Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 56 страниц)

– А може, й ні, – зауважила Келен.

– Скоро дізнаємося, – зітхнув Чарівник.

– Зедд, – почав Річард, – вчора ми були в містечку під назвою Хорнерз-Мілл.

Зедд кивнув.

– Я теж був і там, і в інших подібних місцях.

– Але ж це не вестландці! Це не могли бути вони. Я просив передати Майклу, щоб він збирав військо для захисту Вестланда. Але я не говорив йому, що треба на когось нападати, тим більше на беззбройних людей. Вестландці не могли цього зробити.

– Це не вестландці. Я не отримував від Майкла ніяких звісток і не бачився з ним.

– Тоді хто?

– Це зробили люди Рала, за його наказом.

– Нісенітниця якась, – сказала Келен. – Вони ж зберігали вірність Д'харі. Там стояв гарнізон Народної армії світу, але всіх солдатів, до одного, убили.

– В тому-то й річ.

Обидва слухача виглядали спантеличеними.

– Це абсолютно безглуздо, – заперечила Келен.

– Це Перше Правило Чарівника.

– Що таке? – Нахмурився Річард.

– Перше Правило Чарівника свідчить: люди дурні. – Річард і Келен несхвально переглянулися, але продовжували слухати. – Люди дурні, і, якщо правдоподібно пояснити, майже всі повірять в що завгодно. Люди дурні і можуть повірити брехні, тому що хочуть вірити, ніби це правда, або від того що бояться знати правду. Голови людей повні всяких знань і переконань, більшість з яких помилкові, але все одно люди ними керуються. Люди дурні: вони рідко можуть відрізнити правду від брехні, але не сумніваються, що здатні на це. Тим легше їх обдурити.

Зедд глянув на Річарда, очікуючи заперечень, але їх не було. Він продовжував:

– Саме через Перше Правило чарівники у давнину створили Сповідниць і Шукачів Істини, щоб встановлювати Істину там, де це важливо. Рал знає Правила Чарівника і користується Першим з них. Людям потрібна якась мета, а щоб мати мету, їм потрібні вороги. Легко вести за собою людей, коли їм дана мета. Для них це важливіше Істини, яка насправді мало кого цікавить. Даркен Рал дав їм ворога – звичайно, не себе, а іншого, дав їм відчуття мети. Люди дурні, вони вірять в те, у що хочуть вірити.

– Але ж це були його люди, – заперечила Келен. – Навіщо йому вбивати прихильників?

– Ви могли помітити, що там вбито не всіх. Деяких катували або гвалтували, але залишили в живих, щоб вони могли втекти і розповідати всім, що бачили. Ви також могли би зауважити, що нікого з солдатів Рала не залишили в живих, щоб ті не змогли оскаржити розказаної історії. Тут не так важлива правда, як те, що цій історії повірять, бо вона дає мету і ворогів, проти яких можна об'єднатися. Уцілілі рознесуть розповіді про це по всьому світу. І нехай Даркен Рал зруйнував кілька вірних йому міст і вбив жменьку солдатів, зате він придбає у сто крат більше прихильників, які будуть шукати в нього захисту від ворога. Істина ж мало кому потрібна, вона не дає мети, вона просто існує.

– Але ж це неправда, – заявив вражений Річард. – Як Рал міг влаштувати таке? Як могли люди повірити цьому?

Зедд суворо подивився на Річарда.

– Ти ж знав ситуацію краще за інших, знав, що це не вестландці, але все ж сумнівався. Ти боявся, що це може виявитися правдою. Боятися чогось – значить приймати таку можливість. Допускати можливість – перший крок до віри. Ти ще досить розумний, щоб засумніватися. А подумай, як легко повірити у що завгодно людям, яким навіть не приходило в голову сумніватися. Для більшості важлива не правда, а спільна мета, і Рал досить розумний, щоб їм її дати, – Зедд значуще подивився на слухачів. – Це Правило називається Першим, тому що воно найважливіше. Запам'ятайте це.

– Але ті, хто вбивав, знали, що це вбивство. Як вони могли?

Зедд знизав плечима.

– У них була мета. Вони робили це заради спільної справи.

– Але ж це протиприродно. Вбивство собі подібних протиприроднє…

Чарівник посміхнувся.

– У природі не існує життя без вбивства.

Річард розумів, що Зедд провокує, навмисно висловлює думки, здатні його обурити, але він був занадто збуджений, так що не міг не засперечатися.

