Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 54 страниц)

6

У крамниці Мейсона я придбав той одяг, який мені порадив Ел, і тамтешній клерк сказав мені «так», вони радо приймуть чек, за умови якщо він буде виписаний на місцевий банк. Дякувати Лорейн, я міг виконати цю умову.

Знов опинившись у «Безжурному білому слоні», я перекладав уміст трьох пакетів з крамниць до моєї нової валізи, тим часом як бітник мовчки на це дивився. Тільки коли я вже врешті затріснув валізу, він висловив свою опінію:

– Забавний спосіб скуплятися, чоловіче.

– Гадаю, так, – погодився я. – Але весь цей світ забавна штука, хіба не так?

Він на це вишкірився:

– Як на мене, то краще й не скажеш. Шаркнемося шкірою, Джексоне, – простягнув він мені свою руку долонею догори.

Цілу мить я почувався точно так, як тоді, коли намагався вирахувати, що може означати вкупі з якимсь номером слово Дрексел. Але тут же згадав «Дівчину автогонщика»і зрозумів, що бітник пропонує мені стукнутись кулаками за версією п’ятдесятих. Я сковзнув своєю долонею по його, відчувши тепло і піт, і знову подумав: «Це все реальне. Це відбувається насправді».

– Шкіра, чоловіче, – примовив я.

7

Вулицю назад до Тайтесового «Шеврону» я перетнув з валізою в одній руці й портфелем у другій. У світі 2011 року, звідки я сюди прибув, зараз був лише пізній ранок, але почувався я вже втомленим. Між автосервісом і стоянкою машин стояла телефонна будка. Я зайшов до неї, прикрив двері і прочитав написане вручну оголошення над старомодним таксофоном: ПАМ’ЯТАЙ, ДЗВІНОК ТЕПЕР КОШТУЄ ЛИШЕ ДАЙМ, ДЯКУВАТИ «МАТУСІ БЕЛЛ» [138]138
  «Ма Белл» – народна назва заснованої 1877 року телефонної компанії «Bell».


[Закрыть].

Я погортав «Жовті сторінки» в місцевому телефонному довіднику і знайшов фірму «Лінкольн-таксі». Їхнє рекламне оголошення містило намальовану машинку з фарами-очима й великою усмішкою на місці радіатора. Фірма обіцяла ШВИДКИЙ, ЛЮБ’ЯЗНИЙ СЕРВІС. Мені сподобалося ця фраза. Я поліз у кишеню по дріб’язок, але першим, на що натрапив, виявилося дещо, що я мусив би залишити вдома: мій мобільний телефон «Нокіа». За стандартами того року, з якого я сюди заявився, це вже був застарілий пристрій – я збирався замінити його на «Айфон», – але тут йому було не місце. Якби його хтось побачив, виникло б чимало питань, на які я не мав відповідей. Я прибрав телефон до портфеля. Поки що хай полежить там, гадав я, але вже незабаром мені треба його позбавитися. Тримати таку річ при собі – це все одно що гуляти з незірваною бомбою.

Я знайшов дайм і штовхнув його в щілину, але той тут же випав у лоток повернення монет. Цей дайм, як і мій «Нокіа», прибув сюди з майбутнього; це був мідний сендвіч, цінність його становила не більше за пенні з претензіями [139]139
  Від 1965 року, коли 10-та 25-центові монети почали карбуватися без вмісту срібла, мідний, покритий мельхіором дайм дістав назву «сендвіч».


[Закрыть]. Я подіставав усі мої монети, порився в них і знайшов дайм 1953 року, отриманий, либонь, разом із рештою за кореневе пиво у «Кеннебекській фруктовій». Я вже було встромив його в щілину, але тут вихопилася думка, від якої я захолов. А якби мій дайм 2002 року не вивалився у лоток, а застряг у телефонній глотці? А потім якийсь працівник телефонної компанії, обслуговуючий автомати в Лізбон-Фолзі, його знайшов?

«Він би вирішив, що це чийсь жарт, от і все. Чийсь складний розіграш».

Але мене взяли сумніви – дайм був занадто якісним. Той чоловік почав би його всім показувати, можливо, потім і в якійсь газеті з’явилося б повідомлення про знахідку. Цього разу мені пощастило, але наступного може й не пощастити. Я мушу поводитися обережніше. Згадався знову мобільний телефон, занепокоєння збільшилося. Врешті я вкинув у монетоприймач дайм 1953 року і був винагороджений гудком. Номер я набирав повільно й уважно, намагаючись пригадати, чи користувався я бодай колись дисковим телефонним апаратом? Подумалось, що ніколи в житті. Кожного разу, як я відпускав диск, той, відкручуючись назад, видавав дивний квокчучий звук.

– Лізбон, таксі, – озвався жіночий голос. – З нами милі такі милі. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти?

