Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 56 страниц)

Принцеса Віолетта заплющила очі і висунула язика.

Міць пробудженої сили вибухнула в Річарді.

Підошва Річарда врізалася в підборіддя Віолетти. Він побачив, як підборіддя принцеси розлетілося на дрібні шматочки, наче кинутий на землю кришталевий келих. Стусан підкинув принцесу в повітря. Зуби, зімкнувшись, відкусили висунутий червоний язик і зламалися. Принцеса впала на спину. Вона хотіла закричати, але не могла, захлинаючись кров'ю.

Погляд Денни застиг на Річарді. На якусь мить в очах її майнув страх. Річард і сам не уявляв, як йому це вдалося і чому біль магії не зупинила його. По обличчю Денни він зрозумів, що він ніяк не міг цього зробити.

– Я її попереджав, – спокійно сказав Річард, дивлячись Денні в очі. – Обіцянку дано. Обіцянку виконано. – Він посміхнувся. – Дякую, пані Денна, що врятувала мені життя. Я твій боржник.

Якусь мить Денна мовчки дивилася на нього. Потім риси її обличчя спотворилися гнівом. Вона рішучою ходою вийшла з зали. Висячи в наручниках, він дивився, як корчиться на підлозі принцеса.

– Перевернись на живіт, Віолетта, інакше захлинешся власною кров'ю. Перевернись.

Принцеса насилу перекотилася на живіт, навколо неї розтікалося червона пляма. Біля принцеси метушилася набігла челядь. Денна мовчки стежила за подіями. Слуги обережно підняли принцесу і винесли з кімнати. Річард чув, як затихли вдалині їх схвильовані голоси.

Він залишився наодинці з Денною.

Витончений палець з довгим нігтем штовхнув двері. Заскрипіли петлі. Двері зачинилися. Річард вже помітив, що в Денни є якась дивна доброта. По тому, як вона застосовувала ейдж, Річард навчився вгадувати її настрій. Часом він відчував, що Денна стримує себе через якусь незрозумілу, збочену ніжність. Він усвідомлював, що це божевілля, але розумів, що часом вона висловлювала свої почуття і тим, що приймалася за нього в повну силу. І ще він знав, що сьогодні ввечері має статися щось жахливе.

Денна стояла біля дверей і дивилася на нього. Голос її був м'яким.

– Ти виняткова особистість, Річард Сайфер. Магістр Рал попереджав мене. Радив бути з тобою обережнішою. Про тебе сказано в пророцтвах. – Денна повільно рушила вперед. Звук її кроків луною віддавався від кам'яних стін. Вона зупинилася перед Річардом і закрила очі. На лобі прорізалася ледь помітна зморшка. Дихання почастішало. – Це було немислимо, – прошепотіла вона. – Моторошно збуджує. – Очі Денни жадібно вп'ялися йому в обличчя. – Я зважилася, – тепер вона задихалася, – ти станеш моїм чоловіком.

Річард висів на ланцюгах, безпорадний перед цим божевіллям. Він не знав ні того, яка сила тоді в ньому прокинулася, ні того, як викликати її знову. Він намагався пробудити цю силу, але марно. Денна була цілком охоплена почуттям, якого він не розумів. Здавалося, вона кличе на допомогу всю свою мужність, щоб зважитися на те, чого одночасно боялася і пристрасно бажала. Її дихання почастішало, груди судорожно здіймалися, вона невідривно дивилася йому в очі. Неймовірно, але Річард вперше помітив те, що раніше приховувала маска жорстокості: Денна була приваблива. Шалено, приголомшливо приваблива. Він подумав, що, мабуть, сходить з розуму.

Річард, як зачарований, дивився на Денну. Вона повільно затиснула ейдж між зубами. По тому, як раптово розширилися її зіниці, Річард зрозумів, що це завдає їй болю. Денна зблідла, судорожно ковтнула повітря і затремтіла. Вона схопила Річарда за волосся, закинула йому голову і повільно наблизила губи до його губ. Вона цілувала його пристрасно, відчайдушно, розділяючи з ним біль від ейджа, який продовжувала притримувати зубами. У цьому поцілунку було щось первісне. Вона прогнулася в пристрасному пориві.