– Але ж це відноситься не до всієї природи. Так – у хижаків, і тільки для того, щоб жити. Подивися на ці дерева. Їм і в голову не приходить нікого вбивати.

– Немає життя в природі без вбивства, – повторив Зедд. – Кожна жива істота вбиває.

Річард глянув на Келен в пошуках підтримки.

– Не дивись на мене, – відповіла та, – я давно знаю, що сперечатися з чарівниками – марна справа.

Річард підняв голову і подивився на прекрасну сосну, здіймалася над ним. Він раптом зрозумів, що хотів сказати Зедд. Він подивився на гілки, які витягнулися в усі сторони в багаторічній боротьбі за світло для себе в збиток сусіднім деревам. Успіх позбавляв життєвого простору молоду поросль, і їй нерідко заважала рости тінь дерева-прародителя. Кілька найближчих до сосни дерев були слабкими і кволими, всі вони – жертви великого дерева. «Правильно, – подумав він, – природа йде до мети через вбивство».

Зедд стежив за поглядом Річарда. Це був один з уроків старого, які той давав Річарду з давніх пір.

Річард кивнув.

– У житті перемагають найсильніші. Ніхто не співчуває жертвам, тільки захоплюються силою переможця.

– Але люди так не вважають, – не витримала Келен.

Зедд хитро посміхнувся.

– Хіба? – Він показав на чахле деревце, що росли поруч з багаттям. Подивися он на то велике дерево, мила, а потім – на це. Тепер скажи, яке тобі більше до вподоби?

– Ось це. – Келен показала на велику сосну. – Воно гарне.

– Ну от бачиш? Люди саме так і думають. Ти сама сказала, що воно красивіше. Ти вибрала дерево-вбивцю, а не дерево-жертву. – Він переможно посміхнувся. – На цьому стоїть природа.

– Так, я забула, що мені слід було мовчати, – пробурмотіла Келен.

– Нехай не діє мова, – вимовив Зедд, – аби працював розум. Ми повинні зрозуміти Рала, щоб знати, як впоратися з ним. Якщо ми цього дійсно хочемо.

– Ось як він завоював стільки земель, – зауважив Річард. – Він пропонує людям спільну мету, віддасть накази, і вони роблять все за нього, а він тільк спокійнісінько полює за скриньками.

Зедд кивнув.

– Він користується Першим Правилом Чарівника, щоб більшу частину роботи за нього виконували інші. Ось чому нам так важко. Він набуває прихильників тому, що людей цікавить не Істина, а те, у що вони вірять, і люди готові битися на смерть за свої вірування, якими б помилковими ці вірування не були.

Річард повільно піднявся, дивлячись кудись у темряву.

– Я все думав, що ми боремося зі злом, яке треба приборкати. Але потім зрозумів, що це ще не все. Те, що настає зараз, схоже на чуму, на чуму дурнів.

– Ти знайшов вірні слова, мій хлопчику.

– І направляє її Даркен Рал, – додала Келен.

Зедд подивився на неї.

– Якщо хтось риє яму і наповнює її дощовою водою, то хто винен: дощ або той, хто вирив яму? Хто винен: Даркен Рал або ті, хто риє яму і дозволяє йому заповнювати її?

– Напевно, і він, і інші, – відповіла Келен. – І це означає, що у нас безліч ворогів.

– І дуже небезпечних, – підняв палець Зедд. – Смертельно небезпечних дурнів, що не бажають знати Істину. Ти, як сповідниця, мабуть знаєш про це. – Вона кивнула. – Вони часто ведуть себе не так, як слід було припускати, і на цьому можна попастися. Люди, від яких не чекаєш нічого поганого, можуть раптом вбити тебе.

– Але це нічого не міняє, – сказала Келен. – Адже якщо у Рала виявляться всі шкатулки і він відкриє потрібну, то він нас всіх знищить. Він залишається головою змії, і цю голову слід відсікти.

– Ти права, – знизав плечима Зедд, – але нам треба вижити, щоб зуміти вбити змію. Навколо багато змієнят, які можуть вбити нас раніше.

– Це, – додав Річард, – ми вже засвоїли. Але, за словами Келен, це нічого не змінює. Нам все одно потрібна скринька, щоб знищити Рала. – Він знову сів поруч з нею.

Обличчя Зедда стало похмуро зосередженим.

