Текст книги "11/22/63 "

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 54 страниц)

– Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.

– Гаррі? – вражено перепитала вона. – Ох, Боже мій! То було в армії?

Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.

– Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, – зійшло на мене натхнення. – Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.

– Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.

На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:

– Ох, Господи, мені так жаль.

– Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет [252]252
  Tet Offensive – назва найпотужнішого наступу військ комуністичного Північного В’єтнаму на територію Південного, який почався 31.01.1968, у найбільше в’єтнамське свято Тет – Новий рік за місячним календарем; 1968-й став найбільш втратним для американських військ за весь період В’єтнамської війни: 16 592 убитих.


[Закрыть].

Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.

Тим часом шоу мало продовжуватись.

– А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. – Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. – Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.

– Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT [253]253
  WKIT 100,3 – ФМ-радіостанція рок-формату, яка належить Стівену й Табіті Кінг.


[Закрыть]в Бенгорі. Знаєте таку професію – диск-жокей?

– Еге ж, еге ж. А Трой?

– Провадить la vida loca [254]254
  Божевільне життя ( ісп.).


[Закрыть]у Палм-Спрингс [255]255
  Palm Springs («Пальмові джерела») – засноване 1896 року місто в Південній Каліфорнії в гірській напівпустелі Коачелла, модний курорт.


[Закрыть]. Він у нашій родині ще той багатій. Зробив купу грошей у комп’ютерному бізнесі. Починав із самих підвалин, ще у сімдесятих. Ланчує зі Стівом Джобсом [256]256
  Steve Jobs (1955–2011) – винахідник і бізнесмен, один з піонерів комп’ютерної революції, співзасновник і керівник корпорації «Епл».


[Закрыть]і всякими такими іншими. – Вона розсміялася. Сміх її звучав фантастично. Я міг би закластися, що люди по всьому східному Мейну настроюються на її хвилю, аби лиш чути цей голос. Але коли вона знову заговорила, тон у неї понизився і весь гумор з голосу щез. Сонце зайшло за хмару, десь так. – Хто ви насправді, містере Емберсон?

– Що ви маєте на увазі?

– Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача – домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо [257]257
  Rush Hudson Limbaugh (нар. 1951 р.) – активіст Республіканської партії, радіокоментатор, лідер опіній серед американців правих політичних поглядів; Glenn Beck (1964) – письменник, теле-й радіоведучий, теоретик сучасного консерватизму.


[Закрыть]або навпаки – закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.

Господи Ісусе, вона справжня снайперка.

– Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.

– Гарний фінт, – сухо озвалася вона, і ці слова вже прозвучалипо-старечому. – За мною роки тренувань і практики, звідси й сонячні інтонації в голосі. А що за вами?

Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.

– І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.

«Можна було б уже й повісти слухавку, – подумав я. – Я отримав те, заради чого дзвонив, і навіть більше, ніж мені було потрібно». Але слухавка немов приклеїлася до долоні. Я не певен, що зміг би її випустити, навіть якби побачив, що вогнем зайнялися штори у вітальні.

Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.

– Ви той?

– Я не розумію, про що ви…

– Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви – це він?

– Якого вечора? – От лишень прозвучало це «яоуечеа», бо губи в мене заніміли. Відчуття було, наче хтось накрив мені лице маскою. Снігом підбитою.

– Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?

Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.

– Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…

– Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму [258]258
  Nam – поширена в неформальній говірці американців назва В’єтнаму.


[Закрыть], і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані [259]259
  Khe Sahn – місто на кордоні В’єтнаму й Лаосу, де містилася база Корпусу морської піхоти США.


[Закрыть]? Де ви були, сучий ви сину?

Вона ще щось казала, але я не зрозумів, що саме. На той час вона вже фактично ридала. Я повісив слухавку. Заліз до ванни, засмикнув штору і сів, сховавши голову собі між колін так, що бачив лише гумовий мат із жовтими маргаритками на ньому. А потім я завив. Раз. Другий. Три рази. І ось що найгірше: мені не просто хотілося, щоби Ел ніколи не розповідав був мені про ту чортову кролячу нору. Я бажав більшого. Я бажав, щоби він помер.

