Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 54 страниц)

–  П’ятдесят доларів!– закричала вона. – П’ятдесят доларів за поїздку до Далласа! Головна вулиця! Головна вулиця! Мушу побачити Кеннеді! П’ятдесят доларів!

«Це не подіє,– подумав я. – Єдине, що трапиться, це її переїде опірне мину…»

Заверещавши гальмами, перед нею став іржавий «Студебекер». Двигун у ньому стугонів і дзвякав. На місці однієї фари зяяла порожня очниця. Виліз чоловік у мішкуватих штанях і майці зі шлейками. На голові в нього (натягнутий на самі вуха) сидів повстяний ковбойський капелюх із заткнутим за бинду індіанським пером. Він скалився. Цей вишкір свідчив про відсутність у нього щонайменше шести зубів. Один лиш погляд – і я подумав: «Ось вона, халепа».

– Леді, ви сказилися, – промовив студебекерний ковбой.

– Ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів чи ні? Тільки відвезіть нас у Даллас.

Чоловік скоса зиркнув на банкноту, так само, як і Сейді, в непам’яті щодо автомобілів, які, виляючи й гудучи, мчали повз них. Зняв із себе капелюха, ляснув ним по брезентусі штанів, що ледь трималися на його курячих стегенцях, а потім знов нацупив його на голову, натягнувши так, що криси сіли йому на вершечки відстовбурчених вух.

– Леді, це не п’ятдесят, це всього лиш десятка.

– Решта у мене в гаманці.

– То чому б мені просто їх не забрати?

Він сягнув рукою до її великої сумки і вхопився за одну з лямок. Я зійшов з бордюру, хоча був певен, що він заволодіє здобиччю і втече раніше, ніж я дійду до Сейді. А якбия її дістався, він збив би мене, як цуцика. Який не щуплий, а вагу він мав все одно більшу. І пару здорових рук.

Сейді трималася. Розсмикана в протилежних напрямках сумка роззявилася, мов чийсь рот в агонії. Сейді сягнула вільною рукою досередини й видобула з сумки різницький ніж, який здався мені знайомим. Вихнувши ножем у бік нахаби, вона розпорола йому руку. Поріз починався від зап’ястка й закінчувався у брудній западині на внутрішньому згині ліктя. Він вискнув від болю й здивування, відпустив сумку і, відступивши назад, вирячився на Сейді.

– Ти порізала мене, скажена курво!

Він метнувся до дверей своєї машини, котра все ще торохтіла, мріючи, либонь, нарешті померти. Сейді ступила вперед і помахом ножа розпорола повітря перед його обличчям. Волосся впало їй на очі. Губи перетворилися на жорстку смугу. Кров з пораненої руки студебекерного ковбоя ляпала на асфальт. Машини продовжували пролітати повз них. Неймовірно, я почув чийсь крик: «Ану завдайте йому, як слід, леді!»

Студебекерний ковбой, не відриваючи очей від ножа, відступив до хідника. Не дивлячись на мене, Сейді гукнула:

– Твоя черга, Джейку!

Секунду я не розумів, а тоді загадав про свій 38-й калібр. Я витяг револьвер з кишені й націлив на нього.

– Бачиш це, Тексе? Він заряджений.

– Ти такий само скажений, як і вона. – Він тепер притискав руку до грудей, маркуючи собі майку кров’ю. Сейді поспішила навкруг «Студебекера» до пасажирських дверцят і розчахнула їх. Глянувши поверх даху, вона покликала мене нетерплячим жестом, ніби крутить заводну корбу. Я би нізащо не повірив, що зможу кохати її ще дужче, але в ту мить зрозумів, що помилявся.

– Треба тобі було або брати гроші, аби їхати своєю дорогою, – промовив я. – А тепер покажи мені, як ти вмієш бігати. Жени, мерщій, бо всаджу зараз кулю в ногу, і ти взагалі ніколи на це не будеш здатним.

– Ти, курвий гад, виблядок, – відгукнувся він.

– Атож, я такий. А ти сраний злодій, котрому зараз дістанеться дірка від кулі. – Я звів курок. Студебекерний ковбой не став мене випробовувати. Він розвернувся й чкурнув на захід вздовж Гайнс-бульвару з похиленою головою, няньчачи свою руку, лаючись й залишаючи по собі кривавий слід.

– Не зупиняйся, поки не добіжиш до «Лав Філда»! – закричав я йому вслід. – Туди всього три милі! Передавай вітання президенту!

– Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

– А ніж, – промовив я. – Це той…

– Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і, мабуть, мав рацію. Але цей ніж не з мого дому на Бортьовій алеї. Я майже впевнена, що Джоні привіз його з нашого дому в Саванні. З того часу я носила його з собою в сумці. Бо хотіла мати щось, чим зможу захиститися, просто про всяк випадок… – Очі її наповнилися сльозами. – І це ж саме той випадок, хіба ні? Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись.

– Поклади його назад до сумочки. – Я натиснув на зчеплення, педаль була страшенно жорсткою, і зумів перемкнути «Студебекер» на другу швидкість. У машині смерділо, як у курнику, якого впродовж десяти років ні разу не чистили.

– Він вимаже мені в кров усе всередині.

– Все одно сховай його. Не варто ходити, розмахуючи ножем, особливо коли президент прибуває до міста. Серденько, ти виявила позамежну хоробрість.

Вона прибрала ніж, а потім стиснутими в кулаки руками почала витирати сльози, немов маленька дівчинка, яка щойно подряпала собі коліно.

– Котра вже година?

– За десять одинадцята. Кеннеді приземляється на «Лав Філді» через сорок хвилин.

– Все проти нас, – сказала вона. – Хіба не так?

Я поглянув на неї й промовив:

– Тепер ти розумієш.

8

Ми встигли дістатися до Північної Перл-стрит, перш ніж у «Студебекера» полетів двигун. З-під капота бухкала пара. Щось металічно заскреготіло об дорогу. Сейді скрикнула в розпачі і стукнула себе кулаком по стегну, додавши кілька нехороших слів, але я відчував щось близьке до полегшення. Принаймні не треба більше перемагати педаль зчеплення.

Я перевів важіль у нейтральну позицію, дозволивши паруючій машині котитися до узбіччя. Вона застигла перед провулком з намальованим на бруківці написом НЕ ЗАГОРОДЖУВАТИ, але таке порушення порядку здалося мені мізерним після збройного нападу й викрадення автомобіля.

Я виліз і зашкандибав до бровки, де вже стояла Сейді.

– А зараз котра година? – вимогливо запитала вона.

– Одинадцята двадцять.

– Нам ще далеко?

– Техаське сховище підручників на розі Х’юстон і В’язової. Три милі. Може, більше.

Не встигли покинути мій рот ці слова, як ми почули ззаду нас ревіння реактивних двигунів. Задерши голови ми побачили, як знижується, заходячи на посадку, лайнер «Ер Форс-1».

Сейді втомлено відкинула собі з обличчя волосся.

– Що робитимемо?

– Йтимемо, – відповів я.

– Поклади мені руку на плече. Так я переберу на себе бодай трохи твоєї ваги.

– Я не потребую цього, серденько.

Але, подолавши всього лиш квартал, я так і зробив.

9

Ми наблизилися до перехрестя Перл-стрит і Росс-авеню об одинадцятій тридцять, якраз коли «Боінг-707» з Кеннеді на борту мусив зупинитися проти гурту офіційних осіб, котрі чекали, щоб привітати президента… Серед них і та жінка з букетом червоних троянд. На розі вулиці попереду височів кафедральний собор Гваделупської Богоматері [668]668
  Католицький собор Пресвятої Діви Гваделупської побудовано в Далласі у 1902 р.


[Закрыть]. На сходах, під статуєю святої з розпростертими руками, сидів чоловік, поруч з яким лежали дерев’яні костури, а з іншого боку стояла емальована кухонна каструлька. Притулений до каструльки плакатик закликав: Я КАЛІКА НЕЩАСНИЙ! ПРОШУ ПОДАЙТЕ ЩО МОЖЕТЕ БУДЬТЕ ДОБРІ САМАРЯНИ БОГ ЛЮБИТЬ ВАС!

– А де твої костури, Джейку?

– Залишилися в «Едемських перелогах», у шафі в спальні.

– Ти забув свої костури?

Жінки таки добре вміють ставити риторичні запитання, хіба ні?

– Я останнім часом ними майже не користувався. На коротких дистанціях я доволі годящий.

Це прозвучало бодай трішечки краще, аніж зізнання, що головним, чим я тоді переймався, було бажання вшитися к чорту з реабілітаційної квартирки до того, як туди приїде Сейді.

– Ну, а наразі ти міг би скористатися оцими.