– Пам'ятайте, що Рал сам може вбити вас, а також і мене. Це йому неважко.

– Так чому він цього не зробив? – Запитав Річард.

– А хіба, – питанням на питання відповів Зедд, – потрібно ходити по всій кімнаті і вбивати всіх мух? Ні, швидше на них не звертають уваги, поки це не потрібно. Але коли мухи спробують кусатися, їх починають нищити. – Він нахилився до них ближче. – А ми зараз збираємося вкусити його.

– Перше Правило Чарівника! – Річард напружився так, що на спині його виступив піт. – Я запам'ятаю це.

– І не розповідайте про це іншим, – застеріг Чарівник. – Правила чарівників слід знати тільки чарівникам. Вони можуть здатися вам цинічними або банальними, але це – могутня зброя, якщо вміти правильно застосовувати їх. Істина – це зброя. Я розповів про нього вам тому, що я, як глава чарівників, вважаю за потрібне, щоб ви це знали. Треба розуміти, що робить Рал, тому що ми троє повинні здолати його.

Річард і Келен кивнули на підтвердження своєї обітниці.

– Уже пізно, – позіхнув Зедд. – І я довго був у дорозі, поки шукав вас. Краще продовжити розмову пізніше.

Річард схопився.

Він прийняв рішення і не хотів зволікати.

– Я постережу першим. Накрийся моєю ковдрою, Зедд.

– Добре. А я – другим.

Другому доводилося гірше всіх. Сон розбивався надвоє. Келен стала заперечувати, але Зедд наполіг:

– Я зголосився раніше, мила.

Річард показав їм камінь, де буде вартувати, коли закінчить оглядати околиці. Думки в його голові змінювали одна одну, але одна з них була головною. Ніч видалася холодною, але це не здавалося неприємним. Навколо перегукувалися нічні мешканці лісу. Річард майже не помічав цього. Він вліз на валун і подивився назад, туди, де за деревами виднівся вогонь. Він почекав, поки не побачив, що двоє друзів вляглися і закуталися в ковдри. Потім він зліз з каменя і пішов туди, де шуміла річка. На березі Річард відшукав паличку, яка підходила для цієї мети. Річард пам'ятав, що говорив Зедд: їм усім необхідна мужність, треба бути готовим вбити будь-кого, якщо до цього дійде. Річард знав, що Зедд сказав це не для красного слівця і що старий здатний вбити його, Річарда, і що ще гірше – Келен.

Він зняв шнурок з іклом і потримав ікло на долоні, відчувши його тяжкість. Дивлячись на свій талісман при світлі місяця, Річард думав про батька. Це ікло було єдиним доказом, який він міг пред'явити Зедду: батько його – не злодій, він узяв Книгу, щоб нею не заволодів Даркен Рал. Так хотілося розповісти Зедду, що батько насправді герой, який віддав життя, щоб зупинити Рала і захистити їх усіх. Річард хотів, щоб про батька залишилася така пам'ять. Треба було розповісти все Зедду, але робити це не можна.

Чарівник хотів знищити Книгу Зниклих Тіней, але тепер цієї Книгою був сам Річард. Шота попереджала Річарда, що Зедд може направити на нього чарівний вогонь, але у Річарда буде шанс врятуватися. Може, як раз для того, щоб знищити Книгу, Зедд повинен буде знищити його. Річард не дбав про себе, йому більше не для чого було жити. Але він не міг не думати про Келен. Її життя було йому небайдуже. А якщо Зедд дізнається, що Книга – в голові у Річарда, він змусить його проговорити текст і зрозуміє: щоб переконатися в достовірності знання, Ралу потрібна Сповідниця. А єдина, яка залишилася в живих, сповідниця – це Келен. І тоді Зедд захоче вбити її, щоб Рал не міг взнати правди. Річард не міг допустити, щоб Зедд про все дізнався і вбив Келен.

Річард обв'язав шнурок навколо палички і засунув все в довгу вузьку тріщину, щоб воно не вивалилося. Нехай його віднесе якнайдалі звідси.

– Прости, батьку, – прошепотів Річард і з розмаху кинув палку з іклом в воду. Він почув сплеск і, стоячи на березі, дивився, як річка поволі відносить паличку. Йому було гірко. Без ікла він відчував себе наче голим.

Коли деревинка зникла з виду, Річард обійшов навколо табору. В голові був туман. Річард відчував себе спустошеним. Він сів на той камінь, який показав друзям, і став дивитися вниз, на табір.