9

Погане передчуття в мене виникло, вже коли я під’їхав до його будинку і побачив, що той стоїть цілком темний. Ще більше воно погіршилось, коли я взявся за клямку і двері виявилися незамкненими.

– Еле?

Тиша.

Я намацав вмикач і клацнув. Центральна частина дому зяяла тією стерильною акуратністю помешкання, в якому регулярно прибирають, але майже не живуть. Стіни були увішані обрамленими світлинами. Майже на всіх були люди, котрих я не знав – Елові родичі, припустив я, – але одну пару на фотографії, яка висіла над диваном, я впізнав: Джон і Жаклін Кеннеді. Вони стояли на березі моря, мабуть, у Хаяніс Порті [260]260
  Hyannis Port – курортне селище на мисі Код, у Массачусетсі, де з 1926 року розташовуються заміські садиби членів родини Кеннеді.


[Закрыть], обнявшись. У будинку висів запах освіжувача повітря «Глейд», неспроможного цілком замаскувати дух хвороби, що линув з дальніх кімнат. Десь, дуже тихо, «Темптейшенз» співали «Моя дівчина». Сонячне сяйво серед хмарного дня і все таке.

– Еле? Ти тут?

А де ж іще? В Дев’ятій студії в Портленді, танцює диско, намагаючись кадрити студенток коледжу? Кому, як не мені, було краще знати. Я загадав бажання, а іноді бажання здійснюються.

Навпомацки я знайшов вмикачі в кухні, і приміщення затопило флуоресцентним світлом, якого вистачило б для операції з видалення апендикса. На столі стояло пластикове медичне пуделко того типу, у яких зберігають тижневий запас пігулок. Більшість таких пуделок маленькі, щоб їх можна було класти до кишені або в гаманець, але це було величезне, як якась енциклопедія. Поряд лежав аркуш, вирваний з блокнота «Зіґґі» із застереженням: «Якщо знову забудете прийняти 8-годинні, Я ВАС УБ’Ю!!!»

«Моя дівчина» закінчилася, і почалася «Просто моя уява» [261]261
  «The Temptations» – сформований 1960 року вокальний гурт, який існує й зараз; «My Girl» (1964) – їхній перший великий хіт, «Just My Imagination» – хіт 1971 року.


[Закрыть]. Я вирушив на звуки музики, до пропахлої хворобою спальні. Ел лежав у ліжку. Доволі спокійний на вигляд. Наприкінці з куточків його заплющених очей викотилося по єдиній сльозинці. Доріжки після них усе ще залишались вологими й зблискували. Мультидисковий CD-плеєр стояв зліва, на нічному столику. Там же лежала записка, поверх якої стояв слоїк з-під пігулок. Слабеньке таке прес-пап’є, воно скотилося б від найменшого протягу, бо слоїк був порожнім. Я подивився на сигнатуру: оксиконтин, двадцять міліграмів. Узяв записку.

Вибач, друже, не міг терпіти. Завеликий біль. Ти маєш ключа до харчевні і знаєш, що тобі робити. Не дури також себе, ніби ти матимеш нові шанси, занадто багато чого може трапитись. Зроби все добре за першим разом. Можливо, ти ненавидиш мене за те, що я втягнув тебе до цієї справи. Я на твоєму місці саме це й відчував би. Але не відступайся. Прошу, не роби цього. Бляшана скринька під ліжком. В ній лежать ще $500 чи близько того, які я був приберіг. Години за дві після того, як Доріс мене знайде вранці, землевласники, мабуть, опечатають харчевню, тому все мусить статися цього вечора. Врятуй його, гаразд? Врятуй Кеннеді, і все зміниться.

Благаю.

«Сучий ти сину, – подумав я. – Ти знав, що я можу передумати, і ось таким от чином позбавив мене цієї можливості, авжеж?»

