутно прошепотів Річард. Келен була так близько!

Дівчина знизала плечима. Легкий вітерець грав її локонами. Протягнувши руку, вона відкинула з обличчя неслухняні каштанові пасма.

– Я прийшла попросити пробачення.

Річарду дуже хотілося, щоб вона поклала руку йому на плече, але Келен не зробила цього.

– Пробачення? За що?

– Я сказала, що ти не мав би за мною повертатися. Не думай, ніби я не ціную твоєї дружби. Ціную. Просто на тебе покладено завдання, перед важливістю якого життя однієї людини нічого не значить.

Він знав, що за словами Келен стоїть щось більше. Річард невідривно дивився в її зелені очі і відчував на обличчі тепло її дихання.

– Келен, у тебе хтось є? – Він боявся стріли, пущеної прямо в серце, але не запитати не міг. – Тебе чекає вдома близька людина, яка любить тебе?

Він довго не зводив з неї напруженого погляду. Дівчина не відвернулася, але очі її наповнилися сльозами. Річард віддав би все, навіть життя, за право притиснути її до грудей і поцілувати.

Келен простягнула руку і легенько провела пальцями по його обличчю.

– Це не так просто, Річард, – відкашлявшись, сказала вона.

– Чому? Або так, або ні.

– У мене є певні зобов'язання.

На мить Шукачеві здалося, ніби дівчина хоче щось розповісти, відкрити йому свою таємницю.

Осяяна загадковим місячним сяйвом, вона здавалася зараз ще прекраснішою. Але краса її була не тільки зовнішньою. В Келен його полонило все: і розум, і винахідливість, і відвага, і та особлива посмішка, яку вона дарувала тільки Річарду. За одну цю посмішку він, не замислюючись, воював би навіть з драконом, попадись той на його шляху. Річард знав, що ніколи більше не подивиться ні на одну жінку.

Йому потрібна тільки Келен, і ніхто не зможе замінити її.

Річарду відчайдушно захотілося пригорнути дівчину до себе і відчути смак її м'яких губ. Але в ту ж мить у нього виникло дивне передчуття, подібне до того, що попередило його про пастку на мосту. Це стійке відчуття небезпеки пересилило бажання поцілувати Келен. Інтуїція підказала Шукачеві: один такий поцілунок таїть в собі загрозу більшу, ніж дюжина зруйнованих мостів. Річард згадав, як при одному дотику Келен до його долоні, що стискала оголений меч, потекла в його жили люта сила магії. Що стосується моста, то тут його побоювання цілком підтвердилися. Річард вважав за краще довіритися внутрішньому голосу і не ризикнув обійняти Келен.

Вона опустила очі.

– Чейз каже, що наступні два дні будуть суцільним кошмаром. Напевно, краще мені спробувати заснути.

Річард знав: що б з нею зараз не відбувалося, він не в стані допомогти. Він не має права нав'язуватися, Келен повинна впоратися з цим сама.

– У тебе є зобов'язання і переді мною, – сказав він.

Дівчина здивовано подивилася на нього і запитливо підняла брову. Річард посміхнувся.

– Ти обіцяла бути моїм провідником. Я не збираюся забувати про це.

Келен посміхнулася і мовчки кивнула у відповідь. На очі її навернулися сльози. Дівчина поцілувала кінчик свого пальця, притиснула його до щоки Шукача і розчинилася в ночі.

Річард сидів у темряві, намагаючись позбавитися від клубка, що стояв в горлі. Келен давно пішла, але він все ще відчував на щоці дотик її пальця.

Ніч тут була така тиха, що Річарду здавалося, ніби в усьому величезному світі не спить тільки він. Високо над головою, подібно застиглому в польоті магічному пилу, мерехтіли зірки. Місяць теж мовчазно дивився на Шукача. Вовче виття, і те не долітало до вершини пагорба. Почуття самотності охопило Річарда, погрожуючи зламати його волю.

Річард зловив себе на тому, що мріє про появу ворога, який відвернув би його від тяжких роздумів. Щоб хоч чимось зайнятися. Шукач дістав меч і почав чистити блискучий клинок краєм плаща. Він повинен використовувати Меч Істини, як вважатиме за потрібне. Так сказав Зедд. Люди Рала полюють за Келен. Ну що ж, спершу їм доведеться познайомитися з чарівним клинком.

Річард подумав про Квод, про Даркена Рала, і його охопив гнів. Він бажав, щоб переслідувачі опинилися перед ним негайно, щоб покласти цьому край. Шукач жадав битви. Він весь підібрався. Серце шалено закалатало в його грудях.