Вона побігла вперед з завидною проворністю й заговорила з жебраком на церковних сходах. На той момент, коли туди дошкандибав я, вона з ним уже торгувалася.

– Пара таких костурів коштує дев’ять доларів, а ви хочете п’ятдесят за один?

– Бодай один мені треба, щоби дістатися додому, – відповів той резонно. – А вашому приятелю, як на те скидається, потрібен один, щоб дістатися невідь-де.

– А як же тоді оте «Бог вас любить, будь добрим самарянином» і все таке?

– Ну, – почав жебрак, задумливо шкрябаючи собі щетинясте підборіддя, – Бог такивас любить, але ж я простий старий калічка. Якщо вам не подобаються мої умови, зробіть, як фарисеї, перейдіть на інший бік вулиці. Сам би я саме так і зробив би.

– Ніскільки не сумніваюся. А якщо я їх просто вхоплю зараз і піду собі геть, ти, дряпіжний жмикруте?

– Гадаю, ви могли б так зробити, але тоді Бог не любитиме вас більше, – сказав він і зареготав. То був надзвичайно веселий регіт як для нещасного каліки. У стоматологічному сенсі справи в нього були кращими, аніж у студебекерного ковбоя, але не так щоб аж задуже.

– Заплати йому, – сказав я. – Мені потрібен тільки один костур.

– О, я йому дам грошей. Я просто ненавиджу, коли мене намагаються наїбати.

– Леді, нехай вас не образять мої слова, але це ж сором для чоловічого населення планети Земля.

– Слідкуй за своїм ротом, – кинув я. – Це ти про мою наречену таке кажеш.

Вже була одинадцята сорок.

Жебрак не звернув на мене уваги. Він уп’явся очима в гаманець Сейді.

– На ньому кров. Ви порізалися під час гоління?

– Не намагайся виступати, ніби ти учасник шоу Саллівена, дорогенький. З тебе ніякий Алан Кінг [669]669
  Alan King (1927–2004) – комік, який спершу зробив собі ім’я єврейськими анекдотами, а потім виріс також у серйозного актора, частий гість найпопулярнішого розважального телешоу Еда Саллівена.


[Закрыть]. – Сейді видобула десятку, якою була розмахувала посеред дороги, додавши до неї дві двадцятки. – Ось, – мовила вона, віддаючи йому гроші. – Я тепер банкрут. Задоволений?

– Ви допомогли бідній калічній людині, – відповів жебрак. – Це вимусите бути задоволена.

– Ну, я-то аж ніяк! – крикнула Сейді. – І дуже надіюсь, що твої чортові старі очі повипадають з твоєї почварної голови!

Жебрак послав мені глибокодумний погляд «як чоловік чоловіку»:

– Доправте її краще додому, Санні Джиме, а то, здаєсся мені, в неї просто зараз, отут, ’очнуться місячні.

Я підставив костур собі під праву пахву – люди, яким пощастило з їх кістками, гадають, що костур-одинак слід використовувати з травмованого боку, але це зовсім не так – і взяв під лікоть Сейді лівою рукою.

– Ходімо. Часу обмаль.

Вже коли ми віддалились, Сейді ляснула долонею себе по обтягнутому джинсами заду, озирнулася й крикнула:

– Поцілуй мене отут!

Жебрак у відповідь гукнув:

– Вертай сюди і нагнися, медова моя, це я тобі подарую безплатно!

10

Ми йшли вздовж Північної Перл-стрит… тобто, це Сейді йшла, а я радше шкандиляв. З костуром почувалося у стократ краще, але несхоже було, що ми дістанемося перехрестя Х’юстон і В’язової раніше дванадцятої тридцяти.

Попереду виднілося риштування. Хідник вів попід нього. Я спрямував Сейді на інший бік вулиці.

– Джейку, навіщо заради…

– Бо воно завалиться на нас. Повір моєму слову.

– Нам треба поїхати. Нам насправдітреба… Джейку? Чому ти зупинився?

Я зупинився тому, що життя – це пісня, а минуле гармонізується. Зазвичай ті гармоніки нічого не означають (так я тоді думав), але вряди-годи якийсь відважний мандрівник до Країни Було може котроюсь з них скористатися до діла. Я молив усім своїм серцем, щоб це був саме той випадок.