Річард здригнувся від муки. Денна видихала – він вдихав. Видихав Річард – вдихала Денна. Він міг дихати тільки її диханням, вона – тільки його. Біль змусила Річарда забути про все. Вона висушувала мозок. Зі стогонів Денни він розумів, що вона відчуває таку ж муку. Її руки стиснулися в кулаки, м'язи одерев'яніли. Біль охопила їх обох.

Несподівано для себе Річард зрозумів, що відповідає на її поцілунок з такою ж пристрастю. Біль змінила його сприйняття. Нікого, жодну жінку не цілував він з такою тваринною пристрастю. Він відчайдушно хотів, щоб все це скінчилося і щоб не закінчувалося ніколи.

Дивна сила знову прокинулася в ньому. Він спробував схопити цю силу, витягнути з глибин, утримати на поверхні, але сила вислизнула і зникла.

Біль дурманив. Денна, не випускаючи ейдж, знову припала губами до його губ. Їх зуби заскрипіли від зіткнення. Денна притиснулася до Річарда, обвила його тіло ногами, повисла на ньому. Її крики ставали все відчайдушнішими. Річард теж жадав обійняти її.

Він вже майже втрачав свідомість, коли Денна відсторонилася, не розтискаючи руки, що тримала його за волосся. З очей її текли сльози. Вона подивилася на Річарда, перекотила ейдж в інший кут рота, але не випустила, хоча і тремтіла від болю. Здавалося, Морд-Сіт хоче довести, що вона сильніша. Нарешті вона підняла руку і вийняла ейдж. Очі її закрилися, вона глибоко зітхнула.

На її лобі проступили зморшки. З очей все ще текли сльози. Від болю? Чи від чогось іншого? Денна ще раз поцілувала його. Ніжність і дбайливість цього поцілунку потрясли Річарда.

– Ми пов'язані, – слабо прошепотіла вона, – пов'язані болем ейджа. Прости, Річард! – Денна тремтячими пальцями витерла сльози з обличчя. Очі її все ще були каламутними від болю. – Прости за те, що я зараз з тобою зроблю. Ти мій чоловік на все життя.

Річарда потрясло співчуття в її голосі.

– Будь ласка, пані Денна, будь ласка, відпусти мене. Або хоча б допоможи зупинити Даркена Рала. Клянуся, я з радістю буду твоїм чоловіком на все життя, якщо ти допоможеш мені зупинити його. Клянуся, якщо ти допоможеш мені, я залишуся з тобою і так, без магії, якою ти мене утримуєш. Залишуся назавжди.

Вона сперлася рукою йому на груди, випросталась і поступово почала приходити в себе.

– Невже ти думаєш, ніби я не розумію, що роблю? – Її очі стали порожніми і холодними. – Твоє навчання і служіння триватимуть кілька тижнів, а потім ти помреш. Навчання Морд-Сіт триває роками. Все, що я роблю з тобою, і навіть більше, проробляли і зі мною. Проробляли тисячі разів. Знову і знову. Морд-Сіт повинна знати свій ейдж, як саму себе. Мій наставник взяв мене за дружину, коли мені виповнилося п'ятнадцять років. А навчав він мене з дванадцяти. Інакше я б не пережила його жорстокості, його здатності тримати людину на межі життя і смерті. Він навчав мене до тих пір, поки мені не виповнилося вісімнадцять, а потім я вбила його. За це мене карали ейджілом щодня протягом двох років. Цим ось ейджілом. Тим самим, яким я навчаю тебе. Ним навчали і мене. Його подарували мені Того дня, коли проголосили мене Морд-Сіт. Я живу тільки для того, щоб використовувати цей ейдж.

– Пані Денна, – прошепотів він. – Мені шкода.

В її очах знову з'явився металевий блиск. Вона кивнула.

– Тобі буде шкода. Тобі ніхто не допоможе. Навіть я. Ти дізнаєшся, що таке бути чоловіком Морд-Сіт, і зрозумієш, що це не привілей. Це біль.

Річард безсило повис на ланцюгах, вражений ірреальністю того, що відбувалося. Йому нізвідки чекати порятунку. Він чоловік божевільної жінки.

Денна насупилася і знову посміхнулася.

– Чому ти був такий дурний? Чому зробив це з принцесою? Хіба ти не знав, що я тебе покараю?

Річард розгублено подивився на Денну.

– Яка різниця, пані Денна? Ти б все одно покарала мене. Важко уявити, що ти можеш завдати мені більшої муки, ніж вже заподіяла.

