Текст книги "Перше Правило Чарівника"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 56 страниц)

Тіні вже звали його по імені. Оглянувшись, Річард побачив простягнуті до нього руки. Він швидко сховав камінь і притиснувся спиною до стіни, в тому місці, де був малюнок, відчуваючи, як шалено калатає серце. З тугою він подумав, що малюнок занадто великий, щоб стерти всі лінії, накреслені навколо нього. Якщо ж стерти тільки частина, то йому не вдасться відразу зрозуміти, де саме розірваний круг і як йому вибратися з печери.

Він відступив від стін, щоб знайти позицію трохи краще. І тут же наткнувся на невидиму стіну. Серце його завмерло. Стіна змикалася. У нього зовсім не залишилося часу.

Річард знову витягнув камінь і почав стирати меч в надії, що тим самим усуне тотожність з собою і зніме заклинання. Але малюнок стирався дуже важко. Він відійшов на крок, щоб розглянути все трохи краще – і наштовхнувся на стіну. Тіні тягнулися до нього і знову гукали, ваблячи до себе.

Знову сховавши камінь, Річард завмер в темряві, важко дихаючи і з жахом відчуваючи, що пастка закрилася. Він розумів, що не зможе одночасно битися з тінями і стирати малюнок. Річард знав, що боротьба з тінями вимагає напруження всіх сил. Він гарячково шукав вихід, але не знаходив його. Він уже стер меч, але це не допомогло. Ясно було, що прокляття залишилося на ньому. Він розумів, що не вистачить часу повністю стерти всі лінії, і вже відчував, що задихається.

Раптом він помітив мерехтливе світло і, обернувшись, побачив злорадно усміхнену людини з факелом. Це був художник Джеймс.

– Я так і думав, що знайду тебе тут, – сказав той, – і прийшов подивитися на тебе. Чи не можу я чимось допомогти?

За сміху Джеймса було видно, що той прийшов сюди зовсім не заради того, щоб допомогти. Джеймс добре розумів, що Річард не зможе пустити в хід меч, так як їх розділяє невидима стіна. Він сміявся зараз над безпорадністю Річарда.

Річард швидко глянув на стіну. При світлі факела малюнок цілком можна було розгледіти. Незрима стіна давила йому на спину, притискаючи до стіни печери. Її дотик викликало підсилюється нудоту і запаморочення. Тепер тільки один крок відділяв його від стіни. Скоро він буде роздавлений або загине від отрути. Річард знову зайнявся малюнком. Працюючи однією рукою, інший він поліз у кишеню і витягнув другу паличку, про яку Зедд сказав, що з її допомогою можна змінити малюнок.

Джеймс витягнув шию і, сміючись, стежив за його роботою.

Раптом він перестав сміятися.

– Що ти робиш?

Річард, не відповідаючи йому, почав стирати праву руку у людини на малюнку.

– Припини! – Заволав Джеймс.

Не звертаючи на нього уваги, Річард продовжував стирати руку. Джеймс кинув факел на землю і витягнув власну паличку. Він квапливо почав малювати на стіні печери якусь фігуру. Річард зрозумів, що це буде нове заклинання. Розумів він і те, що, якщо художник закінчить роботу першим, іншого шансу в самого Річарда вже не буде.

– Припини зараз же, ідіот! – Закричав Джеймс, гарячково працюючи над малюнком.

Невидима стіна продовжувала тиснути Річарду на спину, притискаючи його до стіні печери. Він уже ледве міг рухатися. Джеймс між тим намалював меч і почав писати на ньому букву «І».

Річард схопив паличку для малювання і з'єднав дві лінії на руці на малюнку так, що вийшов обрубок, як у Джеймса.

Ледве він це зробив, як відчув, що тиск на спину припинилося і нудота минула.

Джеймс заверещав.

Річард озирнувся і побачив, що художник корчиться в судомах на землі, і його рве. Річард здригнувся, відвернувся і підібрав факел.

Художник благально подивився на нього.

– Я… не хотів вбивати тебе… Я тільки… хотів спіймати тебе…

– Хто тебе змусив накласти закляття?

Ледь помітна злісна посмішка з'явилася на губах Джеймса.

– Це Морд-Сіт, – прошепотів він. – Ти помреш.

– Що за Морд-Сіт?

Річард почув, як хрипить художник і як хрумтять його кістки. Джеймс був мертвий. Річард не міг сказати, що він шкодував про це.