Припаркований на розі Перл-стрит і Сан-Хасінто, стояв кабріолет «Форд-Санлайнер» випуску 1954 року. Мій був червоним, а цей темно-синім, проте все ж таки… можливо…

Я поспішив до нього й посмикав пасажирські дверцята. Замкнені. Звісно. Інколи отримуєш якийсь передих, але щоб повсякчас на дурничку? Ніколи.

– Ти збираєшся кинути перемичку на запалювання?

Я поняття не мав, як це робиться, хоча мав підозру, що важче, аніж це показували в «Хроніках Бурбон-стрит» [670]670
  «Bourbon Street Beat» (1959–1960) – детективний телесеріал, дія якого відбувається в Нью-Орлеані.


[Закрыть]. Але знав, як підняти костур, тож методично гатив кутом його підпахвеного сідельця у вікно, поки воно не перетворилося на потріскану глазур, прогнувшись досередини. Ніхто на нас не дивився, бо нікого не було на хіднику. Всі події відбувалися на південний схід звідси. Звідтіля до нас долітало прибійне ревіння товпищ, які зараз збиралися на Головній вулиці в очікуванні прибуття Кеннеді.

Бездрузкове скло провисло. Я обернув костур іншим боком і кінцем з гумовим на ньому копитом попхнув скло всередину. Комусь з нас доведеться сісти позаду. Тобто, якщо взагалі вдасться поїхати. Ще в Деррі я був зробив собі дублікат ключа запалювання і приліпив його клейкою стрічкою до дна бардачка, накривши паперами. Може, й цей хлопець зробив так само? Може, саме цей гармонійний обертон сягає аж так далеко. Малоймовірно… але ймовірність того, що Сейді знайде мене на Мерседес-стрит, була такою мильною, що хоч у небо її пузирем пускай, але ж зрослося. Я натиснув хромовану кнопку на бардачку цього «Санлайнера» і почав лапати всередині.

«Гармонізуйся, сучий ти сине. Прошу, гармонізуйся. Допоможи мені бодай тут і тепер».

– Джейку? Чому ти вважаєш, ніби…

Мої пальці щось намацали, і я витяг бляшаночку від льодяників для горла «Сакретс». Відкривши її, я знайшов там не один ключ, а цілих чотири. Я не знав, що можна було відімкнути іншими трьома, але той, який був потрібен мені, я впізнав відразу. Я впізнав би його в суцільній темряві, просто за формою.

Бодай мені грець, я обожнював цю машину.

– Бінго, – промовив я і ледь не завалився, коли вона вхопила мене в обійми. – Ти кермуй, серденько. Я сяду позаду, хай коліно трохи відпочине.

11

Ясно було, що не варто навіть потикатися на Головну вулицю; її вже мусили б заблокувати рогатками та поліцейськими автомобілями.

– Їжджай по Пасифік-авеню, допоки буде можливо. А потім вже бічними вулицями. Просто тримайся правіше гамору натовпу і все буде окей.

– Скільки у нас іще часу?

– Півгодини.

Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали – теоретично принаймні, – але ще одна аварія, і нам гаплик.

Вона обійшлася без жодних трюків, але машину гнала безстрашно. В одному місці ми побачили впале поперек вулиці дерево (звичайно, аякже), і вона, стрибнувши на бордюр, об’їхала його по хіднику. Ми дісталися аж до перехрестя Північної Рекорд-стрит і Гейверміл. Далі їхати стало неможливо, бо останні два квартали вздовж Гейверміл – аж до того місця, де вона перетиналася з В’язовою, – перетворилися на суцільну парковку. Чоловік з помаранчевим прапорцем махнув нам, щоб заїжджали.

– П’яа баа’сів, – сказав він. – Лю’оньки, тут до Головної дві ’вилини пішки, у вас ще куупа часу. – Утім, сумнів зблиснув у його очах, коли він помітив мій костур.

– Я повний банкрут, – сказала Сейді. – Я тоді не брехала.

Я витяг гаманець і дав чоловіку п’ятірку.

– Поставте машину поза тим «Крайслером», – порадив він. – Я’рааз увійде хорошенько, тісненько.

Сейді тицьнула йому ключа.

– Самі поставте хорошенько-тісненько. Ходімо, серденько.

– Агов, вам не туди! – гукнув парковщик. – У той бік В’язова! Вам треба на Головну! Він нею під’їжджатиме!

– Ми знаємо, що робимо! – гукнула у відповідь Сейді. Я сподівався, що вона має рацію.