Звісно, я схилявся до того, щоб передумати. Але думки – це ще не рішення. Якщо він гадав, що я ввімкну задню, він помилявся. Зупинити Освальда? Звісно. Але Освальд наразі абсолютно другорядна ціль, частина таємничого майбутнього. Кумедно звучить, якщо думати про 1963 рік, але цілком справедливо. Родина Даннінгів – ось кого я мав на думці.

Артур, знаний також як Тугга: я все ще міг його врятувати. І Гаррі також.

«Кеннеді міг передумати», – казав Ел. Він мав на увазі В’єтнам.

Навіть якщо Кеннеді не передумає, не виведе війська, чи може опинитися Гаррі точно в тому ж місці, точно в той самий час 6 лютого 1968 року? Я так не думав.

– Гаразд, – промовив я. – Гаразд. – Я нахилився до Ела й поцілував його в щоку. Я відчув слабеньку солоність останньої його сльози. – Спи спокійно, друже.

10

Повернувшись додому, я зробив ревізію вмісту портфеля «Лорд Бакстон» і претензійного портмоне зі страусової шкіри. Я мав вичерпні нотатки Ела про дії Освальда, після того як той 11 вересня 1959 року демобілізується з морської піхоти. Всі мої посвідчення особи були на місці. Ситуація з грошима була кращою, ніж я очікував; з тим, що в мене залишилося, плюс цей додаток, який був притримав Ел, загальна сума моїх активів все одно перевищувала п’ять тисяч доларів.

У м’ясній секції холодильника лежав фарш. Я запарив шмат того фаршу і поклав Елмору в миску. Кіт їв, а я його гладив. «Якщо я не повернуся, йди до сусідів, до Ріттерів, – говорив я йому. – Вони про тебе подбають».

Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.

– Агов, Оззі, – промовив я беззлобно. – Я йду по тебе, ти, уйобку.

Я вийшов і причинив за собою двері.

11

Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут – його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.

Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед. «Уяви собі, ніби в темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати перший щабель сходів, – казав Ел. – Заплющ очі, друже, так буде легше».

Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув шух-Швах, шух-Швахчесальних машин. Було 9 вересня 1958 року, дві хвилини до полудня. Тугга Даннінг знову був живий, і рука в місіс Даннінг не була ще зламана. Неподалік звідси, у «Шевроні» Тайтеса, на мене чекав чепурненький «Форд-Санлайнер».

Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.

Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка – колись жовта, а потім помаранчева – тепер була смертельно чорного кольору.

Розділ 10

1

Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю. У всі ті тижні, місяці й роки, що лежать попереду, я потребуватиму всієї удачі, яку лишень зможу надибати.

Цього разу я не завітав до «Кеннебекської фруктової», я також не мав наміру купляти одяг чи машину. Це можна зробити завтра або післязавтра, бо для прийшлої людини сьогоднішній день у Фолзі, може, виявитися нещасливим. Дуже скоро хтось виявить мертве тіло на фабричному подвір’ї і до будь-якого нетутешнього мусять виникнути питання. Посвідчення особи Джорджа Емберсона не витримають серйозної перевірки, особливо коли в його водійській ліцензії позначено адресу дому на Блуберд-лейн, якого ще не побудовано.

Фабричної зупинки я дістався вчасно: туди якраз захекано під’їжджав автобус з маршрутним шильдом ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Опинившись в автобусі, я подав той паперовий долар, який збирався вручити Жовтій Картці. Водій відсипав мені жменю металевого дріб’язку з хромованого цівкового монетника в себе на поясі. Я вкинув п’ятнадцять центів до каси і, пробравшись по хиткому проходу до вільного сидіння, сів позаду двох прищуватих морячків – мабуть, з авіабази ВМС у Брансвіку [262]262
  Brunswick – засноване 1628 року портове місто (22 тис. мешканців) у штаті Мейн; флотська авіабаза, яка існувала там з 1943 р., була закрита 31.05.2011.