Річард не знав, що це за Морд-Сіт, але йому не хотілося чекати, поки це з'ясується. Він відчував себе самотнім і вразливим. Зедд і Келен вірно попереджали його, що в Серединних Землях багато чаклунських створінь, яких треба побоюватися і про які він нічого не знає. Він ненавидів Серединні Землі разом з усією їх магією. Більше всього на світі йому хотілося знову побачити Келен.

Річард побіг назад, до виходу з печери, викинувши по дорозі факел. Знову опинившись на сонячному світлі, Річард прикрив очі. І тут він зупинився. Примружившись, він побачив, що оточений людьми. Воїнами. Вони були в шкіряній формі і кольчугах, з мечами на перев'язі та бойовими сокирами на поясі.

Попереду стояла жінка з довгим хвостом золотисто-рудого волосся. Вона була з голови до п'ят одягнена в шкіру криваво-червоного кольору, і такі ж рукавички. На животі у неї красувалися жовті зірка і півмісяць. Річард побачив, що й у солдатів на грудях були зображені такі ж півмісяці і зірки, тільки червоні. Жінка дивилася на нього байдуже, тільки ледве помітно усміхалася.

Річард встав в бойову позицію і поклав руку на меч, але не знав, що робити далі, оскільки йому не були відомі їхні наміри. Він помітив, що жінка дивиться на щось позаду нього. Він почув, що ззаду спустилися зі скелі ще двоє. І тут Річард дав волю люті, що виходила від меча, дозволивши їй захопити його. Відчувши силу гніву, Річард зціпив зуби.

Жінка клацнула пальцями і показала на нього тим двом.

– Схопити його!

Річард почув брязкіт зброї. Цього він і чекав. На нього напали.

Клинок вирвався з піхов. Річард відчув вибух люті і пристрасті до відплати. Він подивився в очі двом своїм ворогам. Ті витягали мечі з піхов, і їхні обличчя теж були спотворені люттю.

Річард підняв Меч Істини, бажаючи вкласти в удар як можна більше сили. Противники теж оголили мечі і наставили на нього. Він пронизливо закричав, відчувши смертельну лють, викликану смертельною небезпекою. Він дозволив бажанням вбивати повністю захопити себе, розуміючи, що інакше загине сам. Кінчик меча зашипів.

Зброя, що несе смерть, була в його руці. Розпечений клинок розсипав іскри.

Він завдав подвійного удару, і двоє супротивників виявилися розрубана навпіл, їх розрубані тіла впали на землю.

Меч продовжував рухатися, червоний від крові. Тепер він знайшов нову мету для своєї люті, ненависті, пристрасті вбивати. Ця жінка командує ними. Річард жадав її крові. Чарівна сила меча опанувала ним. Він продовжував кричати від люті. Незнайомка стояла, взявшись у боки, і дивилася на нього.

Річард глянув їй в очі і направив меч по-новому, так, щоб досягти її голови. Вона посміхалася, але це лише сильніше розпалювало лють, народжувану мечем. Очі їх зустрілися. Кінчик меча зашипів, торкнувшись до її голови. Жага вбивства досягла межі.

Він сам був смертоносною зброєю.

Біль, спричинена магією меча, обрушилася на нього, як хвиля крижаної води. Клинок не досяг мети. Меч вдарився об землю, а Річард впав на коліна, зігнувшись від болю, який, здавалося, розриває його на частини.

Незнайомка, все так же спокійно усміхаючись, стояла над ним і дивилася, як його, зігнутого, рвало кров'ю, як він задихався. Його немов пекло вогнем. Біль магії не давала йому дихати. У відчаї Річард спробував справитися з цією чаклунський силою, спробував заспокоїти біль, як він уже іноді робив раніше. Але цього разу магія не підкорилася його волі. В жаху він зрозумів, що більше не має влади над цією силою.

Зате вона здобула владу над ним.

Він впав обличчям в бруд, намагаючись закричати або просто зітхнути, але не міг. У голові промайнула думка про Келен, але біль змусила забути і про неї.

Жоден із солдатів, не рушив з місця. Ця жінка поставила ногу в чоботі йому на шию і сперлася ліктем на коліно, схилившись над ним. Іншою рукою вона схопила Річарда за волосся і підняла його голову. Жінка нахилилася нижче, і Річард почув скрип шкіри.