Ми пробиралися між щільно запаркованими машинами, перед вела Сейді. Поспішаючи слідом, я вигинався й вертівся на костурі, намагаючись ухилятися від відстовбурчених бокових люстерок. Вже долітали звуки локомотивів і брязкання товарних вагонів на залізничному дворі позаду Книгосховища.

– Джейку, ми залишаємо за собою слід з милю завширшки.

– Я знаю. Я маю план. – Величезне перебільшення, але звучало гарно.

Ми вийшли на В’язову, і я показав на будівлю через вулицю за два квартали від нас.

– Там. Це там він засів.

Вона глянула на причаєний червоний куб з його всевидючими вікнами, а потім обернулась до мене з лицем, в розширених очах якого застигла відраза. Я спостерігав – з цікавістю клініциста, – як великими сиротами взялася шкіра в неї на шиї.

– Джейку, воно ж моторошне!

– Я знаю.

– Але… що в ньому таке зловредне?

– Все. Сейді, нам треба поспішати. Ми вже запізнюємося.

12

Ми по діагоналі перетнули В’язову, я шкутильгав ледь не бігом. Найбільший натовп зібрався вздовж Головної вулиці, але чимало було народу і в парку Ділі-Плаза, і на В’язовій перед Книгосховищем. Люди товпилися вздовж бордюру аж до Потрійного проїзду під залізничним мостом. Дівчата сиділи на плечах у парубків. Діти, котрі вже невдовзі панічно верещатимуть, безжурно вимазували собі личка морозивом. Я побачив продавця сніжкових ріжків [671]671
  Подрібнений лід із сиропом.


[Закрыть]і жінку, котра просила по долару за фото Джека і Джекі у вечірньому вбранні.

На той момент, коли ми досягли тіні Книгосховища, я вже обливався потом, пахва у мене вила від постійного тиску костура, а ліве коліно опоясало вогняне реміняччя. Я його ледве міг згинати. Поглянувши вгору, я побачив працівників Книгосховища, що стирчали у вікнах. Нікого я не побачив у тому вікні, що містилося на південно-східному розі шостого поверху, але Лі мусить бути там.

Я поглянув собі на годинник. Дванадцята двадцять. Про наближення кортежу ми здогадувались за ревищем голосів, що здіймалося звіддаля Нижньої Головної вулиці.

Сейді взялася за двері, а потім кинула на мене мученицький погляд: «Замкнено!»

Усередині я побачив чорного чоловіка у хвацько нацупленому кашкеті. Він курив сигарету. Ел був великим любителем приміток на берегах у своїх нотатках і наприкінці він – либонь, мимохідь, недбалою рукою – написав імена кількох колег по роботі Лі. Я не переймався їх запам’ятовуванням, бо не вбачав жодної можливої причини, за якої б вони могли стати мені у пригоді. Поряд з одним із тих імен – я не мав сумнівів: тим, що належить цьому парубку в пласкому кашкеті – Ел написав: «Перший, котрий підпав під підозру (мабуть, бо чорний)». Ім’я було незвичним, але я все одно не міг його зараз пригадати, чи тому, що громили на чолі з Ротом вибили його мені з голови (разом з усякою іншою інформацією), чи через те, що недостатньо цим цікавився від початку.

Або тому, що минуле було опірним. Та яке це мало значення? Мені його не згадати. Це ім’я тепер невідь-де.

Сейді забарабанила в двері. Чорний парубок в кашкеті стояв і апатично дивися на неї. Затягнувся сигаретою, а потім помахав їй тильним боком долоні: «Ідіть собі, леді, йдіть».

– Джейку, придумай що-небудь! ПРОШУ!

Дванадцята двадцять одна.

Незвичне ім’я, так, але чомусаме воно здалося мені незвичним? Я здивувався, бо зрозумів, що згадав причину.

– Бо воно дівоче, – промовив я.

Сейді обернулась до мене. Щоки геть червоні, окрім шраму, що випинався білим джгутом.

– Що?

Зненацька я забарабанив по склу.

– Бонні! – закричав я. – Агов, Бонні Рей! Впустіть нас! Ми знайомі Лі! Лі! ЛІ ОСВАЛЬДА!

Він упізнав ім’я і перетнув фойє дражливо непоспішливою ходою.

– А я й не знав, що в цьо’о сучо’о сина мо’уть бути друзі, – сказав Бонні Рей Вільямс, відчиняючи двері, й відступив вбік, коли ми ринулися всередину повз нього. – Він, мабуть, у кімнаті відпочинку, дивиться на президента з рештою…

– Слухайте мене, – перебив я. – Я не його друг, і він не в кімнаті відпочинку. Він на шостому поверсі. Я гадаю, він задумав застрелити президента Кеннеді.