Він ненавидів себе за те, що доводиться брехати Зедду, за те, що не може довіритися старому. Куди вже далі, якщо він не довіряє старому другу? Рука Рала, яказдалеку простягнулася до них, змушувала Річарда робити те, чого він не хотів.

Ну от, тепер з цим покінчено, і Келен в безпеці, а він, якщо буде жити, зможе повернутися додому.

Приблизно в середині свого чергування Річард зауважив поблизу невідому істоту, ту саму, що вже давно слідувала за ними. Річард не бачив її очей, але відчував, що вона десь тут, на пагорбі неподалік, стежить за ними. Раптом він почув звук, що змусив його підскочити, якесь бурчання чи гарчання, потім виск. І знову настала тиша. «Хтось помер», – подумав Річард. Він намагався розгледіти що-небудь в темряві, але безуспішно. Тварина, яка слідувала за ними, вбила когось або сама була вбита. Чомусь Річард турбувався за неї. До сих пір ця істота не завдало їм ніякої шкоди, хоча, звичайно, це ще нічого не значило. Але чомусь Річард не вважав, що вона для них небезпечна. Він знову відчув погляд і посміхнувся. Значить, жива. Йому захотілося подивитися, що це за істота, але він відкинув цю думку. Зараз не час. Це створіння тьми. З такими краще мати справу на своїх умовах. І знову він почув, як загинула ще якась істота, цього разу вже ближче.

Зедд сам встав на чергування, не чекаючи, поки його розбудять. Він виглядав бадьорим і посвіжілим і жував шматок в'яленого м'яса. Чарівник сів поруч з Річардом і запропонував м'яса і йому. Той відмовився.

– Зедд, з Чейзом все в порядку?

– Все добре. Наскільки мені відомо, він пішов назад, як ти і казав.

– Я радий, що у нього все добре. – Річард стрибнув з каменю, щоб піти поспати.

– Річард, що тобі сказала Шота?

Річард допитливо подивився на друга.

– Те, що мені сказала Шота, – моя особиста справа. Це не для інших. – Він сам здивувався різкості свого тону. – І нехай це так і залишиться.

Зедд уважно спостерігав за ним.

– Меч випромінює сильний гнів, і ти ледь здатний приборкати його.

– Добре, добре. Я скажу тобі дещо з того, про що говорила Шота. Вона сказала, що мені слід поговорити з тобою про Самюеля!

– Про Самюеля?

– Про мого попередника, – відповів Річард крізь зуби.

– Ах, про цього Самюеля…

– Так, про нього. Чи не поясниш ти мені, у чому тут справа? Чи не такий кінець чекає і мене? Може, мене терплять лише до тих пір, поки я не виконаю завдання Чарівника і ти не передаси меч іншому дурню? – Річард все більше хвилювався, а Зедд спокійно спостерігав за ним. Річард схопив Зедда за плащ і притягнув до себе. – Чи не Перше Правило Чарівника допомагає їм знайти мечоносців? Знайдуть якогось дурня, який ні в чому не розбирається, і – готовий новий Шукач Істини! Може, є ще які-небудь неприємні дрібнички, про які ти забув мені повідомити?

Річард різким рухом відпустив плащ Зедда. Він насилу стримувався, щоб не взятися за меч. Зедд залишався спокійним.

– Мені дуже шкода, мій хлопчику, що Шота так вразила тебе.

На Річарда немов навалилося все, що з ним сталося, і гнів згас. Всі здалося таким безнадійним. Річард заплакав і впав на землю. Його душили ридання, він вже не міг стримувати їх.

– Зедд, я хочу повернутися додому.

Зедд ласкаво погладив його по спині і м'яко сказав:

– Знаю, Річард, знаю.

– Мені слід було б прислухатися до твоїх слів, але я нічого не можу з собою поробити, як не намагаюся. Це сильніше мене. Мені здається, що я тону або задихаюся. Я хочу, щоб цей кошмар швидше закінчився. Я ненавиджу Серединні Землі з усією їх магією. Я просто хочу додому, Зедд. Я хочу позбавитися від цього чарівного меча і ніколи більше не чути ні про яку магію.

Зедд обійняв Річарда, даючи йому виплакатися.

– Ніщо ніколи не дається легко.