Її губи зігнулися в усмішці.

– Ну, любов моя, в тебе дуже обмежена уява.

Річард побачив, як вона схопила кінчик його ременя і ривком розстебнула пряжку.

– Пора нам пошукати нові місця, куди можна вдарити, – сказала вона крізь зуби. – Пора з'ясувати, з чого ж ти зроблений. – Її погляд змусив його похолодіти. – Спасибі, коханий, що дав мені привід зробити з тобою це. Сама я ще ніколи не творила такого з іншими, але зі мною це робили. І не раз. Саме це зламало мене тоді, коли мені виповнилося чотирнадцять. Сьогодні, – прошепотіла вона, – ми не заснемо.

42

Відро холодної води повернуло Річарда до життя. Немов крізь туман він побачив, що струмочки, які стекли з його спини на кам'яну підлогу, забарвилися в яскраво-червоний колір. Він лежав лицем вниз, і кожен подих коштував йому величезних зусиль. Він гадав, скільки ребер переламала йому Денна минулої вночі.

Звідкись зверху пролунав її голос:

– Одягайся. Ми їдемо.

– Так, пані Денна, – прошепотів Річард. За ніч він захрип від крику. Він знав, що Денна не почує його, знав, що покарає його за мовчання, але нічого не міг вдіяти.

Відчувши дотик ейджа, Річард ворухнувся, потягнувся за черевиком і підтягнув його до себе. Йому ледве вдалося сісти. Він спробував підняти голову, але не зміг. З величезним зусиллям він почав натягувати черевик. Садна на нозі відчайдушно занили, на очах виступили сльози.

Удар коліном у підборіддя, і він знову повалився на підлогу. Денна всілася йому на груди і вдарила по обличчю.

– Що з тобою? Ти що, ідіот? Спочатку штани, потім черевики. Невже тебе навіть цього треба вчити?

– Так, пані Денна. Ні, пані Денна. Вибач, пані Денна. Дякую, пані Денна, що б'єш мене. Дякую, пані Денна, що вчиш мене, – незв'язно бурмотів він.

Денна сиділа у нього на грудях, задихаючись від люті. Нарешті її дихання вирівнялося.

– Гаразд. Давай допоможу. – Вона нахилилася і поцілувала його. – Відпочинеш в дорозі.

– Так, пані Денна, – пробелькотів Річард.

– Давай, любов моя! – Вона знову поцілувала його. – Тепер буде легше: я тебе зламала. Сам переконаєшся.

Річард, спотикаючись, брів за Денною. Вони минули довгий похмурий коридор і вийшли на вулицю. У темряві чекала закрита карета. Від дихання коней піднімалася пара, повільно розчиняючись у холодному нерухомому повітрі.

У Річарда не було ні найменшого уявлення про те, скільки днів, тижнів або годин минуло з того вечора, коли Денна назвала його своїм чоловіком. Втім, яке це мало значення? Стражник відчинив дверцята карети. Денна жбурнула туди кінець ланцюга.

– Залазь!

Річард вхопився за дверцята. До нього долинув неясний звук кроків, які наближалися. Денна злегка смикнула ланцюг, наказавши йому залишатися на місці.

– Денна!

Королева Мілена, захекавшись, підійшла до карети. Слідом за нею з'явився перший радник.

– Пані Денна, – поправила Морд-Сіт.

Судячи з усього, королева перебувала не в кращому настрої.

– Що ти маєш намір з ним робити?

– Тебе це не стосується. Нам пора. Як принцеса?

– Ми навіть не знаємо, чи буде вона жити. – Королева злобно глянула на Річарда. – Я забираю Шукача. Він заплатить мені за все.

– Шукач належить мені і магістра Ралу. Його карають постійно і каратимуть, поки він живий. Поки магістр Рал не вб'є його. Якщо ж його не вб'є магістр Рал, це зроблю я. Тобі не варто турбуватися.

– Я бажаю, щоб він був страчений! І негайно!

– Повертайся до свого замку, королева. Поки тобі ще є, куди повертатися… – В голосі Денни звучав лід.

Річард помітив, як пальці королеви зімкнулися на ручці кинджала. Стоячий поруч з нею стражник відстебнув від пояса бойову сокиру. Запанувала недовга тиша.