Раптово Річард усвідомив, що його гнів породжений магією меча. Меч Істини звільнився від піхов, і одна тільки думка про те, що над Келен нависла загроза, пробудила дрімаючу лють клинка. Річард застиг, вражений здогадкою. Як же це просочилося в нього? Так непомітно, так тихо і так спокусливо. «Сприйняття», – як сказав Чарівник. Що ж прочитала магія в його серці?

Річард прибрав меч у піхви і придушив гнів, відчуваючи, як при вигляді темної долини ним знову опановує зневіра. Він встав, пройшовся, щоб розім'яти ноги, і знову, замислений, опустився біля скелі.

За годину до кінця першої варти, він почув знайомі тихі кроки. Зедд, власною персоною. Без плаща, в одному старому балахоні. По шматку сиру в кожній руці.

– Навіщо ти піднявся? Твоя варта ще не скоро.

– Я думав, ти зрадієш старому другу. Тримай, це тобі, – Чарівник простягнув Річарду шматочок сиру.

– Спасибі, не треба. Я маю на увазі сир. Другу я буду радий.

Зедд прилаштувався біля Шукача. Притиснувши до грудей кістляві коліна, він натягнув на них балахон, спорудивши якусь подобу намету.

– В чому справа?

Річард знизав плечима.

– Мені здається, в Келен.

Зедд нічого не відповів, і Річард відвів очі.

– Я засинаю і прокидаюся з думкою про неї. Такого зі мною ніколи не траплялося. Знаєш, Зедд, я ще жодного разу не відчував себе таким самотнім.

– Розумію. – Зедд відклав сир в сторону.

– Я знаю, що подобаюся їй, але мені здається, ніби вона тримає мене на відстані. Коли сьогодні ввечері ми сиділи біля вогнища, я сказав, що, виявися вона на місці Чейза, я б неодмінно повернувся. Потім вона прийшла сюди і сказала, що не хоче, щоб я йшов за нею, але вона мала на увазі інше. Вона взагалі не хоче, щоб я про неї думав.

– Чудова дівчина, – пробурмотів Зедд.

– Що?

– Я сказав, що вона чудова дівчина. Всі ми її любимо, але, повір, Річард, у Келен є й інші турботи. Інші обов'язки.

– І що це за інші турботи? – Насупившись, запитав Искатель.

Зедд злегка відкинувся назад.

– Не мені тобі про це розповідати. Нехай вона поговорить з тобою сама. Мені здавалося, ти це знаєш. – Старий поклав руки йому на плечі. – Якщо тобі стане від цього легше, то знай: вона мовчить лише тому, що ти подобаєшся їй більше, ніж слід. Вона боїться втратити твою дружбу.

– Ти посвячений в її таємницю. І Чейз теж, я по очах бачу. Всі знають, крім мене. Сьогодні вночі вона спробувала мені сказати, але не змогла. Даремно вона боїться мене втратити. Такого просто не може трапитися.

– Річард, Келен – чудова людина, але вона не для тебе. Вона не для тебе.

– Чому?

Зедд взявся зосереджено струшувати з рукава порошинки, уникаючи дивитися другові в очі.

– Я пообіцяв нічого не говорити тобі до тих пір, поки вона сама не вважатиме за потрібне це зробити. Доведеться тобі повірити мені на слово. Вона не може стати тим, ким ти хочеш. Знайди іншу дівчину. Земля кишить ними. Та що там, половина народу – жінки. По-моєму, у тебе багатий вибір, так що вибери іншу.

Річард обхопив руками коліна і відвернувся.

– Добре.

Зедд здивовано підняв очі, усміхнувся і поплескав юнака по спині.

– Добре. Але за однієї умови, – додав Річард, вивчаючи поглядом прикордонні лісу. – Ти повинен відповісти на одне питання. Тільки чесно. Як самому собі. Якщо скажеш «так», я зроблю те, про що ти просиш.

– Одне? Одне питання? – Обережно запитав Зедд, притиснувши до тонких губах кістлявий палець.

– Одне питання.

– Гаразд. Одне питання, – погодився Зедд після хвилинного коливання.

Річард повернувся до старого. Очі його спалахнуло гнівом.

– Якщо б хто-небудь сказав тобі перед весіллям… Ні, не так, хай тобі навіть легше буде відповісти «так»… Якби той, кому ти довіряєш, старий друг, якого ти любиш, як батька… Так от, якби він прийшов до тобі і сказав: «Обери іншу», – ти б його послухався?

Зедд відвів очі й глибоко зітхнув.