– Може, все було б легше, якби Келен погано ставилася до мене. Адже я бачу, що подобаюся їй. А магія роз'єднує нас.

– Повір, Річард, я тебе розумію!

Річард привалився до каменя, продовжуючи плакати. Зедд сів поруч.

– Що зі мною буде далі?

– Ти будеш продовжувати свою справу. Більше нічого вдіяти не можна.

– Але я не хочу продовжувати. А раптом зі мною трапиться те саме, що з Самюелем?

Зедд похитав головою.

– Прости Річард, але я не знаю цього. Я вручив тобі меч згнітивши серце. Я повинен був це зробити заради усіх. Чарівна сила Меча Істини може створити таке з Шукачем в кінці його шляху. У книзі пророцтв сказано, що якщо знайдеться людина, яка по-справжньому опанує магією меча, так що клинок стане білим, вона уникне подібної долі. Але я не знаю, як цього добитися, я не знаю навіть, що це означає. Вибач, у мене не вистачило мужності сказати тобі це. Якщо хочеш, можеш завдати мені смертельного удару за те, що я з тобою зробив. Тільки перш обіцяй, що все ж доведеш почате до кінця і зробиш все, щоб зупинити Дарка Рала.

Річард гірко розсміявся крізь сльози.

– Нанести тобі смертельний удар! Але ти єдиний, кого я ще можу любити. Вбити тебе – значить для мене вбити самого себе.

– Не говори так, – прошепотів Зедд. – Річард, я розумію твоє ставлення до магії. У мене самого так бувало. Іноді в житті випадають випробування. Крім тебе, у мене нікого немає. Мені потрібна була Книга, щоб не піддавати тебе небезпеці. Я б все віддав заради цього. Але я нічого не можу вдіяти. Ми повинні покінчити з Ралом Даркеном не заради себе, але заради всіх, у кого немає іншої можливості вижити.

Річард витер очі.

– Я знаю. І я хочу кинути це тільки після того, як все виконаю. Може, я ще встигну віддати меч, поки не пізно.

– Іди поспи. Якщо тобі потрібна розрада, то, хоч я і не знаю, чому Шукачі Істини кінчають, як цей Самюель, все ж я не вірю, що таке станеться з тобою. Але якщо б це сталося, то це означало б, що ти переміг Даркена Рала і всі люди у всіх країнах врятовані. І якщо це трапиться, то я подбаю про тебе. Якщо ми переможемо Даркена Рала, я, можливо, дізнаюся, як зробити меч білим.

Річард кивнув, встаючи.

– Спасибі тобі, друже. Пробач, що я був так грубий з тобою сьогодні вночі. Сам не знаю, що зі мною діється. Може, мене залишили добрі духи. Вибач, але я не можу розповісти тобі, що мені говорила Шота. І будь уважний, Зедд. Тут поблизу якась істота, яка весь цей час слідувала за нами. Я не знаю, що воно таке, а полювати за нею було ніколи. Не думаю, що вона небезпечна. Думати так не було поки що підстав, але ніколи не вгадаєш, що до чого в Серединних Землях.

– Я буду обережний.

Річард вже пішов було спати, але Зедд окликнув його. Він обернувся.

– Твоє щастя, що ти подобаєшся їй. Якби не це, вона могла б доторкнутися до тебе.

Кілька миттєвостей Річард мовчав.

– Боюся, в якомусь сенсі вона вже це зробила.

Келен, пробираючись в темряві між деревами, побачила, що Зедд сидить на великому камені, схрестивши ноги, і дивиться на неї.

– Я б прийшов і розбудив тебе, – сказав він.

Вона сіла поруч з ним.

– Знаю, але мені все одно не спалося, так що я вирішила посидіти з тобою.

– Поїсти принесла?

Вона витягла з кишені невеликий вузлик.

– Так. Шматок кролика і сухарі.

Поки Зедд спокійно їв з зосередженим виглядом, Келен озиралася по сторонах. Вона думала, як поставити йому одне запитання. З їжею він упорався швидко.

– Чудово. Спасибі, мила. Більше нічого немає?

Келен засміялася.

– Є ще трохи ягід. Ти, здається, любиш солодке? Давай з'їмо їх разом?

Він окинув її поглядом.

– По-моєму, ти, маленька, одна стільки не з'їси.

Келен знову засміялася і відсипала йому в руки жменю ягід.