Королева відіпхнула Денну і кинулася до Річарда. Денна спокійно приклала ейдж до грудей королеви Мілени.

В той момент, коли стражник, метнувшись до Денни, заніс над нею сокиру, в душі Річарда пробудилась сила. Закликавши на допомогу всю волю, він підпорядкував цю силу собі. І тоді, обхопивши стражника лівою рукою за шию, правою легко всадив в нього ніж. Почувши позаду передсмертний крик, Денна миттєво озирнулася. Вона посміхнулася, погляд її ковзнув по королеві Мілені, яка застигла на місці, тремтячи, як осиковий лист. В груди їй упирався ейдж. Денна легенько повернула ейдж. Королева важко осіла на землю.

Денна перевела погляд на першого радника.

– У королеви відмовило серце. – Вона підняла брову. – Раптово. Передай тамарангському народу мої щирі співчуття у зв'язку з передчасною смертю найяснішої особи. Раджу підшукати нового правителя, який буде більше прихильний до побажань магістра Рала.

Радник чемно вклонився.

Невідома сила зникла. Зусилля, необхідне на те, щоб зупинити стражника, повністю виснажило Річарда. Ноги затремтіли і підкосилися. Земля піднялася й кинулася йому назустріч.

Денна перехопила ланцюг і рвонула на себе.

– Я не наказувала тобі лягати! У тебе не було дозволу! Вставай!

Річард же не міг поворухнутися. Денна ткнула ейдж йому в живіт, провела по грудях до самого горла. Річард здригнувся від болю, але не зміг змусити себе виконати наказ.

– Прости… – Видихнув він.

Переконавшись, що він дійсно не в змозі рухатися, Денна випустила ланцюг і кивнула одному із охоронців.

– Поклади його в карету.

Денна сіла в карету, веліла кучерові їхати і зачинила дверцята. Річарда хитнуло в сторону – карета рушила.

– Будь ласка, пані Денна, – невиразно пробурмотів він, – прости, що підвів тебе. Вибач, будь ласка, що не зміг встати, як ти того бажала. Обіцяю, що це більше не повториться. Бий мене, будь ласка, щоб я краще слухався тебе.

Денна схопила ланцюг біля самого нашийника так міцно, що побіліли кісточки пальців – і підняла його з сидіння. Посмішка оголила зціплені зуби.

– Не смій вмирати! Не зараз! Ще рано. Ти повинен ще дещо зробити.

Він закрив очі.

– Як накажеш… пані Денна.

Вона відпустила ланцюг, взяла його за плечі, поклала на сидіння і поцілувала в лоб.

– Тепер я дозволяю тобі відпочити. Шлях неблизький. Тобі вистачить часу, щоб прийти в себе, перш ніж все почнеться спочатку.

Річард відчував, як її пальці перебирають його волосся, як трясе на вибоїнах карету. Він непомітно заснув.

Часом він прокидався, але не приходив до себе остаточно. Іноді Денна сиділа поруч з ним і, притуливши до себе його голову, годувала його з ложки. Йому було боляче ковтати. Навіть голод не міг змусити Річарда пересилити біль, і він відвертався від їжі. Денна пошепки вмовляла його з'їсти ще ложечку. Заради неї. Це було єдине, на що він реагував.

Коли карету гойдало на черговому вибої, він прокидався і хапався за Денну в пошуках захисту. Вона шепотіла, що все в порядку, все буде добре, і Річард знову провалювався в забуття. Він знав, що іноді спить на землі, а іноді – в кареті. Він не бачив, та й не прагнув бачити місцевість, по якій вони проїжджали. Головне, що Денна тут, поруч, що він готовий виконати будь-яку її вказівку. Кілька разів, прокинувшись, Річард бачив, що Денна сидить, втиснувшись у кут карети, а він лежить на сидінні, дбайливо укритий її плащем. Голова його лежала у неї на грудях, і Денна ніжно гладила його волосся. Коли це траплялося, Річард намагався не подавати виду, що прокинувся, щоб не злякати її.

Він відчував її тепло, а ще відчував, як у ньому прокидається могутність. Він не намагався осягнути цю могутність, не намагався утримати її, а лише зазначав саму присутність. Одного разу, коли це сталося, він розпізнав, що це за могутність: магія меча.