– Прокляття! Будь впевнений, тепер-то я запам'ятаю, що не слід дозволяти Шукачеві задавати питання. – Він підняв сир і відкусив шматочок.

– Я теж так думаю.

Зедд жбурнув сир у темряву.

– Зрозумій, Річард, це нічого не змінює! Між вами нічого не буде! Я це говорю не для того, щоб образити тебе. Я люблю тебе як сина. Якщо б я міг змінити світ, я б зробив це для тебе! Мені дуже хотілося б, щоб все було по-іншому, але це неможливо. Між вами нічого не вийде. Келен це знає, і якщо ти будеш стояти на своєму, то нічого не досягнеш і заподієш їй біль. Я знаю, ти цього не хочеш.

– Ти сказав, – в голосі Річарда звучала спокійна впевненість, – ти сказав, що я Шукач. Я знайду спосіб змінити світ.

– Хотілося б мені, мій хлопчику, щоб це було можливо, але тут ти помиляєшся. – Зедд сумно похитав головою.

– Але що ж мені робити? – В розпачі запитав Річард.

Старий друг обняв його слабкими руками і притиснув до себе. Річард відчув озноб.

– Просто залишайся її другом. Це саме те, чого вона потребує. Нічим іншим ти стати не зможеш.

Річард мовчки кивнув у обіймах Зедда.

Через кілька хвилин Шукач відсунувся і кинув підозрілий погляд на Чарівника.

– А навіщо ти прийшов?

– Посидіти з другом.

Річард похитав головою.

– Ти прийшов як Чарівник, щоб дати Шукачеві пораду. Так говори, з чим завітав.

– Гаразд. Я дійсно прийшов як Чарівник, щоб вказати Шукачеві на серйозну помилку, яку той мало не зробив.

Річард прибрав руки з кістлявих плечей старого, але продовжував дивитися йому в очі.

– Я знаю. Шукач не повинен піддавати себе ризику, бо так він піддає ризику всіх.

– І все ж ти це зробив, – не відступав Зедд.

– Назвавши мене Шукачем, ти прийняв не тільки те хороше, що є у мені, але і погане теж. Я ще не встиг звикнути до відповідальності. Коли бачиш, що друг потрапив в біду, важко утримати себе і не кинутися йому на виручку. Я знаю, що не зможу більше дозволити собі подібну розкіш. Вважай, що догану зроблено.

– Ну що ж, ця частина пройшла вдало. – Зедд посміхнувся. Хвилину він сидів нерухомо, потім обличчя його стало суворим. – Але, Річард, проблема набагато складніша, ніж здається. Ти повинен зрозуміти, що, як Шукач, можеш приректи на смерть невинних людей. Щоб зупинити Даркена Рала, тобі доведеться відвернутися від тих, кого можна було б врятувати. Воїн завжди пам'ятає в запалі битви про те, що якщо він нагнеться до поваленого товариша, то може отримати ніж у спину. Щоб перемогти, він зобов'язаний продовжувати бій, не звертаючи уваги на благання про допомогу. Ти повинен навчитися цьому, щоб перемогти. Іншого способу не існує. Ти повинен випалити це в собі розпеченим залізом. Ти вступив в смертельну сутичку. На карту поставлені долі світу. Багато зватимуть тебе на допомогу. Не тільки воїни, але й мирні жителі. Даркен Рал, не роздумуючи, вб'є кожного, щоб досягти бажаної перемоги. Ті, що б'ються на його боці, готові на все. І ти теж повинен бути готовий до всього. Подобається тобі це чи ні, але правила встановлює нападаючий. І ти повинен грати за ними, або тобі доведеться по них же померти.

– Але звідки у Рала прихильники? Як же хтось може підтримувати його? Даркен Рал хоче принизити всіх і кожного. Зробитися володарем світу. Як вони можуть за нього боротися?

Чарівник притулився до скелі і окинув навколишні пагорби таким поглядом, ніби йому відкривалося щось, приховане від непосвячених. Голос старого наповнився гіркотою.

– Це тому, Річард, що багато людей мають потребу в тому, щоб хтось їх очолив. Засліплені жадібністю та егоїзмом, вони в кожному шукають суперника. Вони мріють про ватажка, який зрубає високі дерева, щоб сонце дійшло і до них. Вони впевнені, що жодне дерево не повинно бути вище куща, щоб усім діставалося світла порівну. Вони швидше погодяться слідувати за вогнем, що пожирає все на своєму шляху, ніж запалять свічку самі.