8

Чекаючи таксі, я прогулювався паркінгом Тайтеса, прицінюючись до його машин. Особливо мене причарував червоний «Форд»-кабріолет 1954-го року – «Санлайнер», згідно з папірцем, причепленим під фарою з водійського боку. Він мав колеса з білою окантовкою й автентичний брезентовий дах з тих, що їх стильні кицьки у «Дівчині автогонщика»називали «складнями».

– Вельми нівроку возик, містере, – озвався позаду мене Білл Тайтес. – Летить, як на пожежу, можу це засвідчити особисто.

Я обернувся. Він витирав долоні червоною ганчіркою, на вигляд не менш замаслюженою, ніж його руки.

– Іржі трохи є під порогами, – зауважив я.

– Йо, авжеж, такий клімат, – відповів він, знизавши плечима в жесті «а що ви хотіли іншого». – Головне, що двигун в гарненькому стані й колеса має майже нові.

– V-подібний, восьмициліндровий?

– Верхньоклапанний, – уточнив він, і я кивнув, ніби все розумію. – Купив його в Арлін Гейдлі з Дерама після того, як помер її чоловік. Якщо й було щось, на чому розумівся Білл Гейдлі, то це як доглядати за машиною… але ж ви їх не знаєте, бо ви ж немісцевий, еге ж?

– Так, з Вісконсину. Джордж Емберсон, – простягнув я руку.

Він, легко усміхаючись, похитав головою:

– Приємно познайомитись, містере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?

– Сам поки що не знаю, – відповів я, але нещиро. «Санлайнер» мені здався найстильнішим автомобілем з усіх, які я тільки бачив у своєму житті. Я вже було відкрив рота, щоб спитати, скільки він з’їдає за милю, але вчасно второпав, що у світі, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не має сенсу. Натомість я спитав, чи стандартна в нього коробка.

– Йо, атож. А коли перемикаєш на другу, тільки й стережися копів. На другій швидкості він летить, як той чорт. Бажаєте прокотитися?

– Не можу, – відмовився я. – Щойно викликав собі таксі.

– Це не той спосіб, яким годиться подорожувати, – сказав Тайтес. – Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вісконсин стильно і взагалі забудете про потяги.

– Скільки ви просите? У нього нема цінника на лобовому склі.

– Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. ( «Немау»), – він видобув сигарету. – Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися ( «Потоуваця»).

Я клацнув зубами, щоби не дозволити відпасти моїй щелепі, і сказав, що подумаю. Якщо мої думки підуть у потрібному напрямку, я повернуся завтра.

– Краще не запізнюйтеся, містере Емберсон, ця машина тут не застоїться надовго.

І знову я втішився. Я маю монети, що не годяться до автоматів, у банках все ще працюють здебільшого вручну, телефони під час набору номера смішно квокчуть тобі у вухо, але деякі речі завжди залишаються незмінними.

9

Таксист був товстуном у виношеному капелюсі з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Він одна за одною палив сигарети «Лакі-Страйк», радіо в нього було налаштоване на станцію WJAB [140]140
  WJAB – до середини 1960-х рр. найпопулярніша музично-розважальна радіостанція, яка трапслювалася з Портленда на частоті 1440, покриваючи південь штату Мейн.


[Закрыть]. Ми з ним прослухали «Цукрові часи» сестер Мак-Ґваєр, «Мисливського пса» братів Еверлі і якусь істоту на ім’я Шеб Вулі, що наспівала нам про «Пурпурового людожера» [141]141
  Всі свіжі хіти 1958 р. «Sugartime», McGuire Sisters (1952–1968) – вокальне тріо з Огайо; «Bird Dog», Everly Brothers – заснований 1956 року вокальний дует братів Дона і Філа, один із найзнаніших в історії американської поп-музики; Sheb Wooley – характерний кіноактор і співак, у його пісні «Purple People Eater» ідеться про прибульців із космосу.


[Закрыть]. Без цього останнього номера я цілком міг би обійтися. Після кожної пісні якесь тріо молодих жіночих голосів незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бііі… Крутий джеб! Я дізнався, що у Романова триває щорічний шалений розпродаж кінця літа, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свіжу партію хула-хупів, які йдуть за нечуваною ціною $1.39 [142]142
  Заснована на початку ХХ ст. Самуїлом Романовим у Портленді меблева фабрика закрилася 2011 р.; Френк Вінфілд Вулворт – син бідного фермера, котрий 1879 р. заснував мережу супермаркетів низьких цін.


[Закрыть].

– Кляті байстрюки, нічого більше не роблять, тільки ото й навчають дітей, як стегнами вертіти, – промовив таксист, дозволяючи протягу засмоктати попіл з кінчика своєї сигарети у прочинену кватирку вікна. Це була його єдина репліка впродовж усієї поїздки від «Шеврону» Тайтеса до кемпінгу «Модрина».