Великий парубок весело розсміявся. Кинув сигарету на підлогу й розчавив її підошвою свого робочого чобота.

– Той миршавий засцика не має яєць на те навіть, аби утопити кошенят у мішку. Він тіль’о на те й здатен, шо сидіти десь у кутку й читати книжки.

– Я вам кажу…

– Я підіймуся на другий. Якщо хо’ мо’ете зі мною, без проблем, я гадаю. Але тіль’о не ка’іть більш ніяких дурниць про Лілу. Це ми його тут так кличемо – Ліла. Застрелити президента! ’осподи! – Він помахав нам рукою й посунув геть.

Я подумав: «Тобі б у Деррі, Бонні Рей. Це там вони спеціалізуються на тому, щоб не бачити те, що відбувається просто в них перед очима».

– На сходи, – мовив я до Сейді.

– Ліфтом могло би бути…

Це могло би бути кінцем всяких шансів, які в нас іще залишилися.

– Він застрягне між поверхами. На сходи!

Я вхопив її за руку й потягнув за собою. Сходовий просвіт тягнувся тісною глоткою, а дерев’яні стояки вичовганих за довгі роки щаблів були хисткими. Ліворуч ішли заіржавлені перила. Біля підніжжя сходів Сейді обернулася до мене:

– Віддай мені револьвер.

– Ні.

– Тобі нізащо не встигнути. А я доберуся. Віддай револьвер.

Я мало не віддав. Не те, щоби вважав, ніби саме я заслуговую на нього. Тепер, коли насправді надійшов вододільний момент, не мало значення, хто зупинить Освальда, аби тільки бодай хтосьце зробив. Але ми були лише за крок від розлютованої машини минулого, і нехай я буду проклятий, якщо дозволю Сейді зробити той ризикований останній крок поперед мене, щоб опинитися втягнутою в тлумовище приводних ременів і різаків.

Я усміхнувся, а потім нахилився і поцілував її.

– Викликаю на перегони, – сказав я і рушив угору сходами. Через плече я докинув: – Якщо раптом засну, він належить тобі!

13

– Ви, люди, якісь наче бо’евільні, – дочув я злегка протестуючий голос Бонні Рея Вільямса.

А потім слідом за мною застукотіли кроки Сейді. Справа я налягав на костур – не просто спирався, а буквально стрибавна ньому, – а зліва хапався за перила. Револьвер у кишені піджака метлявся, б’ючи мене по стегну. Коліно в мене вило. Я йому дозволяв, хай реве.

Вибравшись на майданчик другого поверху, я зиркнув на годинник. Дванадцята двадцять п’ять. Ні; двадцять шість. Я чув, що ревіння натовпу все ще наближається, хвиля, яка ось-ось розіб’ється. Кортеж минає перехрестя Головної та вулиці Генрі Ервея, Головної та вулиці Екарда, Головної та Польової. Через дві хвилини – три найбільше – він досягне Х’юстон-стрит, заверне праворуч і зі швидкістю п’ятнадцять миль за годину покотиться повз стару будівлю Далласького суду. Від того моменту президент Сполучених Штатів стане доступною ціллю. Крізь 4-кратний приціл гвинтівки Манліхер-Каркано подружжя Кеннеді й Коннолі виглядатимуть великими, як актори на екрані Лізбонського драйв-іну. Проте Лі зачекає трішечки довше. Він не камікадзе; йому хочеться втекти. Якщо він вистрелить зарано, президентські охоронці в машині, що рухається в голові колони, помітять спалах і почнуть стріляти у відповідь. Він зачекає поки їхня машина – і президентський лімузин – повернуть на закрут В’язової вулиці. Він не просто кілер, цей курваль підлий вбивця в потилицю.

Я мав ще три хвилини.

А може, лише дві з половиною.

Сходи між другим і третім поверхами я атакував, ігноруючи біль у коліні, женучи себе вгору, як марафонець, котрим я, по суті, й був наприкінці довгого забігу.

Знизу донеслися крики Бонні Рея, серед яких я дочув «ска’ений хлоп»та «ка’е, Ліла стрелить».