– Ну, ну, – прошипіла вона. – А я-то думала, що тебе доведеться довго мучити, може, не один день, щоб ти нарешті направив на мене твою магічну лють. Ну, не турбуйся, у мене є й інші причини, щоб помучити тебе.

Ще відчуваючи біль, Річард зрозумів, що зробив жахливу помилку. Якимось чином він дозволив їй одержати владу над чарівною силою меча. Він зрозумів також, що ніколи в житті не був у такій небезпеці, як зараз. «Але Келен в безпеці, – подумав він, – а це найважливіше».

– Ти хочеш, щоб біль припинилася, мій друже?

Це питання знову викликав його гнів. Від цього гніву, від бажання її вбити біль став ще гостріше.

– Ні, – видихнув він, зібравши всі сили.

Вона знизала плечима і відпустила його голову.

– Тим краще. Але коли ти все ж захочеш, щоб припинилася біль, тобі достатньо буде тільки припинити думати про мене всякі гидоти. Відтепер я – господиня магії твого меча. Всякий раз, коли ти хоч пальцем поворухнеш, щоб образити мене, тебе паралізує біль. – Вона посміхнулася. – Тільки цим болем ти зможеш розпоряджатися. Спробуй подумати про мене що-небудь гарне, і біль припиниться. Звичайно, я залишуся господинею цього болю і зможу відновити його, коли захочу. Я можу, як ти дізнаєшся, завдавати тобі й іншого болю, якщо побачу що це необхідно. – Вона замислилась. – Скажи-но, мій друже, ти намагався використати свою чарівну силу проти мене тому, що ти такий дурень, чи тому, що уявляєш себе героєм?

Біль трохи вщухла.

Він зміг зітхнути вільніше. Він зрозумів, що незнайомка відпустила його настільки, щоб він міг відповісти.

– Хто… ти… така? – Насилу промовив він.

Вона знову підняла Річарда за волосся так, щоб побачити його обличчя. Нахилившись над ним, вона сильніша наступила йому на шию, від чого йому стало болючіше. На обличчі її виразилося цікавість.

– Хіба ти не знаєш мене? Мене знають у всіх Серединних Землях.

– Я… вестландець.

Вона, мабуть, була рада почути це.

– Вестландець? Однак це чудово. Здається, це стає забавним. – Вона досить посміхнулася. – А я Денна. Для тебе пані Денна. Я Морд-Сіт.

– Я… не скажу тобі… де Келен… Ти… можеш вбити мене.

– Келен? Хто це?

– Мати-сповідниця.

– Мати-сповідниця? – Повторила вона з відразою. – Та з якого дива мені може знадобитися сповідниця? Це ж за тобою, Річард Сайфер, послав мене магістр Рал, а більше ні за ким. Видав йому тебе один з твоїх друзів. – Вона сильніше вхопила його за волосся і натиснула чоботом на шию. – А тепер ти мій. Я буду вчити тебе уму-розуму. Правда, ти нічого про це не знаєш, раз ти з Вестланда. Морд-Сіт завжди одягає червоне, коли повинна когось навчати. Так менше помітна кров. А я вже очікувала, що мої уроки будуть коштувати тобі чимало крові. – Вона відпустила його голову і всією вагою навалився на ногу, простягнувши руку до його обличчя. Річард побачив, що рукавичка її обкована залізом. Прут, обтягнутий червоною шкірою, висів у неї на зап'ясті на красивому золотому ланцюжку. Завдовжки він був приблизно з фут.

– Це ейдж, – сказала вона. – З його допомогою я буду навчати тебе. – Вона знову задоволено посміхнулася, дивлячись на нього. – Цікаво, правда? Хочеш, подивитися, як ця штука діє? – Вона доторкнулась ейджілом до боку Річарда. Річард закричав від страшного болю, хоча зовсім не бажав радувати її. Все його тіло корчилося від цього дотику. Йому хотілося тільки скоріше позбутися від болю. Вона притиснула ейдж трохи сильніше, так, що Річард закричав ще голосніше. Він почув хрускіт і відчув, що тріснуло ребро.

Вона прибрала своє знаряддя, і в місці, де вона прикладала його, пішла кров. Річард покрився потом, сльози виступили у нього на очах. Річарду здавалося, що біль вп'ялася в кожну частку його тіла. Рот наповнився брудом і кров'ю.

Денна злорадно розреготалася.