[Закрыть], – котрі теревенили про дівчат, яких вони сподівалися побачити в стрип-клубі під назвою «Голлі» [263]263
  У назві закладу обігрується схоже написання англійських слів: «holly» – гостролист, «holy» – святилище.


[Закрыть]. Бесіда їхня перемежовувалася важкими ляпасами й тичками одне одного в плече та вибухами клекітливого сміху.

Перед моїми очима розгорталося шосе № 196, я дивився на нього, але майже не бачив. Все думав про мерця. І про картку, котра була тепер смертельно-чорного кольору. Мені хотілося якнайшвидше опинитися якомога далі від тривожного трупа, але я все ж таки трохи був затримався там, щоб торкнутися тієї картки. Вона не була картонною, як мені спершу здалося. І не з пластику вона була. Можливо, целулоїд… проте на дотик і на нього не дуже було схоже. На дотик вона була, як мертва шкіра – така, як ото, буває, зрізаєш з мозолів. На картці не було жодних написів, принаймні таких, які б я помітив.

Ел вважав Жовту Картку просто божевільним алкоголіком, жертвою нещасливої комбінації обставин: пияцтва й близькості до кролячої нори. Я не ставив це під сумнів, допоки картка не перетворилася на помаранчеву. Тепер я не просто сумнівався; я абсолютно не погоджувався з тим поясненням. То ким же він бувнасправді?

«Мертвяк, ось хто він тепер. І більше ніхто. То й забудь. Ти й без нього маєш доволі справ».

Коли ми проминули Лізбонський драйв-ін, я смикнув за сигнальний шнур. Водій загальмував біля наступного телефонного стовпа, помальованого білими смугами.

– Гарного вам дня, – попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.

– Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, – відповів він, підкурюючи сигарету.

За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик» [264]264
  «S.O.S.» – компанія, заснована 1917 року Едом Коксом, винахідником кухонної губки з вкладеним до неї милом; придумана його дружиною назва компанії є англійською абревіатурою гасла «Спасіть наші каструлі».


[Закрыть]у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару хвилин.

На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.

Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.

Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.

2

Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол» [265]265
  «Pepsol» – газований безалкогольний напій, що випускався з 1894 р.


[Закрыть], і подивився «Довге, гаряче літо»– разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока» [266]266
  «The Long, Hot Summer» (1958) – фільм, знятий за сюжетами оповідань нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера (1897–1962); «Vertigo» (1958) – детективний трилер Альфреда Гічкока.


[Закрыть], повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.

Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси» [267]267
  «Argosy» («Корабель», 1882–1972) – літературний журнал, у якому здебільшого публікувалися пригодницькі твори.


[Закрыть].

– Вітаю, сусіде, – кивнув мені він.

– І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?

– О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…

– І подивитися там, праворуч, – закінчив я його фразу.

– Правильно. Ви вже тут колись бували?

– Ми всіколись тут уже бували, – промовив я. – Ця штука загадковіша за професійний футбол.

Він розсміявся:

– Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.

Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.

– У вас говірка не тутешнього, – зауважила вона.

– З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.

– Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? – Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: – Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. – Вона понизила голос. – Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?

– Який жах, – промовив я, кладучи до портмоне чек на придбаний мною автомобіль. Я підкинув на долоні ключі. – Місцевий парубок?

– Та нє, і жодного документа при нім. Він, мабуть, приїхав із Округу в товарнім вагоні, так мій тато каже. На збір яблук у Касл-Року, мабуть. Містер Кейді – це продавець у зеленому фронті – розповідав моєму татові, що той дядько заходив учора вранці і хотів купити собі пінту, але був такий п’яний і смердючий, що містер Кейді його витурив. От тоді він і міг піти назад, на фабричний двір, допити, що там у нього залишалося, а коли й те скінчилося, він розбив пляшку і розрізав собі горло осколком скла. – Вона повторила. – Ви можете собі таке уявити?