Поки він лежав, притулившись до Денни, відчуваючи потребу в ній, могутність перебувала з ним, в ньому. Він сприймав дотиком цю могутність, пестив її, відчував її міць. Вона було подібна до тієї, яке Річард відчував, збираючись вбити мечем. Але була і якась невловима відмінність. Тої, колишньої, могутності Річард більше не відчував. Денна підпорядкувала її собі. А цією силою Денна не володіла. Коли Річард намагався усвідомити магію і знайти над нею владу, магія танула наче дим. Щось в глибині його свідомості волало до нової могутності про допомогу, але оскільки він не здатний був керувати цією силою, викликати її, використати в своїх цілях, він втратив до неї всякий інтерес.

Час йшов, рани потихеньку затягувалися. Кожен раз, приходячи в свідомість, Річард відчував себе трохи краще. Коли Денна оголосила, що вони приїхали, Річард вже міг стояти без сторонньої допомоги. Але в голові у нього був туман.

Денна в темряві вивела його з карети. Річард дивився на її ноги, намагаючись зберігати належну дистанцію і не натягувати ланцюг, пристебнутий до пояса Денни. Хоч його увага і була прикута до Денни, він все ж розгледів величезний палац, що перевершував розмірами замок у Тамаранзі. Обриси стін губилися в далечині, вежі піднімалися на запаморочливу висоту. Він встиг помітити, що вся споруда дихає вишуканістю і елегантністю. Вона вражала, але не здавалася ні грізною, ні відштовхуючою.

Денна вела його по залах, облицьованих полірованим мармуром. Величні арки спиралися на такі ж величні колони. Вони йшли все далі і далі. Річард зауважив, що сили повернулися до нього. Ще кілька днів тому він не міг не те що ходити, а навіть просто стояти на ногах.

Величезні зали були порожні. Річард глянув на косу Денни і подумав, які в неї чудове волосся, як пощастило йому з дружиною. При думці про те, наскільки дорога йому Денна, Річард відчув, як в ньому піднімається та сама невідома могутність. І перш ніж вона вислизнула, туманна, захована в надійну кімнату частина свідомості вхопила цю могутність і утримувала її весь час, поки Річард думав про любов до Денни. Раптово до нього дійшло, що він підпорядкував собі магію. Річард миттєво відкинув думки про Денну і вчепився за можливість втекти. Невідома сила зникла.

Річард зовсім занепав духом. Яка різниця, подумав він, все одно йому ніколи не вдасться втекти. Куди йому йти? До чого прагнути? Він чоловік Денни. Що він стане робити, опинившись один? Хто, крім неї, розтлумачить Річарду, що від нього потрібно?

Денна переступила поріг і зачинила за собою двері. Стрілчасті вікна дивилися в ніч, в непроглядну темряву. Блищала натерта підлога. На ліжках лежали великі м'які подушки і теплі пухові ковдри. В узголів'ї, на туалетному столику, горів запалений світильник. Поруч стояв єдиний стілець. Навпроти входу виднілася ще одні двері, біля яких стояла шафа з чорного дерева. На маленькій лавочці стояли таз і глечик для вмивання.

Денна відстебнула ланцюг.

– Мої покої. Ти мій чоловік, і тобі дозволено спати тут. Якщо, звичайно, не заслужиш покарання. – Вона повісила ланцюг на стовпчик узніжжя ліжка, клацнула пальцями і вказала на підлогу біля ліжка. – Сьогодні можеш спати тут. На підлозі!

Річард подивився на підлогу. Біль від дотику ейджа пронизала йому плече. Річард впав на коліна.

– Я сказала – на підлогу! Живо!

– Так, пані Денна. Прости, пані Денна.

– Я дуже втомилася і не бажаю нічого чути. До ранку – ні звуку. Ти зрозумів мене?

Річард злякано кивнув.

– Відмінно. – Вона ниць упала на ліжко й миттєво заснула.

Річард потер плече. Він вже встиг відвикнути від дотику ейджа. Ну що ж, добре хоч не до крові. Можливо, розмірковував Річард, вона просто побоялася забризкати кімнату. Ні. Денна любила кров. Він опустився на підлогу. Річард знав, що завтра Денна знову буде мучити його, але намагався не думати про це. Він тільки-тільки почав приходити в себе.

Річард прокинувся першим. Пробудження від дотику ейджа було тим кошмаром, якого він всіляко прагнув уникнути. Пролунав мелодійний дзвін. Денна відкрила очі і якийсь час мовчки лежала на спині. Потім різко сіла і подивилася на Річарда.