– Ну а тепер, дружок, скажи мені: «Спасибі за науку, пані Денна». – Вона нахилилася до нього ближче. – Ну, говори.

Зібравши останні залишки сил, Річард повернув собі бажання вбити її. Він уявив собі, як меч зносить її голову.

– Умри, паскуда.

Денна, приплющивши очі, облизнулася від задоволення.

– О, це було чарівно-мерзенне бачення, мій друже. Ти, звичайно, ще відчуєш, як тобі доведеться дуже пошкодувати про це. Твоє навчання, як я бачу, буде дуже цікавою справою. Шкода, що ти не знаєш, хто така Морд-Сіт. Ти б дуже злякався, якби знав це. – Вона знову посміхнулася, показавши прекрасні зуби. – Але я думаю, що ще не раз буду мати задоволення здивувати тебе.

Річард, все ще уявляючи, як вб'є її, втратив свідомість.

41

Річард розплющив очі. Голова була як в тумані. Він лежав долілиць на холодній підлозі. Від кам'яних плит відбивалося танцююче полум'я факелів. Вікон не було, і він не міг зрозуміти, день зараз чи ніч. В роті відчувався солонуватий присмак. Кров. Річард спробував пригадати, де він і як сюди потрапив. Він спробував зітхнути глибше і мало не задихнувся від різкого болю в боці. Все тіло нило. Річарду здавалося, що хтось гарненько обробив його дубиною.

Пам'ять поверталася поступово. При думці про Денну його охопив гнів. І негайно пронизала біль магії. Річард скрикнув. Катаючись по підлозі в безсилій люті, він прогнав образ Денни і став думати про Келен, знову і знову викликаючи в пам'яті її прощальний поцілунок. Біль відступила. Річард відчайдушно намагався утримати в думках образ Келен. Тільки б не повертався біль! Він не витерпить. Йому і так вже довелося перенести занадто багато болю.

Він повинен звідси вирватися. Але якщо йому не вдасться опанувати собою, знайти владу над власною люттю, втеча буде неможлива. Річард згадав батька, згадав, як той повторював, що гнів – це зло, і майже все життя тримав свій гнів під замком. Зедд говорив, що бувають випадки, коли дати волю гніву набагато небезпечніше, ніж затамувати його. Зараз якраз такий випадок. Все життя він вчився стримувати гнів, повинен стримати його і зараз. Як тільки Річард прийняв рішення, до нього повернулася надія.

Дуже обережно, намагаючись не робити різких рухів, Річард озирнувся. Його меч спочивав в піхвах, кинджал все так же висів на поясі, нічний камінь лежав у кишені. Дорожній мішок валявся в дальньому кутку кімнати. Сорочка з лівого боку стала жорсткою від крові. Жахливо боліла голова. Втім, все інше боліло не менше.

Трохи повернувшись, він побачив Денну. Вона сиділа на краю дерев'яного стільця, розпрямивши спину, закинувши ногу на ногу. Лікоть правої руки спирався на грубі дошки стола, в лівій Денна тримала чашу. Вона неквапливо поглинала їжу, спостерігаючи за Річардом.

Він подумав, що, напевно, треба щось сказати.

– Де твої люди?

Денна все так само мовчки жувала, не відводячи від нього погляду. Нарешті вона відставила чашу і вказала на підлогу перед собою.

– Іди сюди, – голос її здавався спокійним, майже ніжним.

Річард насилу піднявся на ноги і встав туди, куди веліла Денна, дивлячись на неї зверху вниз. Денна безпристрасно поглядала на нього. Річард мовчки чекав. Денна встала і поштовхом відкинула стілець. Вона була висока, зростом майже з Річарда. Взявши зі столу рукавичку. Денна неспішно натягнула її на праву руку.

Різко повернувшись, вона з розмаху вдарила Річарда по обличчю. Сталева броня рукавички розсікла йому губу.

Не даючи гніву оволодіти собою, Річард подумки уявив собі, як йде по своєму улюбленому Оленячому лісі. Від пекучого болю на очах виступили сльози.

– Ти забув про звернення, друже! – Денна сердечно посміхнулася. – Я ж казала: ти повинен називати мене «пані» або «пані Денна». Тобі пощастило з наставницею. Зазвичай Морд-Сіт не настільки поблажливі до своїх вихованців і відповідають на подібні образи ударом ейджа. Але я маю слабкість до впертих чоловіків. Та й потім, хоч удар рукавичкою – не занадто суворе покарання, я, повинна зізнатися, віддаю перевагу саме їй. Мені подобається відчуття безпосереднього контакту. Ейдж, звичайно, п'янить, але, якщо хочеш по-справжньому насолодитися своєю роботою, нічого немає краще, ніж власні руки. – Вона злегка насупилася, в голосі з'явилися суворі нотки: – Прибери руки.