Поки не подолав половини прогону між другим і третім поверхами, я відчував, як Сейді плескає мене по спині, мов наїзниця, котра підганяє свого коня бігти швидше, але далі вона трохи відстала. Я почув її хекання й подумав: «Забагато сигарет, моя мила». Коліно в мене вже не боліло; біль тимчасово було поховано під потужним сплеском адреналіну. Ліву ногу я намагався ставити якомога пряміше, най справа костур робить свою роботу.

Поворот. Далі четвертий поверх. Тепер уже й я хекав, а сходи здавались крутішими. Як гора. Сідельце жебрацького костура в мене під правою пахвою стало слизьким від поту. Мені било в голову; у вухах гуло від криків вітальних натовпів знизу, з вулиці. Око моєї уяви широко розчахнулося, і я побачив наближення кортежу: машина служби безпеки, потім президентський лімузин з мотоциклетним ескортом, копи Далласького департаменту поліції їдуть на «Харлі-Девідсонах», у чорних окулярах і білих шоломах, з ремінцями, застебнутими на підборіддях.

Ще поворот. Костур підбився, потім вирівнявся. Знову вгору. Глухо гупає костур. Тепер я вже чую тирсу, запах ремонтних робіт на шостому поверсі: там старі дошки підлоги міняють на нові. Щоправда, не з того боку, де Лі. Південно-східний кут Лі має в повному своєму розпорядженні.

Я збіг на майданчик п’ятого поверху і зробив останній поворот, хапаючи роззявленим ротом повітря, мокра ганчірка сорочки липне на засапаних грудях. Пекучий піт забігає мені в очі, і я його зморгую.

Три картонні коробки з трафаретними написами: «ДОРОГИ НАВСІБІЧ», ЧИТАНКА ДЛЯ 4-го і 5-го КЛАСІВ загороджували сходи на шостий поверх. Балансуючи на правій нозі, я вперся кінцем костура в одну з них, коробка посунулась. Поза собою я чув Сейді, вона була між четвертим та п’ятим поверхами. Отже, схоже, я був правий, залишаючи в себе револьвер, хоча хто міг насправді знати? Судячи з мого власного досвіду, усвідомлення того, що саме на тобі лежить основна відповідальність за зміну майбутнього, змушує бігти швидше.

Я протиснувся крізь створений мною між коробками проміжок. Для цього мені довелося на секунду перенести всю вагу на ліву ногу. Вона видала крик болю. Я простогнав і, щоб утриматись від падіння сторч головою на сходи, вхопився за перила. Глянув на годинник. Він показав дванадцять двадцять вісім, але якщо він відстає? Натовп іще гуде.

– Джейку… заради Бога, поспіши, – Сейді ще не досягла майданчика п’ятого поверху.

Я рушив вгору останнім прогоном, і галас натовпу почав всотуватися у велику тишу. Коли я досяг верху, не існувало вже нічого, окрім хрипкого дихання та запеклого гупання мого надсадженого серця.

14

Шостий поверх Техаського сховища шкільних підручників являв собою притінений квадрат, поцяткований острівцями складених одна на одну картонних коробок. Верхнє світло горіло там, де міняли підлогу. Його було вимкнуто в тому кінці, де Лі Освальд за сотню секунд чи й того менше планував увійти в історію. На В’язову вулицю дивляться сім вікон, п’ять посередині великі, напівкруглі, ті, що по краях, квадратні. Шостий поверх, притемнений біля виходу зі сходів, але наповнений імлистим світлом там, де він дивиться на В’язову вулицю. Завдяки плаваючій у повітрі порохняві, що летіла відтіля, де міняли долівку, падаючі у вікна сонячні промені здавались тугими, хоч їх ріж. Проте той сніп світла, що падав у вікно в південно-східному кутку, ховався за барикадою з книжкових коробок. Снайперське гніздо містилося навпроти мене, по діагоналі, що тягнулася через все приміщення з північного заходу на південний схід.

Поза тією барикадою, освітлений сонцем, перед вікном стояв чоловік із гвинтівкою. Сутулився, визирав. Вікно було відкрито. Легкий вітерець куйовдив чоловіку волосся, ворушив комірець сорочки. Він уже підводив гвинтівку.

Я незграбно кинувся бігом, огинаючи піраміди коробок, намацуючи в кишені револьвер 38-го калібру.

–  Лі! – закричав я. – Зупинися, сучий ти сину!