Аби хоч якось відволіктися від сигаретного чаду, я опустив своє вікно і дивився, як поряд прокочується цей інший світ. Знайомого урбанізованого селища між Лізбон-Фолзом і межею міста Люїстон тут не існувало. Якщо не брати до уваги пари автозаправок, придорожнього ресторану «Хай-Хет» та відкритого кінотеатру драйв-ін (афіша рекламувала подвійний сеанс, що складався з «Запаморочення»та «Довгого, гарячого літа»– наголошувалося, що обидві картини «широкоформатні» й «кольорові») [143]143
  «Vertigo» – детектив Альфреда Гічкока; «The Long, Hot Summer» – трилер режисера Мартіна Рітта за оповіданнями Вільяма Фолкнера (в обох фільмах присутні кабріолети).


[Закрыть], ми їхали крізь суто сільський пейзаж Мейну. Корів я бачив частіше, ніж людей.

Автокемпінг містився віддалік шосе, крім того, він перебував під захистом не модрин, а велетенських, маєстатних в’язів. Не можна стверджувати, що вони здалися мені стадом динозаврів, але враження було сильним. Поки я на них роззявлявся, містер Ліцензовані Перевезення запалив чергову сигарету:

– Бажаєте помочі з вуалізами, сер?

– Ні, сам впораюсь.

Сума на таксометрі не була такою грандіозною, як тутешні в’язи, але все одно викликала повагу. Я подав йому два долари, попрохавши повернути мені п’ятдесят центів решти. Схоже було, він зрадів; чайових йому якраз вистачало на придбання пачки «Лакі».

10

Я зареєструвався (тут з цим без проблем; гроші готівкою, і ніхто в тебе не питає жодних документів) і довгенько проспав у кімнаті, де кондиціонером повітря слугував вентилятор на підвіконні. Прокинувся освіженим (добре), але потім з’ясував, що не в змозі заснути вночі (недобре). Після заходу сонця рух на шосе перетворився майже на нульовий і навкруги залягла тиша така спокійна, що аж викликала неспокій. Настільний телевізор «Зеніт» важив ледь не під сотню фунтів. На ньому стирчали «кролячі вуха». До них було притулено аркушик з застереженням: НАЛАШТОВУЙТЕ АНТЕНУ РУКАМИ. НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ!ДЯКУЄМО, МЕНЕДЖМЕНТ [144]144
  Вважається, що, обмотавши ріжки кімнатної антени фольгою, можна дещо підвищити її чуттєвість.


[Закрыть].

Приймалося три станції. Як я не намагався маніпулювати «кролячими вухами», проте на Ен-Бі-Сі сніжило так, що неможливо було дивитися; на Сі-Бі-Ес гуляла картинка, і регулятор вертикальної прокрутки жодним чином не міг на це вплинути. По Ей-Бі-Сі, де сигнал був чистим, як дзвіночок, показували «Життя й легенду Ваєта Ерпа» з Х’ю О’Браяном в головній ролі [145]145
  «The Life and Legend of Wyatt Earp» (1955–1961) – телесеріал у жанрі вестерн, заснований на біографії «найкрутішого й найшляхетнішого авантюриста своєї епохи» – картяра, золотошукача й шерифа Ваєта Ерла (1848–1929); актор Hugh O’Brian (нар. 1925 р.) мав природну схожість зі своїм героєм.


[Закрыть]. Він встиг застрелити кількох бандитів, а далі пішла реклама сигарет «Вайсрой». Стів Мак-Квін пояснював, що ці сигарети мають фільтр для думаючого чоловіка, а смак – для того, хто любить палити [146]146
  «Viceroy» («Віце-король») – перші в світі сигарети з пробковим фільтром, випускаються з 1936 р.; Terrence Steven McQueen (1930–1980) – мотогонщик і кіноактор, уславлений у ролях антигероїв.


[Закрыть]. Коли він почав підкурювати, я підвівся з ліжка і вимкнув телевізор.

Залишився тільки хор цвіркунів.

Я роздягся до трусів, ліг і намагався заснути. Згадалися мої мати й батько. Татові зараз шість рочків, він живе в Оклері [147]147
  Eau Claire (Чисті води – фр.) – засноване 1856 року місто (66 тис. мешканців) у штаті Вісконсин.


[Закрыть]. Мамі лише п’ять, вона живе на фермі в Айові, їхній дім згорить до ноги за три чи чотири роки від сьогодні. Тоді її родина переїде до Вісконсину, ближче до переплетення доль, які згодом створять… мене.

«Я збожеволів, – подумав я. – Сказився і переживаю жахливо реалістичні галюцинації десь у шпиталі для душевнохворих. Потім якийсь лікар опише мою історію в психіатричному журналі. Замість „Чоловіка, котрий сприйняв свою дружину за капелюх“, я стану „Чоловіком, котрий вирішив, що він потрапив у 1958 рік“». [148]148
  «The Man Who Mistook His Wife for a Hat» (1985) – книга професора нейрології Олівера Сакса, в якій описано клінічні випадки зорової агнозії, хвороби, коли людина має нормальний зір, але не може зрозуміти того, що бачить; 1986 р. англійський композитор Майкл Наймен написав за книгою однойменну оперу.