– Здається, я зрозуміла, чому Річард так добре вміє добувати їжу. Живучи поруч з тобою з дитинства, він повинен був навчитися цьому, щоб не голодувати.

– Я ніколи не допускав, щоб він голодував, – заперечив Чарівник, – я занадто любив його.

– Я тебе розумію. Я і сама так ставлюся до нього.

– Хочу подякувати за те, що ти тримаєш слово, – сказав він, жуючи ягоди.

– Слово?

Зедд подивився на неї, продовжуючи заковтувати ягоди одну за одною.

– Що ти не торкнешся його своєю магічною силою.

– А! – Вона відвела очі, збираючись з духом. – Зедд, ти останній Чарівник, не рахуючи Джіллера, а я – остання з сповідниць. Ти жив і в Ейдіндрілі, і в Серединних Землях. Ти один знаєш, як це – бути Сповідницею. Я намагалася пояснити це Річарду, але щоб це зрозуміти, потрібно прожити ціле життя, якщо тільки ти – не сповідниця або не чарівник.

Зедд погладив її по руці.

– Може, ти й права.

– У мене нікого немає і не може бути. Ти не уявляєш собі, як мені зле. Прошу тебе, Зедд, будь ласка, якщо можливо, за допомогою магії звільни мене від цих чар! Чи можливо для мене бути сповідницею і стати нормальною жінкою?

Вона раптом відчула себе так, немов стояла на краю прірви. Зедд опустив голову, уникаючи її погляду.

– Є тільки один спосіб звільнити тебе від цих чар, Мати-сповідниця.

Їй здалося, що серце зараз зупиниться.

– Який? – Прошепотіла вона.

Він подивився їй в очі. У погляді стояла біль.

– Вбити тебе.

Келен зрозуміла, що надії більше немає. Вона з усіх сил постаралася зберегти непроникне обличчя сповідниці, хоча для неї наступила непроглядна темрява.

– Дякую, що вислухав моє прохання, Чарівник Зорандер. Я і не сподівалася, що таке можливо, але все ж вирішила запитати тебе. Спасибі за чесну відповідь. Тепер тобі краще піти спати.

Він кивнув.

– Але спершу розкажи, що вам сказала Шота.

Її обличчя залишалося непроникним.

– Запитай Шукача Істини. Це з ним вона розмовляла, а навколо мене в той час звивалися змії.

– Змії? – Підняв брови Зедд. – Шоті ти, напевно, сподобалася. Вона проробляла з людьми і гірші речі.

Келен подивилася йому в очі.

– Вона зі мною і поступила гірше.

– Я запитував Річарда, але він нічого мені не сказав. Ти повинна розповісти.

– Ти хочеш, щоб я діяла за спиною твого друга? Щоб я зрадила його довіру? Ні, спасибі.

– Річард – розумник, можливо, самий розумний з Шукачів, яких я зустрічав, але він дуже мало знає про Серединні Землі. Він тут бачив ще дуже небагато. У якомусь сенсі це його сильна сторона і прекрасний захист для нього. Щоби дізнатися, де остання шкатулка, він відправився до Шоти. Жоден Шукач з Серединних Земель не зважився б на таке. Ти провела в Серединних Землях все життя і знаєш, скільки тут небезпек. Є тут такі істоти, які можуть використовувати проти нього магію Меча Істини. У нас не було часу навчити його всьому, що слід знати Шукачеві, тому ми повинні захищати його, щоб він міг зробити свою справу. Я повинен знати, що сказала Шота, щоб судити, наскільки це небезпечно, наскільки він потребує захисту.

– Зедд, це ж мій єдиний друг. Дуже тебе прошу, не змушуй мене обманювати його.

– Мила, він не єдиний твій друг. Я теж твій друг. Допоможи мені захистити його. Він не дізнається, якщо ти мені розкажеш.

Келен зло подивилась на Зедда.

– Він дивним чином вміє здогадуватися про речі, які йому не хочуть розповідати.

Зедд розуміюче посміхнувся. Потім обличчя його стало суворим.

– Мати-сповідниця, це не прохання, це наказ. Ти повинна його виконати.

Келен зло відвернулася від Чарівника. Вона не могла повірити, що він розмовляє з нею так самовпевнено. З нею, виявляється, вже не рахуються.

– Шота сказала, що Річард – єдиний, у кого є шанс зупинити Дарка Рала. Вона не знає, як і чому, але такий шанс є тільки у нього.

Зедд вичікувально помовчав.