– Ранкове посвячення, – оголосила вона. – Дзвін закликає до посвяти. Відразу після посвяти повернемося до занять.

– Так, пані Денна.

Вона пристебнули ланцюг до пояса. Минувши довгу низку приміщень, вони опинилися на площі, під відкритим небом. З усіх чотирьох сторін її оточували стрункі арки, підтримувані колонами. Посеред площі в колі рівного білого піску височів чорний камінь. На камені, на самій вершині, був дзвін – той самий, на чий дзвін вони прийшли. На підлозі, між колон, схиливши коліна і торкаючись лобами кам'яних плит, стояли люди.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі, – в єдиному ритмі, трохи розтягуючи, повторювали вони одні й ті ж слова.

Денна, клацнувши пальцями, вказала на підлогу. Річард схилив коліна, намагаючись робити те ж, що інші. Денна опустилася поряд з ним, торкнулася чолом кам'яної плити і стала повторювати слова посвяти. Помітивши, що Річард мовчить, вона грізно насупилася.

– Дві години. Якщо мені доведеться нагадувати ще раз, буде шість.

– Так, пані Денна.

Річард забурмотів слова посвяти. В душі спалахнув гнів. Щоб справитися з болем магії, довелося зануритися в споглядання волосся Денни. Слова злилися в один суцільний гул. Здавалося, ритуал триває вже цілу вічність, і кінця йому не буде.

Двічі продзвонив дзвін. Люди встали з колін і почали розходитися. Денна піднялася. Річард розгубився. Він знав, що може поплатитися і за те, що не рушив з місця, і за те, що встане без дозволу. Почувся звук наближення кроків. Річард не наважився підняти голову. Пролунав різкий жіночий голос:

– Сестра Денна! Як добре, що ти повернулася. В Д'харі без тебе так самотньо!

Д'хара! Це слово викликало миттєвий відгук у його мозку. Річард не встиг нічого пригадати, не встиг зрозуміти, з чим пов'язане це слово. Біль магії скрутила його, і він уже не міг думати ні про що, крім коси Денни.

– Сестра Констанція! Так приємно знову бути вдома, знову бачити тебе.

Слова Денни були не просто даниною ввічливості. В її голосі Річард вловив щирі нотки. Ейдж торкнувся його шиї і мало не вибив з нього дух. Річарду здалося, що навколо горла невблаганно затягується петля. Він зрозумів, що це не Денна.

– А що це у нас таке? – Запитала Констанція.

Вона прибрала ейдж, і Річард судорожно ковтнув повітря. Підкоряючись наказу Денни, він піднявся на ноги. В ту ж мить у нього виникло непереборне бажання сховатися за спиною Денни. Констанція була на голову нижче подруги і набагато повніша за неї. На ній було таке ж, як на Денні, шкіряне вбрання, тільки не червоне, а коричневе. Тьмяне каштанове волосся так само, як і у Денни, було заплетене в косу, тільки меншу. Вираз обличчя її було таким, ніби вона з'їла щось дуже несмачне.

Денна злегка грюкнула його по животу.

– Мій новий чоловік.

– Чоловік… – Констанція виплюнула це слово так, ніби в ньому була хінна гіркота. – Присягаюся, Денна, мені ніколи не зрозуміти, звідки в тебе стільки сміливості, щоб брати собі чоловіка. У мене від однієї думки про це мурашки по шкірі пробігають. Отже, Шукач, наскільки можна судити з його меча? Славний улов. Треба думати, це було нелегко?

Денна самовдоволено посміхнулася.

– Він всього лише прикінчив двох моїх людей, а потім відразу звернув свою магію проти мене. – Поглянувши на приголомшену подругу. Денна розсміялася. – Він з Вестланда.

Констанція підняла брови.

– Ну! – Вона заглянула Річарду в очі. – Ти вже зламала його?

– Так, – зітхнувши, сказала Денна. – Але він все такий же кумедний. Ще тільки ранкове присвячення, а він уже заробив дві години.

Констанція посміхнулася.

– Давай разом! Ти не проти?

– Ти ж знаєш, Констанція, – Денна обдарувала її серцевої посмішкою, – все, що в мене є, належить тобі. По суті, ти моє друге «я».