[Закрыть]

Але тут же я провів долонею по поверхні жакардового покривала і зрозумів, що воно справжнє. Я подумав про Лі Гарві Освальда, але Освальд поки що належав майбутньому і не він мене турбував у цьому музейного ґатунку номері мотелю.

Я сів на краєчку ліжка, відкрив свій портфель й дістав звідти мобільний телефон, теж свого роду прилад для подорожей крізь час, від якого тут не було абсолютно ніякої користі. Тим не менше я не втримався, відкрив його і натиснув кнопку живлення. У віконці вискочив напис НЕМА МЕРЕЖІ, звичайно, на що інше я міг очікувати? На п’ять рисочок? На жалібний голос, що кликатиме: «Вертайся додому, Джейку, поки не наробив шкоди, яку неможливо буде виправити»? Дурна, забобонна думка. Якщо зроблю шкоду, я сам її зможувиправити, бо кожна подорож стирає попередню. Можна сказати, що в комплект подорожі крізь час входить і автоматичний вмикач безпеки.

Це втішало, але тримати при собі такий телефон у світі, де в царині побутової електроніки найбільшим технологічним проривом залишаються кольорові телевізори… це аж ніяк не додавало втіхи. Якщо в мене його побачать, мене не повісять на шибениці як відьмака, але місцеві копи можуть заарештувати і триматимуть в камері, допоки з Вашингтона не під’їдуть, щоб мене допитати, хлопці Едгара Гувера [149]149
  John Edgar Hoover (1895–1972) – співзасновник і перший директор ФБР від 1935 р. і до своєї смерті.


[Закрыть].

Я поклав телефон на ліжко, потім витрусив з правої кишені всі монети. Поділив їх на дві купки. Ті, що були 1958 року й давніші, поклав назад до кишені. Ті, що були з майбутнього, пішли до одного з конвертів, що я їх знайшов у шухляді (разом з Гедеонівською Біблією [150]150
  «Gideons International» – євангельська організація, яка з 1908 року розповсюджує по планеті безплатні Біблії, перекладені 80 мовами світу.


[Закрыть]й виносним меню з ресторану «Хай-Хет»). Я одягся, взяв ключ і покинув кімнату.

Надворі цвіркуни звучали набагато гучніше. У небі висів обгризений місяць. Зірки, що розташувалися подалі від його сяйва, ніколи ще не здавались мені такими яскравими й близькими. Одинока вантажівка продзижчала по шосе 196, а потім дорога знову завмерла. Тут розляглася сільська глушина, і ця глушина спала. Десь далеко просвистів дірочку в ночі товарний потяг.

На подвір’ї виднілися тільки дві автівки, і в тих секціях, проти яких вони стояли, було темно. Як і в мотельному офісі. Почуваючись злодієм, я вирушив у поле поза кемпінгом. Висока трава хапала мене за холоші джинсів, які я завтра заміню на нові банлонові слакси.

Далі огорожа з простого дроту позначала кінець території «Модрини». За нею лежав невеличкий ставок з тих, що їх селяни називають копанками. Поблизу нього в нічному теплі спали з півдюжини корів. Одна з них подивилася на мене, коли я проліз під дротяною огорожею й вирушив до копанки. Але швидко втратила цікавість і знов похилила голову. Вона її не підвела й тоді, коли мій мобільний телефон «Нокіа» шубовснув у ставок. Я запечатав конверт з монетами і послав його навздогін за телефоном. Потім я повернувся тим же шляхом, що й прийшов, затримавшись позаду кемпінгу, щоб упевнитись, чи на подвір’ї, як і до того, пусто. Так воно й було.

Я пробрався до свого номера, роздягся і майже миттєво заснув.

Розділ 6

1

Вранці наступного дня мене забрав той самий незмінний курій-таксист, і коли він висадив мене перед Тайтесовим «Шевроном», кабріолет ще стояв на місці. Сам цього я й очікував, але все одно відчув полегшення. На мені був непримітний, вільного крою сіренький піджак, куплений у крамниці Мейсона. Моє новеньке портмоне зі шкіри страуса, напаковане п’ятьма сотнями Елових доларів, ховалося в безпеці його внутрішньої кишені. Я замилувався «Фордом», а далі, витираючи собі руки, схоже, тією ж самою учорашньою ганчіркою, до мене надійшов і Тайтес.

– Я переспав з цією думкою і вирішив, що хочу його купити, – промовив я.

– Це добре, – сказав він, а тоді продовжив з удаваним сумом в голосі. – Але я теж з цією думкою переспав, містере Емберсон, і гадаю, був збрехав вам учора, коли сказав, що існує можливість поторгуватися. Знаєте, що сьогодні вранці мені сказала дружина, коли ми з нею снідали оладками з беконом? Вона сказала: «Білле, ти будеш клятим дурнем, якщо випустиш з рук цього „Санлайнера“ менш ніж за три з половиною». Фактично, вона сказала, що я вже виставив себе клятим дурнем, коли зі старту оцінив його так низько.