– Що далі?

Келен стиснула зуби.

– Ще вона казала, що, можливо, ти спробуєш вбити його за допомогою чарівного вогню, але він зможе захиститися.

Знову настало мовчання.

– Що ще, Мати-сповідниця?..

– Ще вона сказала, що я також використовую проти нього свою чарівну силу. І що я, якщо буду жива, зроблю це успішно.

Зедд глибоко зітхнув.

– Я зрозумів, чому він не хотів мені розповідати. – Він трохи подумав. – А чому Шота не вбила тебе?

Келен хотілося, щоб він нарешті перестав запитувати.

– Вона хотіла це зробити. Потім там з'явився ти… Ну, не ти… На Насправді це була мана, але ми подумали, що це ти. Ти… тобто твій образ, намагався вбити Шоту. А Річард знав, що без неї ніяк не дізнатися про останню шкатулку, так що він… захистив її, мечем. Він… загалом він відвернув твій чарівний вогонь від Шоти і дав їй можливість… вжити проти тебе чарівну силу.

Зедд підняв брови.

– Справді?

Келен кивнула.

– А в нагороду за свій «порятунок» вона подарувала йому одне бажання. Річард використав його на те, щоб врятувати нас з тобою. Він змусив її зберегти нам життя. Шота була розчарована. Вона сказала, що якщо Річард ще раз повернеться в землю Агад, вона вб'є його.

– Видно, цей хлопець ніколи не перестане дивувати мене. Він справді захистивв мене, коли мова зайшла про моє життя?

Посмішка Зедда злегка здивувала її.

– Так. Він затулив Шоту від твого вогню і відвернув його своїм мечем.

– Вражаюче. – Зедд потер підборіддя. – Адже йому так і слід було вчинити. Я завжди боявся, що у нього не вистачить духу вчинити, як потрібно, якщо дійде до цього. Тепер мені більше нема чого боятися. А що потім?

Келен опустила голову.

– Я хотіла, щоб Шота вбила мене, але вона не стала цього робити, тому що подарувала йому бажання. А я… я, Зедд, не могла винести думки, що коли-небудь так зроблю з ним. Я благала його вбити мене. Я не хотіла жити, щоб не виповнилося це її пророцтво. – Келен проковтнула грудку в горлі і зціпила руки. – Але він не захотів. Я сама хотіла зробити це. Я навіть намагалася. Тоді він відібрав у мене ніж. Він зв'язував мене на ніч. Він не спускав з мене очей. Я тоді наче з глузду з'їхала. Нарешті він переконав мене, ніби ми не можемо знати, що по-справжньому значить це пророцтво. Може бути, він сам піде проти нас, так що його доведеться вбити заради перемоги над Даркеном. Він змусив мене зрозуміти, що не можна діяти згідно пророцтва, якого ми ще не зрозуміли.

– Пробач, мила, що змусив тебе все це розповісти. Я дуже шкодую, що вам довелося перенести таке. Але Річард правий: пророцтва – річ небезпечна, якщо їх сприймати занадто серйозно.

– Але хіба пророцтва відьми не завжди виконуються?

– Так, – він знизав плечима, – але збуваються не завжди так, як ми чекаємо. Є й такі, які збуваються лише завдяки нам самим.

Вона здивовано подивилася на нього.

– Справді?

– Так, уяви собі для прикладу, що я спробував би убити тебе, так як хотів захистити Річарда, щоб не збулося пророцтво. Він побачив це, ми воювали, і один з нас, наприклад, він, переміг. Частина пророцтва вже здійснилася, і він боїться, що виповниться й інша, вважаючи, що повинен вбити тебе. А ти не хочеш бути вбитою і торкаєшся його, щоб захистити себе. Ось пророцтво і здійснилося. Але це пророцтво збулося через нас самих. Інакше нічого б не сталося. І стороннього впливу тут немає, не вважаючи самого передбачення. Так що пророцтва завжди вірні, тільки ми не знаємо, в чому там правда. – Він подивився на Келен, немов питаючи, чи зрозуміла вона це.

– Я завжди вважала, що до пророцтв слід ставитися серйозно.