Річард слухняно відняв руки від обличчя. Він відчував, як з підборіддя стікає кров. Денна задоволено дивилася на це. Раптово вона подалася вперед, злизала кров у нього з підборіддя і, задоволена, посміхнулася. Здавалося, це подіяло на неї збуджуюче. Вона знову припала до Річарда і вп'ялася в рану зубами. Річард зажмурився і стиснув кулаки. У нього збилося дихання. Нарешті Денна відкинулася назад і, посміхаючись, облизала закривавлені губи. Тремтячи від болю, він з останніх сил намагався утримати перед уявним поглядом образ Оленячого лісу.

– Скоро ти переконаєшся, що це було всього лише попередженням. А тепер повтори питання як належить.

Річард відразу вирішив, що стане називати її «пані Денна» і хоча б таким чином, але викаже їй своє презирство. Він ні за що і ніколи не назве її просто «пані». Тільки так можна боротися, зберігаючи почуття власної гідності. Принаймні у власних очах.

Річард зробив глибокий вдих і промовив рівним голосом:

– Де твої люди, пані Денна?

– Ось так-то краще, – проворкувала вона. – Багато Морд-Сіт не дозволяють своїм вихованцям задавати питання під час навчання. По-моєму, це нудно. Мені подобається базікати зі своїми підопічними. Я ж говорила: тобі просто пощастило, що ти потрапив саме до мене. – Денна обдарувала його крижаною посмішкою. – Своїх людей я відпустила, бо більше не потребую їх допомоги. Вони потрібні лише для того, щоб захопити бранця і стерегти до тих пір, поки він не поверне на мене свою магію. На цьому їхня робота закінчується. Тепер ти все одно вже нічого не зможеш: ні втекти, ні заподіяти мені шкоди. Нічого.

– А чому мені залишили меч і кинджал?

Річард згадав про звернення, але було пізно. Він перехопив її руку, занесену для удару, і тут же відчув біль магії. В живіт уткнувся ейдж. Річард, задихаючись, звалився на підлогу.

– Встати!

Придушивши гнів, Річард впорався з болем магії. Але біль від дотику ейджа так швидко не проходила. Він піднявся з величезною неохотою.

– Тепер на коліна! Проси прощення.

Річард забарився. Денна опустила ейдж йому на плече і різко штовхнула на підлогу. Права рука оніміла від болю.

– Пані Денна, будь ласка, прости мене.

– Ось так-то краще. – Вона нарешті зволила посміхнутися. – Встань. – Вона дивилася, як Річард піднімається на ноги. – Меч і кинджал тобі залишили тому, що для мене вони загрози не представляють, а тобі можуть стати нагоді, щоб захистити свою пані. Я не відбираю зброї у своїх вихованців: так вони краще засвоюють, що проти мене зброя безсила.

Повернувшись спиною. Денна повільно стала стягувати рукавичку. Річард знав, що стосовно меча Денна права: меч володіє магією, яку вона підпорядкувала собі: «Але може, це не єдиний спосіб», – промайнуло в нього в мозку. Треба перевірити. Його руки метнулися до горла Денни.

Річард впав на коліна, закричавши від нестерпного болю. Болю від магії… Денна, все так же неспішно, продовжувала стягувати рукавичку. Він відчайдушно намагався викликати в пам'яті Оленячий ліс. Коли біль вщух, він, підкоряючись наказу Денни, знову піднявся.

Денна роздратовано глянула на нього.

– Що, хочеш ускладнити ситуацію? – Обличчя її пом'якшало, на губах знову заграла безтурботна усмішка. – Ну що ж, я тільки рада, коли чоловік все ускладнює. Але зараз ти не правий. Я ж казала: щоб полегшити біль, думай щось приємне про мене. Ти мене не слухаєш. Ти думаєш про якісь мерзенні дерева. Останній раз попереджаю: або подумаєш про мене щось приємне, або промучимось так до ранку. Ти зрозумів мене?

– Так, пані Денна.