Констанція здавалася такою самовдоволеною і дурною! Вона просто дратувала Річарда. Йому довелося терміново спрямувати погляд на косу Денни.

Денна нахилилася до подруги.

– Знаєш, тільки для тебе. Якщо захочеш, можу позичити його тобі на ніч. – Констанція презирливо пирхнула. Денна розсміялася. – Не спробуєш – не дізнаєшся.

Констанція насупилася.

– Він доставить мені задоволення, але тільки трохи іншим способом. Піду переодягнуся в червоне і відразу приєднаюся до вас.

– Не треба… зійде і коричневе. Поки.

Констанція довго вивчала її обличчя.

– Не схоже на тебе, Денна, – нарешті сказала вона.

– На те є причини. Сам Магістр Рал послав мене за ним, між іншим.

– Сам Магістр Рал?.. Ну, тоді як знаєш. Зрештою, він належить тобі, можеш робити з ним все, що тобі заманеться.

Стіни та підлога у кімнаті для тортур були облицьовані сірими гранітними плитами, під стелею виднілися масивні дерев'яні балки. Перед входом Констанція підставила Річарду ногу. Він упав. Все відбулося настільки несподівано, що Річард не встиг справитися з гнівом. Констанція з насолодою дивилась, як він перекочується по підлозі, намагаючись опанувати себе.

Денна наказала Річарду завести руки за спину, скрутила їх мотузкою від ліктя до зап'ястя і зафіксувала за допомогою звисаючого зі стелі пристосування. Канат був перекинутий через шків. Денна відв'язала від гака в стіні інший його кінець і потягнула на себе. Вона тягнула до тих пір, поки Річарду не довелося піднятися на носки, і лише тоді знову закріпила канат. Біль в плечах був настільки сильним, що Річарду стало важко дихати. А Денна ще навіть не пустила в хід ейдж! Вона ще не приступила до занять, а Річард, безпорадний, позбавлений опори, вже відчував нестерпні муки. Він зовсім занепав духом.

Денна сіла на стілець біля стіни і сказала Констанції, що та може позайматися з Річардом сама. Коли Денна навчала його, вона часто посміхалася. Констанція не посміхнулася жодного разу. Мокра, розпатлана, вона працювала як віл, і з неослабною завзятістю, безупинно тикаючи Річарда ейджілом. Дотики були злими і різкими, але не викликали крові. З лиця Денни не сходила усмішка. Вона сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася на Констанцію. Нарешті Констанція зупинилася. Річард важко і хрипло дихав.

– А він нічого, витривалий. Я навіть і не пам'ятаю, коли мені доводилося так попрацювати. Мої вихованці всі якісь слабкі. Варто до них доторкнутися, відразу дохнуть.

– Тобі допомогти, сестра? – Денна з гуркотом відкинула стілець. – Давай-но, я покажу тобі його слабкі місця.

Денна зайшла ззаду і стала вичікувати. Річард підібрався в очікуванні удару. Але нічого не сталося. Як тільки він дозволив собі розслабитися, ейдж вп'явся йому в бік, в найболючіше місце. Річард закричав, втратив опору і завис у повітрі. Йому здавалося, що ось-ось плечі вивернуться з суглобів. Денна, презирливо посміхаючись, тримала ейдж до тих пір, поки Річард не заплакав.

– Будь ласка, пані Денна, – схлипував він, – будь ласка.

Вона відвела ейдж.

– Бачиш?

– Мені б твої таланти, – похитала головою Констанція.

– А ось ще одна точка. – У Річарда вирвався пронизливий крик. – І ось, і ось. – Вона обійшла навколо і посміхнулася Річарду. – Ти не будеш заперечувати, якщо я покажу Констанції ще дещо?

– Будь ласка, пані Денна, не треба. Це дуже боляче.

– Ось бачиш? Він з усім згоден.

Коли Денна повернулася до стільця, у Річарда по обличчю бігли сльози. Констанція ні разу не посміхнулася, вона просто приступила до роботи і теж змусила його благати про пощаду. Вона ніколи не міняла силу удару і ні на мить не зупинялася. Річард зрозумів, що вона куди небезпечніше Денни. В Денни часом відчувалося якесь незрозуміле співчуття. В Констанції – ніколи. Коли він вжебув на межі зриву, Денна радила подрузі зупинитися і перечекати, і направляла її так, щоб не покалічити його. Констанція слухняно слідувала її вказівкам.