– Окей, – я кивнув так, ніби нічого іншого й не очікував.

На його обличчі відбилося здивування.

– Ось що я можу зробити, містере Тайтес. Можу виписати вам чек на триста п’ятдесят доларів – добрий чек, на «Траст рідного міста», можете їм зателефонувати і переконатися – або я можу просто зараз прямо з портмоне видати вам три сотні готівкою. Якщо зробимо так, менше буде усякої паперової тяганини. То що скажете?

Він вишкірився, показавши зуби ледь не лячної білості.

– Скажу, що у Вісконсині таки вміють торгуватися. Якщо накинете до трьохсот двадцяти, я приклею липучку техогляду, причеплю двотижневий номер і їжджайте собі.

– Триста десять.

– Го-го, не змушуйте мене соромитися, – промовив Тайтес; він явно отримував насолоду. – Накидайте ще п’ятірку, і скажемо вже гаразд.

Я простягнув йому руку:

– Три сотні й п’ятнадцять доларів мене влаштовують [151]151
  У дебютному для нього 1954 році новий «Ford Crestline Sunliner» із V-8 двигуном потужністю 130 к. с. коштував $2241.


[Закрыть].

– Овва, – цього разу він уже поручкався зі мною, не згадуючи про мастило. А потім показав на будочку каси. Сьогодні гарнюня з кінським хвостиком читала «Конфіденційно» [152]152
  «Confidential» – заснований 1952 року перший у США журнал скандальної хроніки, з яким постійно судилися голлівудські кінокомпанії й зірки.


[Закрыть]. Вам треба заплатити он отій юній леді, котра, до речі, є моєю дочкою. Вона оформить продаж. Потім підходьте, і я приклею ту липучку. І повний бак заллю, звісно.

Через сорок хвилин, сидячи за кермом «Форда»-складня моделі 1954 року, який тепер належав мені, я мчав на північ, у напрямку Деррі. Кермувати я колись був навчався на стандартній коробці передач, тож з цим не було жодних проблем, але оце вперше я вів машину з важелем трансмісії при колонці керма. Спершу було дивно, але щойно я призвичаївся (а ще мені доведеться звикнути до регулятора потужності передніх фар під лівою ступнею), так мені це вже й сподобалося. І Білл Тайтес був правий щодо другої швидкості; на другій «Санлайнер» летів, як скажений. В Агасті [153]153
  Augusta – столиця штату Мейн, засноване 1607 року місто (сьогодні близько 20 тис. мешканців).


[Закрыть]я зупинився не на довше часу, ніж знадобилося, щоб опустити верх. У Вотервілі [154]154
  Waterville – засноване 117 року місто (16 тис. мешканців) на річці Кеннебек.


[Закрыть]я з апетитом пообідав чудовим м’ясним рулетом, який коштував мені дев’яносто п’ять центів, включно з яблучним пирогом з морозивом. Звісно, ціна знаного мені раніше фетбургера тепер почала здаватися явно завищеною. Я мчав під звуки «Скайлайнерів», «Костерів», «Дель-Вікінгів» й «Елегантів» [155]155
  Хітові вокальні гурти 1950-х років у стилі ритм-енд-блюз.


[Закрыть]. Сонце дарувало мені тепло, бриз ворушив мою нову коротку зачіску, і автострада (яка, судячи з білбордів, мала неформальну назву «Миля за хвилину») майже цілком належала мені. Схоже було, всі мої сумніви минулої ночі потонули у тій копанці для корів разом з мобільним телефоном і футуристичним дріб’язком. Я почувався чудово.

Поки не побачив Деррі.

2

Щось не те було з цим містом, і, як мені здається, я зрозумів це з першого погляду.

Коли «Миля за хвилину» знесилилася до простої двосмужної дороги з латаним асфальтом, я вибрався на штатне шосе № 7 і миль десь за двадцять північніше Ньюпорта [156]156
  Newport – засноване 1808 року місто (3,1 тис. мешканців) на озері Себастікук.


[Закрыть], подолавши узгірок, побачив Деррі; місто скупчилося на західному березі річечки Кендаскіґ [157]157
  Kenduskeag – притока (довжина – 52 км) річки Пенобскот, що тече через третє за величиною місто Бенгор (36 тис. мешканців) у штаті Мейн, з котрого С. Кінг змалював вигадане ним місто Деррі.


[Закрыть], придавлене згори хмарами димових викидів з бозна-скількох папірень і текстильних фабрик, що геть усі працювали повним ходом. Через середмістя тягнулася якась зелена артерія. Звіддаля вона скидалася на шрам. Здавалося, місто обабіч цього пояса з рваними краями складається лише з чорних і кіптяво-сірих відтінків, тоді як завдяки димам, що бухали з усіх тих труб, небо над ним бовваніло насичене жовтим кольором сечі.