– Дуже добре! – Її усмішка стала ширше. – Ну от бачиш? Ти здібний учень. Тільки пам'ятай: що-небудь приємне про мене. – Вона взяла Річарда за руки, притиснула його долоні до своїх грудей і заглянула йому в очі. – Наскільки мені відомо, більшість чоловіків вважають за краще думати ось про це. – Денна нахилилася ближче. В голосі з'явилися грайливі нотки. – Втім, якщо віддаси перевагу чому небудь іншому – будь ласка, я не проти.

Річард вирішив, що не знаходить в її зовнішності нічого приємного. Хіба тільки волосся. Раптово нахлинула біль. У нього підкосилися коліна. Біль наростала. Річард відчув, що задихається. Йому вже не вистачало повітря. Очі викотилися на орбіт.

– А тепер покажи, як ти засвоїв урок. Ти можеш в будь-який момент позбавитися від болю, але тільки так, як я тобі сказала.

Він подивився на Денну, на її волосся. В очах потемніло. Насилу утримуючи вислизаючу свідомість, Річард подумав про те, яке в неї чудове волосся, яка розкішна, товста коса. Біль вщухла, і Річард повалився на бік, судорожно хапаючи ротом повітря.

– Встань. – Він підкорився, все ще не відновивши дихання. – Молодець! Давно б так. Подбай, щоб надалі це був єдиний спосіб, яким ти позбавляєшся від болю, інакше я так зміню магію, що ти взагалі нічого не зможеш зробити. Зрозумів?

– Так, пані Денна, – задихаючись, пробурмотів він. – Пані Денна, ти сказала, що мене зрадили. Хто це зробив?

– Один з твоїх друзів.

– Ніхто з моїх друзів не зробив би цього, пані Денна.

Вона презирливо глянула на нього.

– Ну, значить, насправді вони тобі не друзі. Вірно?

Річард сковтнув і втупився в підлогу.

– Ні, пані Денна. Але хто це зробив?

Вона знизала плечима.

– Магістр Рал визнав, що це неважливо, і не сказав мені. Для тебе зараз важливо одне: рятувати тебе ніхто не збирається. Тобі ніколи не вирватися на свободу. Чим швидше ти це зрозумієш, тим легше тобі буде потім, під час навчання.

– Навчання? А чого мене навчатимуть, пані Денна?

Вона знову посміхнулася.

– Ти повинен пізнати сенс болю. Зрозуміти, що твоє життя більше не належить тобі. Воно належить мені, і я можу зробити з тобою все, що побажаю. Все що завгодно. Я можу завдавати тобі болю, коли хочу і скільки хочу, і ніхто, крім мене, тобі не допоможе. Я збираюся навчити тебе тому, що за кожну мить, в яку ти не відчуваєш болю, ти повинен дякувати тільки мені. Я навчу тебе беззаперечно слідувати будь-яким моїм вказівкам. Ти навчишся вимолювати все, що отримуєш. Кілька днів ми позаймаємося тут, а потім, коли я вважатиму, що ти досить просунувся в навчанні, я відвезу тебе в інше місце – туди, де живуть інші Морд-Сіт. Там я буду займатися з тобою до тих пір, поки не доб'юся свого. Неважливо, скільки часу на це піде. Я дозволю пограти з тобою іншим Морд-Сіт, щоб ти зрозумів, як тобі пощастило зі мною. Мені загалом-то подобаються чоловіки. А деякі їх ненавидять.

– А яка мета навчання, пані Денна? До чого ти прагнеш?

Здавалося, вона насолоджується бесідою.

– З тобою випадок особливий. Сам магістр Рал побажав, щоб тебе навчили. – Денна посміхнулася. – Він доручив це мені. Думаю, він хоче дещо від тебе дізнатися. Я не допущу, щоб ти зганьбив мене в його очах. Коли я завершу навчання, ти сам станеш благати, щоб тобі дозволили розповісти магістру те, що він бажає дізнатися. А коли він з тобою розбереться, ти будеш належати мені. На все життя, яким би коротким воно не виявилося.

Щоб придушити закипаючий гнів, Річарду довелося зосередитися на її волоссі. Він зрозумів, що цікавить Дарка Рала: Книга Зниклих Тіней. Шкатулка в безпеці. Келен нічого не загрожує. Все інше не має значення. Денна може вбити його, йому це байдуже. По суті, цим вона тільки надасть йому послугу.

Денна обійшла Річарда з усіх сторін, критично оглядаючи його.