Стрижку я проігнорував, і банк також пропустив, але знову накупив собі одягу в Мейсона.

– Вам мусить сподобатися цей блакитний тон, – порекомендував продавець, кладучи сорочку на верх моєї купи. – Той самий колір, що і в сорочки, яка зараз на вас.

Фактично, це була та сама сорочка, що й на мені, але я цього не промовив. Це тільки збентежило б нас обох.

3

У другій половині дня того четверга я їхав у північному напрямку автострадою «Миля за хвилину». Цього разу мені не треба було купувати бриля в Деррі, бо я не забув придбати гарний літній солом’яний капелюх разом з іншими речами у Мейсона. Я зупинився в готелі «Деррі Таун Хол», пообідав у тамтешній їдальні, а тоді спустився до бару й замовив собі пива у Фреда Тумі. В цьому раунді я не заохочував його до балачки.

Наступного дня я винайняв свою ж попередню квартиру на Гаррис-авеню, і де там заважати мені спати – тепер звук сідаючих літаків чудово мене заколисував. Наступного дня я завітав до крамниці спортивних товарів Мехена, де сказав продавцеві, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і все таке бла-бла-бла. Продавець продемонстрував мені той самий револьвер «Кольт.38 Поліс Спешел» і знову запевнив мене, що це добре знаряддя для самозахисту. Я купив револьвер і поклав його до портфеля. Подумав було, чи не прогулятися мені вздовж Канзас-стрит до невеличкого майданчика для пікніків, де я зможу побачити, як Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі репетирують свінгові танцювальні рухи, а потім зрозумів, що скучатиму за ними. Ну чому я не додумався під час мого короткого повернення у 2011 рік продивитися «Дейлі Ньюз»за кінець листопада; я б дізнався, чи перемогли вони в конкурсі талантів.

Я запровадив собі звичку заходити до «Ліхтарника» на пиво раннім вечором, поки заклад ще не почав заповнюватися. Іноді я замовляв собі збіранку лобстера. Френка Даннінга я там не побачив жодного разу, не бажав його бачити. «Ліхтарник» я регулярно відвідував з іншої причини. Якщо все піде добре, скоро я вирушу до Техасу, а перед тим, як туди їхати, я хотів покращити свій фінансовий стан. Я потоваришував з Джефом, барменом, і одного вечора, це було під кінець вересня, він торкнувся теми, яку я й сам хотів незабаром підняти.

– Хто вам подобається у Світовій серії [268]268
  World Series – фінал чемпіонату Головної бейсбольної ліги, у якому беруть участь команди-чемпіони Національної та Американської ліг.


[Закрыть], Джордже?

– «Янкі», звісно, – сказав я.

– І це кажете ви? Парубок з Вісконсину?

– Гордість за рідний штат немає з цим діла. Цього року «Янкі» – команда долі.

– Нізащо такому не статися. У них пітчери занадто старі. Оборона дірява. У Ментла колеса заіржавіли. Династія бомберів з Бронксу видохлась [269]269
  Mickey Mantle (1931–1995) – активний гравець 1951–1964 рр., вважається одним з найкращих бейсболістів за всю історію цього виду спорту; бомбери з Бронксу – прізвисько «Нью-Йорк Янкіз» за районом базування цієї команди.


[Закрыть]. Навіть «Мілвокі» їх можуть підмести [270]270
  «Milwaukee Braves» – професійна бейсбольна команда, що існувала в місті Мілвокі, штат Вісконсин, у 1956–1962 рр.


[Закрыть].

Я розсміявся:

– Ви робите цікаві зауваження, Джефе, бачу, ви добре знаєтесь на грі, але зізнайтеся – ви просто ненавидите «Янкі», як і всі в Новій Англії, і це руйнує ваше бачення перспективи.

– Бажаєте вкласти гроші туди, куди завів ваш язик?

– Без вагань. П’ять доларів. Я взяв собі за правило не вигравати в людей, що живуть на зарплату, більше п’ятірки. То закладаємося?