Він обернув голову і глянув на мене, очі розширені, щелепа відвисла. Якусь мить він був просто Лі – парубком, котрий сміявся, граючись зі своєю донею Джун у ванні, тим, хто подеколи обнімав свою дружину, цілуючи її закинуте до нього обличчя – а тоді його тонкий, ніби святенницький, рот скривився в гидливій гримасі з оголеними верхніми зубами. Він ураз перетворився на щось моторошне. Сумніваюсь, щоб ви в це повірили, але клянуся, це суща правда. Він перестав бути людиною, а натомість став тим демонічним привидом, який відтоді повсякчас переслідує Америку, спотворюючи її завзяття, паскудячи кожний з її добрих намірів.

Якщо я дозволю цьому трапитись.

Знову піднісся шум натовпу, тисячі людей аплодують, щосили вигукують привітання. Я чув їх, і Лі чув також. Він розумів, що це означає: тепер або ніколи. Він вихором вертнувся назад до вікна і впер приклад гвинтівки собі в плече.

Я мав револьвер, той самий, яким був застрелив Френка Даннінга. Не схожийна нього; у той момент це був той самий револьвер. Я вважав так тоді, вважаю так і тепер. Курок намагався зачепитися за підкладку кишені, але я її прорвав і витяг револьвер.

Я вистрелив. Попав зависоко, вирвало скалки з верхньої частини віконної рами, але цього вистачило, щоб урятувати життя Джону Кеннеді. Освальд здригнувся від звуку мого пострілу і 10-грамова куля з його Манліхер-Каркано теж пішла зависоко, розтрощивши вікно в будівлі окружного суду.

Знизу нас залунали нестямні крики, вереск. Лі знов обернувся до мене, лице його було маскою люті, ненависті й розчарування. Він знову підвів свою гвинтівку, і цього разу він цілитиметься не в президента Сполучених Штатів Америки. Він клацнув затвором – клак-клак– і я вистрелив у нього знову. Хоча я вже подолав три чверті шляху і стояв менш ніж за двадцять п’ять футів від нього, я знову промазав. Я помітив, як сіпнувся бік його сорочки, але то і все.

Мій костур вдарився об купу коробок. Я оступився ліворуч, змахнувши рукою з револьвером, щоб утримати рівновагу, але дарма. На мить я згадав, як того дня, коли я вперше побачив Сейді, вона буквально впала мені до рук. Я вже знав, що буде далі. Історія себе не повторює, але гармонізується, і в результаті зазвичай виходить диявольська музика. Цього разу ябув тим, хто спіткнувся, і в цьому полягала вирішальна різниця.

Я більше не чув її на сходах… але чув її поспішливі кроки.

–  Сейді, падай! – закричав я, але голос мій потонув у гуркоті Освальдової гвинтівки.

Я відчув, як куля майнула поверх мене. Почув, як скрикнула Сейді.

Пролунали нові постріли, цього разу знадвору. Президентський лімузин рвонув уперед і на шаленій швидкості помчав до Потрійного проїзду, дві подружні пари у ньому пригнулися, тримаючись одне за одного. Але автомобіль служби безпеки зупинився на протилежному боці В’язової, біля Ділі-Плази. Копи на мотоциклах стали посеред вулиці, а щонайменше чотири десятки людей діяли як корегувальники, показуючи руками на те вікно шостого поверху, в якому ясно було видно сухорлявого чоловіка в синій сорочці.

Я почув торох-торох, такі звуки, ніби град сиплеться на землю. То були кулі, що не попали у вікно і били в цеглу обабіч чи вище нього. Чимало з них не промазали. Я побачив, як спухає на Лі сорочка, немов вітер почав дути під нею – червоний вітер, що прориває діри в тканині: ось над правим соском, ось на грудині, третя там, де мусить бути його пупок. Четвертою йому розірвало горло. Він танцював, немов якась лялька, у млистому, насиченому тирсовим пилом світлі, і та оскалена, гидлива гримаса не покидала його обличчя. Він не був людиною наприкінці, я вам це кажу; він був чимось іншим. Тим, що влізає в нас, коли ми прислухаємося до наших найгірших янголів.

Дурна куля поцілила в один з верхніх світильників, луснула лампа, загойдавшись на дроті. Інша куля зірвала верх голови невдалому вбивці президента, точно так, як сам Лі був зірвав верх голови Кеннеді в тому світі, з якого прибув сюди я. Він завалився на свою барикаду з коробок, попхнувши їх шкереберть по підлозі.

Крики знизу. Хтось волає: «Чоловік упав, я бачив, як він упав!»