– Якщо будеш себе приблизно так вести і виявишся хорошим вихованцем, я, мабуть, візьму тебе за чоловіка. – Вона зупинилася, наблизила до нього обличчя і опустила очі. – Чоловік Морд-Сіт – це на все життя. – Денна вишкірилася в усмішці. – У мене їх було багато. Не тіш себе ілюзією, дружок. – Денна зітхнула. – Сумніваюся, що подібний досвід здасться тобі приємним. Якщо, звичайно, ти залишишся після цього в живих. Жодному з твоїх попередників це не вдалося. Мої чоловіки вмирають надто швидко.

Річард вирішив, що це не привід для занепокоєння. Даркену Ралу потрібна Книга. Якщо йому не вдасться втекти, Рал вб'є його так само, як убив його батька, як убив Джіллера. По нутрощах Річарда він зможе дізнатися лише де зберігається Книга Зниклих Тіней. А оскільки зберігається вона в пам'яті Річарда, то прочитати Книгу Зниклих Тіней Ралу вже не вдасться. Річарду залишалося тільки сподіватися, що він доживе до того моменту, коли Рал зрозуміє, що зробив фатальну помилку. І тоді Річард ще встигне побачити, як спотвориться в безсилій люті обличчя Рала.

Ні Книги, ні шкатулки. Даркен Рал помре. Тільки це і має значення.

Тому, що його нібито зрадили, Річард все одно не повірив. Даркен Рал добре знає Правила Чарівника, от він і вирішив вдатися до Першого, найголовнішого, щоб вибити у Річарда грунт з-під ніг. Визнати, що це можливо, – перший крок на шляху до віри. Річард вирішив, що Першим Правилом Чарівника його не обдуриш. Він знає і Зедда, і Чейза, і Келен. З якого дива він повинен вірити Даркену Ралу і не вірити своїм друзям?

– До речі, звідки у тебе Меч Істини?

– Я купив меч у того, кому він належав, пані Денна, – відповів Річард, дивлячись їй в очі.

– Правда? І дорого він тобі обійшовся?

Річард не відводив погляду.

– Я віддав все, що мав. Але, боюся, він обійдеться мені дорожче: доведеться доплачувати свободою, а може, й життям.

– А у тебе є характер. – Денна розсміялася. – Мені подобається ламати тих, у кого є характер. А знаєш, чому магістр Рал зупинив свій вибір на мені?

– Ні, пані Денна.

– Тому, що я невблаганна. Може, я й не так жорстока, як деякі, але зате, як ніхто інший, насолоджуюся роботою. Більше всього на світі я люблю заподіювати біль своїм вихованцям. Заради цього варто жити. – Вона підняла брову і посміхнулася. – Я ніколи не здаюся, не втомлююся і не послаблюю хватки. Ніколи.

– Я задоволений, пані Денна, що мною займеться краща з кращих.

Денна доклала ейдж до його розбитої губи і тримала там до тих пір, поки у Річарда з очей не ринули сльози. Він впав на коліна.

– Це остання зухвалість, яку я від тебе чую. – Денна відвела ейдж і вдарила Річарда коліном в обличчя. Він повалився на спину. Денна ткнула його ейджілом в живіт. Річард відчув, що втрачає свідомість, але Денна вже прибрала свою зброю. – Що треба сказати?

– Будь ласка, пані Денна, – із зусиллям видавив він, – прости мене.

– Ну добре, вставай. Пора починати навчання.

Вона підійшла до столу і взяла в руки якийсь предмет. Вказавши перед собою, вона гаркнула:

– Сюди! Живо!

Річард намагався рухатися якомога швидше. Біль заважала йому стояти прямо. Він покірно застиг там, де веліла Денна, важко дихаючи і обливаючись потом. Денна простягнула йому якийсь предмет на ланцюгу. Виявилося, це шкіряний ошийник того ж кольору, що і її одягання.

Її голос втратив мелодійність:

– Одягни!

Річард не в силах був задавати питання. Він почав вірити, ніби готовий зробити що завгодно, лише б уникнути дотику ейджа. Він застебнув нашийник. Денна взялася за ланцюг. Ланцюг закінчувалася металевою петлею, яку Денна накинула на штир, вправлений в спинку дерев'яного стільця.