Я проїхав повз кілька торгових яток, де люди, що опікувалися товаром (чи просто стовбичили при дорозі, зирячи на проїжджих), скидалися більше не на мейнських фермерів, а на горян, виплодків інцестуальних шлюбів, з фільму «Порятунок» [158]158
  «Deliverance» (1972) – фільм за однойменним романом Джеймса Дікі, де мешканці вбогого гірського району в штаті Джорджія тероризують туристів, які сплавляються на каное тамтешньою річкою.


[Закрыть]. Коли я минав останню з них «ПРИДОРОЖНЮ ЯТКУ БАВЕРСА», з-за піраміди ящиків з помідорами вискочив великий безпородний пес і погнався за мною, оскаженіло кусаючи задні колеса «Санлайнера». Скидався він на якогось виродка з-під бульдога. Перед тим, як псу загубитися з мого виду, я встиг побачити, як якась кощава жінка в комбінезоні наздогнала його й почала дубасити уламком дошки.

Тут народився і ріс Гаррі Даннінг, а я зненавидів це місто з першого погляду. Без якихось конкретних причин; просто зненавидів і все. Розташований у низині між трьома крутими пагорбами, центральний торгівельний квартал вражав жалюгідністю, а ще він навіював клаустрофобію. Мій вишнево-червоний «Форд» виявився ледь не найяскравішою річчю на цій вулиці; бентежним (і небажаним, судячи з більшості поглядів, які він викликав) сплеском кольору серед чорних «Плімутів», коричневих «Шевроле» й задрипаних розвізних пікапів. Через середмістя тік канал, заповнений чорною водою майже до вершечків своїх облямованих мохом бетонних підпорних стін.

Місце для стоянки я знайшов на Канал-стрит. Одного нікелю, вкинутого до лічильника, вистачило на придбання вільної години, яку я збирався витратити на закупи. Я забув купити собі капелюх у Лізбон-Фолзі, але тут, проминувши пару-трійку вітрин, я побачив заклад, що звався «Деррійський Одяг & Аксесуари. Найелегантніша галантерея в Центральному Мейні». Я сумнівався, щоб у цій царині в Деррі існувала бодай хоч якась конкуренція.

Машину я ставив перед аптекою і затримався, щоб прочитати оголошення в її вітрині. У певному сенсі воно підсумовує мої власні враження від Деррі – зла недовірливість, атмосфера ледь стримуваного насильства – краще, ніж будь-що інше, хоча я прожив там майже два місяці і набрався відрази до абсолютно всього (либонь, за винятком кількох людей, з якими мені пощастило пізнатися) з ним пов’язаного. Там було написано:

КРАДІЖКА – ЦЕ НЕ «ФІНТ», НЕ «ВИБРИК», НЕ «РОЗІГРАШ»!

ДРІБНА МАГАЗИННА КРАДІЖКА – ЦЕ СПРАВЖНІЙ ЗЛОЧИН,

ЗА ЯКИЙ БУДЕ ПОКАРАНО!

НОРБЕРТ КІН

ХАЗЯЇН & МЕНЕДЖЕР

А худий чоловік в окулярах і білому халаті, котрий дивився на мене, майже напевне й був цим самим містером Кіном. Вираз його обличчя не закликав: «Заходь, незнайомцю, роздивися та купи що-небудь, а то й випий крем-соди».Ті його жорсткі очі й губи з опущеними донизу кутами говорили: «Забирайся геть, тут нічого нема для таких, як ти». Почасти я гадав, що сам собі вигадав це; в цілому ж був певен, що ні. Заради експерименту я здійняв руку у привітальному жесті.

Чоловік у білому халаті мені у відповідь і пальцем не поворухнув.

Я усвідомив, що канал, який я бачив, мусить текти точно під цим так оригінально утопленим в низині середмістям, і я зараз стою прямо над ним. Я відчував, як в мене під підошвами жебонить прихована під хідником вода. Відчуття було доволі неприємним, здавалося, ніби цей невеличкий шматочок світу всуціль охляв.

У вітрині крамниці «Деррійський Одяг & Аксесуари» стояв чоловічий манекен у смокінгу. В одному з його очей стирчав монокль, а в одній з пластмасових рук він тримав шкільний вимпел. На вимпелі був напис: ТИГРИ ДЕРРІ ЗАМОРДУЮТЬ БЕНГОРСЬКИХ БАРАНІВ! Хоча я вважав себе шанувальником шкільного духу патріотизму, це гасло мені здалося трохи занадто «бездаховим». Нехай би побили «Бенгорських Баранів» [159]159
  «Bangor Rams» – відома шкільна команда з американського футболу, яка бувала чемпіоном штату.


[Закрыть]– але замордувати?

«Просто образний вислів», – проказав я собі і ввійшов досередини.

До мене підплив продавець з вимірювальною стрічкою на шиї. Костюм на ньому був набагато гарніший за мій, але тьмяні лампи над головою надавали жовтизни його обличчю. Я відчув абсурдне бажання спитати в нього: «Ви можете продати мені гарний літній солом’яний капелюх, чи мені уйобувати на хер?»Але тут він посміхнувся, спитав, чим може мені допомогти, і все стало майже нормальним. У крамниці була потрібна мені річ, і я заволодів нею всього лиш за три долари й сімдесят центів.