– Знаєш, Денна, тобі зовсім не обов'язково сидіти тут. Якщо у тебе є інші справи, йди, я не проти.

Річарда охопив панічний жах. Він боявся залишитися з Констанцією наодинці. Він знав: Констанція збирається зробити те, чого Денна ніколи б їй не дозволила. Він не знав, що саме вона задумала, але шалено боявся цього.

– Наступного разу я залишу тебе з ним… щоб ти могла зробити те, що хочеш. Але сьогодні я залишуся.

Річард постарався приховати радість. Констанція знову взялася за роботу.

Вона зайшла зі спини, схопила Річарда за волосся і ривком закинула йому голову. Річард занадто добре знав, що за цим піде. Його охопила тремтіння.

Денна встала.

– Не треба, Констанція.

Констанція стиснула зуби і, дивлячись на нього, ще сильніше рвонула голову назад.

– А то що? Ти ж напевно це робила?

– Так. Я просто не хочу, щоб це робила ти, от і все. Магістр Рал ще з ним не поговорив. Я не хочу ризикувати.

Констанція посміхнулася.

– Послухай, Денна, давай проробимо це разом, одночасно. Ти і я. Як колись.

– Я ж тобі сказала: Магістр Рал бажає поговорити з ним.

– А після?

Денна усміхнулася.

– Якщо Магістр Рал не вб'є його і якщо він не помре від… від чогось ще, тоді ми це зробимо. Домовилися? Але не зараз. І ще, Констанція, не забудь, що я просила тебе не пхати йому ейдж у вухо.

Констанція кивнула і відпустила Ричарда.

– Рано радієш! – Вона злобно подивилася на нього. – Рано чи пізно ми залишимося наодинці. Ось тоді-то я посміюся.

– Так, пані Констанція, – хрипко прошепотів він.

Заняття закінчилося, і вони попрямували в обідню залу. Річард плентався за Денною. Темні дубові панелі на стінах відтіняли білизну мармурової підлоги. Люди за столиками неголосно розмовляли один з одним. Денна сіла, клацнула пальцями, і Річард опустився на підлогу біля її стільця. Слуги принесли двом Морд-Сіт чаші з паруючим супом, чорний хліб, сир, свіжі фрукти. На Річарда ніхто не звертав уваги. Дражливі запахи їжі зводили Річарда з розуму. Десь в середині обіду Денна повернулась до нього і сказала, що, оскільки він заслужив дві години, йому нічого не дістанеться. Ще вона пообіцяла, що якщо Річард буде вести себе пристойно, то отримає вечерю.

Опівдні вони знову вирушили на посвяту, а потім Денна на пару з Констанцією продовжили заняття. Річард намагався вести себе якомога краще, за що отримав обіцяну нагороду – чашку рису з овочами. Після вечері знову було посвячення, і знову заняття. Нарешті, Констанція розпрощалася з подругою. Денна відвела Річарда в свої покої. Він був так змучений, що ледве стояв на ногах.

– Мені потрібна ванна, – сказала Денна.

Вона відкрила двері в невеличку кімнату, що прилягали до спальні. Зі стелі звисало на канаті знайоме пристосування, в кутку стояла ванна. Більше там нічого не було. Денна повідомила, що в цій кімнаті вона займається зі своїми вихованцями. Якщо їй раптом захочеться покарати Річарда, вона завжди зможе відвести його сюди, щоб не бруднити кров'ю спальню. А можна просто підвісити його до стелі і залишити тут на всю ніч. Наостанок Денна пообіцяла, що йому належить провести в цій кімнаті чимало часу.

За її наказом Річард перетягнув ванну в спальню. Денна дала йому відро і пояснила, де набрати гарячої води. Він не повинен ні з ким розмовляти, навіть якщо до нього звернуться. Відра треба тягати швидше, найкраще бігом, а то вода в ванні охолоне, і Денна на нього розсердиться. А якщо, залишившись без нагляду, він, Річард, хоч в чомусь не послухається її, його тут же звалить біль магії, і якщо їй доведеться його розшукувати, то він ще пошкодує, що посмів її засмутити. Річард подумки пообіцяв собі в точності виконати все, що вона веліла. Гарячий ключ знаходився не так вже близько. Річард порядком попотів, бігаючи з відром туди і назад.