Деякі думають, що, коли Даркен Рал здобуде перемогу, він винагородить їх сповна. Чекаючи майбутніх благ, вони стають безжалісними в сьогоденні. Інші просто сліпі і б'ються за брехню, яка ллється їм у вуха. А потім у пожежі війни розрізняють якими ланцюгами їх сковано, але не можуть вже нічого змінити. – Зедд провів рукою по балахон і зітхнув. – Річард, війни існували завжди. Будь-яка війна – кровопролитна битва двох ворогів. І до цих пір жодне військо не вступало на поле битви, вважаючи, що Творець на боці противника.

– Не розумію, – похитав головою Річард.

– Я ні секунди не сумніваюся в тому, що послідовники Рала вважають нас кровожерними чудовиськами, здатними на все. Їм будуть нескінченно твердити про жорстокість і нещадність ворога. Я впевнений, що ніхто з них не знає про Даркена Рала більше, ніж він сам розповів. – Чарівник нахмурився. Очі його метали блискавки. – Це суперечить здоровому глузду, але не стає менш загрозливим і смертоносним. Поплічники Рала мріють розтрощити нас, і ні про що інше їм думати не треба. Але тобі, щоб перемогти противника, який сильніший, доведеться попрацювати головою.

Річард провів долонею по волоссю.

– Це заганяє мене в кут. Я можу дозволити вбивати ні в чому не повинних людей, але не можу вбити Даркена Рала.

– Ти неправий. Я ніколи не говорив, що ти не зможеш вбити Даркена Рала. – Зедд окинув його багатозначним поглядом. – Я сказав лише, що Меч тобі в цьому не помічник.

Річард пильно вдивлявся в обличчя старого друга, освітлене тьмяним мерехтінням місяця. Іскра думки осяяла непевну імлу, що панувала у нього в душі.

– Зедд, – тихо спитав він, – невже без цього ніяк не обійтися? Невже доведеться приректи на смерть ні в чому не винних людей?

Обличчя Чарівника стало похмурим і сумним.

– Так було в останній війні. Це відбувається і зараз, поки ми з тобою розмовляємо. Келен розповідала, що Рал, бажаючи дізнатися моє ім'я, вбиває людей. Ніхто, жодна людина в світі не пам'ятає, як мене звуть, але він не залишає спроб. Я міг би здатися і тим припинити вбивства, але тоді я не зміг би протистояти Ралу, і в результаті загинуло б ще більше народу. Це жахливий вибір: приректи на болісну смерть кількох або стати причиною загибелі багатьох.

– Прости, друже! – Річард щільніше закутався в плащ: його била дрож. Він подивився на застиглу долину і перевів погляд на Зедда. – Я познайомився з Ша, Мерехтливою в ночі, за кілька хвилин до того, як вона загинула. Ша пожертвувала власним життям заради того, щоб Келен змогла потрапити в Вестланд, щоб змогли вижити інші. Келен теж несе тягар відповідальності за тих, кому дозволила померти.

– Так, – неголосно сказав Зедд. – Серце розривається, коли подумаєш, що їй довелося побачити. І що швидше за все доведеться побачити тобі.

– У порівнянні з цим все, що між нами відбувається, здається таким незначним.

– Але від цього біль не стає меншим. – В очах Зедда читалися ніжність і співчуття.

Річард знову окинув поглядом долину.

– Зедд, ще одне питання. По дорозі до тебе я запропонував Келен яблуко.

Зедд видав здивований смішок.

– Ти запропонував червоний фрукт гості з Серединних Земель? Але це символ смертельної загрози. В Серединних Землях всі червоні фрукти отруйні.

– Так. Тепер я це знаю, але тоді не знав.

– І що ж вона сказала? – Зедд подався вперед і підняв брову.

Річард відвів очі.

– Вона не сказала. Вона зробила. Вчепилася мені в горло. На мить мені здалося, що вона хоче вбити мене. Не знаю, як вона збиралася це зробити, але впевнений, що вона була готова мене вбити. На щастя, вона коливалася досить довго, щоб я встиг все пояснити. Адже до того часу вона вже стала моїм другом і кілька разів рятувала мені життя. Але в той момент вона була готова мене вбити. – Річард помовчав. – Це те, про що ти говорив, так?

Зедд глибоко зітхнув я кивнув.

– Так, Річард. Якби ти запідозрив, що я зрадник, не знав, а всього лише запідозрив… І якби ти знав, що, якби це було правдою, нашу справу буде програно, і якщо б у тебе не було б ні часу, ні можливості дізнатися правду, зміг би ти вбити мене?? По одній тільки підозрі? Зміг би ти вбити мене на місці? Зміг би підійти до мене, старого друга, і нанести смертельний удар? Вистачило б у тебе духу зробити це?