– Так, але тільки коли їх розумієш. Інакше пророцтва небезпечні. Тому чарівники і охороняють книги пророцтв. У своєму замку я перечитав деякі книги, які мають відношення до пророцтв, але більшу частину того, що написано там, я не зрозумів. Були колись чарівники, чиєю єдиною справою було вивчення книг пророцтв. Є серед цих передбачень і такі, що до смерті перелякали б тебе, якби ти їх прочитала. Я і сам іноді через них прокидаюся в холодному поту. Там були місця, які налякали мене тому, що вони можуть стосуватися Річарда, а є й такі, про які я знаю напевно, що вони стосуються його, але я не повністю їх розумію і тому не наважуюся поступати у відповідності з ними. Тому-то пророцтва і повинні зберігатися в таємниці. Деякі з них викликали б велику біду, дізнайся про них люди.

Очі Келен стали великими.

– Річард згадується в книгах пророцтв? Я ще нікого не зустрічала, про кого було б написано в цих книгах.

Він спокійно подивився на Келен.

– Ти там згадується теж.

– Моє ім'я – в книгах пророцтв?

– І так, і ні. Не так все просто. Рідко можна знати це напевно, але в даному випадку можна. Там, звичайно, йдеться «остання Мати-сповідниця», але немає сумнівів, що «остання Мати-сповідниця»– це ти, Келен. Також зрозуміло, що «Шукач Істини, який надішле вітер проти спадкоємця Д'хари» – це Річард, а «спадкоємець» – Рал.

– Надішле вітер? Що це означає?

– Поняття не маю.

Келен опустила голову, крутячи в руках камінчик.

– Зедд, що ще йдеться про мене в книгах пророцтв?

– Вибач, люба, але я не можу тобі цього сказати. Це занадто злякало б тебе, могло би навіть позбавити сну.

Келен кивнула.

– Зараз я відчуваю себе дуже дурною, що хотіла вбити себе через пророцтво Шоти. Напевно, ти думаєш, що я дурна.

– Келен, ніхто нічого не знає напевно, поки це не відбудеться. Але тобі не треба вважати себе дурною. Може бути і так, що ти використаєш свою владу проти Річарда – єдиного, хто може перемогти Рала, і тим принесеш перемогу Ралу. А може виявитися, що, зробивши це, ти врятуєш всіх нас.

– Не дуже ти мене втішив.

– Але якщо Річард виявиться під владою Рала, тобі доведеться зробити це заради загального порятунку.

Вона похмуро глянула на Чарівника.

– Мені це не подобається.

– Тому й не потрібно, щоб люди знали пророцтва. Це може викликати більше лиха, ніж ми в змозі собі уявити. Будь зараз з нами чарівники колишніх часів, справжні знавці пророцтв, вони могли б допомогти нам. Але без їх допомоги краще просто залишити в спокої пророцтво Шоти. На першій сторінці першої з книг пророцтв говориться: «Приймайте пророцтва розумом, але не серцем». Це єдине, що можна прочитати на всій сторінці величезної книги, розміром з хороший стіл. Кожна буква цього напису – золота, згідно важливості.

– А пророцтво Шоти відрізняється від того, що у книгах?

– Так. Пророцтва, що передаються з уст в уста, призначені допомогти тій або іншій людині. Шота намагалася допомогти Річарду. Навіть сама Шота не знає, чи допоможе її пророцтво, вона лише передала його. Можливо, воно має для Річарда сенс і навіть якось підтримає його. Я сподівався, що буду в змозі зрозуміти це пророцтво і допомогти Річарду. На жаль, воно належить до так званих пророцтв з вибором, і тут я не можу допомогти.

– Значить, воно може виповнитися по-різному?

– Так. Його можна розуміти як буквально, так і алегорично. Такі пророцтва майже марні. Можна тільки гадати, що вони означають. І Річард був правий, коли вирішив ним не керуватися. Мені було б приємно думати, що цьому його навчив я, але, можливо, справа тут в його інтуїції. У нього інтуїція Шукача.

– Чому б тобі, Зедд, просто не розповісти йому це все? Хіба він не має права це знати?

Зедд довго мовчав, дивлячись у темряву.

– Важко це пояснити. У нього є чуття. Ти коли-небудь стріляла з лука?

Келен посміхнулася. Вона склала руки на колінах і опустила голову.

– Зазвичай дівчата не займаються подібними справами. Але мені в юності доводилося стріляти з лука заради забави, поки я не почала сповідувати.

Зедд посміхнувся.

– А чи було в тебе почуття мети? Чи могла ти відволіктися від сторонніх звуків і, слухаючи тишу, уявити, куди полетить стріла?