– Закладаємося.

І ми потисли одне одному руки.

– Гаразд, – промовив я. – З цим вирішено, й оскільки ми таким чином торкнулися бейсболу й тоталізатора – двох головних забавок американців, – я хотів би поцікавитися, чи не могли б ви мені підказати, де в цьому місті я міг би зробити більш серйозні ставки. Дозволивши собі запасти в лірику, скажу, що бажав би солідно ризикнути. Подайте мені ще пива, й собі також наточіть.

Я промовив те «солідно ризикнути»на мейнський манер «соліно ризнути»,і він сміявся, поки наливав «Наррагансет» (я тепер теж призвичаївся називати це пиво «з нори гасом» – наскільки це можливо, говори по-римському, поки ти в Римі).

Ми цокнулися кухлями, і Джеф спитав у мене, скільки саме я маю на увазі, говорячи про серйозні ставки. Я прикинувся, ніби розмірковую, а потім повів:

– Грубих п’ять сотень? На «Янкі»? Це коли «Мілвокі брейвз» мають Спана й Бердетта? Не кажучи вже про Генка Ерона й непробивного Едді Метьюза [271]271
  Warren Spahn (1921–2003), Lewis Burdette (1926–2007), Henry Aaron (нар. 1934 р.), Edwin Mathews (1931–2001) – видатні бейсболісти 1950-х рр.


[Закрыть]? Та ви сказилися.

– Може, так, а може, й ні. Це ми побачимо, починаючи з першого жовтня, авжеж? Так єхоч хтось у Деррі, хто відповів би на ставку такого розміру?

Чи знав я, що він мені зараз скаже? Ні. Я не такий прозорливий. Чи здивувався я? Знову ж таки, ні. Бо минуле не просто опірне; воно прагне перебувати в гармонії і з самим собою, і з майбутнім. Я стикався з цією гармонією знову і знову.

– Чез Фраті. Ви його, імовірно, бачили тут. Він володіє ломбардами й позичковими касами. Я не назвав би його категорично букмекером, але йому не доводиться нудьгувати під час Світової серії та сезону битв між шкільними баскетбольними й футбольними командами.

– То ви гадаєте, він прийме мою пропозицію?

– Звісно. Дайте йому фору, і все буде зроблено. От тільки… – він озирнувся навкруги, побачив, що в барі нікого, окрім нас, немає, проте все одно стишив голос ледь не до шепоту. – Не намагайтеся його надурити, Джордже. Він знає людей. Дуже серйознихлюдей.

– Я зрозумів, – сказав я. – Дякую за підказку. До речі, я відплачу вам тим, що ваші п’ять доларів залишаться вашими, коли «Янкі» виграють серію.

4

Наступного дня, увійшовши до закладу Чеза Фраті «Русалка. Застави & Позики», я постав перед грандіозною, вагою сотні зо три фунтів, леді з кам’яним обличчям. Вона була в пурпуровій сукні, мала на шиї індіанське бісерне намисто, а на розпухлих ногах мокасини. Я повідомив їй, що бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.

– Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою? – спитала вона.

– Ви коп? – перепитав я.

– Так, – кивнула вона, витягаючи з нагрудної кишені «Тіпарилло» й підкурюючи її «Зіппо» [272]272
  «Tiparillo» – невеличкі сигари машинної скрутки, що виробляються в Алабамі; «Zippo» – найпопулярніша бензинова запальничка, яка виробляється заснованою 1932 року однойменною компанією.


[Закрыть]. – Я Джон Едгар Гувер [273]273
  Від 1940-х рр. ходять плітки, ніби грізний директор ФБР був «домашнім» трансвеститом.


[Закрыть], синку.

– Гаразд, містере Гувер, ви мене підловили, мова йде про ставки.

– Світова серія чи футбол, «Тигри»?

– Сам я не тутешній, тому не відрізню деррійських «Тигрів» від бенгорських «Бабуїнів». Мова про бейсбол.