– Якщо послухаєшся, тебе негайно покарає магія. Я прикріплюю ланцюг, щоб ти залишався на місці до тих пір, поки я не зніму його. Хочу, щоб ти засвоїв: ти безсилий зняти ланцюг сам. – Вона вказала на відкриті двері. – Я хочу, щоб всю наступну годину пробував дістатися до дверей. Якщо не будеш намагатися, всю решту часу я буду робити так! – Денна торкнулася ейджом його шиї.

Він впав на коліна, відчайдушно кричачи і благаючи про помилування. Денна прибрала ейдж, звеліла починати і притулилася до стіни, схрестивши руки на грудях.

Спершу Річард просто спробував дійти до дверей. Не встиг він навіть натягнути ланцюг, як страшний біль пронизав його. Лише коли він знову доповз до стільця, муки припинилися.

Тоді він потягнувся до кільця. В ту ж мить біль магії скрутила йому руки. Річард зблід від напруги, піт градом котився по його обличчю. Він встав до стільця спиною і різко повернувся, але не встигли пальці торкнутися ланцюга, як черговий напад болю звалив його на підлогу. Річард наполегливо тягнувся до ланцюга, перемагаючи страждання, але все було марно: варто було йому доторкнутися до металевих ланок, як він, задихаючись, падав на підлогу. Нарешті його стало рвати кров'ю. Коли приступ пройшов, Річард, тремтячи, схопився за живіт. По щоках текли сльози. Краєм ока він помітив, що Денна розняла руки і випросталась. Він знову заворушився.

Ясно, що так нічого не вийде. Треба придумати щось нове. Він витягнув меч, розраховуючи підчепити ланцюг клинком. Ціною найбільших зусиль йому вдалося на мить торкнутися ланцюга.

Меч випав з рук. Муки закінчилися, лише коли він вклав меч в піхви.

Річарда осінило. Він ліг на підлогу і різким рухом, випереджаючи біль, штовхнув стілець. Стілець проїхав по підлозі, вдарився об стіл і впав. Ланцюг звалилася зі штиря.

Торжество тривало недовго. Як тільки ланцюг зісковзнув, Річард відчув нестерпний біль. Задихаючись, він з останніх сил поповз до дверей. З кожним дюймом біль наростала. Річарду здавалося, що він осліп. Йому вдалося просунутися не більше ніж на два фути. Він перестав будь-що розуміти, думки змішалися у нього в голові. Біль знову паралізував його.

– Будь ласка, пані Денна, – ледь чутно прошепотів він, – допоможи мені. Будь ласка, допоможи. – Річард зрозумів, що плаче, але зараз йому все було байдуже. Йому хотілося тільки одного: щоб ланцюг повернулася на місце і біль припинилася.

Він почув стукіт черевиків, що наближався. Денна нахилилася, підняла стілець, поставила на колишнє місце і навісила на штир залізне кільце. Біль вщухла. Річард відкинувся на спину, не в силах утриматися від ридань.

Денна стояла над ним, уперши руки в боки.

– Минуло лише п'ятнадцять хвилин, але раз мені довелося допомогти тобі, година починається знову. Якщо я змушена буду ще раз прийти тобі на допомогу, заробиш ще годину. – Вона нахилилась і тицьнула його ейджілом в живіт. Пішла чергова хвиля болю. – Ти зрозумів мене?

– Так, пані Денна, – вигукнув Річард. Він боявся, що спосіб втекти все-таки існує, боявся того, що з ним станеться, якщо він знайде цей спосіб, боявся того, що станеться, якщо він не буде намагатися. Втім, якщо навіть така можливість й існувала, то до кінця години Річарду так і не вдалося її виявити.

Він відпочивав, стоячи на четверіньках. Денна підійшла ближче і зупинилася.

– Ну що, засвоїв? Зрозумів, що станеться, якщо ти спробуєш втекти?

– Так, пані Денна.

Річард дійсно зрозумів. Йому від неї ніколи не втекти. Його охопив відчай. Здавалося, безнадія задушить його. Найбільше на світлі Річарду хотілося померти. Він подумав про ніж, який все ще висів у нього на поясі.

– Встань, – тихо сказала Денна, немов прочитавши його думки. – Якщо ти, любий, замислив покінчити з навчанням, подумай гарненько. Магія не дозволить тобі зробити це, як не дозволила зняти ланцюг. – Річард тільки моргнув. – Ти не можеш втекти. Померти ти теж не можеш. До тих пір, поки я дозволяю тобі жити, ти цілком належиш мені.