– Це просто ганьба, що у вас залишилося так мало часу на його носіння, до того як погода поверне на холоди, – зауважив продавець.

Я нацупив капелюх і проти дзеркала над прилавком улагодив його в себе на голові.

– Можливо, нам ще випаде добрий період бабиного літа.

Делікатно і якось навіть вибачливо він поправив на мені капелюх на інший манер. Здвигнув його усього лиш на пару чи й менше дюймів, але тепер я мав вигляд не сільського тюхтія, що завітав до великого міста, а… найелегантнішого на весь Центральний Мейн мандрівника в часі. Я йому подякував.

– Нема за що, містере…

– Емберсон, – назвався я і простягнув руку. Потиск в нього виявився коротким, м’яким і порошнистим від чогось, либонь, на кшталт талькової присипки. Звільнивши руку, я ледь вгамував гостре бажання витерти долоню собі об піджак.

– В Деррі у справах?

– Так. А ви самі звідси?

– Все життя живу тут, – відповів він з ледь не мученицьким зітханням. Засновуючись на моїх перших враженнях, я подумав, що життя тут дійсно може бути стражданням. – Що у вас за бізнес, містере Емберсон, якщо ви не проти мого запитання?

– Нерухомість. Але поки я тут, я ще збирався побачитися зі старим армійським приятелем. Його прізвище Даннінг. От тільки не можу пригадати його імені, ми зазвичай називали його просто Скіп.

Кличка Скіп була чистою вигадкою, але я й справді не знав імені батька Гаррі Даннінга. Гаррі в своєму творі згадував імена своїх братів і сестри, але чоловік з молотком завжди залишався «моїм батьком» або «моїм татом».

– Боюся, тут я вам не в змозі допомогти, сер.

Голос його тепер звучав відчужено. Бізнес було зроблено, і, хоча крамниця залишалася вільною від інших клієнтів, йому хотілося, щоб я вже пішов.

– Ну, можливо, ви зможете дати мені пораду стосовно дечого іншого. Який найкращий готель в місті?

– Радше за все, це «Деррі Таун Хаус». Просто поверніться на Кендаскіґ-авеню, поверніть праворуч, а далі вгору Горбатим пагорбом на Мейн-стрит. Видивляйтеся фасад із каретними ліхтарями.

– Горбатий пагорб?

– Так, це ми тут його так називаємо. Якщо у вас більше нема питань, я ще мушу зробити тут деякі перестановки.

Коли я вийшов на вулицю, з неба вже почало спливати світло. Єдине, що я живо пам’ятаю про час, прожитий мною в Деррі у вересні-жовтні 1958 року, це те, як там завжди здавалося, що вечір настав надто рано.

Через одну вітрину від «Одягу & Аксесуарів» містилася крамниця спорттоварів Мехена, де відбувався «ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ». Всередині я побачив, як двоє чоловіків прицінюються до рушниць, а на них схвально дивиться літній клерк з краваткою-шнурком (і з шиєю, мов шнурок, як на те пішло). На протилежному боці Каналу тягнувся ряд дешевих барів того типу, де ти можеш отримати кухоль пива й порцію віскі за п’ятдесят центів, а вся музика в їхньому джукбоксі «Рок-Ола» [160]160
  Jukebox – платний музичний автомат; «Rock-Ola» – заснована 1927 року компанія, що була ледь не монополістом із випуску таких автоматів.


[Закрыть]виявиться в стилі кантрі-енд-вестерн. Назви вони мали «Затишний куточок», «Джерело благовоління» (що його завсідники, як я про це потім дізнався, називали «Відром крові»), «Два брати», «Золота шпиця» та «Тьмяний срібний долар».

Перед останнім стояв квартет джентльменів пролетарського вигляду, котрі дихали вечірнім повітрям й роздивлялись на мій кабріолет. Всі були екіпіровані кухлями з пивом і сигаретами. Лиця їхні ховалися в тіні пласких твідових і бавовняних кашкетів. Ноги їхні були взуті у великі, безбарвні робочі берці того типу, що їх мої учні 2011 року називали гівнодавами. Троє з чотирьох мали на собі підтяжки. На мене вони дивилися абсолютно безвиразно. На мить мені пригадався той собака, що гнався за моєю машиною, оскаженіло кусаючи колеса, а тоді я перетнув вулицю.

– Джентльмени, – звернувся я, – що тут подають?

Якусь хвилину всі мовчали. Коли я вже вирішив, що відповіді не дочекаюсь, той, що без підтяжок, врешті промовив:

– Бад та Мік, що ж іще? Ти здалеку? [161]161
  «Budweiser» – світле пиво з 5 %-м умістом алкоголю, яке виробляється в США з 1876 р.; Mickey’s – 5,8 %-й ель, виробляється компанією «Міллер».


[Закрыть]

– З Вісконсину.

– Добре тобі, – буркнув один з них.

– Щось ніби пізненько, як на туриста, – зауважив інший.

– Я в бізнесових справах, але подумав, поки я тут, чи не розшукати мені старого знайомого по службі у війську. – Жодної реакції, якщо не вважати відповіддю те, що один з них кинув свій недопалок на тротуар, а потім плюнув, погасивши його в калюжі харкотиння, розміром як середня мушля. А проте я не здавався. – Скіп Даннінг його ім’я. Чи хтось з вас, хлопці, знає такого Даннінга?

– Смішніше було б хіба якусь льоху поцілувати, – кинув Безпідтяжко.

– Перепрошую?

Він підкотив очі під лоба й опустив кутики губ у виразі, що його демонструє той, хто втратив усяке терпіння перед тупаком, котрий не має жодної перспективи коли-небудь порозумнішати.

– У Деррі повно Даннінгів. Зазирни к чорту до телефонної книги, – кинув він і вирушив назад до бару. І його почет слідом. Безпідтяжко прочинив для них двері, а потім знов обернувся до мене.

– Що там всередині ( «все’дні»), у тому «Форді»? Восьмициліндровий?

– Верхньоклапанний, – сподіваючись, що прозвучало це так, ніби я сам розумію, що воно означає.

– Путньо бігає?

– Непогано.

– То, може, ти сядеш та й поїдеш собі он туди, на пагорб. Там є порядні корчми. Ці бари для фабричних. – Безпідтяжко окинув мене холодним поглядом, що вже не був новиною для мене в Деррі, але до якого я так ніколи й не звик. – На тебе й так люди ґавляться. А буде їх іше більш, коли друга зміна вироїться з фабрик Страяра та Бутільєра.

– Дякую. Вельми люб’язно з вашого боку.

Холодний погляд не потеплішав.

– А ти ніц не маракуєш, авжеж? – кинув він і зник всередині.

Я рушив до свого кабріолета. Тимчасом як день сточувався у вечір, з тієї сірої вулиці, де пах індустріальних димів висів у повітрі, середмістя Деррі здавалося – і то щонайменшою мірою – лише трішечки привабливішим за мертву шльондру на церковній лаві. Я сів до машини, натиснув педаль зчеплення, ввімкнув двигун і відчув нестримне бажання просто зараз же поїхати звідси геть. Поїхати назад до Лізбон-Фолза, зійти по сходинках в кролячу нору й сказати Елові Темплтону, щоб пошукав собі якогось іншого молодика. От тільки він не в змозі шукати, хіба не так? Позбавлений сили й майже без запасу часу. Я був, як то каже новоанглійська примовка, останнім набоєм звіролова.

Я виїхав на Мейн-стрит, побачив каретні ліхтарі (вони ввімкнулися саме в ту мить, коли я їх помітив) і зупинився на стоянці перед готелем «Деррі Таун Хаус». Через п’ять хвилин я вже мав кімнату. Почалось моє життя в Деррі.

3

На той час, коли мої нові придбання були розпаковані (частина грошей перебралася до портмоне, а решта в підшивку моєї нової валізи), я вже почувався добре, й до того ж голодним, але перш ніж спуститися повечеряти, я перевірив телефонний довідник. Від побаченого в мені стиснулось серце. Нехай містер Безпідтяжко й не виявив зайвої люб’язності, проте щодо Даннінгів він мав рацію, їх було, як бліх, що в Деррі, що у чотирьох-п’яти сусідніх поселеннях, які теж містилися в довіднику. Майже ціла сторінка самих лише Даннінгів. Не те щоб це для мене виявилося завеликим сюрпризом, бо в маленьких містах деякі прізвища, схоже, розростаються, мов ті кульбаби в червні на лузі. За останні п’ять років мого викладання у ЛСШ, серед моїх учнів було, либонь, зо дві дюжини Старбердів і Лемке, деякі з них рідні, а більшість дво-, три-й чотириюрідні брати та сестри. Вони одружувалися між собою й плодили нових.

Перед тим, як вирушати в минуле, я мусив би знайти хвилинку, щоб зателефонувати Гаррі Даннінгу та спитати, як звали його батька – це ж було так просто. Напевне я б так і зробив, аби не був цілком і повністю приголомшений тим, що показав мені Ел, і тим, що він мене попрохав зробити. «Проте, – подумав я, – чи аж так це вже важко?»Не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб відшукати родину, де є діти з іменами Трой, Артур (на прізвисько Тугга), Еллен та Гаррі.

Збадьорений цією думкою, я спустився до готельного ресторану, де замовив собі рибну вечерю, до якої мені подали устриць і лобстера завбільшки ледь не з підвісний двигун. Від десерту я відмовився на користь пива в місцевому барі. У детективних романах, які я читав, бармени часто є чудовими джерелами інформації. Звісно, якщо той, що стоїть за шинквасом «Таун Хауса», такий же, як решта людей, котрих я встиг зустріти у цьому зловісному містечку, далеко з ним я зайти не встигну.