Крізь завішений шторою одвірок жінка просунула голову до задньої кімнати, подарувавши мені вид того, що напевне було найбільшим на весь Центральний Мейн задом, і заволала:

– Агов, Чеззі, ходи-но сюди. Тут один живчик до тебе.

Фраті вийшов і поцілував величну жінку в щоку.

– Дякую, кохання моє. – Рукава він мав засукані, тож видно було його русалку. – Я можу вам чимсь допомогти?

– Сподіваюся, так. Джордж Емберсон моє ім’я, – простягнув я руку. – Я з Вісконсину і, хоча душа моя тягне за хлопцями з рідного штату, але коли йдеться про серію, мій гаманець роззявляється в бік «Янкі».

Він відвернувся до полиці позаду себе, але велична леді вже подавала йому потрібне – витертий зелений гросбух із написом ОСОБИСТІ ПОЗИКИ на обкладинці. Він відкрив книгу й, періодично слинячи собі пучки, перегорнув аркуші до порожньої сторінки.

– Про яку частку вмісту вашого гаманця, колего, ми говоримо?

– Яку фору я можу отримати, ставлячи п’ятсот доларів на виграш?

Товстуха засміялася й випустила дим.

– На «Бомберів»? Порівну, колего. Тільки порівну.

– Які коефіцієнти ви запропонуєте, якщо «Янкі» роблять сімку [274]274
  Мається на увазі сума очок у всіх семи матчах Світової серії.


[Закрыть]?

Він поміркував сам, потім обернувся до дебелої леді. Та, з тим самим зачудованим виразом обличчя, похитала головою.

– Не годиться, – промовила вона. – Якщо не вірите мені, надішліть телеграму, поцікавтеся лінією у Нью-Йорку [275]275
  Лінія – перелік подій, їх імовірних результатів та пропонованих букмекерами коефіцієнтів.


[Закрыть].

Я зітхнув і забарабанив пальцями по склу, під яким у вітрині лежали годинники й каблучки.

– Гаразд, а як щодо такого варіанта – п’ять сотень на те, що «Янкі» після збиткового рахунку 1–3 таки роблять серію?

Він розсміявся.

– Якесь, сказати б так, неабияке чутяуморув цьому таки є присутнім, колего. Дозвольте, я лишень проконсультуюся з босом.

Фраті й монументальна леді (поряд з нею він скидався на толкінівського гнома) радилися пошепки, та врешті він повернувся до прилавку.

– Якщо ви маєте на увазі саме те, що, як я гадаю, ви маєте на увазі, то я прийму вашу ставку з коефіцієнтом чотири до одного. Але якщо «Янкі» не програватимуть 1–3, а потім раптом не піднімуться, ви втрачаєте весь стос. Я просто хочу прояснити всі умови нашої умови.

– Ясно, як білий день, – кивнув я. – Але… без образ з вашого боку чи з боку вашої подруги…

– Ми одружені, – втрутилась дебела леді, – тож не обзивайте нас друзями. – І вона знову реготнула.

– Без жодних образ з вашого боку чи з боку вашої дружини, але коефіцієнт чотири до одного не годиться. Натомість, вісім до одного… було б чудовим рішенням для обох сторін.

– Я дам вам п’ять до одного, але це вже край, – промовив Фраті. – Для мене це лише побічна справа. Якщо вам потрібен Вегас, їжджайте до Вегаса.

– Сім, – сказав я. – Нумо, містере Фраті, погоджуйтесь на мою пропозицію.

Вони ще пошепотілися з дебелою леді. Потім він повернувся й запропонував шість до одного, що я й прийняв. Цей коефіцієнт все одно залишався низьким для такої безумної перспективи, але мені не хотілося надто серйозно грабувати Фраті. Так, він був підставив мене на користь Білла Теркотта, але мав на те власні мотиви.

Крім того, то було в іншому житті.

5

У ті часи в бейсбол грали так, як було задумано від самих початків цієї гри – при яскравому сонячному світлі, у той період ранньої осені, коли ще зберігається відчуття літа. Люди збиралися в Нижньому місті перед вітриною крамниці електротоварів Бентона й дивилися матчі по трьох встановлених на п’єдесталах двадцятиоднодюймових телевізорах «Зеніт». Над телевізорами висів транспарант НАВІЩО ДИВИТИСЯ НА ВУЛИЦІ, КОЛИ ВИ МОЖЕТЕ ДИВИТИСЯ ВДОМА? ЛЕГКІ УМОВИ КРЕДИТУ!

О, так. Легкі умови кредиту. Це вже більше скидалося на ту Америку, в якій я виріс.

Першого жовтня «Мілвокі» виграли в «Янкі» один нуль, завдяки Воррену Спану. Другого жовтня «Мілвокі» поховали «Бомберів» з рахунком тринадцять п’ять. Четвертого жовтня, коли серія повернулася до Бронксу, Дон Ларсен засушив «Мілвокі» чотири-ніц, звісно, за допомоги реліф-пітчера Райна Дурана, котрий не мав поняття, куди, щойно покинувши його ліву руку, полетить м’яч, і таким чином до всирачки лякав тих відбивачів-беттерів, котрим випало йому протистояти [276]276
  Donald Larsen (нар. 1929 р.) – стартовий подавач «Янкі» у 1955–1959; Rinold Duren (1929–2011) – підмінний подавач «Янкі» у 1957–1961 рр., маючи поганий зір, грав у товстих окулярах і артистично хизувався цим на полі.


[Закрыть]. Коротше кажучи, майже ідеально.

Першу частину цього матчу я слухав у себе в квартирі по радіо, а пару останніх інінґів подивився, стоячи серед натовпу перед вітриною Бентона. Коли гра завершилася, я зайшов до аптеки і купив каопектату (либонь, ту саму економічного розміру гігантську пляшку, що й у попередній моїй мандрівці). Містер Кін знову запитав мене, чи не страждаю я на вірусний гастроентерит. Коли я відповів йому, що почуваюся чудово, старий сучий син явно посмутнів. Я дійсночудово почувався і не чекав на те, що минуле скаженими м’ячами Райна Дурана підкидатиме мені точнісінько ті самі трюки, але вважав за краще бути підготовленим.

Вже мало не вийшовши з аптеки, я зачепився поглядом за вітрину з плакатиком: КУПІТЬ СОБІ ДОДОМУ ШМАТОЧОК МЕЙНУ! Там лежали поштові листівки, надувні іграшкові лобстери, духмяні торбинки з сосновою живицею, маленькі копії міського пам’ятника Полові Баньяну і декоративні подушечки з зображенням Колони Деррі – Колоною Деррі називали ту круглу вежу, з якої місту подавалася питна вода. Одну таку подушечку я купив.

– Для мого небожа в Оклахома-сіті, – пояснив я містеру Кіну.

Якраз в той час, коли «Янкі» виграли третю гру в серії, я заїхав на станцію «Тексако» на Подовженні Гаррис-авеню. Перед бензоколонкою висів щит з написом: МЕХАНІК ПРАЦЮЄ 7 ДНІВ НА ТИЖДЕНЬ – ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ! [277]277
  Гасло заснованої 1901 року компанії Texaco, логотипом якої є біла зірка в червоному колі; 2001 р. у результаті злиття з’явилася компанія «ChevronTexaco».


[Закрыть]

Поки заправник напоював бак і витирав лобове скло «Санлайнера», я забрів до гаражної секції, знайшов чергового механіка на ім’я Ренді Бейкер і про дещо з ним умовився. Бейкер здався зачудованим, але на мою пропозицію погодився. Двадцять доларів перейшли з рук в руки. Він дав мені номер телефону автостанції і свій домашній. Я поїхав звідти з повним баком, чистим лобовим склом і заспокоєним розумом. Тобто… відноснозаспокоєним. Неможливо було передбачити всі